Страница:
З цього можна зробити лише один висновок, що існували певні причини, які змусили собаку запам’ятати саме ці дві букви.
– Ох, капітане Гулю, – зітхнув Дік Сенд, – якби Дінго міг говорити! Він би пояснив нам, що означають ці букви і чому він точить зуб на нашого кока!
– Та ще й який зуб! – розсміявся капітан Гуль, вказуючи на Дінго, який цієї хвилини позіхнув, виставивши свої страшні ікла.
Розділ шостий
Легко собі уявити, що цей дивний випадок із Дінго не раз слугував темою для розмов, які точилися на кормі «Пілігрима» між місіс Уелдон, капітаном Гулем і Діком Сендом. Молодий матрос інстинктивно не довіряв Негоро, хоча поведінка суднового кока як і раніше була бездоганною. На баці, у приміщенні команди, також чимало гуторили про Дінго, але зробили інший висновок: він був визнаний вченим псом, який не лише читає, але, можливо, й пише краще за деяких матросів. І якщо він ще не заговорив людською мовою, то лише тому, що в нього були вагомі причини зберігати мовчання.
– Ось побачите, – проголошував стерновий Болтон, – одного чудового дня цей пес підійде до мене і поцікавиться: «Куди тримаємо курс, Болтоне? Який вітер нині дме? Норд-вест чи вест-норд-вест?» І мені доведеться відповідати.
– Та хіба ж мало тварин, які розмовляють, – розмірковував інший матрос, – сороки, папуги!.. Чому б і псу не заговорити, якщо йому цього захочеться? Здається, дзьобом розмовляти важче, аніж пащею.
– Так, – підтвердив боцман Говік, – та чомусь досі псів, які вміють розмовляти ще не було.
Команда «Пілігрима» надзвичайно здивувалася б, якби дізналася, що такі собаки існують. Наприклад, в одного данського вченого був песик, який чітко вимовляв слів із двадцять. Але величезне провалля віддаляє таке вміння від справжньої усвідомленої мови. У собаки данського вченого голосові зв’язки були влаштовані так, що дозволяли відтворювати членороздільні звуки. Але зміст цих слів пес розумів не більше, аніж, скажімо, папуги, сойки чи сороки. Для всіх «балакучих» тварин слова – це лише різновид співу чи крику, – значення цих звуків залишається для них неосяжним.
Як би то не було, але Дінго став героєм дня на борту «Пілігрима». До його честі слід сказати, що він через це аніскілечки не запишався. Капітан Гуль неодноразово повторював дослід: він розкладав дерев’яні кубики перед собакою, і Дінго безпомилково і не вагаючись щоразу витягав два кубики з буквами «С» і «В», не звертаючи уваги на решту букв абетки.
Кілька разів капітан цей дослід провів і при кузені Бенедикті. Але вчений переймався лише комахами, і поведінка Дінго аніскілечки не цікавила його.
– Не варто думати, – сказав він якось, – що лише собаки обдаровані подібною кмітливістю. Є чимало й інших розумних тварин. Але й вони, так само як і собаки, лише підпорядковуються інстинкту. Згадайте хоча б пацюків, які тікають з кораблів, приречених на загибель; згадайте бобрів – вони передбачають підіймання води у річці і надбудовують свої греблі; згадайте віслюків, у яких чудова пам’ять; згадайте, зрештою, трьох коней, які належали Нікомеду, Скандербегу і Оппієну, – вони померли з горя після смерті своїх господарів. Були й інші тварини, якими мав би пишатися весь тваринний світ. Відомі випадки, коли на диво навчені птахи писали без помилок слова під диктовку свого вчителя, коли папуги рахували, скільки гостей у кімнаті, з точністю, якій позаздрив би обчислювач бюро довготи і широти. Хіба ж не існувало папуги, за якого заплатили сто золотих, бо він читав одному кардиналу, своєму господарю, весь символ віри не запинаючись. Хіба ж ентомолог не має законно пишатися, коли бачить, як прості комахи дають докази високо розвинутого інтелекту і підтверджують вислів: «In minimis maximus Deus».[24] Адже мурахи могли б побитися об заклад із будівельниками наших великих міст. Я дуже пишаюся тим, що деякі крихітні комахи також проявляють певний інтелект. Водяні павуки-сріблянки, які не знають законів фізики, будуть повітряні дзвони, блохи везуть екіпажі, як треновані рисаки, виконують стройові вправи не згірш від карабінерів, стріляють із гармат краще за дипломованих артилеристів, які закінчили Вест-Пойнт.[25] Ні, Дінго не заслуговує, аби його так хвалили. Якщо він такий тямущий в абетці – це не його заслуга: він належить до ще новітньої для зоології породи canis alphabeticus – «собак-грамотіїв», які, як очевидно, зустрічаються у Новій Зеландії. Але такі речі заздрісливого ентомолога аніскільки не принизили Дінго в очах спільноти, і на баці про нього як і раніше говорили не інакше, як про справжнє диво.
Один лише Негоро не розділяв загального захоплення псом. Можливо, він вважав його занадто розумним. Дінго ставився до суднового кока так само вороже, і Негоро не втратив би нагоди відплатити йому за це, якби Дінго не був здатен «постояти за себе», по-перше, і якби, по-друге, він не став улюбленцем всього екіпажу.
Негоро намагався якомога рідше перетинатися із Дінго. Це не завадило Діку Сенду підмітити, що після випадку з кубиками взаємна ненависть людини і собаки посилилась. У цьому було щось незбагненне.
Десятого лютого стомлюючі штилі, під час яких «Пілігрим» не рухався з місця, чергувалися з поривами зустрічного вітру. Але цього дня норд-ост помітно затих, і капітан Гуль мав надію на швидку зміну вітру. Він мріяв про північно-західний вітер, який дав би можливість шхуні-бригу підняти усі вітрила. З Оклендського порту «Пілігрим» вийшов лише дев’ятнадцять днів тому. Затримка була не така вже й велика, і, якби повіяв попутній вітер, чудово влаштована шхуна-бриг могла би швидко надолужити згаяний час. Але бажана зміна вітру ще не настала. Треба було чекати ще кілька днів.
Як і раніше, океан лежав водяною пусткою. Жодне судно не зазирало у ці широти. Мореплавці залишили їх. Китобої, які полювали у південних полярних морях, не збиралися ще повертатися на батьківщину, і «Пілігрим», який через надзвичайні обставини залишив місце полювання раніше часу, не міг сподіватися на зустріч хоч з якимось кораблем, який іде до тропіку Козерога.
Трансокеанські пакетботи, як вже говорилося, здійснювали рейси між Америкою та Австралією під більш низькими широтами.
Одначе саме тому що море було таким порожнім, воно особливо приваблювало до себе увагу. Водночас, на відміну від поверхового спостерігача, справжнім морякам, людям, які вміють бачити і вгадувати, воно видається безкінечно розмаїтим. Невловима його мінливість захоплює людей, які мають уяву і відчувають поезію океану. Ото пливе пучок морської трави; там довгі водорості залишають на поверхні води легкий хвилястий слід; а ось хвилі гойдають уламок дошки, і так хочеться вгадати, яка подія пов’язана з цим уламком. Безкінечний простір дає багату поживу для уяви. У кожній із цих молекул води, які то піднімаються в димці пари до хмарин, то проливаються дощем у море, приховується, ймовірно, таємниця якоїсь катастрофи. І як же треба заздрити тим допитливим головам, які вміють вивідувати в океану його таємниці, підніматися від його вічно рухливих вод до небесної височини.
Скрізь життя – і під водою, і над водою! Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як полюють на маленьких рибок зграї перелітних пташок, які залишили приполярні краї перед приходом зимової стужі. Дік Сенд, перейнявши у Джемса Уелдона разом із багатьма іншими корисними навичками також і мистецтво влучної стрільби, довів, що він однаково гарно володіє рушницею і револьвером: юнак підстрелив на льоту кілька пташок.
Над водою кружляли буревісники – одні абсолютно білі, інші з темною облямівкою на крилах. Іноді пролітали зграї капських буревісників, а у воді проносилися пінгвіни, які на землі такі недолугі й так смішно ходять. Одначе, як зауважив капітан Гуль, обрубки крил слугують пінгвінам справжніми плавниками, у воді ці птахи можуть змагатися з найшвидшими рибами, тож моряки іноді приймають їх за тунців. Високо у небі планерують гігантські альбатроси, розкинувши крила у десять футів завширшки. Вони спускаються на воду і дзьобом шукають собі в ній їжу.
Ці постійно мінливі картини – неймовірно захопливе видовище. Лише людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним.
Удень 10 лютого місіс Уелдон, прогулюючись палубою «Пілігрима», помітила, що поверхня моря раптово стала червонуватою. Здавалося, воду пофарбувала кров. Скільки бачить око, навсібіч розляглося це загадкове червоне поле. Дік Сенд грався з маленьким Джеком неподалік від місіс Уелдон, вона сказала йому:
– Поглянь, Діку, який дивний колір має море. Звідки це забарвлення?
Може, тут якась морська трава?
– Ні, місіс Уелдон, – відповів юнак, – цього забарвлення воді надають міріади крихітних ракоподібних, які слугують звичайним харчем для великих морських ссавців. Рибалки дуже вдало назвали цих рачків «китовою юшкою».
– Рачки! – сказала місіс Уелдон. – Але вони такі крихітні, що їх цілком можна назвати морськими комахами! Кузен Бенедикт, певно, з радістю додасть їх до своєї колекції. І місіс Уелдон гучно покликала:
– Кузене Бенедикте! Йдіть-но сюди. Кузен Бенедикт вийшов з каюти майже водночас із капітаном Гулем.
– Погляньте лишень, кузене Бенедикте! Бачите величезну червону пляму на морі? – запитала місіс Уелдон.
– Еге ж! – вигукнув капітан Гуль. – Китова юшка! Оце чудова нагода вивчити дуже цікавих рачків, пане Бенедикте!
– Дурниці! – сказав ентомолог.
– Як «дурниці»?! – вигукнув капітан. – Ви не маєте права виявляти таку байдужість! Якщо не помиляюся, ці рачки належать до одного з шести класів членистоногих і у як такі…
– Дурниці! – повторив кузен Бенедикт, заперечуючи головою.
– Одначе! Така байдужість у ентомолога…
– Не забувайте, капітане Гулю, – перервав його кузен Бенедикт, – що я вивчаю комах, зокрема шестиногих.
– Тож вас ці рачки не цікавлять, пане Бенедикте? Але якби ви мали шлунок кита, неймовірно зраділи би такому банкету! Знаєте, місіс Уелдон, коли нам, китобоям, трапляється наткнутися у морі на таку зграю рачків, ми поспішаємо підготувати гарпуни і шлюпки. У таких випадках можна не сумніватися, що здобич десь поблизу…
– Але як можуть такі крихітні рачки нагодувати велетенського кита? – запитав Джек.
– Що ж тут дивного, друже? – відповів капітан Гуль. – Адже готують смачні страви з манки, крохмалю або з борошна найдрібнішого помелу. Так вже вигадала природа: коли кит пливе у цій червоній воді, юшка для нього готова, – йому потрібно лише відкрити свою величезну пащеку.
Міріади рачків потрапляють туди, і він стуляє рота. Тоді рогові пластинки, – так званий «китовий вус», – які щіткою звисають у нього з піднебіння, виконують роль сіті. Ніщо не може вислизнути з його рота, і маса рачків прямує у великий шлунок кита так само просто, як суп у твій животик.
– Ти розумієш, Джеку, – додав Дік Сенд, – що пан кит не витрачає часу на те, аби чистити від шкаралупи кожного рачка, як ти, наприклад, коли їси креветок.
– У той час як велетень-ненажера ласує своєю «юшкою», – сказав капітан Гуль, – кораблю легше підійти до нього, не викликаючи в кита занепокоєння. Найбільш влучна мить пустити в хід гарпуна…
Цієї миті, ніби на підтвердження слів капітана Гуля, вахтовий матрос крикнув:
– Кит на горизонті – попереду з лівого борту! Капітан Гуль випростався на весь зріст.
– Кит! – вигукнув він і в мисливському запалі побіг на ніс.
Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд і навіть кузен Бенедикт пішли за ним. Справді, за чотири милі, під вітром, в одному місці море ніби закипіло. Досвідчений китобій не міг помилитися: серед червоних хвиль рухався велетенський морський ссавець. Але відстань ще була надто великою, щоб можна було визначити породу цього ссавця. Пород цих кілька, і кожна досить різко відрізняється від інших.
Можливо, це один із видів справжніх китів, за якими зазвичай полюють китобої північних морів? У справжніх китів немає спинного плавця, під шкірою у них товстий шар жиру. Довжина справжніх китів іноді сягає вісімдесяти футів, але середня їхня довжина не більше шістдесяти футів. Від одного такого страховиська можна отримати до ста бочок ворвані.
А може, це смугач, який належить до породи спинопе-рих китів, – одна вже назва має викликати повагу в ентомолога. У смугачів – схожі на крила спинні білі плавці завдовжки у половину тулуба, це своєрідний літаючий кит. Але це міг бути і великий смугач, відомий також під назвою смугача-горбача, в нього також є плавець на спині, а завдовжки він не поступається справжнім китам. Поки ще не можна було визначити, до якого виду належить кит, якого помітив вахтовий.
Капітан Гуль і весь екіпаж «Пілігрима» жадібно стежив за ссавцем.
Якщо годинникар, дивлячись на настінні годинники у чужій кімнаті, відчуває нездоланну потребу їх завести, то яке пристрасне бажання загарпунити здобич охоплює китобоя при спогляданні плаваючого в океані кита? Кажуть, полювання на великого звіра захоплює ще більше, ніж полювання на дрібну здобич. Якщо мисливський запал тим сильніше, чим більша здобич, то що ж має відчувати ловець слонів чи китів?
Екіпаж «Пілігрима» хвилювався ще й тому, що судно поверталося на батьківщину недостатньо завантаженим!..
Капітан Гуль пильно вдивлявся вдалечінь. Кита ще важко було роздивитися з такої відстані, але око досвідченого китобоя безпомилково визначало деякі ознаки навіть здалеку: за фонтанами, які виривалися з водометних отворів кита, вже можна було визначити, до якої породи він належить.
– Це не справжній кит! – вигукнув капітан Гуль. – У справжніх фонтани вищі і тонші. Без сумнівів, це й не горбач! Коли фонтан вилітає з шумом, схожим на віддалений гул канонади, можна впевнено сказати, що маємо справу з горбачем. Але тут нічого подібного немає. Прислухайтеся гарненько. Тут фонтан видає шум зовсім інакший.
– Що ти скажеш про це, Діку? – запитав капітан Гуль, повернувшись до юнака.
– Мені здається, капітане, що це смугач, – відповів Дік Сенд. – Дивіться, які потужні фонтани вилітають у повітря. І нібито водяних струменів у них більше, ніж пара. Якщо я не помиляюся, саме ця особливість притаманна смугачам?
– Правильно, Діку! – відповів капітан Гуль. – Жодних сумнівів! Там, у червоній воді, пливе смугач.
– Як добре! – вигукнув маленький Джек.
– Так, дорогенький! Подумати лишень, яка велетенська тварина спокійно смакує собі і навіть не підозрює, що за нею стежать китобої!
– Мені здається, – скромно зауважив Дік, – що це дуже великий екземпляр смугача.
– Беззаперечно! – відповів капітан Гуль, у якого сяяли очі від хвилювання. – Завдовжки щонайменше футів сімдесят.
– Чудово! – вигукнув боцман. – Загарпунити б із півдюжини таких китів, і тоді повністю навантажили б усі трюми нашого корабля.
– Так, півдюжини цілком було б достатньо, – зітхнувши мовив капітан Гуль. Аби краще роздивитися кита, він виліз на бушприт.
– У нас двісті порожніх бочок. От якби впіймати цього кита, – додав боцман, – відразу б заповнили ворванню не менше сотні бочок…
– Так… Не менше сотні! – шепотів капітан Гуль.
– Це правда, – підтвердив Дік Сенд, – але напасти на такого здорованя – справа не з легких.
– Так. Справа важка, вельми важка. У великих смугачів хвіст велетенської сили, і до них треба наближатися дуже обережно. Найміцніша шлюпка розлетиться в друзки від удару їхнього хвоста. Але заради такої наживи варто ризикнути.
– Великий смугач – велика здобич! – сказав один із матросів.
– І вигідна! – додав інший.
– Шкода пройти повз і не привітатися з таким китом! – підсумував третій.
Всій команді страшенно закортіло пополювати. Скільки ворвані було у цій тушці, яка зараз плавала на поверхні води так близько, що, здавалося, рукою дістати можна!
Здавалося, варто лише підставити бочки – і ворвань поллється в них широким струменем. Трохи зусиль – і трюм «Пілігрима» буде заповнено.
Піднявшись на ванти фок-щогли, матроси жадібно стежили за кожним рухом кита, і нетерплячі вигуки видавали їхні почуття.
Капітан Гуль замовк і гриз від напруження нігті. Ніби потужний магніт, смугач притягував до себе «Пілігрим» і весь його екіпаж.
– Мамо! Мамо! – вигукнув маленький Джек. – Я хочу подивитися, як влаштований кит!
– Ох, ти хочеш подивитися на кита, друже? Що ж, а чому б не потішити тебе? Чи не так, друзі? – звернувся капітан Гуль до матросів, вже не в змозі протистояти спокусі. – Людей у нас малувато… Та байдуже, якось впораємося…
– Упораємося, впораємося! – в один голос закричали матроси.
– Мені не вперше доведеться виконувати обов’язки гарпунника, – продовжував капітан Гуль. – Подивимося, чи не розучився я метати гарпун…
– Ура, ура, ура! – загукали матроси.
Розділ сьомий
Зрозуміло, чому поява велетенської морської тварини викликала таке збудження екіпажу «Пілігрима». Кит, який плавав посеред червоного водного поля, виглядав гігантським. Добути його і заповнити трюм корабля – спокуса неймовірна! Чи ж могли китобої проґавити таку нагоду?
Місіс Уелдон запитала капітана Гуля, чи не небезпечно в таких умовах це для команди і для нього самого.
– Ні, місіс Уелдон, – відповів капітан Гуль. – Жодної небезпеки немає. Мені не раз доводилося полювати на китів на одній шлюпці, і не було випадку, щоб я не досяг мети. Повторюю, жодної небезпеки ані для нас, ані для вас.
Місіс Уелдон заспокоїлась і припинила розпитувати.
Капітан Гуль відразу ж дав розпорядження зробити всі необхідні приготування для полювання на смугача. Він із досвіду знав, що полювання буде важким, і вирішив якомога краще підготуватися.
На «Пілігримі» була шлюпка, встановлена на кіль-блоках між грот-щоглою і фок-щоглою, ще три китобійні шлюпки: одна підвішена з лівого, інша з правого борту, а третя – на кормі, за гакабортом.
Зазвичай ці три китобійні шлюпки використовували усі разом в погоні за китами.
Але капітан Гуль міг вислати проти смугача лише одну шлюпку. Як відомо, при стоянці у Новій Зеландії вербувалися матроси і гарпунники, які допомагали постійній команді «Пілігрима» під час промислового сезону. Наразі цієї допоміжної команди не було, і «Пілігрим» міг спорядити на полювання лише п’ять матросів, тобто стільки, скільки потрібно для обслуговування однієї шлюпки. Від допомоги Тома та його товаришів, які поспішили запропонувати свої послуги, капітан Гуль змушений був відмовитись: керувати шлюпкою під час полювання на кита можуть лише досвідчені моряки. Один невдалий поворот керма чи несвоєчасний помах весла у момент нападу загрожують шлюпці загибеллю.
З іншого боку, капітан Гуль не міг залишити своє судно без принаймні одного досвідченого моряка на борту: раптом щось трапиться.
Та й на китобійній шлюпці потрібні сильні люди, капітану Гулю хоч-не-хоч довелося доручити судно Діку Сенду.
– Діку, – сказав він, – залишаю тебе своїм заступником на час полювання. Сподіваюся, що воно не буде довгим.
– Так, капітане! – відповів юнак.
Діку Сенду самому кортіло взяти участь у полюванні, але він розумів, що на шлюпці більше користі буде від досвідченого китобоя, та й, крім того, лише він один може замінити капітана Гуля на «Пілігримі». Тому він беззаперечно підкорився.
Отже, на полювання вирушила уся команда «Пілігрима». Четверо матросів сядуть на весла, а боцман Говік стане біля кормового весла, яке слугує стерном звичайного зразка. Стерно не дає можливості миттєво маневрувати. Якщо під час полювання гребні весла зламаються, то кормове весло в умілих руках може вивести шлюпку з-під ударів розлюченого кита.
Капітан Гуль займе місце гарпунника – йому ця робота дістається не в перше. Він має закинути гарпун, стежити за розмотуванням довгої мотузки, закріпленої на кінці гарпуна, і, нарешті, добити пораненого кита списом, коли той спливе на поверхню океану.
Іноді для китобійного промислу використовують вогнепальну зброю. На борту корабля чи на носі шлюпки встановлюється особлива гармата, вона стріляє розривними кулями, які кромсають тіло кита, чи ж за допомогою якої викидають гарпун, на кінчику якого закріплена мотузка. Але на «Пілігримі» не було таких пристосувань. До речі, моряки не надто полюбляють новаторства, надаючи перевагу перед цим дорогим і складним у керуванні штукенціям звичайному гарпуну і спису, якими вони володіють дуже вправно. І капітан Гуль теж вирушав на полювання зі звичайною зброєю китобоїв.
Смугастик знаходився на відстані близько п’яти миль від «Пілігрима». Погода ніби сприяла полюванню. Море було спокійним – тож шлюпці легше буде маневрувати. Вітру майже не було, і не доводилося побоюватися, що «Пілігрим» віднесе далеко убік, поки екіпаж полюватиме.
Штирбортну шлюпку спустили на воду, і четверо матросів зайняли у ній місця.
Боцман Говік скинув їм два гарпуни і кілька довгих списів із гострими наконечниками. До цього знаряддя нападу він додав п’ять бухт[26] гнучкого й міцного троса, по шістсот футів у кожній бухті. Коли одна бухта розмотається, матроси підв’язують до кінця троса другу, третю… Але інколи й трьох тисяч футів троса буває замало, – так глибоко пірнає кит.
Гарпуни, списи і трос – все спорядження для китобоїв було вкладено на носі човна. Зайнявши свої місця, Говік і четверо матросів чекали лише наказу капітана. Тепер залишилося лише одне вільне місце на носі шлюпки, його мав зайняти сам капітан Гуль.
Перед тим як вирушити на полювання, екіпаж «Пілігрима» поклав корабель у дрейф, тобто реї були обрасоплені так, що вітрила справляли протидію і судно залишалося на місці майже нерухомо.
Перед тим як сісти у шлюпку, капітан Гуль кинув останній погляд на шхуну. Вітрила були надійно закріплені, снасті гарно витягнуті. Дік Сенд мав сам залишатися на судні, можливо, навіть протягом тривалого часу.
Капітан хотів позбавити його від необхідності переставляти вітрила і маневрувати, якщо тільки цього не вимагатимуть особливі обставини.
Переконавшись, що все гаразд, капітан покликав до себе юнака і сказав йому:
– Діку, залишаю тебе самого. Пильнуй! Можливо, наперекір очікуванням, «Пілігриму» доведеться піти нам назустріч, якщо ми запливемо надто далеко, тоді Том і його товариші допоможуть тобі поставити вітрила. Ти гарненько розтовкмачиш їм, що треба робити, і я певен, що вони чудово впораються з роботою.
– Капітане Гулю, – сказав старий Том. – Містер Дік може розраховувати на нас.
– Наказуйте, наказуйте! – вигукнув Бат. – Ми покажемо, як ми вміємо працювати!
– Навіщо зволікати? – запитав Геркулес, закачавши рукави.
– Поки що немає потреби, – посміхаючись, відповів юнак.
– Я готовий! – сказав велетень.
– Погода сьогодні чудова, – продовжував капітан Гуль, – та й вітер, припускаю, не посвіжішає. Проте, що б не трапилося, Діку, не спускай на воду шлюпку і не залишай судно!
– Так, капітане!
– Якщо, переслідуючи кита, ми відійдемо далеко в бік і потрібно буде, аби «Пілігрим» пішов за нами, я подам тобі сигнал: підніму вимпел на кінці багра.
– Будьте спокійні, капітане. Я очей не спущу з вашої шлюпки, – відповів Дік Сенд.
– Чудово, голубчику, – сказав капітан Гуль. – Більше холоднокровності і хоробрості! Пам’ятай, ти тепер помічник капітана. Дивись, Діку, не осором свого звання. Нікому ще не доводилося отримати його в твоєму віці.
Дік не відповів, лише посміхнувся і зашарівся. Капітан Гуль зрозумів значення цієї посмішки та рум’янцю.
«Який славний хлопчина! – подумав він. – Скромність і доброта – у цих двох словах весь характер Діка!».
Судячи з прощальних напучувань, легко було здогадатися, що капітан Гуль знехотя залишає корабель навіть на кілька годин, хоча жодної небезпеки не передбачалося. Але всемогутня пристрасть мисливця і, найголовніше, палке бажання поповнити вантаж ворванню, аби виконати зобов’язання, взяті на себе Джемсом Уелдоном у Вальпараїсо, – усе це спонукало його зважитись на небезпечну експедицію.
Спокійне море обіцяло легку погоню за китом. Ані команда «Пілігрима», ані сам капітан не могли встояти перед спокусою. До того ж китобійну експедицію буде, нарешті, закінчено, – і це останнє міркування переважило усе решту в душі капітана.
Він рішуче ступив до штормтрапу, спущеного у шлюпку.
– Вдалого полювання! – побажала йому місіс Уелдон.
– Дякую!
– Будь ласка, капітане Гулю, не бийте боляче цього бідолашного кита! – крикнув маленький Джек.
– Буду намагатися, мій хлопчику! – відповів капітан Гуль.
– Упіймайте його тихенько!..
– Так… так… Я одягну пальчатка!
– Інколи на спинах цих ссавців знаходять досить цікавих комах! – поквапився зауважити кузен Бенедикт.
– Що ж, пане Бенедикте, – сміючись, відповів капітан Гуль, – ніхто не завадить і вам «пополювати», коли нашого смугача буде пришвартовано до борту «Пілігрима»!
І, повернувшись до Тома, він додав:
– Ох, капітане Гулю, – зітхнув Дік Сенд, – якби Дінго міг говорити! Він би пояснив нам, що означають ці букви і чому він точить зуб на нашого кока!
– Та ще й який зуб! – розсміявся капітан Гуль, вказуючи на Дінго, який цієї хвилини позіхнув, виставивши свої страшні ікла.
Розділ шостий
Кит на горизонті
– Ось побачите, – проголошував стерновий Болтон, – одного чудового дня цей пес підійде до мене і поцікавиться: «Куди тримаємо курс, Болтоне? Який вітер нині дме? Норд-вест чи вест-норд-вест?» І мені доведеться відповідати.
– Та хіба ж мало тварин, які розмовляють, – розмірковував інший матрос, – сороки, папуги!.. Чому б і псу не заговорити, якщо йому цього захочеться? Здається, дзьобом розмовляти важче, аніж пащею.
– Так, – підтвердив боцман Говік, – та чомусь досі псів, які вміють розмовляти ще не було.
Команда «Пілігрима» надзвичайно здивувалася б, якби дізналася, що такі собаки існують. Наприклад, в одного данського вченого був песик, який чітко вимовляв слів із двадцять. Але величезне провалля віддаляє таке вміння від справжньої усвідомленої мови. У собаки данського вченого голосові зв’язки були влаштовані так, що дозволяли відтворювати членороздільні звуки. Але зміст цих слів пес розумів не більше, аніж, скажімо, папуги, сойки чи сороки. Для всіх «балакучих» тварин слова – це лише різновид співу чи крику, – значення цих звуків залишається для них неосяжним.
Як би то не було, але Дінго став героєм дня на борту «Пілігрима». До його честі слід сказати, що він через це аніскілечки не запишався. Капітан Гуль неодноразово повторював дослід: він розкладав дерев’яні кубики перед собакою, і Дінго безпомилково і не вагаючись щоразу витягав два кубики з буквами «С» і «В», не звертаючи уваги на решту букв абетки.
Кілька разів капітан цей дослід провів і при кузені Бенедикті. Але вчений переймався лише комахами, і поведінка Дінго аніскілечки не цікавила його.
– Не варто думати, – сказав він якось, – що лише собаки обдаровані подібною кмітливістю. Є чимало й інших розумних тварин. Але й вони, так само як і собаки, лише підпорядковуються інстинкту. Згадайте хоча б пацюків, які тікають з кораблів, приречених на загибель; згадайте бобрів – вони передбачають підіймання води у річці і надбудовують свої греблі; згадайте віслюків, у яких чудова пам’ять; згадайте, зрештою, трьох коней, які належали Нікомеду, Скандербегу і Оппієну, – вони померли з горя після смерті своїх господарів. Були й інші тварини, якими мав би пишатися весь тваринний світ. Відомі випадки, коли на диво навчені птахи писали без помилок слова під диктовку свого вчителя, коли папуги рахували, скільки гостей у кімнаті, з точністю, якій позаздрив би обчислювач бюро довготи і широти. Хіба ж не існувало папуги, за якого заплатили сто золотих, бо він читав одному кардиналу, своєму господарю, весь символ віри не запинаючись. Хіба ж ентомолог не має законно пишатися, коли бачить, як прості комахи дають докази високо розвинутого інтелекту і підтверджують вислів: «In minimis maximus Deus».[24] Адже мурахи могли б побитися об заклад із будівельниками наших великих міст. Я дуже пишаюся тим, що деякі крихітні комахи також проявляють певний інтелект. Водяні павуки-сріблянки, які не знають законів фізики, будуть повітряні дзвони, блохи везуть екіпажі, як треновані рисаки, виконують стройові вправи не згірш від карабінерів, стріляють із гармат краще за дипломованих артилеристів, які закінчили Вест-Пойнт.[25] Ні, Дінго не заслуговує, аби його так хвалили. Якщо він такий тямущий в абетці – це не його заслуга: він належить до ще новітньої для зоології породи canis alphabeticus – «собак-грамотіїв», які, як очевидно, зустрічаються у Новій Зеландії. Але такі речі заздрісливого ентомолога аніскільки не принизили Дінго в очах спільноти, і на баці про нього як і раніше говорили не інакше, як про справжнє диво.
Один лише Негоро не розділяв загального захоплення псом. Можливо, він вважав його занадто розумним. Дінго ставився до суднового кока так само вороже, і Негоро не втратив би нагоди відплатити йому за це, якби Дінго не був здатен «постояти за себе», по-перше, і якби, по-друге, він не став улюбленцем всього екіпажу.
Негоро намагався якомога рідше перетинатися із Дінго. Це не завадило Діку Сенду підмітити, що після випадку з кубиками взаємна ненависть людини і собаки посилилась. У цьому було щось незбагненне.
Десятого лютого стомлюючі штилі, під час яких «Пілігрим» не рухався з місця, чергувалися з поривами зустрічного вітру. Але цього дня норд-ост помітно затих, і капітан Гуль мав надію на швидку зміну вітру. Він мріяв про північно-західний вітер, який дав би можливість шхуні-бригу підняти усі вітрила. З Оклендського порту «Пілігрим» вийшов лише дев’ятнадцять днів тому. Затримка була не така вже й велика, і, якби повіяв попутній вітер, чудово влаштована шхуна-бриг могла би швидко надолужити згаяний час. Але бажана зміна вітру ще не настала. Треба було чекати ще кілька днів.
Як і раніше, океан лежав водяною пусткою. Жодне судно не зазирало у ці широти. Мореплавці залишили їх. Китобої, які полювали у південних полярних морях, не збиралися ще повертатися на батьківщину, і «Пілігрим», який через надзвичайні обставини залишив місце полювання раніше часу, не міг сподіватися на зустріч хоч з якимось кораблем, який іде до тропіку Козерога.
Трансокеанські пакетботи, як вже говорилося, здійснювали рейси між Америкою та Австралією під більш низькими широтами.
Одначе саме тому що море було таким порожнім, воно особливо приваблювало до себе увагу. Водночас, на відміну від поверхового спостерігача, справжнім морякам, людям, які вміють бачити і вгадувати, воно видається безкінечно розмаїтим. Невловима його мінливість захоплює людей, які мають уяву і відчувають поезію океану. Ото пливе пучок морської трави; там довгі водорості залишають на поверхні води легкий хвилястий слід; а ось хвилі гойдають уламок дошки, і так хочеться вгадати, яка подія пов’язана з цим уламком. Безкінечний простір дає багату поживу для уяви. У кожній із цих молекул води, які то піднімаються в димці пари до хмарин, то проливаються дощем у море, приховується, ймовірно, таємниця якоїсь катастрофи. І як же треба заздрити тим допитливим головам, які вміють вивідувати в океану його таємниці, підніматися від його вічно рухливих вод до небесної височини.
Скрізь життя – і під водою, і над водою! Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як полюють на маленьких рибок зграї перелітних пташок, які залишили приполярні краї перед приходом зимової стужі. Дік Сенд, перейнявши у Джемса Уелдона разом із багатьма іншими корисними навичками також і мистецтво влучної стрільби, довів, що він однаково гарно володіє рушницею і револьвером: юнак підстрелив на льоту кілька пташок.
Над водою кружляли буревісники – одні абсолютно білі, інші з темною облямівкою на крилах. Іноді пролітали зграї капських буревісників, а у воді проносилися пінгвіни, які на землі такі недолугі й так смішно ходять. Одначе, як зауважив капітан Гуль, обрубки крил слугують пінгвінам справжніми плавниками, у воді ці птахи можуть змагатися з найшвидшими рибами, тож моряки іноді приймають їх за тунців. Високо у небі планерують гігантські альбатроси, розкинувши крила у десять футів завширшки. Вони спускаються на воду і дзьобом шукають собі в ній їжу.
Ці постійно мінливі картини – неймовірно захопливе видовище. Лише людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним.
Удень 10 лютого місіс Уелдон, прогулюючись палубою «Пілігрима», помітила, що поверхня моря раптово стала червонуватою. Здавалося, воду пофарбувала кров. Скільки бачить око, навсібіч розляглося це загадкове червоне поле. Дік Сенд грався з маленьким Джеком неподалік від місіс Уелдон, вона сказала йому:
– Поглянь, Діку, який дивний колір має море. Звідки це забарвлення?
Може, тут якась морська трава?
– Ні, місіс Уелдон, – відповів юнак, – цього забарвлення воді надають міріади крихітних ракоподібних, які слугують звичайним харчем для великих морських ссавців. Рибалки дуже вдало назвали цих рачків «китовою юшкою».
– Рачки! – сказала місіс Уелдон. – Але вони такі крихітні, що їх цілком можна назвати морськими комахами! Кузен Бенедикт, певно, з радістю додасть їх до своєї колекції. І місіс Уелдон гучно покликала:
– Кузене Бенедикте! Йдіть-но сюди. Кузен Бенедикт вийшов з каюти майже водночас із капітаном Гулем.
– Погляньте лишень, кузене Бенедикте! Бачите величезну червону пляму на морі? – запитала місіс Уелдон.
– Еге ж! – вигукнув капітан Гуль. – Китова юшка! Оце чудова нагода вивчити дуже цікавих рачків, пане Бенедикте!
– Дурниці! – сказав ентомолог.
– Як «дурниці»?! – вигукнув капітан. – Ви не маєте права виявляти таку байдужість! Якщо не помиляюся, ці рачки належать до одного з шести класів членистоногих і у як такі…
– Дурниці! – повторив кузен Бенедикт, заперечуючи головою.
– Одначе! Така байдужість у ентомолога…
– Не забувайте, капітане Гулю, – перервав його кузен Бенедикт, – що я вивчаю комах, зокрема шестиногих.
– Тож вас ці рачки не цікавлять, пане Бенедикте? Але якби ви мали шлунок кита, неймовірно зраділи би такому банкету! Знаєте, місіс Уелдон, коли нам, китобоям, трапляється наткнутися у морі на таку зграю рачків, ми поспішаємо підготувати гарпуни і шлюпки. У таких випадках можна не сумніватися, що здобич десь поблизу…
– Але як можуть такі крихітні рачки нагодувати велетенського кита? – запитав Джек.
– Що ж тут дивного, друже? – відповів капітан Гуль. – Адже готують смачні страви з манки, крохмалю або з борошна найдрібнішого помелу. Так вже вигадала природа: коли кит пливе у цій червоній воді, юшка для нього готова, – йому потрібно лише відкрити свою величезну пащеку.
Міріади рачків потрапляють туди, і він стуляє рота. Тоді рогові пластинки, – так званий «китовий вус», – які щіткою звисають у нього з піднебіння, виконують роль сіті. Ніщо не може вислизнути з його рота, і маса рачків прямує у великий шлунок кита так само просто, як суп у твій животик.
– Ти розумієш, Джеку, – додав Дік Сенд, – що пан кит не витрачає часу на те, аби чистити від шкаралупи кожного рачка, як ти, наприклад, коли їси креветок.
– У той час як велетень-ненажера ласує своєю «юшкою», – сказав капітан Гуль, – кораблю легше підійти до нього, не викликаючи в кита занепокоєння. Найбільш влучна мить пустити в хід гарпуна…
Цієї миті, ніби на підтвердження слів капітана Гуля, вахтовий матрос крикнув:
– Кит на горизонті – попереду з лівого борту! Капітан Гуль випростався на весь зріст.
– Кит! – вигукнув він і в мисливському запалі побіг на ніс.
Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд і навіть кузен Бенедикт пішли за ним. Справді, за чотири милі, під вітром, в одному місці море ніби закипіло. Досвідчений китобій не міг помилитися: серед червоних хвиль рухався велетенський морський ссавець. Але відстань ще була надто великою, щоб можна було визначити породу цього ссавця. Пород цих кілька, і кожна досить різко відрізняється від інших.
Можливо, це один із видів справжніх китів, за якими зазвичай полюють китобої північних морів? У справжніх китів немає спинного плавця, під шкірою у них товстий шар жиру. Довжина справжніх китів іноді сягає вісімдесяти футів, але середня їхня довжина не більше шістдесяти футів. Від одного такого страховиська можна отримати до ста бочок ворвані.
А може, це смугач, який належить до породи спинопе-рих китів, – одна вже назва має викликати повагу в ентомолога. У смугачів – схожі на крила спинні білі плавці завдовжки у половину тулуба, це своєрідний літаючий кит. Але це міг бути і великий смугач, відомий також під назвою смугача-горбача, в нього також є плавець на спині, а завдовжки він не поступається справжнім китам. Поки ще не можна було визначити, до якого виду належить кит, якого помітив вахтовий.
Капітан Гуль і весь екіпаж «Пілігрима» жадібно стежив за ссавцем.
Якщо годинникар, дивлячись на настінні годинники у чужій кімнаті, відчуває нездоланну потребу їх завести, то яке пристрасне бажання загарпунити здобич охоплює китобоя при спогляданні плаваючого в океані кита? Кажуть, полювання на великого звіра захоплює ще більше, ніж полювання на дрібну здобич. Якщо мисливський запал тим сильніше, чим більша здобич, то що ж має відчувати ловець слонів чи китів?
Екіпаж «Пілігрима» хвилювався ще й тому, що судно поверталося на батьківщину недостатньо завантаженим!..
Капітан Гуль пильно вдивлявся вдалечінь. Кита ще важко було роздивитися з такої відстані, але око досвідченого китобоя безпомилково визначало деякі ознаки навіть здалеку: за фонтанами, які виривалися з водометних отворів кита, вже можна було визначити, до якої породи він належить.
– Це не справжній кит! – вигукнув капітан Гуль. – У справжніх фонтани вищі і тонші. Без сумнівів, це й не горбач! Коли фонтан вилітає з шумом, схожим на віддалений гул канонади, можна впевнено сказати, що маємо справу з горбачем. Але тут нічого подібного немає. Прислухайтеся гарненько. Тут фонтан видає шум зовсім інакший.
– Що ти скажеш про це, Діку? – запитав капітан Гуль, повернувшись до юнака.
– Мені здається, капітане, що це смугач, – відповів Дік Сенд. – Дивіться, які потужні фонтани вилітають у повітря. І нібито водяних струменів у них більше, ніж пара. Якщо я не помиляюся, саме ця особливість притаманна смугачам?
– Правильно, Діку! – відповів капітан Гуль. – Жодних сумнівів! Там, у червоній воді, пливе смугач.
– Як добре! – вигукнув маленький Джек.
– Так, дорогенький! Подумати лишень, яка велетенська тварина спокійно смакує собі і навіть не підозрює, що за нею стежать китобої!
– Мені здається, – скромно зауважив Дік, – що це дуже великий екземпляр смугача.
– Беззаперечно! – відповів капітан Гуль, у якого сяяли очі від хвилювання. – Завдовжки щонайменше футів сімдесят.
– Чудово! – вигукнув боцман. – Загарпунити б із півдюжини таких китів, і тоді повністю навантажили б усі трюми нашого корабля.
– Так, півдюжини цілком було б достатньо, – зітхнувши мовив капітан Гуль. Аби краще роздивитися кита, він виліз на бушприт.
– У нас двісті порожніх бочок. От якби впіймати цього кита, – додав боцман, – відразу б заповнили ворванню не менше сотні бочок…
– Так… Не менше сотні! – шепотів капітан Гуль.
– Це правда, – підтвердив Дік Сенд, – але напасти на такого здорованя – справа не з легких.
– Так. Справа важка, вельми важка. У великих смугачів хвіст велетенської сили, і до них треба наближатися дуже обережно. Найміцніша шлюпка розлетиться в друзки від удару їхнього хвоста. Але заради такої наживи варто ризикнути.
– Великий смугач – велика здобич! – сказав один із матросів.
– І вигідна! – додав інший.
– Шкода пройти повз і не привітатися з таким китом! – підсумував третій.
Всій команді страшенно закортіло пополювати. Скільки ворвані було у цій тушці, яка зараз плавала на поверхні води так близько, що, здавалося, рукою дістати можна!
Здавалося, варто лише підставити бочки – і ворвань поллється в них широким струменем. Трохи зусиль – і трюм «Пілігрима» буде заповнено.
Піднявшись на ванти фок-щогли, матроси жадібно стежили за кожним рухом кита, і нетерплячі вигуки видавали їхні почуття.
Капітан Гуль замовк і гриз від напруження нігті. Ніби потужний магніт, смугач притягував до себе «Пілігрим» і весь його екіпаж.
– Мамо! Мамо! – вигукнув маленький Джек. – Я хочу подивитися, як влаштований кит!
– Ох, ти хочеш подивитися на кита, друже? Що ж, а чому б не потішити тебе? Чи не так, друзі? – звернувся капітан Гуль до матросів, вже не в змозі протистояти спокусі. – Людей у нас малувато… Та байдуже, якось впораємося…
– Упораємося, впораємося! – в один голос закричали матроси.
– Мені не вперше доведеться виконувати обов’язки гарпунника, – продовжував капітан Гуль. – Подивимося, чи не розучився я метати гарпун…
– Ура, ура, ура! – загукали матроси.
Розділ сьомий
Підготовка до полювання
Місіс Уелдон запитала капітана Гуля, чи не небезпечно в таких умовах це для команди і для нього самого.
– Ні, місіс Уелдон, – відповів капітан Гуль. – Жодної небезпеки немає. Мені не раз доводилося полювати на китів на одній шлюпці, і не було випадку, щоб я не досяг мети. Повторюю, жодної небезпеки ані для нас, ані для вас.
Місіс Уелдон заспокоїлась і припинила розпитувати.
Капітан Гуль відразу ж дав розпорядження зробити всі необхідні приготування для полювання на смугача. Він із досвіду знав, що полювання буде важким, і вирішив якомога краще підготуватися.
На «Пілігримі» була шлюпка, встановлена на кіль-блоках між грот-щоглою і фок-щоглою, ще три китобійні шлюпки: одна підвішена з лівого, інша з правого борту, а третя – на кормі, за гакабортом.
Зазвичай ці три китобійні шлюпки використовували усі разом в погоні за китами.
Але капітан Гуль міг вислати проти смугача лише одну шлюпку. Як відомо, при стоянці у Новій Зеландії вербувалися матроси і гарпунники, які допомагали постійній команді «Пілігрима» під час промислового сезону. Наразі цієї допоміжної команди не було, і «Пілігрим» міг спорядити на полювання лише п’ять матросів, тобто стільки, скільки потрібно для обслуговування однієї шлюпки. Від допомоги Тома та його товаришів, які поспішили запропонувати свої послуги, капітан Гуль змушений був відмовитись: керувати шлюпкою під час полювання на кита можуть лише досвідчені моряки. Один невдалий поворот керма чи несвоєчасний помах весла у момент нападу загрожують шлюпці загибеллю.
З іншого боку, капітан Гуль не міг залишити своє судно без принаймні одного досвідченого моряка на борту: раптом щось трапиться.
Та й на китобійній шлюпці потрібні сильні люди, капітану Гулю хоч-не-хоч довелося доручити судно Діку Сенду.
– Діку, – сказав він, – залишаю тебе своїм заступником на час полювання. Сподіваюся, що воно не буде довгим.
– Так, капітане! – відповів юнак.
Діку Сенду самому кортіло взяти участь у полюванні, але він розумів, що на шлюпці більше користі буде від досвідченого китобоя, та й, крім того, лише він один може замінити капітана Гуля на «Пілігримі». Тому він беззаперечно підкорився.
Отже, на полювання вирушила уся команда «Пілігрима». Четверо матросів сядуть на весла, а боцман Говік стане біля кормового весла, яке слугує стерном звичайного зразка. Стерно не дає можливості миттєво маневрувати. Якщо під час полювання гребні весла зламаються, то кормове весло в умілих руках може вивести шлюпку з-під ударів розлюченого кита.
Капітан Гуль займе місце гарпунника – йому ця робота дістається не в перше. Він має закинути гарпун, стежити за розмотуванням довгої мотузки, закріпленої на кінці гарпуна, і, нарешті, добити пораненого кита списом, коли той спливе на поверхню океану.
Іноді для китобійного промислу використовують вогнепальну зброю. На борту корабля чи на носі шлюпки встановлюється особлива гармата, вона стріляє розривними кулями, які кромсають тіло кита, чи ж за допомогою якої викидають гарпун, на кінчику якого закріплена мотузка. Але на «Пілігримі» не було таких пристосувань. До речі, моряки не надто полюбляють новаторства, надаючи перевагу перед цим дорогим і складним у керуванні штукенціям звичайному гарпуну і спису, якими вони володіють дуже вправно. І капітан Гуль теж вирушав на полювання зі звичайною зброєю китобоїв.
Смугастик знаходився на відстані близько п’яти миль від «Пілігрима». Погода ніби сприяла полюванню. Море було спокійним – тож шлюпці легше буде маневрувати. Вітру майже не було, і не доводилося побоюватися, що «Пілігрим» віднесе далеко убік, поки екіпаж полюватиме.
Штирбортну шлюпку спустили на воду, і четверо матросів зайняли у ній місця.
Боцман Говік скинув їм два гарпуни і кілька довгих списів із гострими наконечниками. До цього знаряддя нападу він додав п’ять бухт[26] гнучкого й міцного троса, по шістсот футів у кожній бухті. Коли одна бухта розмотається, матроси підв’язують до кінця троса другу, третю… Але інколи й трьох тисяч футів троса буває замало, – так глибоко пірнає кит.
Гарпуни, списи і трос – все спорядження для китобоїв було вкладено на носі човна. Зайнявши свої місця, Говік і четверо матросів чекали лише наказу капітана. Тепер залишилося лише одне вільне місце на носі шлюпки, його мав зайняти сам капітан Гуль.
Перед тим як вирушити на полювання, екіпаж «Пілігрима» поклав корабель у дрейф, тобто реї були обрасоплені так, що вітрила справляли протидію і судно залишалося на місці майже нерухомо.
Перед тим як сісти у шлюпку, капітан Гуль кинув останній погляд на шхуну. Вітрила були надійно закріплені, снасті гарно витягнуті. Дік Сенд мав сам залишатися на судні, можливо, навіть протягом тривалого часу.
Капітан хотів позбавити його від необхідності переставляти вітрила і маневрувати, якщо тільки цього не вимагатимуть особливі обставини.
Переконавшись, що все гаразд, капітан покликав до себе юнака і сказав йому:
– Діку, залишаю тебе самого. Пильнуй! Можливо, наперекір очікуванням, «Пілігриму» доведеться піти нам назустріч, якщо ми запливемо надто далеко, тоді Том і його товариші допоможуть тобі поставити вітрила. Ти гарненько розтовкмачиш їм, що треба робити, і я певен, що вони чудово впораються з роботою.
– Капітане Гулю, – сказав старий Том. – Містер Дік може розраховувати на нас.
– Наказуйте, наказуйте! – вигукнув Бат. – Ми покажемо, як ми вміємо працювати!
– Навіщо зволікати? – запитав Геркулес, закачавши рукави.
– Поки що немає потреби, – посміхаючись, відповів юнак.
– Я готовий! – сказав велетень.
– Погода сьогодні чудова, – продовжував капітан Гуль, – та й вітер, припускаю, не посвіжішає. Проте, що б не трапилося, Діку, не спускай на воду шлюпку і не залишай судно!
– Так, капітане!
– Якщо, переслідуючи кита, ми відійдемо далеко в бік і потрібно буде, аби «Пілігрим» пішов за нами, я подам тобі сигнал: підніму вимпел на кінці багра.
– Будьте спокійні, капітане. Я очей не спущу з вашої шлюпки, – відповів Дік Сенд.
– Чудово, голубчику, – сказав капітан Гуль. – Більше холоднокровності і хоробрості! Пам’ятай, ти тепер помічник капітана. Дивись, Діку, не осором свого звання. Нікому ще не доводилося отримати його в твоєму віці.
Дік не відповів, лише посміхнувся і зашарівся. Капітан Гуль зрозумів значення цієї посмішки та рум’янцю.
«Який славний хлопчина! – подумав він. – Скромність і доброта – у цих двох словах весь характер Діка!».
Судячи з прощальних напучувань, легко було здогадатися, що капітан Гуль знехотя залишає корабель навіть на кілька годин, хоча жодної небезпеки не передбачалося. Але всемогутня пристрасть мисливця і, найголовніше, палке бажання поповнити вантаж ворванню, аби виконати зобов’язання, взяті на себе Джемсом Уелдоном у Вальпараїсо, – усе це спонукало його зважитись на небезпечну експедицію.
Спокійне море обіцяло легку погоню за китом. Ані команда «Пілігрима», ані сам капітан не могли встояти перед спокусою. До того ж китобійну експедицію буде, нарешті, закінчено, – і це останнє міркування переважило усе решту в душі капітана.
Він рішуче ступив до штормтрапу, спущеного у шлюпку.
– Вдалого полювання! – побажала йому місіс Уелдон.
– Дякую!
– Будь ласка, капітане Гулю, не бийте боляче цього бідолашного кита! – крикнув маленький Джек.
– Буду намагатися, мій хлопчику! – відповів капітан Гуль.
– Упіймайте його тихенько!..
– Так… так… Я одягну пальчатка!
– Інколи на спинах цих ссавців знаходять досить цікавих комах! – поквапився зауважити кузен Бенедикт.
– Що ж, пане Бенедикте, – сміючись, відповів капітан Гуль, – ніхто не завадить і вам «пополювати», коли нашого смугача буде пришвартовано до борту «Пілігрима»!
І, повернувшись до Тома, він додав: