Всеволод Зиновьевич Нестайко. Неймовірні детективи (збірник)

   – Спасибі. Ну, присядьмо перед дорогою… – Борис Борисович, за ним Елеонора Іванівна, а за нею і я зайшли до кімнати, присіли рядочком на диван, помовчали кілька секунд, і тоді Борис Борисович підхопився:
   – Ну, поїхали!
   – Треба здати квартиру, – сказала Елеонора Іванівна, позачиняла щільно вікна, щось там за дверима увімкнула і піднялася нагору. Було чути, як вона дзвонить по телефону і щось говорить.
   Я зрозумів, що то вона здає квартиру «на охорону». У наших родичів теж квартира на сигналізації.
   Ех, я б уже встиг подзвонити мамі!
   Ну нічого, я подзвоню, обов'язково подзвоню, хоч із дороги, хоч із того села, куди ми їдемо. Слава Богу, з телефонами тепер проблем немає.
   І от ми вже сідаємо у дворі в машину. «Тато» за кермом, «мама» попереду, поряд із ним, я – на задньому сидінні.
   Вперед – у невідомість!

Розділ XIII

   Розповідь Вітасика Дорошенка тимчасово переривається, щоб дати змогу читачеві дізнатися про діяльність у цей день капітана Горбатюка і про події, з цим пов'язані. На горизонті знову з'являється Валера. Двоюрідний брат дружини Граціанського. Інформація для роздумів
 
   Коли Женя, перш ніж їхати у Хрястів, подзвонив капітанові Горба-тюку, того не випадково на місці не було. Справи, причому термінові й невідкладні, примусили капітана залишити свій кабінет.
   По-перше, оперативники, які «пасли» Шипулю, тобто стежили за ним, доповіли, що Шипуля таємно зустрівся з Валерою Лобуренком. Отим самим, який тренувався колись у Шипулі і який презирливо називав Шипулю «торбохватом». Незважаючи на буцімто конфронтацію між ними, зустріч відбулася у надзвичайно теплій, сердечній атмосфері, з випивкою і навіть з обіймами. Високі договірні сторони вжили усіх запобіжних заходів. Шипуля викликав Валеру по телефону, призначив йому побачення у ресторані «Верховина» за містом попід лісом. І обидва були настільки пильні й обережні, що почути, про що вони балакають, не було жодної можливості. Це – по-перше.
   По-друге, з лабораторії, куди капітан здав отого анонімного листа про наркоманів з одинадцятого «А», повідомили, що листа надруковано на шкільному принтері, на якому друкує накази Регіни Ігнатіївни та інші офіційні шкільні папери секретарка директорки Стелла.
   По-третє, десь годині о другій подзвонив капітан Попенко.
   – Слухай, щойно у мене на допиті прозвучало прізвище твого Бориса Борисовича Граціанського.
   – В якому контексті?
   – Поки що нічого конкретного, але… Я допитував одного керівника, який звинувачується у відмиванні грошей в особливо великих масштабах. Він назвав мені прізвище одного з директорів магазинів – Здоровеги Леоніда Михайловича. І прохопився, що це двоюрідний брат дружини Бориса Борисовича Граціанського. І враз наче перелякався, що сказав. Почав виправдовуватися, що це не має ніякого значення, що він нічого не хотів сказати, щоб я це не нотував… – А той Здоровега проходить у справі?
   – Поки що ні. Навіть як свідок.
   – А чого ж він його назвав?
   – Ну, перераховував, хто у нього брав товари. Все начебто нормально, але мені здалося, що він трохи аж занадто перелякався і дуже вже шкодував, що з його уст зірвалося ім'я Бориса Борисовича Граціанського. Ти ж розумієш, по очах видно, коли людина щось скаже – і вже шкодує, і багато б дала, щоб цього не було.
   – Розумію. Буває. Але, як кажуть, слово не горобець, вилетить – не впіймаєш. Що ж, дякую. Інформація для роздумів. Та й з Леонідом Михайловичем Здоровегою треба негайно зв'язатися.
   Капітан подзвонив Жені Киселю, пересвідчився, що той сидить удома, і вийшов з кабінету.
   Було чверть на третю.
   Спершу капітан поїхав у магазин Здоровеги. По телефону він вирішив не попереджати. Елемент несподіванки у криміналістиці відіграє дуже важливу роль. Коли людина заскочена зненацька, не підготувалася до відповіді, легше встановити, говорить вона правду чи ні.
   Здоровега був у магазині.
   – Добридень, Леоніде Михайловичу! – люб'язно привітався капітан Горбатюк.
   – Я вас слухаю, – насторожився Здоровега, пильно міряючи поглядом Горбатюка (капітан був у цивільному).
   – Всього лише одне питання. Не скажете, куди поїхала ваша сестра Елеонора Іванівна?
   – А… що таке? – Здоровега зблід. – Хто ви?
   – Та нічого особливого. Просто нікого не попередила, лекції зриваються. Ми вже хвилюємося.
   – Я… я нічого не знаю… – очі Леоніда Михайловича панічно забігали. – А чому ви питаєте саме в мене? Хто ви такий?
   Капітан мовчки простягнув йому своє посвідчення.
   – А… пробачте, я не знав, – Здоровега улесливо посміхнувся і приклав руку до грудей. – Чесне слово, я нічого не знаю.
   – Коли ви останній раз бачили сестру?
   – Я… я навіть не пам'ятаю. Стільки, знаєте, роботи, кінець місяця, кінець кварталу…
   – А куди вони могли поїхати усією сім'єю на машині? Куди вони зазвичай їздять?
   – Може, на дачу? – Ні. На дачі вони не були, ми перевіряли. Може, до родичів?
   – Не знаю. У нас із сестрою родичів поблизу нема. Лише тітка в Саратові та дядько в Улан-Уде.
   – А в Бориса Борисовича?
   – У Бориса Борисовича? – перепитав Здоровега і підняв брови. – У Бориса Борисовича мати, правда, живе в селі… Десь на Кіровоградщині, здається… Я точно не знаю. Ніколи там не був. І адреси, на жаль, не знаю.
   – Ага. Ну, про це можна легко дізнатися. Що ж, дякую. Вибачте, що потурбував.
   Капітанові було ясно, що Здоровега все знає: і куди поїхали Граціанські, і адресу матері Бориса Борисовича, але говорити не хоче. Знову ж таки – інформація для роздумів. Очевидно, справа була таки серйозна.
   На запит капітана колеги повідомили, що в базі адреса батьків Граціанського – Житомирська область, село Романівка, Попільнянського району. Але дата запису була давня.
   На телефонний запит у сільраді відповіли: п'ять років тому Граціанська Манефа Семенівна після смерті чоловіка хату продала і з села виїхала – у місто до сина.
   Капітан доручив узятися до пошуків теперішньої адреси матері Граціанського лейтенанту Тарану і поїхав до школи.
   Секретарка Регіни Ігнатіївни Стелла була молоденькою, вродливою дівчиною. Вона сиділа у приймальні за комп'ютером і щось друкувала.
   Горбатюк вирішив спершу поговорити з Регіною Ігнатіївною.
   На питання, що вона може сказати про свою секретарку, директорка сполошилася:
   – А що таке? Дуже гарна дівчинка.
   – Що гарна, це я бачу, – усміхнувся капітан.
   – Ні, не лише зовні, а взагалі. Минулорічна наша випускниця. До університету не поступила. А в нас якраз пішла на пенсію наша секретарка, Марія Василівна, і я дівчину взяла. І не шкодую. А що таке?
   – Та нічого, – капітан вирішив поки що не говорити про ідентифікацію директорського принтера (як це називається в криміналістиці). – Просто хочу з нею перемовитися. Вона багатьох старшокласників знає, може, щось повідомить.
   – Та знає старшокласників, – зітхнула Регіна Ігнатіївна. – Один час навіть у компанію їхню затесалася, та я її вчасно звідти вирвала.
   – Он як. Тим більше. Дозволите? – Будь ласка. Будь ласка. Я вас тут залишу, а сама… Мені якраз треба піти перевірити – щось у спортзалі з вентиляцією… – вона відчинила двері. – Стелло! А зайди-но, капітан хоче з тобою поговорити.
   Дівчина зайшла бліда, руки в неї тремтіли. Регіна Ігнатіївна щільно причинила за собою двері.
   – Чого ви так хвилюєтесь? – усміхнувся капітан. – Я не збираюся вас ні допитувати, ні, тим більше, заарештовувати. Просто хочу поговорити, дещо спитати.
   – Я… н-не хвилююсь, – опустила очі Стелла.
   – Скажіть, будь ласка, вашим комп'ютером міг скористатися хто-небудь?
   – Що-що? – перелякані очі її метнули на капітана блискавичний погляд і знову втупились у підлогу, на щоках спалахнули випіки.
   – Розумієте, експертиза доводить, що цей папірець надруковано саме на вашому принтері, – капітан простягнув дівчині анонімний лист.
   Нерви її не витримали.
   Стелла схопилася долонями за обличчя і заридала.
   – Ну, не треба! Не треба! Заспокойтесь. Ну, що ви? Це не такий вже великий злочин. Хтось примусив вас це зробити?
   – Ні! Ні! Я сама! Я сама! – крізь сльози промовила дівчина.
   – А для чого?
   – Тому що… тому що… ви не знаєте, що це за компанія, що вони виробляють!.. Там таке!.. Там такі!..
   Дівчина говорила, захлинаючись, збиваючись, ковтаючи слова.
   З її розповіді, нарешті, капітан дізнався, що вона кілька разів була з хлопцями і дівчатами з одинадцятого «А» на квартирі у Валери Лобуренка, що Валера намагався примусити її курити «травку», але вона категорично відмовилася, за що дівчата її побили і погрожували зробити їй «щось страшне», але вона нікого Регіні Ігнатіївні не виказала, хоч Регіна Ігнатіївна й допитувалася, чому у неї синці. Тільки тому вона й змогла порвати з тією компанією, бо інакше вони б їй точно зробили «щось страшне».
   – А чого ви написали, що Вітасик Дорошенко совав носа не в свої справи?
   – Тому що я живу з ним в одному будинку. І він не раз бачив мене з Валеркою Лобуренком. І якось сказав: мені: «Ти з ним не дружи!» А Валера почув і дав Вітасику потиличника. А коли він пропав і сказали, що Валера теж там був, я подумала… – Скажіть, а такого Шипулю ви знаєте?
   В очах Стелли майнув жах, але вона заперечливо похитала головою.
   «Дивні ці люди, – подумав капітан. – Не розуміють, що заперечення іноді говорить більше, ніж ствердження».
   З Валерою Лобуренком зустрітися капітанові не пощастило.
   Оперативники доповіли, що після «Верховини» Шипуля і Валера виїхали на таксі за місто і на тринадцятому кілометрі пересіли на червоні «Жигулі», які їх там чекали.
   Та оскільки «Жигулі» стояли на боці зустрічного руху й одразу помчали, оперативники не встигли вчасно розвернутися і втратили їх із поля зору. Встигли тільки записати номер.
   «Жигулі» належали Леоніду Михайловичу Здоровезі.

Розділ XIV

   Слово знову надається Вітасику Дорошенку. Подорож із піснями. Дід Гогоня.
   «Чао, бамбіно!» «Мамо, ви чарівниця!»
 
   Ти ж знаєш, я люблю їздити у машині. Що не кажи, а це кайф.
   Сидиш, утопаєш на м'якому сидінні, дивишся у вікно, а перед тобою земля крутиться, обертається. Пропливають поля, переліски, річки й озера, хати, двори. Корови на вигоні, кури у пилюці гребуться, півень на віз вискочив, крилами тріпоче, кукурікає, тебе вітає, гуси шиї повитягали, дивляться, хто ж то там такий гарний поїхав… Але особливо чогось люблю, коли через ліс їдеш. Запах грибний у вікно плине, аж дух забиває, а за деревами таїна, химерія ховається якась… Гарно!..
   Спершу їхали мовчки. «Тато» з «мамою» були зосереджені, тільки перезиралася, й Елеонора Іванівна кривила губи, а Борис Борисович піднімав брови, похитував головою і знизував плечима. Та десь уже за містом, як виїхали на трасу, Борис Борисович раптом рішуче кахикнув і, знявши одну руку з керма, обняв Елеонору Іванівну за плечі, пригорнув до себе:
   – Веселіше, Норочко! Не вішай носа! Що за настрій? Усе гаразд! Життя прекрасне і дивовижне! Правда, синку? – він витягнув шию і зиркнув у дзеркальце на мене. – Абсолютно! – кивнув я дзеркальцю. Бо й справді мені було добре отак-от сидіти і їхати.
   – Ну, тоді заспівуй нашу похідну!
   Я закліпав (а звідки мені знати, яка їхня «похідна»?).
   – Ти що – забув?… – І Борис Борисович сам затягнув на повний голос:

 
Служив козаку війську,
Мав років двадцять три,
Любив він дівчиноньку,
І з сиром пироги!..
 

   – Ну?! – він знову витягнув шию і запитально глянув у дзеркальце.
   Я знову заморгав. Я не знав цієї пісні.
   – Чого ж ти мовчиш? Ну!.. – і знову сам заспівав:

 
Гей, чула, чула, чула,
Гей, чула, чула, чи!
Любив він дівчиноньку
І з сиром пироги-и!..
 

   – Що ж ти, брате?
   – Та з ним узагалі щось сьогодні робиться незрозуміле, – сказала не обертаючись Елеонора Іванівна.
   – Що таке? Що з тобою робиться? – весело спитав Борис Борисович. – Може, закохався?
   На відміну від Елеонори Іванівни, «тато» був веселий і симпатичний. І, здається, добрий. Він мені сподобався.
   І, щоб не мовчати, я затягнув пісню, яку ми з моїм татом любили співати:

 
Поза лугом зелененьким,
Поза лугом зелене-еньким
Брала вдова льон дрібненький,
Брала вдова льон дрібнеенький!
 

   – О! – здивовано підняв брови Борис Борисович. – А звідки ти знаєш цю пісню? Ми ж її, по-моєму, не співали ніколи. Цікавишся начебто тільки сучасними гітами, а сам нову українську народну пісню розучив. Ну, ти кадр!.. Диви, мамо, як ми погано знаємо свого сина. Молодчинка! – і він підхопив:

 
Вона брала, вибирала,
Вона брала, вибирала,
Тонкий голос подавала,
Тонкий голос подавала…
 

   Потім я затягнув «Ой, наступала та чорна хмара…», яку ми теж удома співали, чим здивував уже не лише Бориса Борисовича, а й Елеонору Іванівну. Вона обернулася, зняла темні окуляри і подивилася мені просто у вічі. Довгим пильним вивчаючим поглядом.
   – Це що, у вас в школі розучують народні пісні?
   Я знітився:
   – Ні… Чого обов'язково у школі?… І по радіо, і по телевізору ж передають…
   Вона одвернулась і знову наділа окуляри.
   – Справді, сьогодні він якийсь… Наче це не наш син. Наче нам його підмінили…
   Борис Борисович засміявся:
   – Ага! Агент нуль-нуль-сім у подобі нашого сина! Що тільки не роблять нерви з людиною. Та перестань ти переживати. Все буде гаразд.
   – Не удавай тільки, що тобі все «по барабану», як ти кажеш. Я ж по очах бачу, як ти сам нервуєш.
   – Анітрішечки!
   – Розкажи кому-небудь іншому. Хто-хто, а я тебе чудово знаю.
   – А що сталося? У вас якісь неприємності? – спитав я. Після такої розмови і Граціанський спитав би так само.
   Вони перезирнулися.
   – Та нічого-нічого. Нічого не сталося, – фальшиво усміхнувся Борис Борисович. – Які неприємності? Ти що?
   Елеонора Іванівна стулила губи і ледь помітно похитала йому головою: який ти, мовляв, необережний. Я удав наївняка:
   – Але ви ж самі кажете! Що я – не чую?
   Елеонора Іванівна насупила брови:
   – Нічого ми такого не кажемо! Ти що – забув? Ми ж із тобою домовлялися: справи дорослих – це справи дорослих. Ти їх не бачиш, не помічаєш і нічого не чуєш! Ми ж домовлялися! Ти що, забув ту неприємну історію з телефоном? Ти хочеш, щоб я була змушена… – вона знову обернулася, зняла окуляри і подивилася мені у вічі довгим холодним поглядом. Я тільки стенув плечима. Звідки мені було знати про ту неприємну історію з телефоном і ту домовленість?
   – Ну, що ти, що ти! Він дорослий хлопець і все розуміє! Правда? – Борис Борисович глянув на мене у дзеркальце й підморгнув.
   – Правда, – зітхнув я й замовк. І вони замовкли теж.
   За трасою на Одесу, проїхавши трохи, ми звернули праворуч, біля стрілки, де по синьому білими літерами було написано «Хрястів».
   Я одразу згадав і Тернаву, і тебе, і нашу з тобою дурну сварку. І подумав: як же ти дивуватимешся, коли я тобі розкажу всі свої неймовірні пригоди. І те, що ми повернули у бік Хрястова, мені було приємно.
   Ми довго їхали безлюдною дорогою, не розминувшись із жодною зустрічною машиною. Лише один раз перегнали воза на гумових автомобільних колесах, запряженого парою сивих коней. А один раз трапився нам хлопець на мотоциклі. І все.
   Потім звернули в поле, на ґрунтову дорогу, потім їхали лісовою дорогою. І нарешті в'їхали в якесь село.
   – О! Дід Гогоня нас зустрічає! – весело сказав Борис Борисович.
   – Краще б не зустрічав! – невдоволено буркнула Елеонора Іванівна.
   – Ну, чого ти! Я його якраз люблю. Такий балакун. Так весело розказує різні побрехеньки.
   – І всюди суне свого носа. Те, що саме зараз нам дуже треба! – іронічно скривилася Елеонора Іванівна.
   – Нічого-нічого! Не бійся. Нейтралізуємо, – бадьоро усміхнувся Борис Борисович і, висунувши руку з вікна, вітально помахав маленькому хлоп'якуватому діду, що стояв біля воріт і, приставивши дашком руку до очей, дивився, як ми повільно під'їжджаємо.
   – Манефо! Кульгай, стара, сюди! Борка твій приїхав! З усією зондеркомандою, шнеллер! – дзвінко закричав дід Гогоня, коли ми спинилися біля воріт.
   І поки ми вилізли з машини, з воріт перевальцем – ваги-переваги – вже вийшла кругленька рум'яна бабуня у білій хустині, по-піратському хвацько перев'язаній через лоба набакир.
   – Здрастуйте, мамо! – радісно вигукнув Борис Борисович, обнімаючи і тричі цілуючи бабуню.
   Потім із такими ж словами обняла й поцілувала бабуню Елеонора Іванівна. Правда, не стільки поцілувала, скільки притулилася щокою до щоки, щоб не замазати нафарбовані губи.
   Я розгублено стояв, не знаючи, що мені робити: чи теж цілуватися, чи як…
   Елеонора Іванівна різко обернулася до мене:
   – А ти чого стоїш? Ну, зовсім як дикий!
   Бабуня Манефа сама обняла мене і цмокнула шершавими губами у щоку. У цей час Борис Борисович уже обіймав діда Гогоню. Той ляскав його по спині (та позаяк Борис Борисович був високий, а дід низенький, то виходило трохи нижче спини). При цьому дід Гогоня весело сміявся і говорив пришепелявлюючи:
   – Ну, Борка! От, Борка! Молодець, що приїхав! Я за вами, чортами, вже скучив. Свято, свято зробили!
   Потім дід Гогоня так само обійняв і поляскав по спині Елеонору Іванівну, якуті обійми й поляскування явно покоробили. Вона аж скривилася. Правда, так, щоб дід Гогоня не бачив.
   Потім дійшла черга й до мене. Я вже приготувався до обіймів, уже й руки розвів. Але дід обіймати мене чогось не захотів. Лише ляснув по плечу й підморгнув:
   – Чао, бамбіно!
   Та погляду на мені не зафіксував. Ковзнув очима і знову до Бориса Борисовича:
   – Ходімте ж у хату! Манефо, ну що ж ти не запрошуєш? От племінницю Бог послав! Навіть сина з сім'єю по-людськи прийняти не може. Одчиняй ворота! Не кидати ж машину на дорозі.
   Я зрозумів, що дід Гогоня, по-перше, дядько матері Бориса Борисовича, тобто двоюрідний його дідусь, а, значить, Вітасика Граціанського двоюрідний прадід, і по-друге, що цей двоюрідний прадід на Вітасика Граціанського за щось ображається (таке в мене у всякому разі склалося враження).
   Поки одчиняли ворота, поки Борис Борисович загнав машину у двір, я роззирався навколо. Хата була досить стара, але під новою блискучою бляхою (видно, недавно монтували). Під такою ж новенькою бляхою був і великий сарай (чи то повітка, чи то клуня, хто його зна – я на цих речах, ти ж знаєш, не дуже розуміюсь).
   Але що мені впало у вічі – це якісь однакові чудернацькі металеві ручки і на хвіртці, і на дверях хати, і на дверях повітки. І навіть на дверях туалету, що визирав із лопухів за городом. І умивальник під грушею був якийсь чудернацький…
   Та лише глянувши на ворота, я нарешті зрозумів. Власне, не на самі ворота, а на номер будинку, що стримів на стовпі. Великий подвійний емальований номер дев'ять на залізному кронштейні.
   Та це ж номер залізничного вагона! І ручки з вагонного купе. І умивальник вагонний.
   Як я потім дізнався, колишній хазяїн цього обійстя, в якого купила хату мама Бориса Борисовича, працював на залізниці і перетягав із депо різні речі й деталі зі старих списаних вагонів.
   Тим часом баба Манефа (так я її називатиму, бо вона Вітасику Граціанському таки бабуся), почимчикувала перевальцем у хату, і коли ми всі нарешті зайшли, то на столі вже стояли і домашня ковбаса, і сало, і миска з огірками, помідорами, цибулею, і тарілки з холодцем, і якісь пляшки, і велика карафа з узваром. Коли вона тільки встигла все це виставити? Наче зарані чекала на наш приїзд.
   – Мамо! – захоплено вигукнув Борис Борисович. – Ви чарівниця! Тільки цим можу пояснити…
   – Еге! – хихикнув дід Гогоня. – До сільмагу вчора скатерті-самобранки завезли. Якраз на храм…
   – А-а!.. То ми саме вчасно! – Борис Борисович радісно потер руки. – Люблю повеселитися, тим паче попоїсти!
   – Борю! – докірливо сказала Елеонора Іванівна.
   – А що таке? – знизав плечима Борис Борисович. – Я вже у рідної матері соромитися мушу?
   Посідали до столу.
   Одразу стало гамірно й весело, як завжди під час святкового застілля.
   Після першої, закусюючи, дід Гогоня спитав у Бориса Борисовича:
   – Ну, як ти там? Керуєш?
   – Та керую… – Борис Борисович аж прицмокував від насолоди, наминаючи оті смачнючі голубці в сметані.
   – Не вигнали ще? – примружився дід Гогоня.
   – А чого б це…
   – Ну, тепер запросто виганяють. Зібрався народ, побалакали, проголосували і – під сідало коліном.
   – Уже й так!
   – А що? Ти ж Орлюка знаєш?
   – Івана Йосиповича? Голову сільради? Аякже!
   – Колишнього…
   – Та ви що?!
   – От-от. Я ж і кажу!
   – Коли? За що?
   – То цілий роман. Пригодницький…

Розділ XV

   Розповідь Вітасика Дорошенка продовжується. Нічний «спектакль»
 
   Поки ото сиділи ми за столом, поки слухали діда Гогоню, уже й звечоріло. Дід Гогоня попрощався, пішов.
   Елеонора Іванівна встала з-за столу, відчувалося, що вона тільки-но й чекала цієї миті, і якомога лагідніше сказала:
   – Зараз будемо вкладатися. Я, мамо, Вітасику постелю отам у малій кімнатці, добре?
   – Добре-добре. Там усе чисте, я недавно міняла, – одгукнулася баба Манефа.
   – Іди, Вітасику, сходи, куди треба, почисти зуби – і спати, – наказала Елеонора Іванівна.
   Я вийшов на ґанок.
   Небо було зоряне, як у планетарії. Оно Великий Віз, Малий Віз. Чумацький Шлях… На небі все знайоме. А от на землі… Де «куди треба» – хто його зна. Навкруги темно. Лише ліворуч од хати бовваніє повітка.
   Вийшов на ґанок Борис Борисович.
   – О! Ти чого став? Боїшся? Ех ти! – він обернувся в хату. – Мамо, ввімкніть йому лампочку, будь ласка.
   У сінях клацнув вимикач, і в глибині саду, за повіткою, спалахнув вогник. Я побіг туди.
   Пробігаючи повз повітку, почув за стіною зітхання корови.
   «Куди треба» було точнісінько, як у поїзді. І двері з ручкою, і вікно, і все інше – просто перенесене з вагона. Меткий був отой залізничник, колишній господар.
   І от я вже лежу в маленькій кімнатці біля вікна на вузькому твердому тапчанчику і згадую всі події цього надзвичайного, дивовижного дня.
   Чи міг я сьогодні вранці, ідучи до школи, подумати, що ввечері у подобі Вітасика Граціанського лежатиму десь у селі далеко від рідного міста?
   І хоч на денці душі муляла мене думка: «А як же там тато з мамою?» – але в животі лоскотало оте нетерплячо-радісне почуття цікавості: а що ж буде далі? Як під час перегляду детективного фільму.
   Адже не просто так приїхали Граціанські до баби Манефи. А через отой несподіваний прихід вусатого дядечка, схожого на кіноактора. Щось їм тут треба. Дуже терміново.
   Але – що?…
   А дід Гогоня симпатичний. Він мені одразу сподобався. Веселий, і говорить те, що думає.
   Потім я подумав про тебе. Чого це я з тобою посварився? Як було б здорово, якби ти зараз був поряд зі мною. Удвох значно веселіше, цікавіше й безпечніше було б переживати цю неймовірну пригоду. Але для цього, мабуть, треба було б, щоб ти перетворився на когось іншого. От якби на діда Гогоню. От було б класно, якби дід Гогоня – це був ти, мій друг Женя Кисіль.
   Я не можу сказати, скільки я так пролежав. Вже, мабуть, почав засинати, бо думки переривались і плуталися.
   Та раптом я почув голос. Отой самий таємничий голос за спиною.
   – Не спи! А слухай, що там говорять! Бо проґавиш.
   Я здригнувся. І почув цокіт копит, що віддалявся.
   Чи то я заснув на мить, і це мені наснилося. Чи то справді…
   У сусідній кімнаті горіло світло, і по підлозі тяглася жовта смужка від дверей, що були нещільно причинені. Я нашорошив вуха.
   – Мамо, Лиску треба вивести так, щоб не мукнула, щоб тихо було. І пильнуйте ж там… – голос Бориса Борисовича звучав наказово.
   – Не бійсь. З боку саду ніхто не зайде.
   – А ти, Норо, стань біля воріт. І дивись, щоб з вулиці був порядок.
   – Ти б надів, може, щось із татового старого.
   – Ні. Краще я в плавках. Потім просто помиюся, і все.
   – Замерзнеш же.
   – Дивись, щоб не впрів. Перевір, як там Вітасик? Спить?
   Смужка світла на підлозі враз розширилася. Я миттю заплющився й засопів носом.
   – Спить.
   Голоси замовкли. Усі троє вийшли з хати. Серце в мене стукотіло, як кулемет. Починається! А я ледве не заснув.
   Обережно-обережно я одкинув ковдру, сів на тапчанчику. Прислухався.
   Тихо. Тільки у сусідній кімнаті хрипко цокав на стіні годинник – старі ходики з гирею і бляшаним циферблатом, на якому був намальований Дніпрогес.
   Баба Манефа чатує зараз у саду разом із коровою Лискою. Елеонора Іванівна біля воріт. А Борис Борисович, значить, у повітці. Що ж він там робить? Голий, у плавках. Заради цього він же й приїхав. Що? Що він робить? Я мушу подивитися. Недаремно ж мені не дав заснути отой таємничий голос за спиною.
   Тремтячими руками я натягнув штани, сорочку і, не взуваючись, босоніж (щоб було тихіше) підійшов до дверей. Хотів уже прочинити. Потім передумав. Ґанок якраз навпроти воріт. У кімнаті горить світло. Елеонора Іванівна одразу побачить мене, як я буду виходити.
   Я тихенько, щоб не клацнути, одсунув шпінгалети, розчинив вікно. Висунувся, озирнувся. Вікно виходило в сад. Ніде нікого. Баба Манефа з Лискою, видно, з того боку, за хатою. Тільки дерева стоять якісь нашорошені, наче прислухаються. Ну, прислухайтесь, прислухайтесь. Вас я не боюсь…