Вовчок Марко. Три долi

Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.
Ми ще було по весiллях, а Чайченка - як пiйма поняла - нема, нiде не
бува . Мати його ходить, i - то вона скаже, що вiн нездужа , то скаже -
дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоря :
- Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе
перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалу :
- Лучче, доню, як вiн не попада ться батьковi на очi - батько не
гнiвиться, - а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.
- Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, - благала Катря, -
нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
- Зажди, зажди, не можна! - одмагалася Чайчиха.
- Зажди, зажди, не можна, - просить мати. Катря хоч смуту , хоч плаче,
а слуха - сподiва ться добра iще...
Одного дня увiйшов старий у хату веселий:
-Чи не буде снiгу, - каже, - там такi бiлi хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмiлилась:
- А що, мiй голубе, - вимовля любенько, - що ти бачив? Що чув?
- А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв - схопився; хто стояв - у
куточок горнувсь...
- А хто ж свата ? Кого нам господь носила? - пита мати, ледве голос
зводячи. Катря бiло збiлiла.
- А старий Шелях за свого сина Дмитра свата . Се жених! Се не лiчозiр,
не пройдисвiт який-небудь, се хазя©н добрий, що з срiбного кубка сво©х
гостей почасту .
- Що з тих кубкiв, як повнi слiз! - мовить мати.
- Гм! - Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на не© пильно. Вона
сльози сво© нишком втирала - ховала.
- Я собi б кращого зятя сам не шукав, - знов батько озвався; насунув
шапку та й з хати вийшов.
Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"
Катря аж бiлi руки ламле...
Як на ту ж пеню - i стара Чайчиха не завiда нас, i Пилипиха сердиться:
нiкому поради дати, нiкому розважити... А того любого як запав слiд, то й
запав...
Мати почали були Катрю умовляти:
- Покорись батьковi, доню, покорись, дитя мо !
- I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж мо !.. - побива ться Катря...
- Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, -
кожне одбува... Що ж як ти батьково© ласки одпадеш, а той, може,
одцура ться...
- Вiн одцура ться? Може, i я його занедбаю! - Та й засмiялася... Хотiла
я ©й тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цура ться,
та жалко менi ©© стало... I мати за се бiльш нiчого не змовила, - зiтхнула
важенько та й стала знов ©© прохати: "Корись, доню, батьковi!" - "Нехай же
я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним
буду!"
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем сво©м, то за сваркою тi ю
межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
- Ходiм, - кажу Катрi, - ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились
- ми того не зна мо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.
Маруся сидить - ши ; удови не було дома.
- Марусю! Марусю! - говорить Катря, - прийшла я до тебе свою тугу
роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як мо слово почу ш!
- Сядь, Катре, та розкажи, - каже Маруся.
- Батько мене за його не да , - зна ш? За нелюба мене вже тепер
прибира . А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б -
не пожалiла... Що менi тсе? Нехай скаже - я за ©м на край свiту пiду! Пiду
та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим
нехай достатки, - менi нехай життя iз ним вкупi!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
- Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
- Марусю! - покликну. - Се ти? Тая покiрлива?..
- Голубко моя! Сестрице! - обiйма ©© Катря ридаючи. - Ти мене не
судиш?
- За що? - стиха пита Маруся. - А ти ж його любиш?
- Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я
його покинула! Марусе! Якби ти любила?
- Я б не покинула.
Я все чую, та вiри не йму.
- Марусе? Чи се ти говориш? - кажу. - А мати твоя якби почула?
- А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не
боялася - тiльки того, кого любила...
- Ти мо серце розвеселила, Марусечко! - дяку Катря. - Дуже вже менi
було важко... хоч мене нiхто не переумить, та слова тi© мене ображали...
Спасибi тобi, Марусенько, галонько!
Маруся ©й осмiхнулася.
- Нi за вiщо дякувати, - згомонiла: - я правду свою тобi кажу.

VIII

У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли,
пошанували. Дяку за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, - а
батько говорить:
- Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини
запитати.
Викликали Катрю.
- Катренько! - кажу ©й тихо, - роздумайся добре! - Вона мов i не чу .
Уступила до хати бiла, а смiла, необорная - хоч тут вмирати.
Пита в не© батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво
i грiзно...
- Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! - одказала, Катря чисто, як
виспiвала.
Поклонилися свати, - тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не
ворухнемось; Катря сто©ть... Батько не промовив слова, вийшов i собi з
хати...
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впомина ться про сватання, мов
його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде - не оглянеться;
хто озветься - не слуха .
А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно... Вже Катря
сама до ©х бiгти заривалася - дак мати впиняла.
- Коли вже ти мене не послуха ш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як
ти сама зна ш, а я вже батька не проситиму.
- Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тiльки пустiть до
ного!..
- Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не
годиться!
- Я втечу од вас! - озива ться Катря. - Я або втоплюся, абощо! Я так
жити не здолiю!..
- А вiн же як? - iнколи спита ©© Маруся, слухаючи того нарiкання. - А
як ти його зажуриш?.. Те сво горе ти не пести так; яково йому тепереньки
- ти не помисля ш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблага ш.
- Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки
б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле - я пiду... Чому ж
бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?
- Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди...
Та, може, ма ш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я
хоч i сходжу до ©х.
- Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
- Пiду. Говори, - що сказати?
- Ти скажи - що я пропадаю, що живая гину!
- I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почу , що ти його вiрно
любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати...
- Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав,
щоб iшов мене одвiдати... батько не знатиме... а хоч дозна ться, гiрш,
мабуть, вже не буде...
- Нащо таке казати, Катре? - знов ©й Маруся. - Хiба ж йому й так не
важко?
- Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся...
Того ж таки дня Маруся каже:
- Пiду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила,
убравшись, - вона запитала:
- Чого се ти у Любчики?
- Пiду, мамо, прогуляюся.
- Iди, доню. - Сама ©© за ворота провела та тодi вже услiд,
схаменулась, покрикнула: - Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала -
коли прийде; перейняли ми ©© ще на дорозi.
- А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
- Треба тобi, Катре, ще потривати... - каже Маруся.
- Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн
не прийде? Що казав?
- Дуже вiн печаловитий щось, - говорить Маруся.
-Печаловитий? - покрикне Катря. - Коханий мiй! - Сама так слiзьми й
розлилася.
- Я пiду до його сама, - пiду - хоч нехай мене потiм киву замучать, - я
пiду!
- Вiн велiв, щоб ти не приходила...
- Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я
тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за
плечима по ому?
- Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то
послуха ш.
- Авжеж я його послухаю!..
I довго вона по тому словi сво му плакала - сидячи край дороги.
Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовля : то у землю очi спустить,
то щось у думцi ма собi... Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла
сама до не©.
- Марусе! - кажу, - щось менi той Чайченко не певен!
- Як то? - пита .
- Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
- Та я не знаю, Химо! - одкаже менi, роздумуючись.
- А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?
- Нi, не все.
- Кажи ж менi усе.
- Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не пота©ла, й се, бач, в
мене мо© думки...
- Дарма! Розкажи тi© думки сво©!
- От, прийшла я туди, - розказу , - мене стрiла його мати, та смутна
така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла - вона заплакала
сильне... Нiчого й не одмовляла вона на мо© слова, тiльки усе плакала...
Уступив i вiн у хату... Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у
скорботi... Так змарнiв на виду... Я говорю, що мене Катря присила - i
здалося менi, - чи то так, може, здалося, - що вiн, почувши, не обрадiв...
Не каже менi свого слова, не пита мене... Тодi вже я сама усе переказала,
i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не
приходить вона, скажiть ©й, будь ласка, - нехай вона не приходить!" -
Вклонився менi та й з хати пiшов...
- А стара? - питаю.
- Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи,
заговорила: "Дiвчино-ластiвко! - каже, - велика туга на мо му серденьку,
та, може, ще доля на нас iзглянеться... перекажи 'тсе Катрi - щоб вона так
не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде..." Та я й пiшла...
- Що 'тсе там у ©х - тайностi? Щось непевно... Чи не довести сього
Катрi?
- Та що ж ми ©й доводити ма мо, коли не зна м самi гаразд, - каже
Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона
вiда . Колись-таки ся правда справдиться, - лучче нехай тепер. Скажу ©й,
та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi
вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодко©, -
воно й здоровiш до того, - та не всi ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собi... Нi, таки я ©й скажу!.. Я таку
часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла
собi тихо.
- Катре! - кажу ©й. - Чи ти зна ш певно, що Якiв тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу - осмiхнулась.
- А що, - кажу-таки, - як вiн тебе та покине?
Вона ще веселiш до мене засмiялась.
- Ти ще нiчого не розумi ш! - промовила.
- Може, розумiю краще, нiж ти, - говорю ©й, - збоку усе вбача ться
виднiше!
Зводжу на очi ©й чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та
ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а й
такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк
нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я ©й доводжу гарно, беруся
розсудливо, як могучи, - та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого
любить, то любивий - i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не
думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, - не гаразд; а така думка, що
нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря
одмовляла, що ©й розкажу - яку зраду - вона й одмовить: я б i зроду такого
не кохала парубка!
- А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його
мати хоч не навiда ться?
- Се вiн зна ; вiн менi скаже.
Я вже тодi i доводити ©й, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась
за що-небудь, а то прийма мо© речi так, наче я ©й кажу, що Чайченко птах,
а не парубок, - i з мене ще вона смi ться: нiчого не розумi ш!
У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та
журиться... Катря за сво ю тугою та за коханням, то й не зважала на
материну журбу.
- Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте
вже!
- Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, - одкаже смутно, - ви собi як вже
покладете - "так буде!" - та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю,
що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять - як я
згадаю, як вона, моя голубка, побива ться! Химо, моя дитино! Хто його й
зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипа ться проти
мене, - вже й на очi не хоче приймати...
Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як
Катря ©м згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було
прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, - там-то намиста
дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче
пiд тими убраннями, - а вiн усе ©© мимо наших вiкон у свято проводить -
сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в
себе бере. Iде та поверх нашо© хати погляда : "що це таке сто©ть, що я
його добре не бачу?" - таким, було, поглядом погляда .
Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив:
"бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов... Ми за ©м iдемо
проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, - вiн трохи зупинивсь
i говорить:
- Ви собi робiть як зна те; кохайтеся, коли вхiтнi, - а я на сво му
словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! -
Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, - а ми услiд його дивимось,
сто©мо, як холодом прибитi.
- Катре! Катре! Дитино моя! - вимовила мати: - в яку се годину ти
закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався - коли се бувало? -
Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов,
тiльки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"
Ще дослухалися - стояли, та вже тихо - додому тодi повертали:
- Катре! - пита мати. - Чого задумалася?
- Я хочу Якова бачити!
- Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
- Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала i на все, що ©© прохала мати, i зупиняла, i
жалувала - на все вона одмовляла:
"Я хочу Якова бачити!"

IX

- Катре! - говорить мати, - нехай я лучче сама пiду туди, - сама за все
розвiдаю...
- Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до
обiтниць... Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас... я нещаслива - я
на все пiду...
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла
якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи.
Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на
весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i
вигадки веселi нашi, - от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та
се визволилася, i знов йметься ©й на життя веселе i любе, i забiга вона
вже думками поманливими...
Уступили ми сперву до сво © родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у
©х усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк © привiтний, сама весела
та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжу ; добра ©м осiнь
була, добро© i зими сподiваються... Здоровий величенний кiт мурий, на
сонцi потягаючись, мрука - з свого доброго талану; воли високорогi
половi© дивляться з загороди у двiр поважно; бiлi© гуси поспiшаються на
воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури
рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають,
мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна,
розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки
й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi,
жовтiють та гарбузи...
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка
просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!
- Та я хочу ще Чайчиху навiдати, - каже мати.
- © ж дома нема .
- Де ж вона? - спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.
- А по©хала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.
- А син чого там?
- Хто його зна ! Вiн же давненько все тиня ться десь... Нашi люди його
бачили востанн у Хмелинцях, а се i мати до©хала туди до його; вони ж самi
з Хмелинцiв, в ©х там якiсь родичi...
I хати бiлi, й хазя© милi - немов пилом припали по тiй новинцi для
нас... Слуха мо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто
ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при сво©й лихiй
годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше
дочувати ©х, i томлять на умiр...
Пiшли ми собi додому, а Катря зверта до Чайченково© хати; схилилася на
тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.
- Завтра я знов прийду, - промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи
вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом ©де,
воли поганя - зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати?
Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем - то брови
й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий,
жвавий... Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в
продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи
вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться
здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа
копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату
се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалi ться людям: "Якi хаточки
були придбанi, якi славнi - поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю,
мабуть, продасть; мене не жалу , лiт мо©х яе вважу !" А як вiн дома
гостю , то знов вона, як не жада посваритися - не можна iз ним сварку
зачепити. Вiн ©й привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою
куплю так красно покаже, а продасть - добре, такеньки словом перед жiнкою
примiниться, такого ©й новинок нарозказу , - а була жiнка цiкава з
цiкавих, - що вона його слуха та й заслуха ться, - та тодi туман спаде,
як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
- Звiдки бог несе? - пита мати Iваненка...
- З якого ярмарку? - кажу.
Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи
звичай.
- А се, - каже, - був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був...
- Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, - перехопила мати, - от i Чайчиха
туди по©хала, - не бачили ©©?
- Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.
- Чого ж ее так? Там же вони з сином?
- А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселi , що
загублене знайшла.
- Яка удова?
- Хороша, молода, свiжа... От коли б таких та спродувати чи купляти, -
були б торги, кажу вам...
- Чи не зна те, як вона на iм'я прозива ться?
- Вбачаючи, - каже, - диво та не спитати, звiдки взялося? Вона
Терничихою прозива ться.
- Чи ж Чайченко ©© сватати хоче?
- Там ©х, зальотчикiв, бiля не© такого, що за день не перевiша ш; хто
свата , а хто вiзьме - се то вже вона зна .
- Бувайте здоровi!
- Щасти боже!
Катря нiчого того не чула...
- Боже мiй, боже великий! - промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. -
Боже мiй добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та,
порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовля : "не журись"
та просить "забудь!".
- Нащо мене дурити? - говорить Катря з смутком. Ми присяга мось, що
чули од Iваненка.
- Годi! Годi вже! - тiльки одмовля .
Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутн вiконечко, -
дивиться та дума ; а там як звелася - блiда, блiда!
- Що тобi, Катренько, що тобi?
- Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав...
я тiльки подумала, я вiри не йму... i не йнятиму...
На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що
мати говорила, сварилася - не слухала... усе вона собi думала i частенько
на виду блiдла...
На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий - щодня йде. Коли
було я за нею пiду собi - вона мене i не завважить наче; а заговорю до
не©, "годi, годi!" - перехопить мене... у Любчики увiйде (я вже було усе
веду ©© попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченково© хати,
подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, посто©ть та й додому
верта ться...

Х

Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до
нас у хату. Усi ми такеньки до не© й кинулися..
Сiла стара на лавцi, пита , що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на
не© дивлюсь - змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми ©© не бачили.
- Та не так-то добре, - одказу мати, - як би серденько мо жадало!
- А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?
Катря, що все коло не© сидiла та трепеталась, при цiм словi як
кинеться, як обхопить ©© руками, як зарида :
- Де вiн? Де Якiв? - вимовила.
Стара ©© жалу , - говорить, що вiн хутко буде до не©, що здоровий...
Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi...
- Коли буде вiн, скажiть менi! - просить стару Катря.
- Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй...
- Нема батька!
- То раненько прийде.
- Завтра раненько! - промовила Катря, обняла голову свою й важко
зiтхнула.
- А що ж батько вам каже? - пита Чайчиха, - що каже вiн?
Тодi ©й мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
- Господи милий! За що мо му дитятi щастя нема!
Мати, сама у сльозах, погляда на свою Катрю та промовля :
- Годi! Що се ви!
- Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому
пари довiку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.
- Як пороблено? Хто йому поробив?
- А та ж удова, те мо лихо пекуче! - каже Чайчиха, дрiбнi сльози
виливаючи. - Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша
родина... Слухайте ж усього горя мого!
- Зна те, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова
прехороша, пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така -
що й летючi слова хапа ... така-то до кожного прикидчива, приладна,
лесна... Я таки ще уперве, як ©© побачила, подумала: непевнi очi удовинi!
Се ж серденько мо чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого
став парубок - нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув
парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його...
Мати слуха , на свою Катрю смутно поглядаючи, слуха й Катря пильно;
сто©ть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказу :
- Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона
до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без
не©, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося
приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв... А
вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що,-сину, кажу тодi, не на
мо вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi... Покинь, забудь
стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i
засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн
поскорбiв тодi, що вiн поболiв - я знаю! Та що ви дума те? Яка недобра,
яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню - йому жалю
завда . Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де;
угледить, на добридень да , на здоров'я пита ться... Таку покинути б, та
ще богу подякувати, а вiн усе любив... Дала вона якесь дання йому, - якiсь
чари зачарувала...
Я, моя матiнко, рiки слiз вилила - благала: сину, оженися, - коханий,
оженися! Нехай же вона з тебе не смi ться. Довго вiн мене не слухав, - а
далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми
до не© сватiв - дiвчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то
заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася... А тая
безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк,
Якове, та люби тiльки мо© очi яснi!" I з реготом пiшла собi - у долонi
плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче...
Вона побралася iз тим сво©м багачем, по©хала iз ним, та хутко з його
родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася - не схотiла жити там:
вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася...
Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i
марнiв. Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала сво , i
селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд не©... I бог
менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став
ходити, - колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу
дочку вподобав... Я вже долi йому сподiвалася, - сподiвалася, що старий
ваш таки змилу ться - коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я
питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в не© чоловiк вмер: де вже з
нею на свiтi задля ться! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а
вона зараз Якову знати дала, щоб до не© ©хав... Вiн i по©хав... Я за ним;
прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала - вiн не слуха , вiн для не© i
матiр стару, i самого себе забува ... Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма
жене i мiй Якiв помiж iншими... Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо
сказати, - коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi... Що таке?.. А се
вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову
говорити, вмовляти - i вiн слухав мене... Думали - як вашого старого
вблага мо, так i весiлля буде... Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже
йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!
I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати
вийшла; я - за Катрею...
- Катре! Катре! - кличу, - не озива ться, йде улицею швидко. Догнала я
©©, беру за руку, спиняю: -Та куди ж iдеш, Катре?
- Не знаю... куди-небудь дальш вiд хати... Так от чого вiн тако© пiснi
спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив - ©©.
- То було, та вже тепер пройшло - i ти не думай... Добре, що
обмiркувався вiн, - збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!
- Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!
- Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки?
Ти вже лучче з Яковом поговори, - нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе
любить...
Вона озирнеться на мене, - як схопить мене за руку:
- Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревнi ©© слова перехопили... Господи! Як Вона плакала, як
ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не
слухала - не чула...
Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з
Чайчихою горюють удвiйзi.
- Я не пiду за вашого сина, - промовила голосно Катря.
- Як? Що? - пита Чайчиха, перелякавшися чи ©© голосу, чи ©© постатi.
Злякалася й мати.
- Не пiду за вашого сина, - ще голоснiш говорить Катря, - не хочу. Хоть
i батько даватиме - не пiду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.
- Чари, - каже, - чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй
довiку!"
Усi плачуть; Катря сто©ть нерухома у стола, тiльки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так
сво© слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: "така вже доля!", -