- Як це - роздобути? - недовiрливо косує на нього батько. - У водi чи в
крамницi?
- На дурничку! У водi з-пiд криги.
- Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? - пiдсмiюється тато.
- Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне
око, що всю рибу перелякає - на дно пiде. Оце щойно здибався з одним
рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби.
Треба й нам гайнути.
- Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
- Чотири i торбу про запас, - не моргнувши оком, вiдповiв дядько
Микола.
Мати затряслась од реготу:
- Чого ж так мало?
- Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо - на сани
вкинемо, - навiть не посмiхнеться дядько Микола. - То поїдемо, Панасе?
- Можна й поїхати, - погодився тато, - Готуй, жiнко, мiшки!
- I на рибу, i на в'юни, - додає дядько Микола. - Я знаю такий
закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i чекають тепла.
Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд
лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся:
забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить
каганець i кричить не своїм голосом:
"Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, - аж тiпається вона, - хтось
вужiв повну хату напустив!"
Глянув, а по долiвцi мої в'юни повзають, - чисто усi порозмерзались.
Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й
дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в'юнiв
мало любовi не позбувся.
Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса,
вигадуючи ще якусь побрехеньку.
- Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! - прошуся, бо вже саме слово
"Щедрова" бринить менi казкою.
- Обiйдемось без тебе, - вiдмахнувся тато рукою.
- Вiзьмiть, таточку.
- Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої
забереться.
- А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою,
похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
- Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
- Хай привчається до всякого дiлечка.
- Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! - гримнув тато.
Мене з печi як вiтром здуло, - босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в
клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить
до хвiртки i смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
- А хто там?! - гукаю баском.
- Це я, Михайлику, - чую знайомий голос. - Пустиш до хати?
- Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! - Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її
i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
- От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! - весело вiтає
гостя дядько Микола.
- Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, - смiється дядько Себастiян.
- То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить
копитами?
- Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого
доточили.
- А як же без приросту обiйтись? - шельмувато дивується дядько Микола,
- На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше
зноситься вiн, як сатинова латка.
- Ваш навряд чи зноситься - не тi ковалi його кували, - дядько
Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобi, Панасе, по твоїй
вдачi знайшли молодецьку службу.
- Хто це - ми? - насторожується батько.
- Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
- Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у
тата.
- Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! - каже дядько Себастiян.
- Чого ж це мушу?
- Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а
лiсам - недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки
дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i
заповзятих. Як ти?
- Не хочу.
- Боїшся? - в'їв тата дядько Себастiян.
- Нi лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! - блиснули завзяттям
батьковi очi. - Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i
тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
- А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було
б протопити.
- Коли тобi це подобається, - топи, а я свою пiч не хочу паскудством
обiгрiвати.
- Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати
печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!
- Ой! - зажурилася мати.
- Громадою просимо, берися за це дiло.
- Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, - зiтхнув тато... I
недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий
лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
- То що тобi, Панасе, треба на початок? - повеселiшав дядько Себастiян.
- З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
- Нащо так багато?
- Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з
свого брата.
- Тобi ще цього лиха треба, - згаснула мати. - Нащо ото з Яковом
заїдатись?
- Хай не забуває, що в нього є брат, - вiдрiзав тато. - Коли заберу лiс
у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
- То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, - погодився
дядько Себастiян i зиркнув на пiч. - Михайло, завтра поїдемо з тобою в
Майдан-Трепiвський.
- Завтра? - аж не вiриться менi.
- Атож. Одягайся теплiше.
-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
- Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
- Як хочеш, дiло хазяйське, - сказав тато.
Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi
дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на
вiтрi.
Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених
грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi
вареники, як ущерблений мiсяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я
три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й
швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у
легкокрилi санчата й чекав на мене.
- Чим це ти напакував торбу?
- Варениками - i для вас, i для мене. Покуштуйте.
- А ти куштував?
- Ще нi.
- То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
- Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
- Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
- Не так-то й скоро.
- Та вже циган продав кожуха, - смiється дядько Себастiян i пiдхвалює
вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до
рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну
подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками
прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян
умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений
свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а
рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь
сумнi голоси.
Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд'їжджаємо до
страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi ще за
часiв татарських наскокiв ховалися люди.
- Михайлику, хочеш побачити диво? - обертається до мене дядько
Себастiян i грає заснiженими вiями.
-Хочу!
- Тодi вiзьмемо лiворуч.
Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми
незабаром пiд'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян
зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами
справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося
сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як
тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що
нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi,
видiлялися грона.
- Гарно, Михайлику? - змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
- Ой, гарно як! - щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, - I де її
стiльки взялося?
- Де? - задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. - Старi люди кажуть, що
колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на
село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому.
Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата - у
твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай.
Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими
голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини.
Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв
невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате
обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з
опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька
Себастiяна:
- I ви, значиться, приїхали ламати калину?
- А ви її ламаєте?
- Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив
перейти на калину.
- Простуду лiкуєте нею?
- Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi
мають дурнi грошi - навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не
бачили.
Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений
кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
- Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
- Руки? - здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька
Себастiяна, як на дивака.
- Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт
завезу!
- Великий крик за малий пшик! - ображено заметались вузькi, присмоктанi
уста. - За що менi така сiпанина?
- Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати.
Ножа маєш?
- Маю.
- Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!
- А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в
начальствi ходите?
- Хiба ж не видно?!
- Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
- З Вiнницi.
- Значиться, такий є приказ, - дивується чоловiк. - Дiждалась i калина
приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. - Вiн вийняв ножа i зник за тими
деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди...
Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу -
i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах
менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла
калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то
стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило
його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
- Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
- Не замерз.
- Все одно трохи пробiжiмося.
I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене,
пiдкидав угору i ловив, як м'яча, а розумний кiнь скоса поглядав
осмiхненим оком i сам доганяв нас.
Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi
горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'їжджаємо на шкiльне подвiр'я, де
яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр'ї
зараз тихо (школярi пороз'їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують
на тепло.
З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на
другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i
обережно стукає п'ястуком.
- Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в
окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян
iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i
праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло
виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би!
Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди
там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього
добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько
Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
- Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене голова
комнезаму.
- Спасибi, - невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї
летить шерсть.
Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно
заговорив до мене:
- Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi
потрiбнi? Чи вибереш сам?
- Я сам, - прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро
Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах.
Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.
- Випишiть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п'єси Шекспiра й каже:
- Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий
драматург свiту.
- Чого ранувато? - бурмочу собi пiд нiс. - Я дуже люблю читати п'єси.
- Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'єси будеш вчити
рокiв через шiсть-сiм.
- А в них срiлянина є?
- Що-що? - округлюються сiрi очi вчителя.
- Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'єсах?
- Ага! - зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по
вусах i в окуляри. - Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не
стрiляють, - тодi ще наче й пороху не було.
- То я вiзьму її, - люблю, коли б'ються, - нiяково виправдуюсь перед
учителем.
- Ну, коли так наполягаєш, бери! - вручає менi товстелезну книгу Дмитро
Онисимович. - Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
- Згода.
- Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? - показав учитель на одну з
найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн
одразу збагнув мiй смак.
- Можна й цю, - беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж
вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi
Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
- Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi
книги прочитати.
- Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю, а
вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками...
Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i
королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де
пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе
добрих людей молоти на хлiб.
- Михайлику, очi попсуєш! - гримав на мене дядько Себастiян. Я
посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби
хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас
заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою
обiзвалася щедрiвка:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр.
- Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам... - жебонить
жiночий голос.
А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:
Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка...
Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
- Любо, не застуди голос!
Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i
чимдуж мете до нас.
- Михайлику, пирiжка хочеш? - висмiюється Люба, падає на сани й подає
менi вищедруваний пирiжок.
- А я тобi калини привiз, бери.
- Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
- Коли теплий, то що ж... - напiвобертаючись до нас, кумедно розводить
руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
- Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
- I щось уловили?
- Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола казав, що вони
тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, - така велика
попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска - як срiбнi карбованцi.
I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють
легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга,
позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь
знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш смiх, i я,
вiрячи й не вiрячи, скрикую:
- Мар'яно!
- Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця i для чогось перепитала:
- Це ти?
- Авжеж, Мар'яно! - зiскакую з саней, наближаюсь до неї i бачу перед
собою великi-великi очi, над якими сполохано б'ються вiночки вiй.
- Ой! Михайлику! Як ти вирiс! - Мар'яна однiєю рукою тримає дитину, а
другою обiймає мене. - А ми їдемо до вас на щедрий вечiр.
- Справдi?
- Справдi. Добрий вечiр, Любо! Добрий вечiр, дядьку Себастiяне! Ви й
досi головуєте?
- Та головую.
- I мiй теж. Маю тепер клопiт на свою голову.
Дядько Себастiян нахилився до вуха Мар'яни:
- А вiн i зараз тебе зiронькою зве чи, головуючи, забувся?
- Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
- Говори, говори.
- Зове ж... коли треба пiддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а
той лише поводить могутнiм плечем i розквiтає в добрiй спокiйнiй посмiшцi
велета.
- Тiточко, а у вас дiвчинка чи хлопчик знайшовся? - вже припадає до
дитини Люба й щось агукає їй.
- Хлопчик... - i так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте собi
дитя!
- Їдемо ж до нас! - запрошую i гостей, i дядька Себастiяна, i Любу. - У
нас i риба свiжа є!
- Коли свiжа, то мабуть, доведеться поїхати, - весело мружиться дядько
Себастiян i вiжками руйнує на коневi паморозь.
I знову заспiвали санки, i спросоння зiтхнула, затьохкала крига на
ставу, i заагукало бiля грудей матерi дитя. А над нами мерехтять i не
падають зорi, а поперед нас вихоплюються i вихоплюються тихi вогники, а
бiля них озиваються голоси щедрiвникiв:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр...
I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi, де є зорi,
i добрi люди, i тихi вогники, i щедрi вечори...
Київ - Iрпень - Дякiвцi, 1966
крамницi?
- На дурничку! У водi з-пiд криги.
- Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? - пiдсмiюється тато.
- Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне
око, що всю рибу перелякає - на дно пiде. Оце щойно здибався з одним
рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби.
Треба й нам гайнути.
- Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
- Чотири i торбу про запас, - не моргнувши оком, вiдповiв дядько
Микола.
Мати затряслась од реготу:
- Чого ж так мало?
- Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо - на сани
вкинемо, - навiть не посмiхнеться дядько Микола. - То поїдемо, Панасе?
- Можна й поїхати, - погодився тато, - Готуй, жiнко, мiшки!
- I на рибу, i на в'юни, - додає дядько Микола. - Я знаю такий
закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i чекають тепла.
Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд
лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся:
забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить
каганець i кричить не своїм голосом:
"Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, - аж тiпається вона, - хтось
вужiв повну хату напустив!"
Глянув, а по долiвцi мої в'юни повзають, - чисто усi порозмерзались.
Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й
дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в'юнiв
мало любовi не позбувся.
Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса,
вигадуючи ще якусь побрехеньку.
- Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! - прошуся, бо вже саме слово
"Щедрова" бринить менi казкою.
- Обiйдемось без тебе, - вiдмахнувся тато рукою.
- Вiзьмiть, таточку.
- Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої
забереться.
- А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою,
похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
- Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
- Хай привчається до всякого дiлечка.
- Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! - гримнув тато.
Мене з печi як вiтром здуло, - босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в
клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить
до хвiртки i смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
- А хто там?! - гукаю баском.
- Це я, Михайлику, - чую знайомий голос. - Пустиш до хати?
- Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! - Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її
i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
- От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! - весело вiтає
гостя дядько Микола.
- Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, - смiється дядько Себастiян.
- То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить
копитами?
- Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого
доточили.
- А як же без приросту обiйтись? - шельмувато дивується дядько Микола,
- На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше
зноситься вiн, як сатинова латка.
- Ваш навряд чи зноситься - не тi ковалi його кували, - дядько
Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобi, Панасе, по твоїй
вдачi знайшли молодецьку службу.
- Хто це - ми? - насторожується батько.
- Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
- Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у
тата.
- Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! - каже дядько Себастiян.
- Чого ж це мушу?
- Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а
лiсам - недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки
дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i
заповзятих. Як ти?
- Не хочу.
- Боїшся? - в'їв тата дядько Себастiян.
- Нi лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! - блиснули завзяттям
батьковi очi. - Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i
тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
- А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було
б протопити.
- Коли тобi це подобається, - топи, а я свою пiч не хочу паскудством
обiгрiвати.
- Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати
печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!
- Ой! - зажурилася мати.
- Громадою просимо, берися за це дiло.
- Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, - зiтхнув тато... I
недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий
лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
- То що тобi, Панасе, треба на початок? - повеселiшав дядько Себастiян.
- З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
- Нащо так багато?
- Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з
свого брата.
- Тобi ще цього лиха треба, - згаснула мати. - Нащо ото з Яковом
заїдатись?
- Хай не забуває, що в нього є брат, - вiдрiзав тато. - Коли заберу лiс
у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
- То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, - погодився
дядько Себастiян i зиркнув на пiч. - Михайло, завтра поїдемо з тобою в
Майдан-Трепiвський.
- Завтра? - аж не вiриться менi.
- Атож. Одягайся теплiше.
-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
- Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
- Як хочеш, дiло хазяйське, - сказав тато.
Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi
дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на
вiтрi.
Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених
грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi
вареники, як ущерблений мiсяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я
три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й
швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у
легкокрилi санчата й чекав на мене.
- Чим це ти напакував торбу?
- Варениками - i для вас, i для мене. Покуштуйте.
- А ти куштував?
- Ще нi.
- То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
- Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
- Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
- Не так-то й скоро.
- Та вже циган продав кожуха, - смiється дядько Себастiян i пiдхвалює
вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до
рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну
подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками
прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян
умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений
свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а
рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь
сумнi голоси.
Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд'їжджаємо до
страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi ще за
часiв татарських наскокiв ховалися люди.
- Михайлику, хочеш побачити диво? - обертається до мене дядько
Себастiян i грає заснiженими вiями.
-Хочу!
- Тодi вiзьмемо лiворуч.
Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми
незабаром пiд'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян
зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами
справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося
сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як
тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що
нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi,
видiлялися грона.
- Гарно, Михайлику? - змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
- Ой, гарно як! - щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, - I де її
стiльки взялося?
- Де? - задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. - Старi люди кажуть, що
колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на
село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому.
Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата - у
твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай.
Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими
голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини.
Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв
невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате
обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з
опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька
Себастiяна:
- I ви, значиться, приїхали ламати калину?
- А ви її ламаєте?
- Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив
перейти на калину.
- Простуду лiкуєте нею?
- Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi
мають дурнi грошi - навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не
бачили.
Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений
кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
- Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
- Руки? - здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька
Себастiяна, як на дивака.
- Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт
завезу!
- Великий крик за малий пшик! - ображено заметались вузькi, присмоктанi
уста. - За що менi така сiпанина?
- Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати.
Ножа маєш?
- Маю.
- Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!
- А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в
начальствi ходите?
- Хiба ж не видно?!
- Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
- З Вiнницi.
- Значиться, такий є приказ, - дивується чоловiк. - Дiждалась i калина
приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. - Вiн вийняв ножа i зник за тими
деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди...
Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу -
i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах
менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла
калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то
стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило
його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
- Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
- Не замерз.
- Все одно трохи пробiжiмося.
I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене,
пiдкидав угору i ловив, як м'яча, а розумний кiнь скоса поглядав
осмiхненим оком i сам доганяв нас.
Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi
горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'їжджаємо на шкiльне подвiр'я, де
яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр'ї
зараз тихо (школярi пороз'їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують
на тепло.
З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на
другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i
обережно стукає п'ястуком.
- Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в
окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян
iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i
праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло
виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би!
Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди
там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього
добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько
Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
- Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене голова
комнезаму.
- Спасибi, - невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї
летить шерсть.
Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно
заговорив до мене:
- Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi
потрiбнi? Чи вибереш сам?
- Я сам, - прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро
Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах.
Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.
- Випишiть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п'єси Шекспiра й каже:
- Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий
драматург свiту.
- Чого ранувато? - бурмочу собi пiд нiс. - Я дуже люблю читати п'єси.
- Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'єси будеш вчити
рокiв через шiсть-сiм.
- А в них срiлянина є?
- Що-що? - округлюються сiрi очi вчителя.
- Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'єсах?
- Ага! - зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по
вусах i в окуляри. - Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не
стрiляють, - тодi ще наче й пороху не було.
- То я вiзьму її, - люблю, коли б'ються, - нiяково виправдуюсь перед
учителем.
- Ну, коли так наполягаєш, бери! - вручає менi товстелезну книгу Дмитро
Онисимович. - Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
- Згода.
- Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? - показав учитель на одну з
найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн
одразу збагнув мiй смак.
- Можна й цю, - беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж
вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi
Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
- Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi
книги прочитати.
- Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю, а
вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками...
Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i
королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де
пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе
добрих людей молоти на хлiб.
- Михайлику, очi попсуєш! - гримав на мене дядько Себастiян. Я
посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби
хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас
заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою
обiзвалася щедрiвка:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр.
- Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам... - жебонить
жiночий голос.
А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:
Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка...
Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
- Любо, не застуди голос!
Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i
чимдуж мете до нас.
- Михайлику, пирiжка хочеш? - висмiюється Люба, падає на сани й подає
менi вищедруваний пирiжок.
- А я тобi калини привiз, бери.
- Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
- Коли теплий, то що ж... - напiвобертаючись до нас, кумедно розводить
руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
- Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
- I щось уловили?
- Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола казав, що вони
тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, - така велика
попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска - як срiбнi карбованцi.
I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють
легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга,
позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь
знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш смiх, i я,
вiрячи й не вiрячи, скрикую:
- Мар'яно!
- Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця i для чогось перепитала:
- Це ти?
- Авжеж, Мар'яно! - зiскакую з саней, наближаюсь до неї i бачу перед
собою великi-великi очi, над якими сполохано б'ються вiночки вiй.
- Ой! Михайлику! Як ти вирiс! - Мар'яна однiєю рукою тримає дитину, а
другою обiймає мене. - А ми їдемо до вас на щедрий вечiр.
- Справдi?
- Справдi. Добрий вечiр, Любо! Добрий вечiр, дядьку Себастiяне! Ви й
досi головуєте?
- Та головую.
- I мiй теж. Маю тепер клопiт на свою голову.
Дядько Себастiян нахилився до вуха Мар'яни:
- А вiн i зараз тебе зiронькою зве чи, головуючи, забувся?
- Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
- Говори, говори.
- Зове ж... коли треба пiддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а
той лише поводить могутнiм плечем i розквiтає в добрiй спокiйнiй посмiшцi
велета.
- Тiточко, а у вас дiвчинка чи хлопчик знайшовся? - вже припадає до
дитини Люба й щось агукає їй.
- Хлопчик... - i так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте собi
дитя!
- Їдемо ж до нас! - запрошую i гостей, i дядька Себастiяна, i Любу. - У
нас i риба свiжа є!
- Коли свiжа, то мабуть, доведеться поїхати, - весело мружиться дядько
Себастiян i вiжками руйнує на коневi паморозь.
I знову заспiвали санки, i спросоння зiтхнула, затьохкала крига на
ставу, i заагукало бiля грудей матерi дитя. А над нами мерехтять i не
падають зорi, а поперед нас вихоплюються i вихоплюються тихi вогники, а
бiля них озиваються голоси щедрiвникiв:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр...
I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi, де є зорi,
i добрi люди, i тихi вогники, i щедрi вечори...
Київ - Iрпень - Дякiвцi, 1966