Страница:
Жорстокість індіанців майже завжди була тільки відплатою. Та коли цивілізовані тирани катували людей, то помста аж ніяк не була приводом, яким можна виправдати їхні дії. Якщо ж це навіть була помста, то не природна спрага помсти, яка селиться у людському серці у відповідь на несправедливість, а просто тваринна лють, яку часто відчувають підлі й боягузливі тирани до слабких створінь, що перебувають у їхній владі.
Жовтий Джек скоїв тяжкі злочини і, безперечно, заслуговував на смерть. Проте судді вирішили ще й допитувати його. Мій батько і кілька інших сусідів протестували проти цього, але вони були в меншості, і жахливий вирок таки ухвалили. І ті, хто виніс його, віддали наказ до негайного виконання.
Негоже використовувати володіння джентльмена для виконання страти, тому вирішили відійти подалі від будинку, до озера. За двісті ярдів од берега знайшли підходяще дерево, і весь натовп попрямував туди слідом за засудженим. Жовтого Джека прив’язали до дерева і почали розкладати багаття.
Батько відмовився бути присутнім при страті. З нашої родини тільки я пішов за натовпом. Мулат побачив мене і вкрив лайкою, тріумфуючи, що зумів поранити. Мабуть, я був для нього запеклим ворогом. Я і справді став мимовільним свідком злочину Жовтого Джека, його засудили завдяки моїм свідченням, але я був не мстивий і готовий посприяти, аби він уникнув жахливої долі, принаймні тортур.
Ми підійшли до місця страти. Там уже метушився люд: хтось збирав хмиз і складав його навколо дерева, хтось розпалював вогонь. У натовпі лунали сміх і жарти, але долинали й вигуки, в яких явно відчувалася ненависть до всіх кольорових людей. Найбільше відзначався молодий Рінгольд, норовливий, жорстокий хлопець, який успадкував найгірші риси свого роду.
Я знав, що йому подобається моя сестра. Я часто помічав, що він звертав на неї особливу увагу і не приховував своїх ревнощів до її молодих друзів. Його батько був найбагатшим плантатором у всьому селищі, і гордовитий синок вважав себе всюди бажаним гостем. Я не думаю, що він подобався Вірджинії. Втім, напевно не можу сказати – питання надто делікатне, аби поставити його дівчинці-підлітку, яка вважала себе дорослою панянкою.
Рінгольд не вирізнявся ні красою, ні шляхетністю. Певно, він був недурний, але дуже зарозуміло поводився з людьми, що мали нижчий соціальний статус, – звичайна риса синків заможних батьків. Усі позаочі казали, що він дуже мстивий. На додачу ще й тринькав гроші, тинявся по шинках найнижчого штибу, влаштовував півнячі бої.
Я не любив його і ніколи не прагнув спілкуватися з ним. Він був трохи старший за мене, але річ не лише в цьому – мені не до душі були його характер і вподобання. Та мої батьки були іншої думки. Вони привітно приймали Рінгольда вдома, вочевидь, вважаючи його своїм майбутнім зятем. Навіть не помічали його недоліків – блиск золота часто засліплює нас.
Цей юнак був із тих, хто наполегливо вимагав смерті мулата. Він жваво допомагав готуватися до страти. Почасти це пояснювалося вродженою безжальністю, бо молодого Рінгольда і його батька вважали жорстокими плантаторами, і для всіх рабів нашої колонії найстрашнішою погрозою була обіцянка продати їх «масі Рінгольду».
Та поведінку молодого Рінгольда можна було пояснити й інакше: він уявляв, що чинить по-лицарськи, виявляючи дружні почуття до нашої сім’ї – а головне, до Вірджинії. Та він помилявся. Його жорстокість не могла викликати схвалення в нашій сім’ї. Та й навряд чи моя добра сестра за це нагородила б його привітною усмішкою.
Молодий метис Пауел також був тут. Почувши шум погоні, він повернувся і тепер стояв у натовпі, але участі не брав.
Рінгольд побачив індіанця, і в його очах я помітив дивний вираз. Він уже знав, що смаглявий юнак урятував Вірджинію, але вдячності до нього не відчував. Навпаки, в його грудях спалахнуло інше почуття: це було видно з презирливої посмішки, що майнула на його губах.
Це стало ще помітніше, коли він грубо звернувся до Пауела.
– Гей! Червоношкірий! – крикнув він. – А ти чому не береш участі в цій справі? Гей ти, червоношкірий, чуєш?
– Це ви до мене звертаєтеся? – з обуренням вигукнув метис, кинувши гордий погляд на кривдника. – Колір моєї шкіри кращий за ваш, боягузливий бовдуре!
У Рінгольда колір обличчя був жовтуватий – Пауел влучив у яблучко. Юний плантатор блискавично збагнув образу, але його так здивувала і обурила реакція індіанця, що на якусь мить у нього відібрало мову. Перш ніж Рінгольд спромігся вичавити бодай щось у відповідь, долинули крики:
– От дідько! Що там базікає цей індіанець?
– Повтори, що ти сказав! – верескнув Рінгольд, нарешті спам’ятавшись.
– Як на те ваша ласка: боягузливий бовдуре! – крикнув метис, наголосивши на останніх словах.
Та не встиг він це вимовити, як Рінгольд вистрілив, але куля пролетіла мимо. За мить противники кинулися один на одного. Зчепившись, вони впали на землю, та перевага була на боці метиса. Він опинився зверху, у його руці зблиснув ніж. Напевно, то були б останні жовчні слова Рінгольда, якби хтось із натовпу не примудрився вибити ніж із рук метиса. Кілька чоловіків кинулися розбороняти молодиків.
Хтось обурювався поведінкою індіанця і вимагав для нього смертної кари, але, на щастя, знайшлися люди з благороднішими уявленнями про справедливість. Вони були свідками того, як зухвало поводився Рінгольд, і, попри вплив і силу його сімейства, стали заперечувати проти цього вбивства. Я був готовий до останнього захищати метиса. Годі навіть уявити, чим би все це скінчилося… Та раптом хтось крикнув: – Жовтий Джек утік!
Розділ XIII
Розділ XIV
Розділ XV
Жовтий Джек скоїв тяжкі злочини і, безперечно, заслуговував на смерть. Проте судді вирішили ще й допитувати його. Мій батько і кілька інших сусідів протестували проти цього, але вони були в меншості, і жахливий вирок таки ухвалили. І ті, хто виніс його, віддали наказ до негайного виконання.
Негоже використовувати володіння джентльмена для виконання страти, тому вирішили відійти подалі від будинку, до озера. За двісті ярдів од берега знайшли підходяще дерево, і весь натовп попрямував туди слідом за засудженим. Жовтого Джека прив’язали до дерева і почали розкладати багаття.
Батько відмовився бути присутнім при страті. З нашої родини тільки я пішов за натовпом. Мулат побачив мене і вкрив лайкою, тріумфуючи, що зумів поранити. Мабуть, я був для нього запеклим ворогом. Я і справді став мимовільним свідком злочину Жовтого Джека, його засудили завдяки моїм свідченням, але я був не мстивий і готовий посприяти, аби він уникнув жахливої долі, принаймні тортур.
Ми підійшли до місця страти. Там уже метушився люд: хтось збирав хмиз і складав його навколо дерева, хтось розпалював вогонь. У натовпі лунали сміх і жарти, але долинали й вигуки, в яких явно відчувалася ненависть до всіх кольорових людей. Найбільше відзначався молодий Рінгольд, норовливий, жорстокий хлопець, який успадкував найгірші риси свого роду.
Я знав, що йому подобається моя сестра. Я часто помічав, що він звертав на неї особливу увагу і не приховував своїх ревнощів до її молодих друзів. Його батько був найбагатшим плантатором у всьому селищі, і гордовитий синок вважав себе всюди бажаним гостем. Я не думаю, що він подобався Вірджинії. Втім, напевно не можу сказати – питання надто делікатне, аби поставити його дівчинці-підлітку, яка вважала себе дорослою панянкою.
Рінгольд не вирізнявся ні красою, ні шляхетністю. Певно, він був недурний, але дуже зарозуміло поводився з людьми, що мали нижчий соціальний статус, – звичайна риса синків заможних батьків. Усі позаочі казали, що він дуже мстивий. На додачу ще й тринькав гроші, тинявся по шинках найнижчого штибу, влаштовував півнячі бої.
Я не любив його і ніколи не прагнув спілкуватися з ним. Він був трохи старший за мене, але річ не лише в цьому – мені не до душі були його характер і вподобання. Та мої батьки були іншої думки. Вони привітно приймали Рінгольда вдома, вочевидь, вважаючи його своїм майбутнім зятем. Навіть не помічали його недоліків – блиск золота часто засліплює нас.
Цей юнак був із тих, хто наполегливо вимагав смерті мулата. Він жваво допомагав готуватися до страти. Почасти це пояснювалося вродженою безжальністю, бо молодого Рінгольда і його батька вважали жорстокими плантаторами, і для всіх рабів нашої колонії найстрашнішою погрозою була обіцянка продати їх «масі Рінгольду».
Та поведінку молодого Рінгольда можна було пояснити й інакше: він уявляв, що чинить по-лицарськи, виявляючи дружні почуття до нашої сім’ї – а головне, до Вірджинії. Та він помилявся. Його жорстокість не могла викликати схвалення в нашій сім’ї. Та й навряд чи моя добра сестра за це нагородила б його привітною усмішкою.
Молодий метис Пауел також був тут. Почувши шум погоні, він повернувся і тепер стояв у натовпі, але участі не брав.
Рінгольд побачив індіанця, і в його очах я помітив дивний вираз. Він уже знав, що смаглявий юнак урятував Вірджинію, але вдячності до нього не відчував. Навпаки, в його грудях спалахнуло інше почуття: це було видно з презирливої посмішки, що майнула на його губах.
Це стало ще помітніше, коли він грубо звернувся до Пауела.
– Гей! Червоношкірий! – крикнув він. – А ти чому не береш участі в цій справі? Гей ти, червоношкірий, чуєш?
– Це ви до мене звертаєтеся? – з обуренням вигукнув метис, кинувши гордий погляд на кривдника. – Колір моєї шкіри кращий за ваш, боягузливий бовдуре!
У Рінгольда колір обличчя був жовтуватий – Пауел влучив у яблучко. Юний плантатор блискавично збагнув образу, але його так здивувала і обурила реакція індіанця, що на якусь мить у нього відібрало мову. Перш ніж Рінгольд спромігся вичавити бодай щось у відповідь, долинули крики:
– От дідько! Що там базікає цей індіанець?
– Повтори, що ти сказав! – верескнув Рінгольд, нарешті спам’ятавшись.
– Як на те ваша ласка: боягузливий бовдуре! – крикнув метис, наголосивши на останніх словах.
Та не встиг він це вимовити, як Рінгольд вистрілив, але куля пролетіла мимо. За мить противники кинулися один на одного. Зчепившись, вони впали на землю, та перевага була на боці метиса. Він опинився зверху, у його руці зблиснув ніж. Напевно, то були б останні жовчні слова Рінгольда, якби хтось із натовпу не примудрився вибити ніж із рук метиса. Кілька чоловіків кинулися розбороняти молодиків.
Хтось обурювався поведінкою індіанця і вимагав для нього смертної кари, але, на щастя, знайшлися люди з благороднішими уявленнями про справедливість. Вони були свідками того, як зухвало поводився Рінгольд, і, попри вплив і силу його сімейства, стали заперечувати проти цього вбивства. Я був готовий до останнього захищати метиса. Годі навіть уявити, чим би все це скінчилося… Та раптом хтось крикнув: – Жовтий Джек утік!
Розділ XIII
Полювання
Я озирнувся. Мулат і справді втік! Люди відволіклись на сутичку Рінгольда з індіанцем і забули про мулата. Ніж, який хтось вибив із рук Пауела, впав до ніг Жовтого Джека. Скориставшись здійнятою катавасією, він підняв його, розрізав мотузки, якими був прив’язаний до дерева, і кинувся навтьоки. Хтось намагався схопити мулата, але він, мов змія, вислизнув із рук і помчав до озера.
Це була божевільна спроба. Його або застрелять, або наздоженуть. Та хіба можна назвати божевіллям спробу уникнути вірної смерті – і якої смерті?!
У бік втікача загриміли постріли, спочатку з пістолетів, потім із рушниць. Рушниці лежали на землі або були притулені до дерев і парканів. Усі помчали по них. Стрілки прицілювалися – чувся сухий тріск, схожий на навчальну стрільбу загону піхотинців. Серед білих було багато вправних стрільців, але важко поцілити в людину, що рятує своє життя. Імовірно, жоден постріл не влучив у ціль. Принаймні, коли дим розвіявся, ми побачили, що мулат кинувся в озеро і поплив.
Дехто кинувся заряджати рушниці, інші ж, бачачи, що спливає дорогоцінний час, кидали зброю, на бігу зривали з себе капелюхи, куртки, чоботи і стрибали у воду слідом за втікачем.
За кілька хвилин картина змінилася. Місце страти спорожніло. Одні юрмилися на березі – вони горлали і жваво жестикулювали. А решта – кількадесят чоловіків – мовчки пливли, і лише голови їхні стирчали з води. Далеко попереду – за п’ятдесят футів од них – виднілося чорне кучеряве волосся, жовті плечі і шия самотнього плавця, який докладав нелюдських зусиль, щоб урятуватися від переслідувачів.
То була дивна сцена! Щось нагадало мені полювання на оленя – оточений з усіх боків, він кидається у воду, а собаки з гавкотом сміливо пірнають услід. Тільки тут панувало ще більше збудження, люди й собаки полювали не на дичину, а на людину. Хорти й лягаві зі своїми господарями кинулися в погоню. І справді, це була дуже дивна сцена!
З берега й далі гриміли постріли: ті, хто залишався там, знову зарядили свої рушниці. Кулі раз по раз плюскали по воді недалеко від утікача, але жодна не наздогнала його. Він уже був далеко.
Мені все це видавалося якимось сном. Події змінювалися так швидко, що я майже не довіряв власним чуттям і сумнівався в реальності всього, що відбувається. Ось щойно злочинець, зв’язаний і безпорадний, лежав перед купою хмизу, який збиралися підпалити. Тепер же він був вільний і плив уперед, а його кати безнадійно відстали від нього. Зміна відбулася так швидко, що в неї важко було повірити. А між тим усе це здійснилося в мене на очах.
Минув якийсь час. Погоня на воді дуже відрізняється від погоні на суші. Це було питання життя і смерті, та утікач і його переслідувачі рухалися дуже повільно. Ті, що лишалися на березі, з півгодини спостерігали за цим незвичайним змаганням. Трохи стишилася лють перших хвилин, але інтерес глядачів не слабшав; люди ще продовжували стріляти і хвилюватися, хоча, звісно, ні стрілянина, ні крики не могли вплинути на фінал цієї історії. Жодні заохочувальні вигуки не допомагали переслідувачам. Жодні погрози не змусили втікача пливти швидше…
Ми бездіяльно стовбичили на березі, тож мали достатньо часу для роздумів. Ми зрозуміли, чому мулат кинувся у воду. Якби він спробував бігти полем, то став би здобиччю собак чи його наздогнали б прудкіші за нього. Та не всяк спроможний був змагатися з ним у воді. Тому й вирішив мулат перепливти озеро і дістатися лісу.
Проте зникнути без сліду він не міг. Острів, до якого він плив, лежав за півмилі від берега, але за островом простягалася смуга води завширшки з добру милю. Мулат міг сховатися від переслідувачів на острові. Та що далі? Безглуздо розраховувати на порятунок, зачаївшись у хащах! Там усього на кількох акрах густо росли високі дерева. Серед них міг знайти укриття і порятунок ведмідь або загнаний вовк, але не людина, не раб, який насмілився підняти ножа на свого господаря. Ні, ні і ще раз ні! На острові обшукають кожен кущ, тож сховатися там неможливо.
Можливо, мулат тільки збирався перепочити на острові і, перевівши дух, знову пуститися вплав до протилежного берега? Хороший плавець ризикнув би, але для мулата це самогубство. На річці було багато човнів і пірог, люди вже пішли по них, і, перш ніж мулат відплив од берега, його догнали б кілька човнів. Ні, ні, він не має шансів на порятунок! У воді чи на острові – його скрізь схоплять! Так міркували глядачі на березі, спостерігаючи за погонею.
Збудження в натовпі наростало в міру того, як плавець наближався до острова. От-от мала настати розв’язка. Та вона була геть не такою, як ми собі гадали. Всі думали, що втікач, досягши острова, вийде на берег і сховається в хащах, а за ним по п’ятах підуть переслідувачі і, можливо, зловлять його навіть раніше, ніж йому вдасться дістатися до лісу. Люди були впевнені, що саме так усе і станеться, адже мулат уже майже досяг острова: ще кілька ривків, і він був би біля берега. Він уже плив під темною тінню дерев, гілки схилялися над його головою; варто лишень підняти руку – і схопить їх. Більшість плавців усе ще відставали від мулата ярдів на п’ятдесят, але деякі вирвалися вперед і були вже за двадцять п’ять ярдів од нього. З берега навіть здавалося, що утікача от-от піймають.
Розв’язка наближалася, але на такий поворот подій ми не очікували. Ні глядачі, ні переслідувачі не здогадувалися, чим скінчиться гонитва. Навіть сам мулат гадки не мав, яка нова страшна небезпека йому загрожувала. Тінь дерев на березі острова вже падала на плавця, і щохвилини ми чекали, що він от-от зникне в ній. Аж раптом він круто повернув і поплив уздовж берега.
Ми з подивом спостерігали за цим маневром, не розуміючи, з якого доброго дива метис так учинив. Переслідувачі якраз пливли по діагоналі до втікача і вже майже наздогнали його. Якою була його мета? Може, йому не вдалося знайти зручне місце, щоб вийти на берег? Навіть якщо це так, він міг учепитися за гілки і вибратися на суходіл. Та недовго ми дивувалися. Темний предмет, що плавав у воді, був не стовбуром сухого дерева. Колода була жива і рухалася. Невдовзі ми побачили потворного алігатора.
Він широко розтулив страшні щелепи, лускатий хвіст піднявся, тільки тулуб був занурений у воду. Алігатор повертався то в один, то в інший, бив хвостом, здіймаючи фонтан бризок. Його рев відлунював аж на протилежний берег. Здавалося, наче він сколихнув усе озеро своїм хрипким голосом. Лісові пташки з криком пурхали довкола, а сполошений білий журавель з курликанням здійнявся в повітря.
Глядачі застигли від жаху, переслідувачі перестали плисти. Тільки один мулат докладав усіх зусиль, аби врятувати своє життя. Алігатор так і вп’явся в нього очима. Чому він витріщився на нього, а не на інших? Усі плавці перебували від алігатора на однаковій відстані. Можливо, це рука бога здійнялася для помсти? Ще один рух, ще удар потужного хвоста – і величезний алігатор кинеться на свою жертву…
Я забув про злочини мулата – я майже співчував йому: невже немає надії на його порятунок? Ось він схопився за гілку дерева, намагаючись вистрибнути з води і уникнути смертельної небезпеки. Боже, дай сили його рукам! Та вже запізно! Алігатор роззявив пащу… Раптом пролунав тріск – гілка зламалась! Мулат упав, зник під водою і пішов на дно, а за ним, так і не зімкнувши щелеп, пірнув гігантський плазун. Обидва зникли з очей.
Ми стежили за цією сценою, затамувавши подих. Ловили поглядом найменше коливання води. Та поверхня озера була гладенька. З її глибин не показалась людина, не видно було й чудовиська. Озеро знову стало спокійним і рівним. Поза сумнівом, алігатор зробив свою справу, він послужив знаряддям божої помсти! Такими були слова людей, що стояли біля мене.
Наші плавці повернули назад. Ніхто не ризикнув підпливти до острова, під затінок дерев. Люди довго перебували у воді і геть виснажилися. Дехто вже не мав сил дістатися берега, але на допомогу їм поспішали човни та піроги. Деякі плавці побачили човни і попливли повільніше, інші зупинилися і чекали їх наближення. Усіх їх поспіхом підібрали. Люди й собаки благополучно повернулися на берег.
Вирішено було продовжувати пошуки за допомогою собак. Переслідувачі висадилися, собаки почали нишпорити по кущах, а люди пішли вздовж берега до місця, де все це сталося.
Однак на острові не знайшли жодних слідів мулата. У воді вони побачили червону піну і вирішили, що це його кров.
– Усе гаразд, хлопці! – пролунав чийсь грубий голос. – Закладаюся, що це кров жовтошкірого. Він пішов на дно, це точно. Чорти б ухопили цю потвору! Вона зіпсувала нам усю забаву.
Цей жарт спричинив вибух оглушливого реготу. Продовжуючи бесіду в тому ж дусі, ловці поступово розійшлися по домівках.
Це була божевільна спроба. Його або застрелять, або наздоженуть. Та хіба можна назвати божевіллям спробу уникнути вірної смерті – і якої смерті?!
У бік втікача загриміли постріли, спочатку з пістолетів, потім із рушниць. Рушниці лежали на землі або були притулені до дерев і парканів. Усі помчали по них. Стрілки прицілювалися – чувся сухий тріск, схожий на навчальну стрільбу загону піхотинців. Серед білих було багато вправних стрільців, але важко поцілити в людину, що рятує своє життя. Імовірно, жоден постріл не влучив у ціль. Принаймні, коли дим розвіявся, ми побачили, що мулат кинувся в озеро і поплив.
Дехто кинувся заряджати рушниці, інші ж, бачачи, що спливає дорогоцінний час, кидали зброю, на бігу зривали з себе капелюхи, куртки, чоботи і стрибали у воду слідом за втікачем.
За кілька хвилин картина змінилася. Місце страти спорожніло. Одні юрмилися на березі – вони горлали і жваво жестикулювали. А решта – кількадесят чоловіків – мовчки пливли, і лише голови їхні стирчали з води. Далеко попереду – за п’ятдесят футів од них – виднілося чорне кучеряве волосся, жовті плечі і шия самотнього плавця, який докладав нелюдських зусиль, щоб урятуватися від переслідувачів.
То була дивна сцена! Щось нагадало мені полювання на оленя – оточений з усіх боків, він кидається у воду, а собаки з гавкотом сміливо пірнають услід. Тільки тут панувало ще більше збудження, люди й собаки полювали не на дичину, а на людину. Хорти й лягаві зі своїми господарями кинулися в погоню. І справді, це була дуже дивна сцена!
З берега й далі гриміли постріли: ті, хто залишався там, знову зарядили свої рушниці. Кулі раз по раз плюскали по воді недалеко від утікача, але жодна не наздогнала його. Він уже був далеко.
Мені все це видавалося якимось сном. Події змінювалися так швидко, що я майже не довіряв власним чуттям і сумнівався в реальності всього, що відбувається. Ось щойно злочинець, зв’язаний і безпорадний, лежав перед купою хмизу, який збиралися підпалити. Тепер же він був вільний і плив уперед, а його кати безнадійно відстали від нього. Зміна відбулася так швидко, що в неї важко було повірити. А між тим усе це здійснилося в мене на очах.
Минув якийсь час. Погоня на воді дуже відрізняється від погоні на суші. Це було питання життя і смерті, та утікач і його переслідувачі рухалися дуже повільно. Ті, що лишалися на березі, з півгодини спостерігали за цим незвичайним змаганням. Трохи стишилася лють перших хвилин, але інтерес глядачів не слабшав; люди ще продовжували стріляти і хвилюватися, хоча, звісно, ні стрілянина, ні крики не могли вплинути на фінал цієї історії. Жодні заохочувальні вигуки не допомагали переслідувачам. Жодні погрози не змусили втікача пливти швидше…
Ми бездіяльно стовбичили на березі, тож мали достатньо часу для роздумів. Ми зрозуміли, чому мулат кинувся у воду. Якби він спробував бігти полем, то став би здобиччю собак чи його наздогнали б прудкіші за нього. Та не всяк спроможний був змагатися з ним у воді. Тому й вирішив мулат перепливти озеро і дістатися лісу.
Проте зникнути без сліду він не міг. Острів, до якого він плив, лежав за півмилі від берега, але за островом простягалася смуга води завширшки з добру милю. Мулат міг сховатися від переслідувачів на острові. Та що далі? Безглуздо розраховувати на порятунок, зачаївшись у хащах! Там усього на кількох акрах густо росли високі дерева. Серед них міг знайти укриття і порятунок ведмідь або загнаний вовк, але не людина, не раб, який насмілився підняти ножа на свого господаря. Ні, ні і ще раз ні! На острові обшукають кожен кущ, тож сховатися там неможливо.
Можливо, мулат тільки збирався перепочити на острові і, перевівши дух, знову пуститися вплав до протилежного берега? Хороший плавець ризикнув би, але для мулата це самогубство. На річці було багато човнів і пірог, люди вже пішли по них, і, перш ніж мулат відплив од берега, його догнали б кілька човнів. Ні, ні, він не має шансів на порятунок! У воді чи на острові – його скрізь схоплять! Так міркували глядачі на березі, спостерігаючи за погонею.
Збудження в натовпі наростало в міру того, як плавець наближався до острова. От-от мала настати розв’язка. Та вона була геть не такою, як ми собі гадали. Всі думали, що втікач, досягши острова, вийде на берег і сховається в хащах, а за ним по п’ятах підуть переслідувачі і, можливо, зловлять його навіть раніше, ніж йому вдасться дістатися до лісу. Люди були впевнені, що саме так усе і станеться, адже мулат уже майже досяг острова: ще кілька ривків, і він був би біля берега. Він уже плив під темною тінню дерев, гілки схилялися над його головою; варто лишень підняти руку – і схопить їх. Більшість плавців усе ще відставали від мулата ярдів на п’ятдесят, але деякі вирвалися вперед і були вже за двадцять п’ять ярдів од нього. З берега навіть здавалося, що утікача от-от піймають.
Розв’язка наближалася, але на такий поворот подій ми не очікували. Ні глядачі, ні переслідувачі не здогадувалися, чим скінчиться гонитва. Навіть сам мулат гадки не мав, яка нова страшна небезпека йому загрожувала. Тінь дерев на березі острова вже падала на плавця, і щохвилини ми чекали, що він от-от зникне в ній. Аж раптом він круто повернув і поплив уздовж берега.
Ми з подивом спостерігали за цим маневром, не розуміючи, з якого доброго дива метис так учинив. Переслідувачі якраз пливли по діагоналі до втікача і вже майже наздогнали його. Якою була його мета? Може, йому не вдалося знайти зручне місце, щоб вийти на берег? Навіть якщо це так, він міг учепитися за гілки і вибратися на суходіл. Та недовго ми дивувалися. Темний предмет, що плавав у воді, був не стовбуром сухого дерева. Колода була жива і рухалася. Невдовзі ми побачили потворного алігатора.
Він широко розтулив страшні щелепи, лускатий хвіст піднявся, тільки тулуб був занурений у воду. Алігатор повертався то в один, то в інший, бив хвостом, здіймаючи фонтан бризок. Його рев відлунював аж на протилежний берег. Здавалося, наче він сколихнув усе озеро своїм хрипким голосом. Лісові пташки з криком пурхали довкола, а сполошений білий журавель з курликанням здійнявся в повітря.
Глядачі застигли від жаху, переслідувачі перестали плисти. Тільки один мулат докладав усіх зусиль, аби врятувати своє життя. Алігатор так і вп’явся в нього очима. Чому він витріщився на нього, а не на інших? Усі плавці перебували від алігатора на однаковій відстані. Можливо, це рука бога здійнялася для помсти? Ще один рух, ще удар потужного хвоста – і величезний алігатор кинеться на свою жертву…
Я забув про злочини мулата – я майже співчував йому: невже немає надії на його порятунок? Ось він схопився за гілку дерева, намагаючись вистрибнути з води і уникнути смертельної небезпеки. Боже, дай сили його рукам! Та вже запізно! Алігатор роззявив пащу… Раптом пролунав тріск – гілка зламалась! Мулат упав, зник під водою і пішов на дно, а за ним, так і не зімкнувши щелеп, пірнув гігантський плазун. Обидва зникли з очей.
Ми стежили за цією сценою, затамувавши подих. Ловили поглядом найменше коливання води. Та поверхня озера була гладенька. З її глибин не показалась людина, не видно було й чудовиська. Озеро знову стало спокійним і рівним. Поза сумнівом, алігатор зробив свою справу, він послужив знаряддям божої помсти! Такими були слова людей, що стояли біля мене.
Наші плавці повернули назад. Ніхто не ризикнув підпливти до острова, під затінок дерев. Люди довго перебували у воді і геть виснажилися. Дехто вже не мав сил дістатися берега, але на допомогу їм поспішали човни та піроги. Деякі плавці побачили човни і попливли повільніше, інші зупинилися і чекали їх наближення. Усіх їх поспіхом підібрали. Люди й собаки благополучно повернулися на берег.
Вирішено було продовжувати пошуки за допомогою собак. Переслідувачі висадилися, собаки почали нишпорити по кущах, а люди пішли вздовж берега до місця, де все це сталося.
Однак на острові не знайшли жодних слідів мулата. У воді вони побачили червону піну і вирішили, що це його кров.
– Усе гаразд, хлопці! – пролунав чийсь грубий голос. – Закладаюся, що це кров жовтошкірого. Він пішов на дно, це точно. Чорти б ухопили цю потвору! Вона зіпсувала нам усю забаву.
Цей жарт спричинив вибух оглушливого реготу. Продовжуючи бесіду в тому ж дусі, ловці поступово розійшлися по домівках.
Розділ XIV
Помста Рінгольда
Тільки найчерствіші з-поміж білих теревенили про цю пригоду з такою ганебною легковажністю. Благородніші поставилися до сьогоднішніх подій із належною серйозністю, а в декого вони навіть пробудили якийсь страх. Наче десниця божа втрутилася і покарала злочинця тією ж смертю, яку він готував іншим. Жахлива смерть, але страта була б для мулата ще жахливішою. Небо, пом’якшивши покарання злочинцю, виявилося до нього милосерднішим, ніж земні судді.
Я озирнувся, шукаючи індіанця, і зрадів, що його немає в натовпі. Його сутичка з Рінгольдом раптово урвалася, але я боявся, що так просто це не минеться. Метисові слова розлютили плантаторів, відвернули їх увагу від Джека, і завдяки цьому злочинець утік. Якби мулатові справді вдалося врятуватися, це призвело б до більших неприємностей. Але й тепер я не був цілком упевнений у тому, що індіанцеві не загрожує небезпека. Він був не на своїй землі – володіння індіанців простягалися по той бік річки, і тому місцеві мешканці могли розглядати його прихід як вторгнення. Правда, у нас був мир з індіанцями, та попри це позаочі обидві сторони ставилися одна до одної вкрай вороже. Старі рани, отримані у війні 1818 року[16], ще не загоїлися.
Я знав, що Рінгольд мстивий. Його принизили на очах приятелів – у короткій сутичці метис узяв гору. Рінгольд не пробачить цього і, звичайно, шукатиме нагоди помститися.
Ось чому я зрадів, що метис пішов. Можливо, він сам відчув небезпеку і повернувся за річку, де йому вже ніщо не могло загрожувати. Навіть Рінгольд не ризикнув би піти туди за ним, бо ж неможливо було безкарно порушити угоду – це знали навіть найбільші відчайдухи з-поміж скватерів[17]. Тоді б виникла загроза нової війни з індіанцями, а уряд, що не відрізнявся особливою порядністю, наразі мав інші плани.
Я вже був розвернувся рушати додому, як раптом мені спало на думку підійти до Рінгольда і сказати, що я не схвалюю його поведінки. Страшенне обурення штовхало викласти йому все, що я про нього думав. Рінгольд був старший за мене і вищий на зріст, але я не боявся його. Навпаки – знав, що він побоюється мене. Рінгольд образив того, хто годину тому ризикував заради нас своїм життям, і я хотів дорікнути йому за це. Я став шукати Рінгольда в натовпі, але його ніде не було.
– Ви не бачили Аренса Рінгольда? – запитав я старого Гікмена.
– Він щойно поїхав, – відповів старий.
– Куди саме, не бачили?
– Угору по річці. Він поскакав, а разом із ним Біль Вільямс і Нед Спенс. Мені здалося, що в них якась невідкладна справа.
І раптом у мене закралася страшна підозра.
– Гікмене, – звернувся я до мисливця, – чи не позичите мені на годинку свого коня?
– Мою стареньку? Залюбки! Хоч на день, якщо потрібно. Та як же ви поїдете з пораненою рукою?
– Пусте! Тільки допоможіть мені сісти в сідло.
Старий мисливець виконав моє прохання, і, перекинувшись із ним ще кількома словами, я поїхав уздовж берега. Трохи вище через річку ходив пором, імовірно, там молодий індіанець залишив свій човник. Отже, щоб повернутися додому, він мав іти в цьому напрямку, тоді як Рінгольду туди їхати не треба – його плантація була в протилежний бік. Тому-то мені і здалося підозрілим, що Рінгольд поїхав угору по річці, та ще й у супроводі такої компанії. У всій околиці не знайдеш гірших молодчиків за тих приятелів Рінгольда, яких назвав Гікмен. Я також знав, що вони завжди слухали свого ватажка.
Я підозрював, що вони поскакали за індіанцем і, звичайно, не з добрими намірами. Під’їхавши до річки, переконався у правильності своїх припущень. На сирому піску я побачив чіткі відбитки кінських копит і слід індіанських мокасинів, що вів до переправи. Я знав, що одяг метиса ще не висох і що його мокасини намокли. Тому пришпорив коня.
Та під’їхавши до переправи, нічого не побачив, бо берег густо заріс деревами. Раптом почулися сердиті голоси. Це доводило, що мої побоювання справдилися.
Я не став гаяти часу і прислухатися, а поїхав на звук голосів. На повороті побачив трьох коней, прив’язаних до дерева. Проскакав далі і, як і гадав, побачив біля води трьох білих і метиса між ними. Вони його схопили! Вони залишили коней біля дерева, непомітно підкралися до нього і схопили саме в ту мить, коли він збирався стрибнути в човен.
Метис був беззбройним. Подарована мною рушниця ще не висохла, а мулат поцупив його ножа. Ось чому метис не міг чинити їм опору і його відразу вдалося зв’язати по руках і ногах.
Не гаючи часу, хлопці зняли з індіанця мисливську сорочку і прив’язали його до дерева. Отримавши нагоду виплеснути нарешті накопичену лють, вони збиралися батогами сполосувати його оголену спину. Не нагодись я вчасно, йому було б непереливки.
– Сором вам, Аренсе Рінгольд! – крикнув я, наближаючись до них. – Сором! Так підло тільки боягузи чинять. Про це я неодмінно розповім у селищі.
Я так несподівано з’явився, що Рінгольд стояв мов громом уражений. Він пробурмотів якесь вибачення.
– Клятий індіанець заслуговує на це! – буркнув Вільямс.
– За що, містере Вільямс? – запитав я.
– За те, що він так нахабно пащекує на білих людей!
– Нічого йому тут робити! – втрутився Спенс. – За яким правом він розгулює на цьому березі річки?
– Ви не маєте права катувати його ні на цьому, ні на протилежному березі, так само, як не маєте права й мене чіпати.
– Ха-ха-ха! Ми і з вами впораємося! – глузливо вигукнув Спенс.
Кров у мені аж завирувала.
– Лишень спробуйте! – вигукнув я, зістрибнувши з коня і підбігаючи до них.
Моя права рука була неушкоджена. Заздалегідь передбачаючи неприємні ускладнення, я взяв у Гікмена пістолет і тепер підняв його і прицілився.
– Ну, джентльмени, – мовив я, ставши поруч із полоненим, – тепер ви можете катувати його! Тільки попереджаю, що пущу кулю в лоб першому, хто насмілиться вдарити його.
Хоча всі троє були майже хлопчаки, але, за тогочасними нормами, носили при собі зброю – ножі й пістолети. Спенс, здавалося, от-от був готовий виконати свою погрозу. Але, бачачи, що Рінгольд, їхній ватажок, відступив, він і Вільямс учинили за його прикладом. Рінгольд здався, бо, побивши горшки з нашою сім’єю, він міг втратити те, чого не могли втратити його приятелі. До того ж трусився за власну шкуру. Всі троє зрештою пішли, злі через моє несподіване втручання у сварку. Вони вважали, що я лізу не в свою справу. З образливою лайкою нападники змушені були залишити поле битви.
Я звільнив індіанця. Він сказав усього кілька слів, та коли на прощання потис мені руку, його погляд був сповнений удячності.
– Приходьте на той бік річки, коли вам заманеться. Жоден індіанець не зачепить вас. Ви завжди будете бажаним гостем у наших володіннях! – приязно запросив він.
Я озирнувся, шукаючи індіанця, і зрадів, що його немає в натовпі. Його сутичка з Рінгольдом раптово урвалася, але я боявся, що так просто це не минеться. Метисові слова розлютили плантаторів, відвернули їх увагу від Джека, і завдяки цьому злочинець утік. Якби мулатові справді вдалося врятуватися, це призвело б до більших неприємностей. Але й тепер я не був цілком упевнений у тому, що індіанцеві не загрожує небезпека. Він був не на своїй землі – володіння індіанців простягалися по той бік річки, і тому місцеві мешканці могли розглядати його прихід як вторгнення. Правда, у нас був мир з індіанцями, та попри це позаочі обидві сторони ставилися одна до одної вкрай вороже. Старі рани, отримані у війні 1818 року[16], ще не загоїлися.
Я знав, що Рінгольд мстивий. Його принизили на очах приятелів – у короткій сутичці метис узяв гору. Рінгольд не пробачить цього і, звичайно, шукатиме нагоди помститися.
Ось чому я зрадів, що метис пішов. Можливо, він сам відчув небезпеку і повернувся за річку, де йому вже ніщо не могло загрожувати. Навіть Рінгольд не ризикнув би піти туди за ним, бо ж неможливо було безкарно порушити угоду – це знали навіть найбільші відчайдухи з-поміж скватерів[17]. Тоді б виникла загроза нової війни з індіанцями, а уряд, що не відрізнявся особливою порядністю, наразі мав інші плани.
Я вже був розвернувся рушати додому, як раптом мені спало на думку підійти до Рінгольда і сказати, що я не схвалюю його поведінки. Страшенне обурення штовхало викласти йому все, що я про нього думав. Рінгольд був старший за мене і вищий на зріст, але я не боявся його. Навпаки – знав, що він побоюється мене. Рінгольд образив того, хто годину тому ризикував заради нас своїм життям, і я хотів дорікнути йому за це. Я став шукати Рінгольда в натовпі, але його ніде не було.
– Ви не бачили Аренса Рінгольда? – запитав я старого Гікмена.
– Він щойно поїхав, – відповів старий.
– Куди саме, не бачили?
– Угору по річці. Він поскакав, а разом із ним Біль Вільямс і Нед Спенс. Мені здалося, що в них якась невідкладна справа.
І раптом у мене закралася страшна підозра.
– Гікмене, – звернувся я до мисливця, – чи не позичите мені на годинку свого коня?
– Мою стареньку? Залюбки! Хоч на день, якщо потрібно. Та як же ви поїдете з пораненою рукою?
– Пусте! Тільки допоможіть мені сісти в сідло.
Старий мисливець виконав моє прохання, і, перекинувшись із ним ще кількома словами, я поїхав уздовж берега. Трохи вище через річку ходив пором, імовірно, там молодий індіанець залишив свій човник. Отже, щоб повернутися додому, він мав іти в цьому напрямку, тоді як Рінгольду туди їхати не треба – його плантація була в протилежний бік. Тому-то мені і здалося підозрілим, що Рінгольд поїхав угору по річці, та ще й у супроводі такої компанії. У всій околиці не знайдеш гірших молодчиків за тих приятелів Рінгольда, яких назвав Гікмен. Я також знав, що вони завжди слухали свого ватажка.
Я підозрював, що вони поскакали за індіанцем і, звичайно, не з добрими намірами. Під’їхавши до річки, переконався у правильності своїх припущень. На сирому піску я побачив чіткі відбитки кінських копит і слід індіанських мокасинів, що вів до переправи. Я знав, що одяг метиса ще не висох і що його мокасини намокли. Тому пришпорив коня.
Та під’їхавши до переправи, нічого не побачив, бо берег густо заріс деревами. Раптом почулися сердиті голоси. Це доводило, що мої побоювання справдилися.
Я не став гаяти часу і прислухатися, а поїхав на звук голосів. На повороті побачив трьох коней, прив’язаних до дерева. Проскакав далі і, як і гадав, побачив біля води трьох білих і метиса між ними. Вони його схопили! Вони залишили коней біля дерева, непомітно підкралися до нього і схопили саме в ту мить, коли він збирався стрибнути в човен.
Метис був беззбройним. Подарована мною рушниця ще не висохла, а мулат поцупив його ножа. Ось чому метис не міг чинити їм опору і його відразу вдалося зв’язати по руках і ногах.
Не гаючи часу, хлопці зняли з індіанця мисливську сорочку і прив’язали його до дерева. Отримавши нагоду виплеснути нарешті накопичену лють, вони збиралися батогами сполосувати його оголену спину. Не нагодись я вчасно, йому було б непереливки.
– Сором вам, Аренсе Рінгольд! – крикнув я, наближаючись до них. – Сором! Так підло тільки боягузи чинять. Про це я неодмінно розповім у селищі.
Я так несподівано з’явився, що Рінгольд стояв мов громом уражений. Він пробурмотів якесь вибачення.
– Клятий індіанець заслуговує на це! – буркнув Вільямс.
– За що, містере Вільямс? – запитав я.
– За те, що він так нахабно пащекує на білих людей!
– Нічого йому тут робити! – втрутився Спенс. – За яким правом він розгулює на цьому березі річки?
– Ви не маєте права катувати його ні на цьому, ні на протилежному березі, так само, як не маєте права й мене чіпати.
– Ха-ха-ха! Ми і з вами впораємося! – глузливо вигукнув Спенс.
Кров у мені аж завирувала.
– Лишень спробуйте! – вигукнув я, зістрибнувши з коня і підбігаючи до них.
Моя права рука була неушкоджена. Заздалегідь передбачаючи неприємні ускладнення, я взяв у Гікмена пістолет і тепер підняв його і прицілився.
– Ну, джентльмени, – мовив я, ставши поруч із полоненим, – тепер ви можете катувати його! Тільки попереджаю, що пущу кулю в лоб першому, хто насмілиться вдарити його.
Хоча всі троє були майже хлопчаки, але, за тогочасними нормами, носили при собі зброю – ножі й пістолети. Спенс, здавалося, от-от був готовий виконати свою погрозу. Але, бачачи, що Рінгольд, їхній ватажок, відступив, він і Вільямс учинили за його прикладом. Рінгольд здався, бо, побивши горшки з нашою сім’єю, він міг втратити те, чого не могли втратити його приятелі. До того ж трусився за власну шкуру. Всі троє зрештою пішли, злі через моє несподіване втручання у сварку. Вони вважали, що я лізу не в свою справу. З образливою лайкою нападники змушені були залишити поле битви.
Я звільнив індіанця. Він сказав усього кілька слів, та коли на прощання потис мені руку, його погляд був сповнений удячності.
– Приходьте на той бік річки, коли вам заманеться. Жоден індіанець не зачепить вас. Ви завжди будете бажаним гостем у наших володіннях! – приязно запросив він.
Розділ XV
Маюмі
Просто так це знайомство не могло припинитися. Воно обов’язково мало перерости у дружбу! Метис був шляхетним юнаком, джентльменом. Я вирішив прийняти його запрошення і побувати в лісовому будиночку. Хатина його матері, як він пояснив мені, стояла неподалік, по той бік озера, на березі невеликої річечки, що впадає в широку річку Свон.
Я слухав ці вказівки з прихованою радістю, бо добре знав річку, про яку він говорив. Не так давно я плив по ній у човні, і саме на її берегах уперше побачив чарівну істоту – лісову німфу, краса якої так мене вразила.
Та чи була це Маюмі? Мені кортіло якнайшвидше це дізнатися. Тільки б скоріше загоїлась моя рука, щоб я міг веслувати! Ця обставина дратувала. Та минув якийсь час, і я нарешті одужав.
Я вдало запланував поїздку – був чудовий погожий ранок. Зібрався в дорогу, прихопивши собак і рушницю. Сів у човен і вже приготувався було відчалити, як раптом хтось мене гукнув. Обернувшись, побачив сестру.
Бідолашна маленька Вірджинія! Останнім часом вона дуже змінилася: геть зникла її веселість, вона стала якась замислена. Видно було, що вона досі не оговталась від страшного потрясіння після історії з алігатором.
– Джордже, куди ти їдеш? – запитала вона, наближаючись до мене.
– Ти хочеш знати, Вірджиніє?
– Так, скажи мені, а краще візьми з собою!
– Як? Узяти тебе в ліс?
– Чом би й ні? Я давно не була в лісі. Ти дуже поганий, братику, бо ніколи й нікуди не береш мене з собою!
– Але раніше, сестричко, ти ніколи не просила мене про це.
– Міг би й сам здогадатися, що мені це було б приємно. Я так хочу погуляти в лісі! Як добре було б стати вільною пташкою, або метеликом чи іншим крилатим створінням! Тоді я сама подорожувала б чудесним лісом і не просила би байдужого брата взяти мене з собою.
– Іншим разом, Вірджиніє, тільки не сьогодні!
– Чому ж не сьогодні? Дивись, який чудовий ранок!
– По правді, сьогодні я тримаю курс не в ліс.
– А куди ти тримаєш курс, Джорджі? «Тримати курс» – так, здається, говорять про кораблі?
– Я їду до молодого Пауела. Я обіцяв навідати його.
– То он воно що! – вигукнула сестра. Вона раптом геть змінилася на лиці й на мить замислилась.
Ім’я Пауела нагадало їй про жахливу сцену, і я картав себе, що згадав про нього.
– Ось що я скажу тобі, братику! – мовила вона перегодом. – Понад усе на світі я хотіла б побачити індіанську хатину. Любий Джордже, ну візьми мене з собою!
Вона так палко просила, що я не мав сил відмовити, хоча, звісно, волів би поїхати сам. У мене була таємниця, якою я не міг поділитися навіть з улюбленою сестрою. А ще якесь незрозуміле передчуття підказувало мені, що не варто брати сестру з собою так далеко від дому, в місце, яке я сам ледь знав. Та вона знову завела своєї.
– Ну гаразд, якщо мама дозволить…
– Джордже, мама дозволить. Навіщо повертатися додому? Ти бачиш, я готова, навіть капелюха наділа. Ми встигнемо повернутися перш, ніж про нас подумають. Адже це недалеко…
– Гаразд, сестричко, сідай на кормі, біля керма. Юху! Ми відчалюємо!
Течія була несильна, тож через півгодини ми допливли до гирла річки і продовжили путь угору. Це була неширока річка, але досить глибока для човна або каное. Сонце стояло високо, та не припікало, бо від палючого проміння нас захищали густі дерева, гілки яких сплелися у зелену арку над річкою. За півмилі від гирла поля були засаджені маїсом і бататом – солодкою картоплею, – стручковим перцем, динями і гарбузами. Неподалік берега стояв великий будинок, оточений огорожею і меншими будиночками. Це була дерев’яна будівля з портиком, колони якого покривала примітивна різьба. На полях працювали раби – негри та індіанці.
Я слухав ці вказівки з прихованою радістю, бо добре знав річку, про яку він говорив. Не так давно я плив по ній у човні, і саме на її берегах уперше побачив чарівну істоту – лісову німфу, краса якої так мене вразила.
Та чи була це Маюмі? Мені кортіло якнайшвидше це дізнатися. Тільки б скоріше загоїлась моя рука, щоб я міг веслувати! Ця обставина дратувала. Та минув якийсь час, і я нарешті одужав.
Я вдало запланував поїздку – був чудовий погожий ранок. Зібрався в дорогу, прихопивши собак і рушницю. Сів у човен і вже приготувався було відчалити, як раптом хтось мене гукнув. Обернувшись, побачив сестру.
Бідолашна маленька Вірджинія! Останнім часом вона дуже змінилася: геть зникла її веселість, вона стала якась замислена. Видно було, що вона досі не оговталась від страшного потрясіння після історії з алігатором.
– Джордже, куди ти їдеш? – запитала вона, наближаючись до мене.
– Ти хочеш знати, Вірджиніє?
– Так, скажи мені, а краще візьми з собою!
– Як? Узяти тебе в ліс?
– Чом би й ні? Я давно не була в лісі. Ти дуже поганий, братику, бо ніколи й нікуди не береш мене з собою!
– Але раніше, сестричко, ти ніколи не просила мене про це.
– Міг би й сам здогадатися, що мені це було б приємно. Я так хочу погуляти в лісі! Як добре було б стати вільною пташкою, або метеликом чи іншим крилатим створінням! Тоді я сама подорожувала б чудесним лісом і не просила би байдужого брата взяти мене з собою.
– Іншим разом, Вірджиніє, тільки не сьогодні!
– Чому ж не сьогодні? Дивись, який чудовий ранок!
– По правді, сьогодні я тримаю курс не в ліс.
– А куди ти тримаєш курс, Джорджі? «Тримати курс» – так, здається, говорять про кораблі?
– Я їду до молодого Пауела. Я обіцяв навідати його.
– То он воно що! – вигукнула сестра. Вона раптом геть змінилася на лиці й на мить замислилась.
Ім’я Пауела нагадало їй про жахливу сцену, і я картав себе, що згадав про нього.
– Ось що я скажу тобі, братику! – мовила вона перегодом. – Понад усе на світі я хотіла б побачити індіанську хатину. Любий Джордже, ну візьми мене з собою!
Вона так палко просила, що я не мав сил відмовити, хоча, звісно, волів би поїхати сам. У мене була таємниця, якою я не міг поділитися навіть з улюбленою сестрою. А ще якесь незрозуміле передчуття підказувало мені, що не варто брати сестру з собою так далеко від дому, в місце, яке я сам ледь знав. Та вона знову завела своєї.
– Ну гаразд, якщо мама дозволить…
– Джордже, мама дозволить. Навіщо повертатися додому? Ти бачиш, я готова, навіть капелюха наділа. Ми встигнемо повернутися перш, ніж про нас подумають. Адже це недалеко…
– Гаразд, сестричко, сідай на кормі, біля керма. Юху! Ми відчалюємо!
Течія була несильна, тож через півгодини ми допливли до гирла річки і продовжили путь угору. Це була неширока річка, але досить глибока для човна або каное. Сонце стояло високо, та не припікало, бо від палючого проміння нас захищали густі дерева, гілки яких сплелися у зелену арку над річкою. За півмилі від гирла поля були засаджені маїсом і бататом – солодкою картоплею, – стручковим перцем, динями і гарбузами. Неподалік берега стояв великий будинок, оточений огорожею і меншими будиночками. Це була дерев’яна будівля з портиком, колони якого покривала примітивна різьба. На полях працювали раби – негри та індіанці.