Страница:
– Ну, не вигадую я, не вигадую! Чесне слово!
– Та в тому-то й біда, що я тобі вірю. Але нам із тобою, боюсь, ніхто не повірить. От їй-богу!.. Не слідство, а якась міфологія.
Провівши Женю майже до самого дому, капітан повернув назад. І знову пішов через парк. Власне, він ішов до школи, коли зустрів Женю. Йому треба було негайно поговорити з директором школи Регіною Ігнатіївною.
В кишені у капітана лежав лист, який щойно підкинули. Не надіслали поштою, а саме підкинули. Він лежав на підвіконні його кабінету й був адресований саме йому, капітану Горбатюку. І прізвище адресата на конверті, і сам лист були надруковані на принтері.
«Пане капітан!
Поспішайте, якщо не пізно. Може, Вітасик Дорошенко вже й неживий. Він совав носа туди, куди не слід. Зацікавтесь наркоманами з одинадцятого «А».
Підпису не було.
Анонімки бувають різні. На цю не прореагувати було неможливо.
Капітан ішов безлюдною алеєю, поринувши у свої думки.
«Яка це біда – наркоманія. Звідки вона взялася на нашу голову? Скільки непоправного лиха приносить! І найстрашніше, що вона поширюється серед школярів. Довірливі й немудрі, спонукані могутнім і незнищенним потягом до незвіданого, цікавістю жадібної до пізнання нового душі, вони як метелики на вогонь летять і згорають. Заради того проклятого смертельного кайфу вони стають здатні на будь-яку підлість, на злочин, навіть на вбивство»…
– Вбивства нема… Він живий! – пролупав за спиною капітана хриплуватий басок. Капітан різко обернувся. Ззаду не було нікого.
І в ту ж мить капітан почув цокіт копит, що віддалявся.
Скільки сягало око, алея була безлюдна…
Розділ IV
Розділ V
Розділ VI
Розділ VII
– Та в тому-то й біда, що я тобі вірю. Але нам із тобою, боюсь, ніхто не повірить. От їй-богу!.. Не слідство, а якась міфологія.
Провівши Женю майже до самого дому, капітан повернув назад. І знову пішов через парк. Власне, він ішов до школи, коли зустрів Женю. Йому треба було негайно поговорити з директором школи Регіною Ігнатіївною.
В кишені у капітана лежав лист, який щойно підкинули. Не надіслали поштою, а саме підкинули. Він лежав на підвіконні його кабінету й був адресований саме йому, капітану Горбатюку. І прізвище адресата на конверті, і сам лист були надруковані на принтері.
«Пане капітан!
Поспішайте, якщо не пізно. Може, Вітасик Дорошенко вже й неживий. Він совав носа туди, куди не слід. Зацікавтесь наркоманами з одинадцятого «А».
Підпису не було.
Анонімки бувають різні. На цю не прореагувати було неможливо.
Капітан ішов безлюдною алеєю, поринувши у свої думки.
«Яка це біда – наркоманія. Звідки вона взялася на нашу голову? Скільки непоправного лиха приносить! І найстрашніше, що вона поширюється серед школярів. Довірливі й немудрі, спонукані могутнім і незнищенним потягом до незвіданого, цікавістю жадібної до пізнання нового душі, вони як метелики на вогонь летять і згорають. Заради того проклятого смертельного кайфу вони стають здатні на будь-яку підлість, на злочин, навіть на вбивство»…
– Вбивства нема… Він живий! – пролупав за спиною капітана хриплуватий басок. Капітан різко обернувся. Ззаду не було нікого.
І в ту ж мить капітан почув цокіт копит, що віддалявся.
Скільки сягало око, алея була безлюдна…
Розділ IV
Одинадцятикласник Валера. Ниточка для версії
– Тобі треба звернутися до невропатолога, дорогий друже, – сказав капітан Попенко.
– Не знаю. Може, й треба, – зітхнув Горбатюк. – То що – й хлопцеві звертатися? Масовий психоз?
– Ну, хлопець – явний фантазер. І друг зник із туалету безслідно. І таємничий голос за спиною… І цокіт копит… Щось багатенько.
– Але слід від підкови я на власні очі бачив.
– Проте увечері, як ми з тобою пішли, його вже не було.
– Цілком природно. Після того знову пройшов дощ. Слід змило…
– Навіть і натяку не було, – з притиском сказав Анатолій Петрович.
– Може, я не зовсім точно запам'ятав місце. Я був стривожений тим листом. – От із цього й треба починати. Ти був знервований. А вдача у тебе вразлива з дитинства. Під впливом розповіді хлопця, та ще й того сліду на мокрій землі, схожого на підкову, тобі й вчулося…
– Ні, Толю… не вчулося, – Горбатюк похитав головою. – То не була слухова галюцинація. Я виразно чув і голос – хриплуватий басок – і цокіт копит.
– Ну, гаразд, залишмо поки що це… Ти хоч не кажи нікому, особливо хлопцеві.
– Та поки що не казатиму. Звичайно.
– Розкажи про свою розмову з директоркою.
– Нічого конкретного розмова не дала, – почав Степан Іванович. – В одинадцятому «А» учні різні. Є серйозні, які готуються до вступу в інститути, вчаться – ніколи, як то кажуть, і вгору глянути. А є й лайдаки, шумовиння – у голові лише диско-бари, музика, шмотки, мобілки, DVDі те-де. Вона запевняє, що відвертих наркоманів, тих, що на голку сідають, нема. Але є групка, що гуртується навколо Валери Лобуренка, сина директора кафе, – поведінки небездоганної. І випивають, і гуляють, і, здається, травку покурюють. Того Валеру двічі навіть затримували. За бійку. Один раз – на стадіоні, з фанами. Вдруге на концерті альтернативної музики.
– Стривай-стривай, Валера, кажеш? А як того вусатого звали, що з туалету вийшов?
– Так, Валера.
– Треба перевірити, – мовив капітан Попенко. – От уже й щось конкретне. Це не таємничий голос за спиною, не цокіт невидимих копит. А живий одинадцятикласник. Ниточка для версії.
Був пізній вечір. Вони сиділи на балконі дванадцятого поверху і дивилися, як миготять унизу вогні міста.
Їхні квартири були поряд, на одній площадці. Так уже склалося: друзі дитинства, що сиділи за однією партою в школі та в інституті, вони зараз були й сусідами. Вони одержували квартири одночасно у відомчому будинку і попросили, щоб їх поселили разом. Добре, коли поряд вірний друг, коли є з ким порадитися. Особливо коли ти слідчий і стикаєшся з такими ситуаціями, що однієї голови буває замало. Недарма у Шерлока Голмса був доктор Ватсон…
А Женя Кисіль у цей час лежав на тахті і ніяк не міг заснути. Він усе згадував і згадував те, що відбулося в алеї парку. І серце його калатало, як дзвін. Йому так хотілося поділитися, розказати мамі, татові, але капітан Горбатюк узяв з нього слово, що він поки що нікому нічого не говоритиме.
На стіні проти тахти висіла картина.
На картині, схрестивши ноги, сидів і грав на бандурі козак з оселедцем і в червоних шароварах. Поряд із ним стояв тонконогий гривастий красень-кінь. На небі висіла крива шаблюка, гранчаста пляшка, пістоль і капшук із порохом чи табакою.
То був козак Мамай, славнозвісний герой мальованого українського фольклору.
Тато купив цю картину у художньому салоні після того, як прочитав химерний роман Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця». Читаючи роман, тато дуже сміявся, захоплено вигукував і хвалив автора. У романі невидимий козак Мамай скакав на невидимому коні і творив різні дива.
Жені дуже подобалася картина і образ козака Мамая. Він навіть почав писати про нього поему. Про те, як злі темні сили полонили козака, заточили десь у підземелля, а невидимий кінь утік.
Зараз, лежачи в ліжку, Женя, як завжди перед сном, дивився на картину. Вечір був місячний, і сріблясте світло осявало козака з бандурою. Мамай дивився просто на Женю.
І враз несподівана думка майнула в голові: «А що як у парку то був… козак Мамай? Він же буває невидимий і кінь невидимий?» Ця думка збентежила Женю, і він почав сам себе умовляти: «Ну що ти, їй-богу! Козак Мамай – вигадка, герой фольклору, та ще й мальованого. Тато ж казав. Так можна і в чорта з рогами повірити! Дурником якимось стаєш, дорогий Женю…»
І раптом…
Раптом козак Мамай на картині усміхнувся й підморгнув Жені.
Женю аж підкинуло. Невже здалося? Що це з ним робиться?… Суцільна якась химерія. Може, хвороба нервова починається…
Він крутився години півтори, не міг заснути. І все позирав на картину. Але Мамай був незворушний. Більше він не усміхався і не підморгував.
Про те, що капітан Горбатюк теж почув таємничий голос і цокіт копит, Женя, певна річ, не знав.
– Тобі треба звернутися до невропатолога, дорогий друже, – сказав капітан Попенко.
– Не знаю. Може, й треба, – зітхнув Горбатюк. – То що – й хлопцеві звертатися? Масовий психоз?
– Ну, хлопець – явний фантазер. І друг зник із туалету безслідно. І таємничий голос за спиною… І цокіт копит… Щось багатенько.
– Але слід від підкови я на власні очі бачив.
– Проте увечері, як ми з тобою пішли, його вже не було.
– Цілком природно. Після того знову пройшов дощ. Слід змило…
– Навіть і натяку не було, – з притиском сказав Анатолій Петрович.
– Може, я не зовсім точно запам'ятав місце. Я був стривожений тим листом. – От із цього й треба починати. Ти був знервований. А вдача у тебе вразлива з дитинства. Під впливом розповіді хлопця, та ще й того сліду на мокрій землі, схожого на підкову, тобі й вчулося…
– Ні, Толю… не вчулося, – Горбатюк похитав головою. – То не була слухова галюцинація. Я виразно чув і голос – хриплуватий басок – і цокіт копит.
– Ну, гаразд, залишмо поки що це… Ти хоч не кажи нікому, особливо хлопцеві.
– Та поки що не казатиму. Звичайно.
– Розкажи про свою розмову з директоркою.
– Нічого конкретного розмова не дала, – почав Степан Іванович. – В одинадцятому «А» учні різні. Є серйозні, які готуються до вступу в інститути, вчаться – ніколи, як то кажуть, і вгору глянути. А є й лайдаки, шумовиння – у голові лише диско-бари, музика, шмотки, мобілки, DVDі те-де. Вона запевняє, що відвертих наркоманів, тих, що на голку сідають, нема. Але є групка, що гуртується навколо Валери Лобуренка, сина директора кафе, – поведінки небездоганної. І випивають, і гуляють, і, здається, травку покурюють. Того Валеру двічі навіть затримували. За бійку. Один раз – на стадіоні, з фанами. Вдруге на концерті альтернативної музики.
– Стривай-стривай, Валера, кажеш? А як того вусатого звали, що з туалету вийшов?
– Так, Валера.
– Треба перевірити, – мовив капітан Попенко. – От уже й щось конкретне. Це не таємничий голос за спиною, не цокіт невидимих копит. А живий одинадцятикласник. Ниточка для версії.
Був пізній вечір. Вони сиділи на балконі дванадцятого поверху і дивилися, як миготять унизу вогні міста.
Їхні квартири були поряд, на одній площадці. Так уже склалося: друзі дитинства, що сиділи за однією партою в школі та в інституті, вони зараз були й сусідами. Вони одержували квартири одночасно у відомчому будинку і попросили, щоб їх поселили разом. Добре, коли поряд вірний друг, коли є з ким порадитися. Особливо коли ти слідчий і стикаєшся з такими ситуаціями, що однієї голови буває замало. Недарма у Шерлока Голмса був доктор Ватсон…
А Женя Кисіль у цей час лежав на тахті і ніяк не міг заснути. Він усе згадував і згадував те, що відбулося в алеї парку. І серце його калатало, як дзвін. Йому так хотілося поділитися, розказати мамі, татові, але капітан Горбатюк узяв з нього слово, що він поки що нікому нічого не говоритиме.
На стіні проти тахти висіла картина.
На картині, схрестивши ноги, сидів і грав на бандурі козак з оселедцем і в червоних шароварах. Поряд із ним стояв тонконогий гривастий красень-кінь. На небі висіла крива шаблюка, гранчаста пляшка, пістоль і капшук із порохом чи табакою.
То був козак Мамай, славнозвісний герой мальованого українського фольклору.
Тато купив цю картину у художньому салоні після того, як прочитав химерний роман Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця». Читаючи роман, тато дуже сміявся, захоплено вигукував і хвалив автора. У романі невидимий козак Мамай скакав на невидимому коні і творив різні дива.
Жені дуже подобалася картина і образ козака Мамая. Він навіть почав писати про нього поему. Про те, як злі темні сили полонили козака, заточили десь у підземелля, а невидимий кінь утік.
Зараз, лежачи в ліжку, Женя, як завжди перед сном, дивився на картину. Вечір був місячний, і сріблясте світло осявало козака з бандурою. Мамай дивився просто на Женю.
І враз несподівана думка майнула в голові: «А що як у парку то був… козак Мамай? Він же буває невидимий і кінь невидимий?» Ця думка збентежила Женю, і він почав сам себе умовляти: «Ну що ти, їй-богу! Козак Мамай – вигадка, герой фольклору, та ще й мальованого. Тато ж казав. Так можна і в чорта з рогами повірити! Дурником якимось стаєш, дорогий Женю…»
І раптом…
Раптом козак Мамай на картині усміхнувся й підморгнув Жені.
Женю аж підкинуло. Невже здалося? Що це з ним робиться?… Суцільна якась химерія. Може, хвороба нервова починається…
Він крутився години півтори, не міг заснути. І все позирав на картину. Але Мамай був незворушний. Більше він не усміхався і не підморгував.
Про те, що капітан Горбатюк теж почув таємничий голос і цокіт копит, Женя, певна річ, не знав.
Розділ V
Невідомий спостерігач. «З якого ви, пробачте, райвідділу?»
«Сам, без мене, нічого не роби!»
Прокинувшись уранці, Женя вже не був певний – чи справді усміхався й підморгував йому козак Мамай, чи це йому наснилося.
На чистому безхмарному небі сяяло сонце, наче й не було вчорашньої негоди. З телевізора лунала бадьора естрадна музика ранкової передачі «120 хвилин». Аз картини дивився, не усміхаючись і не підморгуючи, звичайнісінький намальований козак. Все було нормально.
Біжучи до школи, Женя був сповнений бадьорості й оптимізму.
Але в школі настрій у нього знову зіпсувався. Місце поряд із ним за партою порожніло. Вітасик не з'явився. Граціанського не було теж.
Шостий «Б» принишк. На уроках сиділи мовчазні, зосереджені, похмурі. Ніхто вже нічого не говорив. Все повибалакували вчора.
Було ясно – щось таки трапилося. Всіх охопила справжня тривога.
Після уроків Женя Кисіль прожогом кинувся у парк до алеї, де вчора почув таємничий голос. Із трепетним серцем він кілька разів пройшовся алеєю туди й назад. Але сьогодні ніякого голосу за спиною не було. Може, тому, що алея не була безлюдною. На лавках сиділи якісь бабусі, біля яких гралася дошкільняча малеча. Відчувши на собі здивовано-підозріливі погляди бабусь, коли він уп'яте чи вшосте проходив повз них, Женя нарешті облишив свої експерименти і вийшов з парку.
Треба було йти додому – обідати. Але і їсти не хотілось, і він відчував нагальну потребу щось робити, діяти. Він не міг сидіти склавши руки і спокійно чекати, коли не відомо, що з другом. Треба хоч у батьків спитати, може, є якісь новини. Але спитати не було в кого – батьки, мабуть, були на роботі. На його дзвінки ніхто з квартири не відгукнувся.
І Женя пішов до нового будинку, де мешкав із батьками Вітасик Граціанський. Може, хоч вони з'явилися. Може, щось знають. Не випадково ж вони зникли одночасно.
Білий, обкладений плиткою будинок стояв на схилі гори. З фасаду була вулиця, а у дворі починалася обросла деревами й кущами гора. Після появи у класі Граціанського і його розповідей про незвичайні квартири того будинку у хлопців розпалилися почуття. І хоч це було не дуже гарно – зазирати у чужі вікна, цікавість перемагала виховні настанови. Хлопці крадькома дряпалися на гору і, ховаючись за деревами та кущами, намагалися зазирнути у квартиру Граціанських. Правда, з цього майже завжди нічого не виходило. Вікна були щільно запнуті візерунчастими тюлевими завісами, а то й важкими, блискітливими парчевими портьєрами. Хіба що коли балкон був відчинений, вони бачили м'які стільці на гнутих ніжках навколо овального полірованого столу й у глибині – скляну шафу з безліччю кришталевих ваз, бокалів, фужерів і чарочок…
І все-таки зазирати було неприємно. Наче злодій чи шпигун якийсь. Женя не хотів, щоб його бачили. Тому він обійшов будинок, видерся на гору з іншого боку, а вже тоді почав обережно спускатися туди, куди визирали вікна й балкон квартири Граціанських.
Спускаючись, Женя дивився під ноги, щоб не зірватися, і не одразу помітив його.
Від несподіванки Женя хапливо смикнувся, гілка, за яку він тримався, з тріском вломилася, і кремезний дядько, що, ховаючись за деревом, у бінокль спостерігав за вікнами й балконом Граціанських, різко обернувся.
Кілька секунд тривала німа сцена.
– Ой!.. Ви… з міліції? – здогадався нарешті Женя.
– З міліції? – якось здивовано перепитав дядько і враз нахмурився. – А… авжеж!.. А ти що тут робиш?… Ану, киш звідсіля! Не заважай!.. Киш, кажу! Киш!
Женя поспішливо подерся на гору.
«Він не з міліції! Не з міліції! Точно! Здивувався, коли я сказав». Женю охопив страх. Дядько був здоровенний, м'язистий (це відчувалось навіть під курткою), зовсім лисий, з настовбурченими вусами і чорною неголеною стернею. І очі – витрішкуваті, сердиті, нахабні.
Райвідділ міліції містився зовсім поряд із новим будинком.
Може, якби кабінет капітана Горбатюка не був би на першому поверсі, і вікно не було відчинене, і Женя не побачив капітана, він би й не наважився. А так…
Женя кахикнув, щоб привернути до себе увагу.
Капітан звів очі.
– О! Це ти? Що таке? – він одразу відчув, що Женя хоче щось сказати. – Ви… не надсилали… свого працівника… з біноклем… до квартири Граціанських? – оддихуючись, спитав Женя.
– Що? Якого працівника?
– Там… хтось підглядає зараз…
– Що? Хто?… Стривай, я зараз вийду…
Збиваючись, Женя розповів про лисого дядечка з біноклем.
– Ану, ходімо…
Незнайомця вони зустріли на вулиці біля нового будинку, він виходив із подвір'я. Глянув на Женю, на капітана, трохи зблід, але пішов прямо на них.
На вулиці він здавався ще вищим і могутнішим. Легка спортивна куртка була розстебнута, з-під неї виднілась майка з яскравими іноземними написами, що облягала широченні груди культуриста, на яких висів бінокль.
– Пробачте! – капітан козирнув. – Дозвольте кілька питань.
– А що таке? – «культурист» глянув на Женю, і якби поглядом можна було спопеляти, від Жені лишилася б на тротуарі жменька попелу.
– Та от… хотілося б, пробачте, дізнатися, з якого ви райвідділу?
– Що?… – він знову блиснув на Женю. – А-а… То я пожартував…
– Дотепний жарт. Будь ласка, ваші документи.
– Що-о? А з якої це речі? – дядько дивився нахабно й визивно.
– Пробачте, ми розслідуємо зараз одну справу, і, гадаю, вас не образить…
– А причому тут я до ваших справ?
– Ваша агресивність починає здаватися підозрілою, – капітан говорив дуже ввічливо, але твердо.
Здоровань не витримав і потягся своєю величезною рукою до кишені. Витяг посвідчення, простягнув капітанові. І тільки тут Женя помітив на його куртці значок майстра спорту.
– Ще раз пробачте, пане Шипуля, але чи не будете ви ласкаві пояснити, чим вас так зацікавили вікна й балкон квартири Граціанських?
– Яких Граціанських? Не знаю ніяких Граціанських… – Шипуля явно нервував. – Я нікуди не дивився… Та що ви мене допитуєте? Що вам треба? Я нічого протиправного не робив. Пацан вам щось наплів, а ви… Не маєте права! Недарма, недарма пишуть про зловживання міліції. – Та ви не гарячкуйте. Ніхто вас не допитує. Можете не відповідати. Ще раз пробачте. Будь ласка! – капітан простягнув Шипулі посвідчення. – А документ, між іншим, не дійсний. Ще позаторік треба було продовжити.
Шипуля нічого не сказав, мовчки взяв посвідчення, мотнув головою й пішов.
– До побачення! – у спину йому гукнув капітан. Шипуля обернувся.
– Мені з вами бачитися ні до чого. Прощавайте!
І, вже не обертаючись, завернув за ріг.
– Хто він? – спитав Женя.
– Тренер, із боротьби самбо. По-моєму, колишній. Спасибі тобі, Женю, за оперативність. Молодець. Цей Шипуля Василь Іванович, може, й не просто з цікавості дивився у бінокль. Але не будемо надто підозріливими. Може, ми й помиляємося. А що ти там робив на горі? Чого ти поліз зазирати?
– Хотів дізнатися, чи не приїхали… – почервонів Женя.
– Я тебе дуже прошу. Ти, будь ласка, власного розслідування не проводь. Бо ще, чого доброго, й тебе шукати доведеться, – капітан Горбатюк подивився Жені просто у вічі. – Я тобі наказую, чуєш! Сам, без мого дозволу, нічого у цій справі не роби. Домовилися?
– Ну… добре… – не дуже охоче погодився Женя.
«Сам, без мене, нічого не роби!»
Прокинувшись уранці, Женя вже не був певний – чи справді усміхався й підморгував йому козак Мамай, чи це йому наснилося.
На чистому безхмарному небі сяяло сонце, наче й не було вчорашньої негоди. З телевізора лунала бадьора естрадна музика ранкової передачі «120 хвилин». Аз картини дивився, не усміхаючись і не підморгуючи, звичайнісінький намальований козак. Все було нормально.
Біжучи до школи, Женя був сповнений бадьорості й оптимізму.
Але в школі настрій у нього знову зіпсувався. Місце поряд із ним за партою порожніло. Вітасик не з'явився. Граціанського не було теж.
Шостий «Б» принишк. На уроках сиділи мовчазні, зосереджені, похмурі. Ніхто вже нічого не говорив. Все повибалакували вчора.
Було ясно – щось таки трапилося. Всіх охопила справжня тривога.
Після уроків Женя Кисіль прожогом кинувся у парк до алеї, де вчора почув таємничий голос. Із трепетним серцем він кілька разів пройшовся алеєю туди й назад. Але сьогодні ніякого голосу за спиною не було. Може, тому, що алея не була безлюдною. На лавках сиділи якісь бабусі, біля яких гралася дошкільняча малеча. Відчувши на собі здивовано-підозріливі погляди бабусь, коли він уп'яте чи вшосте проходив повз них, Женя нарешті облишив свої експерименти і вийшов з парку.
Треба було йти додому – обідати. Але і їсти не хотілось, і він відчував нагальну потребу щось робити, діяти. Він не міг сидіти склавши руки і спокійно чекати, коли не відомо, що з другом. Треба хоч у батьків спитати, може, є якісь новини. Але спитати не було в кого – батьки, мабуть, були на роботі. На його дзвінки ніхто з квартири не відгукнувся.
І Женя пішов до нового будинку, де мешкав із батьками Вітасик Граціанський. Може, хоч вони з'явилися. Може, щось знають. Не випадково ж вони зникли одночасно.
Білий, обкладений плиткою будинок стояв на схилі гори. З фасаду була вулиця, а у дворі починалася обросла деревами й кущами гора. Після появи у класі Граціанського і його розповідей про незвичайні квартири того будинку у хлопців розпалилися почуття. І хоч це було не дуже гарно – зазирати у чужі вікна, цікавість перемагала виховні настанови. Хлопці крадькома дряпалися на гору і, ховаючись за деревами та кущами, намагалися зазирнути у квартиру Граціанських. Правда, з цього майже завжди нічого не виходило. Вікна були щільно запнуті візерунчастими тюлевими завісами, а то й важкими, блискітливими парчевими портьєрами. Хіба що коли балкон був відчинений, вони бачили м'які стільці на гнутих ніжках навколо овального полірованого столу й у глибині – скляну шафу з безліччю кришталевих ваз, бокалів, фужерів і чарочок…
І все-таки зазирати було неприємно. Наче злодій чи шпигун якийсь. Женя не хотів, щоб його бачили. Тому він обійшов будинок, видерся на гору з іншого боку, а вже тоді почав обережно спускатися туди, куди визирали вікна й балкон квартири Граціанських.
Спускаючись, Женя дивився під ноги, щоб не зірватися, і не одразу помітив його.
Від несподіванки Женя хапливо смикнувся, гілка, за яку він тримався, з тріском вломилася, і кремезний дядько, що, ховаючись за деревом, у бінокль спостерігав за вікнами й балконом Граціанських, різко обернувся.
Кілька секунд тривала німа сцена.
– Ой!.. Ви… з міліції? – здогадався нарешті Женя.
– З міліції? – якось здивовано перепитав дядько і враз нахмурився. – А… авжеж!.. А ти що тут робиш?… Ану, киш звідсіля! Не заважай!.. Киш, кажу! Киш!
Женя поспішливо подерся на гору.
«Він не з міліції! Не з міліції! Точно! Здивувався, коли я сказав». Женю охопив страх. Дядько був здоровенний, м'язистий (це відчувалось навіть під курткою), зовсім лисий, з настовбурченими вусами і чорною неголеною стернею. І очі – витрішкуваті, сердиті, нахабні.
Райвідділ міліції містився зовсім поряд із новим будинком.
Може, якби кабінет капітана Горбатюка не був би на першому поверсі, і вікно не було відчинене, і Женя не побачив капітана, він би й не наважився. А так…
Женя кахикнув, щоб привернути до себе увагу.
Капітан звів очі.
– О! Це ти? Що таке? – він одразу відчув, що Женя хоче щось сказати. – Ви… не надсилали… свого працівника… з біноклем… до квартири Граціанських? – оддихуючись, спитав Женя.
– Що? Якого працівника?
– Там… хтось підглядає зараз…
– Що? Хто?… Стривай, я зараз вийду…
Збиваючись, Женя розповів про лисого дядечка з біноклем.
– Ану, ходімо…
Незнайомця вони зустріли на вулиці біля нового будинку, він виходив із подвір'я. Глянув на Женю, на капітана, трохи зблід, але пішов прямо на них.
На вулиці він здавався ще вищим і могутнішим. Легка спортивна куртка була розстебнута, з-під неї виднілась майка з яскравими іноземними написами, що облягала широченні груди культуриста, на яких висів бінокль.
– Пробачте! – капітан козирнув. – Дозвольте кілька питань.
– А що таке? – «культурист» глянув на Женю, і якби поглядом можна було спопеляти, від Жені лишилася б на тротуарі жменька попелу.
– Та от… хотілося б, пробачте, дізнатися, з якого ви райвідділу?
– Що?… – він знову блиснув на Женю. – А-а… То я пожартував…
– Дотепний жарт. Будь ласка, ваші документи.
– Що-о? А з якої це речі? – дядько дивився нахабно й визивно.
– Пробачте, ми розслідуємо зараз одну справу, і, гадаю, вас не образить…
– А причому тут я до ваших справ?
– Ваша агресивність починає здаватися підозрілою, – капітан говорив дуже ввічливо, але твердо.
Здоровань не витримав і потягся своєю величезною рукою до кишені. Витяг посвідчення, простягнув капітанові. І тільки тут Женя помітив на його куртці значок майстра спорту.
– Ще раз пробачте, пане Шипуля, але чи не будете ви ласкаві пояснити, чим вас так зацікавили вікна й балкон квартири Граціанських?
– Яких Граціанських? Не знаю ніяких Граціанських… – Шипуля явно нервував. – Я нікуди не дивився… Та що ви мене допитуєте? Що вам треба? Я нічого протиправного не робив. Пацан вам щось наплів, а ви… Не маєте права! Недарма, недарма пишуть про зловживання міліції. – Та ви не гарячкуйте. Ніхто вас не допитує. Можете не відповідати. Ще раз пробачте. Будь ласка! – капітан простягнув Шипулі посвідчення. – А документ, між іншим, не дійсний. Ще позаторік треба було продовжити.
Шипуля нічого не сказав, мовчки взяв посвідчення, мотнув головою й пішов.
– До побачення! – у спину йому гукнув капітан. Шипуля обернувся.
– Мені з вами бачитися ні до чого. Прощавайте!
І, вже не обертаючись, завернув за ріг.
– Хто він? – спитав Женя.
– Тренер, із боротьби самбо. По-моєму, колишній. Спасибі тобі, Женю, за оперативність. Молодець. Цей Шипуля Василь Іванович, може, й не просто з цікавості дивився у бінокль. Але не будемо надто підозріливими. Може, ми й помиляємося. А що ти там робив на горі? Чого ти поліз зазирати?
– Хотів дізнатися, чи не приїхали… – почервонів Женя.
– Я тебе дуже прошу. Ти, будь ласка, власного розслідування не проводь. Бо ще, чого доброго, й тебе шукати доведеться, – капітан Горбатюк подивився Жені просто у вічі. – Я тобі наказую, чуєш! Сам, без мого дозволу, нічого у цій справі не роби. Домовилися?
– Ну… добре… – не дуже охоче погодився Женя.
Розділ VI
Валера щось приховує. «Не подобається мені Шипуля». Снаряди лягають все ближче, а хоч би осколком зачепило. Пізній дзвінок з райвідділу
Капітан Горбатюк мав підстави для того, щоб непокоїтись і попереджати Женю. Сьогодні зранку в нього відбулася зустріч і розмова з одинадцятикласником Валерою Лобуренком.
Хоч Валера й намагався триматися впевнено і зухвало, відчувалося, що він нервує і щось приховує.
– Скажи, будь ласка, в суботу ти заходив у туалет на третьому поверсі після п'ятого уроку? – спитав капітан.
– Здається, заходив. А що – треба було взяти дозвіл у міліції? – З шестикласників нікого там не бачив? – наче й не помічаючи глузливого тону, продовжив капітан.
– А-а… ви про те зникнення… Ні! Я його не бачив. А якби й бачив, то не помітив би. Я не для того туди заходив… – хлопець сміявся просто у вічі капітанові.
– Я розумію, що не для того, – спокійно сказав капітан.
– І не для того, щоб вколотися! Я не колюся! – раптом сказав Валера, і в очах його спалахнув злий вогник.
– А чого ти про це говориш? – щиро здивувався капітан. «Справді, чого він про це говорить? Крім Регіни Ігнатіївни, ніхто про анонімний лист не знає… Вона пообіцяла нікому не говорити ні про лист, ні про розмову».
– А… а вас же це цікавить? – трохи розгубився Валера.
– Хто тобі сказав? Ні! Звідки ти взяв? – капітан пильно дивився на хлопця.
– Ну… зараз же… – Валера одвів очі, – зараз же так борються з наркоманією, токсикоманією…
– Скажи, а ти знаєш Вітасика Дорошенка?
– Того, що зник? Шестикласника?… Ну, бачив…
– А ти всіх шестикласників знаєш?
– Ні… звичайно.
– А його… Він що – чимось вирізнявся?
– Ні… нічим… по-моєму… – у голосі Валери була якась непевність.
– А чого ж ти його запам'ятав? У тебе, може, був з ним якийсь конфлікт?
– Конфлікт? Із пацаном? Невже ви думаєте, що я конфліктую з пацанами? Виріс я з того віку.
– Ну, різне буває… Іноді пацан суне свого носа, куди не слід. Доводиться того носа прищикнути.
Валера почервонів:
– Ні.
– Але ж ти хлопець запальний, задерикуватий. Спалахуєш легко. З міліцією були неприємності… Одному на стадіоні навіть руку зламав. Не на користь пішли тобі ті прийоми самбо. А чого ти, до речі, спорт кинув?
– Кинув – і все.
– Хто тебе тренував?
– Шипуля… торбохват.
– Чого це він «торбохват»? – А я знаю, чого бувають торбохвати? Під себе гребуть… І потім горять, як Наполеон у Москві.
– У тебе з ним був конфлікт?
– Та що ви – «конфлікт-конфлікт»!.. Дуже він мені потрібен, той Шипуля!.. Його самого витурили.
– За що?
– Вам краще знати. Я не стукач. Хочете, щоб він мені голову одкрутив? Ні-ні. Дякую.
Капітану Горбатюку не могло й на думку спасти, що за якихось три години він сам зустрінеться з тим Шипулею, та ще за таких дивних, незвичайних обставин.
Він ледве стримався, щоб не виказати Жені Киселю, та й самому Шипулі свого подиву, коли прочитав у посвідченні прізвище.
Так, у капітана Горбатюка були всі підстави, щоб непокоїтись і попереджати Женю.
Майстер спорту Василь Іванович Шипуля за інформацією спортивного товариства два роки тому дискваліфікований і звільнений від тренерської роботи за фінансові зловживання під час виїздів на збори, тренування і національні змагання команди юнаків із боротьби самбо. Спершу справу намірялися передати до суду, але потім чогось передумали. Нині Шипуля працює нічним черговим державної охорони на складі торговельної організації, керівником якої є ніхто інший, як Борис Борисович Граціанський. А Шипуля ж казав, що не знає ніякого Граціанського. Питань виникало дедалі більше. Відповіді – поки що жодної.
Де Вітасик Дорошенко, де Вітасик Граціанський та його батьки – поки що лишалося таємницею…
…Пізно увечері два капітани знову сиділи на балконі дванадцятого поверху, дивилися вниз на мерехтливі вогні й говорили.
– Дуже мені не сподобався Шипуля, – говорив капітан Горбартюк. – Те, як він дивився на Женю. Така лють була в очах. У цю мить він був здатний на будь-який кривавий вчинок. Страшний чоловік! Гора м'язів і люті. Як він міг тренувати дітей?
– Є, на жаль, такі «вихователі», які на дітях тільки заробляють.
– Слухай, ти ж зараз розслідуєш відмивання грошей у торговельній мережі. Борис Борисович Граціанський не проходить у тебе?
– Ти знаєш, ні, – похитав головою капітан Попенко. – Абсолютно чистий. Просто дивно навіть. Працює п'ятнадцять років у цій мережі. Навколо нього майже всі «старі», так би мовити, кадри вже давно у нас на гачку, а Борис Борисович непорочний, як Діва Марія. Снаряди лягають все ближче, а його хоч би осколочком зачепило. Жодних «відкатів», жодного зловживання, ні «чорної каси», ні «відмивання грошей». Комар носа не підточить.
– Ну що ж. І в торгівлі бувають чесні керівники.
– Він у них там – один з ініціаторів боротьби з зарплатами в конверті.
– Він мав якраз доповідь робити. І раптом зник. Дуже не подобається мені причетність до цього всього спортсмена Шипулі. І Валера Лобуренко, я ж тобі казав, що говорив про Шипулю.
– Треба, мабуть, – запропонував Анатолій Петрович, – постежити за ним.
– Та я вже думав, але після зустрічі зі мною він «ляже на дно», розуміючи, що тепер під підозрою.
– Треба шукати Бориса Борисовича. Ціла сім'я на машині не може зникнути зовсім безслідно.
– «Треба»… «Треба»… Все, що треба, я, здається, зробив. Підключилася автоінспекція. Хлопці шукають.
– Що ж, почекаємо до завтра. Як сказав по телефону «не своїм» голосом Вітасик Дорошенко: «Не приїду ще два-три дні».
– Завтра – третій, – сказав Степан Іванович. – Як нічого не з'ясується, буду змушений оголосити розшук по всій країні.
І тут у кімнаті задзвонив телефон. Дружина зняла трубку й гукнула:
– Стьопо! Тебе!..
Вони пішли з балкона в кімнату. Капітан Горбатюк взяв трубку:
– Слухаю!
І враз обличчя його спохмурніло.
– Що таке? – звів брови Попенко. Горбатюк поклав трубку й зітхнув:
– Справи ускладнюються. Щойно до райвідділу зателефонувала схвильована мати Жені Киселя. Женя зник. Мав бути дома після школи, зараз майже північ, а його нема.
– Тю! – тільки й вимовив капітан Попенко. – Це вже не смішно.
– Аж ніяк. Я ж його попереджав… Я ж попереджав… Невже…
– Ти гадаєш, це Шипуля?
– Не знаю. Але все може бути. То такий тип… Я ж тобі казав. Мушу поговорити з ним негайно! – Горбатюк почав швидко одягатися. – Та ти що? Зараз уже ніч. Він, може, спить. Не будеш же ти вдиратися серед ночі…
– Не спить. В усякому разі не повинен. Я ж тобі казав. Він працює в охороні на торговельному складі.
– А-а. Точно. Почекай, я з тобою. Зараз тільки переодягнусь.
Капітан Горбатюк мав підстави для того, щоб непокоїтись і попереджати Женю. Сьогодні зранку в нього відбулася зустріч і розмова з одинадцятикласником Валерою Лобуренком.
Хоч Валера й намагався триматися впевнено і зухвало, відчувалося, що він нервує і щось приховує.
– Скажи, будь ласка, в суботу ти заходив у туалет на третьому поверсі після п'ятого уроку? – спитав капітан.
– Здається, заходив. А що – треба було взяти дозвіл у міліції? – З шестикласників нікого там не бачив? – наче й не помічаючи глузливого тону, продовжив капітан.
– А-а… ви про те зникнення… Ні! Я його не бачив. А якби й бачив, то не помітив би. Я не для того туди заходив… – хлопець сміявся просто у вічі капітанові.
– Я розумію, що не для того, – спокійно сказав капітан.
– І не для того, щоб вколотися! Я не колюся! – раптом сказав Валера, і в очах його спалахнув злий вогник.
– А чого ти про це говориш? – щиро здивувався капітан. «Справді, чого він про це говорить? Крім Регіни Ігнатіївни, ніхто про анонімний лист не знає… Вона пообіцяла нікому не говорити ні про лист, ні про розмову».
– А… а вас же це цікавить? – трохи розгубився Валера.
– Хто тобі сказав? Ні! Звідки ти взяв? – капітан пильно дивився на хлопця.
– Ну… зараз же… – Валера одвів очі, – зараз же так борються з наркоманією, токсикоманією…
– Скажи, а ти знаєш Вітасика Дорошенка?
– Того, що зник? Шестикласника?… Ну, бачив…
– А ти всіх шестикласників знаєш?
– Ні… звичайно.
– А його… Він що – чимось вирізнявся?
– Ні… нічим… по-моєму… – у голосі Валери була якась непевність.
– А чого ж ти його запам'ятав? У тебе, може, був з ним якийсь конфлікт?
– Конфлікт? Із пацаном? Невже ви думаєте, що я конфліктую з пацанами? Виріс я з того віку.
– Ну, різне буває… Іноді пацан суне свого носа, куди не слід. Доводиться того носа прищикнути.
Валера почервонів:
– Ні.
– Але ж ти хлопець запальний, задерикуватий. Спалахуєш легко. З міліцією були неприємності… Одному на стадіоні навіть руку зламав. Не на користь пішли тобі ті прийоми самбо. А чого ти, до речі, спорт кинув?
– Кинув – і все.
– Хто тебе тренував?
– Шипуля… торбохват.
– Чого це він «торбохват»? – А я знаю, чого бувають торбохвати? Під себе гребуть… І потім горять, як Наполеон у Москві.
– У тебе з ним був конфлікт?
– Та що ви – «конфлікт-конфлікт»!.. Дуже він мені потрібен, той Шипуля!.. Його самого витурили.
– За що?
– Вам краще знати. Я не стукач. Хочете, щоб він мені голову одкрутив? Ні-ні. Дякую.
Капітану Горбатюку не могло й на думку спасти, що за якихось три години він сам зустрінеться з тим Шипулею, та ще за таких дивних, незвичайних обставин.
Він ледве стримався, щоб не виказати Жені Киселю, та й самому Шипулі свого подиву, коли прочитав у посвідченні прізвище.
Так, у капітана Горбатюка були всі підстави, щоб непокоїтись і попереджати Женю.
Майстер спорту Василь Іванович Шипуля за інформацією спортивного товариства два роки тому дискваліфікований і звільнений від тренерської роботи за фінансові зловживання під час виїздів на збори, тренування і національні змагання команди юнаків із боротьби самбо. Спершу справу намірялися передати до суду, але потім чогось передумали. Нині Шипуля працює нічним черговим державної охорони на складі торговельної організації, керівником якої є ніхто інший, як Борис Борисович Граціанський. А Шипуля ж казав, що не знає ніякого Граціанського. Питань виникало дедалі більше. Відповіді – поки що жодної.
Де Вітасик Дорошенко, де Вітасик Граціанський та його батьки – поки що лишалося таємницею…
…Пізно увечері два капітани знову сиділи на балконі дванадцятого поверху, дивилися вниз на мерехтливі вогні й говорили.
– Дуже мені не сподобався Шипуля, – говорив капітан Горбартюк. – Те, як він дивився на Женю. Така лють була в очах. У цю мить він був здатний на будь-який кривавий вчинок. Страшний чоловік! Гора м'язів і люті. Як він міг тренувати дітей?
– Є, на жаль, такі «вихователі», які на дітях тільки заробляють.
– Слухай, ти ж зараз розслідуєш відмивання грошей у торговельній мережі. Борис Борисович Граціанський не проходить у тебе?
– Ти знаєш, ні, – похитав головою капітан Попенко. – Абсолютно чистий. Просто дивно навіть. Працює п'ятнадцять років у цій мережі. Навколо нього майже всі «старі», так би мовити, кадри вже давно у нас на гачку, а Борис Борисович непорочний, як Діва Марія. Снаряди лягають все ближче, а його хоч би осколочком зачепило. Жодних «відкатів», жодного зловживання, ні «чорної каси», ні «відмивання грошей». Комар носа не підточить.
– Ну що ж. І в торгівлі бувають чесні керівники.
– Він у них там – один з ініціаторів боротьби з зарплатами в конверті.
– Він мав якраз доповідь робити. І раптом зник. Дуже не подобається мені причетність до цього всього спортсмена Шипулі. І Валера Лобуренко, я ж тобі казав, що говорив про Шипулю.
– Треба, мабуть, – запропонував Анатолій Петрович, – постежити за ним.
– Та я вже думав, але після зустрічі зі мною він «ляже на дно», розуміючи, що тепер під підозрою.
– Треба шукати Бориса Борисовича. Ціла сім'я на машині не може зникнути зовсім безслідно.
– «Треба»… «Треба»… Все, що треба, я, здається, зробив. Підключилася автоінспекція. Хлопці шукають.
– Що ж, почекаємо до завтра. Як сказав по телефону «не своїм» голосом Вітасик Дорошенко: «Не приїду ще два-три дні».
– Завтра – третій, – сказав Степан Іванович. – Як нічого не з'ясується, буду змушений оголосити розшук по всій країні.
І тут у кімнаті задзвонив телефон. Дружина зняла трубку й гукнула:
– Стьопо! Тебе!..
Вони пішли з балкона в кімнату. Капітан Горбатюк взяв трубку:
– Слухаю!
І враз обличчя його спохмурніло.
– Що таке? – звів брови Попенко. Горбатюк поклав трубку й зітхнув:
– Справи ускладнюються. Щойно до райвідділу зателефонувала схвильована мати Жені Киселя. Женя зник. Мав бути дома після школи, зараз майже північ, а його нема.
– Тю! – тільки й вимовив капітан Попенко. – Це вже не смішно.
– Аж ніяк. Я ж його попереджав… Я ж попереджав… Невже…
– Ти гадаєш, це Шипуля?
– Не знаю. Але все може бути. То такий тип… Я ж тобі казав. Мушу поговорити з ним негайно! – Горбатюк почав швидко одягатися. – Та ти що? Зараз уже ніч. Він, може, спить. Не будеш же ти вдиратися серед ночі…
– Не спить. В усякому разі не повинен. Я ж тобі казав. Він працює в охороні на торговельному складі.
– А-а. Точно. Почекай, я з тобою. Зараз тільки переодягнусь.
Розділ VII
Розмова з Шипулею. «Досить уже того міліцейського свавілля!» «Не виключаю можливості, що нам доведеться працювати у тісному контакті». Капітан Горбатюк зітхає
Шипуля аніскілечки не здивувався, коли побачив двох капітанів. Він мовби чекав на них. У всякому разі така посмішка буває саме в людини, яка нарешті бачить тих, кого довго чекала.
– А-а, заходьте-заходьте! Доглядачів порядку завжди ласкаво просимо, – примружені очі дивилися нахабно й насмішкувато.
У кутку на восьми щільно зсунутих стільцях був розстелений величезний спальний мішок.
На письмовому столику під настільною лампою біля телефону лежала нерозгорнута книжка «Постріли в ресторані Сирано». Глянувши на неї, капітани перезирнулися. Книжка була їм знайома – збірка американських детективів.
«Довідкова література», – подумав Горбатюк.
«Керівництво до дії», – майже те ж саме подумав Попенко.
– Добрий вечір, – привітався Горбатюк. – Вибачте, що потурбували.
Попенко лише кивнув, вітаючись.
– Будь ласка, будь ласка! Я ж сказав. Для вас – жодних обмежень. Усе розумію.
– А що саме розумієте? – швидко спитав Попенко. – Що?
– Вам відомо, чого ми прийшли? – Горбатюк пильно глянув Шипулі просто у вічі.
– Ну… – Шипуля трохи знітився, але одразу взяв себе в руки. – Що там розуміти? Раз прийшли, значить, треба. Хай там як, а ми з однієї компанії, майже колеги. Державна охорона теж належить до вашої організації.
В очах знову застрибали насмішкуваті вогники. – Тому ви й сказали Жені, що ви з міліції? – Горбатюк зробив паузу і, наче між іншим, спитав: – А ви не знаєте, до речі, де він зараз?
Обидва капітани не зводили очей з обличчя Шипулі. Той знову знітився, але удав здивування:
– А звідки я можу знати? Що я… – він затнувся, не підібравши слова.
Неакторові удати здивування – річ не проста. І спостережливий легко побачить, коли людина щиро дивується, а коли удає, що дивується.
Капітани знову перезирнулися. Сумнівів не було: Шипуля веде гру.
– Де хлопчик? – зціпивши зуби, спитав капітан Горбатюк. – Це не жарти, Шипуля. Вдень він ловить вас на схилі з біноклем, сповіщає мені. А ввечері зникає. Каузальний зв'язок між цими фактами очевидний.
– Каузальний? – скривився Шипуля. – Без поняття.
Він явно тягнув час.
– Причинно-наслідковий. Ланцюжок: причина – наслідок.
– А які причини в мене були чіпати того пацана? Що він мене бачив на схилі з біноклем? Ай! Не смішіть мене, капітане! Теж іще злочин – дивитися у бінокль! Що там, військовий об'єкт, чи що? Ну, дивився. Бо треба був мені Граціанський. Обіцяв мені з квартирою… І десь запропав.
– А ви ж сказали, що ніякого Граціанського не знаєте.
– Що? А-а, ну то я з несподіванки. Як це я його не знаю? Стережу його добро і не знаю.
– З несподіванки? Дивно.
– Дивно? Коли б на вас ні з того ні з сього на вулиці накинулася допитувати міліція – ви би власне прізвище забули. «Дивно»!
– Не дуже переконливо, але… Врахуйте, Шипуля, ми цю справу так не залишимо. Йдеться про хлопчика, про дитину.
– І не про одного, а принаймні про трьох, – докинув капітан Попенко, який до того тільки мовчки спостерігав.
– Ну, знаєте, це вже комедія. Вішати на мене цілий дитсадок… Де у вас докази? Доведіть! Ви знаєте, що таке презумпція невинності?
– Знаємо, Шипуля, знаємо. А скажіть, будь ласка, де ви були сьогодні після того, як ми з вами розлучилися вдень? Згадайте, якщо не важко. – Начальники! Ну що ви, їй-богу! Ви що – серйозно? – Шипу-ля посміхнувся од вуха до вуха. – Та в мене залізне алібі. Був дома, потім пішов на роботу. Сюди. І нікуди не відлучався. Є свідки.
– Перевіримо. А одразу куди пішли?
– Сказав же – додому.
– А по телефону не дзвонили нікому? Ні з ким потім не бачилися? Не зустрічалися? Не говорили про нашу з вами зустріч?
Шипуля почервонів.
– Це що – допит? Більше відповідати не буду. Допитувати викликайте мене офіційно. І допитуйте у присутності адвоката. Ми зараз будуємо правову державу. Досить уже того міліцейського свавілля.
– Колего! – схилив голову набік капітан Попенко. – Що ж ви так на своїх?
– Це ви на своїх, а не я, – огризнувся Шипуля.
– Я ще раз попереджаю: якщо ви щось знаєте про зникнення хлопця, скажіть. Буде краще. Пом'якшить вину. А знайти ми його все одно знайдемо. І тоді ви пошкодуєте, що не використали останньої можливості.
– Не залякуйте! Не залякуйте! Я не з лякливих. Сказав – гаплик! Відповідати більше не буду. Аривідерчі! – Шипуля підвівся і розправив свої могутні груди, наче показуючи цим, що він таки нелякливий.
Коли вони вийшли, капітан Горбатюк подивився на друга і спитав:
Шипуля аніскілечки не здивувався, коли побачив двох капітанів. Він мовби чекав на них. У всякому разі така посмішка буває саме в людини, яка нарешті бачить тих, кого довго чекала.
– А-а, заходьте-заходьте! Доглядачів порядку завжди ласкаво просимо, – примружені очі дивилися нахабно й насмішкувато.
У кутку на восьми щільно зсунутих стільцях був розстелений величезний спальний мішок.
На письмовому столику під настільною лампою біля телефону лежала нерозгорнута книжка «Постріли в ресторані Сирано». Глянувши на неї, капітани перезирнулися. Книжка була їм знайома – збірка американських детективів.
«Довідкова література», – подумав Горбатюк.
«Керівництво до дії», – майже те ж саме подумав Попенко.
– Добрий вечір, – привітався Горбатюк. – Вибачте, що потурбували.
Попенко лише кивнув, вітаючись.
– Будь ласка, будь ласка! Я ж сказав. Для вас – жодних обмежень. Усе розумію.
– А що саме розумієте? – швидко спитав Попенко. – Що?
– Вам відомо, чого ми прийшли? – Горбатюк пильно глянув Шипулі просто у вічі.
– Ну… – Шипуля трохи знітився, але одразу взяв себе в руки. – Що там розуміти? Раз прийшли, значить, треба. Хай там як, а ми з однієї компанії, майже колеги. Державна охорона теж належить до вашої організації.
В очах знову застрибали насмішкуваті вогники. – Тому ви й сказали Жені, що ви з міліції? – Горбатюк зробив паузу і, наче між іншим, спитав: – А ви не знаєте, до речі, де він зараз?
Обидва капітани не зводили очей з обличчя Шипулі. Той знову знітився, але удав здивування:
– А звідки я можу знати? Що я… – він затнувся, не підібравши слова.
Неакторові удати здивування – річ не проста. І спостережливий легко побачить, коли людина щиро дивується, а коли удає, що дивується.
Капітани знову перезирнулися. Сумнівів не було: Шипуля веде гру.
– Де хлопчик? – зціпивши зуби, спитав капітан Горбатюк. – Це не жарти, Шипуля. Вдень він ловить вас на схилі з біноклем, сповіщає мені. А ввечері зникає. Каузальний зв'язок між цими фактами очевидний.
– Каузальний? – скривився Шипуля. – Без поняття.
Він явно тягнув час.
– Причинно-наслідковий. Ланцюжок: причина – наслідок.
– А які причини в мене були чіпати того пацана? Що він мене бачив на схилі з біноклем? Ай! Не смішіть мене, капітане! Теж іще злочин – дивитися у бінокль! Що там, військовий об'єкт, чи що? Ну, дивився. Бо треба був мені Граціанський. Обіцяв мені з квартирою… І десь запропав.
– А ви ж сказали, що ніякого Граціанського не знаєте.
– Що? А-а, ну то я з несподіванки. Як це я його не знаю? Стережу його добро і не знаю.
– З несподіванки? Дивно.
– Дивно? Коли б на вас ні з того ні з сього на вулиці накинулася допитувати міліція – ви би власне прізвище забули. «Дивно»!
– Не дуже переконливо, але… Врахуйте, Шипуля, ми цю справу так не залишимо. Йдеться про хлопчика, про дитину.
– І не про одного, а принаймні про трьох, – докинув капітан Попенко, який до того тільки мовчки спостерігав.
– Ну, знаєте, це вже комедія. Вішати на мене цілий дитсадок… Де у вас докази? Доведіть! Ви знаєте, що таке презумпція невинності?
– Знаємо, Шипуля, знаємо. А скажіть, будь ласка, де ви були сьогодні після того, як ми з вами розлучилися вдень? Згадайте, якщо не важко. – Начальники! Ну що ви, їй-богу! Ви що – серйозно? – Шипу-ля посміхнувся од вуха до вуха. – Та в мене залізне алібі. Був дома, потім пішов на роботу. Сюди. І нікуди не відлучався. Є свідки.
– Перевіримо. А одразу куди пішли?
– Сказав же – додому.
– А по телефону не дзвонили нікому? Ні з ким потім не бачилися? Не зустрічалися? Не говорили про нашу з вами зустріч?
Шипуля почервонів.
– Це що – допит? Більше відповідати не буду. Допитувати викликайте мене офіційно. І допитуйте у присутності адвоката. Ми зараз будуємо правову державу. Досить уже того міліцейського свавілля.
– Колего! – схилив голову набік капітан Попенко. – Що ж ви так на своїх?
– Це ви на своїх, а не я, – огризнувся Шипуля.
– Я ще раз попереджаю: якщо ви щось знаєте про зникнення хлопця, скажіть. Буде краще. Пом'якшить вину. А знайти ми його все одно знайдемо. І тоді ви пошкодуєте, що не використали останньої можливості.
– Не залякуйте! Не залякуйте! Я не з лякливих. Сказав – гаплик! Відповідати більше не буду. Аривідерчі! – Шипуля підвівся і розправив свої могутні груди, наче показуючи цим, що він таки нелякливий.
Коли вони вийшли, капітан Горбатюк подивився на друга і спитав: