Стельмах М.. Щедрий вечiр

- Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся -
продався, - i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб
заробити на корiвчину.
- На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене:
- Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
- Аби ж ви так завжди казали.
- Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому
поїдеш?
- Еге, догадаєшся, що у вас...
- Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у
долину. Скiльки тут тiєї гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки
млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
- Де моє не пропадало! Поїду, тату!
- О, тепер бачу, що в твоїй головi трошки поменшало полови. Iнший би,
певне, бiльше сурмонився.
- Та хiба ж я не ваша дитина? - одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю
"лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди.
А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою,
вона прохає, щоб вiн притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у
мотуз i, як завжди, без особливої радостi вислуховую усi маминi остороги:
- Ти ж не лети, як без голови, бо впрiєш i простудишся. А коли
вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не
має. Як поїдеш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i
треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк,
скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша;
вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху.
I не забувай...
- Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю
санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з
вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширшає день, переганяє аж до неба
пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на свої крила
сонячнi нитки i час.
Вiдколи пам'ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист їхнiх крил,
гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбирає в
себе зерно. Вiтряки навiть входять у мої сни, оживають у них, як люди, i
говорять, як люди. Я завжди з радiстю їхав на вiтряк i з дiдусем, i з
батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить бiльшим у своїх очах: я
вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник,
паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей
подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б
я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiшає вгнатися за модою
i навiть запевняє, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.
З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй
дорозi, що вiддiляє поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер
зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як
виграє на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з
вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами
звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому
цвiту.
Поки отак розмiрковую, мене починає наздоганяти скрип саней i форкання
коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось iз небагатих людей,
бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзивається залiзом. Я звертаю з
дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом
кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата моєї бабусi, який теж їде на
вiтряк.
Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною,
медом i травами. Вiн має дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну
посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi
погане слово. I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу
хочеться кудись заховати свої руки.
- О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! - радiють дiдовi очi, i
радiють сльозинки в них. Вiн устає iз саней, пiдходить до мене й кладе
велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вiє не чимбарнею, а
зiллям. - Як ти, дитино, живеш?
- Добре, дiду, живу.
- Воно й видно, - смутнiє весняний цвiт в очах старого бджоляра. - А де
ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?
- Позички притерли їй ногу. Є ж такi люди, що не мають до худоби
нiякого понятiя.
- На корову ще не розжились?
- Нi.
- Вчишся ж добре?
- Добре, дiду.
- Чував, що ти свiжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
- Вона в нас добра.
- I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, - вiд цього розум
прибавляється в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не приїжджав? -
перекладає мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.
- Якось так вийшло, - сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. - В
новому роцi неодмiнно приїду.
- Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти знаєш, як вiн
починається? - вмощує мене побiля себе i прядiвляними вiжками торкає
коней.
- Нi, не знаю.
- Може, розказати, чи ти не з цiкавих? -смiються i плачуть дiдовi очi,
- Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.
Дiд Данило пускає в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи
глузує сам над собою, i неквапливо починає розповiдати:
- Оце ж коли зима обриває з днiв тепло, коли вони стають найменшими i
найхолоднiшими, то коваль над ковалями - сам Сварог - у своїй кузнi кує
новорiчне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб нiде не
було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева,
нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться на совiсть. От скує вiн
сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої
сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й
їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселi,
пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з неї i вигляне до
людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав такого?
- бринить насмiшка в голосi старого.
I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над
ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю
йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де
живе сонце, - може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.
- От ми й приїхали, - дiд руйнує моє видiння.
Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою - перед
посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.
На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять
селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям.
Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй
шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не
застiбає своєї бекешi, - хай усi бачать його австрiйське галiфе та
англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим
збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось
вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще
бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв -
кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не
стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi,
навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря
грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали,
коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок
- i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка, i
менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки
смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами,
а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить
дядько Володимир, гречної дитини, - пiду я в свiй перчистий, веселогубий
рiд.
Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'їдливо запитав:
- У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?
- Натурально! - зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу
спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз
прикушую язик i розпутую ноги.
- Ти ще смаленого вовка не бачив? - пригинаючись, посунув на мене
Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:
- Смаленого?.. Нi, не бачив.
- То побачиш! - обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо.
Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: - Побачиш,
побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не
обiйдеться...
I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого
слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а
друге гнiтючо-сiрою пiдозрою...
Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить
отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:
- Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки
тягнути - дай пiдрости.
- Та хiба я за податком? - розгубився Юхрим.
- А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на
зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.
- А ви не збирали в селi подать iз городiв? - ошкiрився Бабенко.
- Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить
кебети, - неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi
дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню
посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних
дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл
садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала.
Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, - нiчого не
приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не
було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини
в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось
запитав Шевка:
- I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?
- А на чому б я тодi яєчню пряжив? - обурено вiдповiв Шевко. I це
наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа
затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою
сказала:
- Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.
Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:
- Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм,
то моя душа тодi наче на подушцi лежить...
А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який
живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має
звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони
тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?
- Ти що, приїхав сюди зуби продавати? - гримає дядько Iван i одразу
робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї
муку.
- Нащо менi ця кумедiя? - споважнiвши, вiдповiдаю на запитання
запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.
- А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?
- Щоб краще вiтряк молов.
I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:
- То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi
дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi
родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне,
думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що
передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:
- Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
- Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка?
- То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку,
добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає
незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.
Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь
таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли
вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти,
завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою
одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли,
затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене руками,
вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше
провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так
сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе,
i в його очах я побачив велику тугу.
- Що ти робиш, дитино? - аж застогнав мельник. - Зiрвешся з крила -
батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та
нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль.
Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.
- Не будеш бiльше так робити? - провiв дядько рукою по очах.
- Нi.
- Побожись. Я побожився.
- От i маю собi хрещеника, - посмiхнувся мельник i попрощався зi мною,
як з дорослим...
Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:
- В тебе яка гречка?
- Яка ж вона може бути?
- Золота чи проста?
- Мiшана: трохи золота, а трохи проста.
- Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш
моє зерно, а мене ставить до мучника.
- Чого ви пропустили на дурняк замурзу? - невдоволено забурчав Юхрим
Бабенко.
- Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, - безжурно вiдповiв мельник.
- Еге ж, еге ж, - погодилось кiлька голосiв. - Малого треба ранiше
вiдпустити. - I добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.
Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього
вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так
приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й
прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:

Iду я собi та йду,
Аж стоїть церква на льоду -
Млинцем зачинена,
Ковбасою защiбана,
Салом замикана,
Маслом запечатана,
Вкусив я масла - вiдпечаталась,
Вкусив я сала - одiмкнулась,
Вкусив я ковбаси - одщiбнулась,
Вкусив я млинця - одчинилась.
Входжу я в дверi, аж там - фе! -
Стоїть фiнiнспектор в галiфе...

Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника,
починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.
- Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор
в галiфе? - розважливо обзивається згори приємний баритон. - I чого в тебе
губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й
одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не
до iншого мiсця?
I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на
вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:
- Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник
безтурботно вiдповiдає:
- Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають
перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:
- Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, - муку розвiє!
Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з
борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер
i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за
ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око,
поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а
я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм
ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата
з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я
впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю
силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним
утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.
I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його
оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу
червону хустку, а голови не бачу.
- А хто це на дурничку причепився до саней?! - гримаю на хустку, що
прикрила мiй клунок.
- Хi-хi-хi, - озивається придушений смiх.
- Ану, покажися - побачимо, кого веземо! - грiзнiє мiй голос.
- Це я, - пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на її
хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i аж
перехитується од реготу.
- Отак весело?
- Таки весело! - аж пританцьовує Люба позаду санчат.
- Сльота!
- Вiд сльоти чую, - нiчутiнку не ображається дiвчина.
- Звiдки ж ти взялася?
- З хутора вiд своєї тiтки Софiї йду, вiд тiєї, яку викрав дядько
Василь.
- Викрав?
- Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софiї
стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав її в
однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди... Я ще здалеку побачила
тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.
- Теж менi вага, - зневажливо кривлю губи. - Скiльки вас на фунт iде?
- I не задавайся! - пiдходить Люба до мене i вхоплюється рукою за
мотузок вiд санчат.
- Краще сiдай - пiдвезу!
- Тобi ж тяжко буде.
- Комарем бiльше, комарем менше - все одно.
Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила - що пiдвезе мене! От
було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох - я,
Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi - це внизу з розгону
вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли
клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, - i нам удвох стало краще
i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.
Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у
вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.
- Що вiн тiльки подумає про нас? - сполохано запитала мене.
- Та доброго не подумає, - погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що
вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись,
Люба сказала:
- Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й
заверни в наш двiр.
- Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?
- Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас є. Їх
дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути їх у
суп. А мама не продала, - хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я
тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у неї червонi,
прямо, як у дiвчини.
- Як у тебе?
- У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, - уже спiдлоба глянула на мене
i ображено вузликом випнула уста.
- Це ж я пожартував.
- Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.
- Еге ж, - погоджуюсь я. - I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть
язиками, як ножами.
- Це ви такi, певне, вiд природи, - посмiхнулася Люба. - Iди здоров.
I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з
чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i
рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.
- Доклешняв? - насмiшкувато запитав батько.
- Та якось дотарганився, - поважно вiдповiв я. - На вiтряку завiзно
було.
- За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти
вчорашню воду доганяв?
- Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, -
посмiхнулася мати.
- Або на ковзанках чоботи дiрявив, - додав тато i так подивився на
чоботята, що мої ноги обсипало жаром.
- Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже маємо помiчника.
- Авжеж! - насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору
й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив
його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi
мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди
залетiли в мої сни i життя.



РОЗДIЛ ШОСТИЙ

Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобiтки пiд голови, але й не
ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi
оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.
Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд моїми ногами,
каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них
протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки
найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха
пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:
- У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавiє, - нацiлював на пiдкiвки i
очi, й товстуватi губи: одну - з цурпалками вусiв, а другу - з вм'ятинкою.
По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши
голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
- Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм'ятинка здригалася, брала
"соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi,
до тата приєднувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у
смiх...
Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такi самi звичайнiсiнькi
слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв,
коли крiзь руїни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно
пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села,
нiяк не могла викликати захоплення, i її по-рiзному гудили чи лаяли - все
залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося "таке
врем'я".
I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тiтка, вибираючи вальок
бiлої глини, зневажливо прорекла:
- Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина... I цi темнi слова
тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили
веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Українi милiй, вибиваючи посмiх у
добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять
насмiшкою:
- Хiба тепер парубки? От колись були парубки... Оцей жарт i мене кiлька
разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцiї звалося
ремiнцем...
Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята -за полотнянi вуха, що менi
захотiлося чимсь захистити свої вуха. Тато пiднiмає чоботи до слiпака i
перед оглядинами косує на мене:
- То як воно?
- Буває гiрше, - невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи
безпечнiшу стежку: -Тату, а на Фiлiппiнських островах буває зима?
Ох, як би добре було, аби тато згадав тi країни, де побував на крейсерi
"Жемчуг", i забув про мої чоботята!
- А тобi нащо це?
- Iнтересно.
- Чи не думаєш i туди на ковзанку забратись?
- О, менi й наших вистачить.
- На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з
географiї задаси? - Тато одразу розгадав мої хитрощi, i в мене
покваснiшало на душi.
Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з вiдведеної руки аж до самої
долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi
видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави
наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому думається? А звiдки чекати собi
допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього
смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох
пряжений є. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у моєму
вусi.
- Таки протер! - дивується батько, назбирує в мiжбрiв'я гнiв i
точнiсiнько повторює те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залiзо
не заiржавiє!
А менi жаль стає себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки
протираються за кiлька днiв?
- Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, - продовжує
батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в головi: "От аби справдi розжитися на залiзнi
чоботи! Їм би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без
опаски.
- А це що? - Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове
око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiмає
ремiнь, i знову на мене. - Чого ж губи зашнурував? Що це?
- Каблук, - безнадiйно зiтхаю.
- Сам знаю, що каблук! - грiзнiшає батькiв голос. - А чого це вiн
нацiлився на попiвську леваду?
Хто ж його знає, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю,
меншаю, i душа моя меншає, а в думцi все одно на мить опиняюся на
попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мої чоботята. Нi, видко,
нiчого путящого не виклепається з мене, доведеться iти в шевцi-латошники.
Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озивається Рябко. О!
Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилiтають
i шевство, i острах.
- Хтось iде, - обiзвалася мати. - Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй
людинi наскочити на стовп клунi?
Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи
мене, посмiхається:
- Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?
- За ноги, хоч я їх улiтку б'ю, нiхто не сварить мене, - бурмочу собi
пiд нiс. - Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!
- I скажеш таке, - розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi
аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи - хтось довго на морозi ходив.
Незабаром до хати ввiйшов батько зi своїм кремезним братом Яковом, сила
якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.
- Добрий вечiр! - вiтається дядько Якiв, неслухняною правицею розстiбає
кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. - Ну й
мороз узявся на нiч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч?
- киває на пляшки.
- Можна i в пiч, - дивується мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв,
який через свою машинерiю i на свiт божий не показується.
Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, - вiн був i ковалем,
i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що
потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв
- вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його
спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i
кудись позадiвав чотири пальцi з лiвої руки майстра. Ох i шкодував за ними
дядько, прийшовши до пам'ятi, i все просив рiдню розшукувати їх у дворi i
городi.
- Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, - казав дядько i
кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. - їх би,
недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.