Страница:
Інша жива істота, врятована з розтрощеного корабля, ймовірно, повторила б те саме, якби вміла розмовляти. Мова йде про пса, який страшенно розлютився, коли побачив Негоро. Було щось дивне у цій антипатії тварини до суднового кока.
Дінго – так кликали пса – був із породи великих сторожових псів, які водяться у Новій Голландії.[18] Проте капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому капітан знайшов напівмертвого від голоду пса на західному березі Африки поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася чудова тварина, і він узяв її до себе на корабель. Одначе Дінго не прив’язався до нового власника. Можна було подумати, що він сумує за попереднім господарем, з яким його силоміць розлучили і якого неможливо було розшукати у цій пустельній місцевості.
Дві букви – «С» і «В», вигравіювані на ошийнику, – все, що пов’язувало собаку з її минулим, яке залишилося для нового власника загадкою.
Дінго був великим, сильним псом, більшим за піренейських собак, і міг вважатися чудовим зразком новоголландської породи собак. Коли він ставав на задні лапи й закидав голову, то був зростом з дорослу людину.
М’язисті, дужі, незвично рухливі родичі Дінго, не вагаючись, нападають на ягуара чи пантеру і не бояться самотужки боротися з ведмедем.
Шерсть у Дінго була густа, темно-руда, з білуватими підпалинами на морді, хвіст довгий, пухнастий і пружний, як у лева. Такий пес, якщо його розгнівати, міг стати небезпечним ворогом, і не дивно, що Негоро не був у захваті від прийому, який виказав йому цей дужий пес.
Дінго не виглядав надто люб’язним, проте й хижим його назвати не можна було. Швидше, він виглядав сумним. Старий Том ще на «Вальдеку» помітив, що Дінго ніби недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм зла, але весь час тримався від них на відстані. Може, під час його мандрівок узбережжям туземці погано з ним поводилися? Так чи інакше, але він не підходив до Тома та його товаришів, хоча це були славні, добрі люди. За ті десять днів, які вони провели разом на борту корабля, що зазнав катастрофи, Дінго все ще тримався осторонь товаришів по нещастю. Як і чим він харчувався у ці дні, залишилося невідомим, але так само, як і ці люди, він жорстоко страждав від спраги.
При першому ж хвилюванні на морі судно мало б затонути і, звичайно ж, забрало би з собою у безодню океану лише трупи. Але несподівана зустріч із «Пілігримом», який затримався в дорозі через штилі й несприятливі вітри, та його капітаном врятувала їм життя.
Треба було лише завершити справу, повернувши на батьківщину врятованих із «Вальдека» негрів, які на додаток до нещастя ще й залишилися без усіх своїх заощаджень, зібраних за три роки роботи. Це й передбачалося зробити.
«Пілігрим», розвантажившись у Вальпараїсо, мав піднятися вздовж американського узбережжя до берегів Каліфорнії. І місіс Уелдон щиросердно пообіцяла Тому та його супутникам, що там вони знайдуть прихисток у її чоловіка, містера Джемса Уелдона, і він забезпечить їх усім необхідним для повернення до Пенсільванії. Нещасні могли тепер бути впевненими у майбутньому, і їм залишалося лише дякувати місіс Уелдон та капітанові Гулю. Справді, бідолашні негри були їм дуже зобов’язані і сподівалися коли-небудь віддячити за турботу.
Розділ п'ятий
«Пілігрим» пішов далі, намагаючись, наскільки це можливо, тримати курс на схід. Незмінні штилі трохи непокоїли капітана Гуля. У тому, що перехід з Нової Зеландії до Вальпараїсо триватиме зайвий тиждень чи два, не було нічого тривожного. Проте ця непередбачувана затримка могла cтомити пасажирів. Але місіс Уелдон не нарікала і терпляче витримувала всі незручності плавання.
Надвечір цього ж дня, 2 лютого, корпус «Вальдека» зник із горизонту. Капітан Гуль найперше зробив усе, аби зручно влаштувати Тома та його супутників. Тісний кубрик «Пілігрима» не міг вмістити зайвих п’ятеро людей, і капітан вирішив виділити їм місце на баку.[19] До того ж ці загартовані люди звикли працювати в важких умовах і були невибагливими. У погожу днину – а дні були спекотними й сухими – вони цілком могли там залишатися упродовж всього плавання.
Життя на судні, одноманітність якого лише ненадовго було порушено зустріччю з «Вальдеком», знову увійшло у звичну колію.
Том, Остін, Бат, Актеон і Геркулес раді були будь-якій роботі. Але коли вітер дме постійно в одному напрямку і вітрила вже поставлені, на судні робити нічого. Проте, коли потрібно було лягти на другий галс,[20] старий негр та його товариші взялися до роботи разом з екіпажем. І слід сказати, що коли гігант Геркулес брався тягти снасті, решта матросів могли стояти склавши руки. Цей могутній чолов’яга, зростом у шість футів з лишком, міг замінити собою лебідку.
Маленький Джек із захоплення спостерігав, як працює велетень. Він ніскілечки не боявся Геркулеса, коли той високо підкидав його у повітря, ніби ляльку. Джек верещав від задоволення.
– Ще вище, Геркулесе! – кричав він.
– Прошу, містере Джеку, – відповідав Геркулес.
– А тобі не важко?
– Та ви ж, мов пір’їнка!
– Тоді підніми мене високо-високо! Якомога вище!
І коли Геркулес підставив свою широку долоню і запропонував Джеку стати на неї обома ніжками, а потім витягнув руку і ходив так із хлопчиком по палубі, ніби цирковий атлет, Джек дивився на всіх згори вниз і, уявляючи себе велетнем, від душі веселився. Він напинався, аби стати важчим, але Геркулес навіть не помічав його зусиль.
Відтак маленький Джек мав уже двох друзів: Діка Сенда і Геркулеса.
Невдовзі у нього з’явився і третій друг – Дінго.
Як вже згадувалося, Дінго був не схильним до спілкування. Можливо, ця здатність з’явилася в нього на «Вальдеку», де люди йому були не до вподоби.
Але на «Пілігримі» настрій собаки швидко змінився. Джек, певно, зумів завоювати серце Дінго. Пес із задоволенням бавився з хлопчиком, а тому ці ігри були в радість. Невдовзі стало очевидно, що Дінго був із тих собак, які дуже люблять дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Але перетворювати пса у жвавого скакуна, хіба ж це не чудово? Можна сміливо сказати, що будь-яка дитина обере таку «конячку» натомість найгарнішого дерев’яного коника, навіть якщо у того до ніг прикручені коліщатка. Джек часто з насолодою стрибав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю забаганку свого маленького друга; худеньке хлопченя було для нього не важче, ніж жокей для скакового коня.
А яких втрат зазнавав щодня запас цукру на камбузі!
Дінго швидко став улюбленцем всього екіпажу. Лише Негоро намагався не зустрічатися з Дінго, який з першої ж миті, не зрозуміло чому, зненавидів кока.
Проте захоплення собакою не зменшило любові Джека до давнього друга – Діка Сенда. Як і раніше юнак проводив зі своїм маленьким приятелем увесь вільний від вахти час. Місіс Уелдон, ясна річ, була дуже задоволена цією дружбою.
Якось – це було 6 лютого – вона заговорила з капітаном Гулем про Діка Сенда. Капітан палко нахвалював молодого матроса.
– Можу ручитися вам, – казав він місіс Уелдон, – що хлопчик стане чудовим мореплавцем. Точно кажу, у нього вроджений інстинкт моряка. Мене вражає, з якою швидкістю він засвоює знання у нашій справі, хоча не має теоретичної підготовки, а як багато він дізнався за такий короткий час!
– До цього варто додати, – сказала місіс Уелдон, – що він чесний і добрий юнак, не по роках серйозний і дуже старанний. За всі роки, що ми знаємо його, жодного разу не дав ані найменшого приводу для невдоволення ним.
– Що й казати! – підхопив капітан Гуль. – Гарний хлопчина цей Дік! Недарма всі його так люблять.
– Коли ми повернемося до Сан-Франциско, – продовжувала місіс Уелдон, – чоловік віддасть його до морського училища, аби він міг отримати диплом капітана.
– І дуже добре зробить містер Уелдон, – зауважив капітан Гуль. – Я певен, що Дік Сенд колись стане гордістю американського флоту.
– У бідолашного хлопчика було важке сирітське дитинство. Він пройшов тяжку школу, – сказала місіс Уелдон.
Її уроки не минули даремно. Дік зрозумів, що лише наполеглива праця допоможе йому вибитися в люди, і зараз він на правильному шляху. Так, він буде людиною честі.
– Ну ж бо, погляньте на нього, місіс Уелдон, – продовжував капітан Гуль. – Він саме на вахті біля стерна і не зводить очей із фока. Він сама зосередженість і увага, тому судно йде просто за курсом. У хлопчика вже зараз виправка старого стернового. Гарний початок для моряка! Знаєте, місіс Уелдон, ремеслом моряка треба займатися змалку.
Хто не почав служби юнгою, той ніколи не буде справжнім моряком, принаймні на торговому флоті. У дитинстві добре засвоюєш уроки, і поступово твої дії стають не лише свідомими, але й інстинктивними, і зрештою моряк звикає приймати рішення так само швидко, як і маневрувати вітрилами.
– Проте, капітане, є чимало чудових моряків і на військовому флоті, – зауважила місіс Уелдон.
– Ясна річ. Але наскільки мені відомо, майже всі найкращі моряки змалку службу починали. Достатньо згадати Нельсона,[21] та й багатьох інших, які починали юнгами.
Цієї миті з каюти вийшов кузен Бенедикт. Як і зазвичай, весь у власних думках, він розсіяно блукав палубою, зазираючи у всі шпарини, нишпорив під клітками з курами, проводячи пальцями по швах в обшивці борту, – там, де вар облупився.
– Як почуваєтесь, кузене Бенедикте? – поцікавилася місіс Уелдон.
– Дякую вам, кузино, добре. Як завжди… Проте я вмираю від нетерпіння швидше повернутися на землю.
– Що ви там шукаєте під лавкою, містере Бенедикте? – запитав капітан Гуль.
– Комах, шановний, комах! – сердито відповів кузен Бенедикт. – Що, по-вашому, я можу шукати, якщо не комах?
– Комах? На жаль, вам доведеться потерпіти: у відкритому морі вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцію.
– Чому ж це так, шановний? Хіба не можна собі уявити, що на кораблі опиниться кілька екземплярів…
– Ні, кузене Бенедикте, ви нічого тут не знайдете, – перервала його місіс Уелдон. – Сердьтесь не сердьтесь на капітана Гуля, але його корабель – взірець чистоти, тож ваші пошуки даремні.
Капітан Гуль розсміявся.
– Місіс Уелдон перебільшує, – мовив він. – Проте, мені здається, ви й справді даремно витрачаєте час на пошуки комах, особливо, якщо йдеться про пошуки в каютах.
– Знаю, знаю! – з прикрістю стинувши плечима, вигукнув кузен Бенедикт.
– Я вже обнишпорив усі каюти згори до низу…
– Але в трюмі, – продовжував капітан Гуль, – ви таки знайдете кілька тарганів, якщо вони вас, звичайно ж, цікавлять!
– Безумовно, цікавлять! Як можуть не цікавити мене ці нічні прямокрилі комахи, які накликали на себе прокляття Вергілія і Горація! – почав виголошувати кузен Бенедикт, гордо випроставшись на весь зріст. – Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі «Periplaneta orientalis» і американського альбіноса, таргани, що мешкають…
– У бруді… – сказав капітан Гуль.
– Що владарюють на борту! – гордо поправив його кузен Бенедикт.
– Царство тарганів!
– О, відразу видно, що ви не ентомолог, шановний!
– У жодному разі!
– Послухайте, кузене Бенедикте, – посміхнулася місіс Уелдон, – сподіваюся, ви не вимагатимете, аби з любові до науки ми покірно віддали б себе на поживу тарганам?
– Я нічого не вимагаю, кузино! – відповів палкий ентомолог. – Єдине, чого я прагну, – це прикрасити свою колекцію яким-небудь рідкісним екземпляром.
– Ви невдоволені своїми новозеландськими знахідками?
– Навпаки, дуже задоволений, кузино. Мені пощастило спіймати там екземпляр жука-стафіліна, якого до мене знаходили лише у Новій Каледонії, тобто на кілька сот миль далі.
У цю хвилину Дінго, який весь час бавився з Джеком, підбіг до кузена Бенедикта.
– Йди геть, забирайся! – загаласував той, відштовхуючи собаку.
– О, містере Бенедикте! – вигукнув капітан Гуль. – Як можна любити тарганів і ненавидіти собак?
– Та ще й таких гарних собачок! – додав маленький Джек, обхопивши обома руками голову Дінго.
– Та… може… – пробурчав кузен Бенедикт. – Але ця огидна тварина обманула мої сподівання.
– Як, кузене Бенедикте! – вигукнула місіс Уелдон. – Невже ви й Дінго збиралися зарахувати до ряду двокрилих чи перетинчастокрилих?
– Ні, звичайно, – цілком серйозно відповів вчений. – Але ж Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрали на західно-африканському узбережжі!
– Абсолютно правильно, – підтвердила місіс Уелдон. – Том чув, як про це говорив капітан «Вальдека».
– Так от… я думав… я сподівався… що на цій тварині знайду хоч якихось комах, які належать лише до західно-африканської фауни…
– О, небо! – вигукнула місіс Уелдон.
– І я припускав, що, може, на ньому знайдеться яка-не-будь особливо люта блоха ще невідомого, нового виду…
– Ти чуєш, Дінго? – сказав капітан Гуль. – Чуєш, пес? Ти не виконав своїх обов’язків!
– Але я даремно вичісував йому шерсть, – продовжував із неприхованим смутком ентомолог, – на ньому не виявилося жодної блохи!
– Якби вам вдалося знайти бліх, сподіваюся, ви негайно би знищили їх? – вигукнув капітан.
– Шановний, – сухо відповів кузен Бенедикт, – вам не завадить знати, що сер Джон Франклін[22] ніколи даремно не вбивав комах, навіть американських комарів, укуси яких набагато болючіші від блошиних.
Гадаю, ви не будете заперечувати, що сер Джон Франклін у морській справі дещо тямив?
– Так! – Із поклоном відповів капітан Гуль.
– Якось його страшенно покусав москіт. Але Франклін лише дмухнув на нього і, відігнавши, з повагою сказав: «Будь ласка, йдіть геть. Світ достатньо великий для вас і для мене!»
– Так! – вимовив капітан Гуль.
– Так, шановний!
– А чи відомо вам, пане Бенедикте, – зауважив капітан Гуль, – що інша людина сказала про це набагато раніше за Франкліна?
– Інша?
– Так. На ймення дядечко Тобі.
– Хто ж він? Ентомолог? – жваво запитав кузен Бенедикт.
– Та ні, стерновий дядечко Тобі[23] не був ентомологом, але це не завадило йому, без зайвої, щоправда, поштивості, сказати мусі, яка гуділа біля його носа: «Забирайся, бідолашна! Світ великий, і ми можемо жити, не заважаючи одне одному».
– Молодчина цей дядечко Тобі! – вигукнув кузен Бенедикт. – Він помер?
– Припускаю, що так, – незворушно відповів капітан Гуль, – бо ж він ніколи й не існував.
Всі засміялися, дивлячись на кузена Бенедикта.
Такі дружні посиденьки допомагали урізноманітнювати довгі години плавання, яке вже добряче затяглося. Ясна річ, що у присутності кузена Бенедикта розмова щоразу провадилася довкола яких-небудь питань ентомологічної науки.
Море весь час було спокійним, але слабкий вітер ледь надував вітрила шхуни-брига, і «Пілігрим» майже не рухався на схід. Капітан Гуль нетерпляче чекав, коли ж судно досягне, нарешті, тих місць, де подують більш сприятливі вітри.
Слід сказати, що кузен Бенедикт намагався втаємничити Діка Сенда у царину ентомології. Але юнак ухилявся від цієї честі; тоді вчений почав читати лекції неграм. Справа скінчилася тим, що Том, Бат, Остін і Актеон почали тікати від кузена Бенедикта, варто лише було йому з’явитися на палубі. Шановному ентомологу доводилося задовольнятися лише одним слухачем – Геркулесом, у якого він виявив вроджену здатність відрізняти паразитів від вилохвостих комах.
Велетень-негр жив тепер в оточенні жуків-шкіроїдів, жужелиць, рогачів, жуків-могильників, довгоносиків, жуків-гнойовиків, сонечок, короїдів, хрущів, зернівок. Він дослідив усю колекцію кузена Бенедикта, який з острахом тремтів, коли бачив своїх тендітних комашок у товстих і міцних, як лещата, пальцях Геркулеса. Але велетень-учень так уважно слухав лекції, що професор вирішив навіть ризикнути заради нього своїми скарбами.
У той час як кузен Бенедикт займався з Геркулесом, місіс Уелдон навчала читанню й письму маленького Джека, а його друг, Дік Сенд, знайомив його з азами арифметики.
П’ятирічна дитина легше схоплює знання, коли уроки схожі на захопливу гру. Місіс Уелдон вчила Джека читанню не за абеткою, а за допомогою дерев’яних кубиків, на яких були намальовані великі гарні букви.
Малюка забавляло, що від поєднання цих букв виходять слова. Спочатку мама сама складала певне слово, а потім, перемішуючи кубики, пропонувала Джеку самостійно скласти те ж саме слово.
Хлопчику подобалося навчатися граючись. Щодня він довго грався своїми кубиками у каюті чи на палубі, то складав слова, то знову перемішував усі букви алфавіту.
Ця гра стала причиною випадку, настільки незвичайного і несподіваного, що про нього варто розповісти детально.
Трапилося це вранці 9 лютого.
Джек розташувався на палубі напівлежачи і складав із кубиків якесь слово; старий Том мав би знову скласти це слово після того, як хлопчик перемішає кубики. Дотримуючись правил гри, Том заплющив очі долонею, аби не бачити, яке слово складає Джек.
У наборі кубиків були не лише букви, але й цифри, – а відтак ця гра слугувала посібником для навчання не лише читанню, але й лічбі.
Джек влаштував усі кубики в один ряд і, нахмуривши брівки, обрав потрібні йому букви. Робота не з легких, і хлопчик так захопився нею, що не звертав уваги на Дінго, який кружляв біля нього. Раптом пес завмер на місці, уп’явшись очима в один кубик. Потім підняв передню праву лапу і завиляв хвостом. Далі схопив у зуби кубик, відбіг трохи далі і поклав його на палубу.
На цьому кубику було зображено велику літеру «С».
– Дінго, віддай! – вигукнув хлопчик, злякавшись, що пес проковтне кубик.
Але Дінго повернувся, узяв ще один кубик і поклав його поряд із першим.
На другому кубику було намальовано велику «В».
Тут Джек скрикнув.
На його крик прибігли місіс Уелдон, капітан Гуль і Дік Сенд, які гуляли по палубі. Джек розповів про те, що сталося.
Дінго розрізняв букви! Дінго вмів читати! Так, так! Джек бачив це на власні очі.
Дік Сенд пішов за кубиками, аби повернути їх Джеку. Дінго зустрів його гарчанням.
Проте юнак таки підняв кубики з палуби і поставив їх у ряд. Дінго знову кинувся до них, знову вибрав ті ж дві букви і відніс їх убік. Він ліг і, поклавши лапи на кубики, з викликом дивився на людей – чітко даючи зрозуміти, що не хоче їх віддавати. Решта букв абетки у нього не викликала жодного інтересу і ніби й не існувала для нього.
– Як дивно! – вигукнула місіс Уелдон.
– І справді, дуже дивно, – сказав капітан Гуль, пильно приглядаючись до кубиків.
– С, В, – прочитала місіс Уелдон.
– С, В, – повторив капітан Гуль. – Ті ж букви, що й на ошийнику Дінго! І, раптом повернувшись до старого негра, він запитав:
– Томе, ви, здається, казали, що цей пес лише віднедавна належав капітану «Вальдека»?
– Так, пане. Дінго потрапив на «Вальдек» років зо два тому.
– Капітан «Вальдека» знайшов його на західному узбережжі Африки?
– Так, пане, поблизу гирла Конго. Я не раз чув, як капітан «Вальдека» розповідав про це.
– І ніхто не знає, кому раніше належав Дінго і як він потрапив до Африки?
– Ніхто, капітане. Адже з собаками справи значно гірші, ніж із дітьми: документів у них немає жодних, та й розповісти вони нічого не можуть.
Капітан Гуль замовчав і замислився.
– Хіба ці дві букви про що-небудь вам кажуть, капітане? – поцікавилась місіс Уелдон, зважившись, нарешті, порушити мовчанку.
– Так, місіс Уелдон. Вони наводять мене на думку… Хоча, це може бути лише випадковий збіг.
– Який?
– Можливо, у цих двох буквах криється таємниця і вони допоможуть з’ясувати долю одного сміливого мандрівника.
– Не розумію. Що ви хочете цим сказати?
– Зараз поясню, місіс Уелдон. У тисяча вісімсот сімдесят першому році, тобто два роки тому, один мандрівник-француз подався до Африки з ініціативи Паризького географічного товариства, намагаючись перетнути континент із заходу на схід. Висхідним пунктом його експедиції саме було гирло річки Конго. Кінцевим пунктом, як це задумувалося, мав бути мис Дельгадо у гирлі ріки Рувума, за течією якої мандрівник збирався спуститися. Цю людину називали Самюель Вернон.
– Самюель Вернон?! – повторила місіс Уелдон.
– Так, місіс Уелдон. Прошу звернути увагу, що ім’я і прізвище починаються саме на ті букви, які Дінго обрав зі всієї абетки, і саме вони вигравіювані на його ошийнику.
– Справді, – сказала місіс Уелдон. – А що сталося з мандрівником?
– Він вирушив в експедицію, – відповів капітан Гуль, – і відтоді від нього жодної звістки.
– Жодної звістки? – перепитав Дік Сенд.
– Жоднісінької, – сказав капітан.
– Який же висновок з цього ви робите? – запитала місіс Уелдон.
– Я гадаю, що Самюелю Вернону не вдалося дістатися східного берега Африки. Або ж він загинув в дорозі, або ж його взяли в полон туземці.
– Тож цей пес…
– Господарем цього пса міг бути Самюель Вернон. Але якщо моє припущення правдиве, Дінго виявився щасливішим за свого господаря: йому пощастило повернутися назад до гирла Конго, де його знайшов капітан «Вальдека».
– А ви впевнені, що француза-мандрівника справді супроводжував собака, чи це лише ваші припущення?
– Ні, місіс Уелдон, це лише мої припущення, – відповів капітан Гуль.
– Але беззаперечним фактом залишається те, що Дінго знає букви «С» і «В», ініціали мандрівника. Як і де собака навчився розрізняти ці букви, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго чудово їх знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, ніби просить нас прочитати букви.
І справді, поведінку Дінго не можна було пояснити інакше.
– Хіба ж Самюель Вернон зважився на таку важку експедицію сам? – не вгавав Дік Сенд.
– Не знаю, – відповів капітан Гуль. – Але цілком можливо, що він узяв із собою загін носіїв-туземців.
Цієї хвилини Негоро вийшов з каюти на палубу. Спочатку ніхто не звернув на нього уваги, і тому ніхто не помітив його дивного погляду, який португалець кинув на собаку – той і далі стеріг два кубики з буквами «С» і «В». Але, вгледівши суднового кока, Дінго раптом люто загарчав і вишкірився. Негоро тієї ж миті пішов назад до каюти, але погляд, який він кинув на собаку, і погрозливий жест, який вирвався в нього, не віщували Дінго нічого доброго.
– Тут криється якась таємниця, – прошепотів капітан Гуль, від очей якого не приховалася жодна деталь цієї короткої сцени.
– І все ж таки дивно, містере Гулю, – зауважив Дік Сенд. – Як же це собака навчився розрізняти букви абетки?
– І нічого тут немає дивного! – заявив маленький Джек. – Мама часто розповідала мені про собаку, який вмів читати і писати, як справжній шкільний учитель, і навіть грав у доміно.
– Любий мій хлопчику, – посміхнувшись, сказала місіс Уелдон, – пес Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким вченим, як тобі здається. Якщо вірити тому, що мені розповідали, Муніто не вмів відрізнити одну букву від іншої, з яких він складав слова. Таємниця його «вченості» у тому, що Муніто мав чудовий гострий слух. Його господар, винахідливий американець, помітив цю якість у Муніто, почав розвивати її і зрештою досяг неймовірних результатів.
– Як же він досяг цього, місіс Уелдон? – запитав Дік Сенд. Таємниця вченого пса зацікавила його не менше, ніж Джека.
– А ось як, мій друже. Коли Муніто потрібно було «працювати» перед публікою, на столі розставляли кубики з буквами, на зразок кубиків Джека. Собака ходив по столу чекаючи, поки з публіки назвуть слово, яке він мав скласти. Обов’язковою умовою було, щоб це слово знав господар Муніто.
– Значить, за відсутності господаря… – почав юнак.
– … пес нічого не міг зробити, – сказала місіс Уелдон. – І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака походжав туди-сюди вздовж столу. І, коли підходив до букви, яка входила у задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав цю букву, а через те, що розрізняв звук, не вловимий ні для кого іншого; чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це слугувало для нього сигналом, Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншим кубиком у певній послідовності.
– І в цьому вся таємниця? – вигукнув Дік Сенд.
– Так, таємниця, як бачиш, зовсім нескладна, – відповіла місіс Уелдон. – Хоча, й більшість інших фокусів зазвичай такі ж прості. Коли господаря не було поруч, Муніто втрачав свій «хист». Тому мене так дивує, що і за відсутності Самюеля Вернона, – якщо тільки він справді був господарем собаки, – Дінго зумів розрізнити ці дві букви.
– Справді, – додав капітан Гуль, – це гідне подиву. Але ж тут пес не складає з букв слово, на вибір публіки: він обирає лише дві букви – завжди одні й ті ж самі. Зрештою, собака, який дзвонив у двері монастиря, аби отримати рештки обіду, що залишалися для бідних, чи той пес, який по черзі з іншим через день мав повертати веретено і відмовлявся працювати позачергово, – може, ці собаки значно кмітливіші від нашого Дінго. Проте не у цьому суть. Перед нами беззаперечний факт: з усіх букв алфавіту Дінго обрав лише дві – «С» і «В». Інших букв він, мабуть, не знає.
Дінго – так кликали пса – був із породи великих сторожових псів, які водяться у Новій Голландії.[18] Проте капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому капітан знайшов напівмертвого від голоду пса на західному березі Африки поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася чудова тварина, і він узяв її до себе на корабель. Одначе Дінго не прив’язався до нового власника. Можна було подумати, що він сумує за попереднім господарем, з яким його силоміць розлучили і якого неможливо було розшукати у цій пустельній місцевості.
Дві букви – «С» і «В», вигравіювані на ошийнику, – все, що пов’язувало собаку з її минулим, яке залишилося для нового власника загадкою.
Дінго був великим, сильним псом, більшим за піренейських собак, і міг вважатися чудовим зразком новоголландської породи собак. Коли він ставав на задні лапи й закидав голову, то був зростом з дорослу людину.
М’язисті, дужі, незвично рухливі родичі Дінго, не вагаючись, нападають на ягуара чи пантеру і не бояться самотужки боротися з ведмедем.
Шерсть у Дінго була густа, темно-руда, з білуватими підпалинами на морді, хвіст довгий, пухнастий і пружний, як у лева. Такий пес, якщо його розгнівати, міг стати небезпечним ворогом, і не дивно, що Негоро не був у захваті від прийому, який виказав йому цей дужий пес.
Дінго не виглядав надто люб’язним, проте й хижим його назвати не можна було. Швидше, він виглядав сумним. Старий Том ще на «Вальдеку» помітив, що Дінго ніби недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм зла, але весь час тримався від них на відстані. Може, під час його мандрівок узбережжям туземці погано з ним поводилися? Так чи інакше, але він не підходив до Тома та його товаришів, хоча це були славні, добрі люди. За ті десять днів, які вони провели разом на борту корабля, що зазнав катастрофи, Дінго все ще тримався осторонь товаришів по нещастю. Як і чим він харчувався у ці дні, залишилося невідомим, але так само, як і ці люди, він жорстоко страждав від спраги.
При першому ж хвилюванні на морі судно мало б затонути і, звичайно ж, забрало би з собою у безодню океану лише трупи. Але несподівана зустріч із «Пілігримом», який затримався в дорозі через штилі й несприятливі вітри, та його капітаном врятувала їм життя.
Треба було лише завершити справу, повернувши на батьківщину врятованих із «Вальдека» негрів, які на додаток до нещастя ще й залишилися без усіх своїх заощаджень, зібраних за три роки роботи. Це й передбачалося зробити.
«Пілігрим», розвантажившись у Вальпараїсо, мав піднятися вздовж американського узбережжя до берегів Каліфорнії. І місіс Уелдон щиросердно пообіцяла Тому та його супутникам, що там вони знайдуть прихисток у її чоловіка, містера Джемса Уелдона, і він забезпечить їх усім необхідним для повернення до Пенсільванії. Нещасні могли тепер бути впевненими у майбутньому, і їм залишалося лише дякувати місіс Уелдон та капітанові Гулю. Справді, бідолашні негри були їм дуже зобов’язані і сподівалися коли-небудь віддячити за турботу.
Розділ п'ятий
«С» і «В»
Надвечір цього ж дня, 2 лютого, корпус «Вальдека» зник із горизонту. Капітан Гуль найперше зробив усе, аби зручно влаштувати Тома та його супутників. Тісний кубрик «Пілігрима» не міг вмістити зайвих п’ятеро людей, і капітан вирішив виділити їм місце на баку.[19] До того ж ці загартовані люди звикли працювати в важких умовах і були невибагливими. У погожу днину – а дні були спекотними й сухими – вони цілком могли там залишатися упродовж всього плавання.
Життя на судні, одноманітність якого лише ненадовго було порушено зустріччю з «Вальдеком», знову увійшло у звичну колію.
Том, Остін, Бат, Актеон і Геркулес раді були будь-якій роботі. Але коли вітер дме постійно в одному напрямку і вітрила вже поставлені, на судні робити нічого. Проте, коли потрібно було лягти на другий галс,[20] старий негр та його товариші взялися до роботи разом з екіпажем. І слід сказати, що коли гігант Геркулес брався тягти снасті, решта матросів могли стояти склавши руки. Цей могутній чолов’яга, зростом у шість футів з лишком, міг замінити собою лебідку.
Маленький Джек із захоплення спостерігав, як працює велетень. Він ніскілечки не боявся Геркулеса, коли той високо підкидав його у повітря, ніби ляльку. Джек верещав від задоволення.
– Ще вище, Геркулесе! – кричав він.
– Прошу, містере Джеку, – відповідав Геркулес.
– А тобі не важко?
– Та ви ж, мов пір’їнка!
– Тоді підніми мене високо-високо! Якомога вище!
І коли Геркулес підставив свою широку долоню і запропонував Джеку стати на неї обома ніжками, а потім витягнув руку і ходив так із хлопчиком по палубі, ніби цирковий атлет, Джек дивився на всіх згори вниз і, уявляючи себе велетнем, від душі веселився. Він напинався, аби стати важчим, але Геркулес навіть не помічав його зусиль.
Відтак маленький Джек мав уже двох друзів: Діка Сенда і Геркулеса.
Невдовзі у нього з’явився і третій друг – Дінго.
Як вже згадувалося, Дінго був не схильним до спілкування. Можливо, ця здатність з’явилася в нього на «Вальдеку», де люди йому були не до вподоби.
Але на «Пілігримі» настрій собаки швидко змінився. Джек, певно, зумів завоювати серце Дінго. Пес із задоволенням бавився з хлопчиком, а тому ці ігри були в радість. Невдовзі стало очевидно, що Дінго був із тих собак, які дуже люблять дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Але перетворювати пса у жвавого скакуна, хіба ж це не чудово? Можна сміливо сказати, що будь-яка дитина обере таку «конячку» натомість найгарнішого дерев’яного коника, навіть якщо у того до ніг прикручені коліщатка. Джек часто з насолодою стрибав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю забаганку свого маленького друга; худеньке хлопченя було для нього не важче, ніж жокей для скакового коня.
А яких втрат зазнавав щодня запас цукру на камбузі!
Дінго швидко став улюбленцем всього екіпажу. Лише Негоро намагався не зустрічатися з Дінго, який з першої ж миті, не зрозуміло чому, зненавидів кока.
Проте захоплення собакою не зменшило любові Джека до давнього друга – Діка Сенда. Як і раніше юнак проводив зі своїм маленьким приятелем увесь вільний від вахти час. Місіс Уелдон, ясна річ, була дуже задоволена цією дружбою.
Якось – це було 6 лютого – вона заговорила з капітаном Гулем про Діка Сенда. Капітан палко нахвалював молодого матроса.
– Можу ручитися вам, – казав він місіс Уелдон, – що хлопчик стане чудовим мореплавцем. Точно кажу, у нього вроджений інстинкт моряка. Мене вражає, з якою швидкістю він засвоює знання у нашій справі, хоча не має теоретичної підготовки, а як багато він дізнався за такий короткий час!
– До цього варто додати, – сказала місіс Уелдон, – що він чесний і добрий юнак, не по роках серйозний і дуже старанний. За всі роки, що ми знаємо його, жодного разу не дав ані найменшого приводу для невдоволення ним.
– Що й казати! – підхопив капітан Гуль. – Гарний хлопчина цей Дік! Недарма всі його так люблять.
– Коли ми повернемося до Сан-Франциско, – продовжувала місіс Уелдон, – чоловік віддасть його до морського училища, аби він міг отримати диплом капітана.
– І дуже добре зробить містер Уелдон, – зауважив капітан Гуль. – Я певен, що Дік Сенд колись стане гордістю американського флоту.
– У бідолашного хлопчика було важке сирітське дитинство. Він пройшов тяжку школу, – сказала місіс Уелдон.
Її уроки не минули даремно. Дік зрозумів, що лише наполеглива праця допоможе йому вибитися в люди, і зараз він на правильному шляху. Так, він буде людиною честі.
– Ну ж бо, погляньте на нього, місіс Уелдон, – продовжував капітан Гуль. – Він саме на вахті біля стерна і не зводить очей із фока. Він сама зосередженість і увага, тому судно йде просто за курсом. У хлопчика вже зараз виправка старого стернового. Гарний початок для моряка! Знаєте, місіс Уелдон, ремеслом моряка треба займатися змалку.
Хто не почав служби юнгою, той ніколи не буде справжнім моряком, принаймні на торговому флоті. У дитинстві добре засвоюєш уроки, і поступово твої дії стають не лише свідомими, але й інстинктивними, і зрештою моряк звикає приймати рішення так само швидко, як і маневрувати вітрилами.
– Проте, капітане, є чимало чудових моряків і на військовому флоті, – зауважила місіс Уелдон.
– Ясна річ. Але наскільки мені відомо, майже всі найкращі моряки змалку службу починали. Достатньо згадати Нельсона,[21] та й багатьох інших, які починали юнгами.
Цієї миті з каюти вийшов кузен Бенедикт. Як і зазвичай, весь у власних думках, він розсіяно блукав палубою, зазираючи у всі шпарини, нишпорив під клітками з курами, проводячи пальцями по швах в обшивці борту, – там, де вар облупився.
– Як почуваєтесь, кузене Бенедикте? – поцікавилася місіс Уелдон.
– Дякую вам, кузино, добре. Як завжди… Проте я вмираю від нетерпіння швидше повернутися на землю.
– Що ви там шукаєте під лавкою, містере Бенедикте? – запитав капітан Гуль.
– Комах, шановний, комах! – сердито відповів кузен Бенедикт. – Що, по-вашому, я можу шукати, якщо не комах?
– Комах? На жаль, вам доведеться потерпіти: у відкритому морі вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцію.
– Чому ж це так, шановний? Хіба не можна собі уявити, що на кораблі опиниться кілька екземплярів…
– Ні, кузене Бенедикте, ви нічого тут не знайдете, – перервала його місіс Уелдон. – Сердьтесь не сердьтесь на капітана Гуля, але його корабель – взірець чистоти, тож ваші пошуки даремні.
Капітан Гуль розсміявся.
– Місіс Уелдон перебільшує, – мовив він. – Проте, мені здається, ви й справді даремно витрачаєте час на пошуки комах, особливо, якщо йдеться про пошуки в каютах.
– Знаю, знаю! – з прикрістю стинувши плечима, вигукнув кузен Бенедикт.
– Я вже обнишпорив усі каюти згори до низу…
– Але в трюмі, – продовжував капітан Гуль, – ви таки знайдете кілька тарганів, якщо вони вас, звичайно ж, цікавлять!
– Безумовно, цікавлять! Як можуть не цікавити мене ці нічні прямокрилі комахи, які накликали на себе прокляття Вергілія і Горація! – почав виголошувати кузен Бенедикт, гордо випроставшись на весь зріст. – Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі «Periplaneta orientalis» і американського альбіноса, таргани, що мешкають…
– У бруді… – сказав капітан Гуль.
– Що владарюють на борту! – гордо поправив його кузен Бенедикт.
– Царство тарганів!
– О, відразу видно, що ви не ентомолог, шановний!
– У жодному разі!
– Послухайте, кузене Бенедикте, – посміхнулася місіс Уелдон, – сподіваюся, ви не вимагатимете, аби з любові до науки ми покірно віддали б себе на поживу тарганам?
– Я нічого не вимагаю, кузино! – відповів палкий ентомолог. – Єдине, чого я прагну, – це прикрасити свою колекцію яким-небудь рідкісним екземпляром.
– Ви невдоволені своїми новозеландськими знахідками?
– Навпаки, дуже задоволений, кузино. Мені пощастило спіймати там екземпляр жука-стафіліна, якого до мене знаходили лише у Новій Каледонії, тобто на кілька сот миль далі.
У цю хвилину Дінго, який весь час бавився з Джеком, підбіг до кузена Бенедикта.
– Йди геть, забирайся! – загаласував той, відштовхуючи собаку.
– О, містере Бенедикте! – вигукнув капітан Гуль. – Як можна любити тарганів і ненавидіти собак?
– Та ще й таких гарних собачок! – додав маленький Джек, обхопивши обома руками голову Дінго.
– Та… може… – пробурчав кузен Бенедикт. – Але ця огидна тварина обманула мої сподівання.
– Як, кузене Бенедикте! – вигукнула місіс Уелдон. – Невже ви й Дінго збиралися зарахувати до ряду двокрилих чи перетинчастокрилих?
– Ні, звичайно, – цілком серйозно відповів вчений. – Але ж Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрали на західно-африканському узбережжі!
– Абсолютно правильно, – підтвердила місіс Уелдон. – Том чув, як про це говорив капітан «Вальдека».
– Так от… я думав… я сподівався… що на цій тварині знайду хоч якихось комах, які належать лише до західно-африканської фауни…
– О, небо! – вигукнула місіс Уелдон.
– І я припускав, що, може, на ньому знайдеться яка-не-будь особливо люта блоха ще невідомого, нового виду…
– Ти чуєш, Дінго? – сказав капітан Гуль. – Чуєш, пес? Ти не виконав своїх обов’язків!
– Але я даремно вичісував йому шерсть, – продовжував із неприхованим смутком ентомолог, – на ньому не виявилося жодної блохи!
– Якби вам вдалося знайти бліх, сподіваюся, ви негайно би знищили їх? – вигукнув капітан.
– Шановний, – сухо відповів кузен Бенедикт, – вам не завадить знати, що сер Джон Франклін[22] ніколи даремно не вбивав комах, навіть американських комарів, укуси яких набагато болючіші від блошиних.
Гадаю, ви не будете заперечувати, що сер Джон Франклін у морській справі дещо тямив?
– Так! – Із поклоном відповів капітан Гуль.
– Якось його страшенно покусав москіт. Але Франклін лише дмухнув на нього і, відігнавши, з повагою сказав: «Будь ласка, йдіть геть. Світ достатньо великий для вас і для мене!»
– Так! – вимовив капітан Гуль.
– Так, шановний!
– А чи відомо вам, пане Бенедикте, – зауважив капітан Гуль, – що інша людина сказала про це набагато раніше за Франкліна?
– Інша?
– Так. На ймення дядечко Тобі.
– Хто ж він? Ентомолог? – жваво запитав кузен Бенедикт.
– Та ні, стерновий дядечко Тобі[23] не був ентомологом, але це не завадило йому, без зайвої, щоправда, поштивості, сказати мусі, яка гуділа біля його носа: «Забирайся, бідолашна! Світ великий, і ми можемо жити, не заважаючи одне одному».
– Молодчина цей дядечко Тобі! – вигукнув кузен Бенедикт. – Він помер?
– Припускаю, що так, – незворушно відповів капітан Гуль, – бо ж він ніколи й не існував.
Всі засміялися, дивлячись на кузена Бенедикта.
Такі дружні посиденьки допомагали урізноманітнювати довгі години плавання, яке вже добряче затяглося. Ясна річ, що у присутності кузена Бенедикта розмова щоразу провадилася довкола яких-небудь питань ентомологічної науки.
Море весь час було спокійним, але слабкий вітер ледь надував вітрила шхуни-брига, і «Пілігрим» майже не рухався на схід. Капітан Гуль нетерпляче чекав, коли ж судно досягне, нарешті, тих місць, де подують більш сприятливі вітри.
Слід сказати, що кузен Бенедикт намагався втаємничити Діка Сенда у царину ентомології. Але юнак ухилявся від цієї честі; тоді вчений почав читати лекції неграм. Справа скінчилася тим, що Том, Бат, Остін і Актеон почали тікати від кузена Бенедикта, варто лише було йому з’явитися на палубі. Шановному ентомологу доводилося задовольнятися лише одним слухачем – Геркулесом, у якого він виявив вроджену здатність відрізняти паразитів від вилохвостих комах.
Велетень-негр жив тепер в оточенні жуків-шкіроїдів, жужелиць, рогачів, жуків-могильників, довгоносиків, жуків-гнойовиків, сонечок, короїдів, хрущів, зернівок. Він дослідив усю колекцію кузена Бенедикта, який з острахом тремтів, коли бачив своїх тендітних комашок у товстих і міцних, як лещата, пальцях Геркулеса. Але велетень-учень так уважно слухав лекції, що професор вирішив навіть ризикнути заради нього своїми скарбами.
У той час як кузен Бенедикт займався з Геркулесом, місіс Уелдон навчала читанню й письму маленького Джека, а його друг, Дік Сенд, знайомив його з азами арифметики.
П’ятирічна дитина легше схоплює знання, коли уроки схожі на захопливу гру. Місіс Уелдон вчила Джека читанню не за абеткою, а за допомогою дерев’яних кубиків, на яких були намальовані великі гарні букви.
Малюка забавляло, що від поєднання цих букв виходять слова. Спочатку мама сама складала певне слово, а потім, перемішуючи кубики, пропонувала Джеку самостійно скласти те ж саме слово.
Хлопчику подобалося навчатися граючись. Щодня він довго грався своїми кубиками у каюті чи на палубі, то складав слова, то знову перемішував усі букви алфавіту.
Ця гра стала причиною випадку, настільки незвичайного і несподіваного, що про нього варто розповісти детально.
Трапилося це вранці 9 лютого.
Джек розташувався на палубі напівлежачи і складав із кубиків якесь слово; старий Том мав би знову скласти це слово після того, як хлопчик перемішає кубики. Дотримуючись правил гри, Том заплющив очі долонею, аби не бачити, яке слово складає Джек.
У наборі кубиків були не лише букви, але й цифри, – а відтак ця гра слугувала посібником для навчання не лише читанню, але й лічбі.
Джек влаштував усі кубики в один ряд і, нахмуривши брівки, обрав потрібні йому букви. Робота не з легких, і хлопчик так захопився нею, що не звертав уваги на Дінго, який кружляв біля нього. Раптом пес завмер на місці, уп’явшись очима в один кубик. Потім підняв передню праву лапу і завиляв хвостом. Далі схопив у зуби кубик, відбіг трохи далі і поклав його на палубу.
На цьому кубику було зображено велику літеру «С».
– Дінго, віддай! – вигукнув хлопчик, злякавшись, що пес проковтне кубик.
Але Дінго повернувся, узяв ще один кубик і поклав його поряд із першим.
На другому кубику було намальовано велику «В».
Тут Джек скрикнув.
На його крик прибігли місіс Уелдон, капітан Гуль і Дік Сенд, які гуляли по палубі. Джек розповів про те, що сталося.
Дінго розрізняв букви! Дінго вмів читати! Так, так! Джек бачив це на власні очі.
Дік Сенд пішов за кубиками, аби повернути їх Джеку. Дінго зустрів його гарчанням.
Проте юнак таки підняв кубики з палуби і поставив їх у ряд. Дінго знову кинувся до них, знову вибрав ті ж дві букви і відніс їх убік. Він ліг і, поклавши лапи на кубики, з викликом дивився на людей – чітко даючи зрозуміти, що не хоче їх віддавати. Решта букв абетки у нього не викликала жодного інтересу і ніби й не існувала для нього.
– Як дивно! – вигукнула місіс Уелдон.
– І справді, дуже дивно, – сказав капітан Гуль, пильно приглядаючись до кубиків.
– С, В, – прочитала місіс Уелдон.
– С, В, – повторив капітан Гуль. – Ті ж букви, що й на ошийнику Дінго! І, раптом повернувшись до старого негра, він запитав:
– Томе, ви, здається, казали, що цей пес лише віднедавна належав капітану «Вальдека»?
– Так, пане. Дінго потрапив на «Вальдек» років зо два тому.
– Капітан «Вальдека» знайшов його на західному узбережжі Африки?
– Так, пане, поблизу гирла Конго. Я не раз чув, як капітан «Вальдека» розповідав про це.
– І ніхто не знає, кому раніше належав Дінго і як він потрапив до Африки?
– Ніхто, капітане. Адже з собаками справи значно гірші, ніж із дітьми: документів у них немає жодних, та й розповісти вони нічого не можуть.
Капітан Гуль замовчав і замислився.
– Хіба ці дві букви про що-небудь вам кажуть, капітане? – поцікавилась місіс Уелдон, зважившись, нарешті, порушити мовчанку.
– Так, місіс Уелдон. Вони наводять мене на думку… Хоча, це може бути лише випадковий збіг.
– Який?
– Можливо, у цих двох буквах криється таємниця і вони допоможуть з’ясувати долю одного сміливого мандрівника.
– Не розумію. Що ви хочете цим сказати?
– Зараз поясню, місіс Уелдон. У тисяча вісімсот сімдесят першому році, тобто два роки тому, один мандрівник-француз подався до Африки з ініціативи Паризького географічного товариства, намагаючись перетнути континент із заходу на схід. Висхідним пунктом його експедиції саме було гирло річки Конго. Кінцевим пунктом, як це задумувалося, мав бути мис Дельгадо у гирлі ріки Рувума, за течією якої мандрівник збирався спуститися. Цю людину називали Самюель Вернон.
– Самюель Вернон?! – повторила місіс Уелдон.
– Так, місіс Уелдон. Прошу звернути увагу, що ім’я і прізвище починаються саме на ті букви, які Дінго обрав зі всієї абетки, і саме вони вигравіювані на його ошийнику.
– Справді, – сказала місіс Уелдон. – А що сталося з мандрівником?
– Він вирушив в експедицію, – відповів капітан Гуль, – і відтоді від нього жодної звістки.
– Жодної звістки? – перепитав Дік Сенд.
– Жоднісінької, – сказав капітан.
– Який же висновок з цього ви робите? – запитала місіс Уелдон.
– Я гадаю, що Самюелю Вернону не вдалося дістатися східного берега Африки. Або ж він загинув в дорозі, або ж його взяли в полон туземці.
– Тож цей пес…
– Господарем цього пса міг бути Самюель Вернон. Але якщо моє припущення правдиве, Дінго виявився щасливішим за свого господаря: йому пощастило повернутися назад до гирла Конго, де його знайшов капітан «Вальдека».
– А ви впевнені, що француза-мандрівника справді супроводжував собака, чи це лише ваші припущення?
– Ні, місіс Уелдон, це лише мої припущення, – відповів капітан Гуль.
– Але беззаперечним фактом залишається те, що Дінго знає букви «С» і «В», ініціали мандрівника. Як і де собака навчився розрізняти ці букви, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго чудово їх знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, ніби просить нас прочитати букви.
І справді, поведінку Дінго не можна було пояснити інакше.
– Хіба ж Самюель Вернон зважився на таку важку експедицію сам? – не вгавав Дік Сенд.
– Не знаю, – відповів капітан Гуль. – Але цілком можливо, що він узяв із собою загін носіїв-туземців.
Цієї хвилини Негоро вийшов з каюти на палубу. Спочатку ніхто не звернув на нього уваги, і тому ніхто не помітив його дивного погляду, який португалець кинув на собаку – той і далі стеріг два кубики з буквами «С» і «В». Але, вгледівши суднового кока, Дінго раптом люто загарчав і вишкірився. Негоро тієї ж миті пішов назад до каюти, але погляд, який він кинув на собаку, і погрозливий жест, який вирвався в нього, не віщували Дінго нічого доброго.
– Тут криється якась таємниця, – прошепотів капітан Гуль, від очей якого не приховалася жодна деталь цієї короткої сцени.
– І все ж таки дивно, містере Гулю, – зауважив Дік Сенд. – Як же це собака навчився розрізняти букви абетки?
– І нічого тут немає дивного! – заявив маленький Джек. – Мама часто розповідала мені про собаку, який вмів читати і писати, як справжній шкільний учитель, і навіть грав у доміно.
– Любий мій хлопчику, – посміхнувшись, сказала місіс Уелдон, – пес Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким вченим, як тобі здається. Якщо вірити тому, що мені розповідали, Муніто не вмів відрізнити одну букву від іншої, з яких він складав слова. Таємниця його «вченості» у тому, що Муніто мав чудовий гострий слух. Його господар, винахідливий американець, помітив цю якість у Муніто, почав розвивати її і зрештою досяг неймовірних результатів.
– Як же він досяг цього, місіс Уелдон? – запитав Дік Сенд. Таємниця вченого пса зацікавила його не менше, ніж Джека.
– А ось як, мій друже. Коли Муніто потрібно було «працювати» перед публікою, на столі розставляли кубики з буквами, на зразок кубиків Джека. Собака ходив по столу чекаючи, поки з публіки назвуть слово, яке він мав скласти. Обов’язковою умовою було, щоб це слово знав господар Муніто.
– Значить, за відсутності господаря… – почав юнак.
– … пес нічого не міг зробити, – сказала місіс Уелдон. – І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака походжав туди-сюди вздовж столу. І, коли підходив до букви, яка входила у задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав цю букву, а через те, що розрізняв звук, не вловимий ні для кого іншого; чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це слугувало для нього сигналом, Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншим кубиком у певній послідовності.
– І в цьому вся таємниця? – вигукнув Дік Сенд.
– Так, таємниця, як бачиш, зовсім нескладна, – відповіла місіс Уелдон. – Хоча, й більшість інших фокусів зазвичай такі ж прості. Коли господаря не було поруч, Муніто втрачав свій «хист». Тому мене так дивує, що і за відсутності Самюеля Вернона, – якщо тільки він справді був господарем собаки, – Дінго зумів розрізнити ці дві букви.
– Справді, – додав капітан Гуль, – це гідне подиву. Але ж тут пес не складає з букв слово, на вибір публіки: він обирає лише дві букви – завжди одні й ті ж самі. Зрештою, собака, який дзвонив у двері монастиря, аби отримати рештки обіду, що залишалися для бідних, чи той пес, який по черзі з іншим через день мав повертати веретено і відмовлявся працювати позачергово, – може, ці собаки значно кмітливіші від нашого Дінго. Проте не у цьому суть. Перед нами беззаперечний факт: з усіх букв алфавіту Дінго обрав лише дві – «С» і «В». Інших букв він, мабуть, не знає.