Страница:
шепоче нива, що вже починає проростати новими сходами.
На тлi синюватих стiн ополонками чорнiли вiкна. Свирид Яковлевич
пiдiйшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, бiлiло на призьбi. Це
був конверт. В хатi розiрвав його, й на вологому паперi п'яно розбiглися
гудзькуватi лiтери.
"Свириде, не будь таким розумним, бо порiжемо на шматки, як i дiтей
твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лаптi, розвалиться в клаптi".
"Iще одна до колекцiї", - гнiвно кинув анонiмку на скриню.
В окремому конвертi лежало з десяток таких папiрцiв. Дослiдниковi можна
було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя i задавнену
iсторiю куркульської пiдступностi й ненавистi.
Першi анонiмки писалися вугляком, на обгорточному паперi, грубим
перегаром крихких олiвцiв, чорнилом з бузинових ягiд, чи дубових горiшкiв.
У них загрози перемежовувалися з застереженнями i пiдкупами. Вигоди, i
червоний пiвень, i смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених,
лiтерах. Сьогоднiшня анонiмка вiдрiзнялася вiд iнших тiльки лексикою - в
нiй вперше стояло слово соз.
"Бояться, бояться нас", - пiдiйшов Свирид Яковлевич до вiкна.
XVII
Збори аж клекотiли.
Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками
злiсним гамом заглушити промовця. Тiльки один Варчук стояв бiля вiкна
спокiйний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком,
ворухнутися, i галас зростав з новою силою.
- Скiльки ж можна накладати!
- Деруть, деруть. До живої костi додерлися!
- Все властi i властi.
- Де ви той хлiб бачили!
- Скоро самi землю гризтимемо!
- Хай фабричнi коло землi пороблять. Тодi, може, менше об'їдатимуть
нас.
- Привикли по часах робити.
Мiрошниченко непомiтно пiдморгнув Степановi Кушнiровi, i той,
невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, i
Карпо ледве не приснув зо смiху.
- Диригує батенько, тiльки камертона бракує, - нахилився до Лiфера
Созоненка, i той зразу приєднав свiй голос до розбурхлого галасу.
- О, знову ахтивiст об'явився!
- Степане, зачепи дукачiв за гаряче!
- А що вiн здав!
- Фунти нещаснi.
- Те, що належало, те i здав.
- Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують i обмежують!
- Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
- Уже з голоду припухаємо! - несподiвано видiлився голос Iвана Сiчкаря.
Загалакали куркулi. Але Кушнiр, широко ставши мiцними ногами,
насмiшкувато звузив очi.
"Мене не перекричите", - говорила уся його туго збита постать.
Коли гамiр трохи стих, Степан Кушнiр покосився на гладкого, запухлого
вiд жиру Сiчкаря i тихо промовив:
- Тiльки що тут, товаришi, Iван Сiчкар розбалакався, як вiн з голоду
припухає. А жiнка його недавно хвалилася, що лiкарi в нього лишнiй жир
вирiзали. Словом, я бачу, нема в сiм'ї Сiчкаря нiякого порядку, нiякого.
Навiть з жiнкою спiлка не виходить.
Сельбуд вибухнув реготом.
- То у мене сердешна болезнь! - гукнув Сiчкар.
- I запалення хитрощiв, - серйозно додав Кушнiр.
- Ох i влетить сьогоднi Сiчкаревi, - з дверей притиснувся до Дмитра
Варивон.
- Що-небудь узнав? - нахилився до червоного, як рiжок, вуха товариша.
- Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Вiн хитрiший, анiж
думалося. - Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з
Мiрошниченка. Свирид Яковлевич спiймав змовницький погляд Варивона, вийшов
на хвилинку з-за столу.
- Ви тiльки подумайте, товаришi, до чого може куркульська нахабнiсть
дiйти, - продовжує Кушнiр. - Вони смiють нашим шефам, робiтникам нашим,
кричати: "Хай фабричнi коло землi пороблять..."
В кутку знову загаласували, але Кушнiр зразу ж звернувся до президiї:
- Я думаю, що громадян Заятчука i Денисенка треба оштрафувати за зрив
зборiв.
- Приймаємо до вiдома, - обiзвався Мiрошниченко, i куток затих.
- Так от, товаришi, як розперезалися куркулi. Вони мало того, що
ховають хлiб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робiтничим класом кинути
чорну тiнь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачi! А хлiб ваш ми
вiзьмемо. З землi вирвемо, бо вiн країнi потрiбний, для змiцнення держави
потрiбний, для iндустрiалiзацiї потрiбний. I ми повириваємо тим жала, хто
гноїть його.
- Бач, як загрожує, комзлидня!
- Руки короткi!
- Нi, не короткi, громадянине Данько!
- Та хiба я що казав? То не я.
- А язик твiй.
- А язик може. Вiн такий.
- Не прикидайся дурником. Хлiб все одно знайдемо.
- Не знайдеш, бо нема.
- Добре, видно, заховав.
- Щось уночi у лiсових ярах ворушилося.
- Який там чорт ворушився! - занепокоївся Данько.
- Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От
безтолкова голова.
- Ха-ха-ха!
- Iди ти пiд три чорти.
- Одного бачу, а де ще двох шукати?
- Бiля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.
- Того вiн в яру i ворушився!
- Та завезу я своє завдання. Тiльки дайте з яриною впоратися.
- Отак би давно.
- Ярами налякали.
- Куркуль псом пiдбитий, а лисом пiдшитий!
- Тьху на вас!
- Собi в борщ.
Кушнiр спокiйно переждав, поки втихомиряться збори, i продовжував.
- Робiтники усе для нас будують, виробляють. Вони нi трактори, нi
плуги, нi всяку продукцiю у землю не заривають. Так що ж, їх радянське
село без хлiба залишить? Нi, товаришi, не залишить. Бiднота, середняки не
завинили перед своєю державою. А куркулiв треба так трусонути, щоб iз усiх
шпарин зерно посипалось.
- Гляди, щоб твої костi не посипались!
- Скоро драбиняк розлетиться.
Кушнiр переглянувся з Мiрошниченком i далi говорив:
- Отут цiле жужмо куркулiв, прямо казанськими сиротами прикинулись.
Мовляв, нiчого у них нема, нiчого не вродило. Я думаю, зараз варто
подивитися по засiках оцих нещасних сирiт.
- Давно пора.
- Вже ходили.
- Доки обдиратимете нас? - знову видiлився голос Сiчкаря.
- От i почнемо, товаришi, iз самого найбiднiшого, який в насмiшку нам
пудика тиче. Як роздобрився! З Iвана Сiчкаря почнемо.
- Ну й починайте, - процiдив крiзь зуби Сiчкар, i дрiбнi жовтi зiницi
злiсно видiлилися на сiрих бiлках. - Уже весь лiс розкопали.
- Iще раз копнемо.
- Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.
- А вiд тебе не часником, а дiдьком болотяним тхне... Прямо iз зборiв
до лiсу потягнувся великий гурт людей, i в ньому нiяк не мiг заховатися
натоптаний жиром Сiчкар.
- Дурно - пусто нарiзались, - скаржився малоспроможному середняковi
Олександровi Пiдiпригорi. - От життя пiшло, щоб воно пропадом у безвiсть
пiшло. От нарiзались, так нарiзались...
- Еге ж, еге ж, - погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбiльше
про одне: як би не згадав Сiчкар про задавнений борг.
Просторе над ставком куркульське подвiр'я ще здалека загримiло
ланцюгами, обiзвалося виттям: собаки Сiчкаря бiльше скидалися на вовкiв.
Господар довго вовтузився бiля хитро видуманих защiбок, i люди потекли у
двiр. Над ставом густо повисли голоси.
Свирид Яковлевич впевнено пiдiйшов до великої клунi, наказав розiбрати
засторонок. I не встиг виконавець сокирою вiдхилити верхню дубову дошку,
як з промiжку подвiйної стiни золотим потоком бризнула пшениця.
- Бач, догадався чортiв дукач!
- Хто б i подумав про подвiйнi стiни!
- От тобi й нарiзались! - вирвалось у Олександра Пiдiпригори, i вiн
злими очима поглянув на пополотнiлого Сiчкаря. - Навiть за свiй борг
забувся чоловiк.
Свирид Яковлевич оглянувся навколо i голосно промовив до Бондаря:
- Доведеться тобi тепер до Денисенка пiти.
- А чого ж, давно пора.
I Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу,
проворно, не на свої лiта, пiдбiг до Мiрошниченка. Шерхливими устами тихо
прошепотiв:
- Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тiльки ж худоба в
роботi. Осипається ж ярина. Горить!
Мiрошниченко подумав:
- Гаразд... Тiльки зараз i везiть.
- В одну минуту. Лише синка гукну, - i, труснувши брудним колесом
волосся, вiн обернувся, для чогось провiв рукою по червоних клiтчастих
складках шиї i вибiг iз подвiр'я Сiчкаря.
- Налякався, - пiдморгнув Бондар. - Подумав, що i його схованку
викриють.
- Треба прослiдкувати за ним. - I голоснiше додав. - А тепер, Iване
Тимофiйовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.
Обернувшись, вiн побачив, як до нього з опаскою ступив засушений,
богомiльного вигляду чоловiк. Це був Пилипенко. Над його кружечком
обстриженою головою, немов привiшенi промiнням, крутились два гедзи.
XVIII
Варивон хитрувато примружився, пiдморгнув однiєю рудою кудлатою бровою,
i Григорiй в думцi вже кається, що звернувся до нього.
- Н-да! - слинить цигарку. - Сестричка моя двоюрiдна, значить, з якого
боку не подивись, нiчого собi дiвчина. Таку i на печi старости знайдуть.
Як вiн довго тягне слово. I хитра усмiшка виводить Гриця iз себе.
- Знаю без тебе, - обриває рiзко.
- А ти чого найоршився? - дивується Варивон. Вiн бачить, як почервонiв
Гриць, i розреготався: - Та ти, видно, дiвчат ще не пригортав! Га-га-га!
Нiчого... Ця болiзнь з лiтами пройде.
- Я йому про срiбло, а вiн про черепки! - скипає Гриць. Вiн сердиться
на себе, що краска заливає йому обличчя, i збирається вже йти. Варивон
обриває смiх i пiдходить ближче до парубка.
- Ну, годi, коли не хочеш - не буду... Чого ж, познайомити з сiм'єю
Югини можу. Тiльки, знаєш, суха ложка в ротi дере, - багатозначно б'є
щиглом по пiдборiддi. - Так що треба тiєї штуки дiстати, що з червоною
голiвкою i зеленкуватим фартушком.
- В кооперацiю пiдем?
- Для чого в кооперацiю? Парубки побачать - в компанiю наб'ються, чарку
твою вип'ють i з дiвчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я їх.
Зайдемо до Куцої Федори - в неї все, значить, дiстанеш, - i знову хоче
розсмiятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.
- Як до Федори, так i до Федори, - погоджується Гриць, i обоє городом
прямують до невеликої вдовиної хати. Назустрiч їм встає з призьби висока
молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.
- Добрий день, соколики! - розтягуються в усмiшцi повнi губи.
- Чи є теє, що, здається, не ллється, здається, не п'ється, здається,
нема дна i у чарцi, значить, нема? - скоромовкою тарабанить Варивон.
- Для когось нема, а для таких орлiв пошукаю, - ще бiльше розтягує
усмiшку Федора. I зовсiм по-дiвочому грає очима. На жовтуватому, трохи
прив'ялому обличчi видiляються невеликi яблука рум'яних щiк.
"Гарна", - i Гриць густо червонiє, ловлячи на собi лукавий усмiх
молодицi. У темному ванькирi подала пляшки i гаряче своїми мiцними
пальцями обпалила руку.
- Приходьте iще, коли треба, - заглянула в очi.
- Зайду! - Гриць не знає, куди дiти погляд, i виходить з хати.
- Пронозлива баба, та на виду нiчого собi - сам чорт, значить, ложку
меду вложив, - ховає пляшку в кишеню Варивон. - А горiлки на своєму вiку
перепила - у хату не вмiстилася б.
Сонце щойно спустилося з полудня.
Розпарена теплiнь вiє соняшником, коноплею i яблуками. Пройди вздовж
села - будуть скрiзь мiнятись пахощi: на Вигнанцi повiє медункою,
рум'янком. На Зарiчцi закадить гiркою зелено-рожевою кашкою водяний
перець, повiє золотистий дев'ятисил; на Бабi, коло лiсу, обiзветься
розiмлiла матiрка i добiрна ромашка, на шляху - духмяний чебрець, тiльки
нiде не вiдмiниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна блакитна
баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, бiлим розкiшним
наливом, темночервоною циганкою. Ранiше викохувалися вони в садах
помiщикiв, посесорiв, дукачiв, на несходимих економiях, фiльварках,
хуторах. Прийшла революцiя, повикидала хрещатi кiпцi з панських земель,
надiлила поля строковим наймитам, споконвiчним злидарям, що вiк копарили
на пiснiй мандебурцi; посадила щепи неподалiк вiд вишнякiв, i то там, то
тут побiгли мiж муравою протоптанi стежки, з двох бокiв озоренi яблуками.
Восени i навеснi по ярмарках дотиснутись трудно було до садженцiв
вiнницького плодового питомника.
- Чого задумався? - пiдштовхнув лiктем Варивон. - Он уже хата Бондарiв.
Високий дощаний паркан огороджував подвiр'я вiд вулицi. Праворуч вiд
хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, лiворуч
красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова
клуня. Невеликий двiр у Бондарiв - все, що можна було скопати, пiшло пiд
город. Пiд вiкнами лiвої хати красується невеликий барвистий квiтник.
Скрiзь чисто, соломинки не знайдеш - зразу видно, що дiвоча рука порядкує.
У причиненому причiлковому вiкнi швидко майнула тернова хустка на
головi Югини i зникла в глибинi хати.
- Налякали дiвчину, - задоволено смiється Варивон i зразу ж поважнiє:
на призьбi сидять тiтка Марiя i дядько Iван. Бондар тримає в обох руках
"Радянське село", читає, поводячи головою. Цурпалки його вусiв ледве
ворушаться, прикриваючи лiнiю рота.
- На добридень тому, хто у цьому дому, - вiтається Варивон.
- А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, - усмiхаючись, пiдводиться з
призьби дядько Iван. Постать його мiцна, спокiйна i гордовита. Очi з
веселими iскорками, розумнi, навколо них, як вiдбитки дрiбних пташиних
нiг, розходяться зморшки. Тiтка Марiйка вклоняється парубкам.
- А ми це з Грицьком з поля вертаємось. Духота така, повпрiвали. Дай,
кажу, зайдемо до моєї рiднi, бо так пити захотiлося, що коли б сiли
обiдати, то й ночувати б зосталися.
"Брешiть, брешiть!" - скинула глузливi сiрi очi Марiйка, затремтiли
дрiбнi зморшки бiля кобчастого носа, i зразу ж поважно захитала головою -
згоджується з Варивоном:
- Авжеж, авжеж, така спека надворi, що навiть кури з-пiд плота не
вилазять - кубляться - i скоса зиркує за Грицьком.
Незручно парубковi, переминається з ноги на ногу, не знає, що казати, а
кров з гулом гаряче прибуває до голови, дзвенить у вухах. I тiтка Марiйка
вже розумiє, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче що в хлопцiв
рiзко окреслюються кишенi. Але нi одним рухом не виказує свого здогаду.
"Аякже, iдуть хлопцi з поля, - вмiє збрехати Варивон, - замахнулося
напитися води".
- Так ходiмо до хати, - запрошує вона i перша стає на схiдець ганку. За
нею поволi прямує кремезний, широкий у плечах i поясi Iван Тимофiйович.
В хатi свiтло, поприбирано; рушники нависли над портретами Ленiна,
Сталiна i двома чималими репродукцiями "Штурм Зимового палацу" та "В
комунi iменi Котовського".
- Югинко, принеси свiженької водицi! - гукнула мати в сiни. В другiй
хатi загримiло вiдро, скрипнули дверi, i хтось швидко побiг садком.
- Сiдайте, сiдайте, хлопцi, - подолком стерла дубову лаву бiля столу.
- Щоб старости сiдали, - не витримав Варивон, i Гриця аж пересмикнуло
глухе обурення.
Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбiгла Югина, швидко
поставила вiдро на дерев'яний кружок i зачерпнула води.
- Доброго здоров'я пивши! - пiдiйшла до Гриця.
- Чорняву полюбивши, - прошепотiв Варивон так, щоб батьки не почули. Та
хiба вiд Марiйки тепер утаїшся? Вона по одному руховi губ наперед уже
знає, хто що скаже, наперед читає думки i чуття.
"Красивий, красивий парубок i не з вiтрогонiв, видно. Що ж, побачимо,
як далi буде, - переводить погляд з Грицька на обличчя дочки, рум'яне i
щасливе. - Соромиться дiвка, - уперше ж парубки до хати зайшли".
- Щось не п'ється, - скривився Варивон, вiдводячи кухоль вiд рота. -
Холодна дуже. Може, ця водичка теплiша буде? - виймає з кишень двi пляшки.
- Хе! В таку спеку? - дивується Iван Тимофiйович, але по широкому
обличчю, кольору добре випаленої цегли, та блисковi в очах видно, що вiн i
в самому пеклi не вiдмовився б випити.
Стiл непомiтно заставляється мисками, чарками.
- За здоров'я гостей! Спасибi, що завiтали у нашу хату, - статечно
пiдводиться з за столу Iван Тимофiйович.
- За ваше здоров'я.
- Моя бабуся, земля їй пухом, завжди казала: i пий - помреш, i не пий -
помреш, так, значить, краще пити, - одним помахом перехиляє чарку Варивон.
- Та й гiрка ж вона, гiрка, - кривиться Марiйка, випиваючи тiльки до
Марусиного пояска.
- А ти ж думала, ми солодку п'ємо? - удавано зiтхає Iван Тимофiйович,
похитуючи головою.
- Е, нi! Куди воно годиться? - напосiдає Варивон на Югину. - Випий менi
зараз же. Навiть губи не вмочила.
- Не хочу, - впирається дiвчина.
- Тiтко Марiйко, скажiть їй що-небудь! Менi як хто не п'є - краще нiж у
серце.
- Випий трохи, Югино... Вона у нас така несмiла.
- Такою i ти колись несмiлою була, - глузує Iван. - До весiлля тiльки
губи вмочають, а пiсля весiлля квартами тягнуть.
- Цить, старий.
Югина випиває, швидко закушує i всiляко уникає погляду Грицька. Горiлка
робить його смiливiшим, певнiшає слово i очi веселiше зупиняються на
дiвчинi. Золотистi кучерi тремтять над скронями, затiняють рожеве обличчя,
хвиляста коса вляглася на спиннiй продiлцi, дрiбнi баранчики в'ються над
потилицею. Тепер дiвчина подобається йому ще бiльше, нiж у ту недiлю на
музиках.
"А що, коли одружитися з нею? - I крiзь хмiльну стриману радiсть
просочуються холоднi краплини. - Попарубкувати ще треба... Буду гуляти, а
її iнший засватає. Ще б пак таку не засватають! - Ловить свiтлий голубий
погляд Югини i мимоволi зiтхає. - I кума шкода, i меду жалко". Хотiлося б
ще в свою волю пожити, та дiвчину випустити боязко.
- За твоє здоров'я, Грицю, - простягає велику, наче з бронзи вилиту,
руку Iван Тимофiйович.
- Пийте на здоров'я... - "Ех, якось воно та буде", - перехиляє чарку.
Ще й дiвчину треба взнати добре. Неспроста сунутись у воду, не знаючи
броду.
- За здоров'я нашої Югини, - обважнiло встав Варивон. - Щоб жила,
багатiла... - i сам себе перелякано б'є по ротi: чуть не вилетiла весiльна
приказка: "i спереду горбатiла".
Марiйка i Гриць удають, що нiчого не чули, а дiвчина спаленiла вся, аж
сльози затягнули очi.
- Як пославнiла! Їй-право, кращої не знайдеш.
- За твоє здоров'я, дочко, - усмiхається Iван Тимофiйович, не добравши
слiв свого родича.
"Та ще попереду днiв та днiв. Успiю подумати!" Грицько п'є повiльнiше i
не зводить погляду з дiвчини.
- В кого тепер грабкуєш? - звертається Iван Тимофiйович до Варивона.
- В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потiм три днi в Денисенка, а
це до Сафрона перейшов, та прийдеться тiкати.
- Захарчував? - смiється Iван Тимофiйо'вич. - Той умiє.
- Умiє. Ще й як! - охоче погоджується Варивон. - Як винесе обiд, хоч на
собаку вилий - чортом смердить. Я вже i сяк i так до Сафрона пiдсипався:
пообiдайте з нами, значить. Такий наваристий борщ сьогоднi - жиру не
продуєте. А вiн, свиня скупа, навiть не посмiхнеться, лише крiзь зуби
процiдить: я за роботою в жнива тiльки снiдаю i вечеряю, не маю часу
обiдати.
- У соз записався? - притишив голос Iван Тимофiйович, дивлячись услiд
дружинi, що пiшла на хвильку в другу хату.
- Аякже. Жаль, що останнiм у списку стою. I робити, i чарку пити люблю
першим. На соз теперечки вся надiя. Югино, ти знову як засватана! Ану не
залишай на сльози... Iване Тимофiйовичу, а худобу нам на осiнь дадуть? Бо
за всякi зарiбки i вiдробiтки жили у мене, мов корнi, порозбухали, -
краєчком ока глянув на мiдь широкої руки. На нiй, як дельта на картi,
ворушилась неспокiйна в'язь синiх струмкiв.
- Неодмiнно, - вiдповiв упевнено.
- Справдi? Ще ж нам навiть статута не затвердили, - засумнiвався
Варивон.
- А хто ж його буде затверджувати?
- Район, значить...
- Радянська влада! А вона нас, бiднякiв, давно затвердила. На все життя
господарями, людьми зробила! Зрозумiло?
- Ще б не зрозумiло! Цiлком! - повеселiшав хлопець. - Так що є надiя
свої латки по-людськи зорати?
- Теж менi надiю знайшов, - примружився Iван Тимофiйович. - То
дрiбненька надiя, - згадав слова Свирида Яковлевича.
- Чого ж дрiбненька? - занепокоївся Варивон i вiдсунув од себе дзвоник
чарки. - Як сам не доглянеш землю, то нiякий тобi, значить, дiдько не зоре
її по-справжньому. Покопирсає, перепаскудить, як табун свиней рилом, i
нарiк одна пирiйка чи осот забруднять твоє поле.
- То вiрно, - обiзвався Григорiй. - Робиш якомусь до сьомого поту, а
вiн тiльки назнущається з твоєї нивки. Подере її, аж серце у тебе кров'ю
обiллється, мов за живою людиною. Та що й казати: злиднi калiчать i тебе,
i землю твою.
Святковий настрiй потьмарився. Потрiсканi руки уже не тягнулися до
чарки чи ложки, i Югина з юнацькою догадливiстю по обличчях батька i
гостей зрозумiла, що всi вони подумали i побачили одно.
Убогi, зачерствiлi нивки, мов скиби наймитського хлiба, простягнулися
до них. Їхня велика любов i велика печаль, як сон i дiйснiсть, коливалися
в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвiчнi шерехи поля, тi, що з колиски
починаються для селянської дитини; iскристi, вибiленi стебла, розтрушуючи
тiнi, до самого кореня обмивалися сонцем; золотистi дзвоники остистої
пшеницi дзвонили усiма своїми сердечками. А тверезi думки, як клин у
серце, вбивали неприкрашену, непiсенну суворiсть, що мокрою
заробiтчанською свиткою наскрiзь простуджує перероблене тiло, голодним
переднiвком висушує очi...
- Iване Тимофiйовичу, ви щось про дрiбнi надiї почали; набiк, значить,
вiдкинули їх, - першим порушив мовчанку Варивон. - А про ширшi я за
наймитським хлiбом ще не чув. Так що воно, значить, про нашi латочки
чувати?
- Кинемо їх куркулям у пики. Хай давляться ними. А нам держава кращу
землю надiлить, в одному мiсцi...
- Iване Тимофiйовичу, i це правда? - пiдвiвся з-за столу, надiйно
дивлячись на лiтнього спокiйного чоловiка.
- Правда.
- А хто вам сказав?
- Партiя! Секретар райпарткому - наш Савченко.
- Тодi правда! - повеселiшав Варивон. - А то цей представник, Крамовий,
значить, такого був менi туману напустив... "Колективiзацiя повинна йти
обережно, ступнево, закономiрно", - перекривив i всмiхнувся.
- Чули ми його, - зневажливо махнув рукою Iван Тимофiйович. - I тобi
всякi казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договiрної групи?
- Точнiсiнько так. Чого вiн так труситься?
- З троцькiстами крутився. Того й труситься на куркульському задковi.
Розчервонiлий Григорiй, що уважно прислухався до розмови, несподiвано
свiжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято
закружляла по хатi:
Правi, лiвi групування
Плодять опозицiї, -
Намагаються скрутити
Ленiнськi позицiї.
- Не в брову, а в око! - хитнув головою Бондар. - Тiльки їм в'язи
скрутяться.
- Iване Тимофiйовичу, значить, нам найкращу землю? I в однiй руцi? -
невгавав Варивон.
- Аякже. Хiба ми не найкращi? В своєї влади ми не пасинки, а сини.
- Слова вашi, Iване Тимофiйовичу, як хмiль мiцнi: кожну клiточку
пробирають. А дукачам, значить, нашi латки прилатаються?
- Еге. Хай похазяйнують на розрiзнених шматках...
- Менi i їх шкода куркулям вiддати. Болото б їм, як чортам, опредiлити
б.
- А болота не жаль? - лукаво запитав Iван Тимофiйович.
- Болота?.. Нi, не жаль, - подумавши, розщедрився пiдпилий Варивон.
- Да. Свирид Яковлевич говорив, що в Майданi Соболiвському комунари
осушили заливнi плавнi i тепер такий урожай збирають...
- Е, тодi дукачам i болота не дамо. Мульку їм у бiк! - затанцював кулак
Варивона по скатертинi, i жалiбним передзвоном обiзвався стiл.
- Олександр Македонський був сильним чоловiком, але навiщо стiл
трощити? - Григорiй поклав свою руку на Варивонову.
- Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю... Тiльки вiн не з
нашого села... I у Варчука не наймитував. Усi засмiялися.
- А ти, Григорiю, як далi думаєш жити? - нахилився Бондар до Шевчика. -
В соз скоро вступатимеш?
- Ще бiля хати треба помучитись...
Увiйшла Марiйка i розмова про соз затихла.
- Ви собi як хочете, а я в садок вiдпочивати, - сказав пiсля обiду Iван
Тимофiйович i обважнiлою ходою подався з хати.
Непомiтно вислизнула i тiтка Марiйка. "Хай собi погомонять трохи".
Проте через кiлька хвилин то за тим, то за iншим заглядала до хати.
Варивон тiльки вiкна пильнував, щоб не заважати розмовi.
I як не пiдходив Грицько до дiвчини, вона вiдповiдала коротко: еге, да,
нi, авжеж - i схиляла низько голову. Цим ще бiльше до вподоби припала.
"Несмiлива. Тiльки до неї треба ходити", - твердо вирiшив парубок.
- Ех, i тетеря ж ти! - напався за ворiтьми Варивон. - Хiба ж так з
дiвчатами говорять? Штурпак - штурпаком. Ти б їй якусь пiсеньку проспiвав,
кумедiю розказав, з вiршиком, значить, пiдсипався, сеє-теє на вухо шепнув,
щоб якась кумерцiя була. А то плiв-плiв про Химинi кури. Один смiх i грiх.
Язик у тебе, значить, телячий.
- Ну, ну, ти не дуже там патякай, - примирливо вiдмахнувся Гриць, як
вiд надокучливого гедзя. Самому було смiшно, що не вдалося переговорити до
ладу. Та попереду днiв та днiв.
XIX
От i його обiйстя.
В останнiх променях вечiрнього сонця, мов бабуся, дрiмає стара-престара
хата, хтозна-коли збудована. Навiть вирубанi роки на сволоку давно сточив
ненаситний шашель, а порiг в темнотi, коли його забуде змастити глиною
баба Орина, починає свiтитися димчасто-золотою трухлявиною. Кiлька вишень,
наче внучата, обсiли її, затулили маленькi вiконця, спинаючись на низькi
наболiлi плечi. I на вiтрах i без вiтрiв поскрипують кiсточки - на
вiдпочинок просяться.
Багато своїми пiдслiпуватими вiконцями бачила хата, вже й дивитись
надокучило. Тим-то бiля плоту i лежать обтесанi деревини, ждуть свого часу
i майстрiв. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманцi,
кульчився на холодi в лiсництвi, щоб заробити де копiйчину, де деревину на
нову хату. А стару тимчасом пiдпирає слупами зсередини, пiдпiрками
знадвору.
Червоними натомленими очима тихо стрiчає вона Грицька, i шкода стає її,
як живої людини. Вiн сiдає на обтесану пiдвалину i гладить рукою
клеймований стовбур. Цей дуб вiн облюбував торiк у Варчука. Добре
накосився на помiрках, поки Карпо привiз деревину в його двiр. А цю березу
з он тою вiльхою заробив у лiсництвi на прополцi посадки. З цiєї ж липи
славнi двi крокви вийде. Ге ж?
"Еге ж", - згоджується стара хата i заплющує червонi очi. Пахучий
голубий сон огортає її i тiльки на гребенi тихо колишуться кiлька житнiх
колоскiв.
З низьких дверей виходить баба Орина. Темiнь вiє з її очей, рота, проте
в роботi вона ще чiпка - цiлий день буде полоти на городi й не охне.
- Так де ти бурлакував? - сiдає на деревину i чорнозеленими вiд зiлля
руками спирається на кленову дiйницю. В дiйницi лежить цiлушка хлiба з
втиснутою пучкою солi.
- Усе село обходив.
- Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чiп. Це ви мастаки
чужих собак дражнити. Ти скажи, у якої дiвчини був?
- Ще менi рано до дiвчат ходити, - смiється Грицько.
- Як рано, бiсiв сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи
менi прямо, коли нарештi оженишся?
На тлi синюватих стiн ополонками чорнiли вiкна. Свирид Яковлевич
пiдiйшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, бiлiло на призьбi. Це
був конверт. В хатi розiрвав його, й на вологому паперi п'яно розбiглися
гудзькуватi лiтери.
"Свириде, не будь таким розумним, бо порiжемо на шматки, як i дiтей
твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лаптi, розвалиться в клаптi".
"Iще одна до колекцiї", - гнiвно кинув анонiмку на скриню.
В окремому конвертi лежало з десяток таких папiрцiв. Дослiдниковi можна
було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя i задавнену
iсторiю куркульської пiдступностi й ненавистi.
Першi анонiмки писалися вугляком, на обгорточному паперi, грубим
перегаром крихких олiвцiв, чорнилом з бузинових ягiд, чи дубових горiшкiв.
У них загрози перемежовувалися з застереженнями i пiдкупами. Вигоди, i
червоний пiвень, i смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених,
лiтерах. Сьогоднiшня анонiмка вiдрiзнялася вiд iнших тiльки лексикою - в
нiй вперше стояло слово соз.
"Бояться, бояться нас", - пiдiйшов Свирид Яковлевич до вiкна.
XVII
Збори аж клекотiли.
Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками
злiсним гамом заглушити промовця. Тiльки один Варчук стояв бiля вiкна
спокiйний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком,
ворухнутися, i галас зростав з новою силою.
- Скiльки ж можна накладати!
- Деруть, деруть. До живої костi додерлися!
- Все властi i властi.
- Де ви той хлiб бачили!
- Скоро самi землю гризтимемо!
- Хай фабричнi коло землi пороблять. Тодi, може, менше об'їдатимуть
нас.
- Привикли по часах робити.
Мiрошниченко непомiтно пiдморгнув Степановi Кушнiровi, i той,
невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, i
Карпо ледве не приснув зо смiху.
- Диригує батенько, тiльки камертона бракує, - нахилився до Лiфера
Созоненка, i той зразу приєднав свiй голос до розбурхлого галасу.
- О, знову ахтивiст об'явився!
- Степане, зачепи дукачiв за гаряче!
- А що вiн здав!
- Фунти нещаснi.
- Те, що належало, те i здав.
- Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують i обмежують!
- Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
- Уже з голоду припухаємо! - несподiвано видiлився голос Iвана Сiчкаря.
Загалакали куркулi. Але Кушнiр, широко ставши мiцними ногами,
насмiшкувато звузив очi.
"Мене не перекричите", - говорила уся його туго збита постать.
Коли гамiр трохи стих, Степан Кушнiр покосився на гладкого, запухлого
вiд жиру Сiчкаря i тихо промовив:
- Тiльки що тут, товаришi, Iван Сiчкар розбалакався, як вiн з голоду
припухає. А жiнка його недавно хвалилася, що лiкарi в нього лишнiй жир
вирiзали. Словом, я бачу, нема в сiм'ї Сiчкаря нiякого порядку, нiякого.
Навiть з жiнкою спiлка не виходить.
Сельбуд вибухнув реготом.
- То у мене сердешна болезнь! - гукнув Сiчкар.
- I запалення хитрощiв, - серйозно додав Кушнiр.
- Ох i влетить сьогоднi Сiчкаревi, - з дверей притиснувся до Дмитра
Варивон.
- Що-небудь узнав? - нахилився до червоного, як рiжок, вуха товариша.
- Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Вiн хитрiший, анiж
думалося. - Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з
Мiрошниченка. Свирид Яковлевич спiймав змовницький погляд Варивона, вийшов
на хвилинку з-за столу.
- Ви тiльки подумайте, товаришi, до чого може куркульська нахабнiсть
дiйти, - продовжує Кушнiр. - Вони смiють нашим шефам, робiтникам нашим,
кричати: "Хай фабричнi коло землi пороблять..."
В кутку знову загаласували, але Кушнiр зразу ж звернувся до президiї:
- Я думаю, що громадян Заятчука i Денисенка треба оштрафувати за зрив
зборiв.
- Приймаємо до вiдома, - обiзвався Мiрошниченко, i куток затих.
- Так от, товаришi, як розперезалися куркулi. Вони мало того, що
ховають хлiб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робiтничим класом кинути
чорну тiнь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачi! А хлiб ваш ми
вiзьмемо. З землi вирвемо, бо вiн країнi потрiбний, для змiцнення держави
потрiбний, для iндустрiалiзацiї потрiбний. I ми повириваємо тим жала, хто
гноїть його.
- Бач, як загрожує, комзлидня!
- Руки короткi!
- Нi, не короткi, громадянине Данько!
- Та хiба я що казав? То не я.
- А язик твiй.
- А язик може. Вiн такий.
- Не прикидайся дурником. Хлiб все одно знайдемо.
- Не знайдеш, бо нема.
- Добре, видно, заховав.
- Щось уночi у лiсових ярах ворушилося.
- Який там чорт ворушився! - занепокоївся Данько.
- Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От
безтолкова голова.
- Ха-ха-ха!
- Iди ти пiд три чорти.
- Одного бачу, а де ще двох шукати?
- Бiля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.
- Того вiн в яру i ворушився!
- Та завезу я своє завдання. Тiльки дайте з яриною впоратися.
- Отак би давно.
- Ярами налякали.
- Куркуль псом пiдбитий, а лисом пiдшитий!
- Тьху на вас!
- Собi в борщ.
Кушнiр спокiйно переждав, поки втихомиряться збори, i продовжував.
- Робiтники усе для нас будують, виробляють. Вони нi трактори, нi
плуги, нi всяку продукцiю у землю не заривають. Так що ж, їх радянське
село без хлiба залишить? Нi, товаришi, не залишить. Бiднота, середняки не
завинили перед своєю державою. А куркулiв треба так трусонути, щоб iз усiх
шпарин зерно посипалось.
- Гляди, щоб твої костi не посипались!
- Скоро драбиняк розлетиться.
Кушнiр переглянувся з Мiрошниченком i далi говорив:
- Отут цiле жужмо куркулiв, прямо казанськими сиротами прикинулись.
Мовляв, нiчого у них нема, нiчого не вродило. Я думаю, зараз варто
подивитися по засiках оцих нещасних сирiт.
- Давно пора.
- Вже ходили.
- Доки обдиратимете нас? - знову видiлився голос Сiчкаря.
- От i почнемо, товаришi, iз самого найбiднiшого, який в насмiшку нам
пудика тиче. Як роздобрився! З Iвана Сiчкаря почнемо.
- Ну й починайте, - процiдив крiзь зуби Сiчкар, i дрiбнi жовтi зiницi
злiсно видiлилися на сiрих бiлках. - Уже весь лiс розкопали.
- Iще раз копнемо.
- Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.
- А вiд тебе не часником, а дiдьком болотяним тхне... Прямо iз зборiв
до лiсу потягнувся великий гурт людей, i в ньому нiяк не мiг заховатися
натоптаний жиром Сiчкар.
- Дурно - пусто нарiзались, - скаржився малоспроможному середняковi
Олександровi Пiдiпригорi. - От життя пiшло, щоб воно пропадом у безвiсть
пiшло. От нарiзались, так нарiзались...
- Еге ж, еге ж, - погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбiльше
про одне: як би не згадав Сiчкар про задавнений борг.
Просторе над ставком куркульське подвiр'я ще здалека загримiло
ланцюгами, обiзвалося виттям: собаки Сiчкаря бiльше скидалися на вовкiв.
Господар довго вовтузився бiля хитро видуманих защiбок, i люди потекли у
двiр. Над ставом густо повисли голоси.
Свирид Яковлевич впевнено пiдiйшов до великої клунi, наказав розiбрати
засторонок. I не встиг виконавець сокирою вiдхилити верхню дубову дошку,
як з промiжку подвiйної стiни золотим потоком бризнула пшениця.
- Бач, догадався чортiв дукач!
- Хто б i подумав про подвiйнi стiни!
- От тобi й нарiзались! - вирвалось у Олександра Пiдiпригори, i вiн
злими очима поглянув на пополотнiлого Сiчкаря. - Навiть за свiй борг
забувся чоловiк.
Свирид Яковлевич оглянувся навколо i голосно промовив до Бондаря:
- Доведеться тобi тепер до Денисенка пiти.
- А чого ж, давно пора.
I Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу,
проворно, не на свої лiта, пiдбiг до Мiрошниченка. Шерхливими устами тихо
прошепотiв:
- Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тiльки ж худоба в
роботi. Осипається ж ярина. Горить!
Мiрошниченко подумав:
- Гаразд... Тiльки зараз i везiть.
- В одну минуту. Лише синка гукну, - i, труснувши брудним колесом
волосся, вiн обернувся, для чогось провiв рукою по червоних клiтчастих
складках шиї i вибiг iз подвiр'я Сiчкаря.
- Налякався, - пiдморгнув Бондар. - Подумав, що i його схованку
викриють.
- Треба прослiдкувати за ним. - I голоснiше додав. - А тепер, Iване
Тимофiйовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.
Обернувшись, вiн побачив, як до нього з опаскою ступив засушений,
богомiльного вигляду чоловiк. Це був Пилипенко. Над його кружечком
обстриженою головою, немов привiшенi промiнням, крутились два гедзи.
XVIII
Варивон хитрувато примружився, пiдморгнув однiєю рудою кудлатою бровою,
i Григорiй в думцi вже кається, що звернувся до нього.
- Н-да! - слинить цигарку. - Сестричка моя двоюрiдна, значить, з якого
боку не подивись, нiчого собi дiвчина. Таку i на печi старости знайдуть.
Як вiн довго тягне слово. I хитра усмiшка виводить Гриця iз себе.
- Знаю без тебе, - обриває рiзко.
- А ти чого найоршився? - дивується Варивон. Вiн бачить, як почервонiв
Гриць, i розреготався: - Та ти, видно, дiвчат ще не пригортав! Га-га-га!
Нiчого... Ця болiзнь з лiтами пройде.
- Я йому про срiбло, а вiн про черепки! - скипає Гриць. Вiн сердиться
на себе, що краска заливає йому обличчя, i збирається вже йти. Варивон
обриває смiх i пiдходить ближче до парубка.
- Ну, годi, коли не хочеш - не буду... Чого ж, познайомити з сiм'єю
Югини можу. Тiльки, знаєш, суха ложка в ротi дере, - багатозначно б'є
щиглом по пiдборiддi. - Так що треба тiєї штуки дiстати, що з червоною
голiвкою i зеленкуватим фартушком.
- В кооперацiю пiдем?
- Для чого в кооперацiю? Парубки побачать - в компанiю наб'ються, чарку
твою вип'ють i з дiвчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я їх.
Зайдемо до Куцої Федори - в неї все, значить, дiстанеш, - i знову хоче
розсмiятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.
- Як до Федори, так i до Федори, - погоджується Гриць, i обоє городом
прямують до невеликої вдовиної хати. Назустрiч їм встає з призьби висока
молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.
- Добрий день, соколики! - розтягуються в усмiшцi повнi губи.
- Чи є теє, що, здається, не ллється, здається, не п'ється, здається,
нема дна i у чарцi, значить, нема? - скоромовкою тарабанить Варивон.
- Для когось нема, а для таких орлiв пошукаю, - ще бiльше розтягує
усмiшку Федора. I зовсiм по-дiвочому грає очима. На жовтуватому, трохи
прив'ялому обличчi видiляються невеликi яблука рум'яних щiк.
"Гарна", - i Гриць густо червонiє, ловлячи на собi лукавий усмiх
молодицi. У темному ванькирi подала пляшки i гаряче своїми мiцними
пальцями обпалила руку.
- Приходьте iще, коли треба, - заглянула в очi.
- Зайду! - Гриць не знає, куди дiти погляд, i виходить з хати.
- Пронозлива баба, та на виду нiчого собi - сам чорт, значить, ложку
меду вложив, - ховає пляшку в кишеню Варивон. - А горiлки на своєму вiку
перепила - у хату не вмiстилася б.
Сонце щойно спустилося з полудня.
Розпарена теплiнь вiє соняшником, коноплею i яблуками. Пройди вздовж
села - будуть скрiзь мiнятись пахощi: на Вигнанцi повiє медункою,
рум'янком. На Зарiчцi закадить гiркою зелено-рожевою кашкою водяний
перець, повiє золотистий дев'ятисил; на Бабi, коло лiсу, обiзветься
розiмлiла матiрка i добiрна ромашка, на шляху - духмяний чебрець, тiльки
нiде не вiдмiниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна блакитна
баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, бiлим розкiшним
наливом, темночервоною циганкою. Ранiше викохувалися вони в садах
помiщикiв, посесорiв, дукачiв, на несходимих економiях, фiльварках,
хуторах. Прийшла революцiя, повикидала хрещатi кiпцi з панських земель,
надiлила поля строковим наймитам, споконвiчним злидарям, що вiк копарили
на пiснiй мандебурцi; посадила щепи неподалiк вiд вишнякiв, i то там, то
тут побiгли мiж муравою протоптанi стежки, з двох бокiв озоренi яблуками.
Восени i навеснi по ярмарках дотиснутись трудно було до садженцiв
вiнницького плодового питомника.
- Чого задумався? - пiдштовхнув лiктем Варивон. - Он уже хата Бондарiв.
Високий дощаний паркан огороджував подвiр'я вiд вулицi. Праворуч вiд
хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, лiворуч
красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова
клуня. Невеликий двiр у Бондарiв - все, що можна було скопати, пiшло пiд
город. Пiд вiкнами лiвої хати красується невеликий барвистий квiтник.
Скрiзь чисто, соломинки не знайдеш - зразу видно, що дiвоча рука порядкує.
У причиненому причiлковому вiкнi швидко майнула тернова хустка на
головi Югини i зникла в глибинi хати.
- Налякали дiвчину, - задоволено смiється Варивон i зразу ж поважнiє:
на призьбi сидять тiтка Марiя i дядько Iван. Бондар тримає в обох руках
"Радянське село", читає, поводячи головою. Цурпалки його вусiв ледве
ворушаться, прикриваючи лiнiю рота.
- На добридень тому, хто у цьому дому, - вiтається Варивон.
- А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, - усмiхаючись, пiдводиться з
призьби дядько Iван. Постать його мiцна, спокiйна i гордовита. Очi з
веселими iскорками, розумнi, навколо них, як вiдбитки дрiбних пташиних
нiг, розходяться зморшки. Тiтка Марiйка вклоняється парубкам.
- А ми це з Грицьком з поля вертаємось. Духота така, повпрiвали. Дай,
кажу, зайдемо до моєї рiднi, бо так пити захотiлося, що коли б сiли
обiдати, то й ночувати б зосталися.
"Брешiть, брешiть!" - скинула глузливi сiрi очi Марiйка, затремтiли
дрiбнi зморшки бiля кобчастого носа, i зразу ж поважно захитала головою -
згоджується з Варивоном:
- Авжеж, авжеж, така спека надворi, що навiть кури з-пiд плота не
вилазять - кубляться - i скоса зиркує за Грицьком.
Незручно парубковi, переминається з ноги на ногу, не знає, що казати, а
кров з гулом гаряче прибуває до голови, дзвенить у вухах. I тiтка Марiйка
вже розумiє, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче що в хлопцiв
рiзко окреслюються кишенi. Але нi одним рухом не виказує свого здогаду.
"Аякже, iдуть хлопцi з поля, - вмiє збрехати Варивон, - замахнулося
напитися води".
- Так ходiмо до хати, - запрошує вона i перша стає на схiдець ганку. За
нею поволi прямує кремезний, широкий у плечах i поясi Iван Тимофiйович.
В хатi свiтло, поприбирано; рушники нависли над портретами Ленiна,
Сталiна i двома чималими репродукцiями "Штурм Зимового палацу" та "В
комунi iменi Котовського".
- Югинко, принеси свiженької водицi! - гукнула мати в сiни. В другiй
хатi загримiло вiдро, скрипнули дверi, i хтось швидко побiг садком.
- Сiдайте, сiдайте, хлопцi, - подолком стерла дубову лаву бiля столу.
- Щоб старости сiдали, - не витримав Варивон, i Гриця аж пересмикнуло
глухе обурення.
Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбiгла Югина, швидко
поставила вiдро на дерев'яний кружок i зачерпнула води.
- Доброго здоров'я пивши! - пiдiйшла до Гриця.
- Чорняву полюбивши, - прошепотiв Варивон так, щоб батьки не почули. Та
хiба вiд Марiйки тепер утаїшся? Вона по одному руховi губ наперед уже
знає, хто що скаже, наперед читає думки i чуття.
"Красивий, красивий парубок i не з вiтрогонiв, видно. Що ж, побачимо,
як далi буде, - переводить погляд з Грицька на обличчя дочки, рум'яне i
щасливе. - Соромиться дiвка, - уперше ж парубки до хати зайшли".
- Щось не п'ється, - скривився Варивон, вiдводячи кухоль вiд рота. -
Холодна дуже. Може, ця водичка теплiша буде? - виймає з кишень двi пляшки.
- Хе! В таку спеку? - дивується Iван Тимофiйович, але по широкому
обличчю, кольору добре випаленої цегли, та блисковi в очах видно, що вiн i
в самому пеклi не вiдмовився б випити.
Стiл непомiтно заставляється мисками, чарками.
- За здоров'я гостей! Спасибi, що завiтали у нашу хату, - статечно
пiдводиться з за столу Iван Тимофiйович.
- За ваше здоров'я.
- Моя бабуся, земля їй пухом, завжди казала: i пий - помреш, i не пий -
помреш, так, значить, краще пити, - одним помахом перехиляє чарку Варивон.
- Та й гiрка ж вона, гiрка, - кривиться Марiйка, випиваючи тiльки до
Марусиного пояска.
- А ти ж думала, ми солодку п'ємо? - удавано зiтхає Iван Тимофiйович,
похитуючи головою.
- Е, нi! Куди воно годиться? - напосiдає Варивон на Югину. - Випий менi
зараз же. Навiть губи не вмочила.
- Не хочу, - впирається дiвчина.
- Тiтко Марiйко, скажiть їй що-небудь! Менi як хто не п'є - краще нiж у
серце.
- Випий трохи, Югино... Вона у нас така несмiла.
- Такою i ти колись несмiлою була, - глузує Iван. - До весiлля тiльки
губи вмочають, а пiсля весiлля квартами тягнуть.
- Цить, старий.
Югина випиває, швидко закушує i всiляко уникає погляду Грицька. Горiлка
робить його смiливiшим, певнiшає слово i очi веселiше зупиняються на
дiвчинi. Золотистi кучерi тремтять над скронями, затiняють рожеве обличчя,
хвиляста коса вляглася на спиннiй продiлцi, дрiбнi баранчики в'ються над
потилицею. Тепер дiвчина подобається йому ще бiльше, нiж у ту недiлю на
музиках.
"А що, коли одружитися з нею? - I крiзь хмiльну стриману радiсть
просочуються холоднi краплини. - Попарубкувати ще треба... Буду гуляти, а
її iнший засватає. Ще б пак таку не засватають! - Ловить свiтлий голубий
погляд Югини i мимоволi зiтхає. - I кума шкода, i меду жалко". Хотiлося б
ще в свою волю пожити, та дiвчину випустити боязко.
- За твоє здоров'я, Грицю, - простягає велику, наче з бронзи вилиту,
руку Iван Тимофiйович.
- Пийте на здоров'я... - "Ех, якось воно та буде", - перехиляє чарку.
Ще й дiвчину треба взнати добре. Неспроста сунутись у воду, не знаючи
броду.
- За здоров'я нашої Югини, - обважнiло встав Варивон. - Щоб жила,
багатiла... - i сам себе перелякано б'є по ротi: чуть не вилетiла весiльна
приказка: "i спереду горбатiла".
Марiйка i Гриць удають, що нiчого не чули, а дiвчина спаленiла вся, аж
сльози затягнули очi.
- Як пославнiла! Їй-право, кращої не знайдеш.
- За твоє здоров'я, дочко, - усмiхається Iван Тимофiйович, не добравши
слiв свого родича.
"Та ще попереду днiв та днiв. Успiю подумати!" Грицько п'є повiльнiше i
не зводить погляду з дiвчини.
- В кого тепер грабкуєш? - звертається Iван Тимофiйович до Варивона.
- В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потiм три днi в Денисенка, а
це до Сафрона перейшов, та прийдеться тiкати.
- Захарчував? - смiється Iван Тимофiйо'вич. - Той умiє.
- Умiє. Ще й як! - охоче погоджується Варивон. - Як винесе обiд, хоч на
собаку вилий - чортом смердить. Я вже i сяк i так до Сафрона пiдсипався:
пообiдайте з нами, значить. Такий наваристий борщ сьогоднi - жиру не
продуєте. А вiн, свиня скупа, навiть не посмiхнеться, лише крiзь зуби
процiдить: я за роботою в жнива тiльки снiдаю i вечеряю, не маю часу
обiдати.
- У соз записався? - притишив голос Iван Тимофiйович, дивлячись услiд
дружинi, що пiшла на хвильку в другу хату.
- Аякже. Жаль, що останнiм у списку стою. I робити, i чарку пити люблю
першим. На соз теперечки вся надiя. Югино, ти знову як засватана! Ану не
залишай на сльози... Iване Тимофiйовичу, а худобу нам на осiнь дадуть? Бо
за всякi зарiбки i вiдробiтки жили у мене, мов корнi, порозбухали, -
краєчком ока глянув на мiдь широкої руки. На нiй, як дельта на картi,
ворушилась неспокiйна в'язь синiх струмкiв.
- Неодмiнно, - вiдповiв упевнено.
- Справдi? Ще ж нам навiть статута не затвердили, - засумнiвався
Варивон.
- А хто ж його буде затверджувати?
- Район, значить...
- Радянська влада! А вона нас, бiднякiв, давно затвердила. На все життя
господарями, людьми зробила! Зрозумiло?
- Ще б не зрозумiло! Цiлком! - повеселiшав хлопець. - Так що є надiя
свої латки по-людськи зорати?
- Теж менi надiю знайшов, - примружився Iван Тимофiйович. - То
дрiбненька надiя, - згадав слова Свирида Яковлевича.
- Чого ж дрiбненька? - занепокоївся Варивон i вiдсунув од себе дзвоник
чарки. - Як сам не доглянеш землю, то нiякий тобi, значить, дiдько не зоре
її по-справжньому. Покопирсає, перепаскудить, як табун свиней рилом, i
нарiк одна пирiйка чи осот забруднять твоє поле.
- То вiрно, - обiзвався Григорiй. - Робиш якомусь до сьомого поту, а
вiн тiльки назнущається з твоєї нивки. Подере її, аж серце у тебе кров'ю
обiллється, мов за живою людиною. Та що й казати: злиднi калiчать i тебе,
i землю твою.
Святковий настрiй потьмарився. Потрiсканi руки уже не тягнулися до
чарки чи ложки, i Югина з юнацькою догадливiстю по обличчях батька i
гостей зрозумiла, що всi вони подумали i побачили одно.
Убогi, зачерствiлi нивки, мов скиби наймитського хлiба, простягнулися
до них. Їхня велика любов i велика печаль, як сон i дiйснiсть, коливалися
в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвiчнi шерехи поля, тi, що з колиски
починаються для селянської дитини; iскристi, вибiленi стебла, розтрушуючи
тiнi, до самого кореня обмивалися сонцем; золотистi дзвоники остистої
пшеницi дзвонили усiма своїми сердечками. А тверезi думки, як клин у
серце, вбивали неприкрашену, непiсенну суворiсть, що мокрою
заробiтчанською свиткою наскрiзь простуджує перероблене тiло, голодним
переднiвком висушує очi...
- Iване Тимофiйовичу, ви щось про дрiбнi надiї почали; набiк, значить,
вiдкинули їх, - першим порушив мовчанку Варивон. - А про ширшi я за
наймитським хлiбом ще не чув. Так що воно, значить, про нашi латочки
чувати?
- Кинемо їх куркулям у пики. Хай давляться ними. А нам держава кращу
землю надiлить, в одному мiсцi...
- Iване Тимофiйовичу, i це правда? - пiдвiвся з-за столу, надiйно
дивлячись на лiтнього спокiйного чоловiка.
- Правда.
- А хто вам сказав?
- Партiя! Секретар райпарткому - наш Савченко.
- Тодi правда! - повеселiшав Варивон. - А то цей представник, Крамовий,
значить, такого був менi туману напустив... "Колективiзацiя повинна йти
обережно, ступнево, закономiрно", - перекривив i всмiхнувся.
- Чули ми його, - зневажливо махнув рукою Iван Тимофiйович. - I тобi
всякi казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договiрної групи?
- Точнiсiнько так. Чого вiн так труситься?
- З троцькiстами крутився. Того й труситься на куркульському задковi.
Розчервонiлий Григорiй, що уважно прислухався до розмови, несподiвано
свiжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято
закружляла по хатi:
Правi, лiвi групування
Плодять опозицiї, -
Намагаються скрутити
Ленiнськi позицiї.
- Не в брову, а в око! - хитнув головою Бондар. - Тiльки їм в'язи
скрутяться.
- Iване Тимофiйовичу, значить, нам найкращу землю? I в однiй руцi? -
невгавав Варивон.
- Аякже. Хiба ми не найкращi? В своєї влади ми не пасинки, а сини.
- Слова вашi, Iване Тимофiйовичу, як хмiль мiцнi: кожну клiточку
пробирають. А дукачам, значить, нашi латки прилатаються?
- Еге. Хай похазяйнують на розрiзнених шматках...
- Менi i їх шкода куркулям вiддати. Болото б їм, як чортам, опредiлити
б.
- А болота не жаль? - лукаво запитав Iван Тимофiйович.
- Болота?.. Нi, не жаль, - подумавши, розщедрився пiдпилий Варивон.
- Да. Свирид Яковлевич говорив, що в Майданi Соболiвському комунари
осушили заливнi плавнi i тепер такий урожай збирають...
- Е, тодi дукачам i болота не дамо. Мульку їм у бiк! - затанцював кулак
Варивона по скатертинi, i жалiбним передзвоном обiзвався стiл.
- Олександр Македонський був сильним чоловiком, але навiщо стiл
трощити? - Григорiй поклав свою руку на Варивонову.
- Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю... Тiльки вiн не з
нашого села... I у Варчука не наймитував. Усi засмiялися.
- А ти, Григорiю, як далi думаєш жити? - нахилився Бондар до Шевчика. -
В соз скоро вступатимеш?
- Ще бiля хати треба помучитись...
Увiйшла Марiйка i розмова про соз затихла.
- Ви собi як хочете, а я в садок вiдпочивати, - сказав пiсля обiду Iван
Тимофiйович i обважнiлою ходою подався з хати.
Непомiтно вислизнула i тiтка Марiйка. "Хай собi погомонять трохи".
Проте через кiлька хвилин то за тим, то за iншим заглядала до хати.
Варивон тiльки вiкна пильнував, щоб не заважати розмовi.
I як не пiдходив Грицько до дiвчини, вона вiдповiдала коротко: еге, да,
нi, авжеж - i схиляла низько голову. Цим ще бiльше до вподоби припала.
"Несмiлива. Тiльки до неї треба ходити", - твердо вирiшив парубок.
- Ех, i тетеря ж ти! - напався за ворiтьми Варивон. - Хiба ж так з
дiвчатами говорять? Штурпак - штурпаком. Ти б їй якусь пiсеньку проспiвав,
кумедiю розказав, з вiршиком, значить, пiдсипався, сеє-теє на вухо шепнув,
щоб якась кумерцiя була. А то плiв-плiв про Химинi кури. Один смiх i грiх.
Язик у тебе, значить, телячий.
- Ну, ну, ти не дуже там патякай, - примирливо вiдмахнувся Гриць, як
вiд надокучливого гедзя. Самому було смiшно, що не вдалося переговорити до
ладу. Та попереду днiв та днiв.
XIX
От i його обiйстя.
В останнiх променях вечiрнього сонця, мов бабуся, дрiмає стара-престара
хата, хтозна-коли збудована. Навiть вирубанi роки на сволоку давно сточив
ненаситний шашель, а порiг в темнотi, коли його забуде змастити глиною
баба Орина, починає свiтитися димчасто-золотою трухлявиною. Кiлька вишень,
наче внучата, обсiли її, затулили маленькi вiконця, спинаючись на низькi
наболiлi плечi. I на вiтрах i без вiтрiв поскрипують кiсточки - на
вiдпочинок просяться.
Багато своїми пiдслiпуватими вiконцями бачила хата, вже й дивитись
надокучило. Тим-то бiля плоту i лежать обтесанi деревини, ждуть свого часу
i майстрiв. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманцi,
кульчився на холодi в лiсництвi, щоб заробити де копiйчину, де деревину на
нову хату. А стару тимчасом пiдпирає слупами зсередини, пiдпiрками
знадвору.
Червоними натомленими очима тихо стрiчає вона Грицька, i шкода стає її,
як живої людини. Вiн сiдає на обтесану пiдвалину i гладить рукою
клеймований стовбур. Цей дуб вiн облюбував торiк у Варчука. Добре
накосився на помiрках, поки Карпо привiз деревину в його двiр. А цю березу
з он тою вiльхою заробив у лiсництвi на прополцi посадки. З цiєї ж липи
славнi двi крокви вийде. Ге ж?
"Еге ж", - згоджується стара хата i заплющує червонi очi. Пахучий
голубий сон огортає її i тiльки на гребенi тихо колишуться кiлька житнiх
колоскiв.
З низьких дверей виходить баба Орина. Темiнь вiє з її очей, рота, проте
в роботi вона ще чiпка - цiлий день буде полоти на городi й не охне.
- Так де ти бурлакував? - сiдає на деревину i чорнозеленими вiд зiлля
руками спирається на кленову дiйницю. В дiйницi лежить цiлушка хлiба з
втиснутою пучкою солi.
- Усе село обходив.
- Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чiп. Це ви мастаки
чужих собак дражнити. Ти скажи, у якої дiвчини був?
- Ще менi рано до дiвчат ходити, - смiється Грицько.
- Як рано, бiсiв сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи
менi прямо, коли нарештi оженишся?