Страница:
– Ну, що скажеш?
– Скажу, що цей Шипуля – кримінальний тип. І по-моєму, до зникнення хлопця якийсь стосунок таки має. Принаймні мені так здалося.
– Мені теж.
– Але довести це буде важко, – розвів руками Анатолій Петрович. – Його хтось проінструктував.
– О! Ти знаєш, я тільки хотів сказати… Що всі оті його юридичні «пасажі» – з чужого голосу.
– Точно. І лексика не його. І, як то кажуть, «домашня заготовка». «Награний варіант», яку футболі. Спеціальний інструктаж для розмови з міліцією.
– Треба встановити за ним нагляд. Шкода, що я не встиг це зробити одразу.
– Ну, ти ж не знав, що події розгортатимуться так блискавично.
– Ти гадаєш, – запитав Степан Іванович, – що тут пахне великими справами?
– Не виключаю можливості, що нам, друже, з тобою доведеться працювати у тісному контакті.
– Ти знаєш, я теж подумав про це.
– Цей Шипуля, звісно, хлопець обмежений, – сказав капітан Попенко, – ситуація з Женею була для нього несподіванкою, і він припустився помилки, коли сказав, що гадки не має, хто такий Граціанський. Хтось його вже поправив.
– Ех, Женя, Женя! Що ж із ним сталося, бідолахою? Невже необережно сунув носа у цей гадючник і…
– Не думаю, щоб…
– І я не думаю, але…
Удома першими словами, якими зустріла капітана Горбатюка дружина, були:
– Женя знайшовся!
– Що? Як? Де?
– Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки те, що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.
– Ну, слава Богу! Живий! – полегшено зітхнув капітан.
Розділ VIII
Розділ IX
Розділ X
– Скажу, що цей Шипуля – кримінальний тип. І по-моєму, до зникнення хлопця якийсь стосунок таки має. Принаймні мені так здалося.
– Мені теж.
– Але довести це буде важко, – розвів руками Анатолій Петрович. – Його хтось проінструктував.
– О! Ти знаєш, я тільки хотів сказати… Що всі оті його юридичні «пасажі» – з чужого голосу.
– Точно. І лексика не його. І, як то кажуть, «домашня заготовка». «Награний варіант», яку футболі. Спеціальний інструктаж для розмови з міліцією.
– Треба встановити за ним нагляд. Шкода, що я не встиг це зробити одразу.
– Ну, ти ж не знав, що події розгортатимуться так блискавично.
– Ти гадаєш, – запитав Степан Іванович, – що тут пахне великими справами?
– Не виключаю можливості, що нам, друже, з тобою доведеться працювати у тісному контакті.
– Ти знаєш, я теж подумав про це.
– Цей Шипуля, звісно, хлопець обмежений, – сказав капітан Попенко, – ситуація з Женею була для нього несподіванкою, і він припустився помилки, коли сказав, що гадки не має, хто такий Граціанський. Хтось його вже поправив.
– Ех, Женя, Женя! Що ж із ним сталося, бідолахою? Невже необережно сунув носа у цей гадючник і…
– Не думаю, щоб…
– І я не думаю, але…
Удома першими словами, якими зустріла капітана Горбатюка дружина, були:
– Женя знайшовся!
– Що? Як? Де?
– Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки те, що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.
– Ну, слава Богу! Живий! – полегшено зітхнув капітан.
Розділ VIII
Викрадення
І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж із ним сталося.
Попрощавшись із капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: «Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби… Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться…»
Що ж це справді робиться на світі?!
Вітасик зник, Граціанські зникли, натомість з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?
Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.
Несподівано задзвонив телефон. Женя зняв трубку.
– Алло.
– Попроси, будь ласка, тата, – почувся хриплуватий голос.
– Тата нема. На роботі.
– Тоді маму.
– І мама на роботі. А… що таке?
– Нічого. Тоді іншим разом. Це з ЖЕКу. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.
Женя поклав трубку.
Минуло кілька хвилин.
І раптом почувся дзвінок у двері.
Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.
– Хто там?
– Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! – почувся незнайомий хлопчачий голос.
Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.
По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десятьох.
– Що таке? – тремтячим голосом спитав Женя.
– Женя? Кисіль? – повторив хлопчик.
– Я, – ледь вимовив Женя.
– Вийди у скверик. Там тебе чекають.
– Хто? – похолов Женя.
– Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.
– А… а що таке?
– Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.
Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін. Що це? Хто це?
Низенький, в окулярах, – значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?
Але ж капітан попереджав… Треба порадитися.
Ледве попадаючи пальцем у кнопки телефону, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: «Коли що – негайно дзвони».
Залунали часті гудки – зайнято.
Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято…
«А чого я боюсь? – нарешті подумав він. – Зараз день, сонце сяє, людей повно. Коли що – кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана… Я ж сам нічого робити не збираюсь. А проґавити таку можливість щось дізнатися про Вітасика – боягузтво і нікчемність. Треба йти!»
…Він одразу побачив того низенького дядечка в окулярах, із борідкою.
Біля скверика стояли червоні «Жигулі» з розчиненими дверцятами, і дядечко курив, спершися ліктями на дах «Жигулів».
Окуляри були якісь димчасті, дзеркальні й виблискували на сонці.
Побачивши Женю, дядечко привітно усміхнувся і махнув йому рукою, підкликаючи.
Навколо сновигали перехожі, мчали машини, шурхотіли тролейбуси, за рогом деренчав трамвай.
«Ну, чого ти боїшся, пігмей!» – сам себе лайнув Женя і перебіг вулицю.
– Кисіль? Привіт! – знову усміхнувся дядечко, ловко пірнув у машину і вже звідти гукнув, посуваючись до керма: – Сідай! Побалакаємо!
Женя завагався.
Дядечко знову гукнув весело:
– Боїшся? Що я тебе – з'їм?
Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.
– Та зачиняй! Не бійся!
І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.
– Ну й обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому… Ти свого друга побачити хочеш? – дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся.
– А… а де він?
– Поїхали! – дядечко ввімкнув мотор, і «Жигулі» зрушили з місця.
– К-куди? – Женя похолов.
– Та не бійся, тут недалеко…
– К-куди ви мене везете? – ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.
– Ну, сказав же – недалеко… Чого ти хвилюєшся?
– Дядечку, зупиніться! Дядечку, пустіть мене!
– Ну-у!.. – весело дорікнув дядечко. – Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…
– Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!
– А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно.
Женя на хвилину замовк.
Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.
– Я… я міліціонера гукну зараз! Я… я кричатиму!
– Оце вже зовсім ні до чого, – дядечко вихопив із кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув… Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом. І далі він уже не пам'ятав нічого…
…Нарешті до його свідомості почали долинати голоси.
– Ну диви – досі не отямився! – роздратовано говорив хтось незнайомий.
– Я ж не думав, що він так довго, – голос «дядечка» звучав винувато. – Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб…
– «Щоб», «щоб», «щоб»… Щоб тобі свободи не бачити!.. Там уже, мабуть, усю міліцію на ноги підняли. Кіднепінг! Викрадення дитини! – Ну, я ж… у мене ж не було іншого виходу…
– З будь-якого становища завжди буває два виходи – розумний або дурний. Думати треба! Думати! Скільки я вас учу, а за вами все золоті верби ростуть.
Голос незнайомця був старечий, прокурений.
Женя розплющив очі. Але нічого не побачив. У кімнаті було темно. Лише на тлі вечірнього неба у вікні вимальовувалися два силуети – вищий і нижчий.
Сліпуче світло ліхтарика враз примусило Женю замружитися.
– О! Прочумався! Нарешті! – голос незнайомця одразу став лагідний. – Ну й сонько ти, голубе! Мама там уже хвилюється, місця собі не знаходить, а ти спиш. Сам винен. Давно міг уже бути дома. Давай-давай, підводься. Випий оно водички. «Боржомі».
Руки, що виринули з темряви, підвели, посадили його на дивані, подали склянку «Боржомі». Женя слухняно випив.
– Отак! – незнайомець погладив його по голові. – Вибачай, голубе, що потурбували тебе. Але… потрібна деяка інформація. Скажеш – і одразу поїдеш додому. Судячи з усього, ти, голубе, в контакті з міліцією. Так от, скажи нам, будь ласка, що ти знаєш про Граціанських? Де вони зараз? І що про це відомо міліції?
– Я… нічого не знаю.
– Так-таки й не знаєш?
– Не знаю! Чесне слово!
– Ти хлопець недурний і мусиш розуміти, що раз ми заради тебе, пацана, ганяли машину (а бензин зараз дорогий!), то це справа серйозна. І жартувати з нами…
– Я… не жартую.
– Дивись!.. І в школі, у класі, нічого не кажуть?
– Ні.
– І міліція, кажеш, не в курсі справи? А може, його заарештували?
– Ні. По-моєму, ні.
– «По-твоєму» чи «ні»?
– Якби його заарештували, вони б його не шукали.
– А вони його шукають?
– По-моєму, шукають. В усякому разі так вони говорили.
– Говорили… Та-ак… – задумливо промовив із темряви незнайомець. – Ну, це вже щось конкретне… Дякую, голубе, за інформацію. Більше нічого не скажеш?
– Ні, – Женя раптом відчув себе зрадником, який виказав ворогові військову таємницю. Але він же нічого не сказав, він… – Ну, гаразд. їдь додому. Як бачиш, нічого поганого ми тобі не заподіяли. От тобі полтина на морозиво, – з темряви простягнулася рука і сунула йому в кишеню п'ятдесят гривень.
– Ні, ні, не треба! – запротестував Женя.
– Бери-бери! Це тобі компенсація за переживання. Але й ти, голубе, нас не підводь. Про те, що був у нас, – нікому ані слова. Ні мамі, ні татові, ні тим паче міліції.
– А як же?… – розгублено проказав Женя.
– Пояснити відсутність, звичайно, треба. Скажеш, що тебе біля будинку підхопили троє диваків на «Жигулях». Просили показати дорогу. І завезли аж у ліс, у ресторан «Курортний». Не відпускали. Один весь час плакав і пригортав тебе. Ти, мовляв, дуже схожий на його молодшого брата. Потім на прощання дали оту полтину, посадили на таксі й одправили додому. Так буває, коли гуляють хлопці, які повернулися з-за кордону, з заробітків. В усякому разі це вірогідніше, ніж те, що відбулося насправді. Бо хто тобі повірить, що тебе возили, присипляли, зав'язували очі, дали гроші лише для того, щоб спитати, чи не заарештовано Граціанського. Таку інформацію можна одержати за дві хвилини по телефону. Безкоштовно.
Вперше за весь час подав голос «дядечко» – захихикав із темряви.
– То чого ж ви не… – почав був Женя, але незнайомець його перебив:
– А ми якраз «не»! Ми тебе не викрадали, не присипляли, грошей не давали! Ти тут не був! Все це з голови викинь. Залиш тільки ту пригоду з трьома диваками. Затямив? Бо якщо розляпаєш, буде погано. І не так тобі (ми все-таки дітей не чіпаємо), як твоїм батькам. І мама може дуже й дуже постраждати, а тато взагалі на все життя калікою лишитися може. Якщо виживе… Отак, голубе. Подумай про своїх батьків, пожалій їх.
У Жені перехопило подих – наче рука незнайомця вистромилася з темряви і здушила його за горло.
І враз він зойкнув і відсахнувся. Бо й справді з темряви вистромилися дві руки, які тримали чорну хустку.
– Не бійся! Треба зав'язати очі. Для твого ж добра. Щоб не було в тебе спокуси привести сюди міліцію і наразитися таким чином на небезпеку.
Женя не став опиратися, зрозумівши, що це марна справа.
– А де Вітасик? – спитав Женя. – Який Вітасик?
– Дорошенко. Дядечко, ви ж казали, що…
– А-а. То я так казав… для годиться… – «дядечко» захихикав.
– Ви його викрали? Викрали?
– Та ти що! Нема нам чого робити, тільки викрадати якихось двієчників.
– Він не двієчник.
– Тим більше.
Незнайомець не сказав на це ні слова. Жені зав'язали очі, взяли за руку і повели.
– Обережно. Тут сходи, – попередив незнайомець. Потім його посадили в машину.
– Бувай здоровий! Добре запам'ятай, що я тобі сказав. І не роби дурниць.
Дверцята хряснули, машина рушила.
їхали вони довго, майже годину або й півтори. І всю дорогу мовчали. Женя розумів, що дядечко «пішак» і від нього нічого не залежить. Керує всім незнайомець, якого Женя так і не роздивився.
Нарешті машина спинилась. Дядечко зняв із Жениних очей пов'язку і сказав:
– Ходімо, я посаджу тебе на таксі.
Женя вийшов із машини, роззирнувся.
Вони були на околиці міста попід лісом, біля зупинки таксі, де стояло кілька машин.
Дядечко підійшов до першої машини, поговорив із шофером і махнув Жені рукою.
Таксист тільки сказав:
– Що? Загуляв?
Женя не відповів, і шофер більше не говорив нічого аж до самого дому.
Батьки так зраділи, побачивши його, що не дуже розпитували.
– Завтра, завтра розкажеш. Лягай, синку, лягай.
Тільки тато, дивлячись, з якою похапливістю їсть уже в ліжкові Женя свою улюблену ватрушку, сказав:
– Не дуже щедро пригощали тебе твої п'яндиги.
Женя почервонів і одвернувся до стіни.
За хвилину він уже спав.
І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж із ним сталося.
Попрощавшись із капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: «Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби… Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться…»
Що ж це справді робиться на світі?!
Вітасик зник, Граціанські зникли, натомість з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?
Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.
Несподівано задзвонив телефон. Женя зняв трубку.
– Алло.
– Попроси, будь ласка, тата, – почувся хриплуватий голос.
– Тата нема. На роботі.
– Тоді маму.
– І мама на роботі. А… що таке?
– Нічого. Тоді іншим разом. Це з ЖЕКу. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.
Женя поклав трубку.
Минуло кілька хвилин.
І раптом почувся дзвінок у двері.
Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.
– Хто там?
– Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! – почувся незнайомий хлопчачий голос.
Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.
По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десятьох.
– Що таке? – тремтячим голосом спитав Женя.
– Женя? Кисіль? – повторив хлопчик.
– Я, – ледь вимовив Женя.
– Вийди у скверик. Там тебе чекають.
– Хто? – похолов Женя.
– Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.
– А… а що таке?
– Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.
Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін. Що це? Хто це?
Низенький, в окулярах, – значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?
Але ж капітан попереджав… Треба порадитися.
Ледве попадаючи пальцем у кнопки телефону, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: «Коли що – негайно дзвони».
Залунали часті гудки – зайнято.
Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято…
«А чого я боюсь? – нарешті подумав він. – Зараз день, сонце сяє, людей повно. Коли що – кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана… Я ж сам нічого робити не збираюсь. А проґавити таку можливість щось дізнатися про Вітасика – боягузтво і нікчемність. Треба йти!»
…Він одразу побачив того низенького дядечка в окулярах, із борідкою.
Біля скверика стояли червоні «Жигулі» з розчиненими дверцятами, і дядечко курив, спершися ліктями на дах «Жигулів».
Окуляри були якісь димчасті, дзеркальні й виблискували на сонці.
Побачивши Женю, дядечко привітно усміхнувся і махнув йому рукою, підкликаючи.
Навколо сновигали перехожі, мчали машини, шурхотіли тролейбуси, за рогом деренчав трамвай.
«Ну, чого ти боїшся, пігмей!» – сам себе лайнув Женя і перебіг вулицю.
– Кисіль? Привіт! – знову усміхнувся дядечко, ловко пірнув у машину і вже звідти гукнув, посуваючись до керма: – Сідай! Побалакаємо!
Женя завагався.
Дядечко знову гукнув весело:
– Боїшся? Що я тебе – з'їм?
Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.
– Та зачиняй! Не бійся!
І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.
– Ну й обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому… Ти свого друга побачити хочеш? – дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся.
– А… а де він?
– Поїхали! – дядечко ввімкнув мотор, і «Жигулі» зрушили з місця.
– К-куди? – Женя похолов.
– Та не бійся, тут недалеко…
– К-куди ви мене везете? – ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.
– Ну, сказав же – недалеко… Чого ти хвилюєшся?
– Дядечку, зупиніться! Дядечку, пустіть мене!
– Ну-у!.. – весело дорікнув дядечко. – Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…
– Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!
– А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно.
Женя на хвилину замовк.
Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.
– Я… я міліціонера гукну зараз! Я… я кричатиму!
– Оце вже зовсім ні до чого, – дядечко вихопив із кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув… Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом. І далі він уже не пам'ятав нічого…
…Нарешті до його свідомості почали долинати голоси.
– Ну диви – досі не отямився! – роздратовано говорив хтось незнайомий.
– Я ж не думав, що він так довго, – голос «дядечка» звучав винувато. – Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб…
– «Щоб», «щоб», «щоб»… Щоб тобі свободи не бачити!.. Там уже, мабуть, усю міліцію на ноги підняли. Кіднепінг! Викрадення дитини! – Ну, я ж… у мене ж не було іншого виходу…
– З будь-якого становища завжди буває два виходи – розумний або дурний. Думати треба! Думати! Скільки я вас учу, а за вами все золоті верби ростуть.
Голос незнайомця був старечий, прокурений.
Женя розплющив очі. Але нічого не побачив. У кімнаті було темно. Лише на тлі вечірнього неба у вікні вимальовувалися два силуети – вищий і нижчий.
Сліпуче світло ліхтарика враз примусило Женю замружитися.
– О! Прочумався! Нарешті! – голос незнайомця одразу став лагідний. – Ну й сонько ти, голубе! Мама там уже хвилюється, місця собі не знаходить, а ти спиш. Сам винен. Давно міг уже бути дома. Давай-давай, підводься. Випий оно водички. «Боржомі».
Руки, що виринули з темряви, підвели, посадили його на дивані, подали склянку «Боржомі». Женя слухняно випив.
– Отак! – незнайомець погладив його по голові. – Вибачай, голубе, що потурбували тебе. Але… потрібна деяка інформація. Скажеш – і одразу поїдеш додому. Судячи з усього, ти, голубе, в контакті з міліцією. Так от, скажи нам, будь ласка, що ти знаєш про Граціанських? Де вони зараз? І що про це відомо міліції?
– Я… нічого не знаю.
– Так-таки й не знаєш?
– Не знаю! Чесне слово!
– Ти хлопець недурний і мусиш розуміти, що раз ми заради тебе, пацана, ганяли машину (а бензин зараз дорогий!), то це справа серйозна. І жартувати з нами…
– Я… не жартую.
– Дивись!.. І в школі, у класі, нічого не кажуть?
– Ні.
– І міліція, кажеш, не в курсі справи? А може, його заарештували?
– Ні. По-моєму, ні.
– «По-твоєму» чи «ні»?
– Якби його заарештували, вони б його не шукали.
– А вони його шукають?
– По-моєму, шукають. В усякому разі так вони говорили.
– Говорили… Та-ак… – задумливо промовив із темряви незнайомець. – Ну, це вже щось конкретне… Дякую, голубе, за інформацію. Більше нічого не скажеш?
– Ні, – Женя раптом відчув себе зрадником, який виказав ворогові військову таємницю. Але він же нічого не сказав, він… – Ну, гаразд. їдь додому. Як бачиш, нічого поганого ми тобі не заподіяли. От тобі полтина на морозиво, – з темряви простягнулася рука і сунула йому в кишеню п'ятдесят гривень.
– Ні, ні, не треба! – запротестував Женя.
– Бери-бери! Це тобі компенсація за переживання. Але й ти, голубе, нас не підводь. Про те, що був у нас, – нікому ані слова. Ні мамі, ні татові, ні тим паче міліції.
– А як же?… – розгублено проказав Женя.
– Пояснити відсутність, звичайно, треба. Скажеш, що тебе біля будинку підхопили троє диваків на «Жигулях». Просили показати дорогу. І завезли аж у ліс, у ресторан «Курортний». Не відпускали. Один весь час плакав і пригортав тебе. Ти, мовляв, дуже схожий на його молодшого брата. Потім на прощання дали оту полтину, посадили на таксі й одправили додому. Так буває, коли гуляють хлопці, які повернулися з-за кордону, з заробітків. В усякому разі це вірогідніше, ніж те, що відбулося насправді. Бо хто тобі повірить, що тебе возили, присипляли, зав'язували очі, дали гроші лише для того, щоб спитати, чи не заарештовано Граціанського. Таку інформацію можна одержати за дві хвилини по телефону. Безкоштовно.
Вперше за весь час подав голос «дядечко» – захихикав із темряви.
– То чого ж ви не… – почав був Женя, але незнайомець його перебив:
– А ми якраз «не»! Ми тебе не викрадали, не присипляли, грошей не давали! Ти тут не був! Все це з голови викинь. Залиш тільки ту пригоду з трьома диваками. Затямив? Бо якщо розляпаєш, буде погано. І не так тобі (ми все-таки дітей не чіпаємо), як твоїм батькам. І мама може дуже й дуже постраждати, а тато взагалі на все життя калікою лишитися може. Якщо виживе… Отак, голубе. Подумай про своїх батьків, пожалій їх.
У Жені перехопило подих – наче рука незнайомця вистромилася з темряви і здушила його за горло.
І враз він зойкнув і відсахнувся. Бо й справді з темряви вистромилися дві руки, які тримали чорну хустку.
– Не бійся! Треба зав'язати очі. Для твого ж добра. Щоб не було в тебе спокуси привести сюди міліцію і наразитися таким чином на небезпеку.
Женя не став опиратися, зрозумівши, що це марна справа.
– А де Вітасик? – спитав Женя. – Який Вітасик?
– Дорошенко. Дядечко, ви ж казали, що…
– А-а. То я так казав… для годиться… – «дядечко» захихикав.
– Ви його викрали? Викрали?
– Та ти що! Нема нам чого робити, тільки викрадати якихось двієчників.
– Він не двієчник.
– Тим більше.
Незнайомець не сказав на це ні слова. Жені зав'язали очі, взяли за руку і повели.
– Обережно. Тут сходи, – попередив незнайомець. Потім його посадили в машину.
– Бувай здоровий! Добре запам'ятай, що я тобі сказав. І не роби дурниць.
Дверцята хряснули, машина рушила.
їхали вони довго, майже годину або й півтори. І всю дорогу мовчали. Женя розумів, що дядечко «пішак» і від нього нічого не залежить. Керує всім незнайомець, якого Женя так і не роздивився.
Нарешті машина спинилась. Дядечко зняв із Жениних очей пов'язку і сказав:
– Ходімо, я посаджу тебе на таксі.
Женя вийшов із машини, роззирнувся.
Вони були на околиці міста попід лісом, біля зупинки таксі, де стояло кілька машин.
Дядечко підійшов до першої машини, поговорив із шофером і махнув Жені рукою.
Таксист тільки сказав:
– Що? Загуляв?
Женя не відповів, і шофер більше не говорив нічого аж до самого дому.
Батьки так зраділи, побачивши його, що не дуже розпитували.
– Завтра, завтра розкажеш. Лягай, синку, лягай.
Тільки тато, дивлячись, з якою похапливістю їсть уже в ліжкові Женя свою улюблену ватрушку, сказав:
– Не дуже щедро пригощали тебе твої п'яндиги.
Женя почервонів і одвернувся до стіни.
За хвилину він уже спав.
Розділ IX
Женя відмовляється від свідчень. «Версія-то вірогідна, але трохи безглузда»
Капітан Горбатюк подзвонив уранці, о пів на восьму.
– Вибачте, що так рано турбую. Як Женя?
– Ще спить, – сказав тато: він узяв трубку.
– Не будіть його, хай одіспиться. І до школи хай сьогодні не йде. Я подзвоню директору. Що він розказував?
Тато переповів те, що розказав уночі Женя.
– Гм… Ви коли йдете на роботу?
– О восьмій.
– А дружина?
– Теж. Одночасно.
– Я за двадцять хвилин буду. З вашого дозволу. Мені треба обов'язково поговорити з Женею. Якомога раніше. І не хотілося б його будити.
– Ви гадаєте, він говорив неправду?
– Не знаю. Але хотів би знати. Це дуже важливо.
– Ви думаєте, йому щось загрожує?
– Не хвилюйтесь. Ми зробимо все, щоб відвести загрозу.
– Ви ж розумієте…
– Я вас розумію. Не будемо гаяти часу. Я їду. З вашого дозволу?
– Будь ласка! Будь ласка!
Капітан Горбатюк приїхав за п'ятнадцять хвилин.
– Пане капітан, дорогий мій, ми так хвилюємося! – кинулася до нього мама. – Може, мені не йти на роботу?
– Спокійно йдіть. Не хвилюйтесь. Не бійтесь. Я ж не приватна особа. Я на службі. І служба моя полягає в тому, що я відповідаю за безпеку громадян. У цьому конкретному випадку – за вашого сина. І за вас теж. Зробимо все можливе.
Коли батьки пішли, капітан Горбатюк сів біля телефону і, намагаючись говорити півголосом, почав надзвонювати. Він дзвонив кілька разів – одним щось пояснював, просив дозволу, іншим наказував.
– Женя прокинувся якраз тоді, коли капітан закінчив усі розмови і, прочинивши двері, зазирнув до його кімнати. Двері рипнули, і Женя прокинувся. Побачивши капітана, він широко розплющив очі:
– Ви?!
– Я! Доброго ранку, шукачу пригод!
– Доброго ранку… А чого?…
– Ще питаєш! Сполошив усе місто!.. Ну, розказуй, що в тебе за одиссея була вчора.
Женя розказав те, що й батькам, навіть тими ж самими словами.
– Та-ак… Гультяї, значить… з-за кордону… З заробітків… Грошики прогулювали… А одному ти братика молодшого нагадав… Ясно!.. Ну, а якихось виразів характерних, словечок жаргонних ти не запам'ятав? Як вони говорили? Нормально?
– Нормально, по-моєму…
– Ану, подивись мені в очі, Женю!
Женя кинув на капітана збентежений переляканий погляд.
– Ти говориш неправду, Женю. Все було не так. Все було по-іншому. Тебе посадили в машину і кудись повезли. І щось розпитували. І залякували. Сказали, що як ти скажеш, вони помстяться. І не так, може, тобі, як твоїм батькам.
– Звідки ви знаєте? – прохопився Женя.
– Знаю я тільки тепер, після твоїх слів. А раніше здогадувався.
– Ні! Ні! Я нічого не сказав. Ні! – Женя заплакав.
– Не плач. Якщо ми їх не знешкодимо, ти боятимешся все життя. А може, вони ще й втягнуть тебе у свої справи, і ти станеш карним злочинцем. А це – чи не найбільше горе для батьків… Та й для самого тебе. Що вони тебе питали? Чим цікавилися?
– Не треба! Не питайте! Я нічого не скажу! Не треба! – Женя затулив долонями обличчя.
– Ну, заспокойся. Як не хочеш – не кажи. Це твоя справа.
– Я… не міг інакше, – тихо сказав Женя.
– Очевидно, вони сказали, що це стосується долі Вітасика… – не стільки спитав, скільки ствердив капітан. Женя не відповів, але й не заперечив.
– Зрозуміло… Тільки за цієї умови ти міг погодитися законтактувати з ними… Але що їм було треба від тебе?… Поміркуймо, капітане! – сам до себе звернувся Горбатюк, наче Жені й не було в кімнаті. – Що їм, по-перше, було відомо про Женю? Що він зустрів на горі Шипулю, який зазирав у бінокль до вікон Граціанських, і що побіг і сповістив про це у райвідділ, мені… Якщо б вони хотіли просто за це помститися йому, вони б це зробили. Отже, їх щось цікавило. Що?… Логічний висновок лише один – Граціанські. А точніше – тато Граціанський. Борис Борисович. У мережі якого працює Шипуля. Що ж міг знати Женя про тата Граціанського? Це врешті не має принципового значення. Головне те, що їх цікавить Граціанський, начальник торговельного відділу великої мережі, через яку проходять велетенські гроші… Можна гадати, що вони шантажували Граціанського, вимагали від нього щось, погрожували, а він забрав жінку, сина, сів на машину і гайнув світ за очі, втік. Може таке бути? Вірогідна версія?
Женя мовчки знизав плечима.
– Версія-то вірогідна. Але вчинок Граціанського в такому разі трохи безглуздий, – зітхнув капітан. – Куди він може втекти? Навіть маючи гроші в банку, надовго не втечеш. Рано чи пізно доведеться звертатися до міліції… А може, сталася трагедія? Може, вони одважилися на страшніший злочин і цікавляться, чи не натрапила міліція на слід…
Женя розгублено закліпав очима.
– Ну, гаразд… Не будемо гадати. І мучити тебе більше не буду. Якщо ти, подумавши, захочеш щось мені розказати, подзвони, телефон знаєш, – капітан підвівся. – Снідай, відпочивай, готуй уроки. Про школу не турбуйся. З директором я домовився, що ти до школи сьогодні не підеш, батьки теж у курсі справ. Про те, що з тобою сталося вчора, нікому не кажи. Про це знаємо тільки ти, я, твої батьки, дехто в міліції, ну й «вони», звичайно. Навіть директорові я нічого не казав, щоб не хвилювати даремно. Отже, якщо подзвонять із класу передати, що задано, скажеш, – після тих переживань, усім відомих, погано себе почуваєш, болить голова, батьки залишили тебе вдома… І ще раз тебе попереджаю: будь обережний, нічого сам не розслідуй, нікуди не ходи, сиди вдома, в разі чого – дзвони. Бувай здоровий! – капітан міцно, як дорослому, потиснув Жені руку й пішов.
Капітан Горбатюк подзвонив уранці, о пів на восьму.
– Вибачте, що так рано турбую. Як Женя?
– Ще спить, – сказав тато: він узяв трубку.
– Не будіть його, хай одіспиться. І до школи хай сьогодні не йде. Я подзвоню директору. Що він розказував?
Тато переповів те, що розказав уночі Женя.
– Гм… Ви коли йдете на роботу?
– О восьмій.
– А дружина?
– Теж. Одночасно.
– Я за двадцять хвилин буду. З вашого дозволу. Мені треба обов'язково поговорити з Женею. Якомога раніше. І не хотілося б його будити.
– Ви гадаєте, він говорив неправду?
– Не знаю. Але хотів би знати. Це дуже важливо.
– Ви думаєте, йому щось загрожує?
– Не хвилюйтесь. Ми зробимо все, щоб відвести загрозу.
– Ви ж розумієте…
– Я вас розумію. Не будемо гаяти часу. Я їду. З вашого дозволу?
– Будь ласка! Будь ласка!
Капітан Горбатюк приїхав за п'ятнадцять хвилин.
– Пане капітан, дорогий мій, ми так хвилюємося! – кинулася до нього мама. – Може, мені не йти на роботу?
– Спокійно йдіть. Не хвилюйтесь. Не бійтесь. Я ж не приватна особа. Я на службі. І служба моя полягає в тому, що я відповідаю за безпеку громадян. У цьому конкретному випадку – за вашого сина. І за вас теж. Зробимо все можливе.
Коли батьки пішли, капітан Горбатюк сів біля телефону і, намагаючись говорити півголосом, почав надзвонювати. Він дзвонив кілька разів – одним щось пояснював, просив дозволу, іншим наказував.
– Женя прокинувся якраз тоді, коли капітан закінчив усі розмови і, прочинивши двері, зазирнув до його кімнати. Двері рипнули, і Женя прокинувся. Побачивши капітана, він широко розплющив очі:
– Ви?!
– Я! Доброго ранку, шукачу пригод!
– Доброго ранку… А чого?…
– Ще питаєш! Сполошив усе місто!.. Ну, розказуй, що в тебе за одиссея була вчора.
Женя розказав те, що й батькам, навіть тими ж самими словами.
– Та-ак… Гультяї, значить… з-за кордону… З заробітків… Грошики прогулювали… А одному ти братика молодшого нагадав… Ясно!.. Ну, а якихось виразів характерних, словечок жаргонних ти не запам'ятав? Як вони говорили? Нормально?
– Нормально, по-моєму…
– Ану, подивись мені в очі, Женю!
Женя кинув на капітана збентежений переляканий погляд.
– Ти говориш неправду, Женю. Все було не так. Все було по-іншому. Тебе посадили в машину і кудись повезли. І щось розпитували. І залякували. Сказали, що як ти скажеш, вони помстяться. І не так, може, тобі, як твоїм батькам.
– Звідки ви знаєте? – прохопився Женя.
– Знаю я тільки тепер, після твоїх слів. А раніше здогадувався.
– Ні! Ні! Я нічого не сказав. Ні! – Женя заплакав.
– Не плач. Якщо ми їх не знешкодимо, ти боятимешся все життя. А може, вони ще й втягнуть тебе у свої справи, і ти станеш карним злочинцем. А це – чи не найбільше горе для батьків… Та й для самого тебе. Що вони тебе питали? Чим цікавилися?
– Не треба! Не питайте! Я нічого не скажу! Не треба! – Женя затулив долонями обличчя.
– Ну, заспокойся. Як не хочеш – не кажи. Це твоя справа.
– Я… не міг інакше, – тихо сказав Женя.
– Очевидно, вони сказали, що це стосується долі Вітасика… – не стільки спитав, скільки ствердив капітан. Женя не відповів, але й не заперечив.
– Зрозуміло… Тільки за цієї умови ти міг погодитися законтактувати з ними… Але що їм було треба від тебе?… Поміркуймо, капітане! – сам до себе звернувся Горбатюк, наче Жені й не було в кімнаті. – Що їм, по-перше, було відомо про Женю? Що він зустрів на горі Шипулю, який зазирав у бінокль до вікон Граціанських, і що побіг і сповістив про це у райвідділ, мені… Якщо б вони хотіли просто за це помститися йому, вони б це зробили. Отже, їх щось цікавило. Що?… Логічний висновок лише один – Граціанські. А точніше – тато Граціанський. Борис Борисович. У мережі якого працює Шипуля. Що ж міг знати Женя про тата Граціанського? Це врешті не має принципового значення. Головне те, що їх цікавить Граціанський, начальник торговельного відділу великої мережі, через яку проходять велетенські гроші… Можна гадати, що вони шантажували Граціанського, вимагали від нього щось, погрожували, а він забрав жінку, сина, сів на машину і гайнув світ за очі, втік. Може таке бути? Вірогідна версія?
Женя мовчки знизав плечима.
– Версія-то вірогідна. Але вчинок Граціанського в такому разі трохи безглуздий, – зітхнув капітан. – Куди він може втекти? Навіть маючи гроші в банку, надовго не втечеш. Рано чи пізно доведеться звертатися до міліції… А може, сталася трагедія? Може, вони одважилися на страшніший злочин і цікавляться, чи не натрапила міліція на слід…
Женя розгублено закліпав очима.
– Ну, гаразд… Не будемо гадати. І мучити тебе більше не буду. Якщо ти, подумавши, захочеш щось мені розказати, подзвони, телефон знаєш, – капітан підвівся. – Снідай, відпочивай, готуй уроки. Про школу не турбуйся. З директором я домовився, що ти до школи сьогодні не підеш, батьки теж у курсі справ. Про те, що з тобою сталося вчора, нікому не кажи. Про це знаємо тільки ти, я, твої батьки, дехто в міліції, ну й «вони», звичайно. Навіть директорові я нічого не казав, щоб не хвилювати даремно. Отже, якщо подзвонять із класу передати, що задано, скажеш, – після тих переживань, усім відомих, погано себе почуваєш, болить голова, батьки залишили тебе вдома… І ще раз тебе попереджаю: будь обережний, нічого сам не розслідуй, нікуди не ходи, сиди вдома, в разі чого – дзвони. Бувай здоровий! – капітан міцно, як дорослому, потиснув Жені руку й пішов.
Розділ X
«Полтергейст». «Чекаю тебе у Хрястові на західній платформі!» Спогади про Тернаву. Неймовірна несподівана зустріч
Телефон деренчав, не вщухаючи. Тато й мама дзвонили через кожні двадцять хвилин, півгодини. Двічі дзвонив капітан Горбатюк, дізнавався про самопочуття, про справи. Але питань про вчорашню пригоду не ставив. Дзвонила класна керівничка Клавдія Василівна, дзвонила староста класу Оксана Фіцелович (диктувала, що задано). А під кінець подзвонила навіть Регіна Ігнатіївна. Женя зовсім розгубився – вперше в житті він розмовляв по телефону з директором школи.
Все це було десь до другої години дня.
Після другої телефон замовк. Навіть тато з мамою зробили перерву, мабуть, уже заспокоїлись.
Готувати уроки Женя, звичайно, не міг. Він сидів біля вікна, дивився на вулицю і думав про свого друга Вітасика Дорошенка.
Де ж він усе-таки подівся?
Три дні, як про нього ні слуху ні духу.
Звичайно, багато в житті таємничого й незбагненного. Все частіше й частіше то в газетах і журналах, то на радіо й телебаченні з'являється цілком серйозна, достовірна інформація про просто-таки містичні явища: про те, що, наприклад, у місті Нижньому Новгороді в одній із квартир раптом почали самі собою рухатися й падати шафи, на очах у людей із неймовірною швидкістю почав бігти вперед настінний годинник, а на підлозі невідомо звідки почали з'являтися калюжі води. А у Москві в одному жіночому гуртожитку завівся домовик, який розмовляв із дівчатами, переставляв їхні речі. Навіть телепередача про це була.
І в Одесі на вулиці Бабеля «Барабаш» з'явився, теж домовик.
До цієї справи нарешті серйозно взялися вчені, з'явилася творча лабораторія «Інверсор», що досліджує всі ці явища методами, яких традиційна наука не визнає.
До речі, оте падіння шаф і загадковий гармидер у квартирі було відоме з давніх-давен, і навіть має вчену назву «полтергейст» – «галасливий дух».
Отже, таємниче зникнення Вітасика Дорошенка, можливо, й пояснюється отими загадковими, наукою ще не доведеними причинами. Але де він усе-таки подівся?
І зникнення сім'ї Граціанських, і Шипуля, і викрадення самого Жені – не може бути все це цілком випадковим збігом. Воно напевне має якийсь взаємозв'язок.
«Організована злочинність», «мафія» – страшні жахливі слова, від яких перехоплює подих, холоне в грудях.
Позавчора увечері батьки Жені півтори години говорили по телефону з Вітасиковими батьками. Заспокоювали, як тільки могли. Але хіба можна знайти слова, щоб заспокоїти батьків, у яких пропала дитина? Жені було щиро шкода своїх маму і тата (спершу говорила мама, тоді тато), що вони так стараються і так у них це погано виходить. Мама сама ледь не плакала, а в тата тремтів і зривався голос. Весь час вони тільки й повторювали: «Ну, не хвилюйтесь!», «Візьміть себе в руки!», «Все буде гаразд!»
І хіба можна не хвилюватися в такій ситуації, і чи легко брати себе в руки й вірити, що все буде гаразд, коли навіть міліція, здається, розгубилася і не може дати собі ради. В міліції теж люди, а не чарівники. Це сказав, зітхнувши, тато, коли поклав трубку…
Раніше Женя якось не замислювався над своїми стосунками з Вітасиком Дорошенком. Уже шість років вони сидять за однією партою – з першого класу. Як посадила їх учителька молодших класів Оксана Іванівна у перший день, так і сидять. Тому й дружать. Тому й ходять один до одного додому, разом готують уроки, разом у кіно бігають, телевізор дивляться, гуляють. Женя навіть думав колись, що якби Оксана Іванівна посадила його з Шуриком Дармовисом або Вовою Сорокою, він дружив би, мабуть, з Шуриком або з Вовою…
Женині думки обірвав телефонний дзвоник.
Він узяв трубку:
– Алло! Я слухаю!
– Женя? Ой, як добре, що ти вдома. Тільки не перебивай, бо у мене лише гривня, щоб подзвонити. Остання. Більше нема. Негайно приїдь до Хрястова. І візьми гроші на дорогу для мене. Як у тебе нема, позич у Марії Василівни. Чекатиму тебе на західній платформі. Тільки про те, що я дзвонив, не говори нікому. Чуєш? Нікому. Ні в якому разі! Бо я… – почулося коротеньке «пі!» – і розмова перервалася.
Женя не встиг сказати ні слова. Він закам'янів із трубкою у руці, вражений, наче громом.
То був голос Вітасика Граціанського! Але чому Граціанський подзвонив саме йому, Жені? Вони ж не тільки не дружили, а навпаки. Граціанський чудово знав його й Дорошенкове ставлення до себе. Дивно!.. І звідки Граціанський знає про Марію Василівну? Марія Василівна була сусідкою Жені Киселя. Колись Женя й Вітасик позичили в неї червінець на кіно, у їхньому кінотеатрі демонструвався тоді потрясний детектив. Про ту позичку знав тільки Вітасик Дорошенко. Значить, він сказав Граціанському. Вони пропали разом, і з Вітасиком щось трапилось. Тому подзвонив Граціанський. Треба негайно їхати!
Але… Як же бути з капітаном Горбатюком? З татом, із мамою? Якщо після вчорашнього він знову зникне, батьки просто збожеволіють від хвилювання. «Тільки про те, що я дзвонив, не говори нікому! Нікому! Ні в якому разі!»
Що ж робити?
Женя нервово ходив по квартирі.
«Негайно приїдь до Хрястова!»
Негайно – це, значить, треба вже зараз бігти на вокзал.
Що робити? Що робити? Не говорити капітанові?
А може, це пастка? Може, його знову хочуть заманити, викрасти і… Але він же нічого не сказав, зберіг таємницю свого викрадення, як вони вимагали…
І якщо справді йдеться про долю друга, а він вагається? А час іде…
Значить, так: якщо капітан на місці, у своєму кабінеті, він скаже, а якщо не на місці – ну що ж… У нього є виправдання: негайно – це негайно, чекати він не міг.
Капітана на місці не виявилося.
З грошима проблем не було. У кишені лежало тридцять гривень, які лишилися від тої полтини, що йому тицьнув «незнайомець» – двадцятку він заплатив за таксі. Батьки категорично відмовилися брати у нього ті гроші.
Женя сів писати їм записку:
«Любі мамо й тато!
Тільки, будь ласка, не хвилюйтесь. Я вас дуже прошу. Все буде гаразд. Я мушу негайно виїхати до Хрястова. Подзвонив один із тих, хто зник, і просив приїхати. В нього немає грошей на квиток. Капітанові скажіть, що я дзвонив, але його не було. Ще раз не хвилюйтесь.
Цілую. Женя».
Він залишився задоволений тим, що написав: і Граціанського не виказав, і пояснив батькам причину свого зникнення. Тим більше він їхав не кудись, а саме до Хрястова. Це вже було не вперше в його житті. І батьки не повинні особливо хвилюватися.
Коли він сидів уже в електричці, йому в усіх подробицях пригадалася ота його перша мандрівка.
Цього літа Женя поїхав до родичів у Скадовськ. Думали, що він пробуде там два місяці – місяць із татом, місяць із мамою. Але він пробув лише місяць із татом і повернувся назад. Через, так би мовити, екологічну обстановку. Море біля Скадовська було забруднене, купатися забороняли, то чого ж там товктися на березі? Дома його чекав лист від Вітасика Дорошенка. Вітасик відпочивав із батьками у пансіонаті енергетиків на околиці Хрястова на річці Тернаві. Запрошував до себе. Розхвалював Тернаву на всі заставки – і яка річка прекрасна, і ліс біля неї, а в лісі гриби, ягоди і соснові шишки, і як прекрасно купатися («краще, ніж у морі», за словами його тата-енергетика), і човни, і водні велосипеди… Одне слово – «Ялта для бідних» (як знову ж таки сказав його тато-енергетик).
Телефон деренчав, не вщухаючи. Тато й мама дзвонили через кожні двадцять хвилин, півгодини. Двічі дзвонив капітан Горбатюк, дізнавався про самопочуття, про справи. Але питань про вчорашню пригоду не ставив. Дзвонила класна керівничка Клавдія Василівна, дзвонила староста класу Оксана Фіцелович (диктувала, що задано). А під кінець подзвонила навіть Регіна Ігнатіївна. Женя зовсім розгубився – вперше в житті він розмовляв по телефону з директором школи.
Все це було десь до другої години дня.
Після другої телефон замовк. Навіть тато з мамою зробили перерву, мабуть, уже заспокоїлись.
Готувати уроки Женя, звичайно, не міг. Він сидів біля вікна, дивився на вулицю і думав про свого друга Вітасика Дорошенка.
Де ж він усе-таки подівся?
Три дні, як про нього ні слуху ні духу.
Звичайно, багато в житті таємничого й незбагненного. Все частіше й частіше то в газетах і журналах, то на радіо й телебаченні з'являється цілком серйозна, достовірна інформація про просто-таки містичні явища: про те, що, наприклад, у місті Нижньому Новгороді в одній із квартир раптом почали самі собою рухатися й падати шафи, на очах у людей із неймовірною швидкістю почав бігти вперед настінний годинник, а на підлозі невідомо звідки почали з'являтися калюжі води. А у Москві в одному жіночому гуртожитку завівся домовик, який розмовляв із дівчатами, переставляв їхні речі. Навіть телепередача про це була.
І в Одесі на вулиці Бабеля «Барабаш» з'явився, теж домовик.
До цієї справи нарешті серйозно взялися вчені, з'явилася творча лабораторія «Інверсор», що досліджує всі ці явища методами, яких традиційна наука не визнає.
До речі, оте падіння шаф і загадковий гармидер у квартирі було відоме з давніх-давен, і навіть має вчену назву «полтергейст» – «галасливий дух».
Отже, таємниче зникнення Вітасика Дорошенка, можливо, й пояснюється отими загадковими, наукою ще не доведеними причинами. Але де він усе-таки подівся?
І зникнення сім'ї Граціанських, і Шипуля, і викрадення самого Жені – не може бути все це цілком випадковим збігом. Воно напевне має якийсь взаємозв'язок.
«Організована злочинність», «мафія» – страшні жахливі слова, від яких перехоплює подих, холоне в грудях.
Позавчора увечері батьки Жені півтори години говорили по телефону з Вітасиковими батьками. Заспокоювали, як тільки могли. Але хіба можна знайти слова, щоб заспокоїти батьків, у яких пропала дитина? Жені було щиро шкода своїх маму і тата (спершу говорила мама, тоді тато), що вони так стараються і так у них це погано виходить. Мама сама ледь не плакала, а в тата тремтів і зривався голос. Весь час вони тільки й повторювали: «Ну, не хвилюйтесь!», «Візьміть себе в руки!», «Все буде гаразд!»
І хіба можна не хвилюватися в такій ситуації, і чи легко брати себе в руки й вірити, що все буде гаразд, коли навіть міліція, здається, розгубилася і не може дати собі ради. В міліції теж люди, а не чарівники. Це сказав, зітхнувши, тато, коли поклав трубку…
Раніше Женя якось не замислювався над своїми стосунками з Вітасиком Дорошенком. Уже шість років вони сидять за однією партою – з першого класу. Як посадила їх учителька молодших класів Оксана Іванівна у перший день, так і сидять. Тому й дружать. Тому й ходять один до одного додому, разом готують уроки, разом у кіно бігають, телевізор дивляться, гуляють. Женя навіть думав колись, що якби Оксана Іванівна посадила його з Шуриком Дармовисом або Вовою Сорокою, він дружив би, мабуть, з Шуриком або з Вовою…
Женині думки обірвав телефонний дзвоник.
Він узяв трубку:
– Алло! Я слухаю!
– Женя? Ой, як добре, що ти вдома. Тільки не перебивай, бо у мене лише гривня, щоб подзвонити. Остання. Більше нема. Негайно приїдь до Хрястова. І візьми гроші на дорогу для мене. Як у тебе нема, позич у Марії Василівни. Чекатиму тебе на західній платформі. Тільки про те, що я дзвонив, не говори нікому. Чуєш? Нікому. Ні в якому разі! Бо я… – почулося коротеньке «пі!» – і розмова перервалася.
Женя не встиг сказати ні слова. Він закам'янів із трубкою у руці, вражений, наче громом.
То був голос Вітасика Граціанського! Але чому Граціанський подзвонив саме йому, Жені? Вони ж не тільки не дружили, а навпаки. Граціанський чудово знав його й Дорошенкове ставлення до себе. Дивно!.. І звідки Граціанський знає про Марію Василівну? Марія Василівна була сусідкою Жені Киселя. Колись Женя й Вітасик позичили в неї червінець на кіно, у їхньому кінотеатрі демонструвався тоді потрясний детектив. Про ту позичку знав тільки Вітасик Дорошенко. Значить, він сказав Граціанському. Вони пропали разом, і з Вітасиком щось трапилось. Тому подзвонив Граціанський. Треба негайно їхати!
Але… Як же бути з капітаном Горбатюком? З татом, із мамою? Якщо після вчорашнього він знову зникне, батьки просто збожеволіють від хвилювання. «Тільки про те, що я дзвонив, не говори нікому! Нікому! Ні в якому разі!»
Що ж робити?
Женя нервово ходив по квартирі.
«Негайно приїдь до Хрястова!»
Негайно – це, значить, треба вже зараз бігти на вокзал.
Що робити? Що робити? Не говорити капітанові?
А може, це пастка? Може, його знову хочуть заманити, викрасти і… Але він же нічого не сказав, зберіг таємницю свого викрадення, як вони вимагали…
І якщо справді йдеться про долю друга, а він вагається? А час іде…
Значить, так: якщо капітан на місці, у своєму кабінеті, він скаже, а якщо не на місці – ну що ж… У нього є виправдання: негайно – це негайно, чекати він не міг.
Капітана на місці не виявилося.
З грошима проблем не було. У кишені лежало тридцять гривень, які лишилися від тої полтини, що йому тицьнув «незнайомець» – двадцятку він заплатив за таксі. Батьки категорично відмовилися брати у нього ті гроші.
Женя сів писати їм записку:
«Любі мамо й тато!
Тільки, будь ласка, не хвилюйтесь. Я вас дуже прошу. Все буде гаразд. Я мушу негайно виїхати до Хрястова. Подзвонив один із тих, хто зник, і просив приїхати. В нього немає грошей на квиток. Капітанові скажіть, що я дзвонив, але його не було. Ще раз не хвилюйтесь.
Цілую. Женя».
Він залишився задоволений тим, що написав: і Граціанського не виказав, і пояснив батькам причину свого зникнення. Тим більше він їхав не кудись, а саме до Хрястова. Це вже було не вперше в його житті. І батьки не повинні особливо хвилюватися.
Коли він сидів уже в електричці, йому в усіх подробицях пригадалася ота його перша мандрівка.
Цього літа Женя поїхав до родичів у Скадовськ. Думали, що він пробуде там два місяці – місяць із татом, місяць із мамою. Але він пробув лише місяць із татом і повернувся назад. Через, так би мовити, екологічну обстановку. Море біля Скадовська було забруднене, купатися забороняли, то чого ж там товктися на березі? Дома його чекав лист від Вітасика Дорошенка. Вітасик відпочивав із батьками у пансіонаті енергетиків на околиці Хрястова на річці Тернаві. Запрошував до себе. Розхвалював Тернаву на всі заставки – і яка річка прекрасна, і ліс біля неї, а в лісі гриби, ягоди і соснові шишки, і як прекрасно купатися («краще, ніж у морі», за словами його тата-енергетика), і човни, і водні велосипеди… Одне слово – «Ялта для бідних» (як знову ж таки сказав його тато-енергетик).