Страница:
Я знову завдав самицю на плечі, птаха взяв у руки і попрямував до будинку. Серце моє радощами раділо. Я відчував подвійне задоволення – від подвійної радості, яку мав принести. Я потішу двох найдорожчих серцю людей – любих матусю і сестру.
Я швидко перетнув савану і опинився в апельсиновому гаю. Через хвіртку не пішов, а переліз через паркан. Я був такий щасливий, що мій вантаж здавався легким, як пір’їнка; радісно йшов навпростець, розсовуючи гілки, що вгиналися під вагою плодів, і збиваючи по дорозі золоті кулі. Кому є діло у Флориді до кількох збитих апельсинів!
Коли я підійшов до клумб, матуся була на веранді й привітала мене радісним вигуком. Я кинув здобич до її ніг.
– Що це за птах? – запитала вона.
– Це королівський гриф – подарунок для Вірджинії. Де вона?.. Ще не прокинулась? От маленька ледащиця! Я піду і розбуджу її. Сором спати – такий чудовий ранок!
– Ні, Джордже, вона вже з годину як прокинулась. Трохи погралась у саду і пішла.
– А де вона? У вітальні?
– Ні, вона пішла купатися.
– Купатися?
– Так, з Віолою. А що?
– О мамо, мамо!..
– Що таке, Джорде?
– Боже мій! Алігатор!
Розділ IX
Розділ Х
Розділ XI
Розділ XII
Я швидко перетнув савану і опинився в апельсиновому гаю. Через хвіртку не пішов, а переліз через паркан. Я був такий щасливий, що мій вантаж здавався легким, як пір’їнка; радісно йшов навпростець, розсовуючи гілки, що вгиналися під вагою плодів, і збиваючи по дорозі золоті кулі. Кому є діло у Флориді до кількох збитих апельсинів!
Коли я підійшов до клумб, матуся була на веранді й привітала мене радісним вигуком. Я кинув здобич до її ніг.
– Що це за птах? – запитала вона.
– Це королівський гриф – подарунок для Вірджинії. Де вона?.. Ще не прокинулась? От маленька ледащиця! Я піду і розбуджу її. Сором спати – такий чудовий ранок!
– Ні, Джордже, вона вже з годину як прокинулась. Трохи погралась у саду і пішла.
– А де вона? У вітальні?
– Ні, вона пішла купатися.
– Купатися?
– Так, з Віолою. А що?
– О мамо, мамо!..
– Що таке, Джорде?
– Боже мій! Алігатор!
Розділ IX
Купання
– Жовтий Джек! Алігатор!
Це все, що я спроможний був вичавити. Мати благала мене пояснити їй, що сталося, але я більше не міг вимовити жодного слова. Охоплений божевільним страхом, я кинувся бігти, залишивши матір у невіданні й паніці, в якій перебував сам.
Я мчав до басейну не звивистою стежкою, а навпростець, перестрибуючи через усі перешкоди, що траплялися на шляху. Я перемахнув через огорожу і як вихор майнув через апельсиновий гай. Пам’ятаю, що чув хрускіт гілок, а ще на землю падали збиті мною апельсини. Мої вуха вловлювали кожен звук.
Шум позаду мене все посилювався. Я чув сповнений відчаю голос матері. Її крики сполохали весь будинок, збіглися слуги і служниці. Собаки, стривожені раптовою метушнею, здійняли ґвалт. Домашні та співочі птахи пронизливо кричали.
Усі ці звуки долинали з плантації. Але не це мене хвилювало, я прислухався до звуків біля басейну. І ось почув сплеск води і ясний сріблястий голосок сестри! «Ха-ха-ха!» – дзвінко сміялася вона. Слава богу, сестра була ще неушкоджена!
Я зупинився і щосили загорлав:
– Вірджиніє! Вірджиніє!
Я нетерпляче чекав відповіді. Але відповіді не було: можливо, плескіт води заглушав мій голос?
Я покликав ще раз, уже голосніше:
– Вірджиніє! Сестро! Вірджиніє!
Цього разу мене почули:
– Хто мене кличе? Це ти, Джордже?
– Так, це я, Вірджиніє.
– Що ти хочеш, братику?
– Сестро, негайно виходь з води!
– А навіщо? Хіба приїхали гості?.. Так рано? Ну, нехай почекають, любий Джордже. Піди і розваж їх чимось. А я ще хочу поплавати – такий чудовий ранок і вода – диво! Правда, Віоло? А нумо, попливімо ще раз навколо ставка!
Знову почувся сплеск і веселий сміх сестри та її служниці.
Я закричав щосили:
– Вірджиніє, люба! Заради бога, виходь швидше!
Раптом веселі голоси змовкли, долинув короткий, уривчастий вереск, а потім, майже миттєво, відчайдушний крик. Я зрозумів, що це відповідь на мій заклик.
Моє прохання могло збентежити сестру, але тепер у її голосі я чув жах. Я розібрав слова Вірджинії:
– Віоло, поглянь! Яке чудовисько! Боже мій, воно пливе сюди! Рятуйте! Джордже, на допомогу! Врятуй, врятуй мене!
Я дуже добре зрозумів значення цих незв’язних слів та відчайдушних криків, і гукнув у відповідь:
– Біжу, сестро, біжу!
Я блискавично кинувся через кущі, що відокремлювали мене від басейну. Та чи не запізно? Можливо, це крик агонії, і сестра вже в пащі алігатора?
За десять стрибків я вискочив з гаю. Скотившись із берега черепашачого садка, я опинився на краю басейну. Перед моїми очима постала жахлива картина.
Сестра пливла від середини басейну до берега, біля якого по коліна у воді стояла квартеронка, розпачливо заламуючи руки в істериці. Позаду сестри я бачив гігантського плазуна; його тіло, передні лапи і кігті добре було видно в прозорих хвилях, з води виступали луската спина і плечі, ще вище стирчали морда і хвіст. Хвостом алігатор збивав на поверхні басейну білу піну. До наміченої жертви йому залишалося не більше десяти футів. Жахливі щелепи майже торкалися зеленої спіднички, яка, мов шлейф, тяглася за сестрою по воді. Щосекунди алігатор міг рвонути вперед і схопити її.
Сестра пливла з усіх сил. Вона добре плавала, але навряд чи це могло їй допомогти. Купальний костюм тільки заважав їй. Алігатор міг схопити Вірджинію будь-якої миті – варто було йому тільки докласти невеличкого зусилля. Та поки він її не чіпав.
Це й досі дивує мене. Поведінка алігатора й донині залишається загадкою. Можливо, він був певен, що жертва вже належить йому, і, як кішка, що грає з мишею, насолоджувався усвідомленням своєї влади.
Все це я встиг подумати за мить – поки зводив курок.
Я прицілився і вистрілив. На тілі алігатора є тільки дві ділянки, вразливі для кулі, – очі й місце біля серця, під передньою лапою. Я мітив в око, але поцілив у плече. Від жорсткої лускатої шкіри куля відскочила, як від гранітної скелі. У ромбоподібних лусочках вона залишила тільки білясту подряпину – і все!
Гра набридла чудовиську. Постріл, мабуть, завдав йому болю. Принаймні він спонукав його до рішучіших дій і змусив зробити останній стрибок.
Вдаривши по воді широким хвостом, алігатор кинувся вперед. Його величезна щелепа роззявилася так, що видно було здоровезну червону пащу. Наступної миті сестрина спідниця опинилася в його жахливих зубах.
Я кинувся у воду і поплив з рушницею в руці. Але вона мені заважала. Я кинув її, і зброя пішла на дно.
Вірджинію я схопив у ту мить, коли алігатор готовий був потягти її під воду.
Я з усіх сил намагався втриматися разом із сестрою на поверхні води. Зброї у мене вже не було. А якби й була, я не міг би нею скористатися: адже обидві руки в мене були зайняті.
Я кричав щодуху, сподіваючись налякати алігатора і змусити випустити здобич. Та все марно: він міцно тримав свою жертву.
О боже! Алігатор потягне нас обох під воду, втопить і роздере!
Та раптом почувся сплеск. Хтось із великої висоти сміливо стрибнув у ставок – смагляве обличчя з довгим чорним волоссям, груди, прикрашені яскравими блискітками, розшитий намистом одяг. Чоловік? Хлопчик?
Хто ж був цей незнайомий юнак, що кинувся нам на допомогу?
Він плив уже близько від нас і нашого страшного ворога. Погляд юнака був сповнений енергії і рішучості. Він не вимовив жодного слова. Однією рукою уперся в плече величезного плазуна і раптом стрибнув йому на спину. Він зробив це дуже вправно, наче вершник заскакує в сідло.
У його руці зблиснув ніж, лезо якого встромилося в око алігатора.
Чудовисько заревло від болю. Вода спінилась під ударами його хвоста, і фонтан бризок здійнявся над нами. Алігатор випустив свою здобич, і я поплив із сестрою до берега.
Я повернувся і побачив неймовірну картину: алігатор пірнув на дно разом із відважним вершником на спині. Цей юнак загинув! Загинув!
З такими гіркими думками я продовжував плисти. Вибравшись на берег, я поклав на землю непритомну сестру. Потім знову озирнувся.
О радість! Незнайомець випірнув із води і попрямував до берега. На протилежному боці басейну спливла огидна туша чудовиська. Алігатор з несамовитою люттю бився в передсмертній агонії.
На щастя, сестра була ціла й неушкоджена. Спідниця, що роздулась на воді, врятувала її. Я помітив лише неглибокі подряпини на ніжній шкірі Вірджинії. Тепер вона була в дбайливих руках, на неї дивилися люблячі очі, їй говорили ласкаві слова; її обережно підняли і понесли з того місця, де вона мало не загинула.
Це все, що я спроможний був вичавити. Мати благала мене пояснити їй, що сталося, але я більше не міг вимовити жодного слова. Охоплений божевільним страхом, я кинувся бігти, залишивши матір у невіданні й паніці, в якій перебував сам.
Я мчав до басейну не звивистою стежкою, а навпростець, перестрибуючи через усі перешкоди, що траплялися на шляху. Я перемахнув через огорожу і як вихор майнув через апельсиновий гай. Пам’ятаю, що чув хрускіт гілок, а ще на землю падали збиті мною апельсини. Мої вуха вловлювали кожен звук.
Шум позаду мене все посилювався. Я чув сповнений відчаю голос матері. Її крики сполохали весь будинок, збіглися слуги і служниці. Собаки, стривожені раптовою метушнею, здійняли ґвалт. Домашні та співочі птахи пронизливо кричали.
Усі ці звуки долинали з плантації. Але не це мене хвилювало, я прислухався до звуків біля басейну. І ось почув сплеск води і ясний сріблястий голосок сестри! «Ха-ха-ха!» – дзвінко сміялася вона. Слава богу, сестра була ще неушкоджена!
Я зупинився і щосили загорлав:
– Вірджиніє! Вірджиніє!
Я нетерпляче чекав відповіді. Але відповіді не було: можливо, плескіт води заглушав мій голос?
Я покликав ще раз, уже голосніше:
– Вірджиніє! Сестро! Вірджиніє!
Цього разу мене почули:
– Хто мене кличе? Це ти, Джордже?
– Так, це я, Вірджиніє.
– Що ти хочеш, братику?
– Сестро, негайно виходь з води!
– А навіщо? Хіба приїхали гості?.. Так рано? Ну, нехай почекають, любий Джордже. Піди і розваж їх чимось. А я ще хочу поплавати – такий чудовий ранок і вода – диво! Правда, Віоло? А нумо, попливімо ще раз навколо ставка!
Знову почувся сплеск і веселий сміх сестри та її служниці.
Я закричав щосили:
– Вірджиніє, люба! Заради бога, виходь швидше!
Раптом веселі голоси змовкли, долинув короткий, уривчастий вереск, а потім, майже миттєво, відчайдушний крик. Я зрозумів, що це відповідь на мій заклик.
Моє прохання могло збентежити сестру, але тепер у її голосі я чув жах. Я розібрав слова Вірджинії:
– Віоло, поглянь! Яке чудовисько! Боже мій, воно пливе сюди! Рятуйте! Джордже, на допомогу! Врятуй, врятуй мене!
Я дуже добре зрозумів значення цих незв’язних слів та відчайдушних криків, і гукнув у відповідь:
– Біжу, сестро, біжу!
Я блискавично кинувся через кущі, що відокремлювали мене від басейну. Та чи не запізно? Можливо, це крик агонії, і сестра вже в пащі алігатора?
За десять стрибків я вискочив з гаю. Скотившись із берега черепашачого садка, я опинився на краю басейну. Перед моїми очима постала жахлива картина.
Сестра пливла від середини басейну до берега, біля якого по коліна у воді стояла квартеронка, розпачливо заламуючи руки в істериці. Позаду сестри я бачив гігантського плазуна; його тіло, передні лапи і кігті добре було видно в прозорих хвилях, з води виступали луската спина і плечі, ще вище стирчали морда і хвіст. Хвостом алігатор збивав на поверхні басейну білу піну. До наміченої жертви йому залишалося не більше десяти футів. Жахливі щелепи майже торкалися зеленої спіднички, яка, мов шлейф, тяглася за сестрою по воді. Щосекунди алігатор міг рвонути вперед і схопити її.
Сестра пливла з усіх сил. Вона добре плавала, але навряд чи це могло їй допомогти. Купальний костюм тільки заважав їй. Алігатор міг схопити Вірджинію будь-якої миті – варто було йому тільки докласти невеличкого зусилля. Та поки він її не чіпав.
Це й досі дивує мене. Поведінка алігатора й донині залишається загадкою. Можливо, він був певен, що жертва вже належить йому, і, як кішка, що грає з мишею, насолоджувався усвідомленням своєї влади.
Все це я встиг подумати за мить – поки зводив курок.
Я прицілився і вистрілив. На тілі алігатора є тільки дві ділянки, вразливі для кулі, – очі й місце біля серця, під передньою лапою. Я мітив в око, але поцілив у плече. Від жорсткої лускатої шкіри куля відскочила, як від гранітної скелі. У ромбоподібних лусочках вона залишила тільки білясту подряпину – і все!
Гра набридла чудовиську. Постріл, мабуть, завдав йому болю. Принаймні він спонукав його до рішучіших дій і змусив зробити останній стрибок.
Вдаривши по воді широким хвостом, алігатор кинувся вперед. Його величезна щелепа роззявилася так, що видно було здоровезну червону пащу. Наступної миті сестрина спідниця опинилася в його жахливих зубах.
Я кинувся у воду і поплив з рушницею в руці. Але вона мені заважала. Я кинув її, і зброя пішла на дно.
Вірджинію я схопив у ту мить, коли алігатор готовий був потягти її під воду.
Я з усіх сил намагався втриматися разом із сестрою на поверхні води. Зброї у мене вже не було. А якби й була, я не міг би нею скористатися: адже обидві руки в мене були зайняті.
Я кричав щодуху, сподіваючись налякати алігатора і змусити випустити здобич. Та все марно: він міцно тримав свою жертву.
О боже! Алігатор потягне нас обох під воду, втопить і роздере!
Та раптом почувся сплеск. Хтось із великої висоти сміливо стрибнув у ставок – смагляве обличчя з довгим чорним волоссям, груди, прикрашені яскравими блискітками, розшитий намистом одяг. Чоловік? Хлопчик?
Хто ж був цей незнайомий юнак, що кинувся нам на допомогу?
Він плив уже близько від нас і нашого страшного ворога. Погляд юнака був сповнений енергії і рішучості. Він не вимовив жодного слова. Однією рукою уперся в плече величезного плазуна і раптом стрибнув йому на спину. Він зробив це дуже вправно, наче вершник заскакує в сідло.
У його руці зблиснув ніж, лезо якого встромилося в око алігатора.
Чудовисько заревло від болю. Вода спінилась під ударами його хвоста, і фонтан бризок здійнявся над нами. Алігатор випустив свою здобич, і я поплив із сестрою до берега.
Я повернувся і побачив неймовірну картину: алігатор пірнув на дно разом із відважним вершником на спині. Цей юнак загинув! Загинув!
З такими гіркими думками я продовжував плисти. Вибравшись на берег, я поклав на землю непритомну сестру. Потім знову озирнувся.
О радість! Незнайомець випірнув із води і попрямував до берега. На протилежному боці басейну спливла огидна туша чудовиська. Алігатор з несамовитою люттю бився в передсмертній агонії.
На щастя, сестра була ціла й неушкоджена. Спідниця, що роздулась на воді, врятувала її. Я помітив лише неглибокі подряпини на ніжній шкірі Вірджинії. Тепер вона була в дбайливих руках, на неї дивилися люблячі очі, їй говорили ласкаві слова; її обережно підняли і понесли з того місця, де вона мало не загинула.
Розділ Х
Метис
Алігатора добили і, на превелике задоволення всіх негрів плантації, витягли на берег.
Ніхто не міг збагнути, як він потрапив у ставок, адже я нікому про це не сказав. Усі думали, що алігатор забрів сюди з річки або лагуни, як це іноді траплялося й раніше. І Жовтий Джек, який узяв найактивнішу участь у знищенні страшного звіра, кілька разів висловив це припущення. Негідник і не підозрював, що його таємницю розкрито! Я вважав себе єдиною людиною, що знала її. Та я помилявся.
Слуги повернулися додому з переможними вигуками, тягнучи на мотузках величезну тушу алігатора. Я залишився наодинці з нашим хоробрим рятівником, аби висловити йому свою вдячність.
Мати, батько – всі дякували йому і захоплювалися його мужністю. Навіть сестра, прийшовши до тями, сказала йому кілька теплих слів подяки.
Він мовчав. Лише усмішкою і легким поклоном відповів на наші щирі слова. За віком він був ще хлопчик, але тримався серйозно, як чоловік.
Він був приблизно моїх літ і зросту, чудової статури і дуже вродливий. За кольором обличчя не можна було сказати, що він чистокровний індіанець, хоча й носив індіанський одяг. Шкіра у нього була більше смаглява, ніж бронзова, – очевидно, це був метис.
Орлиний ніс надавав йому схожості з цим птахом – така показна особливість деяких північноамериканських племен. Його очі, зазвичай м’які і лагідні, миттю спалахували. Коли він був збуджений, вони, як я вже зауважив, палали грізним вогнем.
Домішка крові білої раси пом’якшила його різкі, але правильні риси індіанського типу, які зберігали вираз героїчної величі. Його чорне волосся було красивіше, ніж у індіанця, і таке ж блискуче та густе. Весь вигляд дивного незнайомця свідчив про те, що цей благородний і привабливий юнак за кілька років перетвориться на дуже вродливого чоловіка. Навіть зараз він вирізнявся такою неповторною своєрідністю, що, раз побачивши, його вже не можна було забути.
Я сказав, що одягнений він був як справжній індіанець. Проте його костюм був зроблений не зі шкур, здобутих на полюванні. Штани з оленячої шкіри вже давно зникли у Флориді. На ньому були штани з червоного сукна і сорочка зі строкатої бавовняної тканини. Тільки мокасини були зроблені з дубленої оленячої шкіри. Усе це було пишно оздоблено вишивкою і бісером. Ще на ньому виділявся шитий пояс – бампум, а на голові пов’язка, прикрашена трьома пір’їнами грифа, якого індіанці так само шанують, як і орла. Шию метиса обвивало намисто з різнобарвних намистин, а на грудях виблискували один над одним три срібні півмісяці.
Ось і весь наряд юнака. Попри те, що індіанець змок до рубця, вигляд він мав вельми благородний.
– Ви впевнені, що не поранені? – запитав я його ще раз.
– Звісно, певен. Немає жодної подряпини.
– Але ви змокли. Дозвольте запропонувати вам перевдягнутися. Мені здається, що мій одяг буде вам упору.
– Дякую. Та я не звик носити такий одяг. Сонце добре припікає, і я скоро обсохну.
– Зайдіть до нас підкріпитися!
– Я недавно їв.
– Може, вип’єте вина?
– Ні, дякую. Я п’ю тільки воду.
Я не знав, що й казати своєму новому знайомому. Він відмовлявся від гостинності, але все ще стояв біля мене. Не хотів заходити до будинку і водночас не виявляв бажання піти від мене.
То чого ж він чекав? Нагороди за свій учинок? Чогось більш суттєвого, ніж похвали і люб’язності?
Мені це здалося досить імовірним. Хай який цей хлопець привабливий, все ж він індіанець. Доста йому вже похвал. Індіанці не люблять пустих слів. Можливо, він чекав чогось іще – цілком природно. Так само природно було, що я подумав про це.
Я швидко вийняв з кишені гаманець і поклав йому в руку. Але за мить гаманець уже був на дні ставка.
– Я не просив у вас грошей! – обурився він, пожбуривши долари у воду.
Мені стало прикро і соромно. Я кинувся у ставок і пірнув. Проте не по гаманець, а по рушницю, яку побачив на кам’янистому дні.
Я дістав її і, вибравшись на берег, подав метису.
Він якось особливо всміхнувся, і я зрозумів, що виправив свою помилку і зламав його гордість.
– Тепер моя черга, – мовив він. – Дозвольте мені дістати ваш гаманець і попросити вибачення за грубість.
Не встиг я зупинити його, як він пірнув у воду. Незабаром уже подавав мені гаманця.
– Це чудовий подарунок, – сказав метис, розглядаючи рушницю. – Аби вам подарувати щось у відповідь, мені треба побувати вдома. У нас, індіанців, тепер небагато знайдеться того, що цінують білі люди, крім нашої землі! (Ці слова він вимовив з особливим наголосом.) Наші вироби, – провадив він, – порівняно з вашими нічого не варті. Для вас це лишень цікаві дрібнички. Але стривайте… ви ж мисливець? Можливо, ви візьмете мокасини і патронташ? Маюмі робить їх дуже добре.
– Маюмі?
– Моя сестра. Ви побачите, що в мокасинах значно зручніше полювати, ніж у важких чоботях, які ви носите. У них можна безшумно рухатися.
– Найважливіше те, що я отримаю мокасини в подарунок від вас!
– Я дуже радий, що це принесе вам задоволення. Маюмі зробить вам і мокасини, і патронташ.
«Маюмі! – повторив я про себе. – Чарівне, незнайоме ім’я! Невже це вона?»
Я згадав прекрасну дівчину, яку зустрів на стежині в лісі. Це була мрія, небесне видиво – вона здавалася надто вродливою, аби бути земним створінням.
Це видиво з’явилося мені у вигляді дівчини-індіанки, коли я блукав у лісах і запашних гаях. Я побачив її на квітучій зеленій галявині. Це було одне з тих місць південного лісу, які природа прикрасила з особливою щедрістю. Дівчина здавалася невід’ємною частиною цієї чудової картини.
Не встиг я як слід роздивитись її, як вона зникла. Я помчав за нею, та марно. Мов безтілесний привид, вислизнула вона по заплутаному лабіринту стежок у гаю, і більше я її не бачив. Але її образ закарбувався в моїй пам’яті. Відтоді я мріяв про це чарівне видиво. Можливо, то була Маюмі?
– Як вас звати? – запитав я юнака, що вже зібрався було йти.
– Білі звуть мене Пауел – так звали мого покійного батька. Він був білий. Мати моя жива. Немає потреби говорити, що вона індіанка… Мені вже час іти, – додав він перегодя. – Але спершу дозвольте спитати вас щось. Це може здатися вам зухвалим, але я маю на те свої причини. Чи немає серед ваших рабів дуже злого, який вороже ставиться до вашої сім’ї?
– Мабуть, є. Принаймні у мене є підстави підозрювати його.
– Чи зумієте ви впізнати його сліди?
– Гадаю, що впізнаю.
– Тоді ходімо зі мною!
– Не треба. Я здогадуюся, куди ви хочете вести мене. Я знаю все: він заманив сюди алігатора, щоб занапастити мою сестру.
– Уф! – здивовано вигукнув молодий індіанець. – Звідки ви дізналися про це?
– Я бачив, усе бачив он із тієї скелі. А ви як дізналися?
– Я йшов по сліду – людини, собаки і алігатора. Я полював на болоті і побачив сліди. Я запідозрив щось недобре і пішов через поле. Дістався до заростей і почув крики. І ось підоспів саме вчасно. Уф!
– Так, в останню мить, інакше негідникові вдався б його мерзенний задум. Але не турбуйтеся, друже мій, його покарають!
– Добре. Він заслуговує на це. Сподіваюся, ми ще зустрінемося!
Ми обмінялися ще кількома словами і попрощалися, міцно потиснувши один одному руки.
Ніхто не міг збагнути, як він потрапив у ставок, адже я нікому про це не сказав. Усі думали, що алігатор забрів сюди з річки або лагуни, як це іноді траплялося й раніше. І Жовтий Джек, який узяв найактивнішу участь у знищенні страшного звіра, кілька разів висловив це припущення. Негідник і не підозрював, що його таємницю розкрито! Я вважав себе єдиною людиною, що знала її. Та я помилявся.
Слуги повернулися додому з переможними вигуками, тягнучи на мотузках величезну тушу алігатора. Я залишився наодинці з нашим хоробрим рятівником, аби висловити йому свою вдячність.
Мати, батько – всі дякували йому і захоплювалися його мужністю. Навіть сестра, прийшовши до тями, сказала йому кілька теплих слів подяки.
Він мовчав. Лише усмішкою і легким поклоном відповів на наші щирі слова. За віком він був ще хлопчик, але тримався серйозно, як чоловік.
Він був приблизно моїх літ і зросту, чудової статури і дуже вродливий. За кольором обличчя не можна було сказати, що він чистокровний індіанець, хоча й носив індіанський одяг. Шкіра у нього була більше смаглява, ніж бронзова, – очевидно, це був метис.
Орлиний ніс надавав йому схожості з цим птахом – така показна особливість деяких північноамериканських племен. Його очі, зазвичай м’які і лагідні, миттю спалахували. Коли він був збуджений, вони, як я вже зауважив, палали грізним вогнем.
Домішка крові білої раси пом’якшила його різкі, але правильні риси індіанського типу, які зберігали вираз героїчної величі. Його чорне волосся було красивіше, ніж у індіанця, і таке ж блискуче та густе. Весь вигляд дивного незнайомця свідчив про те, що цей благородний і привабливий юнак за кілька років перетвориться на дуже вродливого чоловіка. Навіть зараз він вирізнявся такою неповторною своєрідністю, що, раз побачивши, його вже не можна було забути.
Я сказав, що одягнений він був як справжній індіанець. Проте його костюм був зроблений не зі шкур, здобутих на полюванні. Штани з оленячої шкіри вже давно зникли у Флориді. На ньому були штани з червоного сукна і сорочка зі строкатої бавовняної тканини. Тільки мокасини були зроблені з дубленої оленячої шкіри. Усе це було пишно оздоблено вишивкою і бісером. Ще на ньому виділявся шитий пояс – бампум, а на голові пов’язка, прикрашена трьома пір’їнами грифа, якого індіанці так само шанують, як і орла. Шию метиса обвивало намисто з різнобарвних намистин, а на грудях виблискували один над одним три срібні півмісяці.
Ось і весь наряд юнака. Попри те, що індіанець змок до рубця, вигляд він мав вельми благородний.
– Ви впевнені, що не поранені? – запитав я його ще раз.
– Звісно, певен. Немає жодної подряпини.
– Але ви змокли. Дозвольте запропонувати вам перевдягнутися. Мені здається, що мій одяг буде вам упору.
– Дякую. Та я не звик носити такий одяг. Сонце добре припікає, і я скоро обсохну.
– Зайдіть до нас підкріпитися!
– Я недавно їв.
– Може, вип’єте вина?
– Ні, дякую. Я п’ю тільки воду.
Я не знав, що й казати своєму новому знайомому. Він відмовлявся від гостинності, але все ще стояв біля мене. Не хотів заходити до будинку і водночас не виявляв бажання піти від мене.
То чого ж він чекав? Нагороди за свій учинок? Чогось більш суттєвого, ніж похвали і люб’язності?
Мені це здалося досить імовірним. Хай який цей хлопець привабливий, все ж він індіанець. Доста йому вже похвал. Індіанці не люблять пустих слів. Можливо, він чекав чогось іще – цілком природно. Так само природно було, що я подумав про це.
Я швидко вийняв з кишені гаманець і поклав йому в руку. Але за мить гаманець уже був на дні ставка.
– Я не просив у вас грошей! – обурився він, пожбуривши долари у воду.
Мені стало прикро і соромно. Я кинувся у ставок і пірнув. Проте не по гаманець, а по рушницю, яку побачив на кам’янистому дні.
Я дістав її і, вибравшись на берег, подав метису.
Він якось особливо всміхнувся, і я зрозумів, що виправив свою помилку і зламав його гордість.
– Тепер моя черга, – мовив він. – Дозвольте мені дістати ваш гаманець і попросити вибачення за грубість.
Не встиг я зупинити його, як він пірнув у воду. Незабаром уже подавав мені гаманця.
– Це чудовий подарунок, – сказав метис, розглядаючи рушницю. – Аби вам подарувати щось у відповідь, мені треба побувати вдома. У нас, індіанців, тепер небагато знайдеться того, що цінують білі люди, крім нашої землі! (Ці слова він вимовив з особливим наголосом.) Наші вироби, – провадив він, – порівняно з вашими нічого не варті. Для вас це лишень цікаві дрібнички. Але стривайте… ви ж мисливець? Можливо, ви візьмете мокасини і патронташ? Маюмі робить їх дуже добре.
– Маюмі?
– Моя сестра. Ви побачите, що в мокасинах значно зручніше полювати, ніж у важких чоботях, які ви носите. У них можна безшумно рухатися.
– Найважливіше те, що я отримаю мокасини в подарунок від вас!
– Я дуже радий, що це принесе вам задоволення. Маюмі зробить вам і мокасини, і патронташ.
«Маюмі! – повторив я про себе. – Чарівне, незнайоме ім’я! Невже це вона?»
Я згадав прекрасну дівчину, яку зустрів на стежині в лісі. Це була мрія, небесне видиво – вона здавалася надто вродливою, аби бути земним створінням.
Це видиво з’явилося мені у вигляді дівчини-індіанки, коли я блукав у лісах і запашних гаях. Я побачив її на квітучій зеленій галявині. Це було одне з тих місць південного лісу, які природа прикрасила з особливою щедрістю. Дівчина здавалася невід’ємною частиною цієї чудової картини.
Не встиг я як слід роздивитись її, як вона зникла. Я помчав за нею, та марно. Мов безтілесний привид, вислизнула вона по заплутаному лабіринту стежок у гаю, і більше я її не бачив. Але її образ закарбувався в моїй пам’яті. Відтоді я мріяв про це чарівне видиво. Можливо, то була Маюмі?
– Як вас звати? – запитав я юнака, що вже зібрався було йти.
– Білі звуть мене Пауел – так звали мого покійного батька. Він був білий. Мати моя жива. Немає потреби говорити, що вона індіанка… Мені вже час іти, – додав він перегодя. – Але спершу дозвольте спитати вас щось. Це може здатися вам зухвалим, але я маю на те свої причини. Чи немає серед ваших рабів дуже злого, який вороже ставиться до вашої сім’ї?
– Мабуть, є. Принаймні у мене є підстави підозрювати його.
– Чи зумієте ви впізнати його сліди?
– Гадаю, що впізнаю.
– Тоді ходімо зі мною!
– Не треба. Я здогадуюся, куди ви хочете вести мене. Я знаю все: він заманив сюди алігатора, щоб занапастити мою сестру.
– Уф! – здивовано вигукнув молодий індіанець. – Звідки ви дізналися про це?
– Я бачив, усе бачив он із тієї скелі. А ви як дізналися?
– Я йшов по сліду – людини, собаки і алігатора. Я полював на болоті і побачив сліди. Я запідозрив щось недобре і пішов через поле. Дістався до заростей і почув крики. І ось підоспів саме вчасно. Уф!
– Так, в останню мить, інакше негідникові вдався б його мерзенний задум. Але не турбуйтеся, друже мій, його покарають!
– Добре. Він заслуговує на це. Сподіваюся, ми ще зустрінемося!
Ми обмінялися ще кількома словами і попрощалися, міцно потиснувши один одному руки.
Розділ XI
Полювання
Більше я не сумнівався у злочинних діях мулата. Головним його замислом було не знищення риби. Заради такої дрібниці він не став би докладати таких зусиль. Ні, він замишляв щось значно жахливіше, то був добре продуманий план помсти: він прагнув знищити мою сестру або Віолу, або й обох одразу!
Таке припущення здавалося жахливим, але всі докази переконливо свідчили не на користь мулата. І молодий індіанець одразу розгадав намір Жовтого Джека. У цю пору року сестра купалася чи не щодня, і всі на плантації знали її звички. Мене поглинуло полювання на оленів. Звісно, за інших обставин я діяв би геть інакше. Та кому могло спасти на думку, що затівається такий жахливий злочин? Підступність мулата відповідала його злобній вдачі. Якби не знайшлося випадкових свідків, задум міг би здійснитися, і сестра стала б його жертвою. Хто б тоді встановив винуватця злочину? Усі вважали б, що алігатор – єдина причина загибелі сестри. Нікому б і на думку не спало підозрювати мулата. Адже жовтий негідник придумав усе з диявольською кмітливістю.
Я спалахнув од гніву. Моя бідолашна, безвинна сестра! Вона й гадки не мала про мерзотний задум, через який її життю загрожувала така страшна небезпека. Вірджинія знала, що мулат недолюблює її, але й гадки не мала, що він відчуває до неї таку сатанинську ненависть. Більше я не міг стримувати люті. Злочинця слід негайно покарати! Треба зробити так, аби він більше ніколи не повторив подібного замаху! На яке покарання він заслуговує, зараз я не думав. Нехай це питання вирішать старші. Батоги не допомогли; можливо, його виправлять кайдани… та в кожному разі його потрібно вигнати з плантації. Я не думав про страту, хоча негідник і заслужив її. Вихований гуманним батьком, я не міг дійти до такої крайності, хоч і нетямився з люті. Я вважав, що достатньо покарати злочинця батогами, закувати його в кайдани і відправити до в’язниці, у форт святого Марка або святого Августина.
Я знав, що це питання вирішуватиме не тільки мій батько, що в суді візьмуть участь усі навколишні плантатори і що треба швидше зібрати їх на раду. Поза сумнівом, розглядом цього злочину займуться суворіші судді, ніж поблажливий господар мулата. Я більше не роздумував і вирішив, що суд має відбутися негайно. Тому я побіг додому навпростець, продираючись крізь хащі, аби все розповісти батькові.
Та не встиг я й кількох кроків ступити, як почув біля себе якийсь шелест. Навколо не було жодної душі, але, вочевидь, хтось пробирався між деревами. Може, хтось із рабів, користуючись таким переполохом, надумав поласувати апельсинами.
Усе це здалося мені дрібницею порівняно з тими думками, що роїлись у моїй голові. Я тільки гукнув незнайомця і, не отримавши відповіді, пішов далі. Підійшовши до будинку, побачив батька і наглядача над рабами під великим навісом. Тут був і ловець алігаторів старий Гікмен, і кілька сусідів, що випадково заїхали до батька у справах. Я докладно розповів про ранкову подію. Всі стояли мов уражені громом. Гікмен одразу ж припустив, що, ймовірно, все так і було, хоча ніхто й не сумнівався у правдивості моїх слів. Єдиний сумнів міг бути лише щодо намірів мулата. Невже він хотів знівечити людське життя? Важко було повірити в таку нечувану жорстокість. Та невдовзі і ці сумніви розвіялися. Знайшовся свідок, який підтвердив і доповнив мої слова. Ним був Чорний Джек.
Цього ранку – всього півгодини тому – він помітив, як Жовтий Джек видирався на найвищий дуб, звідкіля добре видно греблю. Це було саме тоді, коли «біла міс» і Віола пішли купатися. Жовтий Джек бачив, як вони увійшли в воду.
Обурений такою негідною поведінкою, негр окрикнув мулата, аби той зліз із дерева, і пригрозив, що поскаржиться на нього. Та мулат відповів, що збирає жолуді – улюблені ласощі всіх мешканців плантації. І тільки після того, як негр повторив свою погрозу, Жовтий Джек нарешті спустився на землю, але в руках у нього не було жодного жолудя.
– Та не по жолуді він туди поліз, маса[15] Рендольфе. Цей жовтий нероба замишляв погану справу, – підсумував Чорний Джек.
Тепер уже не було сумнівів у злочинному намірі мулата. Він виліз на дерево, аби переконатися, що звершився замислений ним злочин; він бачив, як дівчата увійшли в басейн; знав про небезпеку, що таїться у воді, і навіть пальцем не ворухнув, щоб допомогти їм або підняти тривогу. Навпаки, він чи не останній прибіг до ставка, коли дівчата кликали на допомогу. Це стверджували багато свідків. Усі докази були проти нього.
Розповідь Чорного Джека всіх збентежила. Білі і чорні, господарі і раби – всі були обурені жахливим злочином. Зусібіч лунали крики: «Де Жовтий Джек?»
Негри, білі, мулати – всі кинулися на пошуки, всі жадали зловити Жовтого Джека, щоб покарати цю потвору.
Та куди ж він зник? Його голосно кликали, йому наказували, йому погрожували. Та марно: відповіді не було. Де ж він? Обшукали все: стайні, прибудови, кухню, хатини негрів, навіть комору для зерна, але мулата ніде не було. Куди ж він зник? Його бачили, коли він допомагав тягнути алігатора. Люди притягли вбитого звіра до кошар і кинули на поживу свиням. Жовтий Джек сумлінно допомагав у роботі, але де він був тепер – ніхто не відав.
І тут я згадав про шурхіт в апельсиновому гаї. Чи не там ховався Жовтий Джек? Тоді він міг підслухати мою розмову з молодим індіанцем, або принаймні останню її частину, і зараз міг бути вже далеко звідси.
Стали прочісувати апельсиновий гай і зарості навколо басейну, та марно: мулат як крізь землю провалився. Тоді я надумав піднятися на вершину скелі, мій спостережний пункт, і відразу побачив утікача: він пробирався поповзом через плантацію індиго до маїсового поля. Далі я не став стежити за ним, зістрибнув зі скелі і помчав у погоню. Мій батько, Гікмен та решта побігли за мною.
Погоня була відкритою, тож із наших криків Жовтий Джек зрозумів, що його переслідують. Ховатися далі було безглуздо – він звівся на рівні ноги і побіг щодуху. Незабаром мулат досяг маїсового поля; крики переслідувачів лунали в нього за спиною.
Хоча я був ще хлопчиськом, але біг швидше за всіх. Я знав, що неодмінно наздожену його, якщо тільки йому не вдасться зникнути з поля зору. Мабуть, він сподівався добігти до болота і пірнути в зарості пальмето – там йому легко вдалося б сховатися так, аби не знайшли.
Щоб цього не сталося, я чимдуж помчав йому навперейми і став попід самим лісом. Мені вдалося схопити мулата за полу куртки.
Звісно, це було геть нерозважливо, та мною заволоділо дике бажання схопити його! Я й не подумав, що він пручатиметься, хоча від людини, доведеної до відчаю, цього цілком можна було очікувати. Я звик до того, що всі мені корилися, тож сліпо вважав, що як тільки схоплю його, він покірно здасться. Проте помилився. Я геть знесилів од швидкого бігу і так ослаб, що не в змозі був утримати навіть кішку. Жовтий Джек миттю вислизнув із моїх рук. Я думав, що він утече, та натомість мулат рвучко розвернувся і, вихопивши ножа, встромив його в мою руку. Він мітив у серце, але в цю мить я випадково підняв руку і відвернув від себе фатальний удар.
Мулат удруге замахнувся ножем і знову встромив би його в мене, якби в боротьбу не втрутився третій учасник. Перш ніж смертоносне лезо торкнулося мене, сильні руки Чорного Джека обхопили мулата. Мерзотник оскаженіло пручався, намагаючись вирватися, та залізні обійми його одвічного суперника не розтискалися, поки не підбігли Гікмен і решта. Незабаром мулата зв’язали міцними ременями, і тепер він лежав перед нами геть безпорадний.
Таке припущення здавалося жахливим, але всі докази переконливо свідчили не на користь мулата. І молодий індіанець одразу розгадав намір Жовтого Джека. У цю пору року сестра купалася чи не щодня, і всі на плантації знали її звички. Мене поглинуло полювання на оленів. Звісно, за інших обставин я діяв би геть інакше. Та кому могло спасти на думку, що затівається такий жахливий злочин? Підступність мулата відповідала його злобній вдачі. Якби не знайшлося випадкових свідків, задум міг би здійснитися, і сестра стала б його жертвою. Хто б тоді встановив винуватця злочину? Усі вважали б, що алігатор – єдина причина загибелі сестри. Нікому б і на думку не спало підозрювати мулата. Адже жовтий негідник придумав усе з диявольською кмітливістю.
Я спалахнув од гніву. Моя бідолашна, безвинна сестра! Вона й гадки не мала про мерзотний задум, через який її життю загрожувала така страшна небезпека. Вірджинія знала, що мулат недолюблює її, але й гадки не мала, що він відчуває до неї таку сатанинську ненависть. Більше я не міг стримувати люті. Злочинця слід негайно покарати! Треба зробити так, аби він більше ніколи не повторив подібного замаху! На яке покарання він заслуговує, зараз я не думав. Нехай це питання вирішать старші. Батоги не допомогли; можливо, його виправлять кайдани… та в кожному разі його потрібно вигнати з плантації. Я не думав про страту, хоча негідник і заслужив її. Вихований гуманним батьком, я не міг дійти до такої крайності, хоч і нетямився з люті. Я вважав, що достатньо покарати злочинця батогами, закувати його в кайдани і відправити до в’язниці, у форт святого Марка або святого Августина.
Я знав, що це питання вирішуватиме не тільки мій батько, що в суді візьмуть участь усі навколишні плантатори і що треба швидше зібрати їх на раду. Поза сумнівом, розглядом цього злочину займуться суворіші судді, ніж поблажливий господар мулата. Я більше не роздумував і вирішив, що суд має відбутися негайно. Тому я побіг додому навпростець, продираючись крізь хащі, аби все розповісти батькові.
Та не встиг я й кількох кроків ступити, як почув біля себе якийсь шелест. Навколо не було жодної душі, але, вочевидь, хтось пробирався між деревами. Може, хтось із рабів, користуючись таким переполохом, надумав поласувати апельсинами.
Усе це здалося мені дрібницею порівняно з тими думками, що роїлись у моїй голові. Я тільки гукнув незнайомця і, не отримавши відповіді, пішов далі. Підійшовши до будинку, побачив батька і наглядача над рабами під великим навісом. Тут був і ловець алігаторів старий Гікмен, і кілька сусідів, що випадково заїхали до батька у справах. Я докладно розповів про ранкову подію. Всі стояли мов уражені громом. Гікмен одразу ж припустив, що, ймовірно, все так і було, хоча ніхто й не сумнівався у правдивості моїх слів. Єдиний сумнів міг бути лише щодо намірів мулата. Невже він хотів знівечити людське життя? Важко було повірити в таку нечувану жорстокість. Та невдовзі і ці сумніви розвіялися. Знайшовся свідок, який підтвердив і доповнив мої слова. Ним був Чорний Джек.
Цього ранку – всього півгодини тому – він помітив, як Жовтий Джек видирався на найвищий дуб, звідкіля добре видно греблю. Це було саме тоді, коли «біла міс» і Віола пішли купатися. Жовтий Джек бачив, як вони увійшли в воду.
Обурений такою негідною поведінкою, негр окрикнув мулата, аби той зліз із дерева, і пригрозив, що поскаржиться на нього. Та мулат відповів, що збирає жолуді – улюблені ласощі всіх мешканців плантації. І тільки після того, як негр повторив свою погрозу, Жовтий Джек нарешті спустився на землю, але в руках у нього не було жодного жолудя.
– Та не по жолуді він туди поліз, маса[15] Рендольфе. Цей жовтий нероба замишляв погану справу, – підсумував Чорний Джек.
Тепер уже не було сумнівів у злочинному намірі мулата. Він виліз на дерево, аби переконатися, що звершився замислений ним злочин; він бачив, як дівчата увійшли в басейн; знав про небезпеку, що таїться у воді, і навіть пальцем не ворухнув, щоб допомогти їм або підняти тривогу. Навпаки, він чи не останній прибіг до ставка, коли дівчата кликали на допомогу. Це стверджували багато свідків. Усі докази були проти нього.
Розповідь Чорного Джека всіх збентежила. Білі і чорні, господарі і раби – всі були обурені жахливим злочином. Зусібіч лунали крики: «Де Жовтий Джек?»
Негри, білі, мулати – всі кинулися на пошуки, всі жадали зловити Жовтого Джека, щоб покарати цю потвору.
Та куди ж він зник? Його голосно кликали, йому наказували, йому погрожували. Та марно: відповіді не було. Де ж він? Обшукали все: стайні, прибудови, кухню, хатини негрів, навіть комору для зерна, але мулата ніде не було. Куди ж він зник? Його бачили, коли він допомагав тягнути алігатора. Люди притягли вбитого звіра до кошар і кинули на поживу свиням. Жовтий Джек сумлінно допомагав у роботі, але де він був тепер – ніхто не відав.
І тут я згадав про шурхіт в апельсиновому гаї. Чи не там ховався Жовтий Джек? Тоді він міг підслухати мою розмову з молодим індіанцем, або принаймні останню її частину, і зараз міг бути вже далеко звідси.
Стали прочісувати апельсиновий гай і зарості навколо басейну, та марно: мулат як крізь землю провалився. Тоді я надумав піднятися на вершину скелі, мій спостережний пункт, і відразу побачив утікача: він пробирався поповзом через плантацію індиго до маїсового поля. Далі я не став стежити за ним, зістрибнув зі скелі і помчав у погоню. Мій батько, Гікмен та решта побігли за мною.
Погоня була відкритою, тож із наших криків Жовтий Джек зрозумів, що його переслідують. Ховатися далі було безглуздо – він звівся на рівні ноги і побіг щодуху. Незабаром мулат досяг маїсового поля; крики переслідувачів лунали в нього за спиною.
Хоча я був ще хлопчиськом, але біг швидше за всіх. Я знав, що неодмінно наздожену його, якщо тільки йому не вдасться зникнути з поля зору. Мабуть, він сподівався добігти до болота і пірнути в зарості пальмето – там йому легко вдалося б сховатися так, аби не знайшли.
Щоб цього не сталося, я чимдуж помчав йому навперейми і став попід самим лісом. Мені вдалося схопити мулата за полу куртки.
Звісно, це було геть нерозважливо, та мною заволоділо дике бажання схопити його! Я й не подумав, що він пручатиметься, хоча від людини, доведеної до відчаю, цього цілком можна було очікувати. Я звик до того, що всі мені корилися, тож сліпо вважав, що як тільки схоплю його, він покірно здасться. Проте помилився. Я геть знесилів од швидкого бігу і так ослаб, що не в змозі був утримати навіть кішку. Жовтий Джек миттю вислизнув із моїх рук. Я думав, що він утече, та натомість мулат рвучко розвернувся і, вихопивши ножа, встромив його в мою руку. Він мітив у серце, але в цю мить я випадково підняв руку і відвернув від себе фатальний удар.
Мулат удруге замахнувся ножем і знову встромив би його в мене, якби в боротьбу не втрутився третій учасник. Перш ніж смертоносне лезо торкнулося мене, сильні руки Чорного Джека обхопили мулата. Мерзотник оскаженіло пручався, намагаючись вирватися, та залізні обійми його одвічного суперника не розтискалися, поки не підбігли Гікмен і решта. Незабаром мулата зв’язали міцними ременями, і тепер він лежав перед нами геть безпорадний.
Розділ XII
Суворий вирок
Звісно, поголос про ці події поширився далеко за межі нашого будинку. Уздовж річки тягнувся ряд плантацій, що належали до одного селища. Звістка про те, що сталося в нас, рознеслася з неймовірною швидкістю, і за годину до нас почали з’їжджатися білі сусіди. Деякі з них – бідні мисливці, які жили на окраїнах великих плантацій, – прийшли пішки, а інші – плантатори і їхні наглядачі – прискакали верхи. Всі вони були озброєні рушницями й пістолетами. Сторонній спостерігач прийняв би їх за загони міліції, які з’їхалися на збір, хоча серйозний вираз їхніх облич міг би навести на думку, що вони зібралися відбивати напад індіанців на кордоні.
За годину прибуло з півсотні чоловіків – майже всі жителі селища. У справі Жовтого Джека було призначено суд. Судовий процес відбувався не у відповідності із суворими положеннями закону, хоча деякі юридичні формальності в дуже грубій формі все ж дотримувалися. Ці люди мали тут повну владу, вони були власниками землі та у подібних до цього випадках могли організувати своєрідний судовий трибунал. Вони обрали присяжних і суддю – нашого найближчого сусіда, Рінгольда. Мій батько відмовився брати участь у суді.
На попереднє слідство багато часу не знадобилося – факти свідчили самі за себе. Я стояв перед суддями з пов’язкою на пораненій руці. Усе було ясно – вину доведено. Мулат скоїв замах на життя білих. Це означало, що він заслуговував на смертну кару.
Та в який спосіб його стратити? Одні пропонували повісити; інші вважали цей вирок надто м’яким. Більшість схвалили пропозицію живцем спалити злочинця. До цього звірячого вироку приєднався і суддя.
Мій батько просив пом’якшити вирок – принаймні не мучити злочинця. Та жорстокі судді його не слухали. У всіх плантаторів часто втікали раби, що пояснювалося близькістю індіанців. І от рабовласники, закидаючи батькові надмірну м’якість, вирішили, що раби-втікачі повинні отримати жорстокий урок. Першою жертвою буде Жовтий Джек, якого спалять живцем.
Так вони вирішили, такий вони оголосили вирок!
Усі вважають, що північноамериканські індіанці завжди катують своїх бранців. Та це помилка! У більшості достовірно засвідчених випадків жорстокість індіанців була відповіддю на якусь кричущу несправедливість, яку раніше було вчинено стосовно них, тож катування полонених було лише відплатою. Віддавна людська натура піддавалася спокусі помсти. Білих можна з таким самим успіхом звинувачувати в жорстокості, як і червоношкірих. Якби індіанці самі писали історію прикордонних воєн і захоплень їхніх земель, то весь світ змінив би свою думку про їхню так звану жорстокість.
Навряд чи у всій історії воєн між білими та індіанцями можна було знайти приклади такої жорстокості, з якою білі ставилися до негрів. Безліч негрів-рабів були скалічені, катовані, страчені навіть за просту словесну образу і, звісно, за ляпас чи удар. Бо такий був закон, написаний білими людьми.
За годину прибуло з півсотні чоловіків – майже всі жителі селища. У справі Жовтого Джека було призначено суд. Судовий процес відбувався не у відповідності із суворими положеннями закону, хоча деякі юридичні формальності в дуже грубій формі все ж дотримувалися. Ці люди мали тут повну владу, вони були власниками землі та у подібних до цього випадках могли організувати своєрідний судовий трибунал. Вони обрали присяжних і суддю – нашого найближчого сусіда, Рінгольда. Мій батько відмовився брати участь у суді.
На попереднє слідство багато часу не знадобилося – факти свідчили самі за себе. Я стояв перед суддями з пов’язкою на пораненій руці. Усе було ясно – вину доведено. Мулат скоїв замах на життя білих. Це означало, що він заслуговував на смертну кару.
Та в який спосіб його стратити? Одні пропонували повісити; інші вважали цей вирок надто м’яким. Більшість схвалили пропозицію живцем спалити злочинця. До цього звірячого вироку приєднався і суддя.
Мій батько просив пом’якшити вирок – принаймні не мучити злочинця. Та жорстокі судді його не слухали. У всіх плантаторів часто втікали раби, що пояснювалося близькістю індіанців. І от рабовласники, закидаючи батькові надмірну м’якість, вирішили, що раби-втікачі повинні отримати жорстокий урок. Першою жертвою буде Жовтий Джек, якого спалять живцем.
Так вони вирішили, такий вони оголосили вирок!
Усі вважають, що північноамериканські індіанці завжди катують своїх бранців. Та це помилка! У більшості достовірно засвідчених випадків жорстокість індіанців була відповіддю на якусь кричущу несправедливість, яку раніше було вчинено стосовно них, тож катування полонених було лише відплатою. Віддавна людська натура піддавалася спокусі помсти. Білих можна з таким самим успіхом звинувачувати в жорстокості, як і червоношкірих. Якби індіанці самі писали історію прикордонних воєн і захоплень їхніх земель, то весь світ змінив би свою думку про їхню так звану жорстокість.
Навряд чи у всій історії воєн між білими та індіанцями можна було знайти приклади такої жорстокості, з якою білі ставилися до негрів. Безліч негрів-рабів були скалічені, катовані, страчені навіть за просту словесну образу і, звісно, за ляпас чи удар. Бо такий був закон, написаний білими людьми.