Страница:
- О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! -
обурилась Люба. - Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе заздрiсть, що тiтка
Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин
голос применшують, i дядька пiд'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
- Нiколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собi цiну i
починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
- I як тепер хатина?
- Краще не питай! - зневажливо вiдкопилюю губи. - Повнiсiнько
понабивалося худоби.
- Таке скажеш! - Люба здивовано повела плечем. - Якої це худоби?
- Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
- I в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок
вивозь.
- Що ж ви зробили?
- Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи, що в Майданських лiсах
живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою
нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! - Люба пригнулась,
розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: - "Прийди до води
- воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi - трутовi. Ти, водо,
проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння,
то я просю води сiєї для помочi моєї".
- Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, - здивувався я.
,
- Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш - наш борсук розжився
на дiток!
- Е?
- Справдi.
- I що вони роблять?
- А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш - послухаєм.
Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало
виносити росу i тiнi.
- Тiльки тепер тихенько-тихенько, - приклала дiвчинка пальця до уст, i
ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся
темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно,
борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i
кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до
землi й зашепотiла:
- Ось тут слухай - вони якраз пiд нами вилежуються.
- Ти ж звiдки знаєш?
- Вухо розшукало мiсце... О, чуєш?
- Нi.
- Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?
- Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все
одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось життя,
привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжується в темрявi i
гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.
- Наш дядько Сергiй ще минулої осенi хотiв убити борсука на жир, а тато
не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже
не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?
- Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцiї.
. - Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до
пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi
смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних
плям, наче вони пахнуть.
На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела
голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:
- Добридень, бiлочко.
Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з'явився
заєць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць
сторчма кинувся у кущi.
- Свiй свого злякався, - добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала
чиїмись словами: - Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.
Потiм ми побiгли до тiєї кислицi, де й тепер дурненька трясогузка
знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила
i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, їй так приємно
прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з
нього.
- Вона мене пiзнає, - тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
- А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
- Це я накидала, - з гордiстю сказала дiвчинка. - А перед ним ще й
жаливи натрусила.
- Для чого?
- Нiби не догадуєшся?
- Нi.
- Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку,
уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на яєчках i не
тiкає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - i по гадинi, i по
гадинi...
- Ти? - вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване од згадки
обличчя. - I не злякалась?
- Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi
бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
- От молодець!
- А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
- Це ж якого - чумацького?
- З рибою i димом, - засмiялась Люба. - Мiй кулiш навiть тато хвалить.
Хочеш?
- Не хочу.
- I чим тебе частувати?
- Нiчим.
- Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи
гризня?
- Є чим журитись людинi, - спливало своє, i все посмутнiло в менi, i
навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав'ям.
- Що ж у тебе, Михайлику? - одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя,
пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.
- Ет, i говорити не хочеться.
- А ти скажи, - може, полегшає.
- Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, -
повторюю маминi слова. - Перша журба - нема людської хати, друга - стоїть
наша земелька перед торгом, а третя - лежить невiдома дорога, мов горе.
- Невiдома дорога? - зажурилась Люба, зажурились її тiнистi вiї i
притемнiли очi. - Куди ж вона лежить, Михайлику?
- Далеко-далеко.
- Далi Вiнницi?
- Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi
дерев, нi лiсiв.
- Ой, лишенько! - аж скрикнула дiвчина. - Як же там люди без лiсiв
живуть?
- Живуть, позвикали.
- А чим вони палять?
- Кураєм, соломою.
- I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
- Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.
- Попроси гарненько його.
- Мама вже й сльозами просила.
- А батько що?
- Сердиться.
- Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж
треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може, пiдемо в
курiнь?
- Чого?
- Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, - засмучено
зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась
та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.
Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось
пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.
- Михайлику, а в степах i суниць не буде? - охопивши руками колiна,
запитала Люба.
- Нi.
- А що ж там буде?
- Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.
То вже байка.
- Сам тато казав.
Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
- Поїж, Михайлику.
- Не хочу.
- Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжi, -
поклала руку на шматочок сонця.
- Точнiсiнько так i мама каже.
Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено
сказала:
- Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.
- Це забудеться.
- От i не забудеться, - зовсiм притемнiли її очi, а бровенята сумно
зiбралися в оборку.
- То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах
пишуть.
- Нiчого ти не знаєш, - правдиво подивилась на мене Люба. - I я буду
довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiтає,
сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
- Це вже як тато закомандують.
- Отак i в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай i
взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?
- Не знаю, як воно випаде.
- Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi
було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти нi
отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi
далекi вiтряки, що волохатились у туманi.
Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В
хатинi причаїлись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб
збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки
додумували своє. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з
укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до
перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.
Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко,
хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати.
Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
- До вас можна? - застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько
Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.
- Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, - неласкаве обiзвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув
ближче до столу.
- Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки
загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко i цим немало
здивував нас усiх.
Батько спiдлоба глянув на нього:
- А звiдки ви знаєте, що буде дощ?
- Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота - чекай непогоду.
Добрий вечiр вам.
- Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?
- От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку
нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i
просо моє, i горобцi мої.
- Не ваше просо i не вашi горобцi, - одразу розсердився тато.
- I мiж святими буває сварка, - не гнiвається дядечко. - Послухаємо, що
скажуть про це люди.
- Ви вже маєте свiдкiв?
- Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай
навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось
так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли
всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш
цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?
- Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.
- Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за
гряницею сили збирає.
- Це ви мене лякати прийшли? - батько зловтiшне пiдсiк дядечка.
- Та що ви, Панасе? - розвiв руки дебеляк. - Нащо менi когось лякати,
коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.
- Кумерцiї?!
- Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла,
що ви збираєтесь переселятись.
- Сорока ваша не збрехала.
Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро
продовжував:
- Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля
голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь
придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
- Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
- Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi.
Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та й земелька
теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб
збити цiну. - Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
- Ви, доки не згудите, доти не купите? - заступається мати за нашу
десятину.
- Хiба я неправду кажу? - косує дядечко на матiрi, торкнувшись рукою
кишенi, запитує батька: - Як ви на сеє, коли я теє?
- Хiба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати
мою,розхристану?
- Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi
числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом - шiстнадцятку. Було б їй
сiмнадцять рокiв - не одружився б, - i дядечко Володимир захихикав,
задоволений своїм дотепом.
Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов
дзвiн без'язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть
жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв'язала язика. Тепер би йому,
напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що
навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою
пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi
краї, де люди не мають скрути на землю.
- Там середняку нарiзають навiть по двадцять - двадцять п'ять десятин,
а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
- Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? - обiзвалася крiзь сльози
мама.
- Менi? - отетерiв дядечко. - Як це? I чого це менi? Що ми - гiршi за
людей! - але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. - Я, жiнко добра, вже
й тут призвичаївся до своїх негараздiв, до своїх десятинок. Це не та
розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо
сватами?
- Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, - в'їв батько.
- Для вас витрушу останнє, - розщедрився дядечко. - Чого не
дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите
за свою десятинку?
- Сто двадцять карбованцiв золотом.
- Що-що?! - вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате
вухо.
- Сто двадцять кажу.
- Сто двадцять! - жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на
тата. - Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна їй цiна - шiстдесят
карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою
добрiсть.
- Хiба ви колись не розминулись iз нею?
- Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на кiнчику язика...
То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива, - з самого
мiсяця вiдлитi.
- I де вони взялись у вас?
- Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою руку -
позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз
угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi - нi тпру нi ну.
- От усi на небi святi бачать, що переплачую! - добрався -таки дядечко
до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло,
i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним.
- Так дев'яносто карбованцiв?
- Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
- Сам бог-отець видить - вiд душi одриваю! - Аж руки простягнув угору,
потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
- Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не
до бога, а в слiди безп'ятого.
- Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, -
розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я
несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:
- Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками
мiряєте?
В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна
музика.
- Що це?! Що?! - сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися
буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила
з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому
обличчi.
- Що це? - iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
- Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло.
Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? - примирливо сказав батько.
- Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш
дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому!
- виснув гiсть. - Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. I хлопця
назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. - дядечко тремтячою рукою
всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз
хатинки.
- Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, - сказав спересердя
сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од
бiсикiв. - Ну?
Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", i
мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред
хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
- У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками
раз, клiпнув удруге - переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись,
не то кривлячись.
- Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго допитується
тато. - Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
- А що ж менi казати? - знизую плечима i знов клiпаю повiками - нi, очi
таки не попеклись.
- Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками мiряє? Ти в
нього, може, спiльником при цьому був?
- Нi.
- Значить, не був спiльником, - встановлює батько iстину. - То де
викопав отаке?
- Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
- Куди вже бiльше. Не мни своє слово - кажи!
- То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
- Я? - здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. - Таки
говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники, але чого
встряв у розмову дорослих? Чого?
- Я ж, тату, хотiв допомогти вам, - мимоволi торкнувся руками до своїх
зобиджених вух.
- Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! - батько
посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. - Це не ти його
настренчила?
- I таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно
було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. - Хiба ж я не знаю, як у
нас мiряють грошi?
- А як? - зiтхнувши, поцiкавився батько.
- У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i
мiрками, i казанами, i горщиками...
- Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це
колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпляється. - I вже з
усмiшкою звернувся до матерi: -А бачила, як цей засядько дременув iз
хатини?
- Та бачила, - зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено
посмiхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашої хати-клунi долю,
оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiшає зустрiтися iз людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон
захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi
знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба так може бути? Поки
подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у
безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм
робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи,
вигинається, сивiє i отемнюється тирса, а до неї синiм цвiтом прибивається
море.
Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля
вiтрякiв, i до якимiвської загорожi, бiля якої насторожено стояв борсук з
борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти,
красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не їдь у степи..."
"Хiба ж я хочу їхати?" - кажу до красноголовцiв - i вони розумiють
мене, з спiвчуттям похитують своїми шапками.
I в цей час хтось трусонув моє плече.
- Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене
батька.
- Чого вам? - пiдводжуся з тапчанчика. - Iще ж зовсiм рано.
- Еге ж, рано, дитино, - погоджується батько. - Ти не знаєш, де мама?
- Мама? - одразу ж зiскакую на долiвку.
- Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вiкно. - Прокинувся, а її нема.
- Де ж вона може бути? - жахаюсь я.
- Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокiйливо
кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота - батько пiшов у поле.
Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню
двiр.
Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий
росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на
невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала
Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в її оцi блиснула чи то
сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую її: "Де ж моя
мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь
вiк.
Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я
спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я
одразу став меншим, а свiт - бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз
нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому
краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись
навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а
на дорогу обережно висунулась їжачиха, в ротi вона тримала маленького
їжачка. Прислухаючись до свiту, їжачиха зупинилась, повела головою, а далi
перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услiд, прихиляюсь до плоту, а в
цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi,
похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками
i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то
вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче
сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона
теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була
зрозумiла людська печаль.
I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до
себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усмiхнувся
свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Вiн так долає
мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув,
як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли її одiж i руки, що
легко вiйнули над моїми видiннями.
Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став
прислухатися до свiтанку.
Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилює, як досвiт
назбирує ще темнi роси, визбирує з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде
посеред туманiв, вiдчиняє дверi якоїсь хати-бiлянки, посилає дiвчину по
воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться,
вдоволений своєю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи
на рiчцi i привчаю до цього своїх дiтей...
У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв'ї
батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у
сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка:
"Так-так-так".
- Кого б це так рано? - поглянув батько на матiр - видко, йому
хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
- Хто його знає? Може, Дарка.
Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
- Заходьте, заходьте, - мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в
куток.
Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу
Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
- Добрий ранок вам, - вклонилася Люба.
- Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? - здивувалася мати.
- Я, тiточко, Люба, - несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як
очеретинка.
- А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь, проходь ближче. Ти до
Михайлика?
- Нi, тiточко, я до вас.
- У тебе до нас є дiло? - здивувався тато i грiзно поглянув на мене. -
Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював
ремiнь.
- От вiчно ви на мене! - образився я.
- Що ж у тебе, моргухо, до нас? - пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю
подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i
отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
- Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає
лiсiв, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, - простягла
батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: - А ми з Михайликом не
хочемо, щоб ви їхали.
- Ти дивись, - розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн
поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.
Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
- Почекай, Ганю, - лагiдно зупинив її батько. - Чи не бачиш, що тепер
малi починають учити старших?
- Може, послухаємо їх, Панасе?
- Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе
по ночах шукати, - погодився батько.
- Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, - сказала Люба, загнулась,
поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як
уже треба дякувати...
- Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, -
сердечне сказав тато.
А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i
посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики...
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi - плив по водi, по росi, по травi
i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж
випливав, мов на човнi.
Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi,
чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос, як
по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як вужем сичить на нього
окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах аж
забринiли-затанцювали весiльнi спiви:
До нас, невiстко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама пiч хлiб пече,
Вiник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними
хлiбинами i веселiшаю.
- I чого воно ще посмiхається собi? - журно говорить мати, думаючи, що
я сплю.
- Мабуть, i в снах читає якусь книжку, - лагiдно вiдповiдає тато,
- Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
- На росi потрiскались, на росi i вигояться.
- Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалiє мене мати.
- Хай ногами чує землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з
тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби
з великим пошанiвком спитав:
- Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi
вуса, вже заходить з iншого боку - починає мене пiдхвалювати :
- Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть - не
дрiмає.
- А чого ж дрiмати бiля миски? - безтурботно вiдповiдаю i, скiльки
можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
- Кортить зелепухами оскому набити? - розгадує тато мiй намiр.
- Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща порiчок,
буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь бiля бондарської криницi його
розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi
обурилась Люба. - Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе заздрiсть, що тiтка
Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин
голос применшують, i дядька пiд'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
- Нiколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собi цiну i
починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
- I як тепер хатина?
- Краще не питай! - зневажливо вiдкопилюю губи. - Повнiсiнько
понабивалося худоби.
- Таке скажеш! - Люба здивовано повела плечем. - Якої це худоби?
- Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
- I в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок
вивозь.
- Що ж ви зробили?
- Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи, що в Майданських лiсах
живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою
нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! - Люба пригнулась,
розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: - "Прийди до води
- воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi - трутовi. Ти, водо,
проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння,
то я просю води сiєї для помочi моєї".
- Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, - здивувався я.
,
- Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш - наш борсук розжився
на дiток!
- Е?
- Справдi.
- I що вони роблять?
- А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш - послухаєм.
Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало
виносити росу i тiнi.
- Тiльки тепер тихенько-тихенько, - приклала дiвчинка пальця до уст, i
ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся
темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно,
борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i
кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до
землi й зашепотiла:
- Ось тут слухай - вони якраз пiд нами вилежуються.
- Ти ж звiдки знаєш?
- Вухо розшукало мiсце... О, чуєш?
- Нi.
- Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?
- Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все
одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось життя,
привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжується в темрявi i
гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.
- Наш дядько Сергiй ще минулої осенi хотiв убити борсука на жир, а тато
не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже
не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?
- Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцiї.
. - Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до
пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi
смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних
плям, наче вони пахнуть.
На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела
голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:
- Добридень, бiлочко.
Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з'явився
заєць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць
сторчма кинувся у кущi.
- Свiй свого злякався, - добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала
чиїмись словами: - Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.
Потiм ми побiгли до тiєї кислицi, де й тепер дурненька трясогузка
знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила
i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, їй так приємно
прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з
нього.
- Вона мене пiзнає, - тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
- А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
- Це я накидала, - з гордiстю сказала дiвчинка. - А перед ним ще й
жаливи натрусила.
- Для чого?
- Нiби не догадуєшся?
- Нi.
- Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку,
уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на яєчках i не
тiкає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - i по гадинi, i по
гадинi...
- Ти? - вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване од згадки
обличчя. - I не злякалась?
- Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi
бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
- От молодець!
- А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
- Це ж якого - чумацького?
- З рибою i димом, - засмiялась Люба. - Мiй кулiш навiть тато хвалить.
Хочеш?
- Не хочу.
- I чим тебе частувати?
- Нiчим.
- Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи
гризня?
- Є чим журитись людинi, - спливало своє, i все посмутнiло в менi, i
навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав'ям.
- Що ж у тебе, Михайлику? - одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя,
пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.
- Ет, i говорити не хочеться.
- А ти скажи, - може, полегшає.
- Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, -
повторюю маминi слова. - Перша журба - нема людської хати, друга - стоїть
наша земелька перед торгом, а третя - лежить невiдома дорога, мов горе.
- Невiдома дорога? - зажурилась Люба, зажурились її тiнистi вiї i
притемнiли очi. - Куди ж вона лежить, Михайлику?
- Далеко-далеко.
- Далi Вiнницi?
- Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi
дерев, нi лiсiв.
- Ой, лишенько! - аж скрикнула дiвчина. - Як же там люди без лiсiв
живуть?
- Живуть, позвикали.
- А чим вони палять?
- Кураєм, соломою.
- I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
- Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.
- Попроси гарненько його.
- Мама вже й сльозами просила.
- А батько що?
- Сердиться.
- Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж
треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може, пiдемо в
курiнь?
- Чого?
- Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, - засмучено
зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась
та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.
Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось
пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.
- Михайлику, а в степах i суниць не буде? - охопивши руками колiна,
запитала Люба.
- Нi.
- А що ж там буде?
- Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.
То вже байка.
- Сам тато казав.
Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
- Поїж, Михайлику.
- Не хочу.
- Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжi, -
поклала руку на шматочок сонця.
- Точнiсiнько так i мама каже.
Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено
сказала:
- Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.
- Це забудеться.
- От i не забудеться, - зовсiм притемнiли її очi, а бровенята сумно
зiбралися в оборку.
- То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах
пишуть.
- Нiчого ти не знаєш, - правдиво подивилась на мене Люба. - I я буду
довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiтає,
сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
- Це вже як тато закомандують.
- Отак i в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай i
взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?
- Не знаю, як воно випаде.
- Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi
було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти нi
отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi
далекi вiтряки, що волохатились у туманi.
Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В
хатинi причаїлись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб
збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки
додумували своє. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з
укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до
перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.
Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко,
хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати.
Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
- До вас можна? - застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько
Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.
- Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, - неласкаве обiзвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув
ближче до столу.
- Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки
загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко i цим немало
здивував нас усiх.
Батько спiдлоба глянув на нього:
- А звiдки ви знаєте, що буде дощ?
- Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота - чекай непогоду.
Добрий вечiр вам.
- Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?
- От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку
нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i
просо моє, i горобцi мої.
- Не ваше просо i не вашi горобцi, - одразу розсердився тато.
- I мiж святими буває сварка, - не гнiвається дядечко. - Послухаємо, що
скажуть про це люди.
- Ви вже маєте свiдкiв?
- Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай
навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось
так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли
всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш
цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?
- Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.
- Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за
гряницею сили збирає.
- Це ви мене лякати прийшли? - батько зловтiшне пiдсiк дядечка.
- Та що ви, Панасе? - розвiв руки дебеляк. - Нащо менi когось лякати,
коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.
- Кумерцiї?!
- Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла,
що ви збираєтесь переселятись.
- Сорока ваша не збрехала.
Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро
продовжував:
- Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля
голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь
придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
- Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
- Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi.
Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та й земелька
теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб
збити цiну. - Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
- Ви, доки не згудите, доти не купите? - заступається мати за нашу
десятину.
- Хiба я неправду кажу? - косує дядечко на матiрi, торкнувшись рукою
кишенi, запитує батька: - Як ви на сеє, коли я теє?
- Хiба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати
мою,розхристану?
- Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi
числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом - шiстнадцятку. Було б їй
сiмнадцять рокiв - не одружився б, - i дядечко Володимир захихикав,
задоволений своїм дотепом.
Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов
дзвiн без'язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть
жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв'язала язика. Тепер би йому,
напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що
навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою
пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi
краї, де люди не мають скрути на землю.
- Там середняку нарiзають навiть по двадцять - двадцять п'ять десятин,
а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
- Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? - обiзвалася крiзь сльози
мама.
- Менi? - отетерiв дядечко. - Як це? I чого це менi? Що ми - гiршi за
людей! - але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. - Я, жiнко добра, вже
й тут призвичаївся до своїх негараздiв, до своїх десятинок. Це не та
розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо
сватами?
- Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, - в'їв батько.
- Для вас витрушу останнє, - розщедрився дядечко. - Чого не
дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите
за свою десятинку?
- Сто двадцять карбованцiв золотом.
- Що-що?! - вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате
вухо.
- Сто двадцять кажу.
- Сто двадцять! - жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на
тата. - Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна їй цiна - шiстдесят
карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою
добрiсть.
- Хiба ви колись не розминулись iз нею?
- Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на кiнчику язика...
То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива, - з самого
мiсяця вiдлитi.
- I де вони взялись у вас?
- Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою руку -
позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз
угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi - нi тпру нi ну.
- От усi на небi святi бачать, що переплачую! - добрався -таки дядечко
до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло,
i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним.
- Так дев'яносто карбованцiв?
- Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
- Сам бог-отець видить - вiд душi одриваю! - Аж руки простягнув угору,
потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
- Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не
до бога, а в слiди безп'ятого.
- Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, -
розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я
несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:
- Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками
мiряєте?
В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна
музика.
- Що це?! Що?! - сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися
буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила
з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому
обличчi.
- Що це? - iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
- Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло.
Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? - примирливо сказав батько.
- Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш
дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому!
- виснув гiсть. - Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. I хлопця
назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. - дядечко тремтячою рукою
всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз
хатинки.
- Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, - сказав спересердя
сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од
бiсикiв. - Ну?
Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", i
мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред
хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
- У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками
раз, клiпнув удруге - переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись,
не то кривлячись.
- Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго допитується
тато. - Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
- А що ж менi казати? - знизую плечима i знов клiпаю повiками - нi, очi
таки не попеклись.
- Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками мiряє? Ти в
нього, може, спiльником при цьому був?
- Нi.
- Значить, не був спiльником, - встановлює батько iстину. - То де
викопав отаке?
- Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
- Куди вже бiльше. Не мни своє слово - кажи!
- То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
- Я? - здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. - Таки
говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники, але чого
встряв у розмову дорослих? Чого?
- Я ж, тату, хотiв допомогти вам, - мимоволi торкнувся руками до своїх
зобиджених вух.
- Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! - батько
посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. - Це не ти його
настренчила?
- I таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно
було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. - Хiба ж я не знаю, як у
нас мiряють грошi?
- А як? - зiтхнувши, поцiкавився батько.
- У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i
мiрками, i казанами, i горщиками...
- Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це
колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпляється. - I вже з
усмiшкою звернувся до матерi: -А бачила, як цей засядько дременув iз
хатини?
- Та бачила, - зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено
посмiхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашої хати-клунi долю,
оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiшає зустрiтися iз людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон
захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi
знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба так може бути? Поки
подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у
безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм
робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи,
вигинається, сивiє i отемнюється тирса, а до неї синiм цвiтом прибивається
море.
Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля
вiтрякiв, i до якимiвської загорожi, бiля якої насторожено стояв борсук з
борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти,
красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не їдь у степи..."
"Хiба ж я хочу їхати?" - кажу до красноголовцiв - i вони розумiють
мене, з спiвчуттям похитують своїми шапками.
I в цей час хтось трусонув моє плече.
- Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене
батька.
- Чого вам? - пiдводжуся з тапчанчика. - Iще ж зовсiм рано.
- Еге ж, рано, дитино, - погоджується батько. - Ти не знаєш, де мама?
- Мама? - одразу ж зiскакую на долiвку.
- Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вiкно. - Прокинувся, а її нема.
- Де ж вона може бути? - жахаюсь я.
- Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокiйливо
кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота - батько пiшов у поле.
Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню
двiр.
Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий
росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на
невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала
Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в її оцi блиснула чи то
сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую її: "Де ж моя
мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь
вiк.
Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я
спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я
одразу став меншим, а свiт - бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз
нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому
краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись
навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а
на дорогу обережно висунулась їжачиха, в ротi вона тримала маленького
їжачка. Прислухаючись до свiту, їжачиха зупинилась, повела головою, а далi
перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услiд, прихиляюсь до плоту, а в
цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi,
похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками
i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то
вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче
сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона
теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була
зрозумiла людська печаль.
I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до
себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усмiхнувся
свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Вiн так долає
мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув,
як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли її одiж i руки, що
легко вiйнули над моїми видiннями.
Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став
прислухатися до свiтанку.
Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилює, як досвiт
назбирує ще темнi роси, визбирує з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде
посеред туманiв, вiдчиняє дверi якоїсь хати-бiлянки, посилає дiвчину по
воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться,
вдоволений своєю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи
на рiчцi i привчаю до цього своїх дiтей...
У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв'ї
батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у
сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка:
"Так-так-так".
- Кого б це так рано? - поглянув батько на матiр - видко, йому
хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
- Хто його знає? Може, Дарка.
Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
- Заходьте, заходьте, - мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в
куток.
Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу
Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
- Добрий ранок вам, - вклонилася Люба.
- Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? - здивувалася мати.
- Я, тiточко, Люба, - несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як
очеретинка.
- А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь, проходь ближче. Ти до
Михайлика?
- Нi, тiточко, я до вас.
- У тебе до нас є дiло? - здивувався тато i грiзно поглянув на мене. -
Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював
ремiнь.
- От вiчно ви на мене! - образився я.
- Що ж у тебе, моргухо, до нас? - пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю
подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i
отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
- Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає
лiсiв, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, - простягла
батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: - А ми з Михайликом не
хочемо, щоб ви їхали.
- Ти дивись, - розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн
поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.
Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
- Почекай, Ганю, - лагiдно зупинив її батько. - Чи не бачиш, що тепер
малi починають учити старших?
- Може, послухаємо їх, Панасе?
- Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе
по ночах шукати, - погодився батько.
- Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, - сказала Люба, загнулась,
поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як
уже треба дякувати...
- Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, -
сердечне сказав тато.
А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i
посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики...
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi - плив по водi, по росi, по травi
i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж
випливав, мов на човнi.
Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi,
чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос, як
по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як вужем сичить на нього
окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах аж
забринiли-затанцювали весiльнi спiви:
До нас, невiстко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама пiч хлiб пече,
Вiник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними
хлiбинами i веселiшаю.
- I чого воно ще посмiхається собi? - журно говорить мати, думаючи, що
я сплю.
- Мабуть, i в снах читає якусь книжку, - лагiдно вiдповiдає тато,
- Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
- На росi потрiскались, на росi i вигояться.
- Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалiє мене мати.
- Хай ногами чує землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з
тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби
з великим пошанiвком спитав:
- Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi
вуса, вже заходить з iншого боку - починає мене пiдхвалювати :
- Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть - не
дрiмає.
- А чого ж дрiмати бiля миски? - безтурботно вiдповiдаю i, скiльки
можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
- Кортить зелепухами оскому набити? - розгадує тато мiй намiр.
- Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща порiчок,
буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь бiля бондарської криницi його
розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi