Чи варто додавати, що вони прагнули помсти? Інакше й бути не могло! Наведу один примітний факт із життя Флориди того часу.
Відомо, що вкрадені у індіанців раби завжди за першої ж нагоди поверталися до своїх господарів. Аби завадити цьому, усяким декстерам і дугласам доводилося відправляти крадений «товар» на дальні береги Міссісіпі – в Натчез або Новий Орлеан. Цей ганебний факт зі сфери соціальних відносин можна пояснити лише тим, що раби семіноли, по суті, не були справжніми рабами. Індіанці ставилися до них із м’якістю, якої не знають раби у білих. Раби обробляли землю, і їхнього господаря це цілком влаштовувало, якщо вони забезпечували його достатньою кількістю хліба, овочів і фруктів, щоб можна було прогодуватися. Раби жили окремо, далеко від будинків своїх панів. Вони працювали всього кілька годин на день, і навряд чи ці години можна було вважати примусовими. Весь надлишок продуктів належав їм. У більшості випадків вони багатіли і ставали набагато заможнішими за своїх власників, менш вправних у господарюванні. Купити собі волю було неважко, і більшість рабів фактично були вільними людьми. Утім, від таких пут навряд чи варто було бігти. Якщо це можна назвати рабством, то це була найм’якша його форма з усіх відомих на землі. Вона разюче відрізнялася від того грубого і жорсткого примусу, в якому сини Сима і Яфета тримають нащадків Хама.
То яким чином придбали семіноли цих чорних рабів? Можливо, це були втікачі зі штатів Джорджія, Північна і Південна Кароліна, Алабама і з плантацій Флориди? Безперечно, були й такі, але небагато. Мало хто з них офіційно перебував у статусі втікача. Більшість рабів-утікачів, потрапивши до індіанців, ставали вільними. Був час, коли за жорстокими умовами угоди у форту Моултрі рабів-утікачів слід було повертати їхнім власникам. Але, до честі семінолів, варто сказати, що вони прагнули ухилитися від виконання цього ганебного пункту. Та й не завжди була можливість видати втікача-негра. У деяких місцях на індіанській території негри створили під керівництвом власних вождів вільні і досить сильні для самозахисту колонії. Звісно, там утікачів радо приймали і надавали їм прихисток. Такі були колонії Гаррі в болотах Піс-Крік, Абрам у Мікосукі, Чарльз і Король Мулатів.
Отже, раби семінолів не були втікачами неграми з плантацій, хоча білі завжди намагалися довести, що це саме так. Справжніх рабів-утікачів було зовсім небагато. Більшість рабів семінолів були «справжньою власністю» індіанців, якщо тільки раба взагалі можна назвати власністю. У всякому разі, вони були або юридично законно придбані ними, або перейшли до індіанців разом із землею від перших поселенців-іспанців, або куплені в американських плантаторів. «Яким чином куплені?» – запитаєте. Що могло дати дике плем’я в обмін на такий цінний товар? Відповісти на це дуже легко: коней і рогату худобу. Семіноли володіли великими стадами.
Після іспанців у саванах залишилися табуни диких коней і стада биків андалузької породи. Індіанці ловили їх і знову приручали. Виходило своєрідне qui pro quo[30]: чотириногих обмінювали на двоногих.
Індіанців звинувачували у крадіжці худоби, адже білі мали свої стада. Семіноли не заперечували, що і серед них були погані люди – відступники, яких нелегко знешкодити. Але де ви знайдете таке су спільство, в якому немає нероб?
Та коли до індіанських вождів зверталися зі скаргою щодо викрадення худоби, вони завжди робили все можливе, щоб відшкодувати втрату, і карали порушника закону зі строгістю, нечуваною серед їхніх сусідів по той бік кордону. Та білим було байдуже до того. Вже якщо вирішили повісити собаку, то треба було визнати її скаженою. Будь-яке пограбування на кордоні вішали на індіанців. Варто білим грабіжникам вимастити обличчя коричневою фарбою, і правосуддя неспроможне було розгледіти, хто ховається під цією маскою.
Розділ XXII
Відомо, що вкрадені у індіанців раби завжди за першої ж нагоди поверталися до своїх господарів. Аби завадити цьому, усяким декстерам і дугласам доводилося відправляти крадений «товар» на дальні береги Міссісіпі – в Натчез або Новий Орлеан. Цей ганебний факт зі сфери соціальних відносин можна пояснити лише тим, що раби семіноли, по суті, не були справжніми рабами. Індіанці ставилися до них із м’якістю, якої не знають раби у білих. Раби обробляли землю, і їхнього господаря це цілком влаштовувало, якщо вони забезпечували його достатньою кількістю хліба, овочів і фруктів, щоб можна було прогодуватися. Раби жили окремо, далеко від будинків своїх панів. Вони працювали всього кілька годин на день, і навряд чи ці години можна було вважати примусовими. Весь надлишок продуктів належав їм. У більшості випадків вони багатіли і ставали набагато заможнішими за своїх власників, менш вправних у господарюванні. Купити собі волю було неважко, і більшість рабів фактично були вільними людьми. Утім, від таких пут навряд чи варто було бігти. Якщо це можна назвати рабством, то це була найм’якша його форма з усіх відомих на землі. Вона разюче відрізнялася від того грубого і жорсткого примусу, в якому сини Сима і Яфета тримають нащадків Хама.
То яким чином придбали семіноли цих чорних рабів? Можливо, це були втікачі зі штатів Джорджія, Північна і Південна Кароліна, Алабама і з плантацій Флориди? Безперечно, були й такі, але небагато. Мало хто з них офіційно перебував у статусі втікача. Більшість рабів-утікачів, потрапивши до індіанців, ставали вільними. Був час, коли за жорстокими умовами угоди у форту Моултрі рабів-утікачів слід було повертати їхнім власникам. Але, до честі семінолів, варто сказати, що вони прагнули ухилитися від виконання цього ганебного пункту. Та й не завжди була можливість видати втікача-негра. У деяких місцях на індіанській території негри створили під керівництвом власних вождів вільні і досить сильні для самозахисту колонії. Звісно, там утікачів радо приймали і надавали їм прихисток. Такі були колонії Гаррі в болотах Піс-Крік, Абрам у Мікосукі, Чарльз і Король Мулатів.
Отже, раби семінолів не були втікачами неграми з плантацій, хоча білі завжди намагалися довести, що це саме так. Справжніх рабів-утікачів було зовсім небагато. Більшість рабів семінолів були «справжньою власністю» індіанців, якщо тільки раба взагалі можна назвати власністю. У всякому разі, вони були або юридично законно придбані ними, або перейшли до індіанців разом із землею від перших поселенців-іспанців, або куплені в американських плантаторів. «Яким чином куплені?» – запитаєте. Що могло дати дике плем’я в обмін на такий цінний товар? Відповісти на це дуже легко: коней і рогату худобу. Семіноли володіли великими стадами.
Після іспанців у саванах залишилися табуни диких коней і стада биків андалузької породи. Індіанці ловили їх і знову приручали. Виходило своєрідне qui pro quo[30]: чотириногих обмінювали на двоногих.
Індіанців звинувачували у крадіжці худоби, адже білі мали свої стада. Семіноли не заперечували, що і серед них були погані люди – відступники, яких нелегко знешкодити. Але де ви знайдете таке су спільство, в якому немає нероб?
Та коли до індіанських вождів зверталися зі скаргою щодо викрадення худоби, вони завжди робили все можливе, щоб відшкодувати втрату, і карали порушника закону зі строгістю, нечуваною серед їхніх сусідів по той бік кордону. Та білим було байдуже до того. Вже якщо вирішили повісити собаку, то треба було визнати її скаженою. Будь-яке пограбування на кордоні вішали на індіанців. Варто білим грабіжникам вимастити обличчя коричневою фарбою, і правосуддя неспроможне було розгледіти, хто ховається під цією маскою.
Розділ XXII
Хитра оборудка
Такі сумні роздуми викликала в мене розповідь негра. І наче навмисне, на підтвердження моїх висновків, з нами ось що сталося.
Неподалік од покинутого будинку ми натрапили на сліди рогатої худоби. Тут пройшло голів із двадцять і, скоріше за все, у нашому ж напрямку, тобто до індіанської резервації. Сліди були майже свіжими. Як досвідчений мисливець, я визначив, що з того часу, коли тут прогнали худобу, не минуло ще й години. Хоча я довго не виходів зі стін військового училища, однак не забув науку лісового життя, якої навчив мене молодий Пауел.
Свіжий чи давнішній слід домашньої худоби не справив би на мене особливого враження, в цьому не було нічого дивного. Просто якісь індіанські пастухи гнали додому свою череду; за відбитками мокасин у багнюці я бачив, що це й справді були індіанці. Правда, мокасини носили і деякі білі, що жили біля кордону, але це були не їхні сліди. Клишоногі ступні, високий підйом та інші ледь помітні ознаки, які я безпомилково розрізняв і вмів пояснити завдяки своєму досвіду, набутому в ранній юності, – все доводило, що це були сліди індіанців.
Зі мною погодився і Джек, а він добре тямився на лісі. Все життя негр був першокласним мисливцем на єнотів, болотних зайців, опосумів і диких індичок. Із ним я полював на оленів, сріблястих лисиць і диких смугастих кішок. За час моєї відсутності він добряче набрався досвіду. Тепер він був дроворубом замість свого колишнього суперника, і йому доводилося щодня працювати в лісі та постійно спостерігати за звичками й поведінкою лісових мешканців; завдяки цьому він став ще майстернішим мисливцем. Помиляються ті, хто вважає, ніби мозок негра не здатний мислити з тією гостротою, яка необхідна для гарного мисливця. Я знав негрів, які могли орієнтуватися в лісі за різними ознаками і йти по сліду, проявляючи таку ж кмітливість, як будь-який індіанець або білий. І Чорний Джек володів цією здатністю.
Незабаром я зрозумів, що тепер у цій царині Джек значно перевершував мене. І майже відразу ж він подивував мене своєю проникливістю.
Я вже сказав, що ми не звернули б уваги на сліди, якби не одна річ. Не встигли ми трохи від’їхати, як раптом мій супутник притримав коня і крикнув якось по-особливому. Цей вигук притаманний тільки неграм: щось схоже на звук «уф», який можна почути від переляканого кабана.
Я глянув на Джека і з виразу його обличчя зрозумів, що він щось збагнув.
– Що таке, Джеку?
– Господи! Та невже ви не бачите, маса Джордже?
– Та що таке?
– А ось тут, на землі?
– Я бачу, що пройшло стадо, і більше нічого.
– А ось цей великий слід?
– Так, правда, один слід трохи більший.
– От тобі й на! Та ж це слід нашого великого бика Болдфейса. Я впізнаю його з-поміж тисячі інших. Скільки кипарисових колод перетягав цей бик для старого господаря!
– Так, я тепер згадую Болдфейса. Ти гадаєш, Джеку, що тут пройшло наше стадо?
Неподалік од покинутого будинку ми натрапили на сліди рогатої худоби. Тут пройшло голів із двадцять і, скоріше за все, у нашому ж напрямку, тобто до індіанської резервації. Сліди були майже свіжими. Як досвідчений мисливець, я визначив, що з того часу, коли тут прогнали худобу, не минуло ще й години. Хоча я довго не виходів зі стін військового училища, однак не забув науку лісового життя, якої навчив мене молодий Пауел.
Свіжий чи давнішній слід домашньої худоби не справив би на мене особливого враження, в цьому не було нічого дивного. Просто якісь індіанські пастухи гнали додому свою череду; за відбитками мокасин у багнюці я бачив, що це й справді були індіанці. Правда, мокасини носили і деякі білі, що жили біля кордону, але це були не їхні сліди. Клишоногі ступні, високий підйом та інші ледь помітні ознаки, які я безпомилково розрізняв і вмів пояснити завдяки своєму досвіду, набутому в ранній юності, – все доводило, що це були сліди індіанців.
Зі мною погодився і Джек, а він добре тямився на лісі. Все життя негр був першокласним мисливцем на єнотів, болотних зайців, опосумів і диких індичок. Із ним я полював на оленів, сріблястих лисиць і диких смугастих кішок. За час моєї відсутності він добряче набрався досвіду. Тепер він був дроворубом замість свого колишнього суперника, і йому доводилося щодня працювати в лісі та постійно спостерігати за звичками й поведінкою лісових мешканців; завдяки цьому він став ще майстернішим мисливцем. Помиляються ті, хто вважає, ніби мозок негра не здатний мислити з тією гостротою, яка необхідна для гарного мисливця. Я знав негрів, які могли орієнтуватися в лісі за різними ознаками і йти по сліду, проявляючи таку ж кмітливість, як будь-який індіанець або білий. І Чорний Джек володів цією здатністю.
Незабаром я зрозумів, що тепер у цій царині Джек значно перевершував мене. І майже відразу ж він подивував мене своєю проникливістю.
Я вже сказав, що ми не звернули б уваги на сліди, якби не одна річ. Не встигли ми трохи від’їхати, як раптом мій супутник притримав коня і крикнув якось по-особливому. Цей вигук притаманний тільки неграм: щось схоже на звук «уф», який можна почути від переляканого кабана.
Я глянув на Джека і з виразу його обличчя зрозумів, що він щось збагнув.
– Що таке, Джеку?
– Господи! Та невже ви не бачите, маса Джордже?
– Та що таке?
– А ось тут, на землі?
– Я бачу, що пройшло стадо, і більше нічого.
– А ось цей великий слід?
– Так, правда, один слід трохи більший.
– От тобі й на! Та ж це слід нашого великого бика Болдфейса. Я впізнаю його з-поміж тисячі інших. Скільки кипарисових колод перетягав цей бик для старого господаря!
– Так, я тепер згадую Болдфейса. Ти гадаєш, Джеку, що тут пройшло наше стадо?
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента