Страница:
Женя показав листа батькам. Батьки з листа посміялися, особливо зі слів «Ялта для бідних», але їхати не погоджувались.
– Знаю я ці пансіонати. Кімнатки, як купе в поїзді, – сказав тато. – Не те що гостей приймати – самим ніде повернутися.
Але Женя так канючив, що мама врешті погодилася:
– Ну гаразд, у неділю вранці поїдемо, щоб увечері повернутися.
Взяли квитки туди й назад і поїхали.
На Тернаві справді усім сподобалося – і Жені, і татові з мамою.
Дорошенки запрошували приїздити ще, Киселі дякували, але наступної неділі, коли Женя нагадав про Тернаву, мама сказала:
– Ні, не поїдемо. Незручно набридати. Вони, певна річ, люди чемні, виховані, гостинні, але ви ж бачили, скільки в них було зайвих турбот через нас. Люди приїхали відпочити, а приймати гостей – не відпочинок. Не поїдемо!
І скільки Женя не канючив, мама була тверда й непохитна, як скеля.
Тато у Жені був м'якішій за маму.
Та коли тато заїкнувся: «А може, хай сам з'їздить. Дорогу вже знає. Я в його роки…» – мама таку блискавицю метнула очима на тата, що Женя подумав: «Зараз буде грім!»
І за всіма законами природи за блискавкою загриміло:– Та ти що?! Та Боже збав! Щоб я пустила дитину саму аж у Хрястів? Ти бачив, які в електричці ханиги картами ляпають?! А цигани… Стільки буває різних страшних випадків! Ти що?
– Та я… – почав був тато.
– Ти себе з ним не рівняй! Ти ріс без батька, на вулиці, був хуліганом… Ти…
«Хуліган» – тато безпомічно усміхнувся, поправив окуляри, махнув рукою і припинив дискусію.
У той-таки день Женя одержав листа від Вітасика:
«Привези, будь ласка, свого м'яча волейбольного. Мій луснув».
Вітасик не сумнівався, що Женя приїде.
І Женя вперше у житті одважився на втечу з дому. Звичайно, якби не татові слова, він би ніколи… А так… Тато начебто благословив його.
Коли Дорошенки несподівано побачили на пляжі самого Женю з волейбольним м'ячем і дізналися, що він приїхав без батьків, реакція була неоднозначною. Тато реготав, мама розгублено сплескувала руками, а Вітасик аж підскакував від захоплення. Мама негайно схопила Женю за руку, дала йому мобілку й наказала мерщій дзвонити батькам.
І через дві години батьки Киселі вже були на Тернаві. І хоч мама заплакала, а тато одважив Жені добрячого потиличника, і в маминих, і в татових очах (особливо татових) був не лише осуд, але й щось подібне до схвалення, а може, навіть і гордості… Тато колись казав, що людину характеризують не стільки слова, скільки вчинки…
Все це згадував зараз Женя, дивлячись у вікно електрички, повз яке мелькали знайомі вже станції. Іванівка… Соколівка… Заводська… Черешеньки… Журавлиний Брід…
Проїхали озеро, на березі якого стояв «Запорожець» і двоє дядечків купалися (хоч уже й початок жовтня). І от нарешті – Хрястів.
Станція, обабіч якої дві платформи – ліворуч західна, праворуч східна.
У Жені калатало серце, коли він виходив на західну платформу.
Платформа була чогось майже безлюдна. Якась бабуся куняла на клумаках під стіною та двоє військових розмовляли біля газетного кіоску.
Граціанського не було.
З-за рогу вийшов здоровань із рюкзаком. Женя бачив тільки його спину. Йому здалося, що то Шипуля. «Заманив! – похололо у Жені в грудях. – Зараз схопить і…»
Він кинувся до кіоску де розмовляли військові.
І враз у вікні залу для чекання мелькнула голова… Вітасика Дорошенка. Женя отетерів.
Вітасик махав Жені рукою і показував у бік входу до вокзалу.
Женя на мить обернувся – здоровань із рюкзаком, зовсім не схожий на Шипулю, перетинав колію. Женя кинувся до входу.
З дверей назустріч йому вибіг його друг Вітасик, радісний, живий і неушкоджений.
– Ти?! – тільки й спромігся вигукнути Женя.
– Здоров! – Вітасик з усієї сили ляснув його по плечу, але Женя навіть не відчув болю.
– А… а де Граціанський?
– Нема!
– Як? Він же мені дзвонив по телефону, призначив тут побачення.
– То я дзвонив.
– Що?! Я сам, на власні вуха чув…
– Усе правильно. Але то був я. Зараз усе розкажу. Тільки спершу подзвоню мамі. Своїм голосом. Щоб не хвилювалася більше. Давай гроші.
Женя вишкріб усі гривні з кишені.
– Ходімо дзвонити.
Вони вскочили у вокзал, підбігли до маленької кімнати, де містилося відділення зв'язку, розплатилися, й от уже Вітасик кричить у трубку автомата, що висить на стіні.
– Мамо! Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Я зараз приїду!
Навіть Женя почув, як одчайдушно скрикнула у трубці Вітасикова мама:
– Вітасику! Синку! Де ти?
– У Хрястові. І Женя поряд зі мною. Все гаразд. Я живий-здоровий, цілий-неушкоджений! От хай Женя скаже. Передаю йому трубку.
Женя схопив трубку і закричав:
– Цілий-цілий! Здоровий! Усе на місці. Не хвилюйтесь. Зараз сідаємо на електричку і їдемо. Зараз їдемо. Не хвилюйтесь.
Але одразу сісти на електричку у них не вийшло. Два рейси чогось одмінили, і найближча електричка була тільки через годину сорок хвилин.
– Ну так що, що ж трапилося? Де ти був? Що значить твоє зникнення? – накинувся Женя на Вітасика.
– Стривай! Не гарячкуй! Зараз розповім. Усе по порядку.
Розділ XI
Розділ XII
– Знаю я ці пансіонати. Кімнатки, як купе в поїзді, – сказав тато. – Не те що гостей приймати – самим ніде повернутися.
Але Женя так канючив, що мама врешті погодилася:
– Ну гаразд, у неділю вранці поїдемо, щоб увечері повернутися.
Взяли квитки туди й назад і поїхали.
На Тернаві справді усім сподобалося – і Жені, і татові з мамою.
Дорошенки запрошували приїздити ще, Киселі дякували, але наступної неділі, коли Женя нагадав про Тернаву, мама сказала:
– Ні, не поїдемо. Незручно набридати. Вони, певна річ, люди чемні, виховані, гостинні, але ви ж бачили, скільки в них було зайвих турбот через нас. Люди приїхали відпочити, а приймати гостей – не відпочинок. Не поїдемо!
І скільки Женя не канючив, мама була тверда й непохитна, як скеля.
Тато у Жені був м'якішій за маму.
Та коли тато заїкнувся: «А може, хай сам з'їздить. Дорогу вже знає. Я в його роки…» – мама таку блискавицю метнула очима на тата, що Женя подумав: «Зараз буде грім!»
І за всіма законами природи за блискавкою загриміло:– Та ти що?! Та Боже збав! Щоб я пустила дитину саму аж у Хрястів? Ти бачив, які в електричці ханиги картами ляпають?! А цигани… Стільки буває різних страшних випадків! Ти що?
– Та я… – почав був тато.
– Ти себе з ним не рівняй! Ти ріс без батька, на вулиці, був хуліганом… Ти…
«Хуліган» – тато безпомічно усміхнувся, поправив окуляри, махнув рукою і припинив дискусію.
У той-таки день Женя одержав листа від Вітасика:
«Привези, будь ласка, свого м'яча волейбольного. Мій луснув».
Вітасик не сумнівався, що Женя приїде.
І Женя вперше у житті одважився на втечу з дому. Звичайно, якби не татові слова, він би ніколи… А так… Тато начебто благословив його.
Коли Дорошенки несподівано побачили на пляжі самого Женю з волейбольним м'ячем і дізналися, що він приїхав без батьків, реакція була неоднозначною. Тато реготав, мама розгублено сплескувала руками, а Вітасик аж підскакував від захоплення. Мама негайно схопила Женю за руку, дала йому мобілку й наказала мерщій дзвонити батькам.
І через дві години батьки Киселі вже були на Тернаві. І хоч мама заплакала, а тато одважив Жені добрячого потиличника, і в маминих, і в татових очах (особливо татових) був не лише осуд, але й щось подібне до схвалення, а може, навіть і гордості… Тато колись казав, що людину характеризують не стільки слова, скільки вчинки…
Все це згадував зараз Женя, дивлячись у вікно електрички, повз яке мелькали знайомі вже станції. Іванівка… Соколівка… Заводська… Черешеньки… Журавлиний Брід…
Проїхали озеро, на березі якого стояв «Запорожець» і двоє дядечків купалися (хоч уже й початок жовтня). І от нарешті – Хрястів.
Станція, обабіч якої дві платформи – ліворуч західна, праворуч східна.
У Жені калатало серце, коли він виходив на західну платформу.
Платформа була чогось майже безлюдна. Якась бабуся куняла на клумаках під стіною та двоє військових розмовляли біля газетного кіоску.
Граціанського не було.
З-за рогу вийшов здоровань із рюкзаком. Женя бачив тільки його спину. Йому здалося, що то Шипуля. «Заманив! – похололо у Жені в грудях. – Зараз схопить і…»
Він кинувся до кіоску де розмовляли військові.
І враз у вікні залу для чекання мелькнула голова… Вітасика Дорошенка. Женя отетерів.
Вітасик махав Жені рукою і показував у бік входу до вокзалу.
Женя на мить обернувся – здоровань із рюкзаком, зовсім не схожий на Шипулю, перетинав колію. Женя кинувся до входу.
З дверей назустріч йому вибіг його друг Вітасик, радісний, живий і неушкоджений.
– Ти?! – тільки й спромігся вигукнути Женя.
– Здоров! – Вітасик з усієї сили ляснув його по плечу, але Женя навіть не відчув болю.
– А… а де Граціанський?
– Нема!
– Як? Він же мені дзвонив по телефону, призначив тут побачення.
– То я дзвонив.
– Що?! Я сам, на власні вуха чув…
– Усе правильно. Але то був я. Зараз усе розкажу. Тільки спершу подзвоню мамі. Своїм голосом. Щоб не хвилювалася більше. Давай гроші.
Женя вишкріб усі гривні з кишені.
– Ходімо дзвонити.
Вони вскочили у вокзал, підбігли до маленької кімнати, де містилося відділення зв'язку, розплатилися, й от уже Вітасик кричить у трубку автомата, що висить на стіні.
– Мамо! Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Я зараз приїду!
Навіть Женя почув, як одчайдушно скрикнула у трубці Вітасикова мама:
– Вітасику! Синку! Де ти?
– У Хрястові. І Женя поряд зі мною. Все гаразд. Я живий-здоровий, цілий-неушкоджений! От хай Женя скаже. Передаю йому трубку.
Женя схопив трубку і закричав:
– Цілий-цілий! Здоровий! Усе на місці. Не хвилюйтесь. Зараз сідаємо на електричку і їдемо. Зараз їдемо. Не хвилюйтесь.
Але одразу сісти на електричку у них не вийшло. Два рейси чогось одмінили, і найближча електричка була тільки через годину сорок хвилин.
– Ну так що, що ж трапилося? Де ти був? Що значить твоє зникнення? – накинувся Женя на Вітасика.
– Стривай! Не гарячкуй! Зараз розповім. Усе по порядку.
Розділ XI
«Ой!» – сказав Женя Кисіль. Бо ж було чого ойкати. «Ходімо у кіно!» Дзеркало. Потрясіння. «Не хвилюйся!»
Так от, сталося це у суботу на великій перерві. Настрій у мене був поганючий. І з тобою посварився, наговорив ти мені такого, що… хоч і справедливо, може, а все одно… І… Підійшов я до Милочки Петриківської, стояла вона біля вікна сама.
– Що, – кажу, – скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу… Тільки що Стасик Іванець приніс… Летіли на літаку американець, француз і наш, українець…
– Пхе! – перебила вона мене. – Дуже мені потрібен ваш анекдот! І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:
– Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз…
І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:
– Ой! Здорово!
Так мені стало кепсько… Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:
– Що – заздриш? Хотів би бути на його місці?
Обернувся я – і похолов. Ззаду не було нікого.
(«Ой!» – сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того «ой» поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі).
Тоді знову чую:
– Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається – назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: «Згоден!»
І замовк.
Знову я обернувся. Нікого.
Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.
Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.
До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоплотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував?
Хто ж це міг бути?
Якийсь казковий чарівник?
Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.
Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного й дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі «120 хвилин» я сам чув про випадок з німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез… А Бермудський трикутник! А отой «полтергейст», про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.
Може, якийсь учений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.
В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спиною не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.
Думав я, думав і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського – погано, чи що? Мати джинси «Левіс», кросівки «Адидас», японський годинничок, найкращий плеєр – це ж здорово!
Як це все буде, я собі не уявляв, – чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, – хтозна. Але дуже мені вже закортіло. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь.
«Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш…» А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані… Ну, що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.
Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то…
І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлися трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу одинадцятикласник Валера Лобуренко, Вася Таратута з шостого «А», семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу й кажу вголос, але тихо:
– Згоден!
Аж чую за спиною:
– Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!
Той самий голос.
Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз – лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь – внизу на ногах уже не мої черевики місцевої взуттєвої фабрики, а кросівки адидасівські. І джинси фірмові. І годинник японський на руці. І плеєр на шиї.
Аж подих перехопило. Оце так! Тю! І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.
Вискочив я з туалету. Бачу – ти біля вікна стоїш.
Помітив мене, скривився презирливо й очі одвів. «Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!» І пішов собі.
Вийшов зі школи. Дивлюсь – стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.
Підходжу.
– Що, – кажу, – чекаєш когось?
– Та ні… просто так… А ти, Вітасику, у який бік? – і очима тільки стрель кокетливо.
– Отуди! – показую.
– О! І мені туди!
Мене аж у жар кинуло.
«Ах ти! – думаю. – Для тебе не людина важлива, а джинси, кросівки і плеєр!»
Але хоч і подумав так, тільки все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.
– Погода, – кажу, – гарна.
– Ага, – каже, – тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?
– Люблю, – кажу, – і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.
– Хи-хи! – засміялася вона. – А ти дотепний.
І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.
Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг – у руці десятка червоненька. Ух ти!
І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.
– Слухай, – кажу, – а давай у кіно підемо.
Вона аж спинилася від несподіванки.
– Що? – і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!
В «Україні», кажу, іде… (Сказав, а що іде, не знаю)… щось по-трясне, кажуть…
Вона почервоніла, очі опустила і каже:
– Тільки мені спершу додому треба… пообідати… бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце…
– Ну, гаразд, – кажу, – і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді…
– Ага, – каже, – давай.
– То о четвертій біля «України». Гаразд? – кажу, а в самого в душі концерт «Океану Ельзи» («Якби тоді сказала ти мені стати твоїм човном…»), аж гопки скакати хочеться.
– Добре, – каже і знову очима на мене тільки стрель.
– Слухай, – кажу я, – а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?
– Я-а?! – витріщилася вона на мене. – Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.
– Ех, ви! – кажу. – Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки. – Постараюсь, – сказала вона й побігла, сумкою розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.
Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув – і… завмер, закам'янів, дихнути не можу…
З дзеркала на мене дивився… Вітасик Граціанський. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився – і він…
Відображення!
– Гарний-гарний! Проходь! – штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.
А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.
І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросівки, годинник, плеєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова… Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідомість, відчуття… Але хто ж те бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося – факт!
Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?… Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну, чого боятися? Це ж усього натри дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!
І тут я згадав… Милочку Петриківську. То от чого вона була такою! А я думав… Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, попочекає вона біля «України»! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два!
А куди ж іти?
Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже, хліба вже купувати не треба.
Вийшов я з булочної.
Став, міркую.
Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?
І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:
– Не хвилюйся, не зустрінеш.
Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.
Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахопливіша пригода твого життя. Не гайнуй даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, любий, поганяй «додому» – до «тата» Бориса Борисовича та «мами» Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.
І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене «мама» Елеонора? «Тато», мабуть, на роботі, це ясно. А «мама», казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.
Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. Й усередині лунко тенькало, як у порожній діжці.
Гадаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці…
(«Авжеж!» – погодився Женя Кисіль).
Як я їй у вічі подивлюся, тій «мамі» Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує?
Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.
Так от, сталося це у суботу на великій перерві. Настрій у мене був поганючий. І з тобою посварився, наговорив ти мені такого, що… хоч і справедливо, може, а все одно… І… Підійшов я до Милочки Петриківської, стояла вона біля вікна сама.
– Що, – кажу, – скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу… Тільки що Стасик Іванець приніс… Летіли на літаку американець, француз і наш, українець…
– Пхе! – перебила вона мене. – Дуже мені потрібен ваш анекдот! І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:
– Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз…
І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:
– Ой! Здорово!
Так мені стало кепсько… Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:
– Що – заздриш? Хотів би бути на його місці?
Обернувся я – і похолов. Ззаду не було нікого.
(«Ой!» – сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того «ой» поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі).
Тоді знову чую:
– Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається – назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: «Згоден!»
І замовк.
Знову я обернувся. Нікого.
Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.
Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.
До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоплотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував?
Хто ж це міг бути?
Якийсь казковий чарівник?
Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.
Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного й дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі «120 хвилин» я сам чув про випадок з німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез… А Бермудський трикутник! А отой «полтергейст», про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.
Може, якийсь учений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.
В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спиною не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.
Думав я, думав і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського – погано, чи що? Мати джинси «Левіс», кросівки «Адидас», японський годинничок, найкращий плеєр – це ж здорово!
Як це все буде, я собі не уявляв, – чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, – хтозна. Але дуже мені вже закортіло. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь.
«Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш…» А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані… Ну, що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.
Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то…
І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлися трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу одинадцятикласник Валера Лобуренко, Вася Таратута з шостого «А», семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу й кажу вголос, але тихо:
– Згоден!
Аж чую за спиною:
– Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!
Той самий голос.
Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз – лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь – внизу на ногах уже не мої черевики місцевої взуттєвої фабрики, а кросівки адидасівські. І джинси фірмові. І годинник японський на руці. І плеєр на шиї.
Аж подих перехопило. Оце так! Тю! І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.
Вискочив я з туалету. Бачу – ти біля вікна стоїш.
Помітив мене, скривився презирливо й очі одвів. «Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!» І пішов собі.
Вийшов зі школи. Дивлюсь – стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.
Підходжу.
– Що, – кажу, – чекаєш когось?
– Та ні… просто так… А ти, Вітасику, у який бік? – і очима тільки стрель кокетливо.
– Отуди! – показую.
– О! І мені туди!
Мене аж у жар кинуло.
«Ах ти! – думаю. – Для тебе не людина важлива, а джинси, кросівки і плеєр!»
Але хоч і подумав так, тільки все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.
– Погода, – кажу, – гарна.
– Ага, – каже, – тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?
– Люблю, – кажу, – і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.
– Хи-хи! – засміялася вона. – А ти дотепний.
І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.
Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг – у руці десятка червоненька. Ух ти!
І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.
– Слухай, – кажу, – а давай у кіно підемо.
Вона аж спинилася від несподіванки.
– Що? – і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!
В «Україні», кажу, іде… (Сказав, а що іде, не знаю)… щось по-трясне, кажуть…
Вона почервоніла, очі опустила і каже:
– Тільки мені спершу додому треба… пообідати… бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце…
– Ну, гаразд, – кажу, – і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді…
– Ага, – каже, – давай.
– То о четвертій біля «України». Гаразд? – кажу, а в самого в душі концерт «Океану Ельзи» («Якби тоді сказала ти мені стати твоїм човном…»), аж гопки скакати хочеться.
– Добре, – каже і знову очима на мене тільки стрель.
– Слухай, – кажу я, – а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?
– Я-а?! – витріщилася вона на мене. – Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.
– Ех, ви! – кажу. – Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки. – Постараюсь, – сказала вона й побігла, сумкою розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.
Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув – і… завмер, закам'янів, дихнути не можу…
З дзеркала на мене дивився… Вітасик Граціанський. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився – і він…
Відображення!
– Гарний-гарний! Проходь! – штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.
А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.
І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросівки, годинник, плеєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова… Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідомість, відчуття… Але хто ж те бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося – факт!
Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?… Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну, чого боятися? Це ж усього натри дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!
І тут я згадав… Милочку Петриківську. То от чого вона була такою! А я думав… Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, попочекає вона біля «України»! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два!
А куди ж іти?
Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже, хліба вже купувати не треба.
Вийшов я з булочної.
Став, міркую.
Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?
І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:
– Не хвилюйся, не зустрінеш.
Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.
Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахопливіша пригода твого життя. Не гайнуй даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, любий, поганяй «додому» – до «тата» Бориса Борисовича та «мами» Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.
І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене «мама» Елеонора? «Тато», мабуть, на роботі, це ясно. А «мама», казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.
Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. Й усередині лунко тенькало, як у порожній діжці.
Гадаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці…
(«Авжеж!» – погодився Женя Кисіль).
Як я їй у вічі подивлюся, тій «мамі» Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує?
Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.
Розділ XII
Перше знайомство з «мамою». Бідний Граціанський! Раптовий прихід. «Який жах!» Борис Борисович. Вперед – у невідомість!
Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:
– Хто там?
– Я!
– А де твій ключ? – спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.
Клацнув замок і…
Я перелякано відсахнувся.
З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обличчя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.
– Ну, чого ти смикаєшся? – роздратовано сказала вона. – Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?
Все це вона говорила, повернувшись до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона ставила таким тоном, що відповідей вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я гадки не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.
Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити й трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:
– Ти куди у кросівках, із вулиці?! Ану, скинь негайно.
Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.
– Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросівках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам'ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!
Вона, мабуть, могла б з успіхом співати під Вітаса, такий у неї був гучний і пронизливий голос.
Я скинув кросівки і навшпиньках почеберяв у кімнату. Але знову був зупинений міліцейським окриком:
– Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці!
Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся…
– Ти що, забув, де твої капці?
Як вона все бачила, не виходячи з ванної, – незбагненно!
Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу – Вітасикову.
– От-от! – вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, із підмальованими очима і нафарбованими губами.
– Ну що – недаремно маску робила? – спитала вона, усміхаючись.
– Ні, – пробелькотів я.
– Тож-бо й воно. Пур етр бель, ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. «Щоб бути красивою, треба страждати», – кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?
– Ні, – знову пробелькотів я.
– Що ти сьогодні обідав?
Я розгублено роззявив рота:
– Н-нічого…
– Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їй-богу! Ну, що ж ти за людина? То ти голодний?
– Ага.
(А чого я мав брехати? Я таки був голодний як вовк).
– Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, – вона тримала перед собою розчепірені пальці. – Або одкрий шпроти.
Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню.
Там усе аж сяяло чистотою – і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі.
Якусь мить я розгублено стояв посеред кухні, а тоді подумав: «А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!» – і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього
Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку «коли», шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це – аж за вухами лящало. З яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що – жалко? Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна!
Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, – тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.
Перша кімната була велика – вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор із пласким екраном, крісла, диван попід стіною, теж на гнутих ніжках. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, – мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори – по телефону говорить.
Та не встиг я й до середини кімнати дійти, як згори залунав крик:
– Іди до себе! Сідай за уроки!
Як вона почула? Я ж у м'якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? «До себе», – значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, – онде двері. Розчинив я їх, зайшов. Сідати за уроки? «Адзуськи! – подумав я. – Щоб я ще тому Граціанському відмінні оцінки заробляв? Навпаки! Спеціально у понеділок незадовільних нахапаю!»
Кімната довгастенька, не те, щоб маленька, але й не велика. Під стіною ліжко, ліжником закарпатським накрите, під ним уся стіна різними плакатами обклеєна: зірки, кіноактори, ще якісь напівголі, патлаті, скуйовджені, з гітарами корчаться.
Тільки-но я підійшов до письмового столу, у двері хтось подзвонив. Я спочатку кинувся відчиняти, але своєчасно схаменувся і зупинився біля передпокою. Проте Елеонора вже випередила мене і впустила в хату вусатого чоловіка, схожого на кіноактора. Він цмокнув «маму» Елеонору в щоку й голосно сказав:
– Слухай, треба негайно…
І враз затнувся – побачив мене біля дверей кімнати.
– О!
Елеонора Іванівна обернулась. Скривила губи:
– Ти чого не вітаєшся?
Я почервонів:
– Зд-драстуй…те, тато! – Що? Ха-ха-ха! – зареготав він.
– Що за дурні жарти? – побіліла вона.
Звідки мені було знати, що то не тато. Я думав, раз він її цілує…
– Іди роби уроки! – з притиском сказала вона.
Я неохоче потеліпався у Вітасикову кімнату. Мені так цікаво було, що це за «актор», що «треба негайно…»
Я нещільно причинив двері і затамував подих, нашорошивши вуха.
Я чув, як вони піднімалися сходами нагору.
– Жах! Який жах! – говорила вона зовсім не знайомим нещасним голосом.
– Скажеш йому по телефону, що одержала телеграму… щось трапилося… у… з кимось із родичів… Але не говори конкретно, щоб на роботі не знали, куди він точно їде…
– Але як же це?… Це ж…
– Так сказали… Негайно. На понеділок.
Більше я не почув нічого – вони піднялися і зайшли до спальні.
Щось трапилося. І щось серйозне. Який у неї був голос! Наче говорила зовсім інша людина. З одного боку все це дуже цікаво. А з другого – як мені себе поводити? Як я мушу реагувати на всі сімейні драми? Як реагує на все це Вітасик Граціанський?
Вони вже спускалися сходами вниз.
– Може, ти його почекаєш? – благально говорила вона. – Він зараз буде. Це ж недалеко. І він на машині.
– Ні-ні. У мене жодної вільної секунди. Мені ще самому треба… ти ж розумієш! Та й все одно більше того, що я сказав тобі, я йому не скажу.
– Який жах! Боже, який жах!
– Не розкисай. Ти ж розумна жінка!
У передпокої клацнули двері. Він пішов. Я напружився. Що ж вона скаже мені? І чи взагалі говоритиме? А мені що робити? Удавати, що я нічого-нічого не чув? Чи спитати все-таки? Не міг же Вітасик ніяк не реагувати на цей прихід?… А я ж навіть не знаю, як того «актора» звуть. А Вітасик напевне знає, раз вона сказала, щоб він привітався.
– Що ж робити?
Хоч я й чекав, що вона зайде, але здригнувся, коли вона розчинила двері. – Вітасику! – лагідно сказала вона. – Зараз прийде тато, і, мабуть, ми поїдемо в село до бабусі.
– Чого? – це питання було цілком правомірним.
– Ну, ми все одно збиралися… А тут іще справа одна є…
– Яка? – теж цілком законне питання.
– Ну, не будь таким цікавим. Це наші дорослі справи… Візьми собі в дорогу, що ти там хочеш… Плеєр, звичайно… І підручники, щоб уроки робити на понеділок. Давай, Вітасику, швиденько. Бо тато зараз прийде, і ми одразу поїдемо.
«Вітасику»! Ти диви! Тільки що кричала, гримала, аж шибки дзвеніли, і раптом – «Вітасику». Хоч до рани прикладай!
– Ну, я піду переодягнусь…
Дивна все-таки жінка! У шкарпетках ходити не дозволяє, а плеєр, який коштує в тисячу разів дорожче, будь ласка, бери. Хоч у школу, хоч куди…
Ні, моя мама краще до мене ста…
І раптом я завмер.
Ой! А як же моя мама? І тато?… Це ж вони поприходять увечері з роботи, а мене нема. І увечері не буде, і вночі, і завтра… Бо зараз же прийде Борис Борисович, і ми поїдемо кудись у село. Треба негайно якось сповістити, подзвонити абощо. Вони ж бозна-що можуть подумати, вони ж збожеволіють від хвилювання. Як я, легковажний йолоп, не подумав про це раніше? Але ж я не знав, що доведеться їхати в село.
З квартири подзвонити, мабуть, не вийде. Елеонора почує, при ній розмова з мамою не склеїться аж ніяк.
Треба негайно, поки не прийшов Борис Борисович, вискочити на вулицю і подзвонити з автомата.
Я кинувся у передпокій і хапливо почав натягати кросівки. Та не встиг.
Замок клацнув, і двері розчинилися.
Високий чорнявий чоловік вийняв ключ із замка і зайшов у квартиру.
– А ти куди? Здоров! – він нахилився і поцілував мене в щоку. – Що тут у вас сталося? Яка телеграма? Від кого?
Я мовчки знизав плечима.
– Ти що – не в курсі? – здивувався він. Я, знову-таки мовчки, хитнув головою.
Згори вже спускалася Елеонора Іванівна у вельветовому костюмі, у береті, з плащем і великою картатою сумкою в руках. – Ніякої телеграми. Просто я по телефону не могла… Був Льоня. Мій… Здоровега… – вона підійшла до Бориса Борисовича впритул і прошепотіла йому щось на вухо.
– Що? Коли? – у Бориса Борисовича закам'яніло обличчя.
– Сьогодні вранці… – вона знову щось зашепотіла. Я дошнурував кросівки і попрямував до дверей.
– Ви собі говоріть, а я зараз! Я за дві хвилини буду.
– Куди? – вона кинулася, як тигриця, і схопила мене за руку. – Ні в якому разі! Ти що?! Ми ж зараз їдемо!
– Я… я тільки на вулицю і назад… на одну хвилину!
– Ні! Ти нікуди не підеш! – у голосі її дзвенів невблаганний метал.
– Норо!.. – Борис Борисович непевно глянув на неї. – А може, я сам з'їжджу?
– Ні! Ні-ні! Самого я тебе не пущу. Ми повинні бути разом.
– Ну, дивись… Треба було б мамі щось…
– Я взяла. Нову хустину шерстяну. Якраз на тому тижні купила. Каструльку для молока дуже гарненьку. І коробку цукерок. Мама любить солодке.
Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:
– Хто там?
– Я!
– А де твій ключ? – спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.
Клацнув замок і…
Я перелякано відсахнувся.
З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обличчя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.
– Ну, чого ти смикаєшся? – роздратовано сказала вона. – Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?
Все це вона говорила, повернувшись до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона ставила таким тоном, що відповідей вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я гадки не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.
Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити й трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:
– Ти куди у кросівках, із вулиці?! Ану, скинь негайно.
Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.
– Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросівках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам'ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!
Вона, мабуть, могла б з успіхом співати під Вітаса, такий у неї був гучний і пронизливий голос.
Я скинув кросівки і навшпиньках почеберяв у кімнату. Але знову був зупинений міліцейським окриком:
– Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці!
Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся…
– Ти що, забув, де твої капці?
Як вона все бачила, не виходячи з ванної, – незбагненно!
Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу – Вітасикову.
– От-от! – вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, із підмальованими очима і нафарбованими губами.
– Ну що – недаремно маску робила? – спитала вона, усміхаючись.
– Ні, – пробелькотів я.
– Тож-бо й воно. Пур етр бель, ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. «Щоб бути красивою, треба страждати», – кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?
– Ні, – знову пробелькотів я.
– Що ти сьогодні обідав?
Я розгублено роззявив рота:
– Н-нічого…
– Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їй-богу! Ну, що ж ти за людина? То ти голодний?
– Ага.
(А чого я мав брехати? Я таки був голодний як вовк).
– Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, – вона тримала перед собою розчепірені пальці. – Або одкрий шпроти.
Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню.
Там усе аж сяяло чистотою – і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі.
Якусь мить я розгублено стояв посеред кухні, а тоді подумав: «А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!» – і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього
Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку «коли», шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це – аж за вухами лящало. З яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що – жалко? Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна!
Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, – тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.
Перша кімната була велика – вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор із пласким екраном, крісла, диван попід стіною, теж на гнутих ніжках. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, – мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори – по телефону говорить.
Та не встиг я й до середини кімнати дійти, як згори залунав крик:
– Іди до себе! Сідай за уроки!
Як вона почула? Я ж у м'якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? «До себе», – значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, – онде двері. Розчинив я їх, зайшов. Сідати за уроки? «Адзуськи! – подумав я. – Щоб я ще тому Граціанському відмінні оцінки заробляв? Навпаки! Спеціально у понеділок незадовільних нахапаю!»
Кімната довгастенька, не те, щоб маленька, але й не велика. Під стіною ліжко, ліжником закарпатським накрите, під ним уся стіна різними плакатами обклеєна: зірки, кіноактори, ще якісь напівголі, патлаті, скуйовджені, з гітарами корчаться.
Тільки-но я підійшов до письмового столу, у двері хтось подзвонив. Я спочатку кинувся відчиняти, але своєчасно схаменувся і зупинився біля передпокою. Проте Елеонора вже випередила мене і впустила в хату вусатого чоловіка, схожого на кіноактора. Він цмокнув «маму» Елеонору в щоку й голосно сказав:
– Слухай, треба негайно…
І враз затнувся – побачив мене біля дверей кімнати.
– О!
Елеонора Іванівна обернулась. Скривила губи:
– Ти чого не вітаєшся?
Я почервонів:
– Зд-драстуй…те, тато! – Що? Ха-ха-ха! – зареготав він.
– Що за дурні жарти? – побіліла вона.
Звідки мені було знати, що то не тато. Я думав, раз він її цілує…
– Іди роби уроки! – з притиском сказала вона.
Я неохоче потеліпався у Вітасикову кімнату. Мені так цікаво було, що це за «актор», що «треба негайно…»
Я нещільно причинив двері і затамував подих, нашорошивши вуха.
Я чув, як вони піднімалися сходами нагору.
– Жах! Який жах! – говорила вона зовсім не знайомим нещасним голосом.
– Скажеш йому по телефону, що одержала телеграму… щось трапилося… у… з кимось із родичів… Але не говори конкретно, щоб на роботі не знали, куди він точно їде…
– Але як же це?… Це ж…
– Так сказали… Негайно. На понеділок.
Більше я не почув нічого – вони піднялися і зайшли до спальні.
Щось трапилося. І щось серйозне. Який у неї був голос! Наче говорила зовсім інша людина. З одного боку все це дуже цікаво. А з другого – як мені себе поводити? Як я мушу реагувати на всі сімейні драми? Як реагує на все це Вітасик Граціанський?
Вони вже спускалися сходами вниз.
– Може, ти його почекаєш? – благально говорила вона. – Він зараз буде. Це ж недалеко. І він на машині.
– Ні-ні. У мене жодної вільної секунди. Мені ще самому треба… ти ж розумієш! Та й все одно більше того, що я сказав тобі, я йому не скажу.
– Який жах! Боже, який жах!
– Не розкисай. Ти ж розумна жінка!
У передпокої клацнули двері. Він пішов. Я напружився. Що ж вона скаже мені? І чи взагалі говоритиме? А мені що робити? Удавати, що я нічого-нічого не чув? Чи спитати все-таки? Не міг же Вітасик ніяк не реагувати на цей прихід?… А я ж навіть не знаю, як того «актора» звуть. А Вітасик напевне знає, раз вона сказала, щоб він привітався.
– Що ж робити?
Хоч я й чекав, що вона зайде, але здригнувся, коли вона розчинила двері. – Вітасику! – лагідно сказала вона. – Зараз прийде тато, і, мабуть, ми поїдемо в село до бабусі.
– Чого? – це питання було цілком правомірним.
– Ну, ми все одно збиралися… А тут іще справа одна є…
– Яка? – теж цілком законне питання.
– Ну, не будь таким цікавим. Це наші дорослі справи… Візьми собі в дорогу, що ти там хочеш… Плеєр, звичайно… І підручники, щоб уроки робити на понеділок. Давай, Вітасику, швиденько. Бо тато зараз прийде, і ми одразу поїдемо.
«Вітасику»! Ти диви! Тільки що кричала, гримала, аж шибки дзвеніли, і раптом – «Вітасику». Хоч до рани прикладай!
– Ну, я піду переодягнусь…
Дивна все-таки жінка! У шкарпетках ходити не дозволяє, а плеєр, який коштує в тисячу разів дорожче, будь ласка, бери. Хоч у школу, хоч куди…
Ні, моя мама краще до мене ста…
І раптом я завмер.
Ой! А як же моя мама? І тато?… Це ж вони поприходять увечері з роботи, а мене нема. І увечері не буде, і вночі, і завтра… Бо зараз же прийде Борис Борисович, і ми поїдемо кудись у село. Треба негайно якось сповістити, подзвонити абощо. Вони ж бозна-що можуть подумати, вони ж збожеволіють від хвилювання. Як я, легковажний йолоп, не подумав про це раніше? Але ж я не знав, що доведеться їхати в село.
З квартири подзвонити, мабуть, не вийде. Елеонора почує, при ній розмова з мамою не склеїться аж ніяк.
Треба негайно, поки не прийшов Борис Борисович, вискочити на вулицю і подзвонити з автомата.
Я кинувся у передпокій і хапливо почав натягати кросівки. Та не встиг.
Замок клацнув, і двері розчинилися.
Високий чорнявий чоловік вийняв ключ із замка і зайшов у квартиру.
– А ти куди? Здоров! – він нахилився і поцілував мене в щоку. – Що тут у вас сталося? Яка телеграма? Від кого?
Я мовчки знизав плечима.
– Ти що – не в курсі? – здивувався він. Я, знову-таки мовчки, хитнув головою.
Згори вже спускалася Елеонора Іванівна у вельветовому костюмі, у береті, з плащем і великою картатою сумкою в руках. – Ніякої телеграми. Просто я по телефону не могла… Був Льоня. Мій… Здоровега… – вона підійшла до Бориса Борисовича впритул і прошепотіла йому щось на вухо.
– Що? Коли? – у Бориса Борисовича закам'яніло обличчя.
– Сьогодні вранці… – вона знову щось зашепотіла. Я дошнурував кросівки і попрямував до дверей.
– Ви собі говоріть, а я зараз! Я за дві хвилини буду.
– Куди? – вона кинулася, як тигриця, і схопила мене за руку. – Ні в якому разі! Ти що?! Ми ж зараз їдемо!
– Я… я тільки на вулицю і назад… на одну хвилину!
– Ні! Ти нікуди не підеш! – у голосі її дзвенів невблаганний метал.
– Норо!.. – Борис Борисович непевно глянув на неї. – А може, я сам з'їжджу?
– Ні! Ні-ні! Самого я тебе не пущу. Ми повинні бути разом.
– Ну, дивись… Треба було б мамі щось…
– Я взяла. Нову хустину шерстяну. Якраз на тому тижні купила. Каструльку для молока дуже гарненьку. І коробку цукерок. Мама любить солодке.