Страница:
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- Следующая »
- Последняя >>
Томас Майн Рід
Оцеола, вождь семінолів
Розділ I
Країна квітів
LINDA FLORIDA! О прекрасна Країно Квітів! Так вітав тебе сміливий іспанець, шукач пригод, що вперше побачив твої береги з форштевня[1] своєї каравели.[2]
Була Вербна неділя, свято квітів, і благочестивий кастилець угледів у цьому збігу добру ознаку. Він нарік тебе Флоридою, і ти воістину гідна цього гордого імені.
Відтоді спливло триста років. Минуло аж три століття, проте, як і в день відкриття, ти гідна носити це ніжне ім’я. Ти так само вкрита квітами, як і три століття тому, коли Хуан де Леон уперше ступив на твої береги. Ти й нині така ж прекрасна, як у дні створення світу!
Твої ліси й досі первісні та незаймані, твої савани вкриті зеленню, твої гаї сповнені пахощами анісу, апельсинового дерева, мирти і магнолії. Блакитна іксія виблискує на твоїх рівнинах, золотисте латаття відбивається в твоїх водах. Над твоїми болотами здіймаються величезні кипариси, гігантські кедри, евкаліпти і лаври. Сосни обрамляють твої піщані сріблясті пагорби, змішуючи свою хвою з листям пальм. За дивною примхою природи в цьому м’якому, благословенному краю є всі види рослинності – північні і південні дерева ростуть поруч, сплітаючи свої гілки.
О прекрасна Флоридо! Чи можна споглядати тебе без хвилювання; заперечувати, що ти благословенна країна; чи можна не повірити, як ото перші мандрівники, що з твого лона б’ють чарівні джерела, які повертають молодість і дарують безсмертя?! Не дивно, що ця солодка й чарівна мрія оселилась у багатьох душах – в неї увірували. Значно більше, ніж срібло Мексики або золото Перу, ця слава приманювала сюди тисячі шукачів пригод, які прагнули повернути собі молодість у твоїх прозорих водах. Не один сміливець у гонитві за примарними ілюзіями знайшов у цих небезпечних подорожах передчасну старість і навіть згубу. Та чи можна чудуватися з таких божевільних учинків?! І в наш час язик не повернеться назвати це ілюзією, а в ту романтичну добу повірити в цю мрію було ще легше. Відкрито новий світ, то чом би не відкрити і новий спосіб життя? Люди побачили країну, де вічно шелестить листя, де не в’януть квіти, де без угаву співають птахи, де ніколи не буває зими, де ніщо не нагадує про смерть. Чи не ці чудеса змусили людей повірити, що, вдихаючи аромати такої благословенної землі, вони стануть безсмертними?
Ця невинна мрія давно розтанула, та донині живе краса, що породила її. Прекрасна Флоридо, ти й досі та сама Країна Квітів! Твої гаї й нині зеленіють, твоє небо таке ж безхмарне, твої води прозорі, ти, як і раніше, виблискуєш красою! Однак тут щось змінилося. Природа така сама. А люди?
Де той народ із мідною шкірою, якого ти вигодовувала і напувала? На твоїх полях нині я бачу лише білих і негрів, та не червоношкірих; європейців і африканців, та не індіанців. Невже зник давній народ, який колись населяв ці землі? Де ж індіанці? Їх немає! Вони більше не блукають порослими квітами стежками, їхні човни не розтинають води твоїх прозорих річок, не чути їхніх голосів у твоїх лісах, сповнених запашною прохолодою, тятива їхніх луків більше не бринить поміж дерев. Вони пішли.
Пішли далеко і назавжди. Та не з власної волі, бо хто покине тебе добровільно? Ні, прекрасна Флоридо, твої червоношкірі діти й досі вірні тобі, і розлука з тобою для них нестерпна. Довго боронили вони рідну землю, де минула їхня юність; довго вели вони відчайдушну боротьбу, що прославила їх навіки. Блідолицим вдалося витіснити їх із цих країв тільки після жорстоких битв, ціною загибелі цілих армій. Так, вони пішли не добровільно – їх силоміць відірвали від тебе, ніби вовченят від матері, і відтіснили далеко на Захід. Туга краяла їхні серця, не квапилися вони йти за призахідним сонцем. Мовчки, зі сльозами на очах просувались вони вперед. Серед них не було жодного, хто зробив би це з власної волі.
І немає нічого дивного в тому, що вони не бажали розлучатися з тобою, і я розумію їхній розпач. Я також насолоджувався красою Країни Квітів і так само неохоче розлучався з тобою, Флоридо. Я гуляв у тіні твоїх величних лісів і купався в твоїх прозорих потоках не з надією на повернення молодості, а з ясним і радісним відчуттям життя і здоров’я. Я часто лежав під широким листям твоїх пальм і магнолій, відпочивав на зелених просторах твоїх саван. Я дивився у небесну блакить і шепотів слова поета:
О, коли існує рай земний,
То він ось тут,
він тут, перед тобою!
Розділ II
Плантація індиго
Мій батько був власником плантації індиго. Його звали Рендольфом, і я ношу його ім’я – Джордж Рендольф.
У моїх жилах тече індіанська кров, адже мій батько належав до родини Рендольфів із річки Роанок, і його рід бере свій початок від принцеси Покахонтас[3]. Він пишався своїм індіанським походженням – майже хизувався. Можливо, європейцеві це видасться дивним, проте відомо, що білі американці, які мають індіанських предків, пишаються своїм походженням. Бути метисом[4] не ганебно, особливо якщо нащадок тубільців має тугий гаманець. Не так переконують незчисленні томи, в яких ідеться про благородство і велич індіанців, як один простий факт, що ми не соромимося визнати їх своїми предками. Сотні білих сімейств стверджують, що вони походять від вірджинської принцеси. І якщо вони кажуть правду, то прекрасна Покахонтас була безцінним скарбом для свого чоловіка.
Гадаю, мій батько і справді був її нащадком. У всякому разі, він належав до давньої гонорової колоніальної родини. Замолоду був власником сотень чорних рабів, та гостинність на межі марнотратства позбавила його багатої спадщини. Він не міг змиритися з таким принизливим становищем, тож зібрав рештки своїх статків і виїхав на південь, аби розпочати нове життя.
Я народився ще до цієї зміни в батьковому житті, і моя батьківщина – Вірджинія, але вперше я пам’ятаю себе на берегах прекрасної річки Свон, що у Флориді. Тут минуло моє дитинство, тут я зазнав перших утіх юності, тут уперше спалахнуло юнацьке кохання. Ми завжди чітко і на все життя запам’ятовуємо місця нашого дитинства.
Я знову бачу чудовий дубовий будинок, пофарбований у біле, із зеленими жалюзі на вікнах. Його оточує широка веранда з дахом, що тримається на різьблених дерев’яних колонах. Низька балюстрада з легкими перилами відділяє будинок від квітника. Справа від будинку розкинувся апельсиновий гай, зліва – величезний сад. За квітником простягається зелена галявина, похило спускаючись до самісінької річки. У цьому місці Свон утворює закрут, наче величезне озеро, а посеред нього – лісисті береги й маленькі острівці, що наче висять у повітрі. Довкола літає і плаває безліч птахів. В озері плескаються білі лебеді, а далі простирається ліс, де пурхають і щебечуть найрізноманітніші птахи.
На галявині ростуть великі пальми з довгими загостреними листочками і маленькі пальмето[5] з широким віялоподібним листям. Тут цвітуть магнолії і запашний аніс, там – веселкова корона юки. Це місцеві рослини. На галявині височіє ще один уродженець цих місць – могутній дуб, із горизонтальними гілками і щільним, як шкіра, вічнозеленим листям, що відкидає величезну тінь на траву.
У цій тіні я бачу чарівну дівчину в легкій літній сукенці. З-під білої хустинки, що покриває її голову, виблискуючи всіма відтінками золота, вибиваються довгі пасма. Це моя молодша, моя єдина сестра Вірджинія. Золотаве волосся дісталося їй у спадок від матері, і, дивлячись на її голівку, аж ніяк не скажеш про її індіанське походження. Вона бавиться зі своїми улюбленцями – ланню і маленьким рябим оленятком; годує їх дольками солодкого апельсина, і це їм вельми до смаку. Біля неї на ланцюжку сидить ще одна її улюблениця – чорна білка з блискучою шерсткою і хвостом, як помело. Її рухливість лякає оленя, і воно з жахом притискається до матері або шукає захисту в моєї сестри.
Довкола дзвенять пташині голоси. Чути переливчастий свист золотистої іволги, що звила гніздечко в апельсиновому гаю, а на веранді в клітці її наслідує пересмішник. Бадьорою луною він відгукується на пісні червоних кардиналів і блакитних сойок, що пурхають у магноліях. Він передражнює теревені зелених папуг, які дзьобають насіння на високих кипарисах на березі річки. Часом він вдає різкі крики іспанських кроншнепів, що виблискують срібними крилами ген-ген у небі, або свист ібісів, що долинає з далеких острівців на озері. Гавкіт собак, нявкання кішок, крик мулів, іржання коней, навіть людські голоси – усі ці звуки здатен відтворити майстерний співак.
За будинком я бачу іншу картину. Можливо, не таку привабливу, але не менш жваву. Тут кипить робота. До будинку прилягає широка територія, огороджена ґратами. У центрі під величезним навісом, напнутим на міцні дерев’яні стовпи, можна побачити громіздкі довгасті чани, видовбані з кипарисових стовбурів. У трьох чанах, встановлених один над одним і з’єднаних між собою кранами, розмочують дорогоцінну рослину – індиго, з якої добувають фарбу темно-синього кольору.
Трохи віддалі рядком виструнчилися маленькі будиночки-близнюки. Це хатки негрів. Вони наче ховаються в апельсиновому гаї. Стиглі плоди і білі, наче воскові, квіти наповнюють повітря своїми пахощами. Тут, то підносячись над дахами будиночків, то схиляючись над ними, ростуть такі ж величні пальми, що прикрашають галявину перед будинком.
В огорожі є ще й інші будівлі. Це споруди, сяк-так збиті з необтесаних колод, з дощатими дахами. Тут розташовані стайні, зерносховище і кухня. Кухня сполучається з великим будинком відкритою галереєю, дах якої покритий дранкою і спирається на стовпи із запашного кедра.
За огорожею простираються широкі поля, облямовані темним поясом кипарисових лісів, що заступають обрій. На цих полях і росте індиго. Втім, тут є й інші культури: кукурудза, солодка картопля, рис і цукрова тростина. Але вони призначені не для продажу, а для власного вжитку.
Індиго висівають довгими прямими й широкими рядами. Рослини розвиваються неодночасно: деякі тільки-но розпустилися, і їх листочки схожі на молоді трилисники; інші вже цвітуть і виросли заввишки більше двох футів та скидаються на папороть. Вони мають світло-зелене пірчасте листя, характерне для всіх бобових, – індиго належить до цієї родини. Іноді розпускаються квіти, схожі на метеликів, але рідко коли можна побачити, як вони розквітають повністю. На них чекає інша доля: пурпурові квіти безжалісно зрізують.
Всередині огорожі і на полях індиго метушаться сотні людей. Майже всі вони африканці, раби. Переважно всі негри, хоча з-поміж них не всі чорношкірі. Тут є і мулати[6], і самбо[7], і квартерони[8]. Навіть ті, у чиїх жилах тече чиста африканська кров, мають шкіру не чорного, а бронзового кольору. Деякі з них незугарні: товстогубі, низьколобі, з пласкими носами й недоладними статурами. Інші – стрункі й навіть привабливі. Є там і майже білі жінки – квартеронки. Серед них трапляються миловидні, а часом і неймовірні красуні.
Чоловіки носять легкі полотняні штани, яскраві сорочки і капелюхи з пальмового листя. Та не всі можуть похизуватися таким одягом. Деякі чоловіки оголені до пояса й виблискують чорною шкірою на сонці, наче ебенове дерево. Жінки одягнені краще – в смугасті ситцеві сукні, іноді дуже красиві, на головах у них – мадраські хустки з яскравої картатої тканини. Зачіска в усіх подібна на тюрбан, що додає жінкам особливої приваби.
На плантації індиго працюють і чоловіки, і жінки. Одні зрізують рослини і в’яжуть їх у снопи; інші тягнуть ці снопи з лану під навіс, там їх кидають у верхнє корито – бучильний чан; треті відводять воду і вичавлюють. Ще є працівники, які лопатами згрібають осад у спускні канали, а кілька людей трудяться над просушуванням і формуванням фарби. Усі виконують певну роботу і, слід зауважити, досить весело. Люди сміються, теревенять, співають, перекидаються жартами, і веселі голоси повсякчас дзвенять у вас у вухах. Проте всі вони раби – раби мого батька. Він добре з ними поводиться. Тут рідко здіймається батіг, і, можливо, тому в робочих веселий настрій і бадьорий вигляд.
Ось які приємні картини закарбувалися в моїй пам’яті. Тут минуло моє дитинство, тут почалося моє свідоме життя.
У моїх жилах тече індіанська кров, адже мій батько належав до родини Рендольфів із річки Роанок, і його рід бере свій початок від принцеси Покахонтас[3]. Він пишався своїм індіанським походженням – майже хизувався. Можливо, європейцеві це видасться дивним, проте відомо, що білі американці, які мають індіанських предків, пишаються своїм походженням. Бути метисом[4] не ганебно, особливо якщо нащадок тубільців має тугий гаманець. Не так переконують незчисленні томи, в яких ідеться про благородство і велич індіанців, як один простий факт, що ми не соромимося визнати їх своїми предками. Сотні білих сімейств стверджують, що вони походять від вірджинської принцеси. І якщо вони кажуть правду, то прекрасна Покахонтас була безцінним скарбом для свого чоловіка.
Гадаю, мій батько і справді був її нащадком. У всякому разі, він належав до давньої гонорової колоніальної родини. Замолоду був власником сотень чорних рабів, та гостинність на межі марнотратства позбавила його багатої спадщини. Він не міг змиритися з таким принизливим становищем, тож зібрав рештки своїх статків і виїхав на південь, аби розпочати нове життя.
Я народився ще до цієї зміни в батьковому житті, і моя батьківщина – Вірджинія, але вперше я пам’ятаю себе на берегах прекрасної річки Свон, що у Флориді. Тут минуло моє дитинство, тут я зазнав перших утіх юності, тут уперше спалахнуло юнацьке кохання. Ми завжди чітко і на все життя запам’ятовуємо місця нашого дитинства.
Я знову бачу чудовий дубовий будинок, пофарбований у біле, із зеленими жалюзі на вікнах. Його оточує широка веранда з дахом, що тримається на різьблених дерев’яних колонах. Низька балюстрада з легкими перилами відділяє будинок від квітника. Справа від будинку розкинувся апельсиновий гай, зліва – величезний сад. За квітником простягається зелена галявина, похило спускаючись до самісінької річки. У цьому місці Свон утворює закрут, наче величезне озеро, а посеред нього – лісисті береги й маленькі острівці, що наче висять у повітрі. Довкола літає і плаває безліч птахів. В озері плескаються білі лебеді, а далі простирається ліс, де пурхають і щебечуть найрізноманітніші птахи.
На галявині ростуть великі пальми з довгими загостреними листочками і маленькі пальмето[5] з широким віялоподібним листям. Тут цвітуть магнолії і запашний аніс, там – веселкова корона юки. Це місцеві рослини. На галявині височіє ще один уродженець цих місць – могутній дуб, із горизонтальними гілками і щільним, як шкіра, вічнозеленим листям, що відкидає величезну тінь на траву.
У цій тіні я бачу чарівну дівчину в легкій літній сукенці. З-під білої хустинки, що покриває її голову, виблискуючи всіма відтінками золота, вибиваються довгі пасма. Це моя молодша, моя єдина сестра Вірджинія. Золотаве волосся дісталося їй у спадок від матері, і, дивлячись на її голівку, аж ніяк не скажеш про її індіанське походження. Вона бавиться зі своїми улюбленцями – ланню і маленьким рябим оленятком; годує їх дольками солодкого апельсина, і це їм вельми до смаку. Біля неї на ланцюжку сидить ще одна її улюблениця – чорна білка з блискучою шерсткою і хвостом, як помело. Її рухливість лякає оленя, і воно з жахом притискається до матері або шукає захисту в моєї сестри.
Довкола дзвенять пташині голоси. Чути переливчастий свист золотистої іволги, що звила гніздечко в апельсиновому гаю, а на веранді в клітці її наслідує пересмішник. Бадьорою луною він відгукується на пісні червоних кардиналів і блакитних сойок, що пурхають у магноліях. Він передражнює теревені зелених папуг, які дзьобають насіння на високих кипарисах на березі річки. Часом він вдає різкі крики іспанських кроншнепів, що виблискують срібними крилами ген-ген у небі, або свист ібісів, що долинає з далеких острівців на озері. Гавкіт собак, нявкання кішок, крик мулів, іржання коней, навіть людські голоси – усі ці звуки здатен відтворити майстерний співак.
За будинком я бачу іншу картину. Можливо, не таку привабливу, але не менш жваву. Тут кипить робота. До будинку прилягає широка територія, огороджена ґратами. У центрі під величезним навісом, напнутим на міцні дерев’яні стовпи, можна побачити громіздкі довгасті чани, видовбані з кипарисових стовбурів. У трьох чанах, встановлених один над одним і з’єднаних між собою кранами, розмочують дорогоцінну рослину – індиго, з якої добувають фарбу темно-синього кольору.
Трохи віддалі рядком виструнчилися маленькі будиночки-близнюки. Це хатки негрів. Вони наче ховаються в апельсиновому гаї. Стиглі плоди і білі, наче воскові, квіти наповнюють повітря своїми пахощами. Тут, то підносячись над дахами будиночків, то схиляючись над ними, ростуть такі ж величні пальми, що прикрашають галявину перед будинком.
В огорожі є ще й інші будівлі. Це споруди, сяк-так збиті з необтесаних колод, з дощатими дахами. Тут розташовані стайні, зерносховище і кухня. Кухня сполучається з великим будинком відкритою галереєю, дах якої покритий дранкою і спирається на стовпи із запашного кедра.
За огорожею простираються широкі поля, облямовані темним поясом кипарисових лісів, що заступають обрій. На цих полях і росте індиго. Втім, тут є й інші культури: кукурудза, солодка картопля, рис і цукрова тростина. Але вони призначені не для продажу, а для власного вжитку.
Індиго висівають довгими прямими й широкими рядами. Рослини розвиваються неодночасно: деякі тільки-но розпустилися, і їх листочки схожі на молоді трилисники; інші вже цвітуть і виросли заввишки більше двох футів та скидаються на папороть. Вони мають світло-зелене пірчасте листя, характерне для всіх бобових, – індиго належить до цієї родини. Іноді розпускаються квіти, схожі на метеликів, але рідко коли можна побачити, як вони розквітають повністю. На них чекає інша доля: пурпурові квіти безжалісно зрізують.
Всередині огорожі і на полях індиго метушаться сотні людей. Майже всі вони африканці, раби. Переважно всі негри, хоча з-поміж них не всі чорношкірі. Тут є і мулати[6], і самбо[7], і квартерони[8]. Навіть ті, у чиїх жилах тече чиста африканська кров, мають шкіру не чорного, а бронзового кольору. Деякі з них незугарні: товстогубі, низьколобі, з пласкими носами й недоладними статурами. Інші – стрункі й навіть привабливі. Є там і майже білі жінки – квартеронки. Серед них трапляються миловидні, а часом і неймовірні красуні.
Чоловіки носять легкі полотняні штани, яскраві сорочки і капелюхи з пальмового листя. Та не всі можуть похизуватися таким одягом. Деякі чоловіки оголені до пояса й виблискують чорною шкірою на сонці, наче ебенове дерево. Жінки одягнені краще – в смугасті ситцеві сукні, іноді дуже красиві, на головах у них – мадраські хустки з яскравої картатої тканини. Зачіска в усіх подібна на тюрбан, що додає жінкам особливої приваби.
На плантації індиго працюють і чоловіки, і жінки. Одні зрізують рослини і в’яжуть їх у снопи; інші тягнуть ці снопи з лану під навіс, там їх кидають у верхнє корито – бучильний чан; треті відводять воду і вичавлюють. Ще є працівники, які лопатами згрібають осад у спускні канали, а кілька людей трудяться над просушуванням і формуванням фарби. Усі виконують певну роботу і, слід зауважити, досить весело. Люди сміються, теревенять, співають, перекидаються жартами, і веселі голоси повсякчас дзвенять у вас у вухах. Проте всі вони раби – раби мого батька. Він добре з ними поводиться. Тут рідко здіймається батіг, і, можливо, тому в робочих веселий настрій і бадьорий вигляд.
Ось які приємні картини закарбувалися в моїй пам’яті. Тут минуло моє дитинство, тут почалося моє свідоме життя.
Розділ III
Двоє Джеків
На кожній плантації є свій «поганий хлопець», іноді їх навіть кілька, але серед них завжди знайдеться потвора. Таким виплодком у нас був Жовтий Джек.
Це був молодий мулат, не такий уже і потворний, але з понурою і сварливою вдачею. Бували випадки, коли він виявляв жорстокість.
Люди з таким характером частіше трапляються саме серед мулатів, а не негрів. Ця психологічна особливість пояснюється тим, що мулати пишаються своєю жовтою шкірою і ставлять себе вище за негрів як розумово, так і фізично, а тому гостріше відчувають несправедливість свого приниженого становища.
Що ж до чистокровних негрів, то вони рідко бувають бездушними дикунами. У драмі людського життя вони жертви, а не лиходії. У своїй рідній країні або в чужій – скрізь їм доводиться страждати, але в їхніх душах немає мстивості і жорстокості. У всенькому світі не знайти більш чуйного серця, ніж те, що б’ється в грудях африканського негра.
Жовтий Джек завжди вирізнявся жорстокістю – це була вроджена риса його характеру, спадкова. Він був іспанським мулатом, тобто іспанцем по батьку і негром по матері. Його власний батько продав його моєму батькові!
У матері-рабині син теж раб. Якщо батько – вільна людина, це аж ніяк не допомагає його нащадкам. В Америці червоношкіра і чорна дитина має таку саму долю, як і її матір. Тільки біла жінка може бути матір’ю білих дітей!
На плантації жив ще один Джек, якого, на відміну від першого, звали Чорним Джеком. Між ними не було нічого спільного, окрім однакового віку і зросту. Характером вони відрізнялися ще більше, ніж зовнішністю і кольором обличчя. У Жовтого Джека шкіра була світліша, але Чорний Джек мав світле серце. Вони дуже різнилися навіть виразом обличчя: в одного був веселий, задоволений вигляд, а другий дивився спідлоба. Білі зуби негра завжди виблискували в усмішці, а Жовтий Джек посміхався тільки тоді, коли надумував щось недобре.
Чорний Джек був уродженцем Вірджинії. Він жив у нас ще на старій плантації і звідти переїхав разом з нами. Негр був дуже відданий моєму батькові; такі взаємини між паном і рабом не рідкість. Джек вважав себе членом нашої родини і пишався тим, що носить наше ім’я. Як і всі негри, що народилися у «старій колонії», він гордився місцем свого народження. Наші негри дуже поважали «вірджинських».
Непоганий з виду, Чорний Джек рисами обличчя скидався радше на мулата, ніж на негра. Для негрів характерні товсті губи, плаский ніс, вузьке чоло. У Джека все було іншим. Мені зрідка траплялися чистокровні негри з правильними рисами обличчя, і саме таким був Чорний Джек. Статуру він мав, як в ефіопського Аполлона.
Однак не тільки я вважав, що Джек набагато привабливіший за свого жовтошкірого тезку – такої ж думки була квартеронка Віола, перша красуня на нашій плантації. Обидва Джеки давно суперничали через Віолу, обидва старанно домагалися її усмішок, а завоювати їх було не так-то й легко, бо Віола була примхливим і легковажним дівчиськом. Годі й казати, що обидва ревнували її. Та з часом усі помітили, що вона віддає явну перевагу негру. За це мулат люто зненавидів свого суперника. Не раз обом Джекам доводилось мірятися силою, і завжди негр виходив переможцем. Можливо, саме тому, а не через зовнішність, Віола нагороджувала його своїми чарівними усмішками. У всьому світі у всі часи краса схиляється перед мужністю і силою.
Жовтий Джек був нашим дроворубом, а Чорний Джек виконував обов’язки конюха і кучера.
У житті нашої плантації історія кохання і ревнощів двох Джеків вважалася буденною. У ній немає нічого цікавого, і згадав я про неї лише тому, що вона призвела до подій, які вплинули на моє подальше життя.
Ось перша з них. Жовтий Джек, бачачи успіхи свого суперника, почав відкрито переслідувати Віолу. Зустрівши її якось у лісі, далеко від дому, він нахабно зробив їй непристойну пропозицію. Презирлива відмова Віоли змусила його зважитися на відчайдушний учинок. Тільки раптова поява моєї сестри завадила мулату зробити свою брудну справу.
Сестра наполягла, аби Жовтого Джека покарали, і це було вперше, хоча він уже не раз заслуговував на те. Мій батько був поблажливий до нього, та, на загальну думку, навіть занадто. Він часто прощав йому не лише провини, а й злочини. Батько був дуже доброю людиною, тому вельми неохоче вдавався до тілесного покарання. Однак цього разу моя сестра рішуче вимагала кари. Віола була її служницею, і ганебну поведінку мулата не можна було спустити йому з рук.
Та заслужена спокута не вилікувала його від пакісних учинків. Незабаром сталася ще одна подія, що свідчила про мстивість Жовтого Джека.
Улюбленицю сестри, гарненьку лань, знайшли мертвою на березі озера. Вона не могла загинути природною смертю: ще годину тому бачили, як вона стрибала на лужку Ні вовк, ні алігатор її не чіпали. На ній не виявили жодної подряпини, жодної ранки – ні сліду крові!
Згодом з’ясувалося, що лань задушили. Її задавив мулат, і це бачив Чорний Джек. Він працював в апельсиновому гаї і був свідком злочину. Жовтого Джека вдруге покарали батогами.
Третя прикра історія – сварка між негром і мулатом, яка переросла у жорстоку бійку. Жовтий Джек скористався слушною нагодою і вирішив помститися негру як суперникові в сердечних справах і як свідкові його недавнього злочину. Сутичка переросла у справжню різанину. Мулат, керуючись інстинктом, успадкованим від іспанських предків, дістав ножа і завдав небезпечну рану своєму неозброєному противнику.
Цього разу його покарали ще суворіше. Я просто розлютився, адже Чорний Джек був моїм товаришем і охоронцем. Негр мав веселу життєрадісну вдачу. У дні мого дитинства він невідлучно мене всюди супроводжував – і на річці, і в лісі.
Справедливість вимагала покарання, і Жовтий Джек отримав з лихвою. Однак і це не вплинуло на мулата. На нього нічого не діяло. Здавалося, що в нього вселився злий дух.
Це був молодий мулат, не такий уже і потворний, але з понурою і сварливою вдачею. Бували випадки, коли він виявляв жорстокість.
Люди з таким характером частіше трапляються саме серед мулатів, а не негрів. Ця психологічна особливість пояснюється тим, що мулати пишаються своєю жовтою шкірою і ставлять себе вище за негрів як розумово, так і фізично, а тому гостріше відчувають несправедливість свого приниженого становища.
Що ж до чистокровних негрів, то вони рідко бувають бездушними дикунами. У драмі людського життя вони жертви, а не лиходії. У своїй рідній країні або в чужій – скрізь їм доводиться страждати, але в їхніх душах немає мстивості і жорстокості. У всенькому світі не знайти більш чуйного серця, ніж те, що б’ється в грудях африканського негра.
Жовтий Джек завжди вирізнявся жорстокістю – це була вроджена риса його характеру, спадкова. Він був іспанським мулатом, тобто іспанцем по батьку і негром по матері. Його власний батько продав його моєму батькові!
У матері-рабині син теж раб. Якщо батько – вільна людина, це аж ніяк не допомагає його нащадкам. В Америці червоношкіра і чорна дитина має таку саму долю, як і її матір. Тільки біла жінка може бути матір’ю білих дітей!
На плантації жив ще один Джек, якого, на відміну від першого, звали Чорним Джеком. Між ними не було нічого спільного, окрім однакового віку і зросту. Характером вони відрізнялися ще більше, ніж зовнішністю і кольором обличчя. У Жовтого Джека шкіра була світліша, але Чорний Джек мав світле серце. Вони дуже різнилися навіть виразом обличчя: в одного був веселий, задоволений вигляд, а другий дивився спідлоба. Білі зуби негра завжди виблискували в усмішці, а Жовтий Джек посміхався тільки тоді, коли надумував щось недобре.
Чорний Джек був уродженцем Вірджинії. Він жив у нас ще на старій плантації і звідти переїхав разом з нами. Негр був дуже відданий моєму батькові; такі взаємини між паном і рабом не рідкість. Джек вважав себе членом нашої родини і пишався тим, що носить наше ім’я. Як і всі негри, що народилися у «старій колонії», він гордився місцем свого народження. Наші негри дуже поважали «вірджинських».
Непоганий з виду, Чорний Джек рисами обличчя скидався радше на мулата, ніж на негра. Для негрів характерні товсті губи, плаский ніс, вузьке чоло. У Джека все було іншим. Мені зрідка траплялися чистокровні негри з правильними рисами обличчя, і саме таким був Чорний Джек. Статуру він мав, як в ефіопського Аполлона.
Однак не тільки я вважав, що Джек набагато привабливіший за свого жовтошкірого тезку – такої ж думки була квартеронка Віола, перша красуня на нашій плантації. Обидва Джеки давно суперничали через Віолу, обидва старанно домагалися її усмішок, а завоювати їх було не так-то й легко, бо Віола була примхливим і легковажним дівчиськом. Годі й казати, що обидва ревнували її. Та з часом усі помітили, що вона віддає явну перевагу негру. За це мулат люто зненавидів свого суперника. Не раз обом Джекам доводилось мірятися силою, і завжди негр виходив переможцем. Можливо, саме тому, а не через зовнішність, Віола нагороджувала його своїми чарівними усмішками. У всьому світі у всі часи краса схиляється перед мужністю і силою.
Жовтий Джек був нашим дроворубом, а Чорний Джек виконував обов’язки конюха і кучера.
У житті нашої плантації історія кохання і ревнощів двох Джеків вважалася буденною. У ній немає нічого цікавого, і згадав я про неї лише тому, що вона призвела до подій, які вплинули на моє подальше життя.
Ось перша з них. Жовтий Джек, бачачи успіхи свого суперника, почав відкрито переслідувати Віолу. Зустрівши її якось у лісі, далеко від дому, він нахабно зробив їй непристойну пропозицію. Презирлива відмова Віоли змусила його зважитися на відчайдушний учинок. Тільки раптова поява моєї сестри завадила мулату зробити свою брудну справу.
Сестра наполягла, аби Жовтого Джека покарали, і це було вперше, хоча він уже не раз заслуговував на те. Мій батько був поблажливий до нього, та, на загальну думку, навіть занадто. Він часто прощав йому не лише провини, а й злочини. Батько був дуже доброю людиною, тому вельми неохоче вдавався до тілесного покарання. Однак цього разу моя сестра рішуче вимагала кари. Віола була її служницею, і ганебну поведінку мулата не можна було спустити йому з рук.
Та заслужена спокута не вилікувала його від пакісних учинків. Незабаром сталася ще одна подія, що свідчила про мстивість Жовтого Джека.
Улюбленицю сестри, гарненьку лань, знайшли мертвою на березі озера. Вона не могла загинути природною смертю: ще годину тому бачили, як вона стрибала на лужку Ні вовк, ні алігатор її не чіпали. На ній не виявили жодної подряпини, жодної ранки – ні сліду крові!
Згодом з’ясувалося, що лань задушили. Її задавив мулат, і це бачив Чорний Джек. Він працював в апельсиновому гаї і був свідком злочину. Жовтого Джека вдруге покарали батогами.
Третя прикра історія – сварка між негром і мулатом, яка переросла у жорстоку бійку. Жовтий Джек скористався слушною нагодою і вирішив помститися негру як суперникові в сердечних справах і як свідкові його недавнього злочину. Сутичка переросла у справжню різанину. Мулат, керуючись інстинктом, успадкованим від іспанських предків, дістав ножа і завдав небезпечну рану своєму неозброєному противнику.
Цього разу його покарали ще суворіше. Я просто розлютився, адже Чорний Джек був моїм товаришем і охоронцем. Негр мав веселу життєрадісну вдачу. У дні мого дитинства він невідлучно мене всюди супроводжував – і на річці, і в лісі.
Справедливість вимагала покарання, і Жовтий Джек отримав з лихвою. Однак і це не вплинуло на мулата. На нього нічого не діяло. Здавалося, що в нього вселився злий дух.
Розділ IV
Гомок
За апельсиновим гаєм було своєрідне заглиблення. Здається, таке можна побачити лише у Флориді.
Круглий басейн діаметром із сорок ярдів, що йшов у землю на багато футів. На дні цього басейна було кілька заглиблень, або колодязів, правильної циліндричної форми, відокремлених один від одного кам’яними перегородками. Це дуже скидалося на вулик із розламаними стільниками.
Такі колодязі подеколи пересихають, але найчастіше на їхньому дні стоїть вода, яка часом заповнює всю западину.
Подібні природні водосховища, хоча вони і розташовані на рівнинах, завжди оточені пагорбами або уламками скель, покритими вічнозеленими кущами магнолій, рожевого лавра, дуба, шовковиці та пальмето. Такі колодязі часто трапляються серед соснових лісів, а іноді вони виникають серед зелених саван, як маленькі острівці в океані.
Це і є гомоки – флоридські колодязі, уславлені в історії індіанських воєн.
Один із них і глибочів за апельсиновим гаєм. Неподалік півколом здіймалися бурі скелі, вкриті темним листям вічнозелених дерев. Вода в ньому була чиста і прозора, і в її кришталевій глибині пустували зграї золотих і червоних рибок, лящів і пістрявих окунів. Басейн забезпечував нас рибою, тут ми всі також купалися. У жаркому кліматі Флориди купання – це не лише задоволення, а й життєва необхідність.
Від дому до водойми було вимощено піщану доріжку через апельсиновий гай і викладено кам’яні сходи, якими було зручно спускатися у воду. Звичайно, насолоджуватися купанням дозволялося тільки білим.
За басейном простиралися оброблені поля, оточені високими кипарисовими і кедровими лісами. Далі – багато-багато миль непролазної трясовини.
З одного боку плантації лежала широка рівнина, поросла густою травою. Це була савана – природний луг, де паслися коні та домашня худоба. Тут часто з’являлися олені і зграї диких індичок.
Я був саме в такому віці, коли юнаки захоплюються полюванням. Як і в більшості хлопців із Південних штатів, не вельми обтяжених справами, полювання було моєю основною розвагою. Батько подарував мені чудових гончаків.
Я полюбляв, сховавшись у колодязі, чекати наближення оленя або індички, а потім наздоганяти їх по зеленій рівнині. Так я вполював чимало оленів та індичок – собаки чудово виконували свої обов’язки. Найлегше полювати з гончаками на диких індичок.
Зазвичай я виходив з дому рано вранці, коли всі спали – це найкращий час для полювання. Одного ранку я вирушив до свого сховку біля колодязя і видерся на скелю – там я чудово розташовувався зі своїми собаками. Звідти переді мною відкривалася вся рівнина, і я міг спостерігати за всім, що там відбувалося, а мене ніхто не бачив. Широке листя магнолії утворило над моєю головою щось на зразок альтанки, а крізь просвіти між листям я міг дивитися.
Того дня я прийшов туди до сходу сонця. Коні стояли ще в стайнях, а худоба в хліві. У савані не видно було жодної живої душі. Не бачив я на її широких просторах і оленів.
Я був трохи збентежений. Сьогодні мати чекала гостей і просила принести їй дичини. Звісно, я пообіцяв, і тепер безлюдна савана мало не доводила мене до відчаю.
Скажу відверто, я дуже здивувався – так це було дивно. Щоранку на широкій рівнині з’являлися олені. А може, тут уже побував мисливець до мене? Цілком імовірно. Можливо, це молодий Рінгольд із сусідньої плантації або хтось із мисливців-індіанців, які, здається, взагалі ніколи не сплять. Ясно тільки, що хтось таки був тут і розполохав дичину.
Савана не вважалася приватним володінням і не була у власності жодного з плантаторів: кожен міг вільно полювати на її просторах. Ця земля належала державі, й досі її нікому не продали.
Отже, до обіду оленини я не принесу. Правда, я міг ще підстрелити індичок, вони зазвичай з’являлися пізніше. Я чув їхні крики у верховітті дерев. Гучні звуки добре було чути в ранковій тиші. Та напередодні мені вдалося вполювати цілий виводок, і наша комора була повна індичини. Тепер мені потрібна була оленина.
Я мав при собі рушницю, тож міг піти за оленем у ліс. Або краще зайти в хатину старого Гікмена – він би напевне мені допоміг. Якщо він уже полював сьогодні, то має оленину, і я візьму в нього трохи.
Сонячний диск з’явився над обрієм, його промені позолотили верхівки дальніх кипарисів, а їхні світло-зелені крони виблискували всіма відтінками золота.
Перш ніж спуститися зі своєї засідки, я ще раз оглянув савану і угледів те, що змусило мене змінити мій намір і залишитися на скелі.
На краю кипарисового лісу, там, де огорожа відділяє савану від оброблених полів, з’явилося стадо оленів.
«Ха! – зрадів я. – Вони зуміли пробратися через маїсове[9] поле».
Подивився туди, звідки, як мені здавалося, вийшли олені. Я знав, що частина огорожі була зламана і не дірку тільки прикрили дошками. Я чітко бачив це місце, але всі дошки стояли незрушені. Отже, олені прийшли не з цього боку. Навряд чи вони могли перестрибнути через загорожу. Це був високий паркан зі стовпами і підпорами; дошки закривали його на всю висоту. Таким чином, олені з’явилися з лісу?
Я ще дещо помітив. Олені не йшли, а швидко бігли, неначе тікали від ворога.
Може, за ними хтось женеться. Але хто? Старий Гікмен або Рінгольд? Я не зводив очей з лісової галявини, але нікого не було видно.
А що, коли оленів злякав ведмідь або рись? Тоді вони далеко не підуть, і я з собаками ще зможу їх наздогнати. Можливо…
Та мої роздуми урвав той, хто налякав оленів. Виявилося, що це людина, а не ведмідь і не рись.
З густої тіні кипарисів вийшов чоловік. Промені сонця освітлювали лише верхівки дерев, але вже можна було як слід розгледіти його. Це був не Рінгольд, не Гікмен і не індіанець. На ньому були сині штани, смугаста сорочка і капелюх з листя пальмето. По одягу я одразу впізнав нашого дроворуба. Це був Жовтий Джек.
Круглий басейн діаметром із сорок ярдів, що йшов у землю на багато футів. На дні цього басейна було кілька заглиблень, або колодязів, правильної циліндричної форми, відокремлених один від одного кам’яними перегородками. Це дуже скидалося на вулик із розламаними стільниками.
Такі колодязі подеколи пересихають, але найчастіше на їхньому дні стоїть вода, яка часом заповнює всю западину.
Подібні природні водосховища, хоча вони і розташовані на рівнинах, завжди оточені пагорбами або уламками скель, покритими вічнозеленими кущами магнолій, рожевого лавра, дуба, шовковиці та пальмето. Такі колодязі часто трапляються серед соснових лісів, а іноді вони виникають серед зелених саван, як маленькі острівці в океані.
Це і є гомоки – флоридські колодязі, уславлені в історії індіанських воєн.
Один із них і глибочів за апельсиновим гаєм. Неподалік півколом здіймалися бурі скелі, вкриті темним листям вічнозелених дерев. Вода в ньому була чиста і прозора, і в її кришталевій глибині пустували зграї золотих і червоних рибок, лящів і пістрявих окунів. Басейн забезпечував нас рибою, тут ми всі також купалися. У жаркому кліматі Флориди купання – це не лише задоволення, а й життєва необхідність.
Від дому до водойми було вимощено піщану доріжку через апельсиновий гай і викладено кам’яні сходи, якими було зручно спускатися у воду. Звичайно, насолоджуватися купанням дозволялося тільки білим.
За басейном простиралися оброблені поля, оточені високими кипарисовими і кедровими лісами. Далі – багато-багато миль непролазної трясовини.
З одного боку плантації лежала широка рівнина, поросла густою травою. Це була савана – природний луг, де паслися коні та домашня худоба. Тут часто з’являлися олені і зграї диких індичок.
Я був саме в такому віці, коли юнаки захоплюються полюванням. Як і в більшості хлопців із Південних штатів, не вельми обтяжених справами, полювання було моєю основною розвагою. Батько подарував мені чудових гончаків.
Я полюбляв, сховавшись у колодязі, чекати наближення оленя або індички, а потім наздоганяти їх по зеленій рівнині. Так я вполював чимало оленів та індичок – собаки чудово виконували свої обов’язки. Найлегше полювати з гончаками на диких індичок.
Зазвичай я виходив з дому рано вранці, коли всі спали – це найкращий час для полювання. Одного ранку я вирушив до свого сховку біля колодязя і видерся на скелю – там я чудово розташовувався зі своїми собаками. Звідти переді мною відкривалася вся рівнина, і я міг спостерігати за всім, що там відбувалося, а мене ніхто не бачив. Широке листя магнолії утворило над моєю головою щось на зразок альтанки, а крізь просвіти між листям я міг дивитися.
Того дня я прийшов туди до сходу сонця. Коні стояли ще в стайнях, а худоба в хліві. У савані не видно було жодної живої душі. Не бачив я на її широких просторах і оленів.
Я був трохи збентежений. Сьогодні мати чекала гостей і просила принести їй дичини. Звісно, я пообіцяв, і тепер безлюдна савана мало не доводила мене до відчаю.
Скажу відверто, я дуже здивувався – так це було дивно. Щоранку на широкій рівнині з’являлися олені. А може, тут уже побував мисливець до мене? Цілком імовірно. Можливо, це молодий Рінгольд із сусідньої плантації або хтось із мисливців-індіанців, які, здається, взагалі ніколи не сплять. Ясно тільки, що хтось таки був тут і розполохав дичину.
Савана не вважалася приватним володінням і не була у власності жодного з плантаторів: кожен міг вільно полювати на її просторах. Ця земля належала державі, й досі її нікому не продали.
Отже, до обіду оленини я не принесу. Правда, я міг ще підстрелити індичок, вони зазвичай з’являлися пізніше. Я чув їхні крики у верховітті дерев. Гучні звуки добре було чути в ранковій тиші. Та напередодні мені вдалося вполювати цілий виводок, і наша комора була повна індичини. Тепер мені потрібна була оленина.
Я мав при собі рушницю, тож міг піти за оленем у ліс. Або краще зайти в хатину старого Гікмена – він би напевне мені допоміг. Якщо він уже полював сьогодні, то має оленину, і я візьму в нього трохи.
Сонячний диск з’явився над обрієм, його промені позолотили верхівки дальніх кипарисів, а їхні світло-зелені крони виблискували всіма відтінками золота.
Перш ніж спуститися зі своєї засідки, я ще раз оглянув савану і угледів те, що змусило мене змінити мій намір і залишитися на скелі.
На краю кипарисового лісу, там, де огорожа відділяє савану від оброблених полів, з’явилося стадо оленів.
«Ха! – зрадів я. – Вони зуміли пробратися через маїсове[9] поле».
Подивився туди, звідки, як мені здавалося, вийшли олені. Я знав, що частина огорожі була зламана і не дірку тільки прикрили дошками. Я чітко бачив це місце, але всі дошки стояли незрушені. Отже, олені прийшли не з цього боку. Навряд чи вони могли перестрибнути через загорожу. Це був високий паркан зі стовпами і підпорами; дошки закривали його на всю висоту. Таким чином, олені з’явилися з лісу?
Я ще дещо помітив. Олені не йшли, а швидко бігли, неначе тікали від ворога.
Може, за ними хтось женеться. Але хто? Старий Гікмен або Рінгольд? Я не зводив очей з лісової галявини, але нікого не було видно.
А що, коли оленів злякав ведмідь або рись? Тоді вони далеко не підуть, і я з собаками ще зможу їх наздогнати. Можливо…
Та мої роздуми урвав той, хто налякав оленів. Виявилося, що це людина, а не ведмідь і не рись.
З густої тіні кипарисів вийшов чоловік. Промені сонця освітлювали лише верхівки дерев, але вже можна було як слід розгледіти його. Це був не Рінгольд, не Гікмен і не індіанець. На ньому були сині штани, смугаста сорочка і капелюх з листя пальмето. По одягу я одразу впізнав нашого дроворуба. Це був Жовтий Джек.
Розділ V
Мулат і його супутник
Це відкриття мене збентежило. Що мулат забув у лісі в таку рань? За ним ніколи не помічали запасливості чи ощадливості; ба більше, аби змусити його зайнятися якоюсь звичайною роботою, треба було докласти зусиль. Та й мисливцем він ніколи не був. Я досі не бачив, аби він ганявся за дичиною, хоча й весь час тинявся в лісі та знав усі затишні місця й пролази, добре знався на звичках тварин. Що ж змусило його прийти в ліс сьогодні вранці?