Всеволод Зиновьевич Нестайко. Неймовірні детективи (збірник)

   Переліз через підвіконня і, дряпаючи живіт, повільно сповз на землю. Стрибнути побоявся, щоб не почули. Відчуваючи з незвички босими ногами всі нерівності й прохолоду землі, пішов навшпиньках до повітки.
   Крізь щілини задньої стінки пробивалося світло. А що я скажу, як мене побачать?
   Ну що? Скажу: іду «куди треба». Захотілося. Не буває, чи що… Якраз же за повіткою оте «куди треба» й вимальовується на тлі зоряного неба. Не вб'ють же мене «рідні» тато з мамою та бабусею.
   Знайшов я круглу дірочку у стінці – вибитий із дошки сучок, – припав оком.
   Борис Борисович уже одгріб гній і копав яму на тому місці, де стояла корова. Копав швидко, поспішливо, наче солдат, що окопується під шаленим вогнем ворога. І хоч був він у самих плавках, холодно йому не було. Навпаки. Крапелька поту раз у раз зривалася з носа.
   Дивно було бачити пещеного чистенького Бориса Борисовича за таким заняттям.
   Чого це він?
   І раптом до мене дійшло. Та він же заховати, закопати щось хоче! Якийсь скарб, цінності якісь! Ох же хитрюга! І вибрав же місце. Кому на думку спаде шукати у корівнику, під гноєм…
   Отже, він злочинець. Чесні люди хіба скарби ховають? Чесні люди тільки шукають скарби.
   А що? Може, й злочинець. Мої батьки чесні люди. І твої чесні. А маємо ми наворочені плеєри, дорогі машини, отой весь крам, яким завалена квартира Граціанських? Не маємо. І переважна більшість із нашого класу не мають. Бо чесні.
   То виходить, я зараз стаю співучасником злочину. Що ж діяти?
   Вже тільки голову Бориса Борисовича видно над ямою. Аж от зникла й голова. Він схилився в ямі, щось там робить – мені не видно.
   І враз із ями вигулькнуло щось велике, пласке, загорнуте у поліетиленовий мішок, перемазаний землею. Тю! Значить, не закопує, а відкопав! І тут…
   Те, що сталося у наступні хвилини, було таким неймовірним, що я навіть дихати перестав. Мені здалося, що я сплю і це мені сниться.
   Двері повітки розчинилися, і на порозі з'явилися двоє – високі, атлетичні, з потворними жахливими обличчями (бо на голови були натягнені чорні капронові панчохи).
   Обоє в рукавичках. У одного в руці пістолет. У другого – велосипедний ланцюг.
 

 
   Наставивши пістолет на Бориса Борисовича, вони мовчки взяли з його рук поліетиленовий мішок, рвонули, бо він не одразу одпустив.
   Потім той, що з ланцюгом, нахилився, зачерпнув рукою гній, швиргонув Борису Борисовичу в очі, засміявся. І вони зникли.
   Ну, просто кадр із детективу.
   Наступної миті Борис Борисович дико верескнув і, схлипуючи, почав гарячково видряпуватися з ями. Кілька разів зривався, падав назад. Нарешті видряпався й кинувся до дверей.
   Те, що відбувалося потім, я вже бачив із кущів порічки, сховавшись там.
   Борис Борисович підбіг до воріт, визирнув на вулицю, тоді схилився до Елеонори Іванівни, що лежала зв'язана біля хвіртки.
   – Я не винна! Я не винна! – важко дихаючи, заговорила вона. – Накинулися на мене ззаду, зв'язали, заліпили рота скотчем.
   – Забрали! Забрали!.. – не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.
   Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік. Це було неприємне видовище.
   Світло падало на них із дверей ґанку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.
   – Негідники! Мерзотники! – скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.
   – Звідки вони зайшли? З вулиці? – спитав, схлипуючи, Борис Борисович.
   – Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.
   – Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили. І накрили. У-у!..
   – Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!
   – Пропав я! Пропав! – скрушно захитав головою Борис Борисович.
   І тут на сцені з'явився… дід Гогоня. Він вийшов із саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.
   – Що тут у вас робиться?…
   Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезирались і нічого не відповідали. – Гм… – дід Гогоня почухав потилицю. – А я сидів на ґанку, не спалося щось, дивлюсь – якась машина попід мої ворота під'їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу – шасть, із якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки – клац, клац! З місця рвонули і – до соші на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв'язана біля корови лежить. А тут – ви… Що – злодії, грабіжники?…
   – Ага-га!.. – закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.
   – То треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна…
   – Ах! Яка там міліція… – махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.
   – Чого це ви? Даремно! От я зараз… Побачите! – дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.
   Борис Борисович рвонувся вперед:
   – Діду! Не треба!.. Я… я вам потім усе поясню… Але… ви нічого не бачили, нічого не чули… нічого не було… Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?
   Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:
   – Казав я тобі – кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…
   Він помовчав трохи, тоді спитав:
   – А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.
   – Ой! – стрепенулася Елеонора Іванівна.
   Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.
   Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:
   – Слава Богу! Спить!
   Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.
   Я роздягнувся, знову ліг, і сон нарешті зборов мене. Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.

Розділ XVI

   Знову розповідь Вітасика Дорошенка. Зникнення «батьків» і машини. Розмова по телефону. Дід Гогоня стурбований. «Я спробую!»
 
   Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.
   Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.
   І раптом я все згадав – і своє перетворення, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в корівнику. Все-все.
   Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату. Нікого.
   Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.
   Кури, що греблися на подвір'ї, підвели голови й подивилися на мене своїми круглими здивованими очима.
   Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.
   Пробігся садом, городом.
   Ніде нікого.
   Тю!
   Куди ж це вони всі поділися? І раптом я помітив, що машини у дворі нема. О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, «синочка», кинули напризволяще.
   І тут я згадав про своїх рідних маму і тата… Ой!
   Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я…
   Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися швидше, поки нема контролю.
   Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік – нікого. В другий – сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.
   Я – до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.
   Підбігаю:
   – Здрастуйте!
   – Здрастуйте, якщо не жартуєте, – усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота. – Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?
   – Там, де й сільрада, – впевнено сказала бабця.
   – А де сільрада?
   – Там, де й пошта, – усміхнулася вона.
   – Так я ж і питаю – де?
   – Так я ж і кажу.
   – Що ви кажете?
   – Те, що ти питаєш, – і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев'яносто.
   – Скажіть хоч, у який бік бігти? – питаю у відчаї.
   Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:
   – У той, звідки ти прибіг, – і засміялася дрібненько. – Хе-хе-хе-хе-хе!..
   Бачу – толку не буде. Подякував і побіг назад.
   Біжу, біжу – аж якась тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).
   – Здрастуйте, – кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).
   – Здоров-здоров, – відповідають. І дядько до тітки:
   – Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…
   – Вилюднів, – закивала тітка. – Надовго приїхали?
   – Та ні, – зам'явся я.
   – Ну, передавай привіт.
   І вже коли вони минали мене, я наважився спитати:
   – Скажіть, будь ласка, а де пошта?
   Вони здивовано перезирнулися:
   – Тю! Та он же ж вона! – і дядько кивнув назад.
   Я почервонів. Звідки їм знати, що я – це не я і зовсім тут не орієнтуюся.
   Пошта справді була метрів за сто від того місця, де я стояв.
   Коли я платив за розмову, поштарка мені сказала:
   – Тільки автомату нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.
   Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:
   – Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!
   – Хто це? – чую, здивовано питає мама.
   – Та я ж! Вітасик!
   – А чого в тебе такий голос… не твій? – Правильно! – кричу. – Не мій! Але все одно це я.
   – Де ти? – тремтячим голосом питає мама.
   – Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви… – я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: «…люйся» я вже договорити не встиг.
   Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову – я так кричав.
   – Це ви? – розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.
   – Я. Доброго ранку.
   – Здрастуйте… вибачте…
   – Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?… І куди це батьки поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?
   Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.
   Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: «Мамочко».
   Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.
   – Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець, – Дід Гогоня супив брови. – У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…
   Я мовчав.
   – Ти мене нічого не питаєш? – здивувався дід Гогоня. – Тебе не цікавить, чого я так кажу?
   Я розгублено подивився на нього.
   – Значить, ти у курсі всіх справ?… – дід Гогоня зітхнув. – Невже й тебе, дитину, вплутали…
   Далі мовчати вже було неможливо.
   – Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.
   – Що? – недовірливо глянув на мене дід Гогоня.
   Я вдарив себе в груди:
   – Чесне слово!
   – Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?
   – Але не з Елеонорою Іванівною…
   – Що?! – вирячився він на мене. – У тебе ще одна мама є?
   – Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!
   – Що ж… Хоч я нічого не розумію… Але я тобі чогось вірю…Серцем… А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич. Кревний, розумієш. Ми з твоєю прабабкою, Манефиною мамою, рідні брат і сестра. І даремно ти мене обізвав тоді «дисидентом…»
   – Я-а?!
   – Бач, совісно стало. Навіть самому не віриться. Думаєш, твоя баба Манефа просто так сюди переїхала? До мене переїхала. Бо, крім мене, у неї нікого з родичів не лишилося. Отже, я за всіх вас відповідальний перед людьми. Бо – найстарший у роду. І не можу я спокійно дивитися, що у вас робиться…
   Дід Гогоня зітхнув і якийсь час кульгав мовчки.
   – Нечисте щось робиться. Розумієш? Ти вже хлопець не малий, мусиш розуміти…
   – Я розумію, – сказав я.
   Йому було важко говорити.
   – Ти тільки не лякайся… Твій батько непоганий чоловік, але… він працюєуторгівлі. А це, так би мовити, зона підвищеної небезпеки… Бо з грошима, з великими грошима справу мають люди. То колись жартома казали: «Нам сонця не треба – бо Сталін нам світить, нам хліба не треба – роботу давай!» Треба, треба, багато чого треба людям. І слабкодухому важко встояти перед спокусою. Але, синку мій дорогий, нечесні, лихі гроші ніколи ще не приносили людям щастя. Саме лише горе.
   – Я розумію, – повторив я.
   – Молодець! – зрадів дід Гогоня. – То прекрасно, якщо ти це розумієш. Може, ти єдиний у змозі врятувати зараз батька… батьків…
   – Як? – спитав я.
   – Тільки не подумай, що я тебе підмовляю на батьків клепати, наговорювати. Боже збав!.. То колись Павлик Морозов вважався героєм. Ніякий він не герой. Нещасна дитина. Жертва страшної епохи. Рідних батьків зраджувати – то останнє діло… От якби ти з ними просто поговорив. Обережненько. Щоб про тебе подумали, про твою долю… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно…
   Дід Гогоня замовк і знову якийсь час ішов мовчки.
   – Я спробую, – нарешті сказав я.
   Дід Гогоня мовчки пригорнув мене до себе, і мені здалося, що я відчув, як б'ється його серце…

Розділ XVII

   РозповідьВітасика Дорошенка ще раз ненадовго переривається, щоб нагадати читачеві, що капітан Горбатюк не сидить склавши руки, а розплутує загадки подій, як то кажуть, екстремальних
 
   Капітан Горбатюк уже дві години не відходив від рації.
   Оперативники доповідали кожні п'ять-десять хвилин. Крізь потріскування і шарудіння раз у раз чулося:
   – Першому! Доповідає третій! Обстежили восьмий квадрат. Машини не виявили.
   – Першому! Доповідає п'ятий! Обстежили тринадцятий квадрат. Нема.
   – Першому! Доповідає четвертий. Через КП машина не проїжджала.
   – Першому! Доповідає другий. На східному напрямку глухо.
   Слухаючи, капітан тільки зітхав. Хлопці, звичайно, старалися.
   Але – загубити легше, ніж знайти. Просто не пощастило. Розвертаючись, вони втратили майже три хвилини. Слідом за «Жигулями» Здоровеги назустріч одразу йшла автоколона з делегатами якоїсь конференції, і перерізати їй шлях було неможливо.
   А за три хвилини «Жигулі» одриваються на п'ять кілометрів (при швидкості під сто на годину). І де вони звернули з шосе – не відомо. А те, що звернули, точно. Повз КП у місто вони не в'їжджали. Мабуть, усе-таки помітили «хвоста».
   Капітана особливо хвилювало те, що, по-перше, там Валера, одинадцятикласник, і по-друге, що вони з Шипулею після ресторану, напідпитку. Отже, можливі будь-які непередбачені ексцеси.
   Бентежило капітана й те, що не було ніяких відомостей від «сьомого», який відповідав за безпеку Жені Киселя.
   «Гарний хлопчина, – думав про Женю капітан. – Такий іще малий, у шостому класі, а вже здатний на вчинки, на особисту ініціативу. Буде з нього толк. Стане людиною. А на вигляд такий тендітний, мрійливий. Вірші пише. Яке обманливе буває перше враження. Як треба уважно і глибоко…»
   Роздуми капітана враз перервалися.
   – Першому! Доповідає третій! У сімнадцятому квадраті на лісовій дорозі виявлено машину Здоровеги. Машина врізалася в дерево. Власник машини у важкому стані, непритомний. Потрібна «швидка допомога»! Потрібна «швидка»! Терміново! Більше нікого в машині нема.
   Капітан негайно викликав «швидку» і помчав на місце аварії.
   Лісова дорога в тому місці була рівною, не вибоїстою. Здавалося, водій навмисне розігнався по ній, щоб врізатись у височезну сосну, що стояла край дороги. Бо далі починалися вибоїни, і треба було гальмувати.
   Весь капот машини сплющився у гармошку, лобове скло посипалося дрібними скельцями, кермо врізалося водієві в груди.
   Оперативники розповіли, що коли вони підбігли до розбитої машини і кинулися витягати Здоровегу з кабіни, він на хвилину прийшов до тями, встиг промовити: «Я сам…» – і знову знепритомнів. Чи то він хотів сказати, що він сам постарається вилізти, чи – що сам винен в аварії.
   Капітан ще по рації наказав «другому», «четвертому», «п'ятому» і «шостому» негайно прочесати навколишній ліс, не чекаючи підкріплення.
   І майже в ту ж мить, як під'їхала «швидка допомога», «четвертий» доповів, що кілометрів за півтора від того місця, де сталася аварія, він затримав у лісі Валеру Лобуренка.
   Оглянувши Здоровегу, лікар скрушно похитав головою, і за хвилину «швидка» з потерпілим уже мчала до міста.
   А ще через кілька хвилин «четвертий» привіз Валеру. Вигляд у Лобуренка був жалюгідний. Рот роззявлений, очі несамовиті, ноги підгиналися, руки трусилися. Чи то його так розвезло після ресторану, чи то все з переляку. Говорити з ним зараз було неможливо. Він дивився безтямним поглядом і тільки гикав.
   Шипулі не знайшли ніде.
   Шипуля зник.

Розділ XVIII

   Продовження розповіді Вітасика Дорошенка. Відповідальна розмова з «батьками»
 
   Баба Манефа, виявляється, бігала у сільмаг по «колу». Бо Вітасик Граціанський, як потім я зрозумів, без «коли» дня прожити не міг.
   І як прибігла вона додому з кошиком тієї «коли» і мене вдома не виявила, то мало не зомліла з переляку. Зняла галас на весь куток. – Вітя-а! Вітасику-у! Де ти?! Озовися! – ще здалеку почули ми з дідом Гогонею.
   Побачивши нас, баба Манефа вдарила руками об поли:
   – Та де ж вас лихий носить? О Господи! Я вже не знаю, що й думати… – і заплакала, витираючи кінцем хустки очі.
   – Ну, не треба, не треба! Все ж гаразд, – заспокійливо мовив дід Гогоня.
   – А ну його, той гаразд! – махнула рукою баба Манефа і одвернулась, притуливши хустку до очей.
   – Раніше було б думати, – буркнув дід Гогоня. – Сама винна!
   Баба Манефа знову махнула рукою, тепер уже мовчки, і почимчикувала готувати мені сніданок.
   Зі слів діда Гогоні я вже знав, що на світанку приїздили «джипом» двоє, маленький, щуплявий, і кремезний, старий, але теж невисокий. Явно не ті, що були вночі. Балакали з «батьками» дуже інтелігентно, як сказав дід Гогоня (він не спав і у вікно все бачив – його ж хата через дорогу навскоси). Та інтелігентна розмова «батьків» дуже налякала, і вони одразу поїхали на своїй машині за тим «джипом».
   Натякнув дід і на нічних грабіжників, які щось украли.
   Про те, що я все це бачив, я дідові не сказав. Не хотів ускладнювати й без того складну ситуацію. Хтозна, як би повівся на моєму місці справжній Вітасик Граціанський. А весь час викликати підозри – нерозумно.
   І от почав я чекати «батьків».
   Чекав і думав – що ж я їм скажу, особливо Борису Борисовичу? І як вони поставляться до моїх слів?
   Думав-думав і надумав – скажу, що все бачив (як насправді й було). А що – не міг я прокинутися вночі і побігти до вітру? Міг. І пробігаючи повз повітку, не міг побачити? Міг, звичайно. Чого мені думати? Хай вони думають! Хай викручуються. Хай пояснюють. Якщо й можна їх урятувати якось – то тільки правдою.
   Вони приїхали аж надвечір.
   Виснажені, схудлі й постарілі років на десять. Мені навіть шкода їх стало. Мабуть, нічого їхні намагання повернути скарб не дали.
   Я навіть подумав, чи не відмовитися від тієї розмови. Але згадав слова діда Гогоні й вирішив: треба! Але – без свідків. Сам на сам. Я – і вони.
   Дочекався я, поки баба Манефа пішла доїти Лиску (дід Гогоня взагалі не з'являвся), і спитав:
   – Що трапилося?
   Ми сиділи після вечері за столом, тихі й мовчазні. То була безмовна вечеря. Вони сказали, що їздили по справах, дуже втомилися і тому, ясна річ, не до розмов.
   – Що трапилося? – повторив я, бо вони не одразу відповіли, тільки мовчки злякано перезирнулися.
   – Нічого-нічого, синку. Все нормально, – втомлено усміхнувся Борис Борисович.
   – Нормально?… Я ж усе бачив. Уночі.
   – Що ти бачив? – у нього зірвався голос. Відступати було пізно.
   – Все бачив. І оте копання ями під коровою. І оте довгасте в мішку. І… і отих злодіїв із панчохами на головах.
   Вони були приголомшені.
   – Як?! Ти ж… спав… Я сама бачила.
   – Не спав. Я можу повторити все, що ви говорили.
   І я безжально повторив. Все, що бачив і чув. Вони обоє враз похилилися, стали наче менші. Як оті надувні дитячі іграшки, з яких випускають повітря. Першим опанував себе Борис Борисович:
   – Синку! Любий! Я не можу тобі всього пояснити. Ти ще занадто малий…
   – То були гроші? Ваші? – спитав я.
   Я якось не зміг сказати «твої», але воно прозвучало наче «ваші», тобто «твої» й «мамині». Він не одразу відповів.
   – Чи дорогоцінності? Скарб? – спитав я.
   Він іще мовчав.
   – Але то не чесно зароблений скарб. Ніхто не ховає у гною чесно зароблене, – сказав я.
   І раптом… Раптом він розмахнувся і вдарив мене. Дав такого ляпаса, що голова моя хитнулася і я щокою торкнувся плеча.
   – Щеня! Як ти смієш так говорити з батьком?!
   У мене потемніло в очах і перехопило подих.
   Мене ніколи не били батьки. Ніколи. Не те що по обличчю. Взагалі. Ти ж знаєш.
   – 3-злочинець! 3-злодій! – зціпивши зуби, проказав я, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
   Він замахнувся, щоб знову вдарити, але не вдарив, схопив себе рукою за волосся, судорожно почав чухати пальцями голову.
   Елеонора Іванівна все ще затуляла собі долонею рота і тільки хиталася розпачливо усім тілом.
   Борис Борисович скривився плаксиво:
   – Що ми, їй-богу!.. Що ми… Хіба зараз до того… Пробач, синку… Я не хотів… Рука зірвалася. Ти ж не хочеш нещастя своїм батькам? Правда? Нещастя батьків – це ж і твоє нещастя. Тільки не питай зараз нічого. Завтра я тобі все розкажу, все поясню.
   – Віддайте все самі… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно, – повторив я слова діда Гогоні.
   Борис Борисович скрушно похитав головою.
   – Що ти говориш, синку? Що віддати? Ти ж бачив – усе забрали.
   – Хто?
   – Ну, не міліція ж… Міліція капронові панчохи на голову не натягає.
   – А звідки вони дізналися?
   – Якби я знав…
   – А хто сьогодні вранці приїздив? «Джипом»?
   Вони перезирнулися.
   – А звідки ти взяв, що хтось приїздив? Хто тобі сказав? – на вилицях Бориса Борисовича випнулися жовна.
   – Сам бачив, – збрехав я, щоб не видавати діда Гогоню.
   – То… то… друзі наші… хотіли допомогти… Але тобі зовсім ні до чого вплутуватися у дорослі справи. Головне, синку, затям – нікому в світі ти не повинен говорити того, що відбулося сьогодні вночі. Розумієш, нікому! – Борис Борисович спрямував вказівний палець просто мені в обличчя.
   – Вітасику любий, ти ж розумієш, від цього залежить наше життя, – подала нарешті голос Елеонора Іванівна.
   – А про життя свого сина ви подумали? Що з ним буде, як вас заарештують? – я подивився спершу на неї, тоді на нього.
   – Ну досить, досить на сьогодні розмов! Досить! – замахав руками Борис Борисович. – Всім спати! Поговоримо завтра вранці.
   – Так. Я ледве тримаюся на ногах, – кволим голосом промовила Елеонора Іванівна.
   Проте це не завадило їй досить спритно підхопитися і майже побігти стелити мені постіль.
   І от я вже лежу на отому твердому тапчанчику біля вікна і прислухаюся до тихих приглушених голосів у сусідній кімнаті. Про що вони говорять, мені не чуть. Раз у раз проривається тільки голос баби Манефи: «О Господи! Це ж треба! Страх Господній!»
   Говорять досить довго і збуджено. Борис Борисович на чомусь наполягає, Елеонора Іванівна підтакує, баба Манефа схлипує.
   Я вже починаю засинати, аж тут у кімнатку заходить Елеонора Іванівна.
   – Ти не спиш? – вона торкає мене рукою за лоба. – О Боже! В тебе температура! Ти захворів.
   Вона швидко виходить, через хвилину повертається зі склянкою в руках.
   – Одкрий рота. Прийми зараз же. Це аспірин.
   Вона силою суне мені в рота якусь таблетку, підносить воду, я мимохіть ковтаю, навіть не встигнувши ні сказати щось, ні заперечити.
   Потім вона нахиляється, цілує мене в лоба й шепоче:
   – Спи, мій любий! Все буде гаразд!
   Але чогось не йде. Сідає у мене в ногах і починає обережно гладити мене поверх ковдри. Я чую, як вона тихенько плаче. Хочу їй щось сказати, але не можу, бо раптом починаю кудись провалюватися, лечу, лечу і вже нічого не відчуваю…

Розділ XIX

   Розповідь Вітасика Дорошенка на короткий час переривається, щоб читач зміг побувати на допиті Валери Лобуренка
 
   – Як ви опинилися в лісі?
   Валера сидів у кабінеті капітана Горбатюка, на стільці навпроти його столу. Хлопець уже опанував себе і навіть набрався нахабства дивитися на капітана зухвало і зверхньо.
   – А що? Не можна гуляти в лісі? Там що – заборонена зона? Таємний військовий об'єкт?…
   – Відповідайте на питання – як ви опинилися в лісі? – спокійно повторив Горбатюк.
   – «Як»? Звичайно! Приїхав.
   – На чому?
   – На автобусі. – З метою?…
   – Побачення в мене тут було призначено. З дівчиною. Не прийшла, холера!
   – Ім'я дівчини?
   Лобуренко на хвилину задумався:
   – Марічка, здається. Ми тільки вчора познайомилися.
   – Попереджаю про відповідальність за неправдиві свідчення. Чи знайомий вам Здоровега Леонід Михайлович?
   – Який Здоровега?
   – Відповідайте на поставлене питання.
   – Не знаю ніякого Здоровеги.
   – Чомуховалися в лісі? Чому намагалися втекти, коли побачили співробітника міліції?