Страница:
А Дік Сенд міг визначати місце судна лише приблизно, керуючись компасом і показниками лага[30] з поправками, спричиненими дрейфом. Проте Дік не злякався.
Місіс Уелдон зрозуміла все, що коїлося в душі хороброго юнака.
– Дякую тобі, Діку! – сказала вона твердим голосом. – Капітана Гуля більше немає на світі, весь екіпаж загинув разом із ним. Доля корабля в твоїх руках. Я вірю, Діку, ти врятуєш корабель і усіх нас!
– Так, місіс Уелдон, – відповів Дік, – я робитиму все можливе для цього.
– Том і його товариші – гарні люди. Ти можеш цілком покластися на них.
– Я знаю це. Я навчу їх морській справі, і ми разом будемо керувати судном. У погожу днину це не важко. Якщо ж погода зіпсується… Ну що ж, ми подолаємо й непогоду, місіс Уелдон, і врятуємо вас, маленького Джека і усіх решту! Я відчуваю в собі сили зробити це! – І він додав: – З Божою допомогою.
– Ти знаєш, Діку, де зараз знаходиться «Пілігрим»? – поцікавилася місіс Уелдон.
– Це легко встановити, – відповів Дік. – Достатньо поглянути на карту: капітан Гуль вчора наніс на неї нашу точку.
– А ти зможеш повести судно у потрібному напрямку?
– Сподіваюся. Я триматиму курс на схід, на той пункт американського узбережжя, до якого ми маємо прибути.
– Але ти, звісно ж, розумієш, Діку, що після нещастя треба змінити наш початковий маршрут? Ясна річ, «Пілігрим» не піде тепер у Вальпараїсо. Найближчий американський порт – ось куди ти маєш вести судно!
– Так, місіс Уелдон, – відповів Дік. – Не турбуйтеся. Американський континент простягається так далеко на південь, що ми ніяк його не оминемо.
– У якій стороні він знаходиться? – запитала місіс Уелдон.
– Ось там… – сказав Дік і вказав рукою на схід, який він визначив за компасом.
– Отже, Діку, тепер не має значення, прийде судно у Вальпараїсо чи у будь-який інший американський порт. Єдина наша мета – дістатися суходолу!
– І ми дістанемося його, місіс Уелдон! – впевнено відповів юнак. – Я ручаюся, що доправлю вас у безпечне місце. Хоча, я не втрачаю надії, що поблизу суходолу ми зустрінемо яке-небудь судно, що здійснює каботажні рейси.[31] Бачите, місіс Уелдон, здіймається північно-західний вітер. Дасть Бог, він утримається, а тоді ми й озирнутися не встигнемо, як дістанемося берега. Поставимо усі вітрила – від грота до клівера, і полетимо стрілою!
Молодий матрос говорив з упевненістю бувалого моряка, який знає ціну своєму кораблю і не сумнівається, що за будь-якої швидкості цей корабель не вийде з-під його контролю.
Дік вже збирався було кликати своїх супутників, аби поставити вітрила і стати за штурвал, та місіс Уелдон нагадала йому, що перш за все необхідно з’ясувати, де знаходиться «Пілігрим».
І справді, це було першочергове завдання. Дік побіг до каюти капітана Гуля і приніс звідтіля карту, на яку було нанесено вчорашнє розташування судна. Тепер він міг показати місіс Уелдон, що «Пілігрим» знаходиться під 43°35 південної широти і 164°13 західної довготи – за минулу добу він майже не зрушив із місця.
Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона уважно дивилася на коричневу пляму – зображення землі, по правий бік океану. Це був материк Південної Америки, величезний бар’єр, який простягнувся від мису Горн до берегів Колумбії і відгороджував Тихий океан від Атлантичного. Якщо розглядати розіслану карту, де зменшувався не лише південноамериканський континент, але й весь океан, складається враження, що земля зовсім поряд і пасажирам «Пілігрима» буде легко повернутися на батьківщину. Це оманливе враження незмінно виникає у всіх, хто не звик до масштабів морських карт.
Побачивши землю на аркуші паперу, місіс Уелдон на мить уявила, що й справжня земля ось-ось постане перед її очима.
Між тим, якби «Пілігрим» був зображений на цьому ж аркуші паперу у правильному масштабі, він виявився б значно меншим від найменшої інфузорії. І тоді ця математична точка, яка не має відчутного розміру, виявилася б такою ж одинокою і загубленою на карті, яким був і сам «Пілігрим» серед безконечного простору океану.
Дік мав іншу думку, ніж місіс Уелдон. Він знав, що земля далеко, що багато сотень миль відділяють її від корабля. Проте це не могло похитнути його рішучості.
Відповідальність за долю людей зробила з Діка справжнього дорослого чоловіка.
Настав час діяти. Потрібно було скористатися попутним північно-західним вітром, який щогодини ставав свіжішим.
Пір’їсті хмари, які плавали високо у небі, віщували, що вітер не швидко спаде. Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.
– Друзі мої, – сказав він, – на «Пілігримі» немає іншого екіпажу, крім вас. Без вашої допомоги я не можу виконати жодного маневру. Ви не моряки, звичайно ж, але у вас вмілі руки. Якщо ви виявите наполегливість, ми зможемо керувати «Пілігримом». Від цього залежить наш порятунок.
– Капітане Діку, – відповів Том, – мої товариші і я сам залюбки станемо вашими матросами. Нам не забракне доброї волі. Усе, що можуть зробити п’ятеро чоловіків під вашим керуванням, ми зробимо!
– Чудово сказано, друзяко Томе! – вигукнула місіс Уелдон.
– Проте ми маємо бути дуже обережними, – сказав Дік Сенд. – Я не ризикуватиму і не підніматиму всі вітрила. Нехай ми й програємо трохи часу та швидкості, але виграємо у безпеці. Таке рішення диктують нам обставини. Зараз я викладу кожному з вас його обов’язки. Сам я стоятиму біля стерна, скільки вистачить сил. Час від часу я дозволятиму собі трішки поспати, годинку-іншу. Але, яким би коротким не був би мій сон, комусь доведеться підміняти мене. Хочете, Томе, я навчу вас? Не так вже й важко керувати кораблем за компасом. За бажання ви швидко навчитеся тримати судно на курсі.
– Я готовий, капітане Діку, – відповів старий негр.
– Добре, – сказав юнак. – Постійте до вечора зі мною біля стерна, і, якщо я впаду від втоми, ви сьогодні ж з успіхом заміните мене на короткий час.
– А я? – запитав маленький Джек. – Хіба ж я не можу допомогти моєму другу Дікові?
– Ясна річ, любий хлопчику! – відповіла місіс Уелдон, притискаючи Джека до грудей. – І тебе теж навчать керувати судном. Я впевнена, коли ти стоятимеш біля стерна, обов’язково буде попутний вітер.
– Звісно, мамусю, звісно! – вигукнув хлопчик, плескаючи в долоні. – Я тобі це обіцяю!
– Так, – посміхаючись, сказав Дік, – старі моряки кажуть, що гарний юнга приносить судну щастя і попутний вітер.
І, звертаючись до Тома та решти негрів, Дік додав:
– До роботи, друзі! Йдемо брасопити реї у повний бакштаг.[32] Я покажу, що робити, а ви точно виконуйте мої вказівки.
– Наказуйте, капітане Сенде, – сказав Том, – ми готові!
Розділ десятий
Отже, Дік Сенд став капітаном «Пілігрима». Не втрачаючи марно часу, він вирішив підняти вітрила.
У пасажирів було лише одне бажання: якомога швидше дістатися до Вальпараїсо чи до будь-якогось іншого порту на американському узбережжі.
Дік Сенд стежив за напрямком і швидкістю ходу «Пілігрима», обчислював середню швидкість і наносив щоденно на карту пройдений шлях. Для цього достатньо було керуватися компасом і лагом.
На судні саме був патент-лаг з вертушкою і циферблатом. Стрілка на циферблаті показувала швидкість руху судна протягом певного проміжку часу. Патент-лаг міг також добре прислужитися; прилад був вельми простий, і навчити користуватися ним навіть не дуже досвідченого, нового матроса було не важко.
Та існувало ще одне джерело помилок в обрахунках – це океанська течія. Лаг і компас не враховують швидкості і напрямку течії. Лише астрономічні спостереження дають змогу визначити точне місце судна у відкритому морі. Але, на жаль, молодий капітан ще не вмів проводити астрономічні спостереження.
Спочатку у Діка Сенда промайнула думка відвести «Пілігрим» назад до берегів Нової Зеландії. Цей перехід був би коротшим. Ймовірно, Дік так би й вчинив, якби вітер, який постійно дув назустріч, не змінився раптом на попутний. Тому легше було продовжувати шлях до Америки.
Вітер змінив напрямок майже на 180°; тепер він дув з північного заходу і ніби щоразу дужче. Цим варто було скористатися, аби пройти за попутним вітром якомога далі.
Дік Сенд мав намір йти у повний бакштаг.
На шхуні-бригу фок-щогла несе чотири прямих вітрила: фок – на щоглі, вище – марсель на стеньзі, далі на брам-стеньзі брамсель і бом-брамсель. Грот-щогла несе менше вітрил: лише косий грот, а над ним – топсель. Між цими двома щоглами на штагах, які кріплять грот-щоглу попереду, можна підняти ще три яруси косих вітрил-стакселів. І нарешті, на бушприті – похилій щоглі, що стирчала попереду носа, – піднімають три клівери: зовнішній, внутрішній і бом-клівер.
Клівер, стакселі, косий грот і топсель легко ставити і прибирати просто з палуби, не піднімаючись на реї. Проте встановлення вітрил на фок-щоглі вимагає морської виправки. Для того аби провести будь-який маневр з цими вітрилами, потрібно дістатися вантами на стеньгу, брам-стеньгу чи бом-брам-стеньгу. Лазити на щоглу доводиться не лише для того, аби підняти чи прибрати вітрило, але й тоді, коли потрібно зменшити його площу, підставлену до вітру, – «взяти рифи»,[33] як кажуть моряки.
Тому матроси повинні вміти лазити по пертах[34] – канатах, які вільно підв’язані під реями, і працювати однією рукою, тримаючись іншою за канат. Маневр цей небезпечний, особливо для новачків. Не кажучи вже про бортову і кільову качку, яка відчувається тим потужніше, чим вище матрос піднімається на щогли, щонайменший порив свіжого вітру, який зненацька може наповнити вітрила, скине матроса за борт.
Отож, на Тома та його товаришів чекала небезпечна робота. Вітер дув помірний. На морі не встигло ще здійнятися хвилювання, і качка була невеличка. Коли Дік Сенд, за сигналом капітана Гуля, повів «Пілігрим» до місця катастрофи, на судні були підняті косий грот, клівер, фок і марсель. Щоб знятися з дрейфу, потрібно було перебрасопити всі вітрила на фок-щоглі. Негри без особливих зусиль допомогли йому у цьому маневрі. А щоб іти у повний бакштаг, тепер достатньо було підняти брамсель, бом-брамсель, топсель і стакселі.
– Друзі мої, – сказав молодий капітан своїм помічникам, – максимально точно виконуйте всі мої накази, і справи у нас підуть чудово.
Стоячи за штурвалом, Дік Сенд дав команду:
– Томе, травіть шкот!
– Травити?
Том боязко взявся за трос, не знаючи, що з ним робити.
– Так-так, травіть! Це означає – послабити шкот! І ви, Бате, робіть так само! Так, добре! Тепер витягуйте. Витягуйте ж, Бате!
– Ось так?
– Так, так! Дуже добре! Геркулесе, ваша черга! Ну ж-бо, зробіть зусилля, тут потрібна сила!
Просити Геркулеса «зробити зусилля» було щонайменше необережно: велетень рвонув снасть так потужно, що мало не обірвав зовсім.
– Не так сильно! – закричав Дік Сенд, всміхаючись. – Так ви вирвете щоглу з гнізда!
– Та я ж ледь-ледь потяг, – виправдовувався Геркулес.
– Це називається «ледь-ледь»? От що, Геркулесе: ви вже краще тільки робіть вигляд, ніби тягнете. Цього буде достатньо. Увага, друзі! Потравіть ще… Послабте!.. Так… Закріплюйте… Та закріплюйте вже!.. Не розуміють! Ох, та прив’язуйте! Отак, так! Добре! Дружніше! Обирайте браси!
І всі щогли фока, у якого ліворуч браси були послаблено, повільно повернулися.
Вітер наповнив їх, і судно рвонуло вперед. Далі Дік звелів послабити шкоти клівера, а потім покликав негрів на корму.
– Чудова робота, друзі мої! – похвалив Дік Сенд матросів. – А тепер берімося до грот-щогли. Лише дивіться, Геркулесе, нічого не рвіть і не ламайте.
– Намагатимуся, – сором’язливо відповів велетень, не наважуючись дати тверду обіцянку.
Наступний маневр вийшов у матросів вже значно легше. Косий грот було поставлено під потрібним кутом, він відразу наповнився вітром, і його потужна дія додалася до дії передніх вітрил.
Далі над косим гротом підняли топсель, а оскільки він був просто узятий на гітови,[35] достатньо було підібрати фал, обрати[36] галс,[37] а далі закріпити їх. Але Геркулес, його друг Актеон, не беручи вже до уваги маленького Джека, який також заходився їм допомагати, підібрали фал так сильно, що він луснув.
Усі троє попадали горілиць, на щастя, не завдавши собі жодної шкоди. Хлопчик був у захваті.
– Нічого, нічого! – крикнув молодий капітан. – Зв’яжіть кінці фала і тягніть, лиш не так сильно!
Нарешті вітрила було закріплено належним чином, і Діку Сенду не довелося навіть відійти від стерна. Тепер «Пілігрим» швидко йшов на схід, і залишалося лише стежити за тим, аби судно не відхилялося від курсу. Це було простіше простого, бо вітер був помірним, і судно не хитало.
– Чудово, друзі мої, – сказав Дік Сенд. – Невдовзі ви станете справжніми моряками.
– Намагатимемося, капітане Сенд, – відповів за всіх старий Том. Місіс Уелдон теж похвалила старанних матросів. На похвалу заслужив і маленький Джек: адже він трудився не покладаючи рук.
– Мені здається, Джеку, що ти обірвав фал, – посміхаючись, сказав Геркулес. – Ти такий сильний! Не знаю, що б ми робили без тебе! Хлопчик зашарівся від задоволення і міцно засмикав руку свого друга Геркулеса.
Проте «Пілігрим» ніс ще не всі вітрила. Не були підняті брамсель, бом-брамсель і стакселі. А між тим при ході у бакштаг вони могли значно пришвидшити хід «Пілігрима». Дік Сенд вирішив підняти й ці вітрила. Якщо стакселі можна було поставити без особливих зусиль, просто з палуби, то з прямими вітрилами фок-щогли справи були гірші: аби підняти їх, потрібно було лізти на реї. Не бажаючи ризикувати життям недосвідченої команди, Дік Сенд сам взявся до цієї роботи.
Спершу він передав Тому штурвал і показав, як потрібно керувати судном. Далі поставив Геркулеса, Вата, Актеона і Остіна біля горденів брамселя та бом-брамселя і поліз на щоглу. Залізти по вибленкам вант фок-щогли, дістатися марса, дістатися реї – для Діка було за виграшки. Жвавий та спритний юнак миттю побіг по портах брам-реї і віддав сезні, які стягували брамсель. Потім він перебрався на бом-брам-рей[38] і хутко розпустив вітрило.
Завершивши цю роботу, Дік Сенд зісковзнув по одному з фордунів[39] правого борту просто на палубу. Тут за його вказівками матроси розтягли обидва вітрила, тобто притягли їх шкотами за нижні кути до ноків[40] нижчих рей і міцно закріпили шкоти.
Потім підняли стакселі між грот-щоглою і фок-щоглою, і на цьому робота з підіймання вітрил закінчилася.
Геркулес намагався не тягти снасті щосили і нічого не розірвав цього разу. «Пілігрим» йшов тепер на всіх вітрилах. Дік міг поставити ще ліселі, але за таких умов було їх важко ставити, ще важче було б швидко прибрати їх у випадку, якби почався шквал. Тому молодий капітан вирішив обмежитися вже піднятими вітрилами.
Том отримав дозвіл відійти від штурвала, і Дік Сенд знову став на своє місце.
Вітер свіжішав. «Пілігрим» трохи накренився на правий борт і швидко ковзав морем. Плаский слід, який він лишав на воді, свідчив про чудову форму підводної частини судна.
– Ось ми й на правильному шляху, місіс Уелдон, – сказав Дік Сенд. – Лише, дай Боже, втримати попутний вітер!
Місіс Уелдон потисла руку юнакові. А потім, відчувши надмірну втому від усіх пережитих останнім часом хвилювань, пішла до своєї каюти й задрімала. Це було якесь тяжке забуття, а не сон.
Нова команда шхуни-брига залишилася на палубі. Негри-матроси несли вахту на баку, готові на першу ж вимогу Діка Сенда виконати будь-яку роботу, змінити розташування вітрил. Але поки сила і напрям вітру не змінилися, команді нічого було робити.
Але чим же в цей час займався кузен Бенедикт?
Кузен Бенедикт вивчав за допомогою лупи членистоногих комах, яких йому, нарешті, вдалося розшукати на борту «Пілігрима». Це була проста прямокрила комаха; голівка її зникала під виступаючим краєм передгруддя, вусики були довгі, а шкірясті передні крила перетворилися на надкрила. Комаха ця належала до загону тарганів і до виду американських тарганів.
Кузену Бенедикту пощастило зробити цю знахідку на камбузі, – він встиг якраз вчасно: Негоро тільки-но підняв ногу, аби безжалісно розчавити бідолашну комашку. Вчений із докором накинувся на португальця. Слід зазначити, що гнів кузена Бенедикта не справив жодного враження на кока. Чи знав кузен Бенедикт, які події розігралися після того, як капітан Гуль та його супутники подалися на те нещасливе полювання за смугачом?
Звісно, знав, більше того: він був на палубі, коли «Пілігрим» підійшов до місця катастрофи, де ще плавали уламки розбитої шлюпки. Відповідно, екіпаж шхуни-брига загинув на його очах.
Припустити, що ця катастрофа не засмутила його, означало б звинуватити кузена Бенедикта у черствості. Співчуття не було для нього чужим, він шкодував нещасних мисливців. Він також засмутився через те, що кузина його опинилася у складному становищі. Він підійшов до місіс Уелдон і потиснув їй руку, ніби промовляючи: «Не бійтеся! Хіба ж я не з вами? Зі мною вам нічого не загрожує!» Потім він повернувся до своєї каюти. Ймовірно, він збирався гарно обміркувати, якими можуть бути наслідки сумної події, створити план рішучих дій. Проте дорогою наштовхнувся на таргана, про якого вже згадувалося, і комаха цілком поглинула його увагу. Адже кузен Бенедикт мав намір довести, і цілком обґрунтовано, що, незважаючи на думку деяких ентомологів, звички тарганів, які належать до роду фораспеїв, із чудовим забарвленням, абсолютно відмінні від звичок тарганів звичайних, і тепер він взявся за дослідження, миттю забувши, що на світі існує шхуна-бриг «Пілігрим», що нею керував капітан Гуль і що цей нещасний загинув разом з усією командою. Він милувався своїм тарганом, ніби ця гидка комаха була рідкісним золотим жуком.
Життя на борту знову увійшло в звичне русло, хоча пасажири все ще перебували під гнітючим враженням від страшної катастрофи, яка забрала життя шістьох людей.
Першого дня Дік Сенд просто розривався на частини: він прагнув впорядкувати судно, аби бути готовим до будь-яких несподіванок. Негри-матроси ретельно виконували усі розпорядження. До вечора на борту «Пілігрима» вже панував зразковий порядок. Можна було сподіватися, що й далі все піде добре.
Негоро не намагався більше спростовувати авторитет п’ятнадцятирічного капітана. Здавалося, він мовчки визнав Діка Сенда керівником. Він як і раніше багато часу проводив на своєму тісному камбузі і рідко виходив на палубу.
Дік Сенд твердо вирішив посадити Негоро під арешт на весь час плавання за найменшої спроби порушити дисципліну. За першим же знаком молодого капітана Геркулес схопив би кока за комір і відніс би до трюму. Цю операцію велетень зробив би завиграшки. Стара Нан, вправна кухарка, чудово б могла виконувати обов’язки кока на камбузі. Очевидно, Негоро розумів, що його не вважають незамінним, і відчуваючи, що за ним пильнують, не мав бажання накликати на себе неприємності.
Надвечір вітер дужчав, але напрямок його залишався незмінним, і до ночі не довелося переставляти вітрила. Солідні щогли, їхнє залізне кріплення, гарний стан всього оснащення корабля дозволяли зберігати таку велику вітрильність навіть і при дужчому вітрі.
До ночі кораблі зазвичай зменшують вітрильність за рахунок спускання верхніх вітрил – брамселя, бом-брамселя, топселя та інших. Тоді кораблю не страшні несподівані шквали. Але Дік Сенд вирішив не застосовувати цих застережних заходів: погода не віщувала жодних неприємних несподіванок, і йому не хотілося зменшувати швидкість судна, поки воно не вибралося з цієї пустельної частини океану. Крім того, молодий капітан хотів простояти на вахті першу ніч і особисто за всім стежити.
Ми вже згадували, що лаг і компас були єдиними приладами, якими Дік Сенд міг користуватися для приблизного розрахунку шляху, пройденого «Пілігримом». Молодий капітан наказав кидати лаг кожні півгодини і записував показання приладу.
Щодо компаса, який називають також бусоллю, то на борту їх було два: один було встановлено в нактоузі,[41] перед очима стернового. Його картушка вдень освічувалася сонячним світлом, а вночі двома бічними лампами, щохвилини вказуючи напрямок, яким рухається судно. Другий компас – перевернута бусоль – був закріплений у каюті, яку займав раніше капітан Гуль. Таким чином капітан, не виходячи з каюти, міг завжди знати, чи стерновий веде корабель згідно із заданим курсом, чи, навпаки, через недосвідченість або необережність дозволяє йому відхилятися.
Усі судна, які здійснюють далекі мандрівки, зазвичай мають не менше двох компасів і запасаються щонайменше двома хронометрами.
Час від часу доводиться порівнювати показання цих приладів, аби переконатися, чи справно вони працюють. «Пілігрим», як бачимо, не був винятком.
Дік Сенд запропонував своєму екіпажу дуже обережно поводитися з обома компасами, які були йому так необхідні.
Проте вночі з 12 на 13 лютого, коли юнак ніс вахту за стерном, сталася біда з компасом, який був у капітанській каюті. Мідний гачок, на якому він висів, вирвався з дерева, і компас впав на підлогу. Помітили це лише наступного дня.
Як же міг вирватися гачок?
Ніхто не міг пояснити, як сталося це нещастя. Залишалося лише припустити, що бічна качка поступово розхитала гачок, а кільова, струшуючи прилад, довершила справу. Вночі було досить сильне хвилювання. Проте так чи інакше, але другий компас розбився, і відремонтувати його було неможливо.
Дік Сенд дуже засмутився. Тепер він повинен був довіряти лише показникам компаса на нактоузі. Ніхто не був відповідальним за пошкодження другого компаса, і все ж воно могло спричинити дуже неприємні наслідки.
Діку Сенду залишилося лише вжити заходів, аби вберегти від таких прикрих несподіванок останній компас.
Якщо не брати до уваги цього випадку, то на «Пілігримі» досі справи йшли благополучно.
Спокій Діка змусив місіс Уелдон знову повірити у щасливе завершення мандрівки. Хоча вона ніколи не піддавалася відчаю, бо найперше покладалася на милість неба і черпала душевну бадьорість у щирій молитві.
Дік Сенд розподілив час так, аби на його долю випадали нічні вахти за стерном. Удень він спав п’ять-шість годин, і, мабуть, цей нетривалий сон поновлював його сили, – він не почувався стомленим. Коли молодий капітан відпочивав, за штурвалом стояв Том чи його син Бат. Завдяки мудрому керівництву Діка вони поволі ставали непоганими стерновими.
Часто місіс Уелдон спілкувалася з Діком. Юнак дуже цінував поради цієї сміливої і розумної жінки. Щодня він показував їй на карті шлях, який пройшов «Пілігрим» за добу, визначаючи його лише за напрямком судна і середньою швидкістю його ходу.
– Ось бачите, місіс Уелдон, – казав він, – якщо вітер буде сприятливим, як зараз, перед нами невдовзі відкриються береги Південної Америки. Я не беруся стверджувати, але дуже сподіваюся, що ми опинимося тоді поблизу Вальпараїсо. Місіс Уелдон не мала сумнівів, що «Пілігрим» тримає правильний курс і що попутний північно-західний вітер несе його до наміченої цілі. Але яким ще далеким був берег Америки! Яка небезпека підстерігала судно на шляху до суходолу, хоч би від тих змін, якими погрожує і небо, і море!
Безпечний, як усі діти його віку, Джек і далі бешкетував, бігав палубою, грався з Дінго. Він помічав, звісно, що Дік тепер приділяє йому менше часу, але місіс Уелдон змогла переконати сина, що не варто відволікати Діка від роботи, і слухняний хлопчик не чіплявся більше до «капітана Сенда».
Так протікало життя на борту «Пілігрима». Негри все краще засвоювали своє матроське ремесло і добре виконували належну роботу. Старий Том виконував обов’язки боцмана, і, поза сумнівами, товариші при нагоді самі обрали б його на цю посаду. У той час, коли молодий капітан відпочивав, Том був начальником вахти; разом із ним чергували Бат і Остін; Актеон і Геркулес складали другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Відтак, щоразу один кермував, а ще двоє несли вахту на носі.
Місіс Уелдон зрозуміла все, що коїлося в душі хороброго юнака.
– Дякую тобі, Діку! – сказала вона твердим голосом. – Капітана Гуля більше немає на світі, весь екіпаж загинув разом із ним. Доля корабля в твоїх руках. Я вірю, Діку, ти врятуєш корабель і усіх нас!
– Так, місіс Уелдон, – відповів Дік, – я робитиму все можливе для цього.
– Том і його товариші – гарні люди. Ти можеш цілком покластися на них.
– Я знаю це. Я навчу їх морській справі, і ми разом будемо керувати судном. У погожу днину це не важко. Якщо ж погода зіпсується… Ну що ж, ми подолаємо й непогоду, місіс Уелдон, і врятуємо вас, маленького Джека і усіх решту! Я відчуваю в собі сили зробити це! – І він додав: – З Божою допомогою.
– Ти знаєш, Діку, де зараз знаходиться «Пілігрим»? – поцікавилася місіс Уелдон.
– Це легко встановити, – відповів Дік. – Достатньо поглянути на карту: капітан Гуль вчора наніс на неї нашу точку.
– А ти зможеш повести судно у потрібному напрямку?
– Сподіваюся. Я триматиму курс на схід, на той пункт американського узбережжя, до якого ми маємо прибути.
– Але ти, звісно ж, розумієш, Діку, що після нещастя треба змінити наш початковий маршрут? Ясна річ, «Пілігрим» не піде тепер у Вальпараїсо. Найближчий американський порт – ось куди ти маєш вести судно!
– Так, місіс Уелдон, – відповів Дік. – Не турбуйтеся. Американський континент простягається так далеко на південь, що ми ніяк його не оминемо.
– У якій стороні він знаходиться? – запитала місіс Уелдон.
– Ось там… – сказав Дік і вказав рукою на схід, який він визначив за компасом.
– Отже, Діку, тепер не має значення, прийде судно у Вальпараїсо чи у будь-який інший американський порт. Єдина наша мета – дістатися суходолу!
– І ми дістанемося його, місіс Уелдон! – впевнено відповів юнак. – Я ручаюся, що доправлю вас у безпечне місце. Хоча, я не втрачаю надії, що поблизу суходолу ми зустрінемо яке-небудь судно, що здійснює каботажні рейси.[31] Бачите, місіс Уелдон, здіймається північно-західний вітер. Дасть Бог, він утримається, а тоді ми й озирнутися не встигнемо, як дістанемося берега. Поставимо усі вітрила – від грота до клівера, і полетимо стрілою!
Молодий матрос говорив з упевненістю бувалого моряка, який знає ціну своєму кораблю і не сумнівається, що за будь-якої швидкості цей корабель не вийде з-під його контролю.
Дік вже збирався було кликати своїх супутників, аби поставити вітрила і стати за штурвал, та місіс Уелдон нагадала йому, що перш за все необхідно з’ясувати, де знаходиться «Пілігрим».
І справді, це було першочергове завдання. Дік побіг до каюти капітана Гуля і приніс звідтіля карту, на яку було нанесено вчорашнє розташування судна. Тепер він міг показати місіс Уелдон, що «Пілігрим» знаходиться під 43°35 південної широти і 164°13 західної довготи – за минулу добу він майже не зрушив із місця.
Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона уважно дивилася на коричневу пляму – зображення землі, по правий бік океану. Це був материк Південної Америки, величезний бар’єр, який простягнувся від мису Горн до берегів Колумбії і відгороджував Тихий океан від Атлантичного. Якщо розглядати розіслану карту, де зменшувався не лише південноамериканський континент, але й весь океан, складається враження, що земля зовсім поряд і пасажирам «Пілігрима» буде легко повернутися на батьківщину. Це оманливе враження незмінно виникає у всіх, хто не звик до масштабів морських карт.
Побачивши землю на аркуші паперу, місіс Уелдон на мить уявила, що й справжня земля ось-ось постане перед її очима.
Між тим, якби «Пілігрим» був зображений на цьому ж аркуші паперу у правильному масштабі, він виявився б значно меншим від найменшої інфузорії. І тоді ця математична точка, яка не має відчутного розміру, виявилася б такою ж одинокою і загубленою на карті, яким був і сам «Пілігрим» серед безконечного простору океану.
Дік мав іншу думку, ніж місіс Уелдон. Він знав, що земля далеко, що багато сотень миль відділяють її від корабля. Проте це не могло похитнути його рішучості.
Відповідальність за долю людей зробила з Діка справжнього дорослого чоловіка.
Настав час діяти. Потрібно було скористатися попутним північно-західним вітром, який щогодини ставав свіжішим.
Пір’їсті хмари, які плавали високо у небі, віщували, що вітер не швидко спаде. Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.
– Друзі мої, – сказав він, – на «Пілігримі» немає іншого екіпажу, крім вас. Без вашої допомоги я не можу виконати жодного маневру. Ви не моряки, звичайно ж, але у вас вмілі руки. Якщо ви виявите наполегливість, ми зможемо керувати «Пілігримом». Від цього залежить наш порятунок.
– Капітане Діку, – відповів Том, – мої товариші і я сам залюбки станемо вашими матросами. Нам не забракне доброї волі. Усе, що можуть зробити п’ятеро чоловіків під вашим керуванням, ми зробимо!
– Чудово сказано, друзяко Томе! – вигукнула місіс Уелдон.
– Проте ми маємо бути дуже обережними, – сказав Дік Сенд. – Я не ризикуватиму і не підніматиму всі вітрила. Нехай ми й програємо трохи часу та швидкості, але виграємо у безпеці. Таке рішення диктують нам обставини. Зараз я викладу кожному з вас його обов’язки. Сам я стоятиму біля стерна, скільки вистачить сил. Час від часу я дозволятиму собі трішки поспати, годинку-іншу. Але, яким би коротким не був би мій сон, комусь доведеться підміняти мене. Хочете, Томе, я навчу вас? Не так вже й важко керувати кораблем за компасом. За бажання ви швидко навчитеся тримати судно на курсі.
– Я готовий, капітане Діку, – відповів старий негр.
– Добре, – сказав юнак. – Постійте до вечора зі мною біля стерна, і, якщо я впаду від втоми, ви сьогодні ж з успіхом заміните мене на короткий час.
– А я? – запитав маленький Джек. – Хіба ж я не можу допомогти моєму другу Дікові?
– Ясна річ, любий хлопчику! – відповіла місіс Уелдон, притискаючи Джека до грудей. – І тебе теж навчать керувати судном. Я впевнена, коли ти стоятимеш біля стерна, обов’язково буде попутний вітер.
– Звісно, мамусю, звісно! – вигукнув хлопчик, плескаючи в долоні. – Я тобі це обіцяю!
– Так, – посміхаючись, сказав Дік, – старі моряки кажуть, що гарний юнга приносить судну щастя і попутний вітер.
І, звертаючись до Тома та решти негрів, Дік додав:
– До роботи, друзі! Йдемо брасопити реї у повний бакштаг.[32] Я покажу, що робити, а ви точно виконуйте мої вказівки.
– Наказуйте, капітане Сенде, – сказав Том, – ми готові!
Розділ десятий
Наступні чотири дні
У пасажирів було лише одне бажання: якомога швидше дістатися до Вальпараїсо чи до будь-якогось іншого порту на американському узбережжі.
Дік Сенд стежив за напрямком і швидкістю ходу «Пілігрима», обчислював середню швидкість і наносив щоденно на карту пройдений шлях. Для цього достатньо було керуватися компасом і лагом.
На судні саме був патент-лаг з вертушкою і циферблатом. Стрілка на циферблаті показувала швидкість руху судна протягом певного проміжку часу. Патент-лаг міг також добре прислужитися; прилад був вельми простий, і навчити користуватися ним навіть не дуже досвідченого, нового матроса було не важко.
Та існувало ще одне джерело помилок в обрахунках – це океанська течія. Лаг і компас не враховують швидкості і напрямку течії. Лише астрономічні спостереження дають змогу визначити точне місце судна у відкритому морі. Але, на жаль, молодий капітан ще не вмів проводити астрономічні спостереження.
Спочатку у Діка Сенда промайнула думка відвести «Пілігрим» назад до берегів Нової Зеландії. Цей перехід був би коротшим. Ймовірно, Дік так би й вчинив, якби вітер, який постійно дув назустріч, не змінився раптом на попутний. Тому легше було продовжувати шлях до Америки.
Вітер змінив напрямок майже на 180°; тепер він дув з північного заходу і ніби щоразу дужче. Цим варто було скористатися, аби пройти за попутним вітром якомога далі.
Дік Сенд мав намір йти у повний бакштаг.
На шхуні-бригу фок-щогла несе чотири прямих вітрила: фок – на щоглі, вище – марсель на стеньзі, далі на брам-стеньзі брамсель і бом-брамсель. Грот-щогла несе менше вітрил: лише косий грот, а над ним – топсель. Між цими двома щоглами на штагах, які кріплять грот-щоглу попереду, можна підняти ще три яруси косих вітрил-стакселів. І нарешті, на бушприті – похилій щоглі, що стирчала попереду носа, – піднімають три клівери: зовнішній, внутрішній і бом-клівер.
Клівер, стакселі, косий грот і топсель легко ставити і прибирати просто з палуби, не піднімаючись на реї. Проте встановлення вітрил на фок-щоглі вимагає морської виправки. Для того аби провести будь-який маневр з цими вітрилами, потрібно дістатися вантами на стеньгу, брам-стеньгу чи бом-брам-стеньгу. Лазити на щоглу доводиться не лише для того, аби підняти чи прибрати вітрило, але й тоді, коли потрібно зменшити його площу, підставлену до вітру, – «взяти рифи»,[33] як кажуть моряки.
Тому матроси повинні вміти лазити по пертах[34] – канатах, які вільно підв’язані під реями, і працювати однією рукою, тримаючись іншою за канат. Маневр цей небезпечний, особливо для новачків. Не кажучи вже про бортову і кільову качку, яка відчувається тим потужніше, чим вище матрос піднімається на щогли, щонайменший порив свіжого вітру, який зненацька може наповнити вітрила, скине матроса за борт.
Отож, на Тома та його товаришів чекала небезпечна робота. Вітер дув помірний. На морі не встигло ще здійнятися хвилювання, і качка була невеличка. Коли Дік Сенд, за сигналом капітана Гуля, повів «Пілігрим» до місця катастрофи, на судні були підняті косий грот, клівер, фок і марсель. Щоб знятися з дрейфу, потрібно було перебрасопити всі вітрила на фок-щоглі. Негри без особливих зусиль допомогли йому у цьому маневрі. А щоб іти у повний бакштаг, тепер достатньо було підняти брамсель, бом-брамсель, топсель і стакселі.
– Друзі мої, – сказав молодий капітан своїм помічникам, – максимально точно виконуйте всі мої накази, і справи у нас підуть чудово.
Стоячи за штурвалом, Дік Сенд дав команду:
– Томе, травіть шкот!
– Травити?
Том боязко взявся за трос, не знаючи, що з ним робити.
– Так-так, травіть! Це означає – послабити шкот! І ви, Бате, робіть так само! Так, добре! Тепер витягуйте. Витягуйте ж, Бате!
– Ось так?
– Так, так! Дуже добре! Геркулесе, ваша черга! Ну ж-бо, зробіть зусилля, тут потрібна сила!
Просити Геркулеса «зробити зусилля» було щонайменше необережно: велетень рвонув снасть так потужно, що мало не обірвав зовсім.
– Не так сильно! – закричав Дік Сенд, всміхаючись. – Так ви вирвете щоглу з гнізда!
– Та я ж ледь-ледь потяг, – виправдовувався Геркулес.
– Це називається «ледь-ледь»? От що, Геркулесе: ви вже краще тільки робіть вигляд, ніби тягнете. Цього буде достатньо. Увага, друзі! Потравіть ще… Послабте!.. Так… Закріплюйте… Та закріплюйте вже!.. Не розуміють! Ох, та прив’язуйте! Отак, так! Добре! Дружніше! Обирайте браси!
І всі щогли фока, у якого ліворуч браси були послаблено, повільно повернулися.
Вітер наповнив їх, і судно рвонуло вперед. Далі Дік звелів послабити шкоти клівера, а потім покликав негрів на корму.
– Чудова робота, друзі мої! – похвалив Дік Сенд матросів. – А тепер берімося до грот-щогли. Лише дивіться, Геркулесе, нічого не рвіть і не ламайте.
– Намагатимуся, – сором’язливо відповів велетень, не наважуючись дати тверду обіцянку.
Наступний маневр вийшов у матросів вже значно легше. Косий грот було поставлено під потрібним кутом, він відразу наповнився вітром, і його потужна дія додалася до дії передніх вітрил.
Далі над косим гротом підняли топсель, а оскільки він був просто узятий на гітови,[35] достатньо було підібрати фал, обрати[36] галс,[37] а далі закріпити їх. Але Геркулес, його друг Актеон, не беручи вже до уваги маленького Джека, який також заходився їм допомагати, підібрали фал так сильно, що він луснув.
Усі троє попадали горілиць, на щастя, не завдавши собі жодної шкоди. Хлопчик був у захваті.
– Нічого, нічого! – крикнув молодий капітан. – Зв’яжіть кінці фала і тягніть, лиш не так сильно!
Нарешті вітрила було закріплено належним чином, і Діку Сенду не довелося навіть відійти від стерна. Тепер «Пілігрим» швидко йшов на схід, і залишалося лише стежити за тим, аби судно не відхилялося від курсу. Це було простіше простого, бо вітер був помірним, і судно не хитало.
– Чудово, друзі мої, – сказав Дік Сенд. – Невдовзі ви станете справжніми моряками.
– Намагатимемося, капітане Сенд, – відповів за всіх старий Том. Місіс Уелдон теж похвалила старанних матросів. На похвалу заслужив і маленький Джек: адже він трудився не покладаючи рук.
– Мені здається, Джеку, що ти обірвав фал, – посміхаючись, сказав Геркулес. – Ти такий сильний! Не знаю, що б ми робили без тебе! Хлопчик зашарівся від задоволення і міцно засмикав руку свого друга Геркулеса.
Проте «Пілігрим» ніс ще не всі вітрила. Не були підняті брамсель, бом-брамсель і стакселі. А між тим при ході у бакштаг вони могли значно пришвидшити хід «Пілігрима». Дік Сенд вирішив підняти й ці вітрила. Якщо стакселі можна було поставити без особливих зусиль, просто з палуби, то з прямими вітрилами фок-щогли справи були гірші: аби підняти їх, потрібно було лізти на реї. Не бажаючи ризикувати життям недосвідченої команди, Дік Сенд сам взявся до цієї роботи.
Спершу він передав Тому штурвал і показав, як потрібно керувати судном. Далі поставив Геркулеса, Вата, Актеона і Остіна біля горденів брамселя та бом-брамселя і поліз на щоглу. Залізти по вибленкам вант фок-щогли, дістатися марса, дістатися реї – для Діка було за виграшки. Жвавий та спритний юнак миттю побіг по портах брам-реї і віддав сезні, які стягували брамсель. Потім він перебрався на бом-брам-рей[38] і хутко розпустив вітрило.
Завершивши цю роботу, Дік Сенд зісковзнув по одному з фордунів[39] правого борту просто на палубу. Тут за його вказівками матроси розтягли обидва вітрила, тобто притягли їх шкотами за нижні кути до ноків[40] нижчих рей і міцно закріпили шкоти.
Потім підняли стакселі між грот-щоглою і фок-щоглою, і на цьому робота з підіймання вітрил закінчилася.
Геркулес намагався не тягти снасті щосили і нічого не розірвав цього разу. «Пілігрим» йшов тепер на всіх вітрилах. Дік міг поставити ще ліселі, але за таких умов було їх важко ставити, ще важче було б швидко прибрати їх у випадку, якби почався шквал. Тому молодий капітан вирішив обмежитися вже піднятими вітрилами.
Том отримав дозвіл відійти від штурвала, і Дік Сенд знову став на своє місце.
Вітер свіжішав. «Пілігрим» трохи накренився на правий борт і швидко ковзав морем. Плаский слід, який він лишав на воді, свідчив про чудову форму підводної частини судна.
– Ось ми й на правильному шляху, місіс Уелдон, – сказав Дік Сенд. – Лише, дай Боже, втримати попутний вітер!
Місіс Уелдон потисла руку юнакові. А потім, відчувши надмірну втому від усіх пережитих останнім часом хвилювань, пішла до своєї каюти й задрімала. Це було якесь тяжке забуття, а не сон.
Нова команда шхуни-брига залишилася на палубі. Негри-матроси несли вахту на баку, готові на першу ж вимогу Діка Сенда виконати будь-яку роботу, змінити розташування вітрил. Але поки сила і напрям вітру не змінилися, команді нічого було робити.
Але чим же в цей час займався кузен Бенедикт?
Кузен Бенедикт вивчав за допомогою лупи членистоногих комах, яких йому, нарешті, вдалося розшукати на борту «Пілігрима». Це була проста прямокрила комаха; голівка її зникала під виступаючим краєм передгруддя, вусики були довгі, а шкірясті передні крила перетворилися на надкрила. Комаха ця належала до загону тарганів і до виду американських тарганів.
Кузену Бенедикту пощастило зробити цю знахідку на камбузі, – він встиг якраз вчасно: Негоро тільки-но підняв ногу, аби безжалісно розчавити бідолашну комашку. Вчений із докором накинувся на португальця. Слід зазначити, що гнів кузена Бенедикта не справив жодного враження на кока. Чи знав кузен Бенедикт, які події розігралися після того, як капітан Гуль та його супутники подалися на те нещасливе полювання за смугачом?
Звісно, знав, більше того: він був на палубі, коли «Пілігрим» підійшов до місця катастрофи, де ще плавали уламки розбитої шлюпки. Відповідно, екіпаж шхуни-брига загинув на його очах.
Припустити, що ця катастрофа не засмутила його, означало б звинуватити кузена Бенедикта у черствості. Співчуття не було для нього чужим, він шкодував нещасних мисливців. Він також засмутився через те, що кузина його опинилася у складному становищі. Він підійшов до місіс Уелдон і потиснув їй руку, ніби промовляючи: «Не бійтеся! Хіба ж я не з вами? Зі мною вам нічого не загрожує!» Потім він повернувся до своєї каюти. Ймовірно, він збирався гарно обміркувати, якими можуть бути наслідки сумної події, створити план рішучих дій. Проте дорогою наштовхнувся на таргана, про якого вже згадувалося, і комаха цілком поглинула його увагу. Адже кузен Бенедикт мав намір довести, і цілком обґрунтовано, що, незважаючи на думку деяких ентомологів, звички тарганів, які належать до роду фораспеїв, із чудовим забарвленням, абсолютно відмінні від звичок тарганів звичайних, і тепер він взявся за дослідження, миттю забувши, що на світі існує шхуна-бриг «Пілігрим», що нею керував капітан Гуль і що цей нещасний загинув разом з усією командою. Він милувався своїм тарганом, ніби ця гидка комаха була рідкісним золотим жуком.
Життя на борту знову увійшло в звичне русло, хоча пасажири все ще перебували під гнітючим враженням від страшної катастрофи, яка забрала життя шістьох людей.
Першого дня Дік Сенд просто розривався на частини: він прагнув впорядкувати судно, аби бути готовим до будь-яких несподіванок. Негри-матроси ретельно виконували усі розпорядження. До вечора на борту «Пілігрима» вже панував зразковий порядок. Можна було сподіватися, що й далі все піде добре.
Негоро не намагався більше спростовувати авторитет п’ятнадцятирічного капітана. Здавалося, він мовчки визнав Діка Сенда керівником. Він як і раніше багато часу проводив на своєму тісному камбузі і рідко виходив на палубу.
Дік Сенд твердо вирішив посадити Негоро під арешт на весь час плавання за найменшої спроби порушити дисципліну. За першим же знаком молодого капітана Геркулес схопив би кока за комір і відніс би до трюму. Цю операцію велетень зробив би завиграшки. Стара Нан, вправна кухарка, чудово б могла виконувати обов’язки кока на камбузі. Очевидно, Негоро розумів, що його не вважають незамінним, і відчуваючи, що за ним пильнують, не мав бажання накликати на себе неприємності.
Надвечір вітер дужчав, але напрямок його залишався незмінним, і до ночі не довелося переставляти вітрила. Солідні щогли, їхнє залізне кріплення, гарний стан всього оснащення корабля дозволяли зберігати таку велику вітрильність навіть і при дужчому вітрі.
До ночі кораблі зазвичай зменшують вітрильність за рахунок спускання верхніх вітрил – брамселя, бом-брамселя, топселя та інших. Тоді кораблю не страшні несподівані шквали. Але Дік Сенд вирішив не застосовувати цих застережних заходів: погода не віщувала жодних неприємних несподіванок, і йому не хотілося зменшувати швидкість судна, поки воно не вибралося з цієї пустельної частини океану. Крім того, молодий капітан хотів простояти на вахті першу ніч і особисто за всім стежити.
Ми вже згадували, що лаг і компас були єдиними приладами, якими Дік Сенд міг користуватися для приблизного розрахунку шляху, пройденого «Пілігримом». Молодий капітан наказав кидати лаг кожні півгодини і записував показання приладу.
Щодо компаса, який називають також бусоллю, то на борту їх було два: один було встановлено в нактоузі,[41] перед очима стернового. Його картушка вдень освічувалася сонячним світлом, а вночі двома бічними лампами, щохвилини вказуючи напрямок, яким рухається судно. Другий компас – перевернута бусоль – був закріплений у каюті, яку займав раніше капітан Гуль. Таким чином капітан, не виходячи з каюти, міг завжди знати, чи стерновий веде корабель згідно із заданим курсом, чи, навпаки, через недосвідченість або необережність дозволяє йому відхилятися.
Усі судна, які здійснюють далекі мандрівки, зазвичай мають не менше двох компасів і запасаються щонайменше двома хронометрами.
Час від часу доводиться порівнювати показання цих приладів, аби переконатися, чи справно вони працюють. «Пілігрим», як бачимо, не був винятком.
Дік Сенд запропонував своєму екіпажу дуже обережно поводитися з обома компасами, які були йому так необхідні.
Проте вночі з 12 на 13 лютого, коли юнак ніс вахту за стерном, сталася біда з компасом, який був у капітанській каюті. Мідний гачок, на якому він висів, вирвався з дерева, і компас впав на підлогу. Помітили це лише наступного дня.
Як же міг вирватися гачок?
Ніхто не міг пояснити, як сталося це нещастя. Залишалося лише припустити, що бічна качка поступово розхитала гачок, а кільова, струшуючи прилад, довершила справу. Вночі було досить сильне хвилювання. Проте так чи інакше, але другий компас розбився, і відремонтувати його було неможливо.
Дік Сенд дуже засмутився. Тепер він повинен був довіряти лише показникам компаса на нактоузі. Ніхто не був відповідальним за пошкодження другого компаса, і все ж воно могло спричинити дуже неприємні наслідки.
Діку Сенду залишилося лише вжити заходів, аби вберегти від таких прикрих несподіванок останній компас.
Якщо не брати до уваги цього випадку, то на «Пілігримі» досі справи йшли благополучно.
Спокій Діка змусив місіс Уелдон знову повірити у щасливе завершення мандрівки. Хоча вона ніколи не піддавалася відчаю, бо найперше покладалася на милість неба і черпала душевну бадьорість у щирій молитві.
Дік Сенд розподілив час так, аби на його долю випадали нічні вахти за стерном. Удень він спав п’ять-шість годин, і, мабуть, цей нетривалий сон поновлював його сили, – він не почувався стомленим. Коли молодий капітан відпочивав, за штурвалом стояв Том чи його син Бат. Завдяки мудрому керівництву Діка вони поволі ставали непоганими стерновими.
Часто місіс Уелдон спілкувалася з Діком. Юнак дуже цінував поради цієї сміливої і розумної жінки. Щодня він показував їй на карті шлях, який пройшов «Пілігрим» за добу, визначаючи його лише за напрямком судна і середньою швидкістю його ходу.
– Ось бачите, місіс Уелдон, – казав він, – якщо вітер буде сприятливим, як зараз, перед нами невдовзі відкриються береги Південної Америки. Я не беруся стверджувати, але дуже сподіваюся, що ми опинимося тоді поблизу Вальпараїсо. Місіс Уелдон не мала сумнівів, що «Пілігрим» тримає правильний курс і що попутний північно-західний вітер несе його до наміченої цілі. Але яким ще далеким був берег Америки! Яка небезпека підстерігала судно на шляху до суходолу, хоч би від тих змін, якими погрожує і небо, і море!
Безпечний, як усі діти його віку, Джек і далі бешкетував, бігав палубою, грався з Дінго. Він помічав, звісно, що Дік тепер приділяє йому менше часу, але місіс Уелдон змогла переконати сина, що не варто відволікати Діка від роботи, і слухняний хлопчик не чіплявся більше до «капітана Сенда».
Так протікало життя на борту «Пілігрима». Негри все краще засвоювали своє матроське ремесло і добре виконували належну роботу. Старий Том виконував обов’язки боцмана, і, поза сумнівами, товариші при нагоді самі обрали б його на цю посаду. У той час, коли молодий капітан відпочивав, Том був начальником вахти; разом із ним чергували Бат і Остін; Актеон і Геркулес складали другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Відтак, щоразу один кермував, а ще двоє несли вахту на носі.