Всеволод Зиновьевич Нестайко. Неймовірні детективи (збірник)

   – Злякався. На ньому ж не було написано, що він співробітник міліції.
   – Де дівся Шипуля?
   – Звідки я знаю? Не бачив я Шипулю.
   – Повторюю про відповідальність за неправдиві свідчення.
   У цей час на столі задзвонив телефон. Горбатюк зняв трубку:
   – Капітан Горбатюк слухає.
   Після цього він замовк і хвилини дві слухав, не перебиваючи. Потім сказав:
   – Ясно. Дякую, – і поклав трубку. Подивився на Валеру довгим поглядом, зітхнув: – Доведеться все-таки говорити правду. Справа серйозна. Ви підозрюєтесь у причетності до замаху на вбивство.
   – Що?! – Валера одразу зблід, очі забігали.
   – Щойно подзвонили з лікарні. Медичне обстеження Здоровеги показало, що крім проламу грудної клітини, травм обличчя і рук, є ще рана потилиці від удару важким предметом ззаду. Тобто його спершу вдарили ззаду, а вже тоді він врізався в дерево. Де ви сиділи?
   – Що? Я… я не сидів… – розгублено сказав Лобуренко.
   – Поряд із водієм чи ззаду?
   – Ні… ні… я нічого не знаю… я ніде не сидів… Мене там не було.
   – Якщо потерпілий помре… Ви ж розумієте… – капітанові так незвично було називати цього одинадцятикласника на «ви», хотілося просто покласти йому руку на плече й сказати: «Дурненький хлопче! Ну, нащо ти вталапався у цю брудну справу? Невже ти не розумієш, що тебе просто використовують небезпечні злочинці для прикриття? А може, й для того, щоб звалити свій злочин на тебе. Ти, мовляв, неповнолітній, тебе й за вбивство не так покарають. Я ж не вірю, що ти вдарив Здоровегу!»
   Але слідство є слідство, і душевні розмови не завжди можливі й доречні. Треба збирати докази. Агентурні дані, донесення оперативних працівників, погоня – це ще не докази. Якщо гнався, та не догнав – нарікай сам на себе.
   Допит Лобуренка тривав майже дві години. Але жодних наслідків не дав. Валера поки що абсолютно все заперечував.
   Шипуля – як у воду впав. Наче розчинився в повітрі. Жодного сліду.
   Лише «сьомий», що відповідав за безпеку Жені Киселя, нарешті обізвався…

Розділ XX

   Закінчення розповіді Вітасика Дорошенка. У погребі. Втеча. Бородань. Остання зустріч із «батьками»
 
   Я прокинувся від холоду і сирості. Й перше, що я побачив, була мокра земляна стіна. Мене охопив жах. Мені здалося, що я вмер і лежу в могилі…
   Та, глянувши на лампочку, що світилася угорі біля чорної замшілої драбини, я подумав: «Ні, лампочок у могилах не буває і драбин теж».
   А коли побачив величезний дерев'яний ящик із картоплею, діжки, скляні закручені банки з компотами, то зрозумів: не могила це, а погріб, льох.
   Я лежав у льоху на розкладушці, прикритий ковдрою, ще й кожухом. Спросоння розкрився і тому змерз, прокинувся.
   Біля розкладушки на двох стільцях стояло кілька термосів, плеєр, лежали книжки і записка.
   «Любий синку!
   Пробач і не гнівайся. У нас не було іншого виходу. Ти зараз у такому нервовому стані, що можеш наробити непоправних дурниць, за які потім шкодуватимеш все життя. Повір, у нас просто немає ні часу, ні можливості займатися тобою, і ми змушені вдатися до такого незручного способу твого порятунку. Ще раз пробач. Ми дуже любимо тебе. І робимо все тільки заради твоєї користі і безпеки. Потерпи трохи. їж, читай, слухай музику і добре закутуйся, щоб не застудитися.
   Цілуємо тебе, тато і мама».
   Ясно!
   Замкнули батьки синочка у льоху.
   Мамочка дала звечора снодійного під виглядом аспірину, щоб не прокинувся, як будуть переносити, і…
   Ну, дорогенькі! Любесенькі! Ріднесенькі!
   І таке мене зло взяло, що я схопив один із термосів і пожбурив об стіну. Кришка одлетіла, усередині дзвякнуло й посипалося.
   «Що ж це я роблю? Кого ж це я караю? Сам себе! Там же гаряча їжа, чай, кава…»
   Більше нічого розбивати я не став.
   Подряпався на драбину, спробував натиснути на ляду – де там, навіть не зрушилася.
   Спробував крикнути – сам свого голосу майже не почув. Глухо, мов крізь подушку.
   Льох у баби Манефи за хатою край городу. Навколо погребні бур'яни – кропива майже двометрова. Навіть кури там не гребуться. Ніхто не почує.
   І вибратися звідси самому годі й думати.
   Ввімкнув плеєр, лежу, слухаю й думаю – що ж там нагорі у світі вільному робиться? Де мої «ріднесенькі»? Поїхали, мабуть, знову свій скарб одвойовувати. Важке у них становище. У міліцію не заявиш. Самим діяти треба. Невже вони на щось сподіваються? Ті ж грабіжники озброєні. Та й здорові які!..
   І баба Манефа теж штучка! Дозволила, щоб рідного внука у сирий холодний льох замкнули. Та моя бабуся Світлана такий би зчинила галас, якби хтось посмів зі мною таке зробити. Та й хто б це посмів? Мої тато з мамою? Та нізащо в світі! Ні за які гроші!
   І твої б не зробили з тобою так. Певен. їм би й на думку таке не спало.
   І знову жалко мені стало Вітасика Граціанського. Ну, що в нього за життя? Що в нього за батьки?…
   Скільки минуло часу, я не знаю.
   Я вже тричі їв, двічі спав-дрімав, прочитав півкнижки «Експедиція «Гондвана» Леоніда Тендюка.
   І раптом, коли я знову почав дрімати, за спиною в мене почулося:
   – Ну, все! Іди вже…
   І зацокали, віддаляючись, копита…
   Я підхопився.
   Дзвякнула нагорі клямка. Чи це мені тільки здалося? Я подряпався по драбині, натиснув на ляду. Вона піддалася.
   Двері погребні були прочинені.
   Ти, мабуть, не знаєш, яке то почуття, коли після довгого сидіння в погребі ти нарешті виходиш надвір. Ти занурюєшся у повітря, як у теплу воду. І тобі так хороше, що хочеться кричати від радості.
   Та я не кричав.
   Я, наче злодій, озирався навколо, боячись, щоб мене не схопили.
   Але ніхто мене не хапав. Бо нікого поблизу не було. І машини у дворі не видно.
   «Ну, все! Досить мені тих Граціанських, треба тікати», – вирішив я.
   І сторожко озираючись, я гайнув на вулицю.
   Був день. Світило сонце. Але вулиця була безлюдною.
   Лише та сама старенька бабця, що сміялася з мене, сиділа на лавочці біля своїх воріт. Побачивши мене, вона усміхнулась і привітно помахала мені здаля рукою. Я розгубився і теж помахав їй. Хоча це було й ні до чого. Бо ж я тікав. А втікачі, як правило, ні з ким не вітаються.
   Здіймаючи куряву, я побіг вулицею у бік пошти. Ще коли я дзвонив по телефону мамі, я помітив, що там, на майдані, висить жовта табличка автобусної зупинки.
   Пробігаючи повз обійстя діда Гогоні, я зиркнув через тин і ледь не впав. Біля старого осокора, що ріс одразу за ворітьми, стояв дід. Побачивши мене, він усміхнувся і сховався за дерево. Біжи, мовляв, я тебе не бачу.
   І я побіг.
   Автобуса не було. Я вирішив не чекати і побіг дорогою, що вела на трасу.
   Я хотів додому. Але додому було далеко. Ми їхали машиною майже три години.
   В кишені у мене було всього дві гривні. Мабуть, оту десятку, яка колись там лежала, передбачливо витягли «дорогі батьки». План був такий. Дістатися до Хрястова (за дві гривні) і попроситися подзвонити додому, щоб хтось приїхав по мене електричкою.
   Три дні мого чарівного перетворення от-от мали вже закінчитися, а з ними і всі мої переживання…
   Хто відчинив льох і випустив мене – чи баба Манефа, чи дід Гогоня, чи, може, отой таємничий невідомий чарівник, що скаче на коні, – я збагнути не міг. Та й не дуже про це зараз думав.
   Я хотів якнайшвидше втекти. Тільки щоб мене не впіймали, не завернули, не замкнули знову в льосі.
   Біг я довго, аж поки зовсім не захекався, не знесилів і не повалився у траву на узбіччі.
   Й отам, лежачи у траві на узбіччі і дивлячись, як проносяться по шосе машини, я – хочеш, вір, хочеш, не вір – побачив «дорогеньких батьків».
   Мені здалося, що їхня машина мчить просто на мене. Я ледве встиг опустити голову в траву. І весь заціпенів од страху. Чекав: от-от заскриплять гальма і машина зупиниться. Але вони мене не помітили, не спинилися.
   Вони їхали в бік села. Зараз вони приїдуть, побачать, що мене нема, і кинуться наздоганяти. Треба було якнайшвидше тікати подалі. Пішки не втечу. Доженуть. І я вирішив «голосувати».
   Став на обочині і підняв руку. Довго ніхто не спинявся. Одні вибачливо знизували плечима, піднімали над кермом руку – нікуди, мовляв, повна машина. Інші просто не дивилися в мій бік – удавали, наче не бачать. Нарешті якийсь «Москвич» спинився, водій, перехилившись, прочинив дверцята:
   – Що таке?
   – Дядечко! До Хрястова підвезіть, будь ласка! – попросив я.
   – А гроші є? – спитав він.
   – Дві гривні.
   Він мовчки роздратовано хряснув дверцятами і поїхав.
   Я навіть не встиг знову підняти руку, як біля мене загальмувала вантажівка.
   – Тобі куди? – спитав усміхнений молодий бородань.
   – У Хрястів.
   – Сідай!
   Я видряпався на високий східчик, щоб залізти в кабіну. І вже коли сидів на гарячому цератовому сидінні, сказав тихо:
   – Тільки в мене всього дві гривні. – Купиш собі на них морозива, – хитнув бородань головою, і ми поїхали.
   – Він тебе що – через це й взяти не захотів? – бородань, мабуть, бачив, як я просився у «Москвич».
   – Ага, – кивнув я.
   – Шкура, – сказав бородань.
   Якийсь час їхали мовчки.
   – Тікаєш чи доганяєш? – усміхнувся бородань.
   – Тікаю, – зітхнув я.
   Він знову замовк. Потім сказав:
   – Судячи з твого фінансового стану, ти не злодій. А раз не злодій, значить, чесна людина. А чесна людина може тікати тільки від чогось справді поганого. Отже – все гаразд.
   До самого Хрястова він не сказав більше нічого. Тільки раз у раз позирав на мене і усміхався. Уже на вулицях Хрястова спитав:
   – Тебе де висадити?
   – Мені взагалі на вокзал…
   – Куди ж ти за дві гривні їхати зібрався? – засміявся він.
   – А я матері подзвоню. Вона по мене приїде.
   Він перестав усміхатися.
   – Он воно що… Пробач… Я б тобі позичив… Але… усі до копійки витратив донечці на шубку – випадково трапилася дешева… – він ніяково знизав плечима. – Я ж не знав…
   – Та ви що! – поспішив його заспокоїти. – Все буде нормально. Я вам так вдячний…
   Біля вокзалу бородань мене висадив.
   – Ну, хай тобі щастить! – і простягнув мені велику мозолясту руку. Я потиснув її і скочив на землю.
   Ні мамі, ні татові я не додзвонився. Всюди було зайнято.
   Тоді я не витримав і подзвонив тобі. Це ти вже знаєш. Але це ще не кінець.
   Чекаючи, поки ти приїдеш, я тинявся по вокзалу. Потім сів у залі чекання біля вікна і почав дивитися на перон, як приходять і відходять поїзди.
   І раптом побачив їх – «батьків»! Я не міг собі навіть уявити, що вони так швидко приїдуть. Борис Борисович і Елеонора Іванівна йшли по перону, роззираючись навсібіч. Я не встиг відсахнутися од вікна. Борис Борисович глянув і зустрівся зі мною поглядом. Якусь мить ми дивилися один одному у вічі – удав і кролик. Наступної миті він зірвався з місця і кинувся до залу чекання.
   Я розгублено заметушився. Сіпонувся в один бік, у другий, перекинув чиюсь валізу, спіткнувся об чийсь клумак, комусь наступив на ногу, когось штовхнув. Зчинився галас. Борис Борисович, продираючись крізь юрбу, біг до мене. Слідом за ним бігла розпатлана Елеонора Іванівна.
   Тікаючи, я вскочив у якісь двері, у якийсь коридор. Добіг до протилежних дверей. Вони були замкнені. Далі тікати нікуди. Я у пастці.
   От уже чується важкий тупіт ніг. У коридорі з'являються захекані Борис Борисович та Елеонора Іванівна. Я притуляюся спиною до замкнених дверей. Виходу нема!
   Замружуюсь.
   «Не хочу! Не хочу! Не хочу!» – рветься з грудей. І раптом чую голос Елеонори Іванівни:
   – Та це ж не він!
   – Не він! – розгублено каже Борис Борисович. – Але ж… я ж… точно бачив його… Може, кудись вибіг…
   Борис Борисович штовхає двері з одного боку коридорчика, з другого. Замкнені. Так, як і ті, біля яких стою я.
   – Чортівня якась! – бурмоче Борис Борисович.
   І я нарешті розумію: я перестав бути Вітасиком Граціанським, я знову став Вітасиком Дорошенком!
   І разом із радістю несподіваного звільнення від небезпеки таке мене раптом охопило щастя, що я – це знову я, а не Граціанський, наче заново на світ народився. Аж засміявся. Такі рідні й дорогі здалися мені мої дешевенькі джинсики! І черевички мої місцевої взуттєвої фабрики. І сорочечка картатенька без ґудзика на комірі. І все-все моє власне, якого я колись соромився і стидався.
   – Отож-бо! – весело промовив за спиною хриплуватий голос. І зацокотіли, віддаляючись, копита.
   Крізь розчинені четверті двері, у які я вбіг, до коридорчика вже зазирають, налазячи один на одного, цікаві.
   – Що трапилося? Що таке? Що сталося?…
   – Нічого-нічого! – поспішливо говорить Елеонора Іванівна. – Ми думали, що це наш син. Чоловік помилився. Вибачте.
   І схопивши Бориса Борисовича під руку, вона швидко повела його геть. Боялася, що зараз з'явиться міліціонер.
   Цікаві одразу розійшлися. А через півгодини приїхав ти.

Розділ XXI

   Події розвиваються несподівано й блискавично. Погоня. Женя у відчаї. Знову погоня. «На фазенду не потикатися! їдьте до дідуся». «Справжні оперативники!»
 
   Все те, що ви почули, Вітасик Дорошенко розповів Жені Киселю, сидячи на лавочці у кутку залу для чекання.
   Щойно Вітасик устиг закінчити свою розповідь, як підійшов і сів поруч із ними високий широкоплечий юнак зі значком майстра спорту на піджаку. Юнак привітно подивився на них, усміхнувся і спитав:
   – Куди, козаки, мандруєте?
   Хлопці перезирнулися:
   – А що? – спитав Вітасик.
   – Та нічого. Бачу, вже півтори години сидите. А нікого з дорослих поряд нема. Отже, самостійно подорожуєте. До міста?
   – А ви хто? З міліції? – спитав Женя.
   – А хоч би й так, – юнак усміхнувся.
   – Ходімо! – Женя схопив Вітасика за руку й потяг. – Батьки там на пероні чекають, а ми тут… Біжімо!
   Женя майже силоміць примусив Вітасика бігти.
   – Що таке? Чого це ти? – спитав на бігу Вітасик, коли вони вже були на пероні.
   – Потім поясню. Давай сюди, під вагони! – Женя шмигонув під товарняк, що стояв на другій від перону колії. Вітасик за ним.
   – Диви! Він за нами женеться! – обернувшись, вигукнув Вітасик.
   – Я ж тобі казав!
   Справді, високий юнак вибіг на перон і нервово озирався, втративши з очей хлопців.
   Вони принишкли, ховаючись за колесами.
   – Та що таке? – віддихуючись спитав Вітасик.
   Женя похапцем, без деталей, у загальних рисах розповів йому про Шипулю, про своє викрадення, про капітана Горбатюка…
   – Ух ти! Мафія! Як у кіно! – прохопився Вітасик.
   І тут вони знову побачили високого юнака. Він вискочив із-під коліс за кілька вагонів од них і загукав, побачивши їх:– Стійте! Зупиніться!
   Але вони знову шмигонули під колеса і ледь-ледь не вгналися під маневровий тепловоз, що з'явився на першій колії.
   На мить присіли, перелякані, а тоді щодуху рвонули вздовж колії, а потім знову шмигонули під товарняк.
   Якби юнак був не такий високий, йому б легше було шмигляти під вагонами. Тут у хлопців була явна перевага. Це й дозволило їм одірватися від переслідування.
   Нарешті вони вискочили за межі станції, на якийсь порослий бур'янами пустир. І тут Женя, що біг попереду, з усього розгону потрапив у чиїсь обійми.
   Підняв голову – і не повірив своїм очам.
   Його міцно тримав у руках… Шипуля. Шипуля був вражений не менше, ніж Женя Кисіль. Він гигикнув, потім зареготав:
   – Ні! Не вірю! Так буває тільки у казках. Хоч я й не тебе чекаю, але й ти мені дуже потрібен. Ходімо! – він обернувся до Вітасика, що стояв осторонь, здивовано дивлячись на них. – А ти – киш! Рви звідси!
   Але замість того, щоб тікати, Вітасик рвонувся вперед:
   – Ні! Я його не залишу. Ми разом.
   Шипуля вибалушився на нього:
   – Що? – потім нахмурив брови. – А чого ви бігли? За вами хтось гнався?
   – Гнався! З міліції! – Женя задерикувато глянув на Шипулю і смикнувся всім тілом. – Пустіть! Бо…
   Він не договорив – Шипуля підхопив його під руку, другою згріб Вітасика і разом з ними у кілька стрибків миттю доскочив до машини, що стояла за пустирем на дорозі.
   Водій машини вже відчинив передні й задні дверцята.
   Шипуля силоміць запхнув хлопців у машину, почав залазити сам (йому непросто було впихати своє велетенське тіло у «Жигулі»), і в цю мить на пустирі з'явився юнак. Він замахав руками і загукав:
   – Стій! Стій!
   Але добігти до «Жигулів» не встиг.
   Шипуля вже хряснув дверцятами, і машина з місця набрала швидкість.
   Тільки тепер Женя збагнув, яку дурницю він упоров. Вони тікали від того, хто хотів їх захистити, і потрапили прямісінько до рук злочинців.
   Вітасик сидів на передньому сидінні поруч із водієм. Женя на задньому з Шипулею. Він глянув на водія. Це був той самий низенький дядечко в окулярах, з борідкою, який його викрадав.
   Дядечко, напівобернувшись, глянув на Женю і криво усміхнувся:
   – От бачиш, знову зустрілися. Попереджали тебе по-хорошому. А ти стукаєш, дятлик. Негаразд. Тепер доведеться відповідати. То ж не жарти, серденько… То…
   Він, мабуть, іще хотів щось сказати, але тут Шипуля, озирнувшись назад, перебив його:
   – Здається, нам сідають на хвоста. Жми.
   Женя витяг шию, намагаючись теж зазирнути у заднє скло, та Шипуля рвучко присадив його:
   – Тихо будь!.. Мало того, що через вас, тюльки, велику рибу впустили, так ще й клопіт маємо… І не радійте! Для вас краще, коли нас не доженуть… Бо ми вами прикриватися будемо. Ви наші заручники.
   Хлопці відчули всю смертельну небезпечність свого становища.
   Стрілка на спідометрі вже минула риску «сто» і підбиралася до ста десяти.
   Машин на шосе в тому місці було небагато, і це давало змогу розвивати максимальну швидкість.
   Та несподівано з узбіччя, де стояв мотоцикл, зробив крок на шосе і підняв руку зі смугастим жезлом міліціонер.
   Водій ледве вивернув машину, щоб не збити його з ніг. Але навіть не пригальмував. Тільки хукнув перелякано.
   – Не тушуйся! Газуй! – засміявся Шипуля.
   Женя все-таки обернувся. І побачив, що їх переслідує світла «Нива», а тепер уже й міліціонер на мотоциклі.
   Що таке погоня на шосе, я думаю, розповідати вам не треба. Я певен, що ви встигли вже надивитися досить фільмів із такими погонями. Отже можете легко собі уявити й без моєї розповіді. Річ це, безперечно, захоплююча – для тих, хто дивиться. А для тих, хто сидить у машині, яку переслідують, то річ страшна й небезпечна.
   Водій був білий, як мрець, руки його гарячково вчепились у кермо і дрібно тремтіли – чи то од вібрації, чи то від страху.
   – Та жми, не бійся! Аварійної ситуації вони не створюватимуть. Вони ж гуманісти – знають, що в нас на борту малявки. Отже давай родео! Га-га-га! – він зареготав так, як регочуть пірати у мультфільмах. – Люблю гострі моменти!
   – Тобі це атракціон! – процідив крізь зуби водій. – Ти хлопець рисковий. А в мене сім'я…
   – Сім'я й без тебе проживе! – знову зареготав Шипуля. – Слава Богу, має на що.
   – Бодай тобі поприщило на язиці! – сердито процідив водій. Стрілка спідометра вже тремтіла на цифрі «сто сорок».
   – Ну жми, жми! Ще трохи – і ми будемо у зоні фазенди… О! Уже!.. Викликаю шефа! – Шипуля вільною рукою натиснув на мобільному кнопку, увімкнувся гучний зв'язок, тож хлопці чули всю розмову.
   – Алло, шеф! Нам сіли на хвіст. Ми щойно проскочили сто двадцять сьомий кілометр.
   Крізь шарудіння долинуло:
   – Хвоста можу одрізати тільки на сто дев'ятому. Через сім хвилин. Постарайтесь одірватися хоча б метрів на п'ятсот.
   – Тобі ясно? – спитав Шипуля водія. – Газуй!
   Женя й Вітасик із тривогою дивилися на жигулівський годинник. Сім хвилин минали…
   Вони ще здалеку помітили, як на шосе з ґрунтової дороги виїхала вантажна машина. Вона їхала назустріч зигзагами, вихляючи з боку в бік. Так їздять тільки шофери у нетверезому стані.
   Уникаючи зіткнення, «Жигулі» трохи не вискочили на узбіччя. Проскочили. І в ту ж мить вантажна машина спинилася, ставши поперек шосе.
   Вони ще встигли почути, як дико завищали гальма.
   Але чи сталася аварія, чи ні – вони вже не бачили, бо шосе звертало ліворуч.
   – Спасибі, шеф! – радісно вигукнув Шипуля. З телефону почулося насмішкувате:
   – За спасибі працюють лише монашки з товариства «Милосердя».
   – Про що мова, шеф! Все буде оплачено! – знову вигукнув Шипуля.
   – Клієнта везете? – почулося з телефону.
   – Ні, шеф… – зітхнув Шипуля.
   – Ви що – жартуєте? Кому тоді потрібні ваші танці?! – роздратовано залунало з того кінця. – Так сталося… Нічого не можна було зробити. Ми навіть кинули більмуватого на станції, бо почалася погоня.
   – Не розумію.
   – Ми захопили хлопців. Вони самі вискочили на нас.
   – Яких хлопців?
   – Отого Женю Киселя. І його товариша.
   – А-а… Ну, це добре. Тепер це нам згодиться. Тільки на фазенду не потикайтесь. їдьте до дідуся. Я надвечір туди приїду. Все!
   Зв'язок розірвався. Шипуля був у доброму гуморі.
   – Ну як? Га? Жижки трусилися? Га-га-га! – заливисто реготав він. – Як ми хвоста обрубали?! – радів так, наче то він сам усе зробив.
   Водій похмуро мовчав.
   Машина довго петляла по якихось сільських ґрунтових дорогах, поки знову не вискочила на безлюдне шосе з квадратних бетонних блоків.
   – Ну, досить вам пейзажі роздивлятися. Лягайте! Ти вперед – голову в коліна! – Шипуля силою пригнув Вітасикову голову до колін. – А ти сюди – вбік! – притис Женю до сидіння. І не дивитися у вікно! Бо мішки на голови понадіваю.
   Женя згадав, як йому зав'язували очі, і зрозумів, що опиратися – марна праця.
   – Доведеться вам, пацани, пожити трохи у дідуся в сараї. Якщо взагалі жити хочете. Думайте над листами, які напишете батькам. Слова підбирайте. Щоб за душу брало! Сльозу вишибало! Га-га-га! – Шипуля знову противно зареготав. – Від цих листів залежатиме ваше життя і наші інтереси.
   Женя був у відчаї. Це він, він винен у всьому! Ну, нащо кинувся тікати від того юнака, що підсів до них? І Вітасика підбив. Там його чекають батьки. Радіють, що він нарешті знайшовся. А через його, Женину, дурість не дочекаються. Тепер, може, й зовсім…
   Женя підхопився:
   – Пустіть Вітасика! Пустіть! Мене везіть, а його відпустіть! Ви ж хотіли. Його батьки там чекають, він пропав був.
   Для Шипулі це було так несподівано, що він не одразу зреагував. І лише тоді, як Женя все це вигукнув, він знову притиснув його до сидіння:– Лежи! Ну! «Відпустіть»! Розумник який! Уже пізно. Хочеш, щоб тепер ми пропали?… Почекають батьки. Он уже ми приїхали.
   Машина під'їжджала лісовою дорогою до якогось хутора на галявині, мабуть, лісництва.
   – Щось дідуся не видно. Він завжди у цей час біля вуликів порається, – стурбовано сказав водій.
   – Та чого ти нервуєш? Підгрібай. Ох уже ці перелякані старички!
   – Піди перевір, – буркотнув водій, зупиняючи «Жигулі» метрів за п'ятдесят від лісництва.
   – Та нема ж шухеру, чого ти, – роздратовано сказав Шипуля, але з машини виліз. Хлопці вже підвелися й дивилися, як Шипуля, озираючись на всі боки, іде до будинку. От він уже прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, гукає:
   – Діду! Де ви там?
   Це сталося так раптово, що хлопці аж здригнулися. Знизу, з трави, зметнулися вгору великі рибальські сіті, накрили Шипулю, і він, падаючи, забився в них, як велетенська дивовижна риба. Кілька чоловіків у цивільному і двоє міліціонерів одночасно вискочили з різних боків – із-за повітки, з-за будинку, з-за копиці сіна – і кинулися до машини.
   – У, чорт! – лайнувся водій, та зрушити машину з місця не встиг.
   Женя обхопив його руками ззаду, затуляючи очі, й гукнув Вітасику:
   – Ключ!
   І коли водій зметнув догори руки, щоб вивільнитися від Жениних обіймів, Вітасик висмикнув ключа.
   «Жигулі» вже оточили зусібіч.
   Першим, хто зазирнув у машину, був капітан Горбатюк.
   – Живі? Здорові? – він полегшено зітхнув.
   – Мало того, що живі-здорові, – просто геройські хлопці! – вигукнув вусатий міліціонер. – Діяли, як справжні оперативники.
   – Молодці! Молодці! – тільки й сказав капітан.
   Що може бути приємніше для хлоп'ячого серця – коли кажуть, що ти герой, а ти справді зробив щось таке, що не кожного дня роблять навіть найвідчайдушніші хлопці.

Розділ XXII

   Два капітани об'єднуються. Був пізній вечір наступного дня
 
   Два капітани знову сиділи на балконі свого дванадцятого поверху, дивилися на вогні міста і гомоніли.
   Власне, говорив переважно капітан Горбатюк, а капітан Попенко слухав, іноді щось питав, а іноді вставляв кілька слів.
   – Ти собі не уявляєш, як я хвилювався за хлопців! Спершу несподівано зник Женя. І Костя Барановський, «сьомий», що його опікав. А я ж обіцяв батькам абсолютну безпеку. Ну, думаю, біда. Але потім Костя подзвонив. З Хрястова. «Хлопці зустрілися, сидять на вокзалі, чекають електричку, я з них очей не зводжу». Ну, порядок!.. Трохи заспокоївся. Виїжджаю разом із групою у лісництво, до «дідуся»…
   – А хто тебе вивів на «дідуся»? – спитав Попенко.
   – Уяви собі, родич Граціанського. Дід Гогоня. Чесний, хороший чоловік, фронтовик, інвалід. Той «дідусь» до Граціанського з якимось дядечком вранці приїздив. Дід Гогоня його побачив, пізнав. І до дільничного: «Треба, каже, Борку рятувати, загине. Я того, каже, «дідуся» ще з війни знаю, він мене забув, а я його ні. То страшний чоловік, був зрадником, поліцаєм. Тепер у Вовчому бору лісникує, на відлюдді. Я думав, він тихо сидить, доживає, а він, бачте… Раз він у цьому ділі замішаний, діло криваве». А ще підштовхнуло діда й те, що Граціанські свого сина у льох замкнули. Щоб не виказав їх. Обурився дід. «Раз вони так, то і я мовчати не буду!»
   Ну, а вже «дідусь» виявився наскільки підлим, настільки й слабодухим. Коли йому нагадали про його військові подвиги, сам усе виклав. Про їхню «організацію». Керував нею «шеф» – Олександр Васильович Ригоренко, він же Лисовин, він же Золотаревський, він же Тарасюк, старий рецидивіст, «злодій у законі», дванадцять разів судимий за шахрайство, крадіжки, бандитизм. В «організації» було кілька колишніх спортсменів, на чолі з Шипулею. Спочатку «організація» займалася рекетом – примушувала платити данину працівників торгівлі, далі взялася до рейдерства – захоплювала чужу власність, прибирала до рук маленькі фірми. До речі, «шефа» ми взяли в той же вечір, знову ж таки завдяки хлопцям, Жені та Вітасику.
   – Яким це чином? – спитав капітан Попенко.
   – Засідку ми зробили тому, що «дідусь» сказав, начебто сьогодні мусять привезти якихось «клієнтів». Там у нього на хуторі у підвалі що тільки не робили з «клієнтами» рейдери, щоб примусити їх віддати майно. Страшна річ!..