Страница:
Дік пожадливо всотував знання, особливо його цікавили географія та історія мандрів; він чекав, коли виросте і розпочне вивчати ту частину математики, що стосується навігації. Закінчивши школу, він став молодшим матросом на китобійному судні свого благодійника Джемса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» – китобійний промисел – не менш важливий для виховання справжнього моряка, ніж далеке плавання. Це чудова підготовка до професії моряка, сповненої всіляких несподіванок. До того ж цим навчальним судном виявився «Пілігрим», який плавав під командуванням його покровителя – капітана Гуля. Так молодому матросу були забезпечені найкращі умови для навчання.
Чи варто казати, що юнак був глибоко відданий родині Уелдона, якій він був так зобов’язаний? Хай факти кажуть самі за себе. Легко уявити, як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон із сином здійснюють плавання на «Пілігримі». Місіс Уелдон упродовж кількох років заміняла Діку матір, а маленького Джека він любив як рідного брата, хоча і розумів, що положення його зовсім інакше, ніж у сина заможного судновласника. Але його благодійники чудово знали, що зерна добра, які вони посіяли, впали на родючий ґрунт. Серце сироти Діка було сповнене вдячності, і він не вагаючись віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту і навчив любити Бога.
Отож, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина тридцяти років – таким був Дік Сенд.
Місіс Уелдон високо цінувала Діка і розуміла, що цілком може розраховувати на його відданість. Вона залюбки довіряла йому свого маленького Джека. Хлопчик горнувся до Діка, розуміючи, що «старший братик» любить його.
Плавання у гарну погоду у відкритому морі, коли вітрила поставлені і не потребують маневрування, залишає матросам багато вільного часу. Дік весь вільний час віддавав маленькому Джеку. Молодий матрос розважав дитину, показував йому все, що могло бути захопливим для хлопчика у морській справі.
Місіс Уелдон без остраху дивилася на те, як Джек ліз по вантах на щоглу чи навіть на салінг брам-стеньги[7] і стрілою сковзав по оснащенню вниз на палубу. Дік Сенд завжди був поруч із малюком, готовий підтримати, підхопити його, якби рученята п’ятирічного Джека раптом ослабли. Вправи на відкритому повітрі були на користь дитині, яка щойно одужала після тяжкої хвороби; морський вітер і щоденна гімнастика швидко повернули здоровий рум’янець його зблідлим щічкам.
У таких умовах здійснювався перехід із Нової Зеландії до Америки. Не було б східних вітрів, екіпаж «Пілігрима» і його пасажири не мали б жодних причин для невдоволення.
Проте зухвалість східного вітру не подобалася капітану Гулю. Йому ніяк не вдавалося лягти на сприятливіший курс. До того ж він переймався, аби не потрапити у смугу штилів поблизу тропіка Козеріг, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла більше відкинути його на захід. Капітан непокоївся головним чином про місіс Уелдон, хоча й усвідомлював, що його провини у цій затримці немає. Якби неподалік від «Пілігрима» пройшов який-не-будь океанський пароплав, прямуючи до Америки, він негайно умовив би свою пасажирку пересісти на нього. Але, на жаль, «Пілігрим» знаходився під такою високою широтою, що важко було сподіватися зустріти пароплав курсом на Панаму. Та й зв’язок між Австралією і Новим Світом через Тихий океан на той час не був таким налагодженим, яким він став у подальшому.
Капітану Гулю залишалося лише чекати, поки погода не змилостивиться над ним. Здавалося, ніщо не мало порушити одноманітності цього морського переходу, як раптом 2 лютого, під широтою і довготою, вказаними на початку цієї повісті, відбулися несподівані події.
День видався сонячним та ясним. Близько дев’ятої ранку Дік Сенд і Джек залізли на салінг фор-брам-стеньги; звідти їм видно було всю палубу корабля і океан далеко внизу. Кормову частину горизонту затулила грот-щогла, яка несла косий грот і топсель. Перед їхніми очима над хвилями здіймався гострий бушприт із трьома туго натягнутими кліверами, схожими на три крила нерівної величини. Під ногами у них надувалося полотнище фока, а над головою – фор-марсель і брамсель. Шхуна-бриг трималася якомога крутіше до вітру.
Дік Сенд пояснив Джеку, чому правильно навантажений і врівноважений у всіх своїх частинах «Пілігрим» не може перекинутися, хоча він і дає досить сильний крен на штирборт,[8] як раптом хлопчик перервав його вигуком:
– Що це?!
– Ти щось побачив, Джеку? – запитав Дік Сенд, випроставшись на весь зріст на реї.
– Так, так! Отам! – сказав Джек, вказуючи пальчиком на якусь крапочку, що виднілася у просвітку між клівером і стакселем.
Поглянувши у той бік, куди вказував Джек, Дік Сенд крикнув на весь голос:
– З правого борту, попереду, під вітром, уламок судна!
Розділ третій
Окрик Діка Сенда переполошив увесь екіпаж. Вільні від вахти матроси кинулися на палубу. Капітан Гуль вийшов зі своєї каюти. Місіс Уелдон, Нан і навіть незворушний кузен Бенедикт, обіпершись об поручні штирборту, прискіпливо розглядали уламок судна, що виднівся на морі.
Лише Негоро залишився у комірчині, яка слугувала на судні камбузом. З усієї команди лише його одного не зацікавила несподівана зустріч.
Помічений хлопчиком предмет погойдувався на хвилях близько трьох миль від «Пілігрима».
– Що б це могло бути? – поцікавився один із матросів.
– Як на мене, пліт! – відповів інший.
– Може, там люди?… Нещасні потерпають… – сказала місіс Уелдон.
– Підійдемо ближче – дізнаємось, – відповів капітан Гуль. – Проте мені здається, що це не пліт, швидше за все, перекинутий на бік корпус корабля…
– Ні!.. По-моєму, це гігантська морська тварина! – заявив кузен Бенедикт.
– Я так не вважаю, – сказав юнак.
– А що ж це, на твою думку, Діку? – поцікавилася місіс Уелдон.
– Я вважаю так само, як і капітан Гуль, що це нахилений на бік корпус судна, місіс Уелдон. Мені здається, що я розрізняю, як блищить на сонці його обшитий міддю кіль.
– Так… так… тепер і я бачу, – підтвердив капітан. І, повернувшись до стернового, він скомандував: – Спускайся під вітер, Болтоне, тримай просто на це судно!
– Так, капітане! – відповів стерновий.
– Я дотримуюсь власної думки, – заявив кузен Бенедикт. – Беззаперечно, перед нами морська тварина.
– У такому разі це мідний кит, – сказав капітан Гуль. – Дивіться, як він виблискує на сонці.
– Якщо це й кит, кузене Бенедикте, то принаймні мертвий, – додала місіс Уелдон. – Чітко видно, що він лежить нерухомо.
– Що з того, кузино Уелдон? – наполягав на своєму вчений. – Хіба ж мало випадків було, коли кораблі зустрічали сплячих на воді китів!
– Справді так, – сказав капітан Гуль. – І все ж перед нами не сплячий кит, а судно.
– Побачимо, – відповів упертюх.
Хоча кузену Бенедикту не було жодного діла до китів, і він проміняв би всіх ссавців арктичних і антарктичних морів на одну рідкісну комаху.
– Притримуй, Болтоне, притримуй! – крикнув капітан Гуль. – Не потрібно підходити до судна ближче, ніж на кабельтов.[9] Ми вже точно нічим не можемо нашкодити цьому уламку, та мене зовсім не втішить, якщо він підімне боки «Пілігримові». Приводь у бейдевінд![10]
Легким рухом керма «Пілігрим» повернули трохи ліворуч. Шхуна-бриг знаходилася на відстані однієї милі від загиблого корабля. Матроси з пожадливою цікавістю вдивлялися у перекинуте на бік судно. Можливо, в його трюмах є цінний вантаж, який вдасться перевантажити на «Пілігрим»? Відомо, що за порятунок вантажу з тонучого корабля видається премія у розмірі третини його вартості. Якщо вміст трюму не ушкоджений водою, екіпаж «Пілігрима» міг би отримати «гарний улов» – за один день відшкодувати невдачу цілого сезону.
За чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від плаваючого предмета. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. На вилиці правого борту виднілася величезна пробоїна. Кріплення і обшивка були вм’яті всередину пробоїни.
– Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! – вигукнув Дік Сенд.
– Так, поза сумнівами, – підтвердив капітан Гуль. – Але мене вражає, що він відразу не затонув. Це просто диво.
– Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду, – зауважила місіс Уелдон.
– Так, сподіватимемося, місіс Уелдон, – відповів капітан Гуль. – Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.
– Це не можливо! Адже це жахлива жорстокість!
– На жаль, так буває, місіс Уелдон. Прикладів скільки завгодно.
Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда полишила його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися до суходолу на шлюпках – надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.
– Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? – сказала місіс Уелдон. – Як ви гадаєте, капітане Гуль, залишився на судні хто-небудь із команди?
– Це малоймовірно, місіс Уелдон, – відповів капітан Гуль. – Нас би вже давно помітили і подали б який-не-будь сигнал. Хоча, ми зараз перевіримо це… Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! – крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.
«Пілігрим» був лише за три кабельтові від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер вже не було жодних сумнівів, що команда полишила його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.
– Слухайте! Слухайте! – вигукнув він. Усі насторожились.
– Здається, собака гавкає…
Із корпуса корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку, його не було видно.
– Якщо навіть там залишився один лише пес, – врятуємо його, капітане, – сказала місіс Уелдон.
– Так, так, – вигукнув маленький Джек. – Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить… Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!
– Стій на місці, синку, – посміхаючись, сказала місіс Уелдон. – Бідна тваринка, певно, вмирає з голоду і, ймовірно, надала би перевагу супу.
– То віддай їй мій суп, – сказав хлопчик. – Я можу обійтися без супу!
Між тим гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Вчепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.
– Говіку! – гукнув капітан до боцмана. – Лягайте у дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку.
– Тримайся, песику! Тримайся! – кричав Джек, і собака, здавалося, відповідав йому глухим гавканням.
Вітрила «Пілігрима» швидко були обрасоплені[11] так, що він лишався майже нерухомим у півкабельтові від потерпілого судна.
Шлюпка вже погойдувалася на хвилі. Капітан Гуль, Дік Сенд і двоє матросів зістрибнули в неї.
Собака чіплявся за фальшборт, зриваючись із нього, падав на палубу і гавкав, не стихаючи; але здавалося, що він гавкав не на шлюпку, що швидко наближалася. Можливо, він кликав пасажирів чи матросів, зачинених як у в’язниці, на потерпілому судні? «Невже там є живі люди?» – розмірковувала місіс Уелдон.
Шлюпка була вже близько до мети – ще кілька помахів веслами, і вона підійде до перекинутого корпусу судна.
Пес знову загавкав. Але тепер він вже не кликав своїм гавканням рятувальників. Навпаки, в його гавканні і гарчанні вчувалася скажена лють. Усіх здивували такі дивні зміни.
– Що з собакою? – запитав капітан Гуль, коли шлюпка обгинала корму судна, аби пристати до борту, що загруз у воді.
Ані капітан Гуль, ані навіть ті, хто залишився на «Пілігримі», не помітили, що собака почала погрозливо гарчати саме тієї хвилини, коли Негоро, вийшовши із камбуза, з’явився на баку.
Невже собака знав суднового кока? Припущення абсолютно неправдоподібне. Як би там не було, але мимохіть поглянувши на скажено гавкаючого пса і нічим не виказавши подиву, Негоро лише спохмурнів на мить, повернувся і пішов назад на камбуз.
Шлюпка обігнула корму судна. Напис на кормі сповіщав: «Вальдек». Найменування порту, до якого приписане це судно, не було зазначене. Але за формою корпуса та деякими особливостями конструкції, що відразу кидаються в очі моряку, капітан Гуль встановив, що корабель американський.
Та й власне назва підтверджувала цю здогадку. Корпус – ось все, що вціліло від великого брига водотоннажністю у п’ятсот тонн.
На носі «Вальдека» зяяла широка пробоїна – слід смертельного зіткнення. Завдяки тому що судно дало крен, пробоїна піднялася над водою на п’ять-шість футів, і «Вальдек» не затонув.
На палубі не було ані душі. Собака, полишивши борт, дістався похиленою палубою до відкритого центрального люка і, просунувши в нього голову, розпачливо загавкав.
– Певно, цей пес – не єдина вціліла істота на кораблі, – зауважив Дік Сенд.
– Я й сам так гадаю, – сказав капітан Гуль. Шлюпка пливла тепер вздовж напівзатонулого борту. Перша ж велика хвиля неминуче мала б пустити «Вальдек» на дно.
На палубі брига все було начисто зметене. Стирчали лише основи грот-щогли і фок-щогли, переламані у двох футах від пяртнерса.[12] Мабуть, щогли рухнули при зіткненні і впали за борт, захоплюючи за собою вітрила й оснащення. Проте, скільки бачило око, не можна було виявити жодних уламків. Із цього можна було зробити лише один висновок: катастрофа на «Вальдеку» сталася вже багато днів тому.
– Якщо люди і вціліли після зіткнення, – сказав капітан Гуль, – то, певно, вони загинули від спраги та голоду: адже камбуз залито водою. Тож на борту судна залишилися одні трупи.
– Ні! – вигукнув Дік Сенд. – Ні! Собака не гавкала б так. Тут є живі. І він покликав собаку. Розумна тварина відразу ж зісковзнула в море і, ледве перебираючи кволими лапами, попливла до шлюпки. Коли собаку затягли до човна, вона жадібно накинулася не на сухар, який простягнув їй Дік Сенд, а на відерце з прісною водою.
– Бідолашна тварина помирає від спраги! – вигукнув Дік Сенд.
У пошуках зручного місця для причалу шлюпка відійшла на кілька футів від палуби тонучого корабля. Собака, очевидно, вирішив, що її рятівники не хочуть піднятися на борт. Схопивши Діка Сенда за поділ куртки, він голосно й жалісливо загавкав.
Всі рухи собаки, його гавкіт були зрозумілішими за будь-які слова.
Шлюпка підійшла до крамболу лівого борту. Матроси надійно закріпили її, а капітан Гуль із Діком Сендом піднялися на палубу, прихопивши з собою собаку. Не без зусиль, по-плазунськи, дісталися вони отвору центрального люка, який зяяв між двома уламками щогли, і спустилися до трюму.
У наполовину затопленому трюмі не було жодного товару. Баластом бригові слугував пісок; наразі він пересипався на бакборт[13] і своєю вагою утримував судно на боці. Сподівання на цінний вантаж не виправдалися. Тут нічого було рятувати.
– Тут нікого немає, – сказав капітан Гуль.
– Нікого, – підтвердив юнак, пройшовши у передню частину трюму.
Але пес на палубі продовжував заливатися гавкотом, ніби наполегливо вимагав уваги людей.
– Тут нічого робити, – сказав капітан Гуль. – Йдемо назад.
Вони піднялися на палубу.
Собака підбіг до них, потім поповз до юту,[14] ніби кликав їх туди. І люди пішли за ним.
П’ятеро людей – ймовірно, п’ять трупів – лежали у кубрику.[15] При яскравому денному світлі, яке проникало в отвір між двома балками, капітан Гуль розгледів, що це були негри.
Діку Сенду, який переходив від одного до іншого, здалося, ніби нещасні ще дихають.
– На борт «Пілігрима»! Усіх на борт! – наказав капітан Гуль. Матросів, які залишилися у шлюпці, покликали на допомогу. Вони допомогли винести потерпілих із кубрика.
Це була нелегка справа, але за кілька хвилин усіх п’ятьох спустили у шлюпку. Ніхто з них не приходив до тями. Проте капітан Гуль сподівався, що кілька крапель ліків і ковток-інший води повернуть цих людей до життя.
«Пілігрим» дрейфував лише у півкабельтові, й шлюпка швидко підплила до нього.
За допомогою підйомного горденя,[16] спущеного з грот-щогли, потерпілих по черзі підняли на палубу «Пілігрима». Про пса також не забули.
– Ото нещасні! – вигукнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпластаних нерухомих тіл.
– Вони живі, місіс Уелдон! – сказав Дік Сенд. – Вони ще живі. Ми їх врятуємо!
– Що з ними сталося? – запитав кузен Бенедикт.
– Дайте їм отямитися, і вони розкажуть нам свою історію, – відповів капітан Гуль. – Та спочатку їх потрібно напоїти водою і дати їм трохи рому. І, повернувшись до камбузу, він голосно гукнув:
– Негоро!
Почувши це ім’я, пес увесь витягнувся, ніби робив стійку, глухо загарчав, а шерсть у нього стала дибки. Кок не з’явився і не відповів.
– Негоро! – ще голосніше крикнув капітан Гуль.
Собака люто загарчав. Негоро вийшов із камбуза. Не встиг він зробити й кроку, як пес стрибнув, намагаючись вчепитися йому в горло.
Португалець відкинув його ударом кочерги, якою він озброївся, виходячи з камбуза. Двоє матросів схопили собаку і утримували його силою.
– Ви знаєте цього пса? – запитав капітан Гуль у кока.
– Я? – здивовано вигукнув Негоро. – І в очі його ніколи не бачив!
– Дивно! – прошепотів Дік Сенд.
Розділ четвертий
Работоргівля все ще широко розповсюджена у всій Екваторіальній Африці. Незважаючи на те що уздовж берегів континенту курсують англійські і французькі військові кораблі, судна работоргівців так само вивозять із Анголи й Мозамбіка негрів-невільників. Попит на «чорний товар» все ще великий у багатьох країнах, і, слід зазначити, – навіть цивілізованого світу. Капітану Гулю це було відомо.
Хоча та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», лежала осторонь від звичних шляхів невільницьких суден, капітан Гуль подумав, що врятовані негри, ймовірно, належать до партії рабів, яких «Вальдек» віз для продажу до якоїсь колонії у Тихому океані.
На «Пілігримі» з турботою опікувалися врятованими неграми. Місіс Уелдон за допомогою Нан і Діка Сенда поїла їх із ложки холодною водою, якої вони, ймовірно, були, позбавлені кілька днів.
Нарешті вода, якої їм бракувало так довго, і кілька ковтків бульйону повернули бідолашних негрів до життя. Один із них – на вигляд старий років шістдесяти – розмовляв англійською; невдовзі він вже був спроможний відповідати на запитання.
– Що сталося з «Вальдеком»? – насамперед запитав капітан Гуль.
– Він зіткнувся з іншим судном?
– Днів десять тому, темної ночі, коли всі спали, на нас налетів якийсь корабель, – відповів старий негр.
– Що сталося з командою «Вальдека»? – Не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, пане.
– Ви гадаєте, що екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, яке зіткнулося з «Вальдеком»?
– Слід сподіватися, що саме так і було, пане.
– І це судно після зіткнення не зупинилося, аби забрати потерпілих?
– Ні.
– Можливо, воно затонуло?
– О ні, – похитавши головою, відповів старий негр, – ми бачили, як воно віддалялося.
Те ж саме підтвердили й решта врятованих із «Вальдека». Як би це не виглядало неймовірно, проте справді часто трапляється, що капітан корабля, з вини якого сталося жахливе зіткнення, поспіхом залишає місце пригоди, аніскілечки не переймаючись долею нещасних, яких він прирік на загибель, і навіть не намагаючись допомогти їм!
Суворого осуду заслуговує візник, який необачно наїхав на вулиці на перехожого і при цьому намагається втекти, мовляв, нехай інші переймаються долею жертви його необережності. Але на вулиці потерпілому від нещасного випадку швидко нададуть першу допомогу. А що казати про людей, які кидають напризволяще потопаючих у відкритому морі? Такі люди – ганьба для всього роду людського!
Капітан Гуль міг би розповісти багато історій про таку нелюдську жорстокість. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не здавалися подібні випадки, на жаль, вони трапляються не так вже й рідко. Він продовжив розпитувати:
– Звідки йшов «Вальдек»?
– Із Мельбурна.
– Це означає, що ви не раби?
– Ні, пане, – жваво відповів негр, виструнчившись на весь зріст. – Ми мешканці Пенсільванії, громадяни вільної Америки.
– Друзі мої, – сказав капітан, – знайте, що на борту «Пілігрима», американського брига, ніхто не зазіхатиме на вашу свободу. Справді, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали у рабство, коли він був шестирічною дитиною.
З Африки його доправили до Сполучених Штатів. Тут він отримав свободу після скасування рабства. Молодші його супутники народилися вільними громадянами, і ніхто з білих не має права назвати їх своєю власністю. Вони навіть не знали того жаргону, на якому спілкувалися негри перед війною,[17] жаргону, де не існувало напруження і завжди вживалися лише безособові дієслова. Ці негри, як вільні громадяни, залишили Америку і вільними громадянами повернулися назад. Старий негр розповів капітану Гулю, що його супутники самі найнялися на плантацію одного англійця неподалік від Мельбурна, у Південній Австралії. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, коли закінчився контракт, вирішили повернутися на батьківщину.
Заплатили за проїзд на «Вальдеку» як звичайні пасажири і 5 січня відпливли з Мельбурна. За сімнадцять діб, пізно вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось кораблем. Негри спали. Їх розбудив страшенний поштовх. За кілька секунд вони вибігли на палубу.
Щогли вже попадали за борт, і «Вальдек» лежав на боці; але він не пішов на дно, бо у трюм потрапило відносно небагато води.
Капітан і команда «Вальдека» зникли: мабуть, одних скинуло в море, інші вчепилися за оснащення корабля, який збивши «Вальдек», поспішав утекти геть. П’ятеро негрів залишилися на ушкодженому судні, приблизно за тисячу двісті миль від найближчої землі.
Старшого з негрів звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Цим Том завдячував не лише власному віку, але й своїй енергії та великому досвіду, зібраному за довге трудове життя. Решта негрів були молодими у віці від двадцяти п’яти до тридцяти років. Звали їх: Бат, Остін, Актеон і Геркулес. Бат був сином старого Тома.
Усі четверо були високорослими й широкоплечими молодиками – на невільницьких ринках Центральної Африки за них добре б заплатили. Тепер вони були виснажені, змучені, але все одно в очі відразу кидалася могутня стать цих справжніх представників міцної чорної раси, також відчувалося, що дається взнаки певне виховання, отримане ними в одній із чисельних шкіл Північної Америки.
Отож, після катастрофи Том та його товариші залишилися наодинці з бідою. Вони не могли ані ліквідувати ушкодження на «Вальдеку», ані полишити його, бо ж обидві шлюпки розбилися при зіткненні. Врятувати їх могла лише зустріч з яким-небудь кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою для вітру і течії. Цим і пояснюється, що «Пілігрим» зустрів розтрощене судно на значній відстані від його курсу, набагато південніше звичного шляху для кораблів, які курсували з Мельбурна до Сполучених Штатів.
Протягом десяти днів, які минули з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, знайденими у буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, що зберігалися на палубі, розбилися під час зіткнення, а камбуз, у якому можна було дістати спиртні напої, було залито водою.
На дев’ятий день Том та його товариші, страшенно змучені спрагою, втратили свідомість; «Пілігрим» саме вчасно встиг на допомогу.
Том коротко розповів про все це капітану Гулю. Не було жодних причин сумніватися у правдивості розповіді старого негра. Самі факти підтверджували це, та й супутники Тома також.
Чи варто казати, що юнак був глибоко відданий родині Уелдона, якій він був так зобов’язаний? Хай факти кажуть самі за себе. Легко уявити, як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон із сином здійснюють плавання на «Пілігримі». Місіс Уелдон упродовж кількох років заміняла Діку матір, а маленького Джека він любив як рідного брата, хоча і розумів, що положення його зовсім інакше, ніж у сина заможного судновласника. Але його благодійники чудово знали, що зерна добра, які вони посіяли, впали на родючий ґрунт. Серце сироти Діка було сповнене вдячності, і він не вагаючись віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту і навчив любити Бога.
Отож, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина тридцяти років – таким був Дік Сенд.
Місіс Уелдон високо цінувала Діка і розуміла, що цілком може розраховувати на його відданість. Вона залюбки довіряла йому свого маленького Джека. Хлопчик горнувся до Діка, розуміючи, що «старший братик» любить його.
Плавання у гарну погоду у відкритому морі, коли вітрила поставлені і не потребують маневрування, залишає матросам багато вільного часу. Дік весь вільний час віддавав маленькому Джеку. Молодий матрос розважав дитину, показував йому все, що могло бути захопливим для хлопчика у морській справі.
Місіс Уелдон без остраху дивилася на те, як Джек ліз по вантах на щоглу чи навіть на салінг брам-стеньги[7] і стрілою сковзав по оснащенню вниз на палубу. Дік Сенд завжди був поруч із малюком, готовий підтримати, підхопити його, якби рученята п’ятирічного Джека раптом ослабли. Вправи на відкритому повітрі були на користь дитині, яка щойно одужала після тяжкої хвороби; морський вітер і щоденна гімнастика швидко повернули здоровий рум’янець його зблідлим щічкам.
У таких умовах здійснювався перехід із Нової Зеландії до Америки. Не було б східних вітрів, екіпаж «Пілігрима» і його пасажири не мали б жодних причин для невдоволення.
Проте зухвалість східного вітру не подобалася капітану Гулю. Йому ніяк не вдавалося лягти на сприятливіший курс. До того ж він переймався, аби не потрапити у смугу штилів поблизу тропіка Козеріг, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла більше відкинути його на захід. Капітан непокоївся головним чином про місіс Уелдон, хоча й усвідомлював, що його провини у цій затримці немає. Якби неподалік від «Пілігрима» пройшов який-не-будь океанський пароплав, прямуючи до Америки, він негайно умовив би свою пасажирку пересісти на нього. Але, на жаль, «Пілігрим» знаходився під такою високою широтою, що важко було сподіватися зустріти пароплав курсом на Панаму. Та й зв’язок між Австралією і Новим Світом через Тихий океан на той час не був таким налагодженим, яким він став у подальшому.
Капітану Гулю залишалося лише чекати, поки погода не змилостивиться над ним. Здавалося, ніщо не мало порушити одноманітності цього морського переходу, як раптом 2 лютого, під широтою і довготою, вказаними на початку цієї повісті, відбулися несподівані події.
День видався сонячним та ясним. Близько дев’ятої ранку Дік Сенд і Джек залізли на салінг фор-брам-стеньги; звідти їм видно було всю палубу корабля і океан далеко внизу. Кормову частину горизонту затулила грот-щогла, яка несла косий грот і топсель. Перед їхніми очима над хвилями здіймався гострий бушприт із трьома туго натягнутими кліверами, схожими на три крила нерівної величини. Під ногами у них надувалося полотнище фока, а над головою – фор-марсель і брамсель. Шхуна-бриг трималася якомога крутіше до вітру.
Дік Сенд пояснив Джеку, чому правильно навантажений і врівноважений у всіх своїх частинах «Пілігрим» не може перекинутися, хоча він і дає досить сильний крен на штирборт,[8] як раптом хлопчик перервав його вигуком:
– Що це?!
– Ти щось побачив, Джеку? – запитав Дік Сенд, випроставшись на весь зріст на реї.
– Так, так! Отам! – сказав Джек, вказуючи пальчиком на якусь крапочку, що виднілася у просвітку між клівером і стакселем.
Поглянувши у той бік, куди вказував Джек, Дік Сенд крикнув на весь голос:
– З правого борту, попереду, під вітром, уламок судна!
Розділ третій
Судно, що потрапило в катастрофу
Лише Негоро залишився у комірчині, яка слугувала на судні камбузом. З усієї команди лише його одного не зацікавила несподівана зустріч.
Помічений хлопчиком предмет погойдувався на хвилях близько трьох миль від «Пілігрима».
– Що б це могло бути? – поцікавився один із матросів.
– Як на мене, пліт! – відповів інший.
– Може, там люди?… Нещасні потерпають… – сказала місіс Уелдон.
– Підійдемо ближче – дізнаємось, – відповів капітан Гуль. – Проте мені здається, що це не пліт, швидше за все, перекинутий на бік корпус корабля…
– Ні!.. По-моєму, це гігантська морська тварина! – заявив кузен Бенедикт.
– Я так не вважаю, – сказав юнак.
– А що ж це, на твою думку, Діку? – поцікавилася місіс Уелдон.
– Я вважаю так само, як і капітан Гуль, що це нахилений на бік корпус судна, місіс Уелдон. Мені здається, що я розрізняю, як блищить на сонці його обшитий міддю кіль.
– Так… так… тепер і я бачу, – підтвердив капітан. І, повернувшись до стернового, він скомандував: – Спускайся під вітер, Болтоне, тримай просто на це судно!
– Так, капітане! – відповів стерновий.
– Я дотримуюсь власної думки, – заявив кузен Бенедикт. – Беззаперечно, перед нами морська тварина.
– У такому разі це мідний кит, – сказав капітан Гуль. – Дивіться, як він виблискує на сонці.
– Якщо це й кит, кузене Бенедикте, то принаймні мертвий, – додала місіс Уелдон. – Чітко видно, що він лежить нерухомо.
– Що з того, кузино Уелдон? – наполягав на своєму вчений. – Хіба ж мало випадків було, коли кораблі зустрічали сплячих на воді китів!
– Справді так, – сказав капітан Гуль. – І все ж перед нами не сплячий кит, а судно.
– Побачимо, – відповів упертюх.
Хоча кузену Бенедикту не було жодного діла до китів, і він проміняв би всіх ссавців арктичних і антарктичних морів на одну рідкісну комаху.
– Притримуй, Болтоне, притримуй! – крикнув капітан Гуль. – Не потрібно підходити до судна ближче, ніж на кабельтов.[9] Ми вже точно нічим не можемо нашкодити цьому уламку, та мене зовсім не втішить, якщо він підімне боки «Пілігримові». Приводь у бейдевінд![10]
Легким рухом керма «Пілігрим» повернули трохи ліворуч. Шхуна-бриг знаходилася на відстані однієї милі від загиблого корабля. Матроси з пожадливою цікавістю вдивлялися у перекинуте на бік судно. Можливо, в його трюмах є цінний вантаж, який вдасться перевантажити на «Пілігрим»? Відомо, що за порятунок вантажу з тонучого корабля видається премія у розмірі третини його вартості. Якщо вміст трюму не ушкоджений водою, екіпаж «Пілігрима» міг би отримати «гарний улов» – за один день відшкодувати невдачу цілого сезону.
За чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від плаваючого предмета. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. На вилиці правого борту виднілася величезна пробоїна. Кріплення і обшивка були вм’яті всередину пробоїни.
– Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! – вигукнув Дік Сенд.
– Так, поза сумнівами, – підтвердив капітан Гуль. – Але мене вражає, що він відразу не затонув. Це просто диво.
– Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду, – зауважила місіс Уелдон.
– Так, сподіватимемося, місіс Уелдон, – відповів капітан Гуль. – Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.
– Це не можливо! Адже це жахлива жорстокість!
– На жаль, так буває, місіс Уелдон. Прикладів скільки завгодно.
Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда полишила його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися до суходолу на шлюпках – надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.
– Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? – сказала місіс Уелдон. – Як ви гадаєте, капітане Гуль, залишився на судні хто-небудь із команди?
– Це малоймовірно, місіс Уелдон, – відповів капітан Гуль. – Нас би вже давно помітили і подали б який-не-будь сигнал. Хоча, ми зараз перевіримо це… Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! – крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.
«Пілігрим» був лише за три кабельтові від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер вже не було жодних сумнівів, що команда полишила його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.
– Слухайте! Слухайте! – вигукнув він. Усі насторожились.
– Здається, собака гавкає…
Із корпуса корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку, його не було видно.
– Якщо навіть там залишився один лише пес, – врятуємо його, капітане, – сказала місіс Уелдон.
– Так, так, – вигукнув маленький Джек. – Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить… Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!
– Стій на місці, синку, – посміхаючись, сказала місіс Уелдон. – Бідна тваринка, певно, вмирає з голоду і, ймовірно, надала би перевагу супу.
– То віддай їй мій суп, – сказав хлопчик. – Я можу обійтися без супу!
Між тим гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Вчепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.
– Говіку! – гукнув капітан до боцмана. – Лягайте у дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку.
– Тримайся, песику! Тримайся! – кричав Джек, і собака, здавалося, відповідав йому глухим гавканням.
Вітрила «Пілігрима» швидко були обрасоплені[11] так, що він лишався майже нерухомим у півкабельтові від потерпілого судна.
Шлюпка вже погойдувалася на хвилі. Капітан Гуль, Дік Сенд і двоє матросів зістрибнули в неї.
Собака чіплявся за фальшборт, зриваючись із нього, падав на палубу і гавкав, не стихаючи; але здавалося, що він гавкав не на шлюпку, що швидко наближалася. Можливо, він кликав пасажирів чи матросів, зачинених як у в’язниці, на потерпілому судні? «Невже там є живі люди?» – розмірковувала місіс Уелдон.
Шлюпка була вже близько до мети – ще кілька помахів веслами, і вона підійде до перекинутого корпусу судна.
Пес знову загавкав. Але тепер він вже не кликав своїм гавканням рятувальників. Навпаки, в його гавканні і гарчанні вчувалася скажена лють. Усіх здивували такі дивні зміни.
– Що з собакою? – запитав капітан Гуль, коли шлюпка обгинала корму судна, аби пристати до борту, що загруз у воді.
Ані капітан Гуль, ані навіть ті, хто залишився на «Пілігримі», не помітили, що собака почала погрозливо гарчати саме тієї хвилини, коли Негоро, вийшовши із камбуза, з’явився на баку.
Невже собака знав суднового кока? Припущення абсолютно неправдоподібне. Як би там не було, але мимохіть поглянувши на скажено гавкаючого пса і нічим не виказавши подиву, Негоро лише спохмурнів на мить, повернувся і пішов назад на камбуз.
Шлюпка обігнула корму судна. Напис на кормі сповіщав: «Вальдек». Найменування порту, до якого приписане це судно, не було зазначене. Але за формою корпуса та деякими особливостями конструкції, що відразу кидаються в очі моряку, капітан Гуль встановив, що корабель американський.
Та й власне назва підтверджувала цю здогадку. Корпус – ось все, що вціліло від великого брига водотоннажністю у п’ятсот тонн.
На носі «Вальдека» зяяла широка пробоїна – слід смертельного зіткнення. Завдяки тому що судно дало крен, пробоїна піднялася над водою на п’ять-шість футів, і «Вальдек» не затонув.
На палубі не було ані душі. Собака, полишивши борт, дістався похиленою палубою до відкритого центрального люка і, просунувши в нього голову, розпачливо загавкав.
– Певно, цей пес – не єдина вціліла істота на кораблі, – зауважив Дік Сенд.
– Я й сам так гадаю, – сказав капітан Гуль. Шлюпка пливла тепер вздовж напівзатонулого борту. Перша ж велика хвиля неминуче мала б пустити «Вальдек» на дно.
На палубі брига все було начисто зметене. Стирчали лише основи грот-щогли і фок-щогли, переламані у двох футах від пяртнерса.[12] Мабуть, щогли рухнули при зіткненні і впали за борт, захоплюючи за собою вітрила й оснащення. Проте, скільки бачило око, не можна було виявити жодних уламків. Із цього можна було зробити лише один висновок: катастрофа на «Вальдеку» сталася вже багато днів тому.
– Якщо люди і вціліли після зіткнення, – сказав капітан Гуль, – то, певно, вони загинули від спраги та голоду: адже камбуз залито водою. Тож на борту судна залишилися одні трупи.
– Ні! – вигукнув Дік Сенд. – Ні! Собака не гавкала б так. Тут є живі. І він покликав собаку. Розумна тварина відразу ж зісковзнула в море і, ледве перебираючи кволими лапами, попливла до шлюпки. Коли собаку затягли до човна, вона жадібно накинулася не на сухар, який простягнув їй Дік Сенд, а на відерце з прісною водою.
– Бідолашна тварина помирає від спраги! – вигукнув Дік Сенд.
У пошуках зручного місця для причалу шлюпка відійшла на кілька футів від палуби тонучого корабля. Собака, очевидно, вирішив, що її рятівники не хочуть піднятися на борт. Схопивши Діка Сенда за поділ куртки, він голосно й жалісливо загавкав.
Всі рухи собаки, його гавкіт були зрозумілішими за будь-які слова.
Шлюпка підійшла до крамболу лівого борту. Матроси надійно закріпили її, а капітан Гуль із Діком Сендом піднялися на палубу, прихопивши з собою собаку. Не без зусиль, по-плазунськи, дісталися вони отвору центрального люка, який зяяв між двома уламками щогли, і спустилися до трюму.
У наполовину затопленому трюмі не було жодного товару. Баластом бригові слугував пісок; наразі він пересипався на бакборт[13] і своєю вагою утримував судно на боці. Сподівання на цінний вантаж не виправдалися. Тут нічого було рятувати.
– Тут нікого немає, – сказав капітан Гуль.
– Нікого, – підтвердив юнак, пройшовши у передню частину трюму.
Але пес на палубі продовжував заливатися гавкотом, ніби наполегливо вимагав уваги людей.
– Тут нічого робити, – сказав капітан Гуль. – Йдемо назад.
Вони піднялися на палубу.
Собака підбіг до них, потім поповз до юту,[14] ніби кликав їх туди. І люди пішли за ним.
П’ятеро людей – ймовірно, п’ять трупів – лежали у кубрику.[15] При яскравому денному світлі, яке проникало в отвір між двома балками, капітан Гуль розгледів, що це були негри.
Діку Сенду, який переходив від одного до іншого, здалося, ніби нещасні ще дихають.
– На борт «Пілігрима»! Усіх на борт! – наказав капітан Гуль. Матросів, які залишилися у шлюпці, покликали на допомогу. Вони допомогли винести потерпілих із кубрика.
Це була нелегка справа, але за кілька хвилин усіх п’ятьох спустили у шлюпку. Ніхто з них не приходив до тями. Проте капітан Гуль сподівався, що кілька крапель ліків і ковток-інший води повернуть цих людей до життя.
«Пілігрим» дрейфував лише у півкабельтові, й шлюпка швидко підплила до нього.
За допомогою підйомного горденя,[16] спущеного з грот-щогли, потерпілих по черзі підняли на палубу «Пілігрима». Про пса також не забули.
– Ото нещасні! – вигукнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпластаних нерухомих тіл.
– Вони живі, місіс Уелдон! – сказав Дік Сенд. – Вони ще живі. Ми їх врятуємо!
– Що з ними сталося? – запитав кузен Бенедикт.
– Дайте їм отямитися, і вони розкажуть нам свою історію, – відповів капітан Гуль. – Та спочатку їх потрібно напоїти водою і дати їм трохи рому. І, повернувшись до камбузу, він голосно гукнув:
– Негоро!
Почувши це ім’я, пес увесь витягнувся, ніби робив стійку, глухо загарчав, а шерсть у нього стала дибки. Кок не з’явився і не відповів.
– Негоро! – ще голосніше крикнув капітан Гуль.
Собака люто загарчав. Негоро вийшов із камбуза. Не встиг він зробити й кроку, як пес стрибнув, намагаючись вчепитися йому в горло.
Португалець відкинув його ударом кочерги, якою він озброївся, виходячи з камбуза. Двоє матросів схопили собаку і утримували його силою.
– Ви знаєте цього пса? – запитав капітан Гуль у кока.
– Я? – здивовано вигукнув Негоро. – І в очі його ніколи не бачив!
– Дивно! – прошепотів Дік Сенд.
Розділ четвертий
Врятовані із «Вальдека»
Хоча та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», лежала осторонь від звичних шляхів невільницьких суден, капітан Гуль подумав, що врятовані негри, ймовірно, належать до партії рабів, яких «Вальдек» віз для продажу до якоїсь колонії у Тихому океані.
На «Пілігримі» з турботою опікувалися врятованими неграми. Місіс Уелдон за допомогою Нан і Діка Сенда поїла їх із ложки холодною водою, якої вони, ймовірно, були, позбавлені кілька днів.
Нарешті вода, якої їм бракувало так довго, і кілька ковтків бульйону повернули бідолашних негрів до життя. Один із них – на вигляд старий років шістдесяти – розмовляв англійською; невдовзі він вже був спроможний відповідати на запитання.
– Що сталося з «Вальдеком»? – насамперед запитав капітан Гуль.
– Він зіткнувся з іншим судном?
– Днів десять тому, темної ночі, коли всі спали, на нас налетів якийсь корабель, – відповів старий негр.
– Що сталося з командою «Вальдека»? – Не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, пане.
– Ви гадаєте, що екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, яке зіткнулося з «Вальдеком»?
– Слід сподіватися, що саме так і було, пане.
– І це судно після зіткнення не зупинилося, аби забрати потерпілих?
– Ні.
– Можливо, воно затонуло?
– О ні, – похитавши головою, відповів старий негр, – ми бачили, як воно віддалялося.
Те ж саме підтвердили й решта врятованих із «Вальдека». Як би це не виглядало неймовірно, проте справді часто трапляється, що капітан корабля, з вини якого сталося жахливе зіткнення, поспіхом залишає місце пригоди, аніскілечки не переймаючись долею нещасних, яких він прирік на загибель, і навіть не намагаючись допомогти їм!
Суворого осуду заслуговує візник, який необачно наїхав на вулиці на перехожого і при цьому намагається втекти, мовляв, нехай інші переймаються долею жертви його необережності. Але на вулиці потерпілому від нещасного випадку швидко нададуть першу допомогу. А що казати про людей, які кидають напризволяще потопаючих у відкритому морі? Такі люди – ганьба для всього роду людського!
Капітан Гуль міг би розповісти багато історій про таку нелюдську жорстокість. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не здавалися подібні випадки, на жаль, вони трапляються не так вже й рідко. Він продовжив розпитувати:
– Звідки йшов «Вальдек»?
– Із Мельбурна.
– Це означає, що ви не раби?
– Ні, пане, – жваво відповів негр, виструнчившись на весь зріст. – Ми мешканці Пенсільванії, громадяни вільної Америки.
– Друзі мої, – сказав капітан, – знайте, що на борту «Пілігрима», американського брига, ніхто не зазіхатиме на вашу свободу. Справді, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали у рабство, коли він був шестирічною дитиною.
З Африки його доправили до Сполучених Штатів. Тут він отримав свободу після скасування рабства. Молодші його супутники народилися вільними громадянами, і ніхто з білих не має права назвати їх своєю власністю. Вони навіть не знали того жаргону, на якому спілкувалися негри перед війною,[17] жаргону, де не існувало напруження і завжди вживалися лише безособові дієслова. Ці негри, як вільні громадяни, залишили Америку і вільними громадянами повернулися назад. Старий негр розповів капітану Гулю, що його супутники самі найнялися на плантацію одного англійця неподалік від Мельбурна, у Південній Австралії. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, коли закінчився контракт, вирішили повернутися на батьківщину.
Заплатили за проїзд на «Вальдеку» як звичайні пасажири і 5 січня відпливли з Мельбурна. За сімнадцять діб, пізно вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось кораблем. Негри спали. Їх розбудив страшенний поштовх. За кілька секунд вони вибігли на палубу.
Щогли вже попадали за борт, і «Вальдек» лежав на боці; але він не пішов на дно, бо у трюм потрапило відносно небагато води.
Капітан і команда «Вальдека» зникли: мабуть, одних скинуло в море, інші вчепилися за оснащення корабля, який збивши «Вальдек», поспішав утекти геть. П’ятеро негрів залишилися на ушкодженому судні, приблизно за тисячу двісті миль від найближчої землі.
Старшого з негрів звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Цим Том завдячував не лише власному віку, але й своїй енергії та великому досвіду, зібраному за довге трудове життя. Решта негрів були молодими у віці від двадцяти п’яти до тридцяти років. Звали їх: Бат, Остін, Актеон і Геркулес. Бат був сином старого Тома.
Усі четверо були високорослими й широкоплечими молодиками – на невільницьких ринках Центральної Африки за них добре б заплатили. Тепер вони були виснажені, змучені, але все одно в очі відразу кидалася могутня стать цих справжніх представників міцної чорної раси, також відчувалося, що дається взнаки певне виховання, отримане ними в одній із чисельних шкіл Північної Америки.
Отож, після катастрофи Том та його товариші залишилися наодинці з бідою. Вони не могли ані ліквідувати ушкодження на «Вальдеку», ані полишити його, бо ж обидві шлюпки розбилися при зіткненні. Врятувати їх могла лише зустріч з яким-небудь кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою для вітру і течії. Цим і пояснюється, що «Пілігрим» зустрів розтрощене судно на значній відстані від його курсу, набагато південніше звичного шляху для кораблів, які курсували з Мельбурна до Сполучених Штатів.
Протягом десяти днів, які минули з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, знайденими у буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, що зберігалися на палубі, розбилися під час зіткнення, а камбуз, у якому можна було дістати спиртні напої, було залито водою.
На дев’ятий день Том та його товариші, страшенно змучені спрагою, втратили свідомість; «Пілігрим» саме вчасно встиг на допомогу.
Том коротко розповів про все це капітану Гулю. Не було жодних причин сумніватися у правдивості розповіді старого негра. Самі факти підтверджували це, та й супутники Тома також.