Стельмах М.. Щедрий вечiр

кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян: йому й самому приємно
дивитися на цей скарб.
- Де ж ви дiстали стiльки?
- Аж у Вiнницi.
- I що з цим добром будете робити?
- Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.
- Це, виходить, подарунок нам? - радiю я.
- Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились, то вчiться ви, в люди
виходьте! - Враз дядько Себастiян хмурить свою брову, пiд якою щойно
тримав веселощi, i пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. - А це,
халамиднику, що за новина у тебе?
- Яка ж це новина? Ув'язують школярi до шиї олiвцi, ув'язую i я.
- То бiднiсть наша ув'язує! - гнiвається на когось дядько Себастiян,
розриває мотузочок i вивiльняє од нього шию i олiвець. - Чуєш, Михайле,
нiщо не повинно гнути людину чи висiти в неї на шиї: нi ярмо, нi ланпюг,
нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?
Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй
мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака
спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув
менi.
- Ось тобi вiд мене.
- Може, не треба? - засумнiвався я.
- Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засмiявся.
- Ти чого хихоньки справляєш? - пiд брову дядька Себастiяна знову
прибилась веселiсть.
- Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я -
не чув.
- Iще почуєш, - маєш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й
здоров'я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на
здоров'я людям.
- Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?
- Полiтграмота.
- Полiтграмота? Це ж про що?
- Як тобi сказати? - зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. -
Ось космографiя - це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота -
що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учитаєш, -
дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й
пiшов до вчителiв.
Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.
- Везе ж декому, - заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в
шапочку, тицяє пальцем у книгу: - I що то за штука - полiтграмота? Знаєш,
чи де там?
- То чом не знаю? - вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся
берега: - Є двi найвищi науки - космографiя i полiтграмота...
- Чим же вона найвища?
- Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут
ще попереду стоїть "полiт", тому вона i є високою наукою.
Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не
забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.
- Михайлику, це ти?! - дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й
мої починають усмiхатися.
- I ти вже прийшла до школи? - не знаю, що сказати їй.
- Я перша прийшла, - i обертається так, щоб добре видно було її
сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. -
Все боялася, щоб не спiзнитися.
- А може, ти хотiла всiм сережки показати?
- Безсовiсний, - вiдстовбурчує вузликом рожевi уста, але одразу ж
перестає гнiватися i таємниче каже: - Я тобi щось принесла. Знаєш що?
- Звiдки менi знати.
Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас, нахабнувато
заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".
- Ти чого? - одразу накостричився я.
- Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й Любу. - От розкажу всiм
хлопцям.
- Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? -скривджено забринiв Любин
голос, а сполох тiнями затрiпотiв у її очах. - Що? Цибуля вдоволено
засмiявся, показав нам язика:
- Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за
барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з
його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi
пера, огризки олiвцiв i олов'янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас
вiд бiйки в перший день навчання.
- Пусти! - раптом заскиглив Цибуля. - Он розчавиш перо.
- А набрiхувати будеш?
- Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не
можна.
Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро i знову бiжить на
подвiр'я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?
Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:
- Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди
мене трошечки, - я зараз! - Вона прожогом кидається до свого класу й
незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. - Здогадався, що в мене?
- Де там.
- Дивись! - i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках.
- Це твоїi.
- Чого ж вони мої?
- А хто рвав липовий цвiт?
- То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.
- От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
- Тодi спасибi.
- Пиши на здоров'я, - точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи,
може, вона почула вiд нього цi слова?
- То заробила ти срiбного карбованця?
- Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я
найшла таке мiсце - однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже
насушила кiлька в'язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?
- Чого ж, пiдемо.
- То й добре, - чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв, що
гудiли, неначе вiтряки.
I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що, здається,
посмiхається кожному з нас. А слова її й досi, через сорок рокiв,
обзиваються моєму привечiр'ю:
- Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за
книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую - нашi ворота скрип та
скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному
одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.
- Ти чого, дiвко, гойдаєшся? - вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.
- Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони скриплять у кiлька
голосiв, а нашi мають лише два голоси.
- I дослухалась! - Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не
подумалось, що вони мають кiлька голосiв. - Ти й сьогоднi першою в школу
прийшла?
- Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, - каже таємниче, а погляд її
аж зорiє. - I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.
- Це ж чого?
- Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн нас
на кiлька день забирає до Вiнницi.
- I ти їдеш? - обiзвався жаль у мене.
- Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла
попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.
- Ти ж скорiше приїжджай.
- Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто.
Там нi в однiй хатi немає каганця - скрiзь електрика свiтить. Прощавай,
Михайлику.
I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч своїй долi, бо
настало таке врем'я.



РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому,
що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати - i на ковзанку. Ось
там уже розкiш i воля - до самої зорi! Якось веселiше стає навiть од
згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли дибуляєш
додому, гудуть ноги, - краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з моїх очей
сиплються iскри.
- Е? - не вiрю я.
- Поглянь у дзеркало.
I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до
стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї в
панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому
чогось тiсно за зубами.
- То сиплються iскри?
- Ще й як! - вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками
обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.
Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона не
журилася мною, шапку на голову - та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на
нiй пересмiшку над клямкарями: ключ - клямка, ключ - клямка!
- Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, - застерiгає мати, щоб я не
длявся. - Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.
- А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! - Бачу
цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з
прозорої криги.
- Тiльки пам'ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.
- Мушу пам'ятати! - безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току,
та й у двiр - i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!
А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько посеред дня! Тодi
все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й досi не
вiдають цього i мають менше радостi од свiту...
Блакитний iз памороззю цвiт б'є менi в очi, i вони не знають, що їм
робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого
дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi,
вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:

Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.

Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i
Настечку над водою, i зорi у водi - усе те, в чому я живу.
"Так-так-так", - бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом
та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже
любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй, вона буде
пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.
Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка їжа йде їй на
здоров'я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не
дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно
пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр'ям шиї було видно, як там
уперто борсався жук. Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком
поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її
бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
- Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", - радiсно погоджується качка i пiдiймає вгору
потрiсканий од старостi дзьоб.
Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона, мотнувши головою,
ошкiрює зуби i каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", - обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що саме
розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону
кидає переднi лапи на мої плечi. Я кулаком даю йому "бокса", вiн
вiдповiдає головою i лапами, i ми одразу обоє опиняємось у кучугурi:
сторож - зверху, господар - знизу; вiд цього Рябко має бiльше радостi,
анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом, смiється, пританцьовує,
ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу
вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг - м'який, вхоплюсь за Рябка -
вислизає.
- Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, - чую знайомий
в'їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка
дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє.
По-старосвiтськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи
схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль тримає, наче воїн списа.
Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:
- То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
- А чому й не вийде? - обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не
дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не
проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас,
називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я
придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке
дошкульне слово!
- Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити
її в снiгу?
- Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг надає одежинцi чистоту й
приємний блиск, - згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
- Що-що? - спочатку дивується тiтка Марiйка, дивиться на свiй
виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилює м'якi, з
шафранистою окантовкою губи: - Що той блиск, коли головне - мiцнiсть. Ось
так треба думати, господарю! - переможцем дивиться на мене, а з її хитрих
горiхових очей от-от капне весела олiя.
- Чи так, чи не так - не скажу: чого не знаю, того не знаю. - Я хочу
здимiти з двору, але балакучiй тiточцi, в якої, кажуть, язик не має
спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в'їсти меншого.
- То не знаєш? Так-так. I який же пiсля цього буде з тебе
хазяїн-господар! I що ти знаєш, опрiч писати-читати? - допiкає до живого,
бо вона затялась на тому, що наука для бiдних - це чужа худоба i свiй
батiг.
- Еге, чого я тiльки не знаю! - одразу поважнiю, прикидаючи в головi,
що тут мене голiруч не вiзьмеш.
- Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх
сусiдiв.
- От лишень лiчiть! - загинаю великий палець на руцi. - Читати - вмiю,
писати - знаю, шарувати - теж, пiдгортати - так само, рубати-колоти дрова,
боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi - знаю i
полiтграмоту - також. А на бiльше - не вистачає пальцiв.
Але не мої чорнилом завазьканi пальцi, а полiтграмота доконала тiтку
Марiйку.
- А що воно таке - ця полiтграмота? - запитала збентежено, усi її
зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.
- Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, -
переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i прихапком
зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред
бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi
на нього - i сховається за хмару, i знову зирк - ага, не знайшов мене!
"Стук-стук-стук"!..
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга,
вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибиває в барабан, мов запрошує
всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики i
осипає на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж знаєте ви, що наша груша - не просто собi груша, а шматочок
iсторiї? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а їх у нас зараз не один, як
було перше, а чотири. Двоє iз них навiть у газетi друкуються: той, що
пiдписується вигаданим прiзвищем, - пише весело, а той, що пiд своїм, -
тiльки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу.
I тепер я теж iншими очима дивлюся на неї, i на її цвiт, i на плiд i
навiть люблю iнколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як
ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше стоїть менi в
очах червоним козацтвом...
Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у
червонiй пшеницi зчепилися смерть i життя! Тут у передостаннiх корчах
шматок старого, прибулого з Європи, свiту стявся з червоними козаками. Над
клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець i
в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалiченi конi, стогнали,
кликали матерiв i найгiршими словами лаяли матерiв пораненi, i пiд
копитами хрустiли костi.
З гарячих соняшникiв, з рожевих гречок i червоних пшениць бiй
перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й вулички.
I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись,
падала, пiдiймалась i знову падала Антанта.
Бiля нашої грушi припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили
вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi, i, розповзаючись, вогнем
вiдповiла їм вулиця. Кулi, на щастя, оминули червоних козакiв, та не
оминули нашу грушу...
Я не раз придивлявся до її обiдраного, свинцем начиненого стовбура. I
не раз я зустрiчався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони
приголубили моє дитинство, пiд їхнiм прапором, умлiваючи од радостi, я
колись виїхав за село... I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило
червоного прапора.
I, напевне, до останньої хвилини менi в очах будуть стояти оцi
розколиханi блакитнi свiти, якими пролетiли на конях червонi козаки,
пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду.
Я й досi пам'ятаю, як у моїх рiдних Дякiвцях пiсля бою плакали
осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували убитих, анiж
матерi й дружини...
I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцiї, якi
шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня!
I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося
моє дитинство: на їхнi сльози вiдповiдали мої, дитячi, сльози...
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання
машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь - i вiрю й не вiрю своїм очам:
вулицею, вигнувши шиї, мчать вiтроногi лошата, паморозь накинула на них
заволохаченi скатертi, а за ними на крильчастих санках, учепившись у
вiжки, стоїть розпашiлий i гордий дядько Микола. Шапка в нього
по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж
метляються на всi боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмiшку.
Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя, а за
нею весело, немов м'яч, пiдскакує мiй ровесник Iван.
Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i дядько зiбрався на
лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, i я верхом
i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, вiн осаджує бiля
мене лошат i киває на них бровами й вусищами.
- Ну, як?1
- Змiї! - кажу лише одне слово.
Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу.
- Змiї! - задерикувато округлює рота, а далi так ляскає батогом, нiби
когось пiдсiкає: - Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде!
Ми з Iваном значущо ззирнулися, але засмiятися побоялись, щоб не
розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi не знали, що таке Антанта,
дядько Микола, як тонкий знавець рiзних мiжнародностей, посвоєму
розтлумачив незрозумiле слово.
- Живе собi в Європi, чи не пiд крильцем самої Англiї, один король, на
ймення Антон. Ну, а в нього, - бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не
все шито-крито, - є вреднюча-превреднюча жiнка Антанта, Антониха,
по-нашому. Здавалося б, що їй, цяцi з-за моря, треба до нашої землi i
дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем дихає на нас. З великої
злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську челядь, ткнула
їм рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i притарабанилась
аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю,
навiть без маку, бо ми їй з фронту обiб'ємо i ребра, i хвоста, а тим часом
король Антон iз тилу ожениться на якiйсь молоденькiй мадемуазелi - i
шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою
небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта - це каолiцiя. А коли хтось
допитувався, що означає "каолiцiя", дядько з жалем дивився на нього, як на
Пилипа з конопель, i казав:
- Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а мої вже й забути
встигли.
Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя...
- Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! - нагадує Iван.
- Можна й з вiтерцем, за цим дiло не стане, - погоджується дядько
Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтхає. - Ти чого, люба, журишся, наче
останнє спекла?..
- Ой людоньки добрi, - стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби перед
нею зiбралась громада. - I нащо, скажiть, я виходила замiж за цього
свавiльця? .
- Тiльки для того, щоб не продешевити i в дiвках не засидiтись, -
одразу ж вiдповiдає дядько Микола.
А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi:
- Через цi лошата, людоньки, мiй ошуканець залишив нас без ложки
молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому.
- А мiсяць не купався в твоєму молоцi? - безневинно запитує дядько
Микола.
Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi питала
поради в людей:
- Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу?
- Що набiл, головне - рух, i наш, i мiжнародний... От вгодуємо, чуєш,
кабана так, щоб сало було на двi долонi...
Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.
- Де ти бачив сало на двi долонi?
- На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.
- А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! - нарештi
посмiхається тiтка i за спiвчуттям звертається до мене: - Маємо ж порося
трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже
сало мiряє! - i звертається до дядька: - Гляди, ще здохне воно.
- Не здохне, дорiжемо, - втiшає чоловiк жiнку.
- Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? - допитуюсь я, бо не
дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.
- А як же iнакше?! Ось подивись - тепер срiбло на них, - ворухнув
батогом паморозь на пiдручному, - збереш срiбло - золото побачиш. Жаль
тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я її бiлою фарбою збiльшу.
- А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий? -обурюється тiтка
Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльшає зiрка.
- Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! -
крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько
гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув,
присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все
бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.
- Ой, не жени так, Миколо, бо всi мої кiсточки, мов на решетi,
перетрусиш, - - застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. -
Чуєш, не лети, мов байбас на весiлля.
Та хiба тепер дядько Микола почує голос жiнки?
- Вйо, мої, не чужi! - шаленiє вiн, шаленiє снiг, зриваючись з-пiд
копит i з-пiд крил саней, шаленiє свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у
мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий
швець у мiжплiччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi -
здається, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом.
О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чуємо трiск, щось пiдкинуло нас
ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалюємося у
снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней.
Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долiтають два
голоси:
- Тпру, тпру, змiї!
- Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи ти
покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мої, чи ви
живi-здоровi?
Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу
присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з неї
сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi
рум'янцi.
- Хiба ж я вiдав, що вони такi? - справдовується провинник. У нього
навiть вуса посмутнiли. - От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу,
а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко,
озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят.
- Аж до самiсiньких п'ят? - враз подобрiшала тiтка Ликбфiя i чогось
зиркнула на свої закаблуки.
- Ще й за п'ятами трохи лишиться, - не моргнувши, запевняє дядько
Микола, i ми всi починаємо смiятись.
- I що ви скажете на це? - примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. -
Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку - з жолудь.
- I нащо мої слова красти? - не сердиться, а посмiхається дядько Микола
й починає вкладати в сани дошки, рожни й сiно. - Сiдайте, сiдайте, на
щастя, не обломились.
- Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на
цвинтар завезеш. - Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому.
- I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? - дивується дядько Микола,
торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: - А ви, збитошники,
теж пiшадрала додому пiдете?
- А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили.
- Правда? - радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по
його кирпатому, веснянками приiмленому виду.
- Правда, дядьку.
- Ну, спасибi, спасибi, - дякує менi, хоча б треба було зробити
навпаки.
Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця довозить нас до
свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з
рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi.
Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога:
- Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як
герцога?
Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька
рожевого п'ятака.
- Красивий, красивий, - пiдхвалює його дядько, а нам з Iваном знову
стає весело.
Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку -
землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на очi, я поправляю її
помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн
легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з
пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу i примружує одне
око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки.
- Ти куди отак метеш?
- Чого це мету?
- А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?
- Я назад не дивлюся.
- Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?
- Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.
- Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на
шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?
- Чого б вона мала надокучити?
- Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька
хвалить?
- А ви й не знаєте? - вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.
- Нi, поки що не знаю.
- То пояснити?
- Пояснюй.
- За те, що в моїй головi меншає полови.
- От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:
- Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.
- Яким же ти язиканем ставi - дивується i посмiхається батько, i
посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. - А тепер - гайда додому.
Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи
кваснiють.
- Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i
Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.
- Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi стає гiрко,
що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки:
- Треба, Михайлику, змолоти гречки, - поворухнув на плечах свого
кулика.
- На жорнах? - питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна:
вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається.
- Нi, на вiтряку.
- На вiтряку? - оживаю трохи. - Ми з вами поїдемо на вiтряк?