Страница:
його оглушило голосiння жiнки, плач дiтей i лютий крик приземкуватого
широкоплечого бандита.
- Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Дiти
голi ходять. - Висока худа молодиця в небiленiй сорочцi й спiдницi цупкими
пальцями вчепилася в грубий сувiй, який тримав перед себе розлютований
бандит.
- Даси, стерво, даси!
- Убий - не дам! Дiти, гукайте людей. Люди добрi, рятуйте!
- Я тебе порятую! Я тебе гукну! - Бандит шарпнувся, i сувiй, випавши з
рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому морiжку. Молодиця
пластма впала на полотно, i її зразу ж обсiв, прикрив виводок бiлоголових
заплаканих дiтей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них i
раптом рiзко випростався.
- Ах ти ж зараза шестидюймова!
В повiтрi водянистою смужкою блиснула шабля, i жiнка в переляцi
зiщулилась, вросла в землю.
Але бандит i не глянув на неї. Скрадаючись котячими стрибками, вiн
кинувся до хлiва, бiля якого спокiйно стояла невеличка гостроклуба корова
з по-старечи вислим пiдгарлям i сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом
закричала жiнка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пiзно.
Тонко свиснула криця, i зразу ж вгору бризнула кров, зiтхнувши, потоком
полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об
землю, загойдався тулуб i незручно, осiдаючи на колiна, повалився додолу.
- Ось тобi, вiдьмо з Лисої гори, - криво глянув бандит на молодицю i
витер шаблю об морiг. Але жiнка не промовила нi слова. Зi стогоном,
схопивши голову руками, опустилась на колiна.
- Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, - примружився Крупяк.
- Хто вiн такий?
- Хто ж, як не наш! Курiнним батьком був при Скоропадському.
Витерши шаблю, бандит пiдiйшов до полотна, почав по-хазяйськи туго
змотувати його в сувiй. Тепер нiхто йому не заважав - жiнка не пiдводилась
з колiн. Оточена дiтьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневi
сутiнки скрадували контури застиглих у горi постатей.
* * *
Недалеко вiд перемiлу, що хвилясте просвiчувався свiтлою жовтизною,
поставили ятерi i повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки
сумовито зiтхала вода. З кожним разом течiя все скупiше трiпотiла золотими
прожилками, на береги починало спускатись надвечiр'я. Обличчя Тимофiя
Горицвiта i Свирида Мiрошниченка, вбираючи в себе мiнливi барви,
здавалося, помолодшали; навiть суворiсть, оповита зеленавим свiтлом,
ставала м'якшою. Припнули човен i стежкою пiднялися на поле.
На гранiтну мускулясту кручу, що обривалася бiля самого Бугу,
розгонисте вилетiв вершник в будьонiвцi i, здибивши коня, застиг на
крутому iскристому виступi.
- Добрий вячор, громадзяни! - спiвучо привiтався з Мiрошниченком i
Горицвiтом. - На свою зямельку приїхали? - Над високим лобом, як гнiздо на
вiтрах, перегойдувався розкiшний льняний чуб, а молодi, невтомленi очi
палахкотiли завзятими синiми огниками, пильно оглядаючи i людей i широкi
простори.
- На свою, - примружившись, вiдповiв Тимофiй, i щось аж дрогнуло бiля
серця, так дрогнуло, наче вiн уперше почув цi повновiснi слова. "Що ж воно
таке?" - прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи
задиркуватого, веселого i впевненого обличчя червоноармiйця. I раптом
Тимофiй аж прояснився, вiдчуваючи, як свiжi думки по-новому розкривали
йому саме слово - земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими
ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами
i кривавими клинцями навiки вiдвалювалася на поля дукачiв, усiм, усiм
вiдрiзнялася вiд нового надiлу. Тепер його земля була не окривдженою
сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману,
ставала на виду усiх людей. I цьому молодому воїну видно i так само
радiсно, що Тимофiй отримав ниву, як Тимофiєвi радiсно, що i в Бiлорусiї,
напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Ленiна, надiляє
бiдняцьким синам надiйнi поля.
- А ви вже у себе отримали землю? - хвилюючись, пiдiйшов ближче до
червоноармiйця.
- Мацi пише: аж чатире десятини надiлили. Над самою речкою.
- Над самою рiчкою? Як i нам! - чогось зрадiв Тимофiй.
- Хоч i стара я стала, пише мацi, а тепер жиць хочацця, - продовжував
своє червоноармiєць i засмiявся, блиснувши пiввiнчиком чистих зубiв.
- Поля родючi у вас?
- Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзi
вольния.
- То вiрно. I старий правду чує... Чорнозем у вас?
- Пiски i болота.
- Шкода. Пшениця, значить, не родить, - аж зiтхнув. - Ви торфу, торфу в
цi пiски. Вiн силу має, дарма що травиця.
- Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.
- То таке дiло, - погодився Тимофiй. - Додому скоро?
- Пакуль ворогiв не доканаєм. Словом, скоро. - Пругко пiдвiвся на
стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, i пiсня
надвечiрньою задумою почала розтiкатись полями:
Ой, речаяька, речанька,
Чаму ж ти не повная,
Чаму ж ти не повная,
З беражком не ровная.
"З беражком не ровная", - в думцi повторив слова i мелодiю Тимофiй.
Завернувши конi од самотнього перестояного озерця пiзнього проса,
пiдiйшов до кручi, поглянув у далечiнь.
За рiкою привiльне, широко розкинулось зелене Забужжя, порiзане
хвилястими зарогами, обсiяне невеликими округлими вирками. У
червоно-блакитному надвечiр'ї чiтко вирiзьблялося обшарпане, вiдкрите всiм
вiтрам село Iвчанка, що споконвiку робило на безкраїх ланах помiщика
Колчака. Немилосерднi лапища вiйни i злиднiв не минули села:
напiврозваленi халупи вростали у землю, свiтилися ребрами лат, умирали на
очах, як отой промiнь на крихiтному вiконцi найближчої будiвлi. Одначе
зрiдка бiлiли i свiжi зруби: видно, пiшов панський лiс на наймитськi хати.
- Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? - нiби одгадавши його думи,
промовив Свирид Яковлевич.
- Да. Тут понаписувано. Ще краще, нiж у нас.
- Понаписувано, - зiтхнув Мiрошниченко. - А iз злиднiв, дивись, чи не
скорiше за нас iвчанцi виб'ються.
- Чому так думаєш?
- Дружний народ. Славну iсторiю має село. Хто пана перший громив у
тисяча дев'ятсот п'ятому роцi? Iвчанцi. Партизанiв хто тепер найбiльше
дав? Знову ж таки вони. I за роботу так вiзьмуться, аж гай шумiтиме...
Довiку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сiмнадцятого
року. Щойно про революцiю почули. Увечерi в Iвчанцi вiдбулися загальнi
збори мiсцевої органiзацiї РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не
поглянь - старi або малi. Тiльки де-не-де шапка-плетьонка пораненого
фронтовика коливається. А резолюцiю яку тодi ухвалили: "Незважаючи на те,
що в нас залишились калiки, дiди та баби, ворогам революцiї не ходити на
нашiй землi. Озброїмось косами, вилами, мiтлами i зметемо їх з лиця землi.
Висловлюємо повну готовнiсть стояти до останньої краплi кровi за Ради
робiтничих, солдатських i селянських депутатiв". I як стоять! Ех, Тимофiю,
що за люди це! В минулому роцi, коли ми з петлюрiвцями билися... - Та не
довелося Мiрошниченковi доказати, свого оповiдання. З прибережних кущiв
тяжкуватою похiдкою вийшов Iван Тимофiйович Бондар i, не здоровкаючись,
заклопотано промовив:
- Свириде, тебе негайно викликає начальство. З повiту приїхали.
- Не чув, чого? - стурбовано запитав, iдучи за гвинтiвкою.
- Не чув. Та, видно, знову дiло в бандитизм впирається. Прямо нема тобi
ну нiякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то бiс, грiм би їх
на битiй дорозi навiки прибив. I доки вже ми будемо мучитись?
Сумовитi очi Тимофiя звузились, заяснiли глибокою людяною усмiшкою:
- Пакуль ворогiв не доконаємо, - навiть iнтонацiю червоноармiйця
перехопив.
Свирид Яковлевич розреготався i вдарив Тимофiя по плечу.
- Ай ловко ти... Хто прибув до нас? - звернувся до Бондаря.
- Анастас Донелайтiс. Виходить, дiло серйозне.
- Анастас приїхав? Да, вiн спроста не прилетить.
- А я ж про що кажу?
Анастас Донелайтiс працював завiдувачем повiтземвiддiлу. В 1919 роцi,
коли Литовська радянська республiка була задушена Антантою i кайзерiвським
чоботом, поранений Анастас з групою комунiстiв пробився до Петрограда.
Лягти в шпиталь вiдмовився навiдрiз, i тодi Вiйськовий революцiйний
комiтет послав його на пiвдень на чолi продзагону, що складався виключно з
балтiйських матросiв. Знову поранення, потiм чернiгiвськi лiси, боротьба з
петлюрiвцями, рейд в щорсiвських лавах аж до Вiнницi i ще одна рана.
На Подiллi довелося довго вiдлежуватися - розкрилися погано загоєнi
рубцi, занили, заскрипiли пробуравленi костi. Сяк-так пiдлiкувавшись,
спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим
будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю i, стараючись, щоб похiдка
була рiвна, попрямував до секретарiату. Але в губпарткомi йому зразу
зiпсували настрiй:
- На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо - хворий.
- Так що ж, в соцзабез, може, накажете пiти? - уїдливо запитав, але
його iнтонацiї не помiтили i серйозно вiдповiли:
- Можна, робота пiдходяща.
Всi його зусилля, образи, доводи, прохання i навiть хитрощi розбивались
об незаперечне рiшення:
- Не пошлемо.
Нарештi вдалося вирвати iншу посаду: стати завiдувачем повiтземвiддiлу.
А через те що зараз в районi активно оперували петлюрiвськi i шепелiвськi
недобитки, то Анастас майже цiлi днi не злазив з сiдла, i його невелику,
пiдiбрану як в кiбця постать знали усi прибузькi села, знали його веселе i
полум'яне слово пiд час розподiлу землi.
I нiхто не знав, як болiло серце юного комунiста за своєю рiдною
Литвою, де залишились батьки, наречена i першi струмки молодої кровi.
Розподiляючи землю десь понад Бугом, вiн мрiяв про той час, коли випаде
щастя робити таку саму роботу над зеленим Нiманом.
- А це де дiстав? - тiльки тепер Мiрошниченко побачив у Бондаря втинок.
- Червоноармiйцi одного бандита бiля дiброви втихомирили. Насилу
випросив, щоб менi дали цю пукалку, - завзята розумна усмiшка затрепетала
на повних устах Бондаря.
- I не побоявся без дозволу брати?
- Для захисту своєї радянської влади дозвiл не береться, - серйозно i
твердо вiдповiв. - Ходiмо, Свириде.
- Будь здоров, Тимофiю. Вдосвiта постараюся повернутися. Коли ж
затримаюсь, Дмитровi скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотiлося
вперше пройтися за плугом на своїй землi, - непiдроблений жаль пом'якшив
суворi риси впертого обличчя. - Пiшли, Iване.
- Пiшли, - i Бондар великими кроками плече в плече iде поруч з
Мiрошниченком. Обоє вони широкоплечi, кремезнi, неначе рiднi брати.
Помiж розпухлою i чорною вiд негоди стернею аж до самого села трiпотiла
осiння стежка. Городами дiйшли до школи i зразу ж зустрiлися з Анастасом.
Вiн сидiв верхи на неспокiйному, з злостивим оскалом жеребцi, щось жваво
говорив до комiтетчикiв i кiлькох червоноармiйцiв, що саме порались
посеред вулицi бiля трьохдюймової нiмецької гармати.
- Мiрошниченко! Здоров! Вiтаю, вiтаю! - скочив з коня i, накульгуючи,
пiдiйшов до Свирида Яковлевича. - Ти великий винахiдник, - показав рукою
на гармату.
- Годиться? - з надiєю подивився в зеленi очi Анастаса.
- Годиться! Кругом оглянув! - блiде худорляве обличчя, покраплене
кiлькома зернинами ластовиння, смiялось по-дитячи щедро i ясно.
- Оце добре! - полегшено зiтхнув Мiрошниченко. - Все-таки гармата!
В 1918 роцi нiмцi, утiкаючи, покинули серед шляху тулуб несправної
гармати. I от Мiрошниченко вирiшив використати її в боротьбi з бандитами.
В стельмашнi вiн поставив її на дерев'яний хiд, а ковалi довго
помарудились бiля замка, в якому не було ролика, що вiдтягує ударний
механiзм, потiм до замка умiло приклепали чималу залiзяку. Думка в Свирида
Яковлевича була проста: при ударi довбнею по залiзяцi бойок розiб'є
капсуль i снаряд полетить на ворогiв.
Винахiд i радував i лякав його.
"А що коли нiчого з цього не вийде?.."
Смерком комiтетчики i червоноармiйцi уже були на левадi. Анастас
звiдкись дiзнався, що рештки розбитої банди Саленка вийшли iз барських
лiсiв на з'єднання з Гальчевським, i зразу ж метнувся перепинити бандитiв.
Коли виїхали в поле, навкруги хороше запахло свiжозораною вогкою
землею.
- Сьогоднi нашi орали, - сказав Мiрошниченко Анастасу, приховуючи
хвилювання: все думав про гармату.
Густiла темiнь.
На обрiй опускалася хмара, гасячи багрянi потоки.
I враз шматок хмари неначе заворушився, обiрвався i полетiв до села.
- Розвертайсь! - гукнув Анастас до гарматникiв.
Конi круто описали дугу, i жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в
тривожний затьмарений захiд. Червоноармiйцi i комiтетчики розсипалися по
рiллi.
З-пiд хмари на конях летiли бандити. Все мiцнiше двиготiла дорога,
пiдносячи вгору два крила пилу i низький стогiн.
Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мiрошниченко обома руками
схопив довбню, подався назад i вдарив по залiзяцi. Жерло дихнуло довгим
зубчастим язиком полум'я, загримiло, i земля, неначе хворий на малярiю,
затрепетала, забилася у дрожi. Кудлатий кривавий стовп землi злетiв перед
бандитами.
- Так їх! - завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З
гвинтового отвору гiрким перегаром ударив дим, та його тугi звитки зразу ж
спинив новий снаряд.
- Так їх! - знову вдарив довбнею Мiрошниченко - i затремтiла нива.
Зграєю гайвороння бандити позлiтали з коней i опустились на рiллю.
Понад самою землею заблимали нерiвнi вогники. З утинкiв вони виривались
бiльшими, тривожнiшими для ока сполохами, але насправдi на вiддалi були
бiльш безпечнi, анiж дрiбнi гвинтiвочнi сполохи. Iван Тимофiйович це добре
знав i, втиснувшись важким тiлом у борозенку, неквапно бив з гвинтiвки на
невеличкi свiтлячки.
Свiй вiдтинок вiн уже встиг вiддати менш досвiдченому стрiльцевi
Степановi Кушнiру, що лежав поруч у другiй борозенцi i немилосердно лаявся
пiсля кожного пострiлу: куцак сильною вiддачею мало не виривав чоловiка iз
землi,
- Пiдманули, пiдманули ви мене, Iване Тимофiйовичу, - нарештi не
витримав Кушнiр.
- Каюсь, є таке дiло, - погодився. - Та це ж, сам бачиш, на користь
iде.
- А то б стерпiв iнакше? Це тiльки i втiшає мене. Все менше на якусь
погань для революцiї стане. Чи так я думаю?
Але Iван Тимофiйович нiчого не вiдповiв. Зовсiм недалеко зметнулась
вгору, випростовуючись, незграбна довга постать, щось загорланила, i зразу
ж високий натягнутий крик перейшов у кволий, простуджений клекiт.
- Жери тепер землю, - коротко вiдкусив Iван Тимофiйович Бондар,
перезаряджаючи гвинтiвку.
- От i нема вже однiєї контри.
- Хотiв би, щоб усi вони за одну нiч свинцем втихомирились.
- Втихомиримо. Та не всiх разом. На все свiй час приходить, як говорить
Мiрошниченко... Ох, i вiддає! Вже плече у мене ревма кричить, - скривився
Кушнiр. - Начеб вiдсунулись бандити вiд нас... Iване Тимофiйовичу, а вам
не страшно?
- Та поки дрижакiв не вибиваю.
- А менi страшнувато, - признався Степан, i голос його перейшов у
схвильований шепiт. - Не подумайте, що за шкуру трушуся. Вона у мене
встигла одубiти. Ранiше i про смерть не так думалося. А от тепер, коли аж
чотирнадцять держав од нашої молодої країни у нори дряпанули, - страшно не
хочеться пiд бандитську кулю потрапити. Бiля своєї землi походити
хочеться. А подивишся, як її всяке вороння шматує, так серце розривається.
Наче не землю, а його шматують.
- Та землi у нас нiяка сила не вiдбере, - коротко сказав Бондар.
- I я так думаю... Хочеться при своїй владi пожити, по-новому, як
товариш Ленiн навчає. Оце коли нещодавно наш Савченко почав на заводi
пояснювати думи вождя, так i в серцi надiї не вмiщаються. Вся наша країна
перед очима, наче сонце, встає. I так жити хочеться, ну прямо розповiсти
нема сили. Начеб оце тiльки на свiт народився. Ви старiшi, Iване
Тимофiйовичу, десь цього i не чуєте.
- Нi, чую, - стримано вiдповiв i лише згодом додав: - Того i лежу з
гвинтiвкою отут, а не завалився барсуком на пiч... Прислухайсь -
вiдкочуються гади.
- Вiдкочуються. Мiрошниченко ловку штуку з гарматою придумав.
- Почекай, що це за тупiт од лiсу? - сказав насторожено. Дорога знову
загудiла копитами - i серед бандитiв пронiсся розгонистий крик.
- Здається, пiдмога чортам прийшла! - неспокiйно промовив Бондар,
дослухаючись до глухого дзвону землi.
- Так воно i є! - пiдвiвся Кушнiр.
- Ех, не в пору... Припiзнись на яку годину - i од них, проклятих, духу
б не залишилось.
Чiтким голосом Донелайтiс дав якесь розпорядження, i на рiллi загупали
кроки червоноармiйцiв. Гармашi вiдтягли гармату назад, потiм щось
стурбовано промовив Мiрошниченко, i через короткi iнтервали на дорозi
почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогiв. Але воно з гиком
та свистом проскочило мiж розривами, спiшилось i чорним потоком кинулось в
обхiд комiтетчикам.
- Держись тепер крiпко, Степане! - Пригинаючись, Бондар побiг наперерiз
рухливому клубковi.
Кушнiр для чогось тоскно оглянувся навколо, зiтхнув i побiг за Iваном
Тимофiйовичем, на ходу стрiляючи зi свого громобоя.
Кулi з сумовитим струнним дзижчанням все густiше обсновували погожу
нiч, злостиво, з форкотом, скородили свiжу рiллю, збивали гребенi
невлежаних скиб. Невелика група бандитiв метнулась до гармати. Донелайтiс
i Мiрошниченко першими кинулися їм назустрiч. Та в цей час вiд ярка зовсiм
неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет.
- Робiтничий загiн пiдiйшов! - радiсно вигукнув Мiрошниченко,
прострелюючи рiллю, що звивалася темними плямами втiкаючих ворогiв.
- Чому так думаєш? - напружено прислухається до пострiлiв Донелайтiс.
- Пiзнаю кулемет i руку паровичника Фiалковського. Чуєш, як строчить?
Коротко, рiшуче, з душею. По-робiтничи.
- Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитiв. Ох, i молодчина
чоловiк!
- До нас пiдступає. За людей в першу чергу турбується. I справдi,
незабаром комiтетчики з'єдналися з усiм збройним робiтничим загоном з
цукрового заводу.
- Ну як, орли? Б'ємо ворогiв? - пiдiйшов до комiтетчикiв iз браунiнгом
в руцi високий котельник Савченко. Навiть в темнотi його голова свiтилася
м'якою хвилястою сивиною, а погляд горiв молодим юнацьким блиском. Пiсля
революцiї 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (вiн навiть
самого князя Кохана здивував винаходами) iз кам'янець-подiльської фортецi
погнали в Сибiр. З пiвночi повернувся вiн спокiйним, навiть строгим
чоловiком, обкиданим зморшками i обсiяним сивиною; повернувся грамотним, з
чималим досвiдом пiдпiльника, бiльшовиком. Дома Савченко нiкого не застав:
мати, не дочекавшись сина, померла в зимнiй вдовинiй халупi, а брати i
сестри розбрелись на заробiтки по економiях i заводах. Директор цукрового
заводу, знаючи, якi руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на
завод. А в 1917 роцi Савченко з передовими робiтниками розбив охорону
князя Кохана i взяв завод пiд опiку професiйної органiзацiї.
- Здається, вчасно поспiли, - припав командир робiтничого загону до
вогкої вiд роси станини. - Iнтересно воюєте.
- Ох, i вчасно, - весело промовив Мiрошниченко. - Думалось... та що там
говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.
- А ви погане мiсце вибрали для маневрування, - тихо сказав Савченко. -
Гарматний вогонь переносимо до лiсу. Свириде, вiдсiкай вiдступ контрi,
поки вони до пам'ятi не прийшли.
- Єсть вiдсiкти вiдступ.
- О, в Фiалковського кулемет перегрiвся. Товаришу Iльїн, пiднеси
кулеметникам води.
- Єсть пiднести води...
- Чуєш, як навколо забринiли голоси? - усмiхаючись в короткi цурпалки
вусiв, промовив Бондар до Кушнiра.
- Ще б не зрадiти! Сказано: робiтники прийшли, надiя наша. - Вистрелив
на короткий сполох i чогось зовсiм несподiвано мрiйно промовив:
- Подивiться навкруги... Бачите, як пiдiймається земля у свiтаннi.
* * *
Мiсяць зiйшов пiзно, i розтрушенi, як вiхтi ромашкового сiна, хмари
раптом просвiтилися, задимились, ожили i побiгли на захiд. Помiж берегами
неясно окреслилась лiнiя Бугу. Звiсивши голову, дрiмали конi, а Тимофiєвi
i досi не слалося.
Обтяжений думками i надiями, поволi ходив полем, як нiколи iще ним не
ходив. Неговiркий на людях i вдома, вiн тепер досхочу говорив сам до себе,
радився сам iз собою, а iнодi з дружиною та з сином: вiдчував, що вони
поруч iз ним, поклич - i обiзвуться на його голос, пiдiйдуть до нього.
I слова у Тимофiя тепер були теплi та ласкавi, як у пiвдень пшениця,
нагрiта липневим сонцем. I по-новому перемежовувалися у них споконвiчнi
сподiвання i турботи, що живуть поруч у серцi бiдняка, який за вiк хлiба
не наївся. I думки Тимофiя були поетичнi, як завжди поетична мрiя про
чесне, краще життя...
Виоремо тебе, ниво, обсiємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе,
щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти помiж люди старцiв i старчат,
не гнала своїх трудженикiв на край свiту за тiєю копiйчиною, за тим
загорьованим шматком наймитського хлiба... Усiм своїм тiлом вiн вiдчував
ту землю, яку йому сьогоднi надiлив закон Ленiна.
I через якийсь промiжок часу Тимофiй згадує слова Мiрошниченка: "Селяни
одного росiйського села прийшли до Ленiна в гостi, принесли йому в
подарунок свiй хлiб. Прийняв Iллiч той хлiб, поцiлував, подякував
людям..."
I знову думки, i очi, i руки Тимофiя купаються в теплому зернi, що
вродило на його полi.
Несподiвано зовсiм недалеко вдарили копита, пролунали розрiзненi
гвинтiвочнi пострiли, а потiм глухо озвався кулемет.
По звуку Тимофiй безпомилково визначив, що стрiляли iз "кольта".
Тоскно, як людина, застогнав поранений кiнь i, збiльшуючись в очах, з
високо пiднятою головою промчав бiля самого воза i круто повернув на схiд.
Потiм надривний голос сплеснув неждано високим "ой" i зразу ж обiрвався.
Тимофiй кинувся до воза, але на пiвдорозi згадав, що гвинтiвку забрав
Мiрошниченко. Зупинився в тяжкому роздумi.
В'їдливий писк кулi, що, здавалося, пролетiла над самим вухом, вивiв
його з оцiпенiння. Тимофiй впав на землю. Оброшуючись, швидко i обережно
поповз на стрiлянину.
Через кiлька хвилин Горицвiт не тiльки знав про бiй, а вже й бачив у
думках його безвiдрадний кiнець: чотирьом червоноармiйцям недовго можна
було встояти проти трьох десяткiв бандитiв, що, спiшившись, пiвколом
притискали жменьку смiливцiв до рiки.
Раптом замовк кулемет. I тiльки тепер острах вчепився в тiло Тимофiя,
але вiн зразу ж по метушнi кулеметника зрозумiв, що той мiняє ствол.
"Коли б успiв, коли б успiв", - благала кожна клiтина, бо вже бандити
чорними тiнями зметнулися iз землi i побiгли вперед. Ще кiлька стрибкiв
i... кiнець.
Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника. Той крiзь
зуби злостиво i спокiйно процiдив:
- Зараз, товаришу командир, сипнемо їм страху в матню. I дуло кулемета,
наче захлинаючись, зафахкотiло вогнем. Бандитський ланцюг зразу ж, немов
по командi, з стогоном, криками, матерщиною опустився на землю.
Червоноармiйцi пiд прикриттям "кольта" швидко вiдбiгли назад, бо кiгтi
бандитського ланцюга все бiльше витягувались до рiки.
- Товаришу командир, - хвилюючись, пiдвiвся Тимофiй i застиг невдалiк
вiд невисокого, в кубанцi, воїна з пiстолетом у лiвiй руцi. - Спускайтеся
за мною до Бугу, я перевезу човном.
- Ти хто будеш? - наближаючись, збiльшуються допитливi строгi очi. В
напiвтемрявi нахмурене обличчя воїна здавалось незвично бiлим, аж прозоро
синюватим.
- Я? - не знайшов, що вiдповiсти. "Що ти йому скажеш? Ще за бандита
прийме!" - Бiдняк я. Що за радянську владу.
- Все! - вилаявся кулеметник. - Нi одного набою! - Схопив кулемет i,
обпiкаючи руки гарячим стволом, знову вилаявся тоскно i боляче. I тiльки
тепер Тимофiй побачив, що з правої руки командира дзюрчить кiлька чорних
струмкiв кровi. Куля, видно, наскрiзь пробила руку, i кров, розтiкаючись,
так струмила iз розчепiрених болем пальцiв, наче всi вони були пораненi.
- Тьху! Чортова мати!
- Iваненко, що з тобою?
- В плече кусонула, - обiзвався червоноармiєць, що, люто
вiдстрелюючись, лежав у борозенцi.
- Бiгти зможеш?
- Зможу, товаришу командире.
Пiд нестихаючi пострiли побiгли до Бугу. Заросле кущами узбережжя
залопотiло кулями, але сила в'їдливого свисту зменшилась, як зменшувалось
iз наближенням рiки почуття небезпеки.
З-за обстрiпаної хмари виткнувся ущерблений мiсяць. На жовтому
побережжi сильнiше затокувала кров з руки командира, i хвиляста подовбана
стежечка покотилася до самого човна. Здавалося, то не жива тепла кров
напоїла берег, а хтось iз дiтвори осiнньої години повтискав у жовтий пiсок
рiвнi чашечки жолудiв.
Нi чуття болю, нi звичного жалю i млосностi, що починають нудити вiд
великої втрати кровi, не побачив Тимофiй нi в темних, наче з янтарним
вiдливом очах командира, нi на його бiлявому спокiйному обличчi. Було воно
строго пiдiбраним, зосередженим, по-красивому впертим.
- Пiдiйми руку, товаришу командире. Життя витiкає! - звичним суворим
голосом промовив Тимофiй i зi всiєї сили рвонув до себе тонкий поржавiлий
ланцюг. Занили пальцi, в'їдаючись в залiзо, але якесь кiльце лопнуло, i
Тимофiй повеселiшав: не треба вiдмикати плоскодонки - збереглася дорога
хвилина.
Уже випливли на середину рiки, коли берег заворушився темними
постатями, засiяв мерехтливими вогниками. Невеликi спiвучi грудочки води,
здибленi навколо човна ворожими кулями, на диво були схожi на неспокiйних
блакитнокрилих крячкiв, що з криком падали на рiку. На березi всi
полегшено зiтхнули.
- Спасибi. Вiд Червоної Армiї спасибi, - лiвою рукою потиснув командир
тверду руку Тимофiю.
- То вам спасибi. За все спасибi. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою. Вона
чиста у мене. - Рiшуче рвонув Тимофiй комiр верхньої полотняної сорочки, i
дрiбнi гудзики росою посипались пiд ноги.
- Не треба, - усмiхнувшись, вийняв пакуночок з кишенi, сказав
кулеметниковi, щоб перев'язав плече Iваненковi, а сам пiдняв руку вгору, i
кров iз пальцiв потекла в рукав.
- Як ваше прiзвище?
- Горицвiт. Тимофiй Горицвiт.
- Горицвiт? А моє Марков. Чим же вам вiддячити? У мене є...
- Нiчого менi не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революцiя
прийшла... - вiн захвилювався. Хотiлося багато чого сказати, але говорити
з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустiла кров сiялась
i сiялась на синювату осiнню траву. I вiн уже рiвним голосом поволi додав:
- Ви в Iвчанку iдiть. Там коли банда i наскочить - вiдiб'ють її люди.
широкоплечого бандита.
- Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Дiти
голi ходять. - Висока худа молодиця в небiленiй сорочцi й спiдницi цупкими
пальцями вчепилася в грубий сувiй, який тримав перед себе розлютований
бандит.
- Даси, стерво, даси!
- Убий - не дам! Дiти, гукайте людей. Люди добрi, рятуйте!
- Я тебе порятую! Я тебе гукну! - Бандит шарпнувся, i сувiй, випавши з
рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому морiжку. Молодиця
пластма впала на полотно, i її зразу ж обсiв, прикрив виводок бiлоголових
заплаканих дiтей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них i
раптом рiзко випростався.
- Ах ти ж зараза шестидюймова!
В повiтрi водянистою смужкою блиснула шабля, i жiнка в переляцi
зiщулилась, вросла в землю.
Але бандит i не глянув на неї. Скрадаючись котячими стрибками, вiн
кинувся до хлiва, бiля якого спокiйно стояла невеличка гостроклуба корова
з по-старечи вислим пiдгарлям i сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом
закричала жiнка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пiзно.
Тонко свиснула криця, i зразу ж вгору бризнула кров, зiтхнувши, потоком
полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об
землю, загойдався тулуб i незручно, осiдаючи на колiна, повалився додолу.
- Ось тобi, вiдьмо з Лисої гори, - криво глянув бандит на молодицю i
витер шаблю об морiг. Але жiнка не промовила нi слова. Зi стогоном,
схопивши голову руками, опустилась на колiна.
- Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, - примружився Крупяк.
- Хто вiн такий?
- Хто ж, як не наш! Курiнним батьком був при Скоропадському.
Витерши шаблю, бандит пiдiйшов до полотна, почав по-хазяйськи туго
змотувати його в сувiй. Тепер нiхто йому не заважав - жiнка не пiдводилась
з колiн. Оточена дiтьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневi
сутiнки скрадували контури застиглих у горi постатей.
* * *
Недалеко вiд перемiлу, що хвилясте просвiчувався свiтлою жовтизною,
поставили ятерi i повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки
сумовито зiтхала вода. З кожним разом течiя все скупiше трiпотiла золотими
прожилками, на береги починало спускатись надвечiр'я. Обличчя Тимофiя
Горицвiта i Свирида Мiрошниченка, вбираючи в себе мiнливi барви,
здавалося, помолодшали; навiть суворiсть, оповита зеленавим свiтлом,
ставала м'якшою. Припнули човен i стежкою пiднялися на поле.
На гранiтну мускулясту кручу, що обривалася бiля самого Бугу,
розгонисте вилетiв вершник в будьонiвцi i, здибивши коня, застиг на
крутому iскристому виступi.
- Добрий вячор, громадзяни! - спiвучо привiтався з Мiрошниченком i
Горицвiтом. - На свою зямельку приїхали? - Над високим лобом, як гнiздо на
вiтрах, перегойдувався розкiшний льняний чуб, а молодi, невтомленi очi
палахкотiли завзятими синiми огниками, пильно оглядаючи i людей i широкi
простори.
- На свою, - примружившись, вiдповiв Тимофiй, i щось аж дрогнуло бiля
серця, так дрогнуло, наче вiн уперше почув цi повновiснi слова. "Що ж воно
таке?" - прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи
задиркуватого, веселого i впевненого обличчя червоноармiйця. I раптом
Тимофiй аж прояснився, вiдчуваючи, як свiжi думки по-новому розкривали
йому саме слово - земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими
ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами
i кривавими клинцями навiки вiдвалювалася на поля дукачiв, усiм, усiм
вiдрiзнялася вiд нового надiлу. Тепер його земля була не окривдженою
сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману,
ставала на виду усiх людей. I цьому молодому воїну видно i так само
радiсно, що Тимофiй отримав ниву, як Тимофiєвi радiсно, що i в Бiлорусiї,
напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Ленiна, надiляє
бiдняцьким синам надiйнi поля.
- А ви вже у себе отримали землю? - хвилюючись, пiдiйшов ближче до
червоноармiйця.
- Мацi пише: аж чатире десятини надiлили. Над самою речкою.
- Над самою рiчкою? Як i нам! - чогось зрадiв Тимофiй.
- Хоч i стара я стала, пише мацi, а тепер жиць хочацця, - продовжував
своє червоноармiєць i засмiявся, блиснувши пiввiнчиком чистих зубiв.
- Поля родючi у вас?
- Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзi
вольния.
- То вiрно. I старий правду чує... Чорнозем у вас?
- Пiски i болота.
- Шкода. Пшениця, значить, не родить, - аж зiтхнув. - Ви торфу, торфу в
цi пiски. Вiн силу має, дарма що травиця.
- Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.
- То таке дiло, - погодився Тимофiй. - Додому скоро?
- Пакуль ворогiв не доканаєм. Словом, скоро. - Пругко пiдвiвся на
стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, i пiсня
надвечiрньою задумою почала розтiкатись полями:
Ой, речаяька, речанька,
Чаму ж ти не повная,
Чаму ж ти не повная,
З беражком не ровная.
"З беражком не ровная", - в думцi повторив слова i мелодiю Тимофiй.
Завернувши конi од самотнього перестояного озерця пiзнього проса,
пiдiйшов до кручi, поглянув у далечiнь.
За рiкою привiльне, широко розкинулось зелене Забужжя, порiзане
хвилястими зарогами, обсiяне невеликими округлими вирками. У
червоно-блакитному надвечiр'ї чiтко вирiзьблялося обшарпане, вiдкрите всiм
вiтрам село Iвчанка, що споконвiку робило на безкраїх ланах помiщика
Колчака. Немилосерднi лапища вiйни i злиднiв не минули села:
напiврозваленi халупи вростали у землю, свiтилися ребрами лат, умирали на
очах, як отой промiнь на крихiтному вiконцi найближчої будiвлi. Одначе
зрiдка бiлiли i свiжi зруби: видно, пiшов панський лiс на наймитськi хати.
- Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? - нiби одгадавши його думи,
промовив Свирид Яковлевич.
- Да. Тут понаписувано. Ще краще, нiж у нас.
- Понаписувано, - зiтхнув Мiрошниченко. - А iз злиднiв, дивись, чи не
скорiше за нас iвчанцi виб'ються.
- Чому так думаєш?
- Дружний народ. Славну iсторiю має село. Хто пана перший громив у
тисяча дев'ятсот п'ятому роцi? Iвчанцi. Партизанiв хто тепер найбiльше
дав? Знову ж таки вони. I за роботу так вiзьмуться, аж гай шумiтиме...
Довiку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сiмнадцятого
року. Щойно про революцiю почули. Увечерi в Iвчанцi вiдбулися загальнi
збори мiсцевої органiзацiї РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не
поглянь - старi або малi. Тiльки де-не-де шапка-плетьонка пораненого
фронтовика коливається. А резолюцiю яку тодi ухвалили: "Незважаючи на те,
що в нас залишились калiки, дiди та баби, ворогам революцiї не ходити на
нашiй землi. Озброїмось косами, вилами, мiтлами i зметемо їх з лиця землi.
Висловлюємо повну готовнiсть стояти до останньої краплi кровi за Ради
робiтничих, солдатських i селянських депутатiв". I як стоять! Ех, Тимофiю,
що за люди це! В минулому роцi, коли ми з петлюрiвцями билися... - Та не
довелося Мiрошниченковi доказати, свого оповiдання. З прибережних кущiв
тяжкуватою похiдкою вийшов Iван Тимофiйович Бондар i, не здоровкаючись,
заклопотано промовив:
- Свириде, тебе негайно викликає начальство. З повiту приїхали.
- Не чув, чого? - стурбовано запитав, iдучи за гвинтiвкою.
- Не чув. Та, видно, знову дiло в бандитизм впирається. Прямо нема тобi
ну нiякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то бiс, грiм би їх
на битiй дорозi навiки прибив. I доки вже ми будемо мучитись?
Сумовитi очi Тимофiя звузились, заяснiли глибокою людяною усмiшкою:
- Пакуль ворогiв не доконаємо, - навiть iнтонацiю червоноармiйця
перехопив.
Свирид Яковлевич розреготався i вдарив Тимофiя по плечу.
- Ай ловко ти... Хто прибув до нас? - звернувся до Бондаря.
- Анастас Донелайтiс. Виходить, дiло серйозне.
- Анастас приїхав? Да, вiн спроста не прилетить.
- А я ж про що кажу?
Анастас Донелайтiс працював завiдувачем повiтземвiддiлу. В 1919 роцi,
коли Литовська радянська республiка була задушена Антантою i кайзерiвським
чоботом, поранений Анастас з групою комунiстiв пробився до Петрограда.
Лягти в шпиталь вiдмовився навiдрiз, i тодi Вiйськовий революцiйний
комiтет послав його на пiвдень на чолi продзагону, що складався виключно з
балтiйських матросiв. Знову поранення, потiм чернiгiвськi лiси, боротьба з
петлюрiвцями, рейд в щорсiвських лавах аж до Вiнницi i ще одна рана.
На Подiллi довелося довго вiдлежуватися - розкрилися погано загоєнi
рубцi, занили, заскрипiли пробуравленi костi. Сяк-так пiдлiкувавшись,
спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим
будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю i, стараючись, щоб похiдка
була рiвна, попрямував до секретарiату. Але в губпарткомi йому зразу
зiпсували настрiй:
- На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо - хворий.
- Так що ж, в соцзабез, може, накажете пiти? - уїдливо запитав, але
його iнтонацiї не помiтили i серйозно вiдповiли:
- Можна, робота пiдходяща.
Всi його зусилля, образи, доводи, прохання i навiть хитрощi розбивались
об незаперечне рiшення:
- Не пошлемо.
Нарештi вдалося вирвати iншу посаду: стати завiдувачем повiтземвiддiлу.
А через те що зараз в районi активно оперували петлюрiвськi i шепелiвськi
недобитки, то Анастас майже цiлi днi не злазив з сiдла, i його невелику,
пiдiбрану як в кiбця постать знали усi прибузькi села, знали його веселе i
полум'яне слово пiд час розподiлу землi.
I нiхто не знав, як болiло серце юного комунiста за своєю рiдною
Литвою, де залишились батьки, наречена i першi струмки молодої кровi.
Розподiляючи землю десь понад Бугом, вiн мрiяв про той час, коли випаде
щастя робити таку саму роботу над зеленим Нiманом.
- А це де дiстав? - тiльки тепер Мiрошниченко побачив у Бондаря втинок.
- Червоноармiйцi одного бандита бiля дiброви втихомирили. Насилу
випросив, щоб менi дали цю пукалку, - завзята розумна усмiшка затрепетала
на повних устах Бондаря.
- I не побоявся без дозволу брати?
- Для захисту своєї радянської влади дозвiл не береться, - серйозно i
твердо вiдповiв. - Ходiмо, Свириде.
- Будь здоров, Тимофiю. Вдосвiта постараюся повернутися. Коли ж
затримаюсь, Дмитровi скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотiлося
вперше пройтися за плугом на своїй землi, - непiдроблений жаль пом'якшив
суворi риси впертого обличчя. - Пiшли, Iване.
- Пiшли, - i Бондар великими кроками плече в плече iде поруч з
Мiрошниченком. Обоє вони широкоплечi, кремезнi, неначе рiднi брати.
Помiж розпухлою i чорною вiд негоди стернею аж до самого села трiпотiла
осiння стежка. Городами дiйшли до школи i зразу ж зустрiлися з Анастасом.
Вiн сидiв верхи на неспокiйному, з злостивим оскалом жеребцi, щось жваво
говорив до комiтетчикiв i кiлькох червоноармiйцiв, що саме порались
посеред вулицi бiля трьохдюймової нiмецької гармати.
- Мiрошниченко! Здоров! Вiтаю, вiтаю! - скочив з коня i, накульгуючи,
пiдiйшов до Свирида Яковлевича. - Ти великий винахiдник, - показав рукою
на гармату.
- Годиться? - з надiєю подивився в зеленi очi Анастаса.
- Годиться! Кругом оглянув! - блiде худорляве обличчя, покраплене
кiлькома зернинами ластовиння, смiялось по-дитячи щедро i ясно.
- Оце добре! - полегшено зiтхнув Мiрошниченко. - Все-таки гармата!
В 1918 роцi нiмцi, утiкаючи, покинули серед шляху тулуб несправної
гармати. I от Мiрошниченко вирiшив використати її в боротьбi з бандитами.
В стельмашнi вiн поставив її на дерев'яний хiд, а ковалi довго
помарудились бiля замка, в якому не було ролика, що вiдтягує ударний
механiзм, потiм до замка умiло приклепали чималу залiзяку. Думка в Свирида
Яковлевича була проста: при ударi довбнею по залiзяцi бойок розiб'є
капсуль i снаряд полетить на ворогiв.
Винахiд i радував i лякав його.
"А що коли нiчого з цього не вийде?.."
Смерком комiтетчики i червоноармiйцi уже були на левадi. Анастас
звiдкись дiзнався, що рештки розбитої банди Саленка вийшли iз барських
лiсiв на з'єднання з Гальчевським, i зразу ж метнувся перепинити бандитiв.
Коли виїхали в поле, навкруги хороше запахло свiжозораною вогкою
землею.
- Сьогоднi нашi орали, - сказав Мiрошниченко Анастасу, приховуючи
хвилювання: все думав про гармату.
Густiла темiнь.
На обрiй опускалася хмара, гасячи багрянi потоки.
I враз шматок хмари неначе заворушився, обiрвався i полетiв до села.
- Розвертайсь! - гукнув Анастас до гарматникiв.
Конi круто описали дугу, i жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в
тривожний затьмарений захiд. Червоноармiйцi i комiтетчики розсипалися по
рiллi.
З-пiд хмари на конях летiли бандити. Все мiцнiше двиготiла дорога,
пiдносячи вгору два крила пилу i низький стогiн.
Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мiрошниченко обома руками
схопив довбню, подався назад i вдарив по залiзяцi. Жерло дихнуло довгим
зубчастим язиком полум'я, загримiло, i земля, неначе хворий на малярiю,
затрепетала, забилася у дрожi. Кудлатий кривавий стовп землi злетiв перед
бандитами.
- Так їх! - завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З
гвинтового отвору гiрким перегаром ударив дим, та його тугi звитки зразу ж
спинив новий снаряд.
- Так їх! - знову вдарив довбнею Мiрошниченко - i затремтiла нива.
Зграєю гайвороння бандити позлiтали з коней i опустились на рiллю.
Понад самою землею заблимали нерiвнi вогники. З утинкiв вони виривались
бiльшими, тривожнiшими для ока сполохами, але насправдi на вiддалi були
бiльш безпечнi, анiж дрiбнi гвинтiвочнi сполохи. Iван Тимофiйович це добре
знав i, втиснувшись важким тiлом у борозенку, неквапно бив з гвинтiвки на
невеличкi свiтлячки.
Свiй вiдтинок вiн уже встиг вiддати менш досвiдченому стрiльцевi
Степановi Кушнiру, що лежав поруч у другiй борозенцi i немилосердно лаявся
пiсля кожного пострiлу: куцак сильною вiддачею мало не виривав чоловiка iз
землi,
- Пiдманули, пiдманули ви мене, Iване Тимофiйовичу, - нарештi не
витримав Кушнiр.
- Каюсь, є таке дiло, - погодився. - Та це ж, сам бачиш, на користь
iде.
- А то б стерпiв iнакше? Це тiльки i втiшає мене. Все менше на якусь
погань для революцiї стане. Чи так я думаю?
Але Iван Тимофiйович нiчого не вiдповiв. Зовсiм недалеко зметнулась
вгору, випростовуючись, незграбна довга постать, щось загорланила, i зразу
ж високий натягнутий крик перейшов у кволий, простуджений клекiт.
- Жери тепер землю, - коротко вiдкусив Iван Тимофiйович Бондар,
перезаряджаючи гвинтiвку.
- От i нема вже однiєї контри.
- Хотiв би, щоб усi вони за одну нiч свинцем втихомирились.
- Втихомиримо. Та не всiх разом. На все свiй час приходить, як говорить
Мiрошниченко... Ох, i вiддає! Вже плече у мене ревма кричить, - скривився
Кушнiр. - Начеб вiдсунулись бандити вiд нас... Iване Тимофiйовичу, а вам
не страшно?
- Та поки дрижакiв не вибиваю.
- А менi страшнувато, - признався Степан, i голос його перейшов у
схвильований шепiт. - Не подумайте, що за шкуру трушуся. Вона у мене
встигла одубiти. Ранiше i про смерть не так думалося. А от тепер, коли аж
чотирнадцять держав од нашої молодої країни у нори дряпанули, - страшно не
хочеться пiд бандитську кулю потрапити. Бiля своєї землi походити
хочеться. А подивишся, як її всяке вороння шматує, так серце розривається.
Наче не землю, а його шматують.
- Та землi у нас нiяка сила не вiдбере, - коротко сказав Бондар.
- I я так думаю... Хочеться при своїй владi пожити, по-новому, як
товариш Ленiн навчає. Оце коли нещодавно наш Савченко почав на заводi
пояснювати думи вождя, так i в серцi надiї не вмiщаються. Вся наша країна
перед очима, наче сонце, встає. I так жити хочеться, ну прямо розповiсти
нема сили. Начеб оце тiльки на свiт народився. Ви старiшi, Iване
Тимофiйовичу, десь цього i не чуєте.
- Нi, чую, - стримано вiдповiв i лише згодом додав: - Того i лежу з
гвинтiвкою отут, а не завалився барсуком на пiч... Прислухайсь -
вiдкочуються гади.
- Вiдкочуються. Мiрошниченко ловку штуку з гарматою придумав.
- Почекай, що це за тупiт од лiсу? - сказав насторожено. Дорога знову
загудiла копитами - i серед бандитiв пронiсся розгонистий крик.
- Здається, пiдмога чортам прийшла! - неспокiйно промовив Бондар,
дослухаючись до глухого дзвону землi.
- Так воно i є! - пiдвiвся Кушнiр.
- Ех, не в пору... Припiзнись на яку годину - i од них, проклятих, духу
б не залишилось.
Чiтким голосом Донелайтiс дав якесь розпорядження, i на рiллi загупали
кроки червоноармiйцiв. Гармашi вiдтягли гармату назад, потiм щось
стурбовано промовив Мiрошниченко, i через короткi iнтервали на дорозi
почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогiв. Але воно з гиком
та свистом проскочило мiж розривами, спiшилось i чорним потоком кинулось в
обхiд комiтетчикам.
- Держись тепер крiпко, Степане! - Пригинаючись, Бондар побiг наперерiз
рухливому клубковi.
Кушнiр для чогось тоскно оглянувся навколо, зiтхнув i побiг за Iваном
Тимофiйовичем, на ходу стрiляючи зi свого громобоя.
Кулi з сумовитим струнним дзижчанням все густiше обсновували погожу
нiч, злостиво, з форкотом, скородили свiжу рiллю, збивали гребенi
невлежаних скиб. Невелика група бандитiв метнулась до гармати. Донелайтiс
i Мiрошниченко першими кинулися їм назустрiч. Та в цей час вiд ярка зовсiм
неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет.
- Робiтничий загiн пiдiйшов! - радiсно вигукнув Мiрошниченко,
прострелюючи рiллю, що звивалася темними плямами втiкаючих ворогiв.
- Чому так думаєш? - напружено прислухається до пострiлiв Донелайтiс.
- Пiзнаю кулемет i руку паровичника Фiалковського. Чуєш, як строчить?
Коротко, рiшуче, з душею. По-робiтничи.
- Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитiв. Ох, i молодчина
чоловiк!
- До нас пiдступає. За людей в першу чергу турбується. I справдi,
незабаром комiтетчики з'єдналися з усiм збройним робiтничим загоном з
цукрового заводу.
- Ну як, орли? Б'ємо ворогiв? - пiдiйшов до комiтетчикiв iз браунiнгом
в руцi високий котельник Савченко. Навiть в темнотi його голова свiтилася
м'якою хвилястою сивиною, а погляд горiв молодим юнацьким блиском. Пiсля
революцiї 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (вiн навiть
самого князя Кохана здивував винаходами) iз кам'янець-подiльської фортецi
погнали в Сибiр. З пiвночi повернувся вiн спокiйним, навiть строгим
чоловiком, обкиданим зморшками i обсiяним сивиною; повернувся грамотним, з
чималим досвiдом пiдпiльника, бiльшовиком. Дома Савченко нiкого не застав:
мати, не дочекавшись сина, померла в зимнiй вдовинiй халупi, а брати i
сестри розбрелись на заробiтки по економiях i заводах. Директор цукрового
заводу, знаючи, якi руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на
завод. А в 1917 роцi Савченко з передовими робiтниками розбив охорону
князя Кохана i взяв завод пiд опiку професiйної органiзацiї.
- Здається, вчасно поспiли, - припав командир робiтничого загону до
вогкої вiд роси станини. - Iнтересно воюєте.
- Ох, i вчасно, - весело промовив Мiрошниченко. - Думалось... та що там
говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.
- А ви погане мiсце вибрали для маневрування, - тихо сказав Савченко. -
Гарматний вогонь переносимо до лiсу. Свириде, вiдсiкай вiдступ контрi,
поки вони до пам'ятi не прийшли.
- Єсть вiдсiкти вiдступ.
- О, в Фiалковського кулемет перегрiвся. Товаришу Iльїн, пiднеси
кулеметникам води.
- Єсть пiднести води...
- Чуєш, як навколо забринiли голоси? - усмiхаючись в короткi цурпалки
вусiв, промовив Бондар до Кушнiра.
- Ще б не зрадiти! Сказано: робiтники прийшли, надiя наша. - Вистрелив
на короткий сполох i чогось зовсiм несподiвано мрiйно промовив:
- Подивiться навкруги... Бачите, як пiдiймається земля у свiтаннi.
* * *
Мiсяць зiйшов пiзно, i розтрушенi, як вiхтi ромашкового сiна, хмари
раптом просвiтилися, задимились, ожили i побiгли на захiд. Помiж берегами
неясно окреслилась лiнiя Бугу. Звiсивши голову, дрiмали конi, а Тимофiєвi
i досi не слалося.
Обтяжений думками i надiями, поволi ходив полем, як нiколи iще ним не
ходив. Неговiркий на людях i вдома, вiн тепер досхочу говорив сам до себе,
радився сам iз собою, а iнодi з дружиною та з сином: вiдчував, що вони
поруч iз ним, поклич - i обiзвуться на його голос, пiдiйдуть до нього.
I слова у Тимофiя тепер були теплi та ласкавi, як у пiвдень пшениця,
нагрiта липневим сонцем. I по-новому перемежовувалися у них споконвiчнi
сподiвання i турботи, що живуть поруч у серцi бiдняка, який за вiк хлiба
не наївся. I думки Тимофiя були поетичнi, як завжди поетична мрiя про
чесне, краще життя...
Виоремо тебе, ниво, обсiємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе,
щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти помiж люди старцiв i старчат,
не гнала своїх трудженикiв на край свiту за тiєю копiйчиною, за тим
загорьованим шматком наймитського хлiба... Усiм своїм тiлом вiн вiдчував
ту землю, яку йому сьогоднi надiлив закон Ленiна.
I через якийсь промiжок часу Тимофiй згадує слова Мiрошниченка: "Селяни
одного росiйського села прийшли до Ленiна в гостi, принесли йому в
подарунок свiй хлiб. Прийняв Iллiч той хлiб, поцiлував, подякував
людям..."
I знову думки, i очi, i руки Тимофiя купаються в теплому зернi, що
вродило на його полi.
Несподiвано зовсiм недалеко вдарили копита, пролунали розрiзненi
гвинтiвочнi пострiли, а потiм глухо озвався кулемет.
По звуку Тимофiй безпомилково визначив, що стрiляли iз "кольта".
Тоскно, як людина, застогнав поранений кiнь i, збiльшуючись в очах, з
високо пiднятою головою промчав бiля самого воза i круто повернув на схiд.
Потiм надривний голос сплеснув неждано високим "ой" i зразу ж обiрвався.
Тимофiй кинувся до воза, але на пiвдорозi згадав, що гвинтiвку забрав
Мiрошниченко. Зупинився в тяжкому роздумi.
В'їдливий писк кулi, що, здавалося, пролетiла над самим вухом, вивiв
його з оцiпенiння. Тимофiй впав на землю. Оброшуючись, швидко i обережно
поповз на стрiлянину.
Через кiлька хвилин Горицвiт не тiльки знав про бiй, а вже й бачив у
думках його безвiдрадний кiнець: чотирьом червоноармiйцям недовго можна
було встояти проти трьох десяткiв бандитiв, що, спiшившись, пiвколом
притискали жменьку смiливцiв до рiки.
Раптом замовк кулемет. I тiльки тепер острах вчепився в тiло Тимофiя,
але вiн зразу ж по метушнi кулеметника зрозумiв, що той мiняє ствол.
"Коли б успiв, коли б успiв", - благала кожна клiтина, бо вже бандити
чорними тiнями зметнулися iз землi i побiгли вперед. Ще кiлька стрибкiв
i... кiнець.
Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника. Той крiзь
зуби злостиво i спокiйно процiдив:
- Зараз, товаришу командир, сипнемо їм страху в матню. I дуло кулемета,
наче захлинаючись, зафахкотiло вогнем. Бандитський ланцюг зразу ж, немов
по командi, з стогоном, криками, матерщиною опустився на землю.
Червоноармiйцi пiд прикриттям "кольта" швидко вiдбiгли назад, бо кiгтi
бандитського ланцюга все бiльше витягувались до рiки.
- Товаришу командир, - хвилюючись, пiдвiвся Тимофiй i застиг невдалiк
вiд невисокого, в кубанцi, воїна з пiстолетом у лiвiй руцi. - Спускайтеся
за мною до Бугу, я перевезу човном.
- Ти хто будеш? - наближаючись, збiльшуються допитливi строгi очi. В
напiвтемрявi нахмурене обличчя воїна здавалось незвично бiлим, аж прозоро
синюватим.
- Я? - не знайшов, що вiдповiсти. "Що ти йому скажеш? Ще за бандита
прийме!" - Бiдняк я. Що за радянську владу.
- Все! - вилаявся кулеметник. - Нi одного набою! - Схопив кулемет i,
обпiкаючи руки гарячим стволом, знову вилаявся тоскно i боляче. I тiльки
тепер Тимофiй побачив, що з правої руки командира дзюрчить кiлька чорних
струмкiв кровi. Куля, видно, наскрiзь пробила руку, i кров, розтiкаючись,
так струмила iз розчепiрених болем пальцiв, наче всi вони були пораненi.
- Тьху! Чортова мати!
- Iваненко, що з тобою?
- В плече кусонула, - обiзвався червоноармiєць, що, люто
вiдстрелюючись, лежав у борозенцi.
- Бiгти зможеш?
- Зможу, товаришу командире.
Пiд нестихаючi пострiли побiгли до Бугу. Заросле кущами узбережжя
залопотiло кулями, але сила в'їдливого свисту зменшилась, як зменшувалось
iз наближенням рiки почуття небезпеки.
З-за обстрiпаної хмари виткнувся ущерблений мiсяць. На жовтому
побережжi сильнiше затокувала кров з руки командира, i хвиляста подовбана
стежечка покотилася до самого човна. Здавалося, то не жива тепла кров
напоїла берег, а хтось iз дiтвори осiнньої години повтискав у жовтий пiсок
рiвнi чашечки жолудiв.
Нi чуття болю, нi звичного жалю i млосностi, що починають нудити вiд
великої втрати кровi, не побачив Тимофiй нi в темних, наче з янтарним
вiдливом очах командира, нi на його бiлявому спокiйному обличчi. Було воно
строго пiдiбраним, зосередженим, по-красивому впертим.
- Пiдiйми руку, товаришу командире. Життя витiкає! - звичним суворим
голосом промовив Тимофiй i зi всiєї сили рвонув до себе тонкий поржавiлий
ланцюг. Занили пальцi, в'їдаючись в залiзо, але якесь кiльце лопнуло, i
Тимофiй повеселiшав: не треба вiдмикати плоскодонки - збереглася дорога
хвилина.
Уже випливли на середину рiки, коли берег заворушився темними
постатями, засiяв мерехтливими вогниками. Невеликi спiвучi грудочки води,
здибленi навколо човна ворожими кулями, на диво були схожi на неспокiйних
блакитнокрилих крячкiв, що з криком падали на рiку. На березi всi
полегшено зiтхнули.
- Спасибi. Вiд Червоної Армiї спасибi, - лiвою рукою потиснув командир
тверду руку Тимофiю.
- То вам спасибi. За все спасибi. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою. Вона
чиста у мене. - Рiшуче рвонув Тимофiй комiр верхньої полотняної сорочки, i
дрiбнi гудзики росою посипались пiд ноги.
- Не треба, - усмiхнувшись, вийняв пакуночок з кишенi, сказав
кулеметниковi, щоб перев'язав плече Iваненковi, а сам пiдняв руку вгору, i
кров iз пальцiв потекла в рукав.
- Як ваше прiзвище?
- Горицвiт. Тимофiй Горицвiт.
- Горицвiт? А моє Марков. Чим же вам вiддячити? У мене є...
- Нiчого менi не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революцiя
прийшла... - вiн захвилювався. Хотiлося багато чого сказати, але говорити
з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустiла кров сiялась
i сiялась на синювату осiнню траву. I вiн уже рiвним голосом поволi додав:
- Ви в Iвчанку iдiть. Там коли банда i наскочить - вiдiб'ють її люди.