Судно знаходилося у пустельній частині океану, і тут можна було не побоюватися зіткнення із зустрічним кораблем. Проте Дік Сенд вимагав від вахтових бути пильними і уважними. З настанням темряви він наказував запалювати ходові вогні: зелений ліхтар з правого борту і червоний – з лівого, – вимога, звісно, цілком, мудра.
Ніч за ніччю Дік Сенд проводив за стерном. Інколи він зовсім виснажувався, відчував нестерпну слабкість, рука його майже інстинктивно кермувала тоді стерном. У такі години втома, з якою він не бажав рахуватися, таки брала своє.
Уночі з 13 на 14 лютого Діку довелося дозволити собі кілька годин відпочинку. За стерном його підмінив старий Том.
Небо суцільно вкрилося хмарами; надвечір, коли стало прохолодно, вони нависли дуже низько. Було так темно, що з палуби неможливо було розгледіти горішні вітрила, які губилися у мороці. Геркулес і Актеон несли вахту на баку. На кормі слабенько світився нактоуз, і це м’яке світло відбивалося у металевій вичинці стерна. Ходові вогні кидали сяйво лише за борт, а на палубі судна панувала суцільна темрява.
Близько третьої ночі зі старим Томом, стомленим тривалою вахтою, сталося щось на кшталт явища гіпнотизму: очі його, які надто довго вдивлялися у сяюче коло нактоуза, раптом перестали бачити, і він заціпенів у дрімоті. Він не лише нічого не бачив, але й, якби його сильно вщипнули, мабуть, нічого й не відчув би. Тому старий Том і не помітив, як по палубі сковзнула чиясь тінь. Це був Негоро.
Судновий кок підкрався до компаса і підклав під нактоуз щось важке, предмет, який він приніс із собою.
Якусь мить від дивився на освітлену в нактоузі картушку, а далі безшумно зник.
Якби Дік Сенд, який змінив вранці Тома, помітив предмет, підкладений Негоро під нактоуз, він би швидко прибрав його, адже це був залізний брусок. Під дією цього шматка заліза показання компаса змінилися, і замість того, аби показувати напрямок на магнітний полюс, який трохи відрізняється від напрямку на полюс світу, стрілка вказувала тепер на Північний Захід; девіація компаса досягла чотирьох румбів,[42] тобто половини прямого кута.
Том за хвилю отямився. Він кинув поглядом на компас… Йому здалося – а чи могло бути інакше? – що «Пілігрим» зійшов з курсу.
Том повернув штурвал і спрямував корабель прямо на схід… Так йому принаймні здавалося. Та через відхилення стрілки, про яке вахтовий стерновий, звичайно ж не підозрював, курс корабля, змінений на чотири румби, тепер лежав на Південний Схід.
Відтак, «Пілігрим» відхилився від заданого курсу на 45°, продовжуючи нестися вперед з тією ж швидкістю.
Розділ одинадцятий
За весь наступний тиждень, з 14 по 21 лютого, на судні не сталося нічого незвичного. Північно-західний вітер дедалі дужчав, і «Пілігрим» швидко просувався вперед, роблячи у середньому по сто шістдесят миль на добу. Більшого годі було й вимагати від судна такої тоннажності.
Дік Сенд припускав, що шхуна-бриг наближається до вод, які відвідували трансокеанські пароплави, що підтримують пасажирське з’єднання між двома півкулями.
Юнак усе ще сподівався зустріти один із таких пароплавів і твердо вирішив або ж переправити на нього своїх пасажирів, або ж попросити у капітана допомоги: отримати на «Пілігрим» тимчасове підкріплення з кількох матросів, а може, й офіцера. Пильним оком він неухильно стежив, чи не видно на горизонті подібного судна. Але море, як і раніше, залишалося пустельним. Це не могло не дивувати Діка Сенда. Адже молодий матрос вже встиг взяти участь у трьох далеких плаваннях на китобійних суднах і кілька разів перетинав ту частину Тихого океану, де, за його підрахунками, знаходився у цей час «Пілігрим». Раніше він постійно зустрічав на шляху то американське, то англійське судно, які або ж піднімалися від мису Горн до екватора, або ж спускалися до цієї крайньої південної точки американського континенту.
Але Дік Сенд не знав і не міг навіть підозрювати, що саме зараз «Пілігрим» прямує на вищій широті, тобто значно південніше, ніж планувалося. І на це було дві причини.
По-перше, течія. Дік Сенд лише приблизно уявляв, якою може бути її швидкість. Між тим течії тут були потужні, і вони непомітно для ока, але безперервно зносили корабель у бік від курсу, а Дік не міг визначити це. По-друге, компас, зіпсований злочинною рукою Негоро, давав хибні показання, а Дік Сенд не міг їх перевірити, бо ж другий компас був зламаний.
Отож, молодий капітан вважав – і не міг не вважати, – що веде судно на схід, а насправді вів його на Південний Схід.
Компас завжди був перед його очима. Лаг регулярно опускали за борт. Ці два прилади давали можливість приблизно визначити кількість пройдених миль і вести судно за курсом. Але чи було цього достатньо?
Дік Сенд усіляко намагався підбадьорити місіс Уелдон, яку інколи охоплювали тяжкі тривожні думки.
– Тижнем раніше, тижнем пізніше, – казав він їй, – але ми доберемося до американського узбережжя. І не так вже й важливо, у якому місці ми пристанемо… Головне, що ми все ж таки вийдемо на берег!
– Я не сумніваюся у цьому, Діку!
– Звичайно, місіс Уелдон, я почувався б значно спокійніше, якби вас не було на борту, якби мені доводилося відповідати лише за екіпаж, але…
– Проте якби випадок не привів мене на борт, – відповіла місіс Уелдон, – якби кузен Бенедикт, Джек, Нан і я не пливли на «Пілігримі», якби у морі не підібрали Тома та його товаришів, тобі б, мій хлопчику, довелося залишитися один на один із Негоро… А хіба ти міг би довіритися цій злій людині? Що ти тоді робив би?
– Перш за все, – рішуче сказав юнак, – я не залишив би Негоро можливості зробити якусь шкоду…
– І самостійно керував би судном?
– Так, сам… із Божою допомогою.
Твердий і рішучий тон юнака заспокоював місіс Уелдон. І все ж вона не могла позбутися відчуття тривоги, коли дивилася на свого маленького сина. Мужня жінка намагалася нічим не виявляти занепокоєння, але як щеміло материнське серце від прихованої туги!
Якщо молодий капітан ще не мав достатньо знань з гідрографії, аби визначати місце перебування свого корабля у морі, то чуття істинного моряка і «відчуття погоди» у нього беззаперечно були. Вигляд неба і моря, по-перше, і показань барометра, по-друге, готували його наперед до всіх несподіванок.
Капітан Гуль, гарний метеоролог, навчив його розуміти показники барометра. Ми коротко розповімо, як слід користуватися цим чудовим приладом.[43]
«1. Коли після тривалого періоду гарної погоди барометр починає різко і постійно падати – точна ознака дощу. Проте, якщо гарна погода тривала дуже довго, то ртутний стовпчик може опускатися два-три дні, і лише після цього в атмосфері відбудуться помітні зміни. У таких випадках чим більше часу минуло між початком падіння ртутного стовпчика і початком дощу, тим довше стоятиме дощова погода.
2. І навпаки, якщо під час тривалого періоду дощів барометр розпочне повільно, але постійно підніматися, можна впевнено передбачити настання гарної погоди. І гарна погода протримається тим довше, чим більше часу минуло між початком підйому ртутного стовпчика і першим погожим днем.
3. В обох випадках зміни погоди, які сталися відразу після підйому чи падіння ртутного стовпчика, протримаються вельми не довго.
4. Якщо барометр повільно, але безперервно піднімається протягом двох-трьох днів і довше, це віщує гарну погоду, навіть якщо увесь цей час лив, не вщухаючи, дощ, і vice versa.[44] Але якщо барометр повільно піднімається у дощові дні, а з настанням гарної погоди відразу починає падати, – гарна погода триватиме дуже недовго, і vice versa.
5. Навесні і восени різке падіння барометра віщує вітряну погоду. Влітку, у спеку, воно віщує грозу. Взимку, особливо після тривалих морозів, швидке падіння ртутного стовпчика прогнозує зміни напрямку вітру у поєднанні з відлигою та дощем. Навпаки, підвищення ртутного стовпчика під час тривалих морозів віщує снігопад.
6. Часті коливання рівня ртутного стовпчика, який то піднімається, то падає, у жодному разі не варто розглядати як ознаку наближення тривалого періоду сухої чи дощової погоди. Лише поступове і повільне падіння ртутного стовпчика віщує прихід тривалого періоду стійкої погоди.
7. Коли наприкінці осені, після довгого періоду вітрів і дощів, барометр починає підніматися, це віщує північний вітер з приходом морозів».
Ось загальні висновки, які можна зробити з показників цього цінного приладу.
Дік Сенд чудово вмів розбиратися у прогнозуваннях барометра і не один раз переконувався у їхній правдивості. Щодня він радився зі своїм барометром, аби погодні зміни не застали його зненацька.
20 лютого юнака занепокоїли показники барометра, і кілька днів поспіль він підходив до приладу, аби записати коливання ртутного стовпчика.
Барометр постійно повільно падав. Це віщувало дощ. Проте дощ усе не починався, і Дік Сенд зробив висновок, що погана погода триватиме недовго. Так і мало статися. Але разом із дощем у цю пору року мав прийти й потужний вітер. Справді, за день вітер посвіжішав настільки, що швидкість переміщення повітря сягала шістдесяти футів за секунду, тобто тридцяти однієї милі за годину.[45] Молодому капітанові довелося вжити застережних заходів, аби вітер не розірвав вітрила «Пілігрима» і не зламав щогли. Він наказав прибрати бом-брамсель, топсель і клівер, а невдовзі вирішив, що цього замало і наказав опустити брамсель і взяти два рифа на марселі.
Цей останній маневр нелегко було виконати з таким недосвідченим екіпажем. Але не можна було спинятися перед труднощами, і справді, вони нікого не зупинили.
Дік Сенд разом із Батом та Остіном залізли на рей і, щоправда не без зусиль, прибрали брамсель. Якби падіння барометра не було таким лиховісним, він би залишив на щоглі обидві реї. Але коли вітер переходить в ураган, потрібно зменшити не лише площу вітрил, але й полегшити щогли: чим менше вони навантажені, тим краще витримують сильну качку. Тому Дік спустив обидві реї на палубу.
Коли роботу було завершено – а вона зайняла близько двох годин, – Дік Сенд і його помічники взяли два рифи на марселі. У «Пілігрима» не було подвійного марселя, який ставлять тепер на більшості суден. Екіпажу довелося, як у давнину, бігати пертами, ловити кінець вітрила, підтягувати його і вже потім міцно прив’язувати линями.[46] Робота була важка, тривала і небезпечна, але зрештою площу марселя було зменшено, і шхуна-бриг пішла рівніше.
Дік Сенд, Бат і Остін спустилися на палубу лише тоді, коли «Пілігрим» був готовий до плавання при дуже свіжому вітрі, як називають моряки погоду, – на суші її іменують бурею.
Протягом наступних трьох днів – 20, 21 і 22 лютого – ані сила, ані напрямок вітру помітно не змінилися. Барометр непохитно падав, і двадцять другого Дік зауважив, що він стоїть нижче двадцяти восьми і семи десятих дюйма.[47]
Не було жодної надії на те, що барометр розпочне найближчим часом підніматися. Небо погрозливо насупилося, пронизливо свистів вітер. Над морем постійно стояв туман. Темні хмари так щільно затягували небо, що майже неможливо було визначити місце сходу і заходу сонця.
Діка охопила тривога. Він постійно був на палубі і майже не спав. Проте силою волі він примушував себе зберігати незворушність.
Двадцять третього лютого вранці вітер ніби почав вщухати, але Дік Сенд не вірив, що погода поліпшиться. І він мав рацію: після опівдня подув потужний вітер, і хвилі на морі посилилися.
Близько четвертої години після опівдня Негоро, який рідко коли залишав свій камбуз, вийшов на палубу. Дінго, вочевидь, спав десь у куточку: цього разу він, на диво, не загавкав на суднового кока.
Ніч за ніччю Дік Сенд проводив за стерном. Інколи він зовсім виснажувався, відчував нестерпну слабкість, рука його майже інстинктивно кермувала тоді стерном. У такі години втома, з якою він не бажав рахуватися, таки брала своє.
Уночі з 13 на 14 лютого Діку довелося дозволити собі кілька годин відпочинку. За стерном його підмінив старий Том.
Небо суцільно вкрилося хмарами; надвечір, коли стало прохолодно, вони нависли дуже низько. Було так темно, що з палуби неможливо було розгледіти горішні вітрила, які губилися у мороці. Геркулес і Актеон несли вахту на баку. На кормі слабенько світився нактоуз, і це м’яке світло відбивалося у металевій вичинці стерна. Ходові вогні кидали сяйво лише за борт, а на палубі судна панувала суцільна темрява.
Близько третьої ночі зі старим Томом, стомленим тривалою вахтою, сталося щось на кшталт явища гіпнотизму: очі його, які надто довго вдивлялися у сяюче коло нактоуза, раптом перестали бачити, і він заціпенів у дрімоті. Він не лише нічого не бачив, але й, якби його сильно вщипнули, мабуть, нічого й не відчув би. Тому старий Том і не помітив, як по палубі сковзнула чиясь тінь. Це був Негоро.
Судновий кок підкрався до компаса і підклав під нактоуз щось важке, предмет, який він приніс із собою.
Якусь мить від дивився на освітлену в нактоузі картушку, а далі безшумно зник.
Якби Дік Сенд, який змінив вранці Тома, помітив предмет, підкладений Негоро під нактоуз, він би швидко прибрав його, адже це був залізний брусок. Під дією цього шматка заліза показання компаса змінилися, і замість того, аби показувати напрямок на магнітний полюс, який трохи відрізняється від напрямку на полюс світу, стрілка вказувала тепер на Північний Захід; девіація компаса досягла чотирьох румбів,[42] тобто половини прямого кута.
Том за хвилю отямився. Він кинув поглядом на компас… Йому здалося – а чи могло бути інакше? – що «Пілігрим» зійшов з курсу.
Том повернув штурвал і спрямував корабель прямо на схід… Так йому принаймні здавалося. Та через відхилення стрілки, про яке вахтовий стерновий, звичайно ж не підозрював, курс корабля, змінений на чотири румби, тепер лежав на Південний Схід.
Відтак, «Пілігрим» відхилився від заданого курсу на 45°, продовжуючи нестися вперед з тією ж швидкістю.
Розділ одинадцятий
Буря
Дік Сенд припускав, що шхуна-бриг наближається до вод, які відвідували трансокеанські пароплави, що підтримують пасажирське з’єднання між двома півкулями.
Юнак усе ще сподівався зустріти один із таких пароплавів і твердо вирішив або ж переправити на нього своїх пасажирів, або ж попросити у капітана допомоги: отримати на «Пілігрим» тимчасове підкріплення з кількох матросів, а може, й офіцера. Пильним оком він неухильно стежив, чи не видно на горизонті подібного судна. Але море, як і раніше, залишалося пустельним. Це не могло не дивувати Діка Сенда. Адже молодий матрос вже встиг взяти участь у трьох далеких плаваннях на китобійних суднах і кілька разів перетинав ту частину Тихого океану, де, за його підрахунками, знаходився у цей час «Пілігрим». Раніше він постійно зустрічав на шляху то американське, то англійське судно, які або ж піднімалися від мису Горн до екватора, або ж спускалися до цієї крайньої південної точки американського континенту.
Але Дік Сенд не знав і не міг навіть підозрювати, що саме зараз «Пілігрим» прямує на вищій широті, тобто значно південніше, ніж планувалося. І на це було дві причини.
По-перше, течія. Дік Сенд лише приблизно уявляв, якою може бути її швидкість. Між тим течії тут були потужні, і вони непомітно для ока, але безперервно зносили корабель у бік від курсу, а Дік не міг визначити це. По-друге, компас, зіпсований злочинною рукою Негоро, давав хибні показання, а Дік Сенд не міг їх перевірити, бо ж другий компас був зламаний.
Отож, молодий капітан вважав – і не міг не вважати, – що веде судно на схід, а насправді вів його на Південний Схід.
Компас завжди був перед його очима. Лаг регулярно опускали за борт. Ці два прилади давали можливість приблизно визначити кількість пройдених миль і вести судно за курсом. Але чи було цього достатньо?
Дік Сенд усіляко намагався підбадьорити місіс Уелдон, яку інколи охоплювали тяжкі тривожні думки.
– Тижнем раніше, тижнем пізніше, – казав він їй, – але ми доберемося до американського узбережжя. І не так вже й важливо, у якому місці ми пристанемо… Головне, що ми все ж таки вийдемо на берег!
– Я не сумніваюся у цьому, Діку!
– Звичайно, місіс Уелдон, я почувався б значно спокійніше, якби вас не було на борту, якби мені доводилося відповідати лише за екіпаж, але…
– Проте якби випадок не привів мене на борт, – відповіла місіс Уелдон, – якби кузен Бенедикт, Джек, Нан і я не пливли на «Пілігримі», якби у морі не підібрали Тома та його товаришів, тобі б, мій хлопчику, довелося залишитися один на один із Негоро… А хіба ти міг би довіритися цій злій людині? Що ти тоді робив би?
– Перш за все, – рішуче сказав юнак, – я не залишив би Негоро можливості зробити якусь шкоду…
– І самостійно керував би судном?
– Так, сам… із Божою допомогою.
Твердий і рішучий тон юнака заспокоював місіс Уелдон. І все ж вона не могла позбутися відчуття тривоги, коли дивилася на свого маленького сина. Мужня жінка намагалася нічим не виявляти занепокоєння, але як щеміло материнське серце від прихованої туги!
Якщо молодий капітан ще не мав достатньо знань з гідрографії, аби визначати місце перебування свого корабля у морі, то чуття істинного моряка і «відчуття погоди» у нього беззаперечно були. Вигляд неба і моря, по-перше, і показань барометра, по-друге, готували його наперед до всіх несподіванок.
Капітан Гуль, гарний метеоролог, навчив його розуміти показники барометра. Ми коротко розповімо, як слід користуватися цим чудовим приладом.[43]
«1. Коли після тривалого періоду гарної погоди барометр починає різко і постійно падати – точна ознака дощу. Проте, якщо гарна погода тривала дуже довго, то ртутний стовпчик може опускатися два-три дні, і лише після цього в атмосфері відбудуться помітні зміни. У таких випадках чим більше часу минуло між початком падіння ртутного стовпчика і початком дощу, тим довше стоятиме дощова погода.
2. І навпаки, якщо під час тривалого періоду дощів барометр розпочне повільно, але постійно підніматися, можна впевнено передбачити настання гарної погоди. І гарна погода протримається тим довше, чим більше часу минуло між початком підйому ртутного стовпчика і першим погожим днем.
3. В обох випадках зміни погоди, які сталися відразу після підйому чи падіння ртутного стовпчика, протримаються вельми не довго.
4. Якщо барометр повільно, але безперервно піднімається протягом двох-трьох днів і довше, це віщує гарну погоду, навіть якщо увесь цей час лив, не вщухаючи, дощ, і vice versa.[44] Але якщо барометр повільно піднімається у дощові дні, а з настанням гарної погоди відразу починає падати, – гарна погода триватиме дуже недовго, і vice versa.
5. Навесні і восени різке падіння барометра віщує вітряну погоду. Влітку, у спеку, воно віщує грозу. Взимку, особливо після тривалих морозів, швидке падіння ртутного стовпчика прогнозує зміни напрямку вітру у поєднанні з відлигою та дощем. Навпаки, підвищення ртутного стовпчика під час тривалих морозів віщує снігопад.
6. Часті коливання рівня ртутного стовпчика, який то піднімається, то падає, у жодному разі не варто розглядати як ознаку наближення тривалого періоду сухої чи дощової погоди. Лише поступове і повільне падіння ртутного стовпчика віщує прихід тривалого періоду стійкої погоди.
7. Коли наприкінці осені, після довгого періоду вітрів і дощів, барометр починає підніматися, це віщує північний вітер з приходом морозів».
Ось загальні висновки, які можна зробити з показників цього цінного приладу.
Дік Сенд чудово вмів розбиратися у прогнозуваннях барометра і не один раз переконувався у їхній правдивості. Щодня він радився зі своїм барометром, аби погодні зміни не застали його зненацька.
20 лютого юнака занепокоїли показники барометра, і кілька днів поспіль він підходив до приладу, аби записати коливання ртутного стовпчика.
Барометр постійно повільно падав. Це віщувало дощ. Проте дощ усе не починався, і Дік Сенд зробив висновок, що погана погода триватиме недовго. Так і мало статися. Але разом із дощем у цю пору року мав прийти й потужний вітер. Справді, за день вітер посвіжішав настільки, що швидкість переміщення повітря сягала шістдесяти футів за секунду, тобто тридцяти однієї милі за годину.[45] Молодому капітанові довелося вжити застережних заходів, аби вітер не розірвав вітрила «Пілігрима» і не зламав щогли. Він наказав прибрати бом-брамсель, топсель і клівер, а невдовзі вирішив, що цього замало і наказав опустити брамсель і взяти два рифа на марселі.
Цей останній маневр нелегко було виконати з таким недосвідченим екіпажем. Але не можна було спинятися перед труднощами, і справді, вони нікого не зупинили.
Дік Сенд разом із Батом та Остіном залізли на рей і, щоправда не без зусиль, прибрали брамсель. Якби падіння барометра не було таким лиховісним, він би залишив на щоглі обидві реї. Але коли вітер переходить в ураган, потрібно зменшити не лише площу вітрил, але й полегшити щогли: чим менше вони навантажені, тим краще витримують сильну качку. Тому Дік спустив обидві реї на палубу.
Коли роботу було завершено – а вона зайняла близько двох годин, – Дік Сенд і його помічники взяли два рифи на марселі. У «Пілігрима» не було подвійного марселя, який ставлять тепер на більшості суден. Екіпажу довелося, як у давнину, бігати пертами, ловити кінець вітрила, підтягувати його і вже потім міцно прив’язувати линями.[46] Робота була важка, тривала і небезпечна, але зрештою площу марселя було зменшено, і шхуна-бриг пішла рівніше.
Дік Сенд, Бат і Остін спустилися на палубу лише тоді, коли «Пілігрим» був готовий до плавання при дуже свіжому вітрі, як називають моряки погоду, – на суші її іменують бурею.
Протягом наступних трьох днів – 20, 21 і 22 лютого – ані сила, ані напрямок вітру помітно не змінилися. Барометр непохитно падав, і двадцять другого Дік зауважив, що він стоїть нижче двадцяти восьми і семи десятих дюйма.[47]
Не було жодної надії на те, що барометр розпочне найближчим часом підніматися. Небо погрозливо насупилося, пронизливо свистів вітер. Над морем постійно стояв туман. Темні хмари так щільно затягували небо, що майже неможливо було визначити місце сходу і заходу сонця.
Діка охопила тривога. Він постійно був на палубі і майже не спав. Проте силою волі він примушував себе зберігати незворушність.
Двадцять третього лютого вранці вітер ніби почав вщухати, але Дік Сенд не вірив, що погода поліпшиться. І він мав рацію: після опівдня подув потужний вітер, і хвилі на морі посилилися.
Близько четвертої години після опівдня Негоро, який рідко коли залишав свій камбуз, вийшов на палубу. Дінго, вочевидь, спав десь у куточку: цього разу він, на диво, не загавкав на суднового кока.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента