Страница:
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- Следующая »
- Последняя >>
Жуль Верн
П’ятнадцятирічний капітан
Частина перша
Розділ перший
Шхуна-бриг «Пілігрим»
«Пілігрим» належав заможному каліфорнійському судновласнику Джемсу Уелдону; керував судном протягом багатьох років капітан Гуль.
Джемс Уелдон щороку виряджав цілу флотилію суден у північні моря, за Берингову протоку, а також у моря Південної півкулі, до Тасманії та до мису Горн. «Пілігрим» вважали одним із найкращих кораблів флотилії. Він мав чудовий хід. Бездоганне оснащення давало йому можливість разом із невеличкою командою доходити до самого кордону суцільної криги Південної півкулі.
Капітан Гуль умів лавірувати, як кажуть моряки, серед плавучих крижин, що дрейфують улітку південніше Нової Зеландії і мису Доброї Надії, тобто на нижчих широтах, ніж у північних морях. Щоправда, це лише невеличкі айсберги, потріскані й розмиті теплою водою, і переважна їх частина швидко тане в Атлантичному чи Тихому океані.
На «Пілігримі» під керуванням капітана Гуля, чудового моряка і одного з найкращих гарпунників південної флотилії, було п’ятеро досвідчених матросів і один новачок. Цього було недостатньо: полювання на китів вимагає присутності досить великого екіпажу для обслуговування шлюпок і для розбирання здобутих туш. Але містер Джемс Уелдон, як і інші судновласники, вважав вигідним вербувати у Сан-Франциско лише матросів для керування кораблем. У Новій Зеландії серед місцевого населення та дезертирів усіх національностей не бракувало майстерних гарпунників і матросів, готових винайнятись на один сезон. Після закінчення кампанії вони отримували розрахунок і на березі очікували наступного року, коли їхні послуги знову могли б знадобитися китобійним суднам.
За такої системи судновласники економили чималі суми на забезпеченні суднової команди і збільшували власні прибутки від промислу.
Саме так вчинив і Джемс Уелдон, споряджаючи у плавання «Пілігрим».
Шхуна-бриг щойно закінчила китобійну кампанію на кордоні Південного полярного кола, проте в її трюмах залишалося ще чимало місця для китового вуса і чимало бочок, не заповнених ворванню. Вже на той час китовий промисел був нелегкою справою. Кити стали рідкістю: давалися взнаки результати їх нещадного винищення. Справжні кити почали вимирати, і мисливцям доводилося промишляти смугачами,[1] полювання на яких вельми небезпечне.
Те ж саме змушений був робити і капітан Гуль, але він розраховував пройти під час наступного плавання у вищі широти – якщо знадобиться, аж до земель Клари та Аделі, відкритих, як це твердо встановлено, французом Дюмоном Дюрвілем, як би не сперечався щодо цього американець Уїлкс.
«Пілігриму» не пощастило цього року. На початку січня, у самісінький розпал літа у Південній півкулі і, відповідно, задовго до закінчення промислового сезону, капітану Гулю довелося залишити місце полювання. Допоміжна команда, зборище досить сумнівних особистостей, поводилася нахабно – матроси-найманці ухилялися від роботи – і капітан Гуль змушений був розпустити її.
«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда, розташованого у глибині затоки Хауракі на східному березі північного острова Нової Зеландії. Тут капітан висадив китобоїв, найнятих на сезон.
Постійна команда «Пілігрима» була не вельми вдоволена: шхуна-бриг не дібрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи ще результати промислу не були такими мізерними.
Найбільше був незадоволений капітан Гуль. Самолюбність славетного китобоя була глибоко вражена невдачею: вперше він повертався з такою скупою здобиччю; він проклинав ледарів і гультіпак, які зірвали промисел.
Даремно намагався він набрати в Окленді новий екіпаж: моряки були вже зайняті на інших китобійних суднах. Довелося, таким чином, відмовитися від сподівання вщерть навантажити «Пілігрим». Капітан Гуль збирався вже піти з Окленда, коли до нього звернулися з проханням взяти на борт пасажирів. Відмовити він не міг.
Місіс Уелдон, дружина власника «Пілігрима», її п’ятирічний син Джек та їхній родич, якого всі називали «кузен Бенедикт», саме перебували в Окленді. Вони приїхали туди з Джемсом Уелдоном, який зрідка відвідував Нову Зеландію у торгових справах, і мали намір разом із ним повернутися до Сан-Франциско. Проте у переддень від’їзду маленький Джек серйозно занедужав. Джемс Уелдон змушений був їхати до Америки у термінових справах, і він поїхав, залишивши дружину, хвору дитину та кузена Бенедикта в Окленді.
Минуло три місяці, три важкі місяці розлуки, які здавалися безкінечно довгими бідолашній місіс Уелдон. Коли маленький Джек оклигав від хвороби, вона почала збиратися в дорогу. Саме у цей час «Пілігрим» прийшов до Оклендського порту.
У ті часи прямого шляху між Оклендом і Каліфорнією не було. Місіс Уелдон мала спочатку поїхати до Австралії, аби там пересісти на один із трансокеанських пароплавів компанії «Золотий вік», які пасажирськими рейсами з’єднували Мельбурн із Панамським перешийком через Папєете. Діставшись до Панами, вона мала б чекати на американський пароплав, що курсував між перешийком та Каліфорнією.
Такий маршрут віщував довгі затримки і пересадки, особливо неприємні для жінки, яка мандрує з дітьми. Тому, дізнавшись про прибуття «Пілігрима», місіс Уелдон звернулася до капітана Гуля з проханням доставити її до Сан-Франциско разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і Нан – старенькою негритянкою, яка бавила ще саму місіс Уелдон.
Здійснити мандрівку у три тисячі льє на вітрильному судні! Проте судно капітана Гуля завжди було бездоганно споряджене, а пора року була ще сприятлива по обидва боки екватора.
Капітан Гуль погодився і відразу надав у розпорядження пасажирки власну каюту. Він прагнув, аби під час плавання, яке мало тривати днів сорок – п’ятдесят, місіс Уелдон почувалася якомога комфортніше на борту китобійного судна.
Таким чином, для місіс Уелдон мандрівка на «Пілігримі» мала багато переваг. Щоправда, шхуна-бриг повинна була спочатку зайти для розвантаження до порту Вальпараїсо у Чілі, що був розташований трохи осторонь від прямого курсу. Проте від Вальпараїсо до самого Сан-Франциско судно вже прямуватиме вздовж американського узбережжя, гнане погожими береговими вітрами.
Місіс Уелдон, досвідчена мандрівниця, яка не раз супроводжувала чоловіка у його далеких подорожах, була хороброю жінкою і не боялася моря; їй було близько тридцяти років, і вона вирізнялася неабияким здоров’ям. Вона знала, що капітан Гуль чудовий моряк, якому Джемс Уелдон цілком довіряв, а «Пілігрим» – надійний корабель і на гарному рахунку серед американських китобійних суден. І якщо вже випала нагода, гріх нею не скористатися. І місіс Уелдон зважилася здійснити плавання на борту судна невеликого тоннажу.
Ясна річ, кузен Бенедикт мав супроводжувати її.
Кузену було років п’ятдесят. Незважаючи на солідний вік, його не можна було випускати самого з дому. Швидше сухоребрий, аніж худий, і не те щоб високий, але якийсь довготелесий, з велетенською скуйовдженою головою, із золотими окулярами на носі – таким був кузен Бенедикт. На перший погляд у цьому довгов’язому чолов’язі можна було розпізнати одного з тих вельмишановних учених, сумирних і щиросердих, яким на роду написано завжди залишатися дорослими дітьми, жити на світі років до ста і померти з душею немовляти. «Кузеном Бенедиктом» звали його не лише члени родини, але й сторонні – такі простодушні добряки сприймаються як спільні родичі.
Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі руки й ноги; важко було знайти людину більш безпомічну і несамостійну, особливо у тих випадках, коли йому доводилося вирішувати звичайні буденні, житейські питання. Не можна сказати, що він був тягарем для оточуючих, але він якимось чином примудрявся завдавати клопоту кожному та й сам почувався заклопотаним від власної незграбності. Хоча він був невибагливим, поступливим, не чутливим до спеки і холоду, міг не їсти і не пити цілими днями, якщо його забували погодувати і напоїти. Здавалося, кузен Бенедикт належить більше до рослинного, аніж тваринного царства. Він був як безплідне, безлисте дерево, не здатне ані прихистити, ані нагодувати мандрівника. Але в нього було щире серце. Він залюбки допомагав би людям, якби вмів це робити, як сказав би Прюдом, і всі його любили, незважаючи на слабкості, а може, саме за них і любили. Місіс Уелдон сприймала його як власного сина, старшого брата маленького Джека.
Варто, одначе, уточнити, що кузена Бенедикта ніхто б не наважився назвати неробою. Навпаки, це був невтомний трудівник. Єдина пристрасть – природнича історія – цілком поглинала його.
Сказати «природнича історія» – означає сказати дуже багато. Адже ця наука включає у себе зоологію, ботаніку, мінералогію і геологію. Та кузен Бенедикт у жодному разі не був ані ботаніком, ані мінералогом, ані геологом.
Чи був він у такому разі зоологом у повному сенсі цього слова – кимсь на кшталт Кюв’є[2] Нового Світу, здатним аналітично розкласти чи синтетично відтворити будь-яку тварину?
А раптом він присвятив власне життя вивченню тих чотирьох типів – хребетних, м’якунів, членистих і променевих, – на які сучасна природнича наука ділить увесь тваринний світ?[3] А може, цей наївний, але сумлінний учений вивчав різноманітні ряди, підряди, родини, підродини, роди та види цих чотирьох типів? Ні! Або присвятив себе кузен Бенедикт вивченню хребетних: ссавців, птахів, плазунів і риб? Ні, в жодному разі ні!
Можливо, його цікавили молюски? Або ж головоногі та мухуватки? Теж ні!
Хіба це заради вивчення медуз, поліпів, голкошкірих, найпростіших та інших представників променевих він до глибокої ночі палив гас у лампі?
Слід відверто сказати, що не променеві цілковито поглинали увагу кузена Бенедикта.
А оскільки із усієї зоології залишається лише розділ членистих, то, певно, саме цей розділ і був предметом всепоглинаючої пристрасті кузена Бенедикта. Проте й тут варто дещо з'ясувати.
Членисті нараховують шість рядів: комахи, багатоніжки, павукоподібні, ракоподібні, вусоногі, кільчасті черви.
Кузен Бенедикт, відверто кажучи, не зумів би відрізнити дощовика від медичної п’явки, павука від псевдоскорпіона, морського жолудя від креветки, ківсяка від сколопендри.
Ким же був у такому разі кузен Бенедикт? Лише ентомологом, і ніким іншим!
На це можна заперечити, що ентомологія є частиною природничої історії, яка займається вивченням усіх членистих. Загалом, це так.
Але зазвичай у поняття «ентомологія» вкладається більш обмежений зміст. Цей термін застосовується лише для позначення науки про комах, тобто членистих безхребетних, у тілі яких розрізняють три частини – голова, груди і черевце – і які мають одну пару члеників і три пари ніг, через що їх і назвали шестиногими.
Тож кузен Бенедикт був ентомологом і присвятив усе своє життя вивченню комах. З цього напрошується висновок, що кузену Бенедикту нічого було робити? У цьому класі не менше десяти рядів:
Прямокрилі (представники: коники, цвіркуни тощо).
Сітчастокрилі (представники: мурашині леви, бабки).
Перетинчастокрилі (представники: бджоли, оси, мурахи).
Лускокрилі (представники: метелики).
Напівтвердокрилі, або клопи (представники: цикади, блохи).
Твердокрилі, або жуки (представники: хрущі, бронзівки).
Двокрилі (представники: комарі, москіти, мухи).
Віялокрилі (представники: стилопси, або віялокрилі).
Паразити (представники: кліщі).
Нижчі комахи (представники: лепізма, або лусківниця).
Проте серед одних лише твердокрилих нараховується не менше тридцяти тисяч різних видів, а серед двокрилих – шістдесят тисяч,[4] тому не можна не визнати, що роботи для однієї людини тут було більше ніж достатньо.
Життя кузена Бенедикта цілком було присвячене винятково ентомології. Цій науці він віддавав увесь свій час: не лише денний час, але й години сну, бо ж йому навіть уві сні постійно ввижалися комахи. Неможливо порахувати, скільки шпильок було наколото в обшлаги його рукавів, у відвороти і поли його піджака, у поля його капелюха. Коли кузен Бенедикт повертався додому із заміської прогулянки, метою якої завжди були наукові дослідження, його капелюх виглядав, немов вітрина з колекцією найрізноманітніших комах. Наколоті на шпильки, вони були приліплені до капелюха як із зовні, так і з середини.
Щоб домалювати портрет цього дивака, розкажемо, що він вирішив супроводжувати містера і місіс Уелдон до Нової Зеландії виключно заради того, аби задовольнити свою пристрасть до нових відкриттів в ентомології. У Новій Зеландії йому вдалося збагатити свою колекцію кількома рідкісними екземплярами, і тепер кузен Бенедикт зі зрозумілим нетерпінням рвався назад, до Сан-Франциско, бажаючи якомога швидше розсортувати цінні надбання у ящики у своєму робочому кабінеті.
Оскільки місіс Уелдон із сином поверталися додому на «Пілігримі», то цілком зрозуміло, що кузен Бенедикт їхав разом із ними.
Місіс Уелдон менше за все могла розраховувати на допомогу кузена Бенедикта у випадку якоїсь небезпеки. На щастя, попереду на них чекала лише приємна мандрівка морем, спокійним у цю пору року, і на борту судна, що вів капітан, який заслуговує на цілковиту довіру.
Протягом трьох днів стоянки «Пілігрима» у Вайтематі місіс Уелдон встигла зробити всі приготування до від’їзду. Вона дуже поспішала, бо не хотіла затримувати відправлення судна. Розрахувавшись із туземною прислугою, вона 22 січня перебралася на «Пілігрим» разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і старою негритянкою Нан.
Кузен Бенедикт з усіма застереженнями вклав свою безцінну колекцію в особливу жерстяну коробку, яку носив на ремені через плече. У цій колекції, між іншим, зберігався зразок жука-стафіліна – м’ясоїдного твердокрилого, з очима, розташованими у верхній частині голівки, який досі вважався представником лише новокаледонської фауни. Кузену Бенедикту пропонували захопити з собою отруйного павука «катіпо», як його називають маорі,[5] укус якого смертельно небезпечний для людини. Але павук не належав до комах, його місце серед павукоподібних, і, відповідно, він абсолютно не цікавив кузена Бенедикта; наш ентомолог зневажливо відмовився від павука і вважав найціннішим екземпляром власної колекції новозеландського жука-стафіліна.
Звичайно ж, кузен Бенедикт застрахував свою колекцію, не пошкодувавши грошей на виплату страхового внеску. Ця колекція, на його погляд, була дорожчою за увесь вантаж ворвані і китового вуса, що знаходився у трюмі «Пілігрима».
Коли місіс Уелдон та її супутники піднялися на борт шхуни-брига і настала хвилина зніматися з якоря, капітан Гуль підійшов до своєї пасажирки і сказав:
– Само собою зрозуміло, місіс Уелдон, ви приймаєте на себе всю відповідальність за те, що обрали «Пілігрим» для плавання через океан.
– Які дивні слова, капітане Гуль?
– Я змушений нагадати вам про це, місіс Уелдон, бо не отримав жодних вказівок від вашого чоловіка. Це по-перше. А по-друге – шхуна-бриг в розумінні безпеки, звичайно, поступається пакетботам,[6] спеціально пристосованим для перевезення пасажирів.
– Як ви вважаєте, містере Гуль, якби мій чоловік був тут, чи наважився би здійснити це плавання на «Пілігримі» разом зі мною і своїм сином?
– О, так. Жодних сумнівів! – відповів капітан. – Я і сам, не замислюючись, узяв би на борт «Пілігрима» свою сім’ю. «Пілігрим» – чудове судно, незважаючи на те, що цього року невдало закінчило промисловий сезон. Я впевнений у ньому, наскільки може бути впевненим у власному судні моряк, який командує ним вже багато років. Я поставив вам це запитання, місіс Уелдон, лише для очищення совісті та ще для того, аби зайвий раз перепросити за те, що у мене немає можливості надати вам зручності, до яких ви звикли.
– Якщо вся справа зводиться лише до зручностей, капітане Гуль, це не зупинить мене. Я не належу до тих вередливих пасажирок, які дошкуляють капітанам скаргами на тісняву кают і поганий стіл.
Поглянувши на свого маленького сина, якого вона тримала за руку, місіс Уелдон закінчила:
– Отже, рушаймо, капітане!
Капітан Гуль тієї ж миті наказав підняти якір. За короткий час «Пілігрим» поставив вітрила, вийшов з Оклендського порту і взяв курс до американського узбережжя.
Проте за три дні після відбуття зі сходу подув сильний вітер, і шхуна-бриг змушена була лягти на лівий галс, аби йти проти вітру. Саме тому 2 лютого капітан Гуль ще знаходився в широтах вищих, ніж він би того бажав, – і був у становищі моряка, який мав намір обігнути мис Горн, а не плисти найкоротшим шляхом до західного берега Нового Світу.
Розділ другий
Дік Сенд
Місіс Уелдон влаштували на борту «Пілігрима» якомога зручніше. На кормі не було ані юта, ані рубки, і, відповідно, не було й каюти для пасажирів. Місіс Уелдон оселили у крихітній каюті капітана Гуля. Це було найкраще приміщення на кораблі. Делікатну жінку ще й вмовляти довелося, аби зайняла його. У цій тісній комірчині з нею оселилися маленький Джек і старенька Нан. Там вони снідали і обідали разом із капітаном та кузеном Бенедиктом, якого влаштували у кліточці на носі судна.
Капітан Гуль перебрався до каюти, призначеної для його помічника. Позаяк екіпаж «Пілігрима» через економію не був укомплектований повністю, і капітан обходився без помічника.
Команда «Пілігрима» – п’ять вправних і досвідчених моряків, які дотримувалися однакових поглядів та однакових звичок, – жила мирно та дружно. Вони плавали разом уже четвертий промисловий сезон. Усі матроси були американцями з узбережжя Каліфорнії і здавна знали один одного.
Ці славні люди були дуже завбачливими у ставленні до місіс Уелдон як до дружини власника судна, якому вони були безмежно віддані. Варто сказати, що всі вони були дуже зацікавлені у доходах китобійного промислу і до цього часу отримували чималий прибуток від кожного плавання. Якщо вони й працювали, не шкодуючи сил, адже ця суднова команда була вельми невеликою, то будь-яка зайва робота збільшувала їхню частку у прибутках при підведенні балансу після закінчення сезону. Цього разу, щоправда, прибуток очікувався мінімальний, і тому вони не безпідставно проклинали «цих негідників із Нової Зеландії».
Лише одна людина на судні не була американцем за походженням. Негоро, який виконував на «Пілігримі» скромні обов’язки суднового кока, народився в Португалії. Хоча і він чудово розмовляв англійською. Після того як в Окленді втік попередній кок, Негоро запропонував свої послуги. Цей понурий на вигляд, небалакучий чолов’яга тримався осторонь товаришів, проте справу свою знав непогано. У капітана Гуля, який його винайняв, очевидно, було наметане око: за час своєї роботи на «Пілігримі» Негоро не заслужив ані найменшого докору.
І все ж таки капітан Гуль шкодував, що не встиг розпитати у нового кока про його минуле. Зовнішність португальця, точніше – його погляд і очі, що постійно бігали, не дуже подобалися капітану. У крихітному, тісному світі, яким було китобійне судно, кожна людина була на вагу золота, і перш ніж допустити незнайомця у цей світ, потрібно дізнатися все про його життя.
Негоро мав близько сорока років. Худорлявий, жилавий, чорнявий ще й смаглявий, він, незважаючи на невеличкий зріст, справляв враження дужої людини. А чи отримав він якусь освіту? Скидалося, що так, з огляду на зауваження, які він зрідка кидав. Негоро ніколи не згадував про своє минуле, родину.
Ніхто не знав, де він мешкав і чим займався раніше. Ніхто не відав, чого він очікує в майбутньому. Відомо було лишень, що він мав намір списатися на берег у Вальпараїсо. Оточення вважало його диваком.
Негоро, очевидно, не був моряком. Більше того – товариші по шхуні помітили, що у морських справах він тямить менше, ніж будь-який кок, який бодай незначну частину свого життя провів у плаванні. Проте ані бічна, ані кільова качка на нього не діяли, морською хворобою, від якої потерпають новачки, він не страждав, а це вже чималі переваги для суднового кухаря.
Негоро зрідка виходив на палубу. Цілісінький день він проводив на своєму крихітному камбузі, більшу частину якого займала кухонна плита. Із настанням ночі, загасивши вогонь у плиті, Негоро йшов до своєї комірки, виділеної йому на носі. Там він відразу лягав спати. Як вже було сказано, екіпаж «Пілігрима» складався з п’яти бувалих матросів і одного юного новачка.
Цей п’ятнадцятирічний матрос був сином невідомих батьків. У дитячому віці його знайшли під чужими дверима, і виріс він у дитячому будинку.
Дік Сенд – так називали його – вірогідно, народився у штаті Нью-Йорк, а може, й у самому місті Нью-Йорку.
Ім’я Дік, зменшене від Ричарда, дали знайді на честь співчутливого перехожого, який підібрав його і доправив до дитячого будинку. Прізвище Сенд слугувало нагадуванням про те місце, де було знайдено Діка, – про піщану косу Сенді-Гук у гирлі річки Гудзон, біля Нью-Йоркського порту.
Дік Сенд був невисоким, і жодного натяку не було на те, що коли-небудь він матиме зріст вище середнього, проте був міцно збитим. У ньому відразу можна було впізнати англосакса, хоча він мав темне волосся і вогняний погляд блакитних очей. Важка праця моряка вже підготувала його до житейських битв. Його розумне обличчя пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, але й здатної проторувати шлях.
Часто цитують три слова незакінченого вірша Вергілія: «Audaces fortuna juvat…» («Сміливим доля допомагає…»), проте цитують неправильно. Поет сказав: «Audentes fortuna juv at…» («Тим, хто насмілився, доля допомагає…»). Осміленим, а не просто сміливим майже завжди посміхається доля. Сміливий може часом діяти не думаючи. А осмілений спочатку думає, а потім діє. У цьому тонка відмінність. Дік Сенд був «audens» – осміленим.
У п’ятнадцять років він вже умів приймати рішення і доводити до кінця все те, на що обдумано зважився. Його жваве й серйозне обличчя привертало увагу. На відміну від більшості своїх однолітків Дік був скупим на слова і жести. У віці, коли діти ще не замислюються про майбутнє, Дік усвідомив свою участь і пообіцяв собі самотужки «стати людиною».
І він досяг свого: він був вже дорослим у той час, коли його однолітки ще залишалися дітьми. Спритним, жвавим і сильним. Дік був одним із тих обдарованих людей, про яких кажуть, що вони народилися з двома правими руками і двома лівими ногами: що би вони не робили – їм усе «з руки», з ким би вони не йшли – вони завжди ступають «у ногу».
Як було заведено раніше, Діка виховували за рахунок громадської доброчинності. Спочатку його помістили до притулку для знайд, яких багато в Америці. У чотири роки почали вчити читати, писати й рахувати в одній із тих шкіл штату Нью-Йорку, які утримувалися на пожертви щирих та милосердних громадян. У вісім років його прилаштували юнгою на судно, що здійснювало рейси у південні країни; до моря у нього був вроджений потяг. На кораблі він почав вивчати морську справу, яку й слід вчити з дитячих років. Суднові офіцери добре ставилися до кмітливого хлопчака і охоче керували його заняттями. Юнга дуже швидко мав стати молодшим матросом в очікуванні кращого. Той, хто з малечку знає, що праця є законом життя, хто замолоду втямив, що хліб добувається лише у поті чола (заповідь Біблії, яка стала правилом для людства), тому судилося вершити великі справи, адже у потрібний день і час у нього знайдуться воля і сили для їх звершення.
Капітан Гуль, який керував торговим судном, на якому служив Дік, звернув увагу на здібного юнгу. Бравий моряк полюбив сміливого хлопчину, а повернувшись до Сан-Франциско, розповів про нього Джемсу Уелдону. Той зацікавився долею Діка, влаштував його до школи в Сан-Франциско і допоміг закінчити її; виховували його у католицькій вірі, якої дотримувалися і в родині самого судновласника.