Вовчок Марко. Три долi

моя мати, - одкаже, - одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!"
Нащо ж менi кращо© питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко,
кажiть менi до вас старости слати!
- Моя Маруся не схоче, - я силувати не хочу.
- Та хоч поспитайте ©©, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати
чу мо з Марусею. I чу мо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як
вийшла до садка i кличе Марусю.
Маруся тодi устала од шитва свого, йде... Я ©© за руку:
- Марусе! От диво!
- Яке диво, Химо?
Увiйшла у хату.
- Марусе! - пита ©© мати, - Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?
- Пiду, - одмовила.
Пилипиха аж руки зняла угору, - здивувалася. Чайчиха радi так, боже
мiй добрий! Усiх обнiма , цiлу , плаче та дяку . I мати вiта , добрить, а
смутнiш ©й, мабуть, стало, - мабуть, згадалося...
- Се ти менi коришся, дочко, чи по сво©й любовi за його йдеш? - пита
Пилипиха.
- По сво©й любовi, мамо.
- Давно се ти його любиш?
- Як його знаю, мамо.
Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:
- Я не бороню тобi, дочко!
Почали умовлятися та почали радитись... почалося за вiно, за весiлля...
Заручили ©х. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до не©
привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий... Вона була спокiйна та
ясна...
Став вiн до не© ходити щовечора.. Iде до не© - не спiшиться; проща ться
з нею - не забариться...
- Марусе! - говорю. - Отсе ти за його замiж iдеш - чи ж тобi не
приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?
- Знаю, - каже, - що вiн мене не коха ; се я давно i добре знаю, - та
вiн мене i не цура ться. Вiн до мене приходить, говорить... Я його
розважатиму, я йому догоджатиму, - веселiш йому у хатi буде зо мною, як
тепер самiтному.
- Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!
- По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи
важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi мо
серце чу , що лучче...

XVI

Повiнчали ©х восени.
Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова,
нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, - а не помага ться... Почала
я тодi частiш до Марусi ходити - легше наче менi стало... Одно, що Маруся
була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз
собою? Почала я до них учащати.
I було як не прийдеш до ©х - сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже
вже порядно, - от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як
то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з
комори, що там!" - "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш,
живуть вони, як сво©, i все у ©х вкупi: болещi i радощi, думки i гадки,
варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить - докаже... А молодi
Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи
той пiднiметься, другий уступа геть, мiсце да , - доторкнутись
стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, - вiн до не©, як
зять до тещi.
Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.
- Як бог милу ? - пита було в не© мати.
- Сама живу, - одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в
свiтi.
Ходить до дочки, i завидно ©й бачити, що там без не© своя сiм'я.
- А що, як дiтки вашi? - спита мо.
- Була у ©х в гостинi, то усе гаразд.
- Свекруха вашу Марусю дуже любить, - як свою рiдну дитину.
- Маруся годить свекрусi, як менi годила... З Чайченком Пилипиха
поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким
чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.
- Мiй зять, - говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".
- Оте в вас тепереньки дво дiток: i дочка й син, - дума хто улестить
кажучи.
- В мене одна рiдна дитина!
Як вже стара Чайчиха ©© шанувала, як вже годила ©й - в не© наче i очi й
вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як
тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипля , - дума, за що ласки
одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi
стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до ©х у хату - вона
тихенько з хати, - десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона
попроща ться, тодi i увiйду - не можу ©й докучати собою, не хочу собою ©©
гнiвити - бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре
життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше
кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се ©© дитина,
що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"
Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й
болiла.
Як ©© поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому
тiльки на нiч, а коли, то й ночу у дочки. Дивитися веселiш стала.
Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого
недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе,
тiльки навiду ться; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту
рiдку хвилину, як посидить дома... Куди вiн усе поспiша ться? Чого вiн, як
на жаринi? Чи все те бачила Маруся... Чого вже не догледишся, як коха ш!
Маруся нiкому не казала - я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона
мовчала, слухаючи мо© тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у сво©й
хатi.
Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася
похмурнiша - важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн
з дому часто одгоджа ться, а там завважила, як його дожида Маруся, як
устрiч йому виходить... По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха
вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смуту , а йде - вибира ться
з господи - то й очi блищать...

XVII

Як iти од нашо© слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i
шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий
дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивi , побiлi , пожовкне та
й тодi ще живе, - аж лихо! Так i той Гершко жив-жив... а тут разом i вмер.
От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, - багатир, славили люди,
сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела
така, що й час не змигнеться з нею.
Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха
тижнiв iзо два не виходить з сво © хати i кроку нiкуди, - не бува i
Маруся в не©...
- А що се ви усе дома? - пита мо. - Як же господь милу ?
- Спасибi, добре.
- Ви вже давненько у дiток не були у сво©х, - чи вони здоровенькi? Чому
Маруся не бува ?
- В не© дитина нездужа .
- Та як же вона, молоденька, без вас там запомага ться?
- Нехай сама собi живе, - промовила Пилипиха.
- Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле
засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе - його божа воля, а вас
господь милу , то й шануйтеся!
- Яв сво © дитини нi за що... Вона мене не шану , не поважа ! Вона мене
замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка... Чи зроду
вони кохали ©©, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн ©© не кохав - хотiла за
його, а тепер вiн до iншо© ходить.
- Та, може, се неправда...
- Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його
дожида , стрiча , а вiн мимо йде - чи гляне; я стала назирати. От i
дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п' нишком. Кажу Марусi:
"Чи ти зна ш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як
крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю ©й, скажи йому". - "Як я
його маю не пускати, - одмовля тодi: - може, йому дiло яке..." "Скажи
йому", - наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн
пiшов. Я ©© докоряла - вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри,
кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до
шинку доходжу побачити на сво© очi й при людях, - може, дочка вiри пойме
тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь сто©ть: чую, розмовля з кимсь
мiй зять - його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся - сидить пiд
яблунею молодиця: рукава в не© за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона
срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi;
слуха , що мiй зять говорить, i смi ться. А зять мiй до не© такi речi
промовля : "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та
з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти
мене занапастила навiки - нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та
гляну, та слово тво , нехай i неласкаве, почую... А вчора, - каже, - вчора
i позавчора я усю нiч пiд цi ю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А
вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не дню ш, не ночу ш дома?" - й
смi ться. "Нiчого", - одмовив ©й (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж
тебе не любить?" - "Не знаю". - "А чому ж ти в не© не поспита ш за се?
га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почу !" - схопилася з мiсця,
поцiлувала, як вразила, i зникла.
Вiн кликав - рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що,
чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi
судився, тебе ©м бог скарав". - "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога
гнiвите!" - менi дорiка дочка моя!
Тодi я усе ©й розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам
догледжуватися, нащо допитуватись?" - "А тобi лучче, як дурять, любити?" -
"Вiн мене не обманю ". - "То ще вiри не ймеш менi?" - "Я його нiколи не
питала об сьому, чи мене любить". - "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти
його не коха ш, чи що?" - "Кохаю..." Спориться та змага ться iзо мною...
Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно... Повернувся вiн, а моя дочка iде
навпроти його, дверi розчиня , як батьковi шановному, як чоловiковi
любому... "Як вже ти уваги на себе не ма ш, - кажу, - то я свого зятя
спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?".
Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi,
мамо! Се ми вже мiж собою розпита мось, а вам вже час спочити, коли
ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому
пiшла. Не була з того часу у ©х i не буду.
- А унучечка ваша дуже слаба?
- Не велика там слабiсть, та велике побивання.
- Журяться вони дуже?
- Хто вони? Та зять мiй чи й зна , що дитина нездужа - вiн не пита i
не дивиться.
- Не вiдрiкайтесь дiток, любко, - просить вже мати Пилипиху, - не
вiдрiкайтеся втiхи сво ©!
- Я сама собi раду раджу, - одкаже на те Пилипиха.
- Подаруйте вже дочцi сво©й: вона ж його дуже так любить, Якова! -
говорить мати.
- I я ©© дуже люблю, - одказала Пилппиха.
- Хоч я вже одвiдаю Марусю, - кажу матерi та й пiшла до не©.
Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою
дитинку.
- Боже поможи, Марусю! - вiтаю ©©.
- Спасибi. Сiдай, Химо.
- А що дитинцi?
Вона глянула на дитинку й одмовила!
- Терпить малесеньке.
- Була у нас твоя мати, Марусю, - кажу.
- Яка вона була? Що говорила?
- Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.
- Смутно менi те! - промовила Маруся.
Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.
Почали ми тиху розмову - згадування. Згадали наш© забавки давнi дитячi,
- пригадали й дiвочi безсумнi© часи... Не зводячи очей з дитинки сво ©,
Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.
Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно - вiн не приходив.
Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне - прислуха ться пильно;
стихне усе знов i нема нiкого, - вона не зiтхне навiть, знов дожида ... Я
й пiшла так - не бачила його, - не повернувся при менi. "Скажи матусi
мо©й, що прийду до не©, як моя дитинка iрохи одужа ", - просила мене
Маруся прощаючись.
А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до не© усiх
знатниць i лiкарок, - зда ться, нiкому не впiзналася ©© недуга - яка була.
В не© нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй,
поки не збулася сили сво © - i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.
Маруся при©хала з дитинкою - дитинка ще не зовсiм одужала, - усе ще
квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо
всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до
його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивля ться. Вона
не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло не©, як
Маруся не годила ©й, - не пригорнулася вже мати до не© нiколи; нiколи не
всмiхнулася ласкаво до само© смертi сво ©. Що було Маруся просить:
- Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дба те о здоров'я сво ? - Вона не
прийма нiчого того. I останн слово ©© було: "Лучче, мовляла, ображеному
вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла.

XVIII

Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми
збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло;
як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове
у людей, - ми ж усе жили сво ю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матi©
усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi.
Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про
здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком сво©м:
"Здорова, - напише, - живу, богу молюся за сво© грiхи i за вашi".
Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи,
скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що
далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що
вiн у не© пiд тином шинковим дню й ночу , а щоб шинкар не мав на його
призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили
вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те
в п'яного ка язицi, - вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге
до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, - от i поговiр
став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi
старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i
на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I
жалiбницi, i порадницi образилися, - покинули Марусю: нехай же терпить,
коли така! Нiхто й одвiдати не одвiда .
Тiльки й ходили до не©, що мати да я; ми - частенько.
Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, - се було у свято, - аж
дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочу ться. Гостi в не© якiсь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi -
молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я ©© зараз
пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста
червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та
дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та
веселу. Тiльки отi брови ©© високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на
чолi бiлому чорнiли, - щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна
у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим
усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий
як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував
злими очима сво©ми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в не© i питаю:
- Хто се в вас, Марусе?
- Шинкар iз жiнкою.
- Чи давно се ходять вони до вас?
- Се уперше прийшли сьогоднi.
- Як се здумали вони?
-Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.
- Чого то?
- Каже, мене забачити.
- А ти ж до ©х пiдеш?
- Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.
Спокiйна собi, люба - от наче вона без жодно© думки важко© по
квiтчастому полю проходжа вечором тихим та теплим.
Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав
на його - неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного
його ока... Шинкарка '^j усе всмiхалася.
- Нащо п' ш багато, не пий! -озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за
чаркою випивав).
- Чому не пити менi? Уп'юся - мене люба жiнка доведе до господи.
- А як не схочу? - задзвенiла вона жартуючи.
- Не схочеш? - каже, а сам ©© мiря поглядом - яка. - Або ж хто тебе
запита , чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився,
а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорю , пита , часту - не звiв
очей шинкар з Чайченка, - аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi
почув, - тодi шинкар очi в землю врив.
- Хутко у вас празник, - говорить Маруся до шинкаря, - гостей же до
вас, гостей!
- Дякувати, мене добрi люди не забувають! - одкаже шинкар. - Не так за
мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, - то прихильному
приятелевi мило подивитися на мою кралю!
Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
- А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? - пита знов
Маруся.
- Пом'янiть його душу, шановна хазя чко! Хiба ви ще не чули? То б я вам
давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись... а вiн
втопився.
- Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!
- Чого - бiдна! Вона у розкошах тепер, ©й ще покращало у свiтi... Ну,
як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а
хiба вже вкупцi з коханкою!
Схиливсь до сво © жiнки, оком iскрить.
- Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! - додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на
Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив ©© за
руку:
- Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! - Отсе, не даси добре i
з хазяйкою попрощатися, - засмiялась йому шинкарка: - чи ти мене загубити
бо©шся, як тую голочку?
- Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! -
вiдказав ©й.
I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його
за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
- Бувайте здоровi! - Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми
перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що
вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, -
казали, - що став шинкар свою жiнку зневажати - вона все оджартовувалась,
смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився - мабуть, вже у
його бринiло. Як же зчепились вони - така буча збилася, що ледве розняли
©х. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, - каже, - у шинок бiльше!" А
Чайченко кричить: "Чому?" - "Не приходь у шинок!" - знов так само йому
шинкар говорить. "Чому?" - "А то прийди", - промовив шинкар.
Люди вже ©х розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть,
дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi
всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв... Повiстки
розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.
Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?
- Чоловiк нездужа, - смутно вона менi одказала.
- Коли се вiн занедужав?
- Та вже три днi. I не ©сть, i не п' . А вже по тiй сварцi три днi
вийшло.
- Та де ж вiн?
- Лежить у кiмнатi.
А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася - кинулась до його.
- Хто се до нас прийшов? - пита .
- Се Хима прийшла мене одвiдати.
Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тодi ©й говорю:
- Марусе, чи зна ш ти, що позавчора було?
- Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла
шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в
нас бiда! "Чу ш - не приходь, бороню тобi, - крикнула на Якова, - в нас
бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок ©де, що до приятеля ©де - не йми вiри,
не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i
боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i
згадувалось!
- Жаль, - кажу, - жаль, та не вернеться!
- Чого жаль? - спитала Маруся.
- Життя молодого, вiку загубленого дарма - чи я ж вже тобi не казала,
чого жалко?
- Менi не жаль нiчого, - говорить.
Знов змовкли - сидимо... Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять
спокiйно сини маленькi©, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно;
блискавиця поблиску .
- Куди тепер пiдеш у негоду таку, - каже Маруся, - заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.
- Добре, зостануся, - заночую в тебе. - I зосталася. Чайченко лежав
неспокiйно, в тривозi, на лiжку, - зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до
його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав
©©, спитав, хто в хатi в не©, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi,
то все частiш, частiш ©© кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" -
"Нема нiкого". - "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд
дверима, - вiдчини!" Вона одчинить - нема. Трошки згодом знов ©© шле: "Пiд
ворiтьми хтось сто©ть", то: "Пiд вiкном хтось добува ться". Вона усе
виходила дивитись, вкликала, дожидала - нiкого не було цiлу нiч тую чорну,
вiтряну.
Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не
озивалася словом...
Ha свiтаннi, чу мо, стукають тихенько, там мiцнiш, - Маруся вибiгла, я
за нею. "Хутче, скорiш!" - гукав нам услiд Чайченко...
Одчиня мо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.
- Здоровi були! - до Марусi. - А де ваш чоловiк?
- Дома.
- Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.
- Вiн нездужа , лежить.
- Не можна й подивитись на його?
- Нездужа . Нащо ее вам так конче його треба?
- Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужа , кажете? А я,
може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!
Швидко пiшов, швидко.
Маруся розказу чоловiку, - не да сво©м питанням промовляти ©й. Велiв
©й ще та ще розказувати. Вона розказувала.

XIX

Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з кра чку рожево
зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся
додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло
шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу - жiнок бачу
тут i бачу - ще ©х бiжить дорогами; бачу, дверi збитi© виносять з шинку...
"Що то таке?" - питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе
розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обо на долiвцi
лежали, сполощенi кров'ю. В не© нiж у персях великий стримiв; руками вона
його як стиснула за шию, так i замерли руки - впились. Сорочки на ©х
порванi, подранi, намисто ©© розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона
одбивалась. Вона його задушила, видно, - бо не було на йому нiяко© порази,
й лежав вiн зчорнiвши, - вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як
прийшли чоловiки до шинку - зачинено; почали стукати - не вiдчиняють.
Надiйшли ще люди, бачать - щось непевно - вибили дверi, а вони обо
лежать... Я метчiй до Марусi...
- Боже мiй правий! - промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:
- Хто прийшов до нас?
- Лихо сталося, - кажу голосно.
- Яке лихо?
- Забився шинкар з жiнкою.
Тихо... Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:
- Що, що? - пита ться, - сам шапку хапа , свиту на себе вдяга. Маруся
бiля його.
- Правда сьому? - запитав вiн Марусi.
- Правда, - промовила Маруся.
- Я на сво© очi обох бачила, - говорю йому.
- Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! - заговорила Маруся.
- Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь
хутко!
Просить ©©, як дитина маленька.
Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий,
замлiлий.
Повернулася вона. "Правда", - каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне
говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше -
тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли
судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по тро , по дво ©х позирають
з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по
Чайченка - ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без
пам'ятi сливе був вiн. Не вважають - беруть, везуть його судити судом.
Питають: одкази його нерозумнi, чуднi... Вкинули його у темну комору,
зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його...
Вона до нас дiток сво©х завела - покинула, а сама зновтаки пiшла туди
до його.
- Не пустять, Марусе! - кажемо ©й.
- Я ближче буду до його. - Пiшла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було
винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж добро© ради не
послухали... тодi й ©м вiльний шлях дали. А рада була така: справника
подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на
безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав
усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного,
зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька,
зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий... Вiн радив
усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не
казав нiчого, - дожидав: цiлий день сто©ть на порозi, руки в кишенях, на
ши© червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, - сто©ть
та свистить - якусь жовнiрську ходу висвищуе.
Хiба чай iспива , то перестане, а випив самовар чаю - знов на порозi,
знов свище...
Подякувала Маруся - ©© пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий
день знов проситься, знов дяку , - стали ©© пускати щодня. Сидiв Чайченко
тиждень ще, - вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала
спродувати товар... "Отсе добрая жона", - хвалив справник з порога, як
вона проходила мимо його... Вже суд вибирався з нашого села ви©здити на
завтра, вже Чайченка випустили, - коли вишукавсь якийсь родич шинкарю
небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка
"сво©м ворогом" i казав, "що тiсно ©м обом у свiтi жити". Знов суд судити
почав; знов питання - Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi
повезли його у мiсто, посадили в острозi.
Маруся за ним пiшла.
- Прощавай, - каже менi, - спродай усе, пересилай грошi.
- Марусе, - говорить ©й мати, - усе ти спроду ш, а в тебе дiтки...
- Я знаю... я не забуваю.
Попрощалася з нами, дiток пригорнула, - пiшла, ©© до острогу не
впускають.
- Мiй чоловiк там, - доводить вона усiм.
- Твiй чоловiк повинувачений - йому там i сидiти, - тобi не можна.
- I я винна.
- У чому винна ти?
- Винна й я, коли вiн винний.
- Годi! Iди геть собi! - кажуть ©й, жалiючи. Вона не йде.
- Що ж ти призна шся, що винна ти? - питають в не© знов.
- Винна.
Казали ©й руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду
та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки ©х
випустили.
Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"
Маруся не одмiнилася - тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як
голубка.
А я ще, стрiчаючи ©©, дивуюся, що вона краси сво © не стратила: тi ж
очi, чоло теж, - коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова