Страница:
рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько вiд чохлiв i зникало, не
доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва,
але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким лiта не дозволяли
ганятися за модою.
То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити
галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
- Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив
характеристику повз вуха.
- А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
- З мене досить i такого вариводи, - чогось не бажалося матерi, щоб я
став кращим.
- Так уже, мамо, хочеться того галiфе...
- А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти
нарви.
- А галiфе пошиєте?
- Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
- Хiба ж галiфе на спину шиється... - ще не здаюся я.
- Можна й на спину, аби витримала вона, - i насмiшкувато, i журно
посмiхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на
галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I раптом таке свято
перед самим рiздвом!
Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки - i сам собi не вiрю:
на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до
синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти
i за крамне! А чорнi поворозки на ньому - iз справжнiсiнької "чортової
шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.
- Ну, як воно, сину? - обертається од печi мати.
- Ой спасибi, мамочко... Як же ви без мiрки?
- А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть - розтягнемо,
широкi - пiдшиємо, довгi - на вирiст пiдуть.
От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, - чи то в одежинцi,
чи то у взуттi, - мiцнiсть.
- Примiряти можна?
- Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш,
комусь вечерю понесеш.
- Я до дядька Себастiяна пiду.
- Ох i надокучаєш ти йому.
- Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
- Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло
на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я
галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
- Як воно, мамо?
- Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
- Таки справдi менша.
- То я пiдрiжу бiльшу.
- Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
- Розтягуй, як не маєш iншої роботи.
Доки мати готувала королiвське снiдання - картоплю-нелупку, я
зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i
кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило
мене.
В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi вiтали
нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж
посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i
на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке
паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
- Прямо як городське!
- А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.
- Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
- Пiду.
- Е?
- Хiба воно мене родило?
- Не побоїшся замастити?
- Пусте, - кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. - Ти
прийдеш на леваду?
- А даси ковзани?
- Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!
- I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, - в'їла Люба i кинулась до
дiвчат.
Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на
ковзанку. I що дивно, - iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою,
щоб усi бачили моє галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому
хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.
Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть
такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я
вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе.
Що тодi скаже наш сторож?
На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вививається
малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є, окрiм фабричних
ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш.
Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його
одразу ж притрушує безтурботний смiх.
Я стаю на свої фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко
вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля
вух обiзвався вiтрець.
"Здоров, шибенику!" - в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у
лiд - i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а
вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки
потримаєшся!
А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої вiдлиги
чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба
це не радiсть - витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!
- Михайлику, Михайлику, го-ов! - наспiвне обiзвався бiля верб Любин
голос.
Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй
терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину,
а Люба поспiшає менi назустрiч.
- Iч, яка ти сьогоднi!
- Яка? - радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.
- Святешна.
- Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку.
Бачиш, якi на нiй квiти? - i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом
не пiдсiк її насмiшкою.
Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської долi,
так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.
- Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в театр. Ой,
їй так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi
надрукували.
- У цiй? - одразу дорожчою i чарiвною стає для мене ця хустка, що
стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.
- У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.
- А як тепер тiтчин дядько?
- Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує,
якої навiть за парубкування не було. А дехто пiд'юджує його. Я трохи
поковзаюсь на твоїх. Можна?
- Тiльки не впади.
На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:
- Хiба обiйдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги її
одразу пiшли врозтiч.
- Ти б їх мотузочком спутала, - вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi,
показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.
- Ти чого? - здивувалася дiвчинка.
- У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.
- Хi-хi-хi, - злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за
живiт. - Втiшився, пустомолот!
- Чого це я пустомолот?
- А чого видумав таке?
- Хiба я винен, що в тебе язик чорний?
- Це ми сьогоднi їли паренi чорницi, - i в усiх, навiть у тата,
почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?
- Поїдемо далi, - з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась
школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.
- Можна й далi.
Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тiєї Ведмежої
долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом
знаходили в'юнячi й карасинi мiсця... Ех, дiду, дiду, хто менi тепер
збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого
щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла
i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди,
стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо
бринiли i струшували сльози на снiг.
- Михайлику, а тут не страшно? - пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.
- Чого тобi страшно?
- Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.
- Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
- Я трохи далi!
- Дрижаки позичаєш?
- Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i, задкуючи,
потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив,
як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба
надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як
хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо
затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на
очi набiгали сльози, - в очах було повно завзяття.
- Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! - захоплено сказала Люба i аж
затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.
А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а
вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.
I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло
слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали
випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя,
руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з
рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.
З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях
зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ
неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя,
а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.
- Ой Михайлику, ти не втопився? - пiдбiгла до мене перелякана Люба. З
її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.
- Та, здається, не втопився, - спробував ще бадьоритися, але з цього
нiчого не виходило.
- Зараз же скидай чоботи! - наказала Люба.
Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд снiгу,
а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i вилила брудну
юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
- Побiжiмо до нас, це городами зовсiм недалеко. I твої батьки не
дiзнаються.
А менi в очах меншає день i збiльшуються квiти на її хустцi. Понад
берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже недалеко вiд Любиної
оселi я завагався:
- А що скажуть твої батьки?
- Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не журився,
- передала мамин голос.
Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища, посеред
якого стояла лiсова кiзочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тiнь,
майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як нас обдали
пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.
"Це ж кому святий вечiр, а комусь - грiшна купiль", - знiчений,
задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити
дрижаки.
- Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! - мов крильми, майнула бiлими в
квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i злякано
запитала в Люби: - Ви в ополонку вскочили? - Потiм квiти на її рукавах
опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою бруднi
слiди i патьоки.
З печi виглянуло i з того дива заплакало ув'язане бiлоголове, мов
кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не знаєте, як ото колись прив'язували
малечу? Ненастанна праця навчила наших батькiв робити це просто й
хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли мотуз, другий
кiнець перекидали за комин i так ув'язували, пiд пахви дитину, щоб вона
могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з неї.
А тим часом тiтка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи,
сорочку, пiдштовхує у плечi до лежанки, i я не стямлююсь, як опиняюсь у
пiвтемрявi на печi в кумпанiї з наляканою куль-бабкою.
- Скидай, дитино, штанцi та насухо витрися рушником. Соромлячись, я
скидаю своє пожалюгiднiле галiфе, а тiтка Оляна одразу жахається i
сплескує руками:
- Ой, пропали ж твої нiженьки, дитино! I що ти робитимеш у бiлому
свiтi? - заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на свої ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi. От
що робить з людиною мороз. I так менi стало жаль себе, що повiки мої
одразу набухли слiзьми. Я витер їх рукою, а тiтка Оляна, кусаючи уста,
обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
- Не болить?
- Хiба я знаю?
- Задубiли, не чуєш, видко, їх. - Тiтка ще провела рушником - i сталося
диво: з-пiд полотна на моїх ногах з'явилися бiлi смуги.
Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я за нею, а
далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: "А".
- Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i не добрала, що це з твоїх
штанцiв облiзла бузина! - Навколо тiтчиної голови застрибали квiти, вона
сама стала схожою на квiтку, а в очах її набилося стiльки радостi, що вона
почала стiкати сльозою.
- Ну, чого ви, тiточко, плачете?
- Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти,
шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
- Чую, тiточко! - аж нагнув голову, прислухаючись до них.
- Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда заразом
утiкали з нiг. Чекай, я їх ще святковою горiлочкою витру. Вiд неї запищиш
у мене, як в'юн.
I справдi, я попискував, наче в'юн, а тiтка пiсля розтирання ще й
щипнула мене:
- Щоб ходив здоровий i не журився!
Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину,
сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до печi,
i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду i з ним у руках
насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.
А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:
"Чир-хик" - i розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче
тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi
очi, темну душу i срiбний янгольський голос... Менi й досi дивно, як такий
голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом'якшити дядькової
злоби чи змити кiпоть iз серця.
Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед
курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.
- Гарненьке дехто має м'ясце, - подичавiли пiд вiями звуженi очi. -
Оляно, продай свої курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
- Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.
На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн
пiдводиться й невдоволено хмикає:
- От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не їсти, i комусь не
дати.
- Не все ж, Сергiю, треба їсти чи жерти. Нашi курiпки - дiтям радiсть.
Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.
- Нема тепер радостi на свiтi, - починає мiряти хату порепаними
чобiтьми. - Нема, i не скоро буде.
- Не каркай, лиховiсний! - розпашiлась темними рум'янцями тiтка Оляна.
- Вiд тебе й хата потiнявiла.
- Ще раз пiдведи її глиною, - не дуже й сердячись, кидає похмурець. - А
де ж твiй господар?
- У лiсi.
- I перед свят-вечором у лiсi? - дивується вузький недобрий вид дядька
Сергiя. Тут вiн помiчає мене й витрiщується: - Вигрiваєш злиднiв на своїй
печi?
- Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! - обурилась
тiтка Оляна. - Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш
ворогувати з дитиною?
- А що, христосуватись накажеш iз ним? - змiрює мене таким оком, наче в
ньому днювала i ночувала сама злоба.
- Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста бракує.
- Зашкварчала, наче яєчня на сковородi. От уже маю рiдню!.. - Натягує
на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi порепанi шкарбани й
так хряскає дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.
- Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi було пусто, - з гiркiстю i жалем
говорить услiд братовi тiтка Оляна. - Ви, дiти, не зважайте - не на ньому
тримається день.
З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч тримається на таких,
як дядько Сергiй... Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб
потiм пiдняти їх над людським горем у страшнi часц.
В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не
був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а їм постачав харчування i
самогон.
Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на
Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли
закiнчилась пiсня, до нього пiд'їхав немолодий командир i наказав:
- Iди додому!
- Як додому? - не повiрив дядько Сергiй.
- Ногами... Отакий голос мати - iз бандитами водитись! Спiвав їм, тепер
спiвай людям!
Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого
ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:
- Тiльки подумати: заспiвав пiсню - i червонi уневинили мене. Я думав:
у них очi на камiнних пiдмурках, а вони - на вологому мiсцi... Обманював я
очi жiнок, обманув i нової властi...
В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску,
потiм пальцем торкнулася її споду, i от уже моє галiфе аж зашипiло i
запарувало, - iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.
- Ти не журишся? - через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й
подала менi одежинку.
- Нi.
- А обiдати будеш?
- Нi.
- Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревенi - вони весь вiк
чiпляються до живого. Любо, давай ложки!
I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним
борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i
наказала:
- Їж менi й не журися.
Я глянув на Любу i засмiявся.
- Ти чого, надзигльований? - сказала тiтка те саме слово, яке я чув
тiльки вiд свого дiдуся. - Ну, кажи!
- А гнiватись не будете?
- О, потрiбна менi така печаль. То чого?
- Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
- Хiба? - спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: -
Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi,
хлiб на столi i не журились...
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася,
де сьогоднi побувало моє галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не
дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А
його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну
гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг
налюбуватися моїми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих
кротiв.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе,
i навiть на обмiн, - уже три пера вимiняв - вiсiмдесят шостий номер,
череватеньке - ложечкою - i рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому
Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у
Лiтинi.
Менi навiть трохи смiшно стає, що нi батько, нi мама, проходячи повз
моє галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони
зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула
батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм
на дверi й витурила нас iз хати:
- Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!
- Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, - удавано зiтхнув батько, натягаючи
на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею
зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй полиску, а вiтер мiнить i
мiнить на нiй кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном;
бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними
з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, їм
зовсiм добре у нас - i їсти є що, i холод не страшний: як припече
морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там на
радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на
подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
- То як, сину? - косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.
- Еге ж! - кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислiїв, нi
кислого слова.
- Хай пила замiнить ковзанку?
- Хай! - безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi
посмiшку.
- Молодця! - хвалить тато й наводить на мене очi - бдне примружене, з
приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось
так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я її. Тато
по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови,
зиркнув на дверi й тихенько запитав: - А злякався дуже?
- Злякався? Коли?
- Уже й забувся?
- Ви про що?
- Про те, як ти в ополонку вскочив.
- То ви знаєте? - несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв,
знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.
- Та знаю... Ну, чого став як мурований? - Тато обома руками охопив
мене, одiрвав од току й притулив до себе. - Шануйся, шибенику, шануйся. Що
б ми робили без тебе?
I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.
- Ой таточку!..
- Ну, що? - сумно спитав i торкнувся устами моєї брови, отої, що все
забирається на чоло.
- Нiчого, - ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до
батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов
таких слiв i тiльки зiтхнув.
- Нiщо в тебе не болить?
- Нi, таточку...
- У чоботях не квакають жабенята?
- О, звiдки їм узятися взимку? - не второпав я зопалу.
- Питаю, чи не мокрi ноги, бо їх треба тримати в теплi.
- Не мокрi... А мама знає про це?
- Не знає. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж
тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамi на дровця? - ставить мене на
землю.
- Постараємось! - одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато
бере пилку, й ми, двоє чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко... I аби ви
тiльки знали, як сьогоднi приємно бринiла-спiвала пилка, а ще приємнiше
перегукувалась iз сокирою в саду луна.
От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i
поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на
вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожної оселi бредуть
фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її обличчi
уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.
- Де ви, господарi? - стиха, ласкаво гукає тата й мене i на
пiврозкритих устах тримає любов.
- А нащо ми тобi? - нiби дивуючись, озивається вiд дровiтнi тато.
- Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, - з таким усмiхом, з
такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться пiдбiгти до неї i
поцiлувати руку.
- Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? - удавано
строго допитується тато.
- Це ж люблячи вас! А кого любиш - навiть коцюби не пожалiєш, - грає
мати розквiтлими очима i дає нам дорогу.
- Ти диви! - похитує батько головою i, йдучи до хатини, чогось затримує
материну руку в своїй. Чуднi цi дорослi.
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала,
побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i
запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три
хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними
пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям
i здоров'я, i щастя, i червоного цвiту.
Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до
миски з бобом, i поглядом дякує матерi за її старання... А який вiн
поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати
кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й
з подивом сказав:
- Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.
Глянув я на миску, - i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.
Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа
став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн
поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав
мороза:
- Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!
Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi,
висвiчуючи туманом бороди, може об'явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i
пiдiйти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi
ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.
- Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти! - вже голоснiше покликав тато.
Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки
дiдугана. Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть, забарився на
якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
- А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю,
усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не
роби!
Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт
у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:
- А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в
безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!
Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а може, приб'ється
яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля
цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв.
Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на
рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й
справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi
вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за
собою срiбнi плуги.
Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр.
Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки - звiздоноша, "береза" й
мiхоноша попереду, а "коза" й "дiд" у страшнiй машкарi позаду. I чого
тiльки не виробляють ота "коза" й вертлявий "дiд", лякаючи дорослих i
дiтей. Та ось задзвонив дзвонар - i всi притихли, з'юрмилися бiля вiкон, а
зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися,
задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:
А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
Нема вдома - пiшла до бога,
Бога благати - щастя прохати:
- Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшеницi,
Лан пшеницi - на паляницi.
А ще гречки - на варенички...
Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя,
наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря...
Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали
войни, других - сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в
твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого - ясна
зоря...
По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi
прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце
змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли
доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва,
але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким лiта не дозволяли
ганятися за модою.
То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити
галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
- Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив
характеристику повз вуха.
- А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
- З мене досить i такого вариводи, - чогось не бажалося матерi, щоб я
став кращим.
- Так уже, мамо, хочеться того галiфе...
- А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти
нарви.
- А галiфе пошиєте?
- Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
- Хiба ж галiфе на спину шиється... - ще не здаюся я.
- Можна й на спину, аби витримала вона, - i насмiшкувато, i журно
посмiхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на
галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I раптом таке свято
перед самим рiздвом!
Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки - i сам собi не вiрю:
на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до
синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти
i за крамне! А чорнi поворозки на ньому - iз справжнiсiнької "чортової
шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.
- Ну, як воно, сину? - обертається од печi мати.
- Ой спасибi, мамочко... Як же ви без мiрки?
- А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть - розтягнемо,
широкi - пiдшиємо, довгi - на вирiст пiдуть.
От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, - чи то в одежинцi,
чи то у взуттi, - мiцнiсть.
- Примiряти можна?
- Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш,
комусь вечерю понесеш.
- Я до дядька Себастiяна пiду.
- Ох i надокучаєш ти йому.
- Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
- Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло
на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я
галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
- Як воно, мамо?
- Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
- Таки справдi менша.
- То я пiдрiжу бiльшу.
- Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
- Розтягуй, як не маєш iншої роботи.
Доки мати готувала королiвське снiдання - картоплю-нелупку, я
зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i
кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило
мене.
В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi вiтали
нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж
посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i
на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке
паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
- Прямо як городське!
- А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.
- Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
- Пiду.
- Е?
- Хiба воно мене родило?
- Не побоїшся замастити?
- Пусте, - кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. - Ти
прийдеш на леваду?
- А даси ковзани?
- Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!
- I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, - в'їла Люба i кинулась до
дiвчат.
Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на
ковзанку. I що дивно, - iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою,
щоб усi бачили моє галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому
хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.
Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть
такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я
вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе.
Що тодi скаже наш сторож?
На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вививається
малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є, окрiм фабричних
ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш.
Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його
одразу ж притрушує безтурботний смiх.
Я стаю на свої фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко
вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля
вух обiзвався вiтрець.
"Здоров, шибенику!" - в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у
лiд - i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а
вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки
потримаєшся!
А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої вiдлиги
чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба
це не радiсть - витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!
- Михайлику, Михайлику, го-ов! - наспiвне обiзвався бiля верб Любин
голос.
Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй
терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину,
а Люба поспiшає менi назустрiч.
- Iч, яка ти сьогоднi!
- Яка? - радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.
- Святешна.
- Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку.
Бачиш, якi на нiй квiти? - i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом
не пiдсiк її насмiшкою.
Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської долi,
так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.
- Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в театр. Ой,
їй так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi
надрукували.
- У цiй? - одразу дорожчою i чарiвною стає для мене ця хустка, що
стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.
- У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.
- А як тепер тiтчин дядько?
- Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує,
якої навiть за парубкування не було. А дехто пiд'юджує його. Я трохи
поковзаюсь на твоїх. Можна?
- Тiльки не впади.
На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:
- Хiба обiйдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги її
одразу пiшли врозтiч.
- Ти б їх мотузочком спутала, - вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi,
показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.
- Ти чого? - здивувалася дiвчинка.
- У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.
- Хi-хi-хi, - злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за
живiт. - Втiшився, пустомолот!
- Чого це я пустомолот?
- А чого видумав таке?
- Хiба я винен, що в тебе язик чорний?
- Це ми сьогоднi їли паренi чорницi, - i в усiх, навiть у тата,
почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?
- Поїдемо далi, - з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась
школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.
- Можна й далi.
Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тiєї Ведмежої
долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом
знаходили в'юнячi й карасинi мiсця... Ех, дiду, дiду, хто менi тепер
збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого
щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла
i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди,
стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо
бринiли i струшували сльози на снiг.
- Михайлику, а тут не страшно? - пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.
- Чого тобi страшно?
- Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.
- Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
- Я трохи далi!
- Дрижаки позичаєш?
- Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i, задкуючи,
потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив,
як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба
надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як
хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо
затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на
очi набiгали сльози, - в очах було повно завзяття.
- Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! - захоплено сказала Люба i аж
затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.
А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а
вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.
I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло
слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали
випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя,
руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з
рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.
З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях
зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ
неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя,
а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.
- Ой Михайлику, ти не втопився? - пiдбiгла до мене перелякана Люба. З
її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.
- Та, здається, не втопився, - спробував ще бадьоритися, але з цього
нiчого не виходило.
- Зараз же скидай чоботи! - наказала Люба.
Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд снiгу,
а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i вилила брудну
юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
- Побiжiмо до нас, це городами зовсiм недалеко. I твої батьки не
дiзнаються.
А менi в очах меншає день i збiльшуються квiти на її хустцi. Понад
берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже недалеко вiд Любиної
оселi я завагався:
- А що скажуть твої батьки?
- Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не журився,
- передала мамин голос.
Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища, посеред
якого стояла лiсова кiзочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тiнь,
майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як нас обдали
пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.
"Це ж кому святий вечiр, а комусь - грiшна купiль", - знiчений,
задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити
дрижаки.
- Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! - мов крильми, майнула бiлими в
квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i злякано
запитала в Люби: - Ви в ополонку вскочили? - Потiм квiти на її рукавах
опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою бруднi
слiди i патьоки.
З печi виглянуло i з того дива заплакало ув'язане бiлоголове, мов
кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не знаєте, як ото колись прив'язували
малечу? Ненастанна праця навчила наших батькiв робити це просто й
хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли мотуз, другий
кiнець перекидали за комин i так ув'язували, пiд пахви дитину, щоб вона
могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з неї.
А тим часом тiтка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи,
сорочку, пiдштовхує у плечi до лежанки, i я не стямлююсь, як опиняюсь у
пiвтемрявi на печi в кумпанiї з наляканою куль-бабкою.
- Скидай, дитино, штанцi та насухо витрися рушником. Соромлячись, я
скидаю своє пожалюгiднiле галiфе, а тiтка Оляна одразу жахається i
сплескує руками:
- Ой, пропали ж твої нiженьки, дитино! I що ти робитимеш у бiлому
свiтi? - заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на свої ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi. От
що робить з людиною мороз. I так менi стало жаль себе, що повiки мої
одразу набухли слiзьми. Я витер їх рукою, а тiтка Оляна, кусаючи уста,
обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
- Не болить?
- Хiба я знаю?
- Задубiли, не чуєш, видко, їх. - Тiтка ще провела рушником - i сталося
диво: з-пiд полотна на моїх ногах з'явилися бiлi смуги.
Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я за нею, а
далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: "А".
- Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i не добрала, що це з твоїх
штанцiв облiзла бузина! - Навколо тiтчиної голови застрибали квiти, вона
сама стала схожою на квiтку, а в очах її набилося стiльки радостi, що вона
почала стiкати сльозою.
- Ну, чого ви, тiточко, плачете?
- Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти,
шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
- Чую, тiточко! - аж нагнув голову, прислухаючись до них.
- Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда заразом
утiкали з нiг. Чекай, я їх ще святковою горiлочкою витру. Вiд неї запищиш
у мене, як в'юн.
I справдi, я попискував, наче в'юн, а тiтка пiсля розтирання ще й
щипнула мене:
- Щоб ходив здоровий i не журився!
Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину,
сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до печi,
i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду i з ним у руках
насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.
А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:
"Чир-хик" - i розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче
тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi
очi, темну душу i срiбний янгольський голос... Менi й досi дивно, як такий
голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом'якшити дядькової
злоби чи змити кiпоть iз серця.
Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед
курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.
- Гарненьке дехто має м'ясце, - подичавiли пiд вiями звуженi очi. -
Оляно, продай свої курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
- Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.
На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн
пiдводиться й невдоволено хмикає:
- От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не їсти, i комусь не
дати.
- Не все ж, Сергiю, треба їсти чи жерти. Нашi курiпки - дiтям радiсть.
Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.
- Нема тепер радостi на свiтi, - починає мiряти хату порепаними
чобiтьми. - Нема, i не скоро буде.
- Не каркай, лиховiсний! - розпашiлась темними рум'янцями тiтка Оляна.
- Вiд тебе й хата потiнявiла.
- Ще раз пiдведи її глиною, - не дуже й сердячись, кидає похмурець. - А
де ж твiй господар?
- У лiсi.
- I перед свят-вечором у лiсi? - дивується вузький недобрий вид дядька
Сергiя. Тут вiн помiчає мене й витрiщується: - Вигрiваєш злиднiв на своїй
печi?
- Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! - обурилась
тiтка Оляна. - Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш
ворогувати з дитиною?
- А що, христосуватись накажеш iз ним? - змiрює мене таким оком, наче в
ньому днювала i ночувала сама злоба.
- Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста бракує.
- Зашкварчала, наче яєчня на сковородi. От уже маю рiдню!.. - Натягує
на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi порепанi шкарбани й
так хряскає дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.
- Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi було пусто, - з гiркiстю i жалем
говорить услiд братовi тiтка Оляна. - Ви, дiти, не зважайте - не на ньому
тримається день.
З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч тримається на таких,
як дядько Сергiй... Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб
потiм пiдняти їх над людським горем у страшнi часц.
В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не
був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а їм постачав харчування i
самогон.
Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на
Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли
закiнчилась пiсня, до нього пiд'їхав немолодий командир i наказав:
- Iди додому!
- Як додому? - не повiрив дядько Сергiй.
- Ногами... Отакий голос мати - iз бандитами водитись! Спiвав їм, тепер
спiвай людям!
Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого
ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:
- Тiльки подумати: заспiвав пiсню - i червонi уневинили мене. Я думав:
у них очi на камiнних пiдмурках, а вони - на вологому мiсцi... Обманював я
очi жiнок, обманув i нової властi...
В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску,
потiм пальцем торкнулася її споду, i от уже моє галiфе аж зашипiло i
запарувало, - iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.
- Ти не журишся? - через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й
подала менi одежинку.
- Нi.
- А обiдати будеш?
- Нi.
- Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревенi - вони весь вiк
чiпляються до живого. Любо, давай ложки!
I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним
борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i
наказала:
- Їж менi й не журися.
Я глянув на Любу i засмiявся.
- Ти чого, надзигльований? - сказала тiтка те саме слово, яке я чув
тiльки вiд свого дiдуся. - Ну, кажи!
- А гнiватись не будете?
- О, потрiбна менi така печаль. То чого?
- Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
- Хiба? - спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: -
Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi,
хлiб на столi i не журились...
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася,
де сьогоднi побувало моє галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не
дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А
його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну
гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг
налюбуватися моїми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих
кротiв.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе,
i навiть на обмiн, - уже три пера вимiняв - вiсiмдесят шостий номер,
череватеньке - ложечкою - i рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому
Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у
Лiтинi.
Менi навiть трохи смiшно стає, що нi батько, нi мама, проходячи повз
моє галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони
зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула
батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм
на дверi й витурила нас iз хати:
- Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!
- Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, - удавано зiтхнув батько, натягаючи
на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею
зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй полиску, а вiтер мiнить i
мiнить на нiй кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном;
бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними
з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, їм
зовсiм добре у нас - i їсти є що, i холод не страшний: як припече
морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там на
радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на
подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
- То як, сину? - косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.
- Еге ж! - кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислiїв, нi
кислого слова.
- Хай пила замiнить ковзанку?
- Хай! - безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi
посмiшку.
- Молодця! - хвалить тато й наводить на мене очi - бдне примружене, з
приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось
так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я її. Тато
по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови,
зиркнув на дверi й тихенько запитав: - А злякався дуже?
- Злякався? Коли?
- Уже й забувся?
- Ви про що?
- Про те, як ти в ополонку вскочив.
- То ви знаєте? - несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв,
знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.
- Та знаю... Ну, чого став як мурований? - Тато обома руками охопив
мене, одiрвав од току й притулив до себе. - Шануйся, шибенику, шануйся. Що
б ми робили без тебе?
I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.
- Ой таточку!..
- Ну, що? - сумно спитав i торкнувся устами моєї брови, отої, що все
забирається на чоло.
- Нiчого, - ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до
батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов
таких слiв i тiльки зiтхнув.
- Нiщо в тебе не болить?
- Нi, таточку...
- У чоботях не квакають жабенята?
- О, звiдки їм узятися взимку? - не второпав я зопалу.
- Питаю, чи не мокрi ноги, бо їх треба тримати в теплi.
- Не мокрi... А мама знає про це?
- Не знає. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж
тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамi на дровця? - ставить мене на
землю.
- Постараємось! - одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато
бере пилку, й ми, двоє чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко... I аби ви
тiльки знали, як сьогоднi приємно бринiла-спiвала пилка, а ще приємнiше
перегукувалась iз сокирою в саду луна.
От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i
поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на
вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожної оселi бредуть
фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її обличчi
уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.
- Де ви, господарi? - стиха, ласкаво гукає тата й мене i на
пiврозкритих устах тримає любов.
- А нащо ми тобi? - нiби дивуючись, озивається вiд дровiтнi тато.
- Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, - з таким усмiхом, з
такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться пiдбiгти до неї i
поцiлувати руку.
- Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? - удавано
строго допитується тато.
- Це ж люблячи вас! А кого любиш - навiть коцюби не пожалiєш, - грає
мати розквiтлими очима i дає нам дорогу.
- Ти диви! - похитує батько головою i, йдучи до хатини, чогось затримує
материну руку в своїй. Чуднi цi дорослi.
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала,
побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i
запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три
хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними
пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям
i здоров'я, i щастя, i червоного цвiту.
Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до
миски з бобом, i поглядом дякує матерi за її старання... А який вiн
поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати
кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й
з подивом сказав:
- Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.
Глянув я на миску, - i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.
Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа
став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн
поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав
мороза:
- Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!
Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi,
висвiчуючи туманом бороди, може об'явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i
пiдiйти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi
ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.
- Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти! - вже голоснiше покликав тато.
Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки
дiдугана. Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть, забарився на
якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
- А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю,
усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не
роби!
Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт
у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:
- А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в
безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!
Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а може, приб'ється
яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля
цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв.
Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на
рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й
справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi
вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за
собою срiбнi плуги.
Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр.
Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки - звiздоноша, "береза" й
мiхоноша попереду, а "коза" й "дiд" у страшнiй машкарi позаду. I чого
тiльки не виробляють ота "коза" й вертлявий "дiд", лякаючи дорослих i
дiтей. Та ось задзвонив дзвонар - i всi притихли, з'юрмилися бiля вiкон, а
зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися,
задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:
А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
Нема вдома - пiшла до бога,
Бога благати - щастя прохати:
- Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшеницi,
Лан пшеницi - на паляницi.
А ще гречки - на варенички...
Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя,
наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря...
Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали
войни, других - сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в
твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого - ясна
зоря...
По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi
прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце
змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли