Вовчок Марко. Три долi

ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона,
Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.
Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi,
дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала - та
недобре ще обмiркувалася.
- I добре, доню, - озвалася до не© мати, - батьку покорилася... перейде
туга, знайдеш собi до пари... - та й хотiла ©© пожалувати...
Як же зарида Катря, як затужить! I невгава плачем сво©м. Ми коло не©
ходимо, ми коло не© пада мо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч мина - у нас в хатi
ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а
скоро занесе ©й голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй
зiтхне мати або я ворухнусь - усе те, кожен бдголос наче побуджа , наче
дода тузi сили - i тужить вона знову, i рида , i побива ться.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не
пора ться, не робить нiчого. Так i сидимо.
Бралися заговорить до не©, коли Катря як крикне на нас:
- Ну, кажiть менi, що ви казатимете, - кажiть, чи не мерлi
вставатимуть? - Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати
стане, жалкуватися: - Коли б же хоч попрощатись прийшов - коли б же хоть
ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине
личко красовите движiтиме... менi ©х любi слова чуються, я ©х кохання
спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А
я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче
жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..
- А чим вiн винен, що перше любив? - вимовила Маруся.
- Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
- Коли ти його вiрно любиш... - щось почала знов Маруся...
- Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче
б я його поховала!

XI

Час збiгав; туга якось потроху втихла - та на усе розляглася. Пiшлися
тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшi©, тi днi, нiяк не
перебутнi, - що все сидиш та дума ш, яке лихо тво , i як прийшло на тебе,
i як не покине тебе нiколи.
Уночi вона мало спала; устане - нi об чiм не дба ; сяде коло вiкна,
iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що
вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо - наче що в хатi вмерло. А
разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора,
вона як оживi , - такими ревними, гiркими сльозами обiлл ться! I тужить, i
рида , i б' ться до втоми... - i знов стихне, i знов наче нiщо ©й не
доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, - просить: "не
говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не
хоче; часом нiби з нас смi ться.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не
знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що
мати кориться чоловiку, що з того усе лихо вста , - та бiльш вона доводила
того гнiвом сво©м, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся
вiн такий, який пiшов - неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений,
здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не
лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися,
я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати".
Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, - ми так i
сто©мо; вiн опорядив усе, - тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати
вечеряти просила - вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе
не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на
Катрю пильно, - начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не
сказав нiчого.
А Катря сто©ть коло стiни, сама як стiна бiла, - бачу - зомлiва .
Добача те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово
вимовити.
- Втомився я, - каже батько.
- На добранiч вам, - кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за
собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.
- Що тобi, Катре? - питаю. - Чи ти батька iзлякалася?
- Нi, нi... я тiльки спогадала... як тодi благала я батька, як
нарiкала!.. тодi в мене було щастя... тепер вже нi об чiм менi просити
дома, нiчого сподiватись з сторони... Нема в мене нiчого, - я сама
нещаслива!
- Втихни, Катре, втихни для батька, батько почу , -годi! - вговоряю ©©.
- Втиши ж ти перш мо серце! - одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в
жалю.
- Темна нiч яка! - промовляла Катря сумуючи, - яка темная та довгая! -
А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, - каже: - Вже й
зоря ться! Вже сонце; день, як його перебути до ночi - боже милий!
Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що се безталання Катрине буде
батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:
- Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова ©© зрушили.
- Повiсти, як усе було, - не вмини нiчого! - велить. I усе йому мати
повiстила, що було.
- Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, - просить батька: - вона
послухала, покорилася, а нещаслива.
- Вона не мене послухала, - одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала - гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на
чолi високiм похмурiм.
Далi вiн пiшов собi iз двора - так, як iк гаю побрався, - а тi© пори
вже не було нiякого дiла в полi...
- Як вiн прийняв те , - не знаю, - говорила мати, смутно виглядаючи
його додому.
Вiн повернувся увечерi пiзно.
Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора
того. Усi робили кожен сво дiло.
I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, -
от як, бува, при недужому, що к смертi недугу , сидять люди, не
зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема ©м у словi
поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, - то нiби разом як промигне кiлька
годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко приляга на душi.

XII

Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв ©© самий
сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко,
Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не
вважаючи; що спита ш в не©, заговориш - "що треба? чого хочете?" До матерi
як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться... Де там в селi пригода,
дослуха ться: яка, хто журиться, плаче - i ©й наче любо вдивлятися,
обмiркувати тут - i дивиться i слуха вона так, що нiби ©й не жалко, що
серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було:
"Отсе люди! Що той розум людський!"
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
- Боже мiй, Катрусю! - згадаю ©й: - як колись - що ти за весела була!
- Була весела, - одкаже, - бо перше було жити легко у свiтi, як дурному
з гори бiгти... Тут менi дещо нахватилося - зупинило мене... Спитала я
тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе
ыа муку - родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти - усе
проходить, як дим, усе мина , як зiлина...
Почне було такечки говорити, тiльки слуха мо з Марусею. Нагонить було
холоду сво©ми словами.
- Скажи менi, Катрусю, - питаю одного разу, слухаючи тi© мови ©©
суворi, - чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала ©й, а вона всмiхнулася.
- Не бiйся, не бiйся, - каже, - я вже не плачу тепер, я вже не ревную,
та й не кохаю...
- Як? Вже забула?
- Ой, Химо, - промовля , - як усе свiтове мина ! I кохання, i радощi, i
горе - як усе мина ! Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка
пильна!..
Змага ться з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у
людей.
- А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А
де тi добрi?
- Мати ж наша? - кажу...
Перехопила мене:
- Мати, батько, родичi? Та свiй сво му поневолi вже брат! А нехай-но в
одну рiч вкохаються та вдадуться, - побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
- О, у свiтi добрi люди, правда! - говорить Маруся.
- Хiба у наших мислях iз тобою!
- А що се, Катре, - кажу, - се вже ти одна, мабуть, сама одна певна
людина на свiтi?
- Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна...
Непорушимо вимовила сво© слова... Згадують такеньки давнього давна
поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не
визволить ©© i на хвилину з того льодуватого суму...
Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi... Батько
теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось... Якийсь погляд у його
часом був, що я ще в його нiколи не бачила... Не постерегла того мати, i
вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я
завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як
перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний... Якось
Катря, дивлячись у вiконце, промовила:
- Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! - То
як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i
дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне
коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько - дверима грюкнувши, Катря
iздригнулася... Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав
надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла,
поки довiда ться, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку - хвалилася, що добра.
- А справдi добра, - казала Катря.
- Добре, коли б i тобi таку, - говорить Пилипиха.
- Добре б i менi, - каже Катря.
На другий день рано батько iз двору по©хав, - у тиждень повернувся - аж
у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Да Катрi - яке
понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось
покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала... Як вiн
поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!
Чайченка ми не бачили анi старо© його матерi. Часом було перечу ш через
дiвчат, що зустрiли де, або так ©х на iм'я згадають - тiльки ми й знали.

XIII

Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене пита : "чи Маруся
нездужа ?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в не© в'яне, i хвалиться,
що хутко ©й поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози
дрiбнi... I сама я бачу, що Маруся занепада .
- Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? - кажу ©й.
- Нi, - говорить, - менi нiчого, i я не журюся.
Катря бачить, слуха -i все ©й байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею
самi, я почала про Марусю ©й згадувати: що се ©й таке сталося, що вона
така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати
б, мати неласкава, так мати й перше була така сама - а тепереньки тiльки
що ради не просить - жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Дума ,
дума , мов що пригаду , - та обертаючись до мене:
- А зна ш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка
любить!
- Отсе! - покрикну. - Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн
©© не любить...
- Дарма! Та вона його коха ! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла
ще тодi... А потiм я вже не думала, забула усе...
- Та по чому ж ти вважа ш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене,
зда ться б, не крилася... Вона ж тепер нiкуди не ходить... А може, коха ,
та кого iншого...
- Його! Його! Се напевно. I давно вже коха . Вона ж його перше нас
зазнала. Пам'ята ш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись
на весiлля, як ми питали в не© про його i як вона од нас втiкала, як не
хотiла розказувати i як нiчого не розказала, - пам'ята ш? А як мене
питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи
усе ти пам'ята ш?
Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала
багато чого, що перше знала, та не дбала, - та й сама задумалася: може,
воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не
постерегла б того? Очi ж мо© усе бачили добре - де ж провидливiсть моя
непомилешна? Де мiй розум бистрий?
Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.
Тiльки менi хвилиночка вiльна, - я зараз до Марусi побiгла, постукала у
вiконце:
- Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до не© тим-таки словом:
- Марусе, ти коха ш Чайченка?
Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. © очi засяяли;
личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:
- То що?
- Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала... I дуже
ти його любиш? I давно вже?
- Я за його умерла б, - говорить, дивлячись поглядом сво©м добрим, а
смiлим, - я для нього б у свiтi жити рада... а люблю я його давно,
давно... завсiди люблю, як зазнаю.
- Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi... до iншо©.
- Нехай здоров буде та щасливий iз тi ю, що покоха собi...
- А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?
- Хоч горе, - я вiд його усе прийму за добре.
- А мати ж твоя?
- Що ж мати моя? Я ©й тим не докучаю.
- Та вона замiча , що ти в'янеш, вона тим печалиться...
- Коли б же дiялось по мо©й волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!
- Як же ти замiж пiдеш?
- Я не пiду замiж.
- А мати стане силувати.
- Що ж? Важко менi буде.
- Та вже ж важко за нелюбого йти!
- Нi, я кажу - буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду...
- Та чого ж дожидатимеш? На яке добро впова ш?
- Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.
- Та вiн не зна i не дба , що ти його коха ш!
- Нехай! Аби я його кохала.
- Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.
- Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде...
- Прощавай, Марусенько! - кажу ©й.
- Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова
наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат
чару ? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я
ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася... Подумала, зiтхнула
та й сказала: "Годi!" I годi.
- А що? - пита Катря в мене всмiхаючись, - чи ж я не вгадала?
- Твоя правда, - кажу. - Нещаслива дiвчина! Жалко менi ©© дуже! Гiрка
©й доля судилася!
- Гiрко даремне кохати, - промовила Катря, - гiрко даремне дожидати, а
ще гiрше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що
скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце коха - як
не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, - чи ж вартi?"
Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня..."
Часом Катря як посмiва ться, часом нiби як завидно ©й чогось стане...
Все вона свiтом нудить, все нi до чого у не© нема охоти, нi до чого
жадоби.
- Катре! - кажу ©й, - так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!
- Аби то! - вона менi, - аби день до вечора! Мати ©й убрання хорошi та
пишнi купу , - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила ©© в
гостину - ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася - що буде з нею. Мене просить:
- Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!
Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь
стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, - спогляне на Катрю i мине...
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею - я
на не© дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й
птаства не полоха мо...

XIV

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок
той лiтнiй - i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике
таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами
котить рiчка глибока - нi древа, нi квiту, нi щебетання...
- Катре! - кажу, - чого се ми тут прийшли?
- Ходiм у печери, - говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
- Не ходи, Катре! - прошу, - вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у
гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi - вже душно менi:
- Вернiмось, Катре! - йде далi... Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна
постiль помостилася - крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У
тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку
невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на
долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала - невпокiйна, тривожна... Як iрвоне з
себе коралi дорогi - геть одкинула - тiльки вони гур-гур - розкотилися! Я
кинулася збирати:
- Що тобi таке, Катре? - А Катря впала коло кам'яно© постелi на колiна,
розлива ться слiзьми.
- Катре! - покрикну. - Що ти робиш?
А вона не слуха , не чу , у сльозах великих!..
Ледве я ©© вивела з тi© печери на свiт божий.
- Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула - чи ж пiзнати ©© було! От наче довго та
довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла -
заспоко на та радiсна, та сама диву ться...
- Химо! - каже до мене. - Я у черницi пiду. Я скаменiла - як стояла.
- Буде менi спокiй, - промовля радiючи.
- В черницi! - кажу. - А мати ж? А батько?
- Ходiм додому, ходiм, - перехопила мене, - нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола
говорячи. Катря ©м вклонилася до нiг i просить:
- Тату, мамо! Я пiду в черницi, - я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
- Катре! Катре! - покрикне мати.
- Я пiду у черницi, - промовля Катря, - стану богу молитися.
- Ти ж в нас одна дитина дина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас
дума ш покинути при нашiй старостi... - плаче мати...
- Я за вас буду бога просити, - каже Катря.
- Годi, дочко, годi! - мовить батько. - Я такого слова щоб бiльше не
чув вiд тебе!
- То ви мене не пустите? - покрикне Катря. - Пустiть мене! Не губiть
мо © душi!
- Я сказав: годi - то й годi! - знов мовить батько. - Я нiколи тебе на
се не благословлю!
- Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя
дитино? - вмовля мати.
- Пустiть мене... не губiть мо © душi... Я пiду, пустiть мене!.. -
слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже
не йде - сидить у хатi - плаче.
Тиждень збiг.
Одного ранку прокинулися ми, - нема Катрi: де вона? Я кличу - не
озива ться, - я кинулася скрiзь шукати, шука й мати - нiде нема, нiхто з
сусiд не бачив.
- Десь пiшла проходитися, - кажемо, а самi вже не впевня мось, вже
серце мре... Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч - не верта ться. Яково то
було матерi перетривати; яково ©й було батьковi оповiстити, - а батька той
день дома :ве було. Як почув вiн - бiленький став, зовсiм бiленький...
- Коли? -спитав.
- Вчора ранесенько, - прокинулися, вже ©© нема! Усе Сво покинула,
пiшла! - вбива ться мати.
Батько конi запрiг свiжi й по©хав зараз. Два днi його iде було - на
третiй повернувся наче з-пiд землi.
- Нема? - пита мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.
- Нема, - одказав.
Ще шукали, ще питали - не чутно нiде, нiде нема ©©, як у воду впала.
- Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? - раз у раз говорить мати. -
Може, тепер у великiй пригодi, може...
Батько нiчого свого не каже...
Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспоко©ться,
нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали,
щогодини знов опо;живляли; усякi ©© пригоди й бiди оплакували, то знов
надiю складали, що бог ©й у всьому допоможе i на добре виведе.
Говоримо, було, iз мамою та згаду мо, - батько слуха , - бровою не
здвигне... Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих
молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i
наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче
журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для
нашого жахання й сподiвання. Прочу мо, що десь там, в повiтi, бачили
дiвчину, нiкому не знайому - батько ©де питати - об'©жджа округи шукаючи.
Прочу мо, що десь мерлу знайдено - ©де батько на не© подивитися; чи
утоплену понято - ©де батько ©© побачити. Певностi дожида мо - плачемо;
дозна мось, що не вона - дяку мо, радi - i знов плачемо та суму мо, що ©©
слiд запав.
Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й
налякалася, i зрадiла, i заплакала.
- А пощо то? - пита того дяка, що за нами прийшов. - Коли зна те,
скажiть нам, голубчику!
- Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, - одкаже
дяк.
Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, - i голiвка його
була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, вiн ©м каже:
- Дитина ваша жива.
- Господи боже мiй добрий!
Розказу тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Ки вом
десь, i оте лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого
села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею
бути; а розпитали в не©, що родителiв ма заможних, то нехай родителi
оджалують ©й дещо на прожиття, бо вселилася вона у ©х в такiм убожествi,
що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували ©й щомога; а ще нехай
родителi не заборонять ©й спасенiя, бо се тяжкий грiх ©м буде, i нехай
присилають дочцi сво благословенi . "Молимося боговi, - пишуть, - а вас
просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та
вчинки".
- Пишiть дочцi благословенi , - каже священик, - не спортеся, не
вiдмагайтесь - все рiвно ©© не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.
- Не вернеться вже? - пита мати та плаче. - Нiколи вже не можна?
- Авжеж, - одказу священик: - пишiть благословенi .
- Хай же ©© бог благословить, мою дитину! - промовила мати, - хай бог
©© благословить!
А батько сто©ть - не говорить.
- То й добре, - хвалить священик, поглядаючи на батька, - я так i
напишу, що батько й мати благословляють...
- Нi, - озвавсь тодi батько, - за мене, за батька, не пишiть, батюшка;
я не благословлю.
- Як же? Та се грiх тобi великий! - страха священик. Батько знов
нiчого не говорить.
- Годi, годi вже! - вмовля священик. Батько усе нiчого не говорить.
- Напишу, що батько й мати благословляють.
- Нi, батюшка, батько не благословить нiколи - се напишiть, коли
хочете, - правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озива ться - тiльки плаче та тужить.
- Що ж се таке? - говорить священик до матерi. - Чи ж так рiдну дитину
покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не
казав давати, та й не забороняв, - зiбрала мати грошi, зараз однесла
священиковi, щоб переслав Катрi.
- Це добре, - каже священик, - колись, може, вiн i поблагословить, а
тепер напишу, що мати благословила...
А тут люди прочули, iдуть - радiють - до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину
вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i
далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".
Мати до усiх озива ться то жалем сво©м, слiзьми, то исловом, - батько
нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". - "В мене
нема дочки", -одмовив. "Ваша дочка черниця". - "В мене нема дочки", - знов
одмовив.
Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дяку Катря батька й матiр
за ласку i за грошi i просить, щоб ©© не забували.
- Як же ©й там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? - се мати питалася. А
священик каже:
- Авжеж!
А дяк:
- Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку.
Старий батько сивi ; на високому чолi .морщина у всю довж лягла, глибока
та понура.

XV

По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою:
заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днi© ходити та вкупi
горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться,
згадають давн - й смутують. Прийде i Пилипиха... Була i в не© своя журба
та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу ©©, прийде
було, сяде вище усiх, погляда , наче судить судом, i розказу :
- Моя Маруся в'яне. Нiчого ©й не мило. Вбира ться не глядячи, що бере
на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже ©й... Тепер свата
Похиленко -."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе
силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, - i менi, i
йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки... Я його не знаю i не
кохаю, i не буду... Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт
зав'язати!"
Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене дума ш при мо©й старостi
покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не
покину"...
- Може, кого любить та бо©ться признатись, - говорить мати, - може,
якого сироту вбогого покохала.
- Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? - "Нiхто мене з ума, з
розуму не зводить".
Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про
долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток сво©х...
- А що, Марусе, голубко, - було кажу ©й, - що се у свiтi робиться?
Вона осмiхнеться менi.
- Як ти живеш, Марусе? - питаю. -Чи усе любиш так само?
- Так само, - одкаже.
- Може, вiн хутко ожениться - його мати усе плаче: оженись та
оженись... хвалилася, що обiщавсь: оженюся...
- Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!
Такеньки було i розмовля зо мною, часом спiва , ласкава та ввiчлива.
Чайченко знов мiж нашу челядь уявився... Такий самий хороший, може, ще
кращий... бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його
дурне серце приляга ... Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить
i знов нiкого не коха ... Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь
шинкарем.
Маруся бачить його... Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на
очi - хто б пiзнав, що коха його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн
бувати...
- Отсе ти рум'янi ш, - кажу.
- А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду - нехай побачить мене
рум'яну.
- А чого все ти смутная?
- Невесело, Химо.
- Ти усе ©м печалишся, - а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим,
живеться!
- Йому не добре! - вимовить i на лицi побiлi .
Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, -
коли Чайчиха й каже вдовi:
- Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь
послав!
А Пилипиха каже:
- В'яне моя МарусяI
- Та ©й, зда ться, трохи получчало: буде здорова!
- Не кажiть - получчало: вона в'яне!
- Мiй Якiв - добрий парубок, - знов Чайчиха говорить, - я таки йому од
господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! - "Добре,