Вовчок Марко. Три долi

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



I

У слободi я родилась - П'ятигiр. Там, недалечке од нас, - може, коли
Слободянськi сторони доводилось пере©здить, то чували, - стара жона
викопала печери у крейдянiй горi? Тридцять чи сорок лiт копала, - такi
великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, -
запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже
трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу
великого. То, було, як вже ©й сили перейметься - упаде по трудах тяжких та
тiльки заплаче до бога, то - як зiлля пiд росою - знов одживiе та й знов
копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам'ять ©© свята.
Як вийти з тих печер та стати до сонця, - перед тобою усе тiльки гори
крейдянi бiлiють високi, а мiж горами тими узенька рiчка, прозора i
глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до само© луки
зелено©, - по луцi вже тихо i широко розлива ться i тихо далi лелi попiд
гаями, а там у високих очеретах десь пропада .
Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п'яти горах сто©ть крейдяних,
осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг;
здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою
зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й
тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна
дрiбнолиста груша, як намет, укрива або гiллястий ясокiр буя ; в березi
калина розрослася, повиростали верби. З гiр на воду городи бучнi
розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й
до сусiди, i до друго©. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки
дiвочi.
Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги
очима скинути.
Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як... Вже
старуха сива, а пам'ять молода не забулась...
Отсе наша хата стояла на шпилечку... Було, вийду, сяду на призьбi,
прислухаюся, придивляюся. Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода
червоно i тихо лелi - не ронче; коло кожно© хати гомiн чути; там череду
вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль ку ... А ось
вже й смерка , небо мерхне i втиха земля, втиха - уже тихо. Нiч обняла.
Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць - i все те у прозорiй водi
заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий...
Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i
прийняв мене мiй родич до себе, - Павло Булах звали. Його жiнка мене
викохала сполом з сво ю дочкою; в ©х хатi я й зросла, у ©х i служити
зосталася.
Родич мiй був хазя©н заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося,
два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн
часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й
спродував людям - хто попросить, а то й собi па споживок iшла. З того був
йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще
його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався
у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожада ться, не
поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по сво му садковi
гуля . Було, як прийде оте додому, та веселий:
- Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил, зовсiм
засипалася...
Жiнка хоч i не зна , що там за криниця така, а зараз пожалку
звичайненько:
- Отсе, - каже, - шкода ж кринички; i такечки зовсiмтаки засипалася?
- А як ми з батьком покiйним, було, ходимо - що там за вода була у тiй
криницi - чиста, як сльоза!
I почне розказувати, як-то було за батька i як тепер настало...
Жiнка в його така була людина добра, така тиха, привiтна, ввiчлива. Я
не чула зроду-вiку мого од не© слова гiркого, не чула докору. Та й обличчя
в ©© було таке, наче от вона се тiльки з церкви божо© повернулася.
Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.
Хазя©н був чоловiк кремезний i норовливий. Любив вiн дуже i жiнку й
дочку, та хотiв, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у
господарствi, чи так, вiн сам за усе погада , й помiрку , i предiлить, а
жiнцi тiльки скаже, коли треба. Вона ж завсiди, було, погодиться, як вiн
схоче; вона усе прийма.
Була в ©х дочка Катря... Ся не в матiр зародилася - палка, прудка
дiвчина - трудно ©й було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови,
стисне уста тонкi та блисконе оком сво©м чорним - ми вже з панiматкою
ледве дишемо, -одна Катря не бо©ться нiчого: пита його, та розпиту , та
суперечить, поки аж батько не покрикне: "годi!" - таким голосом, що й
найсмiлiше у свiтi стихне... Пiсля того ще довго у Катрi личко горить i
слiзки викочуються з очиць...
Хороша була та Катря. Було, оте , як убереться - диначка, то вже
нiчого гiе жалували для не©, - плахта на ©й шовкова, хустка з золотими
квiтами, з золотою габоюзав'яже, а з правого боку квiточка. Корсет зелений
з байки або з сукна. Коса в не© була така, що було й рукою не ссягне, - i
кiсникiв не носила, тiльки стрiчка вплетена червона або голуба. Намисто
добре; на намистi дукач з камiнням дорогим; черевички на корочках
високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол... Увiйде було
вона де гостей людно, - всi помовкнуть i на не© дивляться-задивляються, а
вона i всмiхнеться, i засоромиться.
Що то за весела! Що то за шамка була! Родичiв у нас багато: той
ожениться, той замiж iде, - то мiж сво©м родом нагуля шся.
На весiлля чи на вечорницi - як-то було Катря весело поспiша ться! I
хто ©© перетанцю , хто переспiва ?..
А весною?!. Скоро оте скресла крига, потанув снiг, iз стрiх закрапало,
а з гiр струмочки покотилися; сонечко грi з-за весняних хмарок; вiтрець
дрiмливий та теплий якийсь паше, - вже Катря веснянки заспiвала. Iде
слободою й спiва , i дiвчат на вулицю виклика .
Всiма, було, вона дiвчатами верховодить. I дiвчата ©© слухали, i дуже
©© любили; вона ж, було, з ними скiльки раз па день i попосмi ться, i
посвариться кiлька раз, i обiйметься...
Життя молоде ! Пiшло вже ти за водою!
Весна йде та йде. Ось вже i небо голубе i чисте, i вода голуба,
просвiтчаста. Сонечко блищить i горить; га© розвиваються; садки
зацвiтають; увечерi десь тьохнув соловейко на листатому кленi; ку зозуля
на високiй березi; гуде бджола; мигтять бiлi метелики понад молоденькою
травичкою; хрущi лiтають гучливi... якийсь гомiн, гук якийсь чи з-пiд
землi, чи з води, чи з неба!..
Дожида мо вечора, а ввечерi - на могилу. Ледве нам сяють мiсяцевi роги,
тихо усе, - тiльки ми спiва мо, та десь млин меле, та вода в береги
плеска ...
У празник, було, ми заранi прокинемось до церкви, а з церкви по дiвчат
на слободу: iука , збира Катря дiвчат:
- Дiвчатонька! Ходiмо ми на могилу!
- Нi, ходiм у гай по суницi! - Нi, лучче вже на пологи, в степ! - Нi, в
садок! - Там краще! - А там лучче! - А там веселiше!
I там, i там! I всюди гарно, i всюди весело, i всюди красно! I весела
юрма дiвчат жене, i пiсня i регiт несеться...
Що то молодi лiта золотi людям! Що задумав, все йому можна, все йому
вiдрадiсне, все втiшно; а старому - як заказано!

II

Була у нас сусiдка - удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка
хата, якi городи, садок, скiльки поля, степу, i баштан, i пасiка, i млин -
чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, - все, було, у
червоному очiпку красу ться i в зеленiй юпцi до усiв; чоботи рипають, бiлi
рукава мають широкi, - походжа собi де, то мов багата теща у вбогого
зятя.
Пилипиха була ще давня товаришка i приятелька нашiй матерi, i жили вони
з собою добре, любилися. Недолюбляв тiльки батько удови, що така вона
сво умка непокiрлива; недолюбляла i вона його - обопiльне. Що було старий
у господарствi попорядку , що там намислить чи зробить, - мати удовi
похваляться, - удова усе осудить. Хоч у вiчi не скаже словами iнодi, так
зiтхне або головою похита . Нiяково наче ©й було, що мати годить такечки
старому, шо так його слуха . Аби до нас прийшла, що старого дома нема , та
й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: "Що чоловiк -
господар у полi, а жiнка - господиня в господi; та що лихе життя iз тими
самовольцями, що вже назаумiру сво©м упором ходять. Се як той хрiн
корiнчастий: де вже розкорениться, то й посiяти за ним доброго нiчого не
можна. Лихе життя iз такими!"
- А як же не лихе! - одказу мати наша удовi. - Крив бiг нас, нехай i
дiток наших боронить!
- Ще твiй не норовливий, голубко? Ще тобi по йому голова не зв'язата?
Ще тобi не тiсно? Ще тобi не важко?
- Отсе! Чого ж менi важко? Чого мене лихом тим надiля те, що його зроду
не було? Та мене чоловiк мiй нiколи словом недобрим не покартав...
- Пiп то, вiн мовчить! Кажуть, що й кат не говiркий, а голову вiн
одтина ! Мовчить!.. Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче...
нi ради в вас, нi поради не спита - не шука ; поводиться, як той пан з
пiдданками!
- Що 'тсе ти, любко, що 'тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi
вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дяку мо йому...
- Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу сво му подякувала, ти така в бога,
мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого,
- побачив би вiн!
- Ну ж бо, серце!.. Буде вже! - одпрошу ться мати. - Нiяково менi тебе
й слухати!
- -А то ж я з, чого 'тсе говорю, як не з приязнi мо ©? Мене що долiга ?
Що зачiпа ?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха
не тямиш, недобача ш, здорова!
То се вона, люблячи та жалуючи, було, й i показу ...
I справдi - добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як
одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб' щся вже, так бо©щем
натiшишся славно.
Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як,
було, до нас прийде та його дома нема, то ©й наче дуже стане досадно: тодi
в не© i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона
сподiва ться холодно©; а як наш батько тут - вона дивиться жваво i наче ми
усi ©й тодi любiшi i милiшi...
От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу
розмову мiж собою.
- Е, - каже, було, наш старий: - е, панi-сусiдко! Я б вас де
полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а
вам, ©й же богу мо му, вам отаманувати!
А сам, говорячи так, збоку якось на не© дивиться мудро, що горда удова
тiльки зчервонi та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому
одмовити.
- Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, - та все жарти; а ви менi яке
розумне слово прокиньте.
- Вибачайте на розумнiм - приймiть правдиве, сусiдонько поважна!
I ще Пилипиха почервонi ...
Чи вона свого чоловiка небiжчика згада (а вона часто любила його
згадувати): "от чоловiк був!", - зiтхне важко, очi сво© бистрi у землю
спустить: "ох-ох! тепер його душенька в раю..."
- Дякуючи вам, сусiдонько! - озветься батько. Вона так i спахне, i тугу
забуде свою за небiжчиком.
- Менi дякуючи? - вхопиться за те слово: - за що менi?
А батько ©й спокiйненько та хитрово:
- А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю...
I завсiди, як тiльки вони вкупi, - все отак заведуться ласкавими
словами одно 'дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не
стерпить, - угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи. Та се не
на великi часи: хутко знов нас одвiда i знов так само суперечками та
уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.
Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, - теж однолiтка з нами, - i
добра, i люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум'янi,
як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос... було, тiльки
заговорить, то зда ться, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже
тиха, що наче вона чогось смутненька. Нiколи вона так швидко рум'янцем не
спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче,
до впаду не затанцю ться, не розсердиться до сварки; не втомлена
гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихе лiто.
Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна -
бiжимо-летимо до не©, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася
перед удовиним поглядом. Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, - от,
скучиш, - так слiвце яке нашвидку пер-емовити, а тебе перестрiне сама
Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.
- А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?
- Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.
- Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милу !
I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою
стоячи та тобi в вiчi глядячи.
Пилипиха була мати сво©й дочцi не податлива, не схильчива. Вона як
ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше ©й було хазяйку, мовляла,
непутящу бачити у сiм'©.
- Хазяйка - порадниця в хатi, - було, доводить, - а коли вона плоха, то
яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм'ю свого треба хазяйцi так
тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.
Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти
пустить, дочка в не© не спiзниться, не забариться. Оте було, як наша
Катря де загостю , та мати дивують - "що се донi нема?" - як тодi удова
головою хитала! Хита та й очi аж заплющить.
Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти - чи
робимо ми, гуля мо; а мати - у матерi, було, одпросимось, коли схочемо;
забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: "А що,
чи добре гуляли?"
Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi -
не можна...
Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в не©.
- Життя ж тво , Марусю! - порiкувала Катря, розсердившись (от не
пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся ©й:
- А що мо життя?
- Та як ти живеш - горю ш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого
забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!
- Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi...
- Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з сво © охоти усе на вгоду ©й
робиш? Вона ж така надто вже норовлива!
- Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я ©© втiшу...
- З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось
гайдамаку старого, - ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила!
Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!
- Отсе, - смi ться Маруся, - ся Катря то заздалегiдь мене оплаку !
Катря вже i сама смi ться.
- А так, так, - каже, - знай же мене, щиру приятельку!
- Катре, - попитала я в не©, - а як тебе батько вiддасть за того,
мовляла, гайдамаку?
- Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!
- А як батько присилу ?
- Мене? Мене присилу ? - покрикнула, почервонiла по саме волосся. - Я
сама батькова дочка!
- Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.
- Ви усi мене тим лихом страха те, як вовком! Може, й воно десь у
лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те сто©ть за лихо пекуче, що менi слова
промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають,
що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!
Ми того дуже боялися, розмови тi©. Вже як було мати спою Катрю вмовля ,
як проха :
- Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким
словом або поглядом пустим, - слухай покiрливо!
Катря матерi обiця вже, а скоро батько у чому ©й на перешкодi стане -
чи там у ярмарку не звелить купувати яко© одежини, чи воза не дасть
по©хати куди - вже Катря просить назад сво © обiцянки. "Я скажу татовi,
мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!.." - i вже гонить по хатi, вже
розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози... Мати, було, ©© за руку з
хати виведуть. Катря дуже матiр любила, - для матерi вже терпiла, ©©
слухаючи.

III

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багато© сiм'©
була, i бучне весiлля справляли.
Ми собi на те весiлля прибира мося, тройко нас вкупцi з Марусею.
Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга - за те
весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.
Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, - од нашо© слободи те село
недалечка - на годину мiсця ходи, - то звiдти, славили, усi будуть, а що
вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, - хiба б не дожив котрий,
то з домовини не прийде. Оте ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи
та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне,
та багате.
I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь
козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний - i не сказати,
i не списати!
- А хто з вас його бачив? - пита дiвчат Катря.
- Олена Чуга©вна бачила, як iз церкви йшла, - аж зiтха , як згада . Да
Маруся, зда ться, тож бачила? - говорять.
- Марусе! - крикне Катря, - ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його
бачила?
- Як була з мамою у Любчиках на весiллi, - тодi бачила, - одмовила
Маруся.
- Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?
- Вiн чорнявий.
- Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн
гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?
- Годi-бо вам, дiвчата, годi! - говорить Маруся.
- Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили ©©, схопили - не пускають.
- Що ж маю вам розказувати?
- Який вiн, - чи ввiчливий, говiркий?
- Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.
- I трохи не гордий?
- Не знаю.
Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж
Маруся додому пiшла.
Не було дiвчатам вгаву: Чайченко - як на мислi, як на язицi; далi вже
так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як
його побачать. Одна довiдалась, що в його мати стара; друга плеще, що
вiн хоче у Любчиках оселитись - хату собi там цiну ; третя знов вилiта на
вулицю, як горобець iз стрiхи: "Чайченка Яковом зовуть!"; четверта знов,
прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi
не прийде.
- Дiвчаточка мо©, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, -
смi ться Катря дiвчатам: - славнi бубни за горами, а зблизька - шкуратянi!
- Ну, ось вже весiлля недалечке, - побачимо, - гудуть дiвчата: - вже
довiда мось дiйсне, вже побачимо його - який.
- Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й
мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!
Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.
Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся
чогось задумана. А ми, кажу, смi мось з Катрею, жарту мо. I про того ж
таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побива .
- Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! -
говорить Катря, - а то наче для себе хова ш...
- I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? - озвалась i я до не©.
- Та що я маю казати?
- Який вiн?
- Молодий, чорнявий...
- Оте i всього! - смi ться Катря. - Чи мало ж по свiту тих молодих i
чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчIвськi парубки
усе чорнявi... Як його пiзнати? А може, в його на чолi - мiсяць, а на
потилицi зорi сяють?
Ото ж людей на улицi i коло хати - нiде й голки встромити. Якось ми
пробилися, увiйшли. Тут - нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiта мось,
пита мось, - з молодою словце перемовили...
Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв - стiною
стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся - все на тебе
незнакомi очi блискотять...
"Де ж отой Чайченко, - думаю собi, - отой вславлений?" Та й дивлюсь
нишком, чи не пiзнаю його де, - коли чую: "Ой менi лишечко!" - жахнулася
Катря обiк мене. Оглянусь я: "Що тобi?" Вона сто©ть от як би вона, без
гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася - так то вона стояла,
дивилась кудись... Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний,
чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi... Задивилась i я
на його... Трохи схаменувшись, питаю:
- Чи ти не зна ш, Катре, хто се такий?
- Не знаю... не знаю...
- Чи не Чайченко!
- Нi... може... не знаю...
Я до Марусi, найшла ©©; вона задумалась - не погляне...
- Марусе! - кличу: - хто се сто©ть он тамечки? Чайченко?
- Вiн, - каже.
"Що ж то за краса! Що то за парубок!" - шепотять дiвчата мiж собою.
Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.
- Чи ж тобi не до сподоби? - питаю.
- Хороший, - промовила стиха.
- А що вже Катря, - говорю Марусi, - то, надiйсь, добром таки у йому
закохалась!
А Маруся менi так-то вже поважно вимовля : "Ти, сестрице, коханням не
жартуй!" - от, мов, вона ворожка стара, абощо.
- Ну, добре, - кажу, - iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти?
- Взяла ©© за руку, притягла до Катрi.
- Катре! - почну, а Катря як стисне менi руку.
- Iде, iде, просто до нас iде! - шепче, а сама так i трiпоче.
Чайченко став коло Катрi i взяв ©© у танець. Вона, ота смiлива меткая
Катря, немов перелякалася чого, збiлiла...
- Марусе, iзмiча ш?
Маруся ©м услiд дивилась сво©м поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив
Катрю, усi дiвчата так i тиснуться до не©:
- А що? Чи зна ш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А
чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?
- Та я ще його добре й не розгледiла, - одмовля ться Катря перед
дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.
Декотрi й вiри ©й пойняли: "Та вбачай же бо, вбачай добре: другого
такого нема!" - а которi - так з-пiд брови на не© подивились.
А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками
винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi
попаде дiвчина, ту вiн i бере.
- Вiн нами горду , - обижалнся iншi дiвчата, - що бере нас, у вiчi не
подивившися!
- Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, -
вмовляли знов другi.
Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою
одружитись?
- Добре, як взяти любу та милу! - озвавсь Чайченко.
- Чому б тобi i не взяти, - одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили,
кохав нишком молоду, - тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.
- Багатий на дрiбнi сльози, - промовив Чайченко всмiхаючись.
Музики заграли, усi пiшли у танець - i Чайченко. Чи се вiн правду
сказав, чи се вiн пожартував - хто його розбере! Ми усi з собою
iзглянулися; багато дiвчат помовкло - задумалися.
Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому.
Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, "нi!.. еге ж!..
авжеж!" - одкаже Маруся: якiсь ©© сво© мислоньки заносять, а Катря - то й
зовсiм менi одвiту не одда ; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то
вона одстане...
Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i
на добранiч дали. I Чайченко... Який в його голос був отруйний! I почу ш,
i пiзна ш всюди - хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тi© жарти? Де тi
вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.

IV

У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми
по©хали у Любчики всi ю сiм' ю. По©хала й Пилипиха з дочкою. Катря ще
звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона -
не знаю; а менi - то все такi сни снилися дивнi тi © ночi. Снилось менi,
що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i
всi степи тi©, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у
один хорошi...
Катря мене будить - я ©й розказую: "а чи ж не дивний сон?"
Як же вона вжахнулася, почувши!
- А що те вiщу ? Що вiщу ? - притьмом iскажи ©й.
- Не полохайся, Катре, - вмовляю, - се сон недiльний: як до обiд не
справдиться, то й не ждати нiчого.
- Боже, боже! Що то буде! - бiдка ться вона...
Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, -
розчiсувала й плела вона сво© коси довгi; рум'янець густий спахував на
личку, а личко було блiде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi ви©хали.
- Катре! - говорю ©й стиха: - чи побачимо ми там Чайченка?
- Не знаю, - сама одвернулася.
- А в жадiбку його побачити? Не чу .
- Катре? А хочеш, - кажу, - побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не
всмiхнулась, а розсердилась.
- Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря
усе ганить; то усе в не© вже й злишнього славне, то усе в не© нi до чого
не згарне й недокладне.
При©хали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi
приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли
Чайченка: сидiв вiн проти дверей...
Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь,
сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.
- Чи не диво ж? - питаю.
- Усе дива в бога! - одказала задумавшися.
Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй
юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама
вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось
учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на
Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.
Обiдня година; нiщо не правдить мого сну... А по обiдi понаходило
такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистро©лись.
Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки
дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i
щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво
Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не
подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може,
заговорить, кажу; подивлюся на його - де вже сей заговорить!
- Якого тут людей! - знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi
поглянув:
- Багато гостей!
- Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
- Недавно.
Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, - так вже!..
- Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi... жалко вам буде ©х
кидати...
- Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.
В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.
- Добре вам жити буде!
- Де жити, то жити, - почула я од його...
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужа ? -
"Здужаю", каже.
Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то
любчiвсько© церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, - просять на
обiд; по обiдi гуля мо потам увесь день; то запрошали якось нашi ©х до