Страница:
1821 року іспанський прапор зник із бастіонів фортів святого Августина і святого Марка. Іспанія відмовилася від зазіхань на цю мальовничу землю – одне зі своїх останніх володінь в Америці. Правда, вона мала у Флориді лише плацдарм, за який чіпко трималася. Поступово індіанці витіснили іспанців із широких просторів країни у фортеці. Іспанські асієнди[21] перетворилися на руїни. Коні й корови здичавіли і блукали саванами. Колись квітучі плантації поросли бур’янами. Упродовж століть іспанці панували на цій території і за цей час звели багато прекрасних будівель. Їх руїни, значно величніші за будівлі, зведені англосаксами, що прийшли їм на зміну, й понині свідчать про колишню славу і силу Іспанії.
Та індіанцям не судилося довго володіти землею, яку вони відвоювали. Інше плем’я білих людей, таке ж хоробре і сильне, наступало з півночі. Червоношкірі бачили, що рано чи пізно вони змушені будуть поступитися своїми володіннями.
Одного разу їм уже довелося зійтися в битві з блідолицими загарбниками, які наступали під проводом суворого солдата, який тепер займав президентське крісло[22]. Тоді вони зазнали поразки і змушені були відступити далі на південь, у центр півострова. За угодою, тут їх ніхто не мав права чіпати. Угода, укладена в урочистій обстановці і скріплена урочистими клятвами, гарантувала їм права на землю, і семіноли були задоволені.
На жаль! Угоди між сильними і слабкими – умовна річ, і порушуються вони за бажанням перших. І в цьому випадку угоду було ганебно порушено.
Білі шукачі пригод прийшли і оселилися біля самісінького індіанського кордону. Вони ходили по землі індіанців – і не просто так. Вони бачили, що ґрунти чудові, що на них можна вирощувати рис і бавовну, цукрову тростину й індиго, оливки і апельсини. І в білих спалахнуло непереборне бажання оволодіти цією землею. Ба більше: вони твердо вирішили, що вона належатиме їм.
Щоправда, існувала угода, та їх угоди не обходять! Лицарі легкої наживи, голодні плантатори з Джорджії та Кароліни, торговці неграми з усіх кінців Південних штатів – яке їм діло до угоди, а надто укладеної з червоношкірими? Угоду слід скасувати! Її треба позбутися!
Великий Батько[23], не делікатніший за них, схвалив цей план.
«Що ж, – сказав він, – чудово! Землю у семінолів треба відібрати. Вони повинні піти в інші місця. Ми знайдемо їм нову батьківщину на Заході, на величезних рівнинах. Там у них буде доволі землі для полювання. Ці місця назавжди залишаться за ними».
«Ні, – відповіли семіноли, – ми не хочемо переселятися. Ми задоволені своєю землею, ми любимо нашу батьківщину і не хочемо покидати її. Ми не підемо!»
«То ви не згодні піти добровільно? Нехай так! Але ми сильні, а ви слабкі. Ми силою змусимо вас піти!»
Нехай Джексон і не так буквально відповів семінолам, але сенс його слів був саме такий.
Однак у світі існує громадська думка, і на неї варто зважати. Навіть тирани не люблять відкрито порушувати договори. У цьому разі інтереси політичної партії відігравали навіть важливішу роль, ніж світова громадська думка, і необхідно було надати діям цієї партії хоча б видимості законності.
Індіанці продовжували опір – вони любили свою рідну землю. Вони відмовлялися залишати її – хіба це дивно?
Треба було знайти привід, аби витіснити індіанців з їхньої країни. Старе виправдання, що вони були ледарями-мисливцями і не обробляли свої землі, не годилося. Це була відверта брехня.
Семіноли були не лише мисливцями, а й землеробами. Можливо, вони обробляли землю грубо і примітивно, та хіба це вагомий привід для того, щоб їх виганяти?
Цей привід не годився, зате легко знайшлися інші. Хитрий уповноважений, якого послав до індіанців Великий Батько, мав у запасі чимало хитрощів. Це була людина, яка досконало вивчила мистецтво «каламутити воду». І він блискуче застосував це мистецтво. Невдовзі поширились чутки про безчинства індіанців: про крадіжку худоби, коней, про розгром плантацій, про вбивства і пограбування мандрівників – усе це нібито була робота «диких семінолів».
Продажна прикордонна преса, що звикла ширити лише почуття люті й ненависті, не проґавила своєї нагоди і перебільшила ці чутки. Але хто саме писав у газетах про провокації, помсту, несправедливість і жорстокість, які чинять індіанці? Усі ці темні особи ретельно приховувалися.
Невдовзі все населення країни вороже ставилося до семінолів.
«Знищити дикунів!.. Геть їх!.. Геть їх із країни! На Захід їх!» – ось такими словами висловлювали вони свої почуття, так кричали всюди.
Коли громадяни Сполучених Штатів висловлюють якесь бажання, його слід терміново виконати, особливо якщо це збігається з точкою зору уряду. Так було і цього разу. Уряд власноруч узявся за цю справу.
Усі вважали, що виконати спільне бажання – позбавити індіанців права на землю, зацькувати, вигнати їх – не так уже й складно. Проте досі існувала угода. Весь світ спостерігав за Америкою. Та окрім більшості була ще й мисляча меншість, якою не можна було знехтувати і яка протистояла цим обуреним верескам. Не можна ж було порушити договір серед білого дня, на очах у всіх! Залишалося питання: як позбутися цієї угоди?
А ось як! Зберіть разом старійшин племен і постарайтеся вмовити їх розірвати угоду. Вожді племені – теж люди, вони бідні, деякі з них схильні до пияцтва. Тут допоможе і підкуп, а ще більше «вогняна вода». Укладіть із ними нову угоду з двозначною аргументацією, і неосвічені дикуни не зуміють розібратися у всіх цих тонкощах. Аби лишень вони згодилися підписати її – і справу зроблено!
Спритний агенте президента, ти придумав цей хитромудрий план, ти і здійсниш його! Так і вчинили. 9 травня 1832 року вожді семінолів у повному складі зібралися на раду на березі річки Оклаваха і віддали землю своїх батьків!
Такі заголовки майоріли у газетах, що виходили по всьому світу. Але то була брехня. То були збори зрадників, підкуплених і віроломних, збори слабких людей, заляканих або тих, хто піддався на хитрі лестощі. Не дивно, що семіноли відмовилися визнати таємно укладену угоду. Не дивно, що вони не прийняли цих умов. Треба було збирати ще одну раду – для справжнього волевиявлення народу.
Невдовзі стало очевидно, що переважна більшість семінолів не схвалює цю угоду. А ще багато вождів заперечували, що вони підписували її. Заперечував це і головний вождь, Онопа. Деякі вожді зізналися в тому, що підписали акт, але заявили, що вони вчинили це під впливом інших вождів. Тільки наймогутніші ватажки племен – брати Оматла, Чорна Глина і Великий Воїн відкрито заявили, що справді підписали цей документ.
Усі племена поставились до них із недовірою, вважали їх зрадниками, і цілком справедливо. Життя цих вождів було в небезпеці: навіть їхні поплічники не схвалювали цього вчинку.
Аби цілком прояснити картину тих подій, слід додати кілька слів про політичний устрій семінолів. Їх форма правління була суто республіканською, справді демократичною.
Можливо, в жодній державі у світі не існувало кращих умов для створення вільного суспільства. Я міг би додати: і щасливого суспільства, бо щастя – лише природний наслідок свободи.
Політичний устрій семінолів порівнювали з шотландськими гірськими кланами. Ця паралель правдива тільки в одному. Як і гели – шотландці, – семіноли не мали спільної державної організації. Вони жили окремими племенами, далеко один від одного, політично незалежні від своїх сусідів. І хоча відносини між племенами були цілком дружніми, загальної влади, яка має силу повелівати, у них не існувало. У семінолів був «головний вождь», але його не можна назвати королем, бо «міко» – його індіанський титул – зовсім не означає «король». Гордий дух семінолів ніколи не погодився б принизитися до цього. Вони ще не відмовилися від вільних прав людини. Тільки після того, як поняття про ці права було перекручено і людство піддалося приниженню, ідея «монархії» запанувала над народами.
Глава семінолів – «міко» – тільки називається главою. Влада його суто номінальна, він не має права розпоряджатися життям чи майном семінолів. Іноді міко належав не до найбагатшої, а навіть до найбіднішої верстви населення. Більш чуйний за інших, він завжди був готовий щедрою рукою роздавати блага, якими володів не народ, а він особисто. Тому міко рідко бував багатим. Його не оточували почет, варварська розкіш і пишнота, не супроводжували улесливі придворні, як це буває у східних раджів або марнотратних коронованих володарів Заходу. Навпаки, його одяг був непоказний, часто навіть гірший за вбрання оточення. Прості воїни нерідко були вдягнуті пишніше за вождя.
Так само було і з вождями окремих племен. Вони не мали влади над життям і власністю своїх підданих, не могли віддавати накази про покарання. Це право належало лише суду присяжних.
Я беру на себе сміливість стверджувати, що покарання у цих людей були більш справедливі, сумірні злочинам, ніж вироки, які виносять вищі судові інстанції цивілізованого світу.
Це була система найчистішої республіканської свободи, але без однієї ідеї, а саме – ідеї загальної рівності. Шану і авторитет здобували винятково заслугами. Власність не була колективною, хоча працювали спільно. Але ця спільність праці була заснована на взаємній згоді. Сімейні узи вважалися священними і непорушними.
Ось такими були насправді дикуни, червоношкірі дикуни, яких хотіли позбавити їхніх прав, яких хотіли вигнати з їхніх будинків, з їхньої рідної землі, яких хотіли вислати з їхньої прекрасної країни в дику, безплідну пустелю, зацькувати і знищити, як хижих звірів! У буквальному сенсі – як хижих звірів, бо за ними ганялися і їх переслідували зі зграями мисливських собак.
Розділ XIX
Розділ XX
Розділ XXI
Та індіанцям не судилося довго володіти землею, яку вони відвоювали. Інше плем’я білих людей, таке ж хоробре і сильне, наступало з півночі. Червоношкірі бачили, що рано чи пізно вони змушені будуть поступитися своїми володіннями.
Одного разу їм уже довелося зійтися в битві з блідолицими загарбниками, які наступали під проводом суворого солдата, який тепер займав президентське крісло[22]. Тоді вони зазнали поразки і змушені були відступити далі на південь, у центр півострова. За угодою, тут їх ніхто не мав права чіпати. Угода, укладена в урочистій обстановці і скріплена урочистими клятвами, гарантувала їм права на землю, і семіноли були задоволені.
На жаль! Угоди між сильними і слабкими – умовна річ, і порушуються вони за бажанням перших. І в цьому випадку угоду було ганебно порушено.
Білі шукачі пригод прийшли і оселилися біля самісінького індіанського кордону. Вони ходили по землі індіанців – і не просто так. Вони бачили, що ґрунти чудові, що на них можна вирощувати рис і бавовну, цукрову тростину й індиго, оливки і апельсини. І в білих спалахнуло непереборне бажання оволодіти цією землею. Ба більше: вони твердо вирішили, що вона належатиме їм.
Щоправда, існувала угода, та їх угоди не обходять! Лицарі легкої наживи, голодні плантатори з Джорджії та Кароліни, торговці неграми з усіх кінців Південних штатів – яке їм діло до угоди, а надто укладеної з червоношкірими? Угоду слід скасувати! Її треба позбутися!
Великий Батько[23], не делікатніший за них, схвалив цей план.
«Що ж, – сказав він, – чудово! Землю у семінолів треба відібрати. Вони повинні піти в інші місця. Ми знайдемо їм нову батьківщину на Заході, на величезних рівнинах. Там у них буде доволі землі для полювання. Ці місця назавжди залишаться за ними».
«Ні, – відповіли семіноли, – ми не хочемо переселятися. Ми задоволені своєю землею, ми любимо нашу батьківщину і не хочемо покидати її. Ми не підемо!»
«То ви не згодні піти добровільно? Нехай так! Але ми сильні, а ви слабкі. Ми силою змусимо вас піти!»
Нехай Джексон і не так буквально відповів семінолам, але сенс його слів був саме такий.
Однак у світі існує громадська думка, і на неї варто зважати. Навіть тирани не люблять відкрито порушувати договори. У цьому разі інтереси політичної партії відігравали навіть важливішу роль, ніж світова громадська думка, і необхідно було надати діям цієї партії хоча б видимості законності.
Індіанці продовжували опір – вони любили свою рідну землю. Вони відмовлялися залишати її – хіба це дивно?
Треба було знайти привід, аби витіснити індіанців з їхньої країни. Старе виправдання, що вони були ледарями-мисливцями і не обробляли свої землі, не годилося. Це була відверта брехня.
Семіноли були не лише мисливцями, а й землеробами. Можливо, вони обробляли землю грубо і примітивно, та хіба це вагомий привід для того, щоб їх виганяти?
Цей привід не годився, зате легко знайшлися інші. Хитрий уповноважений, якого послав до індіанців Великий Батько, мав у запасі чимало хитрощів. Це була людина, яка досконало вивчила мистецтво «каламутити воду». І він блискуче застосував це мистецтво. Невдовзі поширились чутки про безчинства індіанців: про крадіжку худоби, коней, про розгром плантацій, про вбивства і пограбування мандрівників – усе це нібито була робота «диких семінолів».
Продажна прикордонна преса, що звикла ширити лише почуття люті й ненависті, не проґавила своєї нагоди і перебільшила ці чутки. Але хто саме писав у газетах про провокації, помсту, несправедливість і жорстокість, які чинять індіанці? Усі ці темні особи ретельно приховувалися.
Невдовзі все населення країни вороже ставилося до семінолів.
«Знищити дикунів!.. Геть їх!.. Геть їх із країни! На Захід їх!» – ось такими словами висловлювали вони свої почуття, так кричали всюди.
Коли громадяни Сполучених Штатів висловлюють якесь бажання, його слід терміново виконати, особливо якщо це збігається з точкою зору уряду. Так було і цього разу. Уряд власноруч узявся за цю справу.
Усі вважали, що виконати спільне бажання – позбавити індіанців права на землю, зацькувати, вигнати їх – не так уже й складно. Проте досі існувала угода. Весь світ спостерігав за Америкою. Та окрім більшості була ще й мисляча меншість, якою не можна було знехтувати і яка протистояла цим обуреним верескам. Не можна ж було порушити договір серед білого дня, на очах у всіх! Залишалося питання: як позбутися цієї угоди?
А ось як! Зберіть разом старійшин племен і постарайтеся вмовити їх розірвати угоду. Вожді племені – теж люди, вони бідні, деякі з них схильні до пияцтва. Тут допоможе і підкуп, а ще більше «вогняна вода». Укладіть із ними нову угоду з двозначною аргументацією, і неосвічені дикуни не зуміють розібратися у всіх цих тонкощах. Аби лишень вони згодилися підписати її – і справу зроблено!
Спритний агенте президента, ти придумав цей хитромудрий план, ти і здійсниш його! Так і вчинили. 9 травня 1832 року вожді семінолів у повному складі зібралися на раду на березі річки Оклаваха і віддали землю своїх батьків!
Такі заголовки майоріли у газетах, що виходили по всьому світу. Але то була брехня. То були збори зрадників, підкуплених і віроломних, збори слабких людей, заляканих або тих, хто піддався на хитрі лестощі. Не дивно, що семіноли відмовилися визнати таємно укладену угоду. Не дивно, що вони не прийняли цих умов. Треба було збирати ще одну раду – для справжнього волевиявлення народу.
Невдовзі стало очевидно, що переважна більшість семінолів не схвалює цю угоду. А ще багато вождів заперечували, що вони підписували її. Заперечував це і головний вождь, Онопа. Деякі вожді зізналися в тому, що підписали акт, але заявили, що вони вчинили це під впливом інших вождів. Тільки наймогутніші ватажки племен – брати Оматла, Чорна Глина і Великий Воїн відкрито заявили, що справді підписали цей документ.
Усі племена поставились до них із недовірою, вважали їх зрадниками, і цілком справедливо. Життя цих вождів було в небезпеці: навіть їхні поплічники не схвалювали цього вчинку.
Аби цілком прояснити картину тих подій, слід додати кілька слів про політичний устрій семінолів. Їх форма правління була суто республіканською, справді демократичною.
Можливо, в жодній державі у світі не існувало кращих умов для створення вільного суспільства. Я міг би додати: і щасливого суспільства, бо щастя – лише природний наслідок свободи.
Політичний устрій семінолів порівнювали з шотландськими гірськими кланами. Ця паралель правдива тільки в одному. Як і гели – шотландці, – семіноли не мали спільної державної організації. Вони жили окремими племенами, далеко один від одного, політично незалежні від своїх сусідів. І хоча відносини між племенами були цілком дружніми, загальної влади, яка має силу повелівати, у них не існувало. У семінолів був «головний вождь», але його не можна назвати королем, бо «міко» – його індіанський титул – зовсім не означає «король». Гордий дух семінолів ніколи не погодився б принизитися до цього. Вони ще не відмовилися від вільних прав людини. Тільки після того, як поняття про ці права було перекручено і людство піддалося приниженню, ідея «монархії» запанувала над народами.
Глава семінолів – «міко» – тільки називається главою. Влада його суто номінальна, він не має права розпоряджатися життям чи майном семінолів. Іноді міко належав не до найбагатшої, а навіть до найбіднішої верстви населення. Більш чуйний за інших, він завжди був готовий щедрою рукою роздавати блага, якими володів не народ, а він особисто. Тому міко рідко бував багатим. Його не оточували почет, варварська розкіш і пишнота, не супроводжували улесливі придворні, як це буває у східних раджів або марнотратних коронованих володарів Заходу. Навпаки, його одяг був непоказний, часто навіть гірший за вбрання оточення. Прості воїни нерідко були вдягнуті пишніше за вождя.
Так само було і з вождями окремих племен. Вони не мали влади над життям і власністю своїх підданих, не могли віддавати накази про покарання. Це право належало лише суду присяжних.
Я беру на себе сміливість стверджувати, що покарання у цих людей були більш справедливі, сумірні злочинам, ніж вироки, які виносять вищі судові інстанції цивілізованого світу.
Це була система найчистішої республіканської свободи, але без однієї ідеї, а саме – ідеї загальної рівності. Шану і авторитет здобували винятково заслугами. Власність не була колективною, хоча працювали спільно. Але ця спільність праці була заснована на взаємній згоді. Сімейні узи вважалися священними і непорушними.
Ось такими були насправді дикуни, червоношкірі дикуни, яких хотіли позбавити їхніх прав, яких хотіли вигнати з їхніх будинків, з їхньої рідної землі, яких хотіли вислати з їхньої прекрасної країни в дику, безплідну пустелю, зацькувати і знищити, як хижих звірів! У буквальному сенсі – як хижих звірів, бо за ними ганялися і їх переслідували зі зграями мисливських собак.
Розділ XIX
Індіанський герой
З низки причин угода, укладена на берегах Оклавахі, не могла вважатися для семінолів неухильною. По-перше, її не підписала більшість вождів: тільки шістнадцять старших і молодших вождів. У всьому ж племені їх було уп’ятеро більше.
По-друге, це, власне кажучи, була не угода, а умовний контракт. Умовність його полягала в тому, що від семінолів буде послана делегація на землі, відведені на Заході (на Вайт Рівер), яка огляне ці землі і повернеться зі звітом до народу.
Сам характер такої умови показує, що жодна угода про переселення семінолів не могла набрати чинності, поки не буде оглянуто землі.
Огляд почався. Сім вождів у супроводі урядового агента вирушили на далекий Захід подивитися на землі.
Тепер зверніть увагу на хитрість агента. Ці сім вождів були обрані з числа тих, хто стояв за переселення семінолів. Серед них були брати Оматла і Чорна Глина. Правда, серед патріотів там був ще й Гойтл-Меті (Стрибун), але над цим хоробрим воїном тяжіло прокляття багатьох індіанців – він любив «вогняну воду», і цю його слабкість добре знав Феген, агент, який їх супроводжував.
Це була дуже добре продумана хитрість. Виборних гостинно зустріли і почастували у форту Гібсон, на річці Арканзас. Гойтл-Меті був напідпитку. Розгорнули угоду про переселення перед сімома вождями, і всі вони її підписали. Фокус вдався! Та це ще не означало, що угода, укладена на берегах Оклавахі, набула чинності. Делегація повинна була повернутися зі звітом і дізнатися волю народу. А щоб народ міг висловитися, треба було ще раз зібрати вождів і воїнів. Звичайно, це була формальність, оскільки всі добре знали, що народ не згоден із сімома поступливими вождями і не підтримає їх. Народ і не думав переселятися.
До того ж щодня порушувалися й інші пункти угоди. Наприклад, стаття про повернення рабів-утікачів, яких вожді, що підписали Оклавахську угоду, зобов’язалися видати їх власникам. Тепер семіноли перестали видавати їх білим. Навпаки, негри знаходили надійний прихисток саме серед індіанців. Агент усе це знав. Він скликав нову раду, хоча і вважав її формальністю. Можливо, йому вдасться переконати індіанців підписати договір; якщо ж ні, то він мав намір залякати їх або примусити за допомогою багнетів. Так він і заявив. Тим часом урядові війська стягувалися з усіх боків до місця проживання агента – форту Кінг[24], щодня в бухту Тампа прибувало підкріплення. Уряд вжив заходів. У разі потреби вирішено було застосувати насильство.
Я знав, як усе було насправді. Мої товариші, кадети військового училища, тямили у справах індіанців. Ці питання викликали у всіх жвавий інтерес, особливо у тих, хто прагнув скоріше втекти зі стін училища. Щойно закінчилась Війна Чорного Яструба[25] на Заході, яка вже дала можливість багатьом відзначитися в боях. Тому юнаки, що жадали подвигів, спрямовували свої погляди на Флориду.
Та думка здобути славу в такій війні майже всім здавалася просто смішною. Аж надто легко дістанеться така перемога: противник не заслуговує серйозної уваги, стверджували вони. Навряд чи жменька дикунів устоїть проти роти солдатів. У першій же сутичці індіанців або знищать, або візьмуть у полон. Вони не мають ані найменшого шансу чинити тривалий опір. На жаль, на це вони не мають жодних шансів! Ось у чому були переконані мої товариші по училищу. Такою на той час була думка всієї країни. В армії поділяли ці погляди. Один офіцер, наприклад, хизувався, що може пройти через усю індіанську територію, взявши із собою тільки одного капрала. Інший висловив побажання, щоб уряд дав йому право вести війну за свій кошт, і він закінчить війну, витративши на неї не більше десяти тисяч доларів.
Такий от був настрій. Ніхто не вірив, що індіанці захочуть або зможуть довго воювати з нами. Дехто навіть вважав, що вони взагалі не чинитимуть опору. Індіанці тільки спробують виторгувати собі кращі умови і поступляться, щойно справа дійде до збройної сутички.
Що ж до мене, то я мав іншу думку. Я знав семінолів краще за тих, хто так несправедливо недооцінював їх. Я краще знав їхню країну і, попри нерівність сил та явну безперспективність боротьби, вважав, що вони не погодяться на ганебні умови, а здолати їх буде не так-то легко. Однак це було лишень моє власне припущення – я міг і помилятися. Імовірно, я заслужив ті насмішки, якими обсипали мене товариші, коли я вступав із ними в суперечку.
Усі подробиці ми дізнавалися з газет. А ще постійно отримували листи від товаришів, які закінчили Вест-Пойнт і тепер служили у Флориді. Від нас не вислизала жодна деталь, і ми знали імена багатьох індіанських вождів, так само як і внутрішню політику племен. Очевидно, між ними були розбіжності. Партія, очолювана одним із братів Оматла, погоджувалася піти на поступки уряду. Це була партія зрадників, і вона становила меншість. Патріотів було значно більше. До них належав і головний «міко», і могутні вожді – Голато, Коа-Гаджо і негр Абрам.
Серед патріотів був один, про якого тоді ширилися дивовижні чутки, ім’я дедалі частіше згадувалося у пресі та листах наших друзів. То було ім’я молодого воїна, одного з нових вождів, який останнім часом мав вагомий вплив на своє плем’я. Він був палким противником переселення і незабаром став душею партії опору, ведучи за собою старих і могутніх вождів.
Ми, кадети Вест-Пойнта, захоплювалися цією молодою людиною. Йому приписували всі якості, властиві героєві: благородний вигляд, сміливість, красу, розум… Про його чесноти ходили такі захоплені відгуки, що це навіть здавалося перебільшенням. Говорили, що він має статуру Аполлона і вроду Адоніса[26] або Ендіміона[27]. Він був першим у всьому – найвлучнішим стрільцем, найвправнішим плавцем, наймайстернішим наїзником, найшвидшим бігуном, найуспішнішим мисливцем. Він був видатною людиною і в мирний, і у воєнний час – словом, справжній Кір[28]. І щоб увічнити його славу, знайшлося чимало Ксенофонтів.[29]
Народ Сполучених Штатів довго жив у мирі з індіанцями. Романтичні дикуни були десь далеко на кордонах країни. У селищах рідко доводилося бачити їх або чути про них щось цікаве. Депутації від племен давно вже не з’являлися в містах. Тепер ці діти лісів збудили у всіх гостру цікавість. Бракувало тільки індіанського героя, і ось з’явився цей молодий вождь. Його звали Оцеола.
По-друге, це, власне кажучи, була не угода, а умовний контракт. Умовність його полягала в тому, що від семінолів буде послана делегація на землі, відведені на Заході (на Вайт Рівер), яка огляне ці землі і повернеться зі звітом до народу.
Сам характер такої умови показує, що жодна угода про переселення семінолів не могла набрати чинності, поки не буде оглянуто землі.
Огляд почався. Сім вождів у супроводі урядового агента вирушили на далекий Захід подивитися на землі.
Тепер зверніть увагу на хитрість агента. Ці сім вождів були обрані з числа тих, хто стояв за переселення семінолів. Серед них були брати Оматла і Чорна Глина. Правда, серед патріотів там був ще й Гойтл-Меті (Стрибун), але над цим хоробрим воїном тяжіло прокляття багатьох індіанців – він любив «вогняну воду», і цю його слабкість добре знав Феген, агент, який їх супроводжував.
Це була дуже добре продумана хитрість. Виборних гостинно зустріли і почастували у форту Гібсон, на річці Арканзас. Гойтл-Меті був напідпитку. Розгорнули угоду про переселення перед сімома вождями, і всі вони її підписали. Фокус вдався! Та це ще не означало, що угода, укладена на берегах Оклавахі, набула чинності. Делегація повинна була повернутися зі звітом і дізнатися волю народу. А щоб народ міг висловитися, треба було ще раз зібрати вождів і воїнів. Звичайно, це була формальність, оскільки всі добре знали, що народ не згоден із сімома поступливими вождями і не підтримає їх. Народ і не думав переселятися.
До того ж щодня порушувалися й інші пункти угоди. Наприклад, стаття про повернення рабів-утікачів, яких вожді, що підписали Оклавахську угоду, зобов’язалися видати їх власникам. Тепер семіноли перестали видавати їх білим. Навпаки, негри знаходили надійний прихисток саме серед індіанців. Агент усе це знав. Він скликав нову раду, хоча і вважав її формальністю. Можливо, йому вдасться переконати індіанців підписати договір; якщо ж ні, то він мав намір залякати їх або примусити за допомогою багнетів. Так він і заявив. Тим часом урядові війська стягувалися з усіх боків до місця проживання агента – форту Кінг[24], щодня в бухту Тампа прибувало підкріплення. Уряд вжив заходів. У разі потреби вирішено було застосувати насильство.
Я знав, як усе було насправді. Мої товариші, кадети військового училища, тямили у справах індіанців. Ці питання викликали у всіх жвавий інтерес, особливо у тих, хто прагнув скоріше втекти зі стін училища. Щойно закінчилась Війна Чорного Яструба[25] на Заході, яка вже дала можливість багатьом відзначитися в боях. Тому юнаки, що жадали подвигів, спрямовували свої погляди на Флориду.
Та думка здобути славу в такій війні майже всім здавалася просто смішною. Аж надто легко дістанеться така перемога: противник не заслуговує серйозної уваги, стверджували вони. Навряд чи жменька дикунів устоїть проти роти солдатів. У першій же сутичці індіанців або знищать, або візьмуть у полон. Вони не мають ані найменшого шансу чинити тривалий опір. На жаль, на це вони не мають жодних шансів! Ось у чому були переконані мої товариші по училищу. Такою на той час була думка всієї країни. В армії поділяли ці погляди. Один офіцер, наприклад, хизувався, що може пройти через усю індіанську територію, взявши із собою тільки одного капрала. Інший висловив побажання, щоб уряд дав йому право вести війну за свій кошт, і він закінчить війну, витративши на неї не більше десяти тисяч доларів.
Такий от був настрій. Ніхто не вірив, що індіанці захочуть або зможуть довго воювати з нами. Дехто навіть вважав, що вони взагалі не чинитимуть опору. Індіанці тільки спробують виторгувати собі кращі умови і поступляться, щойно справа дійде до збройної сутички.
Що ж до мене, то я мав іншу думку. Я знав семінолів краще за тих, хто так несправедливо недооцінював їх. Я краще знав їхню країну і, попри нерівність сил та явну безперспективність боротьби, вважав, що вони не погодяться на ганебні умови, а здолати їх буде не так-то легко. Однак це було лишень моє власне припущення – я міг і помилятися. Імовірно, я заслужив ті насмішки, якими обсипали мене товариші, коли я вступав із ними в суперечку.
Усі подробиці ми дізнавалися з газет. А ще постійно отримували листи від товаришів, які закінчили Вест-Пойнт і тепер служили у Флориді. Від нас не вислизала жодна деталь, і ми знали імена багатьох індіанських вождів, так само як і внутрішню політику племен. Очевидно, між ними були розбіжності. Партія, очолювана одним із братів Оматла, погоджувалася піти на поступки уряду. Це була партія зрадників, і вона становила меншість. Патріотів було значно більше. До них належав і головний «міко», і могутні вожді – Голато, Коа-Гаджо і негр Абрам.
Серед патріотів був один, про якого тоді ширилися дивовижні чутки, ім’я дедалі частіше згадувалося у пресі та листах наших друзів. То було ім’я молодого воїна, одного з нових вождів, який останнім часом мав вагомий вплив на своє плем’я. Він був палким противником переселення і незабаром став душею партії опору, ведучи за собою старих і могутніх вождів.
Ми, кадети Вест-Пойнта, захоплювалися цією молодою людиною. Йому приписували всі якості, властиві героєві: благородний вигляд, сміливість, красу, розум… Про його чесноти ходили такі захоплені відгуки, що це навіть здавалося перебільшенням. Говорили, що він має статуру Аполлона і вроду Адоніса[26] або Ендіміона[27]. Він був першим у всьому – найвлучнішим стрільцем, найвправнішим плавцем, наймайстернішим наїзником, найшвидшим бігуном, найуспішнішим мисливцем. Він був видатною людиною і в мирний, і у воєнний час – словом, справжній Кір[28]. І щоб увічнити його славу, знайшлося чимало Ксенофонтів.[29]
Народ Сполучених Штатів довго жив у мирі з індіанцями. Романтичні дикуни були десь далеко на кордонах країни. У селищах рідко доводилося бачити їх або чути про них щось цікаве. Депутації від племен давно вже не з’являлися в містах. Тепер ці діти лісів збудили у всіх гостру цікавість. Бракувало тільки індіанського героя, і ось з’явився цей молодий вождь. Його звали Оцеола.
Розділ XX
Правосуддя на кордоні
Недовго довелось мені насолоджуватися життям у рідній домівці. Через кілька днів по приїзді я отримав наказ вирушити до форту Кінг, де розташовувалися штаб у справах семінолів і головний штаб флоридської армії під командуванням генерала Клінча. Мене відрядили до його штабу. Я вкрай засмутився, але довелося готуватися до від’їзду. Сумно було розлучатися з тими, хто любив мене так ніжно і з ким я так довго був у розлуці. Мати і сестра дуже тужили. Вони вмовляли мене піти у відставку і назавжди залишитися вдома. Я б і радий був послухатися, бо не схвалював справу, яку зобов’язаний був виконувати. Але не міг піддатися їхнім благанням у такий скрутний час, аби уникнути тавра зрадника і боягуза. Вітчизна закликала братися до зброї. За праве діло чи ні, добровільно чи проти волі, але я повинен був битися зі зброєю в руках. Це називалося патріотизмом.
Неохоче я полишав домівку і з іншої причини. Навряд чи вона потребує пояснення. Відтоді, як повернувся, я частенько позирав на протилежний берег озера, затримуючись поглядом на чудовому зеленому острівці. О, я не забув Маюмі! Я сам ледве розумів свої почуття – вони були дуже суперечливі. Кохання моєї юності знову спалахнуло в серці, тріумфуючи над новими захопленнями, спалахнуло з попелу, під яким воно стільки років жевріло… Кохання вкупі з каяттям, докорами сумління, сумнівами, ревнощами, страхами… Усе це вирувало і боролося в моєму серці.
Відколи приїхав, я так і не наважився відвідати ті місця, куди мене так манило. Я бачив, що мати постійно стежить за мною, і навіть не посмів нічого запитати, щоб розвіяти свої сумніви. Але я не міг звільнитися від важкого передчуття, що не все гаразд.
Чи жива Маюмі? Чи пам’ятає вона мене? Та чи маю я, власне, право претендувати на її вірність, якщо не знаю, чи кохала вона мене?
Я міг би отримати відповідь на перше питання. Але не наважувався прошепотіти її ім’я навіть найближчим людям. Попрощавшись із матір’ю і сестрою, я зібрався в путь. Вони жили не самі – наша плантація була під охороною і захистом дядька по материній лінії. Впевненість, що я скоро повернуся додому, хоч якось підсолоджувала гіркоту розлуки. Крім того, якби воєнна кампанія і затягнулася, я завжди мав би можливість побувати вдома, адже вирушав у недалеку путь. Дядько, як і решта, думав, що воєнних дій узагалі не буде. «Індіанці, – казав він, – здадуться на умовах, запропонованих уповноваженим. А якщо ні – то вчинять дуже нерозумно, й нехай нарікають на себе». Форт Кінг був неподалік од нас. Він стояв на індіанській території, за чотирнадцять миль від кордону і трохи далі від нашої плантації. До форту йти не більше дня. У товаристві мого веселого Чорного Джека дорога не мала здатися мені довгою. Ми осідлали пару найкращих коней зі стайні і озброїлися з голови до ніг.
Перейшовши через річку, ступили на індіанські володіння, так звану резервацію. Стежка вела лісом уздовж річки, неподалік од маєтку матері Пауела. Доїхавши до просіки, я кинув погляд на розвилку стежок. Однією з них я не раз блукав із завмиранням серця. Я зупинився в нерішучості. Дивні думки нахлинули на мене. Я то приймав рішення, то відмовлявся від нього, то опускав поводи, то знову натягував їх. Кілька разів збирався пришпорити коня, але не робив цього.
«Може, мені слід поїхати туди і ще раз поглянути на неї? Ще раз пережити радісне хвилювання ніжної любові! Ще раз… Та, може, вже пізно? Можливо, я вже не буду бажаним гостем? Може, мене зустрінуть вороже? Що ж, усяке може бути!»
– Що з вами, маса Джордже? Адже ми їдемо зовсім не по тій дорозі, – перервав Джек мої роздуми.
– Знаю, Джеку. Але я хотів заскочити до пані Пауел.
– До мем Пауел? Господи! Та невже ви нічого не чули, маса Джордже?
– Про що? – запитав я і серце моє завмерло.
– Та ось уже два роки, як нікого з Пауелів тут немає.
– А де ж вони?
– Ніхто не знає. Можливо, виїхали в інший маєток, а може, кудись деінде.
– А хто ж зараз тут живе?
– Ніхто. Будинок порожній.
– Чому ж пані Пауел виїхала звідси?
– Та це довга історія… Невже ви нічого не чули, маса Джордже?
– Ні, нічого не чув.
– Тоді їдьмо, а я вам усе розповім. Уже пізно, мандрувати лісом уночі не варто.
Я повернув коня, і ми поїхали поруч по великій дорозі. З болем у серці слухав я негрову розповідь.
– Бачте, маса Джордже, всю цю справу затіяв старий бос Рінгольд, тільки я думаю, що і молодий тут доклав руку разом зі старим. У мем Пауел украли декількох рабів. Це зробили білі. Кажуть, що Рінгольд знав краще за всіх, хто тут постарався. Звинувачували ще Неда Спенса і Білла Вільямса. І тоді мем Пауел пішла до адвоката Грабса, який живе трохи нижче по річці. А маса Грабс – великий друг маси Рінгольда. От удвох вони і змовилися обдурити індіанську жінку.
– Яким чином?
– Не знаю, чи правда це, маса Джордже. Я чув це тільки від негрів. Білі говорять геть інше. А я чув це від негра Помпа, дроворуба маси Рінгольда. Ви знаєте його, маса Джордже? Він говорив, що вони вдвох вирішили ошукати бідну індіанку.
– Як, Джеку? – нетерпляче перепитав я.
– Бачте, маса Джордже, адвокат хотів, щоб вона підписала якийсь папір. Здається, «довіреність» чи як вона там у них називається. Мені розповідали, що вони змусили її підписати цей папір. Вона не вміє читати і підписала. А це була не довіреність а, як законники кажуть, «розписка». Ось і вийшло, що мем Пауел продала всіх своїх негрів і всю плантацію масі Грабсу.
– Який мерзотник!
– Маса Грабс потім божився на суді, що все заплатив готівковими доларами, а мем Пауел божилась в іншому. Та нічого не вийшло. Суд вирішив на користь маси Грабса, тому що маса Рінгольд був його свідком. Люди кажуть, що маса Рінгольд тепер сам володіє цим папером. Він усе й підлаштував.
– Нікчемний мерзотник! О, негідник! Та скажи мені, Джеку, що ж було далі з пані Пауел?
– Сама мем Пауел, і цей прекрасний молодий чоловік, якого ви знаєте, і молода індіанська дівчина, яка була такою красунею, – всі вони виїхали в невідомому напрямку.
У цю мить крізь просвіт у лісовій гущавині я побачив старий будинок. Як і раніше чудовий, він стояв серед апельсинових і оливкових дерев, але зламана решітка, густа трава, що виросла біля стін, і дах із виламаними черепицями – усе говорило про те, що це вже пустка.
Туга охопила моє серце, і я відвернувся.
Неохоче я полишав домівку і з іншої причини. Навряд чи вона потребує пояснення. Відтоді, як повернувся, я частенько позирав на протилежний берег озера, затримуючись поглядом на чудовому зеленому острівці. О, я не забув Маюмі! Я сам ледве розумів свої почуття – вони були дуже суперечливі. Кохання моєї юності знову спалахнуло в серці, тріумфуючи над новими захопленнями, спалахнуло з попелу, під яким воно стільки років жевріло… Кохання вкупі з каяттям, докорами сумління, сумнівами, ревнощами, страхами… Усе це вирувало і боролося в моєму серці.
Відколи приїхав, я так і не наважився відвідати ті місця, куди мене так манило. Я бачив, що мати постійно стежить за мною, і навіть не посмів нічого запитати, щоб розвіяти свої сумніви. Але я не міг звільнитися від важкого передчуття, що не все гаразд.
Чи жива Маюмі? Чи пам’ятає вона мене? Та чи маю я, власне, право претендувати на її вірність, якщо не знаю, чи кохала вона мене?
Я міг би отримати відповідь на перше питання. Але не наважувався прошепотіти її ім’я навіть найближчим людям. Попрощавшись із матір’ю і сестрою, я зібрався в путь. Вони жили не самі – наша плантація була під охороною і захистом дядька по материній лінії. Впевненість, що я скоро повернуся додому, хоч якось підсолоджувала гіркоту розлуки. Крім того, якби воєнна кампанія і затягнулася, я завжди мав би можливість побувати вдома, адже вирушав у недалеку путь. Дядько, як і решта, думав, що воєнних дій узагалі не буде. «Індіанці, – казав він, – здадуться на умовах, запропонованих уповноваженим. А якщо ні – то вчинять дуже нерозумно, й нехай нарікають на себе». Форт Кінг був неподалік од нас. Він стояв на індіанській території, за чотирнадцять миль від кордону і трохи далі від нашої плантації. До форту йти не більше дня. У товаристві мого веселого Чорного Джека дорога не мала здатися мені довгою. Ми осідлали пару найкращих коней зі стайні і озброїлися з голови до ніг.
Перейшовши через річку, ступили на індіанські володіння, так звану резервацію. Стежка вела лісом уздовж річки, неподалік од маєтку матері Пауела. Доїхавши до просіки, я кинув погляд на розвилку стежок. Однією з них я не раз блукав із завмиранням серця. Я зупинився в нерішучості. Дивні думки нахлинули на мене. Я то приймав рішення, то відмовлявся від нього, то опускав поводи, то знову натягував їх. Кілька разів збирався пришпорити коня, але не робив цього.
«Може, мені слід поїхати туди і ще раз поглянути на неї? Ще раз пережити радісне хвилювання ніжної любові! Ще раз… Та, може, вже пізно? Можливо, я вже не буду бажаним гостем? Може, мене зустрінуть вороже? Що ж, усяке може бути!»
– Що з вами, маса Джордже? Адже ми їдемо зовсім не по тій дорозі, – перервав Джек мої роздуми.
– Знаю, Джеку. Але я хотів заскочити до пані Пауел.
– До мем Пауел? Господи! Та невже ви нічого не чули, маса Джордже?
– Про що? – запитав я і серце моє завмерло.
– Та ось уже два роки, як нікого з Пауелів тут немає.
– А де ж вони?
– Ніхто не знає. Можливо, виїхали в інший маєток, а може, кудись деінде.
– А хто ж зараз тут живе?
– Ніхто. Будинок порожній.
– Чому ж пані Пауел виїхала звідси?
– Та це довга історія… Невже ви нічого не чули, маса Джордже?
– Ні, нічого не чув.
– Тоді їдьмо, а я вам усе розповім. Уже пізно, мандрувати лісом уночі не варто.
Я повернув коня, і ми поїхали поруч по великій дорозі. З болем у серці слухав я негрову розповідь.
– Бачте, маса Джордже, всю цю справу затіяв старий бос Рінгольд, тільки я думаю, що і молодий тут доклав руку разом зі старим. У мем Пауел украли декількох рабів. Це зробили білі. Кажуть, що Рінгольд знав краще за всіх, хто тут постарався. Звинувачували ще Неда Спенса і Білла Вільямса. І тоді мем Пауел пішла до адвоката Грабса, який живе трохи нижче по річці. А маса Грабс – великий друг маси Рінгольда. От удвох вони і змовилися обдурити індіанську жінку.
– Яким чином?
– Не знаю, чи правда це, маса Джордже. Я чув це тільки від негрів. Білі говорять геть інше. А я чув це від негра Помпа, дроворуба маси Рінгольда. Ви знаєте його, маса Джордже? Він говорив, що вони вдвох вирішили ошукати бідну індіанку.
– Як, Джеку? – нетерпляче перепитав я.
– Бачте, маса Джордже, адвокат хотів, щоб вона підписала якийсь папір. Здається, «довіреність» чи як вона там у них називається. Мені розповідали, що вони змусили її підписати цей папір. Вона не вміє читати і підписала. А це була не довіреність а, як законники кажуть, «розписка». Ось і вийшло, що мем Пауел продала всіх своїх негрів і всю плантацію масі Грабсу.
– Який мерзотник!
– Маса Грабс потім божився на суді, що все заплатив готівковими доларами, а мем Пауел божилась в іншому. Та нічого не вийшло. Суд вирішив на користь маси Грабса, тому що маса Рінгольд був його свідком. Люди кажуть, що маса Рінгольд тепер сам володіє цим папером. Він усе й підлаштував.
– Нікчемний мерзотник! О, негідник! Та скажи мені, Джеку, що ж було далі з пані Пауел?
– Сама мем Пауел, і цей прекрасний молодий чоловік, якого ви знаєте, і молода індіанська дівчина, яка була такою красунею, – всі вони виїхали в невідомому напрямку.
У цю мить крізь просвіт у лісовій гущавині я побачив старий будинок. Як і раніше чудовий, він стояв серед апельсинових і оливкових дерев, але зламана решітка, густа трава, що виросла біля стін, і дах із виламаними черепицями – усе говорило про те, що це вже пустка.
Туга охопила моє серце, і я відвернувся.
Розділ XXI
Раби-індіанці
Я й на мить не сумнівався у правдивості слів Чорного Джека. Негри завжди казали правду. Та й Рінгольди і адвокат Грабс на все були здатні. Останній був наполовину плантатор, наполовину офіційний юрист із доволі сумнівною репутацією.
Ще Джек розповів мені, що Спенс і Вільямс кудись зникли під час судового слідства. Коли воно закінчилося, вони знову з’явилися, але вже не було тих, хто міг би притягнути їх до відповідальності.
Що ж до викрадених рабів, то більше їх ніколи не бачили у цій частині країни. Мабуть, їх відправили на ринок рабів у Мобіл або Новий Орлеан і там продали за досить високу ціну, щоб винагородити Грабса за його послуги, а заразом Вільямса і Спенса. У цьому й полягав сенс продажу рабів. Рінгольд тільки й чекав, коли індіанців виженуть із Флориди, щоб заволодіти землею.
Такі угоди між двома білими вважалася б великим шахрайством, злочином. Та в цьому випадку всі вдали, що це наклеп. Попри те, що знайшлися свідки, цю історію розцінили лише як «хитромудру витівку».
Я не мав підстав не вірити Джеку. Саме так і чинили білі авантюристи на кордонах із нещасними тубільцями. Але так чинили не лише авантюристи. Урядові агенти, представники флоридських законодавчих органів, генерали, багаті плантатори, на кшталт Рінгольда, – всі брали участь у подібних спекуляціях.
Я міг би назвати їхні імена. Я пишу правду і не боюся спростувань. Мою розповідь неважко підтвердити фактами. Цей випадок був одним із двадцяти подібних, про які я сам чув. Акти про продаж землі, складені агентом у справах індіанців полковником Гедом Гемфрі, майором Фегеном, найвідомішим викрадачем негрів Декстером, Флойдом, Дугласом, Робінсоном і Мільберном, – усе це історичні факти, і всі вони свідчать про насильство над нещасними семінолами. Можна було б списати книжку витівками таких ошуканців, як Грабс і Рінгольд. У конфлікті між білими й індіанцями не було потреби вдаватися до адвоката; можна було заздалегідь передбачити, яка сторона залишиться при своїх інтересах. Немає жодного сумніву в тому, що жертвами завжди виявлялися тільки індіанці.
Ще Джек розповів мені, що Спенс і Вільямс кудись зникли під час судового слідства. Коли воно закінчилося, вони знову з’явилися, але вже не було тих, хто міг би притягнути їх до відповідальності.
Що ж до викрадених рабів, то більше їх ніколи не бачили у цій частині країни. Мабуть, їх відправили на ринок рабів у Мобіл або Новий Орлеан і там продали за досить високу ціну, щоб винагородити Грабса за його послуги, а заразом Вільямса і Спенса. У цьому й полягав сенс продажу рабів. Рінгольд тільки й чекав, коли індіанців виженуть із Флориди, щоб заволодіти землею.
Такі угоди між двома білими вважалася б великим шахрайством, злочином. Та в цьому випадку всі вдали, що це наклеп. Попри те, що знайшлися свідки, цю історію розцінили лише як «хитромудру витівку».
Я не мав підстав не вірити Джеку. Саме так і чинили білі авантюристи на кордонах із нещасними тубільцями. Але так чинили не лише авантюристи. Урядові агенти, представники флоридських законодавчих органів, генерали, багаті плантатори, на кшталт Рінгольда, – всі брали участь у подібних спекуляціях.
Я міг би назвати їхні імена. Я пишу правду і не боюся спростувань. Мою розповідь неважко підтвердити фактами. Цей випадок був одним із двадцяти подібних, про які я сам чув. Акти про продаж землі, складені агентом у справах індіанців полковником Гедом Гемфрі, майором Фегеном, найвідомішим викрадачем негрів Декстером, Флойдом, Дугласом, Робінсоном і Мільберном, – усе це історичні факти, і всі вони свідчать про насильство над нещасними семінолами. Можна було б списати книжку витівками таких ошуканців, як Грабс і Рінгольд. У конфлікті між білими й індіанцями не було потреби вдаватися до адвоката; можна було заздалегідь передбачити, яка сторона залишиться при своїх інтересах. Немає жодного сумніву в тому, що жертвами завжди виявлялися тільки індіанці.