Страница:
Це не могла бути плантація білого – на цьому боці річки білі не жили. Ми вирішили, що маєток належить якомусь багатому індіанцеві, власнику землі і рабів.
Але де ж хатина нашого друга? Він сказав, що вона стоїть на березі річки, не далі ніж за півмилі від її гирла. Можливо, ми пройшли, не помітивши хатини, або її треба було шукати десь далі?
– Вірджиніє, пристаньмо до берега і запитаймо.
– А хто це там стоїть на ґанку?
– Ого, то в тебе зір кращий за мій! Це ж сам молодий індіанець! Та не може бути, щоб він жив тут… Хіба це хатина? А знаєш що? Він, напевно, прийшов сюди в гості. Поглянь, він іде навстріч нам!
Поки я говорив, індіанець вийшов із будинку і поспішив нам назустріч. За кілька секунд він уже був на березі і показав нам, де пристати. Як і в день нашого знайомства, він був у яскравому, багато оздобленому вбранні. На його голові красувався убір із пір’я. Струнка фігура метиса на тлі блакитного неба здавалася мініатюрною статуеткою воїна; він був ще майже хлопчиком і виглядав вельми гарно. Я трохи заздрив його дикому вбранню.
Мені здалося, що сестра дивилася на нього із захватом, хоча на мить у її погляді промайнула тінь страху. Вона то червоніла, то блідла; я вирішив, що зовнішність індіанця нагадує їй ту страшну сцену в басейні. І я знову пошкодував, що взяв її з собою.
Наша поява не збентежила молодого індіанця. Він був спокійний і стриманий, наче давно чекав на нас. Та, звісно, Пауел не міг знати, що ми приїдемо вдвох. Ми причалили, він схопив човна за ніс, притягнув до берега і з ввічливістю взірцевого джентльмена допоміг нам висадитися.
– Ласкаво прошу! – промовив він і, глянувши на Вірджинію, додав: – Сподіваюся, сеньйорита видужала?.. А щодо вас, сеньйоре, годі й говорити: раз ви зуміли гребти проти течії, значить, ви цілком здорові!
Слова «сеньйор» і «сеньйорита» свідчили про сліди іспанського впливу, що збереглися від давніх відносин між семінолами й іспанцями. І на нашому новому знайомому були речі, які носять в Андалузії, – срібний хрест на шиї, яскраво-червоний шовковий пояс і довгий трикутний клинок за поясом. Навіть ландшафт нагадував іспанський: тут були безладно висаджені рослини – китайські апельсини, чудові дерева папаї, стручковий перець і томати. Усе це притаманно для садиб іспанських колоністів. Архітектура будинку була в кастильському стилі. І різьба на ньому була не індіанська.
– Це ваш будинок? – запитав я, зніяковівши.
Річ у тім, що він вітав нас як господар, але я не бачив жодної хатини. Його відповідь заспокоїла мене. Він сказав, що це його будинок, точніше, будинок його матері. Батько його вже давно помер, і вони жили втрьох – мати, сестра і він.
– А це хто? – запитав я, вказуючи на працівників.
– Це наші раби, – відповів він із посмішкою. – Бачите, ми, індіанці, поступово долучаємося до цивілізації.
– Але ж не всі вони негри! Я помітив тут і індіанців. Невже вони теж раби?
– Так, як і решта інших. Бачу, вас це дивує? Це індіанці не з нашого племені. Наш народ колись підкорив плем’я ямасі, і багато полонених залишилися у нас рабами.
Ми підійшли до будинку. Мати юнака, чистокровна індіанка, зустріла нас на порозі, одягнена в національне індіанське вбрання. Мабуть, замолоду вона була красунею і справила на нас дуже приємне враження. Особливо приваблювало в ній поєднання гострого розуму з ніжною материнською турботою.
Ми увійшли до будинку. Умеблювання, мисливські трофеї, кінська збруя – у всьому тут відчувався іспанський вплив. Ми побачили навіть гітару і книжки. Ці ознаки цивілізації під індіанським дахом дуже вразили нас із сестрою.
– Я такий радий, що ви приїхали! – вигукнув юнак, наче щось пригадавши. – Ваші мокасини вже готові… Де вони, мамо?.. А де Маюмі?
Він наче озвучив мої думки.
– А хто така Маюмі? – пошепки запитала мене Вірджинія.
– Дівчина-індіанка. Здається, це його сестра. А ось і вона сама!
Крихітна ніжка у вишитих мокасинах, стрункий гнучкий стан, бронзове обличчя з прозорою шкірою, рум’яні щоки, червоні губи, чорні очі, відтінені довгими, заломленими вгору віями, густі брови і прекрасне чорне волосся…
Уявіть лишень дівчину, вдягнену з такою вишуканістю, на яку тільки здатна індіанська винахідливість, уявіть її ходу, яка може суперничати з невловимою грацією арабської конячки, – і ви матимете віддалене уявлення про Маюмі.
Бідне моє серце! Це була вона – моя лісова німфа!
Мені не хотілося йти з цього гостинного будинку, але сестрі було неспокійно. Її наче переслідував спогад про страшну подію.
Ми з годину посиділи в гостях. За цей короткий час я став чоловіком. Коли змахнув веслами, повертаючи додому, то відчув, що моє серце залишилося на цьому березі…
Розділ XVI
Розділ XVII
Розділ XVIII
Але де ж хатина нашого друга? Він сказав, що вона стоїть на березі річки, не далі ніж за півмилі від її гирла. Можливо, ми пройшли, не помітивши хатини, або її треба було шукати десь далі?
– Вірджиніє, пристаньмо до берега і запитаймо.
– А хто це там стоїть на ґанку?
– Ого, то в тебе зір кращий за мій! Це ж сам молодий індіанець! Та не може бути, щоб він жив тут… Хіба це хатина? А знаєш що? Він, напевно, прийшов сюди в гості. Поглянь, він іде навстріч нам!
Поки я говорив, індіанець вийшов із будинку і поспішив нам назустріч. За кілька секунд він уже був на березі і показав нам, де пристати. Як і в день нашого знайомства, він був у яскравому, багато оздобленому вбранні. На його голові красувався убір із пір’я. Струнка фігура метиса на тлі блакитного неба здавалася мініатюрною статуеткою воїна; він був ще майже хлопчиком і виглядав вельми гарно. Я трохи заздрив його дикому вбранню.
Мені здалося, що сестра дивилася на нього із захватом, хоча на мить у її погляді промайнула тінь страху. Вона то червоніла, то блідла; я вирішив, що зовнішність індіанця нагадує їй ту страшну сцену в басейні. І я знову пошкодував, що взяв її з собою.
Наша поява не збентежила молодого індіанця. Він був спокійний і стриманий, наче давно чекав на нас. Та, звісно, Пауел не міг знати, що ми приїдемо вдвох. Ми причалили, він схопив човна за ніс, притягнув до берега і з ввічливістю взірцевого джентльмена допоміг нам висадитися.
– Ласкаво прошу! – промовив він і, глянувши на Вірджинію, додав: – Сподіваюся, сеньйорита видужала?.. А щодо вас, сеньйоре, годі й говорити: раз ви зуміли гребти проти течії, значить, ви цілком здорові!
Слова «сеньйор» і «сеньйорита» свідчили про сліди іспанського впливу, що збереглися від давніх відносин між семінолами й іспанцями. І на нашому новому знайомому були речі, які носять в Андалузії, – срібний хрест на шиї, яскраво-червоний шовковий пояс і довгий трикутний клинок за поясом. Навіть ландшафт нагадував іспанський: тут були безладно висаджені рослини – китайські апельсини, чудові дерева папаї, стручковий перець і томати. Усе це притаманно для садиб іспанських колоністів. Архітектура будинку була в кастильському стилі. І різьба на ньому була не індіанська.
– Це ваш будинок? – запитав я, зніяковівши.
Річ у тім, що він вітав нас як господар, але я не бачив жодної хатини. Його відповідь заспокоїла мене. Він сказав, що це його будинок, точніше, будинок його матері. Батько його вже давно помер, і вони жили втрьох – мати, сестра і він.
– А це хто? – запитав я, вказуючи на працівників.
– Це наші раби, – відповів він із посмішкою. – Бачите, ми, індіанці, поступово долучаємося до цивілізації.
– Але ж не всі вони негри! Я помітив тут і індіанців. Невже вони теж раби?
– Так, як і решта інших. Бачу, вас це дивує? Це індіанці не з нашого племені. Наш народ колись підкорив плем’я ямасі, і багато полонених залишилися у нас рабами.
Ми підійшли до будинку. Мати юнака, чистокровна індіанка, зустріла нас на порозі, одягнена в національне індіанське вбрання. Мабуть, замолоду вона була красунею і справила на нас дуже приємне враження. Особливо приваблювало в ній поєднання гострого розуму з ніжною материнською турботою.
Ми увійшли до будинку. Умеблювання, мисливські трофеї, кінська збруя – у всьому тут відчувався іспанський вплив. Ми побачили навіть гітару і книжки. Ці ознаки цивілізації під індіанським дахом дуже вразили нас із сестрою.
– Я такий радий, що ви приїхали! – вигукнув юнак, наче щось пригадавши. – Ваші мокасини вже готові… Де вони, мамо?.. А де Маюмі?
Він наче озвучив мої думки.
– А хто така Маюмі? – пошепки запитала мене Вірджинія.
– Дівчина-індіанка. Здається, це його сестра. А ось і вона сама!
Крихітна ніжка у вишитих мокасинах, стрункий гнучкий стан, бронзове обличчя з прозорою шкірою, рум’яні щоки, червоні губи, чорні очі, відтінені довгими, заломленими вгору віями, густі брови і прекрасне чорне волосся…
Уявіть лишень дівчину, вдягнену з такою вишуканістю, на яку тільки здатна індіанська винахідливість, уявіть її ходу, яка може суперничати з невловимою грацією арабської конячки, – і ви матимете віддалене уявлення про Маюмі.
Бідне моє серце! Це була вона – моя лісова німфа!
Мені не хотілося йти з цього гостинного будинку, але сестрі було неспокійно. Її наче переслідував спогад про страшну подію.
Ми з годину посиділи в гостях. За цей короткий час я став чоловіком. Коли змахнув веслами, повертаючи додому, то відчув, що моє серце залишилося на цьому березі…
Розділ XVI
Острів
Мені дуже хотілося ще раз побувати в індіанців, і я задовольнив своє бажання. Я взагалі жив як мені бажалося і користувався необмеженою свободою. Батько й мати не втручалися в мої справи, ніхто не цікавився, де я так довго вештаюсь. Усі вважали, що я полюю. Підтвердженням цьому служили рушниця і собаки, що завжди супроводжували мене, і дичина, яку я приносив додому.
Під час полювання мене заносило лише в один бік – неважко здогадатися який. Я переправлявся через велику річку. Знову і знову кіль мого човна розтинав води маленької річки, її притоки.
Невдовзі я знав кожне дерево на тому березі. Наше знайомство з молодим Пауелом поступово переросло в міцну дружбу. Ми зустрічалися чи не щодня на озері або в лісі, разом полювали і підстрелили чимало оленів та диких індичок. Мій друг був досвідченим мисливцем, і я дізнався від нього багато лісових таємниць. Утім, віднедавна полювання вже не так мене приваблювало.
Я чекав на час, коли воно завершувалося. Дорогою додому обов’язково заходив до індіанців і випивав у них із посудини, зробленої з пляшкового гарбуза, кілька ковтків підсолодженого медом конте. Цей напій здавався мені навіть солодшим за усмішку тієї, яка мені його підносила, – Маюмі!
Дуже швидко спливли кілька тижнів. Для мене вони минули, наче уві сні. Нічого приємнішого в подальшому своєму житті я не відчував. Слава і влада приносять задоволення, і тільки любов дарує блаженство – найчистіше і найсолодше відчуття.
Вірджинія часто просилась на такі прогулянки дикими лісами. Вона полюбила ліс і говорила, що отримує неймовірну втіху, блукаючи зеленими хащами. Часом мені дуже хотілось піти самому, та в мене не ставало духу їй відмовити. Вона прикипіла до Маюмі, і в цьому не було нічого дивного.
Маюмі теж полюбила сестру, хоча дівчата були геть не схожі: ні зовні, ні характерами. Вірджинія була білявка із золотистими кучериками, Маюмі – смаглявка з чорними прямими косами. Сестра була боязка, мов голубка; індіанка – смілива, як сокіл. Утім, можливо саме такий контраст зміцнив їхню дружбу. Так часто трапляється в житті.
У моєму ставленні до обох дівчат не було жодної логіки. Я любив сестру за її м’якість і ніжність, а Маюмі приваблювала мене своєю зухвалою відвагою. Звичайно, ці почуття були різні, такі ж різні, як і ті, хто їх викликав.
Поки ми з Пауелом полювали, наші сестри залишалися вдома або гуляли в полі, в гаю або в саду. Вони гралися, співали і читали. Маюмі, незважаючи на свій одяг, зовсім не була дикункою. У неї були книги і гітара (точніше, щось на зразок мандоліни), що залишилася після відходу іспанців. Маюмі вміла читати і грала на інструменті. За своїм розумом вона була б гідною подругою навіть для дочки гордого Рендольфа. Молодий Пауел здобув освіту, не згіршу за мою, якщо не кращу. Їхній тато як слід виконав свій батьківський обов’язок.
Нам із Вірджинією гадки не спадало про якусь нерівність між нами. Ми прагнули дружби з молодими індіанцями. Ми були дуже юні, щоб мати хоч якесь уявлення про кастові забобони. Навіть не думали про те, що робимо щось недозволене.
Дівчата часто ходили з нами в ліс, і ми, мисливці, не заперечували. Не завжди ми ганялися за прудкими оленями, часто полювали на білок та іншу дрібноту. Звісно, в такі дні наші сестри могли супроводжувати нас. Що ж до Маюмі, то вона була природженою мисливицею і сміливою вершницею. Вона любила стрімголов мчати на коні. А от моя сестра з острахом починала вчитися верхової їзди.
Захопившись полюванням на білок, я став часто залишати собак удома і рідко приносив дичину. У своїх походах ми не обмежувалися тільки лісом: часто і водяна птиця на озері – ібіси, чаплі та білі журавлі ставали жертвами нашого мисливського запалу.
На озері був чудовий острівець – не той, що був ареною нещодавньої трагедії, а інший, поодаль, біля гирла річки. Досить великий, горбкуватий посередині, він весь поріс вічнозеленими уродженцями Флориди – віргінським дубом, магноліями, зірчастим анісом і дикими апельсинами. Там були дерева зантоксилуму з яскравими жовтими квітами, духмяний червоний дерен та інші пахучі рослини.
Величні пальми високо здіймалися над усіма деревами, і їх широкі крони наче утворювали другий ярус густої зелені.
Хоч як тісно росли дерева, тут не було непрохідних хащ. Подекуди ліани перетинали шлях, а між ними вилися величезні лози дикого винограду, перепліталися кущі бегонії, цсарсапарелі, цвіли бромелії та запашні орхідеї. Та найбільші дерева росли рідко, а між ними стелилися гарні галявини, всипані квітами і вкриті травою.
Чудовий острівець лежав якраз на півдорозі між нашими будинками, і ми з Пауелом часто зустрічалися та полювали саме тут. У гіллі стрибали білки, злітали дикі індички, іноді пробігали олені, а з берегів озера ми полювали на водоплавну дичину, що безтурботно відпочивала на плесі. Ми кілька разів зустрічалися на цій нейтральній землі, і наші сестри завжди супроводжували нас. Вони полюбили цей чудовий куточок. Піднявшись на пагорб, ховалися в тіні якоїсь високої пальми, тоді як ми, мисливці, ходили внизу, де було більше дичини, і в лісі гриміло відлуння наших пострілів. Зазвичай, коли нам набридало полювати, ми теж піднімалися на пагорб, щоб похвалитися перед дівчатами своєю здобиччю, особливо якщо нам вдавалося підстрелити якусь рідкісну птицю – це викликало в них цікавість і захоплення.
Вдале це було полювання чи ні, та воно набридало мені раніше, ніж моєму другові. Мені більше подобалося відпочивати на м’якій траві біля наших дівчат. Голос Маюмі звучав для мене солодше за рушничні постріли, а милуватися її очима було куди приємніше, ніж видивлятися дичину.
Сидіти біля неї, слухати її, дивитися на неї – тільки в цьому і виявлялася моя любов. Ми не обмінялися з Маюмі жодним ніжним словом. Я навіть не знав, чи кохає вона мене. Та не завжди я переживав блаженство, не завжди небо кохання було забарвлене в рожеві кольори. Хмарою на цьому небі був сумнів у почуттях Маюмі до мене. Це часто бентежило мене.
Та невдовзі мене засмутила ще одна обставина: я помітив, чи це мені здалося, що Вірджинія захопилася братом Маюмі і що він відповідає їй взаємністю. Мене це здивувало і засмутило. А чому це змусило мене здивуватися і страждати – сам не відаю.
Я вже згадував, що ми з сестрою були ще надто молоді, щоби поділяти упередження привілейованих верств і рас. Однак це було не зовсім так. Глибоко в моїй підсвідомості крилася думка, що наша дружба з молодими індіанцями – нерозважливий учинок. Бо що б тоді ще могло стати причиною мого кепського настрою? Мені навіть здавалося, що це саме тривожило і Вірджинію. Нам обом було якось не по собі, а проте ми не говорили одне з одним на цю тему. Я боявся, що сестра довідається про мої переживання, а вона, в свою чергу, навряд чи погодилась би відкрити переді мною душу. До чого могло призвести це перше юнацьке кохання, якби нічим його не обмежувати? Згасло б воно саме, або пережило момент пересичення і зради, або, зрештою, переросло б у вічне почуття? Хто зна, як далі розвивалося б це почуття, якби ніщо не стало йому на заваді? Однак статися цьому не судилося.
Наша дружба раптово обірвалася. Ми з сестрою жодного разу не прохопилися батькам про наше знайомство, хоча й не доводилося вдаватись до хитрощів, аби приховати нашу таємницю. Зазвичай ми у всьому радилися з ними. Якби вони запитали нас, де ми так часто буваємо, ми сказали б правду. Та нікому й на думку не спало непокоїтися через те, що ми йдемо кудись із дому. Я йшов полювати, і це було цілком природно. Правда, батьків дещо здивувала любов Вірджинії до прогулянок у лісі, але вони швидко звикли до цього. Ми просто йшли, надовго пропадали і поверталися. Ніхто ні про що нас не питав. Я вже сказав, що ми і не думали приховувати наших супутників у мандрах дикими лісами, але це не зовсім так. Наше замовчування було своєрідною хитрістю. Ми відчували, що чинимо негарно і що батько не схвалить нашої поведінки, а то навіщо б нам було зберігати це в таємниці?
Кінець нашому безтурботному блаженству був несподіваний. Одного разу ми вчотирьох були на острові. Після полювання Пауел і я повернулися до сестер і весело теревенили з ними. Ми одночасно обмінювалися німою мовою кохання – поглядами. Крім очей Маюмі я не помічав нічого навколо. Я не помічав, що сестра і молодий індіанець обмінюються такими самими поглядами. У цю мить для мене, крім усмішки Маюмі, не існувало нічого в світі…
Однак знайшлися очі, які стежили за нами, які помітили наші погляди, слова і рухи. Раптово схопилися наші собаки і з гавкотом кинулися в хащі. Хрускіт гілок сповістив нас про те, що близько люди. Собаки перестали гавкати і, виляючи хвостами, повернули назад. То це були знайомі, друзі… Хто ж це?
З-за дерев показалися батько і мати. При їх появі Вірджинія і я скочили, охоплені страхом. Ми передчували щось недобре. Ясна річ, ми усвідомлювали, що чинимо неправильно. Батько й мати виглядали роздратованими і сердитими. Мати перша підійшла до нас, її губи були презирливо стиснуті. Вона пишалася своїм походженням ще більше, ніж нащадки Рінгольдів.
– Що це таке? – вигукнула вона. – Мої діти в товаристві індіанців!
Пауел підвівся, але нічого не відповів. Про його почуття можна було прочитати в очах. Він зрозумів натяк.
Гордо глянувши на моїх батьків, він кивком наказав сестрі йти за ним і вони пішли. У мене з Вірджинією наче мову відібрало й ми не насмілилися навіть вимовити слова на прощання друзям. Ми пішли за батьками до їхнього човна. У ньому сиділи негри-веслувальники і обидва Рінгольди – батько і син.
Вірджинія попливла з батьками. Я повертався додому сам у своєму човні. Коли човник метиса входив у гирло маленької річки, я озирнувся і побачив, що індіанець і його сестра теж дивляться на мене. Вони не зводили з мене очей, але я не наважився послати їм прощальний привіт, хоча серцем відчував, що ми розлучаємося надовго… можливо, назавжди.
На жаль, передчуття не зрадило мене. Через три дні я вже їхав на далеку північ, у військове училище у Вест-Пойнті, а Вірджинію відправили в одну з жіночих шкіл, які є майже в кожному місті Північних штатів. Ох і багато часу спливло до того, як ми знову побачили рідну Країну Квітів!..
Під час полювання мене заносило лише в один бік – неважко здогадатися який. Я переправлявся через велику річку. Знову і знову кіль мого човна розтинав води маленької річки, її притоки.
Невдовзі я знав кожне дерево на тому березі. Наше знайомство з молодим Пауелом поступово переросло в міцну дружбу. Ми зустрічалися чи не щодня на озері або в лісі, разом полювали і підстрелили чимало оленів та диких індичок. Мій друг був досвідченим мисливцем, і я дізнався від нього багато лісових таємниць. Утім, віднедавна полювання вже не так мене приваблювало.
Я чекав на час, коли воно завершувалося. Дорогою додому обов’язково заходив до індіанців і випивав у них із посудини, зробленої з пляшкового гарбуза, кілька ковтків підсолодженого медом конте. Цей напій здавався мені навіть солодшим за усмішку тієї, яка мені його підносила, – Маюмі!
Дуже швидко спливли кілька тижнів. Для мене вони минули, наче уві сні. Нічого приємнішого в подальшому своєму житті я не відчував. Слава і влада приносять задоволення, і тільки любов дарує блаженство – найчистіше і найсолодше відчуття.
Вірджинія часто просилась на такі прогулянки дикими лісами. Вона полюбила ліс і говорила, що отримує неймовірну втіху, блукаючи зеленими хащами. Часом мені дуже хотілось піти самому, та в мене не ставало духу їй відмовити. Вона прикипіла до Маюмі, і в цьому не було нічого дивного.
Маюмі теж полюбила сестру, хоча дівчата були геть не схожі: ні зовні, ні характерами. Вірджинія була білявка із золотистими кучериками, Маюмі – смаглявка з чорними прямими косами. Сестра була боязка, мов голубка; індіанка – смілива, як сокіл. Утім, можливо саме такий контраст зміцнив їхню дружбу. Так часто трапляється в житті.
У моєму ставленні до обох дівчат не було жодної логіки. Я любив сестру за її м’якість і ніжність, а Маюмі приваблювала мене своєю зухвалою відвагою. Звичайно, ці почуття були різні, такі ж різні, як і ті, хто їх викликав.
Поки ми з Пауелом полювали, наші сестри залишалися вдома або гуляли в полі, в гаю або в саду. Вони гралися, співали і читали. Маюмі, незважаючи на свій одяг, зовсім не була дикункою. У неї були книги і гітара (точніше, щось на зразок мандоліни), що залишилася після відходу іспанців. Маюмі вміла читати і грала на інструменті. За своїм розумом вона була б гідною подругою навіть для дочки гордого Рендольфа. Молодий Пауел здобув освіту, не згіршу за мою, якщо не кращу. Їхній тато як слід виконав свій батьківський обов’язок.
Нам із Вірджинією гадки не спадало про якусь нерівність між нами. Ми прагнули дружби з молодими індіанцями. Ми були дуже юні, щоб мати хоч якесь уявлення про кастові забобони. Навіть не думали про те, що робимо щось недозволене.
Дівчата часто ходили з нами в ліс, і ми, мисливці, не заперечували. Не завжди ми ганялися за прудкими оленями, часто полювали на білок та іншу дрібноту. Звісно, в такі дні наші сестри могли супроводжувати нас. Що ж до Маюмі, то вона була природженою мисливицею і сміливою вершницею. Вона любила стрімголов мчати на коні. А от моя сестра з острахом починала вчитися верхової їзди.
Захопившись полюванням на білок, я став часто залишати собак удома і рідко приносив дичину. У своїх походах ми не обмежувалися тільки лісом: часто і водяна птиця на озері – ібіси, чаплі та білі журавлі ставали жертвами нашого мисливського запалу.
На озері був чудовий острівець – не той, що був ареною нещодавньої трагедії, а інший, поодаль, біля гирла річки. Досить великий, горбкуватий посередині, він весь поріс вічнозеленими уродженцями Флориди – віргінським дубом, магноліями, зірчастим анісом і дикими апельсинами. Там були дерева зантоксилуму з яскравими жовтими квітами, духмяний червоний дерен та інші пахучі рослини.
Величні пальми високо здіймалися над усіма деревами, і їх широкі крони наче утворювали другий ярус густої зелені.
Хоч як тісно росли дерева, тут не було непрохідних хащ. Подекуди ліани перетинали шлях, а між ними вилися величезні лози дикого винограду, перепліталися кущі бегонії, цсарсапарелі, цвіли бромелії та запашні орхідеї. Та найбільші дерева росли рідко, а між ними стелилися гарні галявини, всипані квітами і вкриті травою.
Чудовий острівець лежав якраз на півдорозі між нашими будинками, і ми з Пауелом часто зустрічалися та полювали саме тут. У гіллі стрибали білки, злітали дикі індички, іноді пробігали олені, а з берегів озера ми полювали на водоплавну дичину, що безтурботно відпочивала на плесі. Ми кілька разів зустрічалися на цій нейтральній землі, і наші сестри завжди супроводжували нас. Вони полюбили цей чудовий куточок. Піднявшись на пагорб, ховалися в тіні якоїсь високої пальми, тоді як ми, мисливці, ходили внизу, де було більше дичини, і в лісі гриміло відлуння наших пострілів. Зазвичай, коли нам набридало полювати, ми теж піднімалися на пагорб, щоб похвалитися перед дівчатами своєю здобиччю, особливо якщо нам вдавалося підстрелити якусь рідкісну птицю – це викликало в них цікавість і захоплення.
Вдале це було полювання чи ні, та воно набридало мені раніше, ніж моєму другові. Мені більше подобалося відпочивати на м’якій траві біля наших дівчат. Голос Маюмі звучав для мене солодше за рушничні постріли, а милуватися її очима було куди приємніше, ніж видивлятися дичину.
Сидіти біля неї, слухати її, дивитися на неї – тільки в цьому і виявлялася моя любов. Ми не обмінялися з Маюмі жодним ніжним словом. Я навіть не знав, чи кохає вона мене. Та не завжди я переживав блаженство, не завжди небо кохання було забарвлене в рожеві кольори. Хмарою на цьому небі був сумнів у почуттях Маюмі до мене. Це часто бентежило мене.
Та невдовзі мене засмутила ще одна обставина: я помітив, чи це мені здалося, що Вірджинія захопилася братом Маюмі і що він відповідає їй взаємністю. Мене це здивувало і засмутило. А чому це змусило мене здивуватися і страждати – сам не відаю.
Я вже згадував, що ми з сестрою були ще надто молоді, щоби поділяти упередження привілейованих верств і рас. Однак це було не зовсім так. Глибоко в моїй підсвідомості крилася думка, що наша дружба з молодими індіанцями – нерозважливий учинок. Бо що б тоді ще могло стати причиною мого кепського настрою? Мені навіть здавалося, що це саме тривожило і Вірджинію. Нам обом було якось не по собі, а проте ми не говорили одне з одним на цю тему. Я боявся, що сестра довідається про мої переживання, а вона, в свою чергу, навряд чи погодилась би відкрити переді мною душу. До чого могло призвести це перше юнацьке кохання, якби нічим його не обмежувати? Згасло б воно саме, або пережило момент пересичення і зради, або, зрештою, переросло б у вічне почуття? Хто зна, як далі розвивалося б це почуття, якби ніщо не стало йому на заваді? Однак статися цьому не судилося.
Наша дружба раптово обірвалася. Ми з сестрою жодного разу не прохопилися батькам про наше знайомство, хоча й не доводилося вдаватись до хитрощів, аби приховати нашу таємницю. Зазвичай ми у всьому радилися з ними. Якби вони запитали нас, де ми так часто буваємо, ми сказали б правду. Та нікому й на думку не спало непокоїтися через те, що ми йдемо кудись із дому. Я йшов полювати, і це було цілком природно. Правда, батьків дещо здивувала любов Вірджинії до прогулянок у лісі, але вони швидко звикли до цього. Ми просто йшли, надовго пропадали і поверталися. Ніхто ні про що нас не питав. Я вже сказав, що ми і не думали приховувати наших супутників у мандрах дикими лісами, але це не зовсім так. Наше замовчування було своєрідною хитрістю. Ми відчували, що чинимо негарно і що батько не схвалить нашої поведінки, а то навіщо б нам було зберігати це в таємниці?
Кінець нашому безтурботному блаженству був несподіваний. Одного разу ми вчотирьох були на острові. Після полювання Пауел і я повернулися до сестер і весело теревенили з ними. Ми одночасно обмінювалися німою мовою кохання – поглядами. Крім очей Маюмі я не помічав нічого навколо. Я не помічав, що сестра і молодий індіанець обмінюються такими самими поглядами. У цю мить для мене, крім усмішки Маюмі, не існувало нічого в світі…
Однак знайшлися очі, які стежили за нами, які помітили наші погляди, слова і рухи. Раптово схопилися наші собаки і з гавкотом кинулися в хащі. Хрускіт гілок сповістив нас про те, що близько люди. Собаки перестали гавкати і, виляючи хвостами, повернули назад. То це були знайомі, друзі… Хто ж це?
З-за дерев показалися батько і мати. При їх появі Вірджинія і я скочили, охоплені страхом. Ми передчували щось недобре. Ясна річ, ми усвідомлювали, що чинимо неправильно. Батько й мати виглядали роздратованими і сердитими. Мати перша підійшла до нас, її губи були презирливо стиснуті. Вона пишалася своїм походженням ще більше, ніж нащадки Рінгольдів.
– Що це таке? – вигукнула вона. – Мої діти в товаристві індіанців!
Пауел підвівся, але нічого не відповів. Про його почуття можна було прочитати в очах. Він зрозумів натяк.
Гордо глянувши на моїх батьків, він кивком наказав сестрі йти за ним і вони пішли. У мене з Вірджинією наче мову відібрало й ми не насмілилися навіть вимовити слова на прощання друзям. Ми пішли за батьками до їхнього човна. У ньому сиділи негри-веслувальники і обидва Рінгольди – батько і син.
Вірджинія попливла з батьками. Я повертався додому сам у своєму човні. Коли човник метиса входив у гирло маленької річки, я озирнувся і побачив, що індіанець і його сестра теж дивляться на мене. Вони не зводили з мене очей, але я не наважився послати їм прощальний привіт, хоча серцем відчував, що ми розлучаємося надовго… можливо, назавжди.
На жаль, передчуття не зрадило мене. Через три дні я вже їхав на далеку північ, у військове училище у Вест-Пойнті, а Вірджинію відправили в одну з жіночих шкіл, які є майже в кожному місті Північних штатів. Ох і багато часу спливло до того, як ми знову побачили рідну Країну Квітів!..
Розділ XVII
Вест-Пойнт
Військове училище у Вест-Пойнті – чи не найкращий заклад у світі. Над ним не владні ані королі, ані священики; там дають справжні знання, і їх слід засвоїти, а інакше – відрахування. Випускник цього училища – людина освічена. Він геть не схожий на оксфордського чи кембриджського папугу, що балакає мертвими мовами, знає всі віршовані ритми і розміри, бездушний римувальник ідилічних строф. Той, хто закінчив Вест-Пойнт, ґрунтовно знає живі іноземні мови. Оволодівши основами науки, не нехтує мистецтвом, і водночас він ботанік, кресляр, геолог, астроном, інженер, солдат – хто завгодно! Він – людина, здатна обіймати найвищі державні посади, керувати і командувати. При цьому кожен випускник знає, що таке покора, і чітко виконує доручену справу.
Навіть якби я не мав особливих здібностей до наук, то в цьому училищі не міг би дозволити собі ухилятися від навчання. У Вест-Пойнті немає неуків і нездар, і там не запобігають перед знатним чи багатим. За погане навчання звідти вигнали б навіть сина президента. Під страхом відрахування, під загрозою ганьби я мимоволі став старанним учнем і з часом навіть опинився в перших рядах кадетів.
Подробиці життя кадетів не вельми цікаві. Це звичайне щоденне виконання одноманітних військових обов’язків, тільки у Вест-Пойнті панує значно суворіша дисципліна. Усе це мало відрізняється від рабського життя звичайного солдата. Не можу сказати, що я палав бажанням зробити військову кар’єру. Скоріше, то було прагнення позмагатися з товаришами. Я не хотів пасти задніх. Правда, бували хвилини, коли це життя так контрастувало зі свободою, яку я мав удома, що ставало просто нестерпним. Я сумував без рідних лісів і саван, а ще дужче без покинутих друзів.
У моєму серці й досі жевріло почуття до Маюмі, й розлука не загасила його. Я був певен, що душевну порожнечу, породжену цією розлукою, ніщо не могло заповнити. Ніщо не могло витіснити з мого серця або стерти з пам’яті спогад про юнацьке кохання. Вдень і вночі чарівний образ цієї дівчини стояв у мене перед очима: вдень – у мріях, вночі – уві сні. Це довго тривало. Мені здавалося, що це триватиме вічно. Жодна радість не принесе мені більше блаженства. Навіть Лета[18] не принесе мені забуття. Якби навіть ангел сказав мені про це, я не зміг би йому повірити.
О, я так погано знався на людській природі! У цьому питанні я мало чим відрізнявся від решти людей. У якийсь період життя більшість припускаються подібної помилки. На жаль, це так! Час і розлука часто притлумлюють почуття. Воно не може жити самими лише спогадами. А ще така вже природа людей, що, захоплюючись ідеалом, все ж надають перевагу реальному. Вродливих жінок небагато в світі, але з-поміж них немає найвродливішої. Немає чоловіка, який був би вродливіший за інших чоловіків. Але з двох однаково прекрасних картин таки краща та, на яку очі дивляться. Недаремно закоханих лякає розлука.
Чи то підручники, де йшлося лише про геометричні лінії, кути, бастіони й амбразури, чи то вічна денна муштра, страшенно тверда койка і виснажливий нічний караул, чи все разом узяте, та поступово спогади про Маюмі полишали мої думки. Можливо, це були гарненькі личка дівчат із Саратоги і Бальстона, які часом заходили у Вест-Пойнт?.. Чи біляві доньки наших офіцерів – найближчі сусідки, які часто відвідували нас і в кожному слухачі, одягненому в мундир, бачили майбутнього героя, ембріон генерала? Може, хтось витіснив образ Маюмі з моєї пам’яті? Не важливо хто – важливо, що це сталося. Образ юної коханої потьмянів у моїх спогадах. З кожним днем він втрачав свої барви, поки не перетворився на туманний привид минулого.
О Маюмі! По правді, на це пішло багато часу. Ці веселі, усміхнені личка довго мелькали перед моїми очима, перш ніж стерлося твоє обличчя. Довго я пручався звабливим наспівам цих сирен, але я був простим смертним, і моє серце піддалося спокусі солодких чар.
Не можу сказати, що моє перше кохання безслідно вивітрилося: воно завмерло, але не вмерло. Попри світський флірт у години дозвілля, воно часом поверталося до мене. Часто спогад про дім і насамперед про Маюмі зринав у пам’яті, коли я чергував, серед нічної тиші. Я охолов, але моє кохання не вмерло. Я певен, якби раптом Маюмі з’явилась тут, моє кохання спалахнуло б знову. Навіть якби я дізнався, що Маюмі забула про мене, віддала своє серце іншому, упевнений – моя юнацька любов ожила б. Одна мелодія витісняє іншу, але прекрасні дочки Півночі так ніколи і не витіснили в моєму серці образ смаглявої красуні з Півдня.
А я не лише не бачив Маюмі, а й за час свого перебування в училищі жодного разу навіть не чув про неї.
П’ять років ми прожили з сестрою далеко від дому. Час від часу нас навідували батьки. Щороку влітку їздили на дачу, на багатолюдні північні курорти – в Бальстон, Спа, Саратогу або Ньюпорт. Вони брали нас туди на канікули, але щодо наших прохань дозволити провести літо вдома залишалися непохитними: мати була сталь, а батько – камінь! І я здогадувався про причину їхньої відмови. Наші горді батьки боялися нерівного шлюбу: вони не могли забути сцену на острові.
На курорті ми зустрілися з Рінгольдами. Аренс, як і раніше, поглядав на Вірджинію. Він став справжнім фатом, направо й наліво смітив грошима, не поступаючись у цьому колишнім кравцям і маклерам, нині представникам «першої десятки» фінансових підприємців Нью-Йорка. У мене, як і раніше, не лежало до нього серце, та симпатії матері були явно на його боці.
Як ставилася до нього Вірджинія, я не знаю. Сестра стала дорослою дівчиною, справжньою світською красунею, досконало навчилася володіти собою і приховувати свої почуття – характерна риса хороших манер у наші дні. Іноді вона була дуже весела, хоча її веселість здавалась мені удаваною. Часом ставала задумливою, навіть холодною та гордовитою. Я побоювався, що, набувши такої чарівності зовні, вона втратила те, що я вважав найціннішим у людині, – добре і чуйне серце. Втім, можливо, я не мав рації.
Мені багато про що кортіло розпитати її, але між нами зникла дитяча довірливість, а делікатність не дозволяла мені грубо втручатися в її сердечні справи. Про минуле – тобто про наші прогулянки в лісі, катання на озері, зустрічі на острівці під тінню пальм – ми ніколи не говорили.
Мене часто хвилювало питання, чи згадує сестра минуле і чи відчуває те саме, що і я. У мене ніколи не було впевненості у цьому. І хоча крім недовірливості мені властива була проникливість, все ж я виявився неуважним сторожем і недбалим опікуном.
Звісно, мої припущення були справедливими, бо навіщо їй мовчати про те, чим ми обоє насолоджувалися?
А може, вона мовчала через запізніле почуття провини перед батьками? Або її закрутило у вихорі світських утіх і тепер вона з презирством згадувала скромних друзів своїх дитячих років?
Я часто думав: чи жила в її серці любов? І якщо так, то чи жива вона досі? Ось чого я ніколи не міг остаточно збагнути. Минув час взаємних зізнань.
«Навряд, – міркував я, – вона зберегла ніжні почуття до молодого індіанця, якщо вони взагалі були. Мабуть, усе забулося, стерлося з її серця і пам’яті. Навряд чи воно збереглося дотепер. Зараз її оточують нові друзі – ці пихаті напахчені кавалери, які ненастанно лестять їй. Вона повинна забути швидше, ніж я. А хіба я не забув?» Нас було четверо, і дивно, що я знав тільки про свою любов. Я не помічав, чи дивився молодий індіанець захоплено на мою сестру і чи відповідала вона йому тим самим. Я лише припускав, підозрював, здогадувався. І, що дивно, ніколи не знав, яке почуття таїлося в тому серці, яке найбільше цікавило мене. Правда, я мріяв, що мене кохають. Довіряючись скороминущим поглядам і жестам, незначним учинкам, а не словам, я сховав у душі солодку надію… Та водночас мене долали сумніви. Зрештою, можливо, Маюмі і не любила мене!
Ці гіркі думки завдавали мені нестерпних мук. Та, хоч як дивно, саме вони найчастіше будили в мені спогади про Маюмі, і моя любов спалахувала з колишньою силою.
Уражене самолюбство! Воно таке ж потужне, як і сама любов. І ранить так само сильно, як муки кохання. Сяйво свічок у канделябрах тьмяніло, гарненькі обличчя, що миготіли переді мною в вихорі балу, блідли… Мої думки знову мчали до Країни Квітів, до озера, на острів, до Маюмі!
Минуло п’ять років. Збіг термін мого навчання в училищі Вест-Пойнт. Я достойно закінчив навчання, отримавши диплом із відзнакою. Це дало мені право вибрати рід зброї для подальшої служби. Я завжди надавав перевагу рушниці, хоча мав можливість обирати між піхотою, артилерією, кіннотою та інженерними військами. Отже, я вибрав піхоту і був зарахований до стрілецького полку. У газетах написали, що мені присвоєно звання лейтенанта. Незабаром я отримав відпустку, щоб відвідати рідних.
Сестра теж закінчила курс у жіночій школі з відзнакою. Ми поїхали додому разом.
Батько не зустрів нас – лише овдовіла мати зі сльозами вітала наш приїзд.
Навіть якби я не мав особливих здібностей до наук, то в цьому училищі не міг би дозволити собі ухилятися від навчання. У Вест-Пойнті немає неуків і нездар, і там не запобігають перед знатним чи багатим. За погане навчання звідти вигнали б навіть сина президента. Під страхом відрахування, під загрозою ганьби я мимоволі став старанним учнем і з часом навіть опинився в перших рядах кадетів.
Подробиці життя кадетів не вельми цікаві. Це звичайне щоденне виконання одноманітних військових обов’язків, тільки у Вест-Пойнті панує значно суворіша дисципліна. Усе це мало відрізняється від рабського життя звичайного солдата. Не можу сказати, що я палав бажанням зробити військову кар’єру. Скоріше, то було прагнення позмагатися з товаришами. Я не хотів пасти задніх. Правда, бували хвилини, коли це життя так контрастувало зі свободою, яку я мав удома, що ставало просто нестерпним. Я сумував без рідних лісів і саван, а ще дужче без покинутих друзів.
У моєму серці й досі жевріло почуття до Маюмі, й розлука не загасила його. Я був певен, що душевну порожнечу, породжену цією розлукою, ніщо не могло заповнити. Ніщо не могло витіснити з мого серця або стерти з пам’яті спогад про юнацьке кохання. Вдень і вночі чарівний образ цієї дівчини стояв у мене перед очима: вдень – у мріях, вночі – уві сні. Це довго тривало. Мені здавалося, що це триватиме вічно. Жодна радість не принесе мені більше блаженства. Навіть Лета[18] не принесе мені забуття. Якби навіть ангел сказав мені про це, я не зміг би йому повірити.
О, я так погано знався на людській природі! У цьому питанні я мало чим відрізнявся від решти людей. У якийсь період життя більшість припускаються подібної помилки. На жаль, це так! Час і розлука часто притлумлюють почуття. Воно не може жити самими лише спогадами. А ще така вже природа людей, що, захоплюючись ідеалом, все ж надають перевагу реальному. Вродливих жінок небагато в світі, але з-поміж них немає найвродливішої. Немає чоловіка, який був би вродливіший за інших чоловіків. Але з двох однаково прекрасних картин таки краща та, на яку очі дивляться. Недаремно закоханих лякає розлука.
Чи то підручники, де йшлося лише про геометричні лінії, кути, бастіони й амбразури, чи то вічна денна муштра, страшенно тверда койка і виснажливий нічний караул, чи все разом узяте, та поступово спогади про Маюмі полишали мої думки. Можливо, це були гарненькі личка дівчат із Саратоги і Бальстона, які часом заходили у Вест-Пойнт?.. Чи біляві доньки наших офіцерів – найближчі сусідки, які часто відвідували нас і в кожному слухачі, одягненому в мундир, бачили майбутнього героя, ембріон генерала? Може, хтось витіснив образ Маюмі з моєї пам’яті? Не важливо хто – важливо, що це сталося. Образ юної коханої потьмянів у моїх спогадах. З кожним днем він втрачав свої барви, поки не перетворився на туманний привид минулого.
О Маюмі! По правді, на це пішло багато часу. Ці веселі, усміхнені личка довго мелькали перед моїми очима, перш ніж стерлося твоє обличчя. Довго я пручався звабливим наспівам цих сирен, але я був простим смертним, і моє серце піддалося спокусі солодких чар.
Не можу сказати, що моє перше кохання безслідно вивітрилося: воно завмерло, але не вмерло. Попри світський флірт у години дозвілля, воно часом поверталося до мене. Часто спогад про дім і насамперед про Маюмі зринав у пам’яті, коли я чергував, серед нічної тиші. Я охолов, але моє кохання не вмерло. Я певен, якби раптом Маюмі з’явилась тут, моє кохання спалахнуло б знову. Навіть якби я дізнався, що Маюмі забула про мене, віддала своє серце іншому, упевнений – моя юнацька любов ожила б. Одна мелодія витісняє іншу, але прекрасні дочки Півночі так ніколи і не витіснили в моєму серці образ смаглявої красуні з Півдня.
А я не лише не бачив Маюмі, а й за час свого перебування в училищі жодного разу навіть не чув про неї.
П’ять років ми прожили з сестрою далеко від дому. Час від часу нас навідували батьки. Щороку влітку їздили на дачу, на багатолюдні північні курорти – в Бальстон, Спа, Саратогу або Ньюпорт. Вони брали нас туди на канікули, але щодо наших прохань дозволити провести літо вдома залишалися непохитними: мати була сталь, а батько – камінь! І я здогадувався про причину їхньої відмови. Наші горді батьки боялися нерівного шлюбу: вони не могли забути сцену на острові.
На курорті ми зустрілися з Рінгольдами. Аренс, як і раніше, поглядав на Вірджинію. Він став справжнім фатом, направо й наліво смітив грошима, не поступаючись у цьому колишнім кравцям і маклерам, нині представникам «першої десятки» фінансових підприємців Нью-Йорка. У мене, як і раніше, не лежало до нього серце, та симпатії матері були явно на його боці.
Як ставилася до нього Вірджинія, я не знаю. Сестра стала дорослою дівчиною, справжньою світською красунею, досконало навчилася володіти собою і приховувати свої почуття – характерна риса хороших манер у наші дні. Іноді вона була дуже весела, хоча її веселість здавалась мені удаваною. Часом ставала задумливою, навіть холодною та гордовитою. Я побоювався, що, набувши такої чарівності зовні, вона втратила те, що я вважав найціннішим у людині, – добре і чуйне серце. Втім, можливо, я не мав рації.
Мені багато про що кортіло розпитати її, але між нами зникла дитяча довірливість, а делікатність не дозволяла мені грубо втручатися в її сердечні справи. Про минуле – тобто про наші прогулянки в лісі, катання на озері, зустрічі на острівці під тінню пальм – ми ніколи не говорили.
Мене часто хвилювало питання, чи згадує сестра минуле і чи відчуває те саме, що і я. У мене ніколи не було впевненості у цьому. І хоча крім недовірливості мені властива була проникливість, все ж я виявився неуважним сторожем і недбалим опікуном.
Звісно, мої припущення були справедливими, бо навіщо їй мовчати про те, чим ми обоє насолоджувалися?
А може, вона мовчала через запізніле почуття провини перед батьками? Або її закрутило у вихорі світських утіх і тепер вона з презирством згадувала скромних друзів своїх дитячих років?
Я часто думав: чи жила в її серці любов? І якщо так, то чи жива вона досі? Ось чого я ніколи не міг остаточно збагнути. Минув час взаємних зізнань.
«Навряд, – міркував я, – вона зберегла ніжні почуття до молодого індіанця, якщо вони взагалі були. Мабуть, усе забулося, стерлося з її серця і пам’яті. Навряд чи воно збереглося дотепер. Зараз її оточують нові друзі – ці пихаті напахчені кавалери, які ненастанно лестять їй. Вона повинна забути швидше, ніж я. А хіба я не забув?» Нас було четверо, і дивно, що я знав тільки про свою любов. Я не помічав, чи дивився молодий індіанець захоплено на мою сестру і чи відповідала вона йому тим самим. Я лише припускав, підозрював, здогадувався. І, що дивно, ніколи не знав, яке почуття таїлося в тому серці, яке найбільше цікавило мене. Правда, я мріяв, що мене кохають. Довіряючись скороминущим поглядам і жестам, незначним учинкам, а не словам, я сховав у душі солодку надію… Та водночас мене долали сумніви. Зрештою, можливо, Маюмі і не любила мене!
Ці гіркі думки завдавали мені нестерпних мук. Та, хоч як дивно, саме вони найчастіше будили в мені спогади про Маюмі, і моя любов спалахувала з колишньою силою.
Уражене самолюбство! Воно таке ж потужне, як і сама любов. І ранить так само сильно, як муки кохання. Сяйво свічок у канделябрах тьмяніло, гарненькі обличчя, що миготіли переді мною в вихорі балу, блідли… Мої думки знову мчали до Країни Квітів, до озера, на острів, до Маюмі!
Минуло п’ять років. Збіг термін мого навчання в училищі Вест-Пойнт. Я достойно закінчив навчання, отримавши диплом із відзнакою. Це дало мені право вибрати рід зброї для подальшої служби. Я завжди надавав перевагу рушниці, хоча мав можливість обирати між піхотою, артилерією, кіннотою та інженерними військами. Отже, я вибрав піхоту і був зарахований до стрілецького полку. У газетах написали, що мені присвоєно звання лейтенанта. Незабаром я отримав відпустку, щоб відвідати рідних.
Сестра теж закінчила курс у жіночій школі з відзнакою. Ми поїхали додому разом.
Батько не зустрів нас – лише овдовіла мати зі сльозами вітала наш приїзд.
Розділ XVIII
Семіноли
Коли я повернувся до Флориди, моя батьківщина була охоплена війною. І першим моїм іспитом із військової справи став захист рідної обителі. Я вже частково був підготовлений до цього. Це була найцікавіша тема у стінах військового училища, тож ми у всіх подробицях обговорювали можливості та перспективи майбутньої війни.
Протягом десяти років Сполучені Штати жили в мирі з усіма іншими країнами. Залізна рука «старого Гікорі»[19] вселяла жах індіанцям на кордонах. Ось уже понад десятиліття, як вони не мстили, і все було тихо і спокійно. Та зрештою мирному status quo[20] настав кінець.
Індіанці знову повстали на захист своїх прав, та ще й там, де цього не очікували, – не на далекому кордоні Заходу, а в самому центрі Країни Квітів. Відтепер Флориді судилося перетворитись на театр воєнних дій, сцену, на якій розігралася нова військова драма.
Варто згадати про минуле Флориди, бо ця повість ґрунтується на справжніх історичних фактах.
Протягом десяти років Сполучені Штати жили в мирі з усіма іншими країнами. Залізна рука «старого Гікорі»[19] вселяла жах індіанцям на кордонах. Ось уже понад десятиліття, як вони не мстили, і все було тихо і спокійно. Та зрештою мирному status quo[20] настав кінець.
Індіанці знову повстали на захист своїх прав, та ще й там, де цього не очікували, – не на далекому кордоні Заходу, а в самому центрі Країни Квітів. Відтепер Флориді судилося перетворитись на театр воєнних дій, сцену, на якій розігралася нова військова драма.
Варто згадати про минуле Флориди, бо ця повість ґрунтується на справжніх історичних фактах.