Страница:
за тобою, як за своїм сином. У чорну безвiсть, без вороття, iдуть
перевертнi; умирає болюче тiло, а сини не вмирають. От i проживи,
чоловiче, свiй вiк, щоб твоя дитина, щоб чиясь сирота, щоб радянськi люди
тебе людиною назвали..."
Надвечiр мовчки опустили партизани свого товариша в яму. Тричi ударили
дробовики i гвинтiвочнi пострiли (з автоматiв не били, бо дуже мало було
набоїв), i земля посипалась на вiко домовини.
На високому дубовому стовпi, що пiдвiвся над могилою, красувався
видовбаний долотом напис:
"Сину Росiї Iвану Стражнiкову, що загинув за вiльну радянську Україну".
- Товаришi партизани, брати дорогi, - переборюючи тремтiння в голосi,
звернувся бiля могили до своїх друзiв Дмитро, - вiчна пам'ять славному
бiйцевi. До помсти нас кличе ця свiжа могила, тисячi могил наших рiдних i
кревних, що покрили поля нашої землi. В честь свiтлої пам'ятi Iвана
Стражнiкова загiн органiзовує групу пiдривникiв, що нi вдень, нi вночi не
дадуть спокою нашим ворогам. Хай вони будуть такими ж смiливими, як наш
побратим. Група носитиме iм'я Стражнiкова. Хто знає пiдривну справу?
Спочатку навiть не ворухнулись партизани. Потiм хтось швидко почав
пробиратись наперед.
- Я знаю, товаришу командире, як пiдривати поїзди, - рiшуче вийшов
Олекса Слюсар.
У Лазорко Iванця аж люлька випала з руки вiд здивовання, але, спiймавши
на собi упертий i злий погляд Слюсаря, вiн тiльки знизав плечима. I ще
бiльше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко.
Раптом догадка, може вперше в життi так швидко, сколихнула повiльного,
мовчазного лiсовика.
- I я це дiло знаю, Дмитре Тимофiйовичу, - неквапно ступив до
командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча
Слюсаря.
I вiдчув Лазорко, як все його обличчя почало червонiти й палати: нiколи
в життi не доводилось на людях казати неправду. Найбiльше боявся, щоб
хтось iз партизанiв не кинув зайвого слова.
Але нiхто не видав їх. Полегшено перевiвши дух, Лазорко вдячним i
добрим поглядом оглянув усiх воїнiв, якi навiть .словом не обмовились i
тодi, коли командир вiдiйшов у гущавiнь лiсу.
"Якi хлопцi! Якi хлопцi!.. Нi, фашисте, нiколи тобi не здолати нас!" -
пiд шелест осiнньої землi схвильовано думав. Дмитро. Вiн знав, що нi
Слюсар, нi Iванець, нi Дуденко не знають пiдривної справи, i вiрив, що
вони знатимуть її...
Життя саме пiдказало Дмитровi, як увiковiчити пам'ять бойового друга. А
над деталями органiзацiї групи ще помiркує iз Туром.
Надiв шапку i поволi пiшов до землянки повз величнi дуби-побратими, що
навiки поєднались одним коренем.
* * *
Другого дня до Дмитра пiдiйшли Слюсар i Iванець.
- Дмитре Тимофiйовичу, - звернувся лiсовик. Вiн i досi називав
командира, комiсара, як i вдома своїх знайомих, тiльки на ймення, а
партизанський загiн став у нього - нашим лiсництвом. Коли ж хтось
поправляв Iванця перед командуванням загону, той зовсiм заплутувавсь i
говорив: - Дмитре Тимофiйовичу, товаришу командире, у нашому лiсництвi...
партизанському загонi.
- Товаришу командире, - зразу ж поправив Слюсар Iванця. - Пустiть нас
на люди. Хочемо пошукати бiкфордiв шнур.
- Скажи, Олексо, а тяжко пiдривати поїзди? - запитав Дмитро так, що
неяснi здогадки тривогою обдали рухливе обличчя партизана.
- Зовсiм нетяжко, товаришу командире, - захвилювався i, щоб вiдвести
вiд себе пiдозру, почав з перебiльшеною стараннiстю детально розповiдати,
як треба пiд рейку пiдкласти скриньку з амоналом, як з'єднати запал вiд
гранати з бiкфордовим шнуром.
Вiн повторив усю лекцiю Стражнiкова, умiло додавши свої мiркування й
деталi. I це було так розказано, що, напевне, i фахiвець пiдривної справи
мало до чого мiг би причепитися. - Саме головне - розрахувати, щоб поїзд
вчасно наскочив на свою смерть, щоб бiкфордiв шнур був не пожмаканим i
порох - сухим, - закiнчив Слюсар.
- Амонал! - поправив Iванець,
- Амонал i порох! - уже багатозначно промовив Слюсар i усмiхнувся,
стираючи з обличчя важкий пiт.
- Тепер я вiрю: природнi ви пiдривники, хоч i хотiли мене обманути, -
мiцно потис руки обом партизанам.
Тi з несподiванки переглянулись мiж собою, подивились на командира.
Iванець почервонiв, обм'як, а Слюсар зразу ж знайшовся:
- Коли, товаришу командире, чоловiк любить Батькiвщину над усе, то вiн
усе i зробить. Тiльки не розкажiть товаришу командире, що. ми вас... - не
мiг пiдiбрати делiкатного слова. - Словом, на збори не виносьте. А ми на
транспортi по-кривоносiвському попрацюємо, - i питальне усмiхнувся.
XXXVII
Осiннi дрiбнi дощi падали на сумовито принишклу землю, зелено потемнiли
води в озерах, коли одного вечора Михайло i Соломiя попрощались iз
лiсником i лiсничихою.
- Нехай вам, дiти, всюди буде щастя i добре здоров'я, - витираючи
загрубiлою рукою очi, пригнулась Олена Михайлiвна. - Коли зможете
ощасливити нашу хату, - не цурайтесь. Як нема своїх дiтей, хоч на чужих,
добрих, надивлюся. - Поцiлувала тричi i Михайла i Соломiю i почала
вiддалятись.
Созiнов iще кiлька разiв побачив її з-за дерев зi складеними руками на
грудях, з нахиленою головою, а потiм темрява заховала од нього жiнку, яка
не раз тихим материнським словом огрiвала захололi од негоди серця.
Лiсник довго вiв їх вузькими покрученими стежками, що пахли вологою
червоною папороттю, решiтчастими маслюками i пiдопрiлою корою напiвживого
дерева. Ноги то м'яко втискались в податливий мох, то шелестiли по
нескошенiй травi, то лунко хрустiли по сухому рясному жолуддi.
Мiнлива радiсть, вiдчуття, що наближаються рiднi мiсця, зробили Соломiю
рiзкiшою в рухах i якось, без слiв, непомiтним повiвом наблизили її до
Михайла. I вiн це збагнув з хвилюючим трепетом i сподiванками.
- Прощай, Михаиле, - обняв його лiсник, i бородате обличчя на хвилинку
закрило притьмарений вечiрнiй свiт. - Прощавай, Соломiє. Закiнчиться вiйна
- приїжджайте до мене весiлля справляти! - i розтанув у темрявi, залишаючи
на вустах терпкий тютюновий дух.
Поволi визорювало. Па сходi, вище лiсу, то розгорялись, то гасли
Стожари i дружно, мов вiрнi товаришi, зупинились над деревами Косарi.
Легко мiж деревами iшла Соломiя, по рiдних прикметах пiзнаючи
мiсцевiсть.
Свiтанком вийшли до Бугу. Над водою, сяючи бiлим пiдбоєм круто вигнутих
крил, неквапно пролетiв зимовий кобець. Його веселий, тонкий свист довго
тремтiв над водою, що охоче посилювали всi звуки.
- Водянi щури вже перебрались на сушу. Скоро будуть холода, - вказала
пальцем Соломiя на крутий, пiдмитий водою берег. I знову в голосi майнуло
стримане хвилювання, хвилювання зустрiчi з близьким i рiдним свiтом.
- Чому так думаєш?
- А що ж тут про цих шкiдникiв думати? Ми з ними нещадну боротьбу вели,
щоб не розточували берегiв i не шкодили городинi. Бачите, який берег став,
наче осиний щiльник! Влiтку тут гнiздилися пташки щурики. Вони першi в
iрiй вiдлiтають. Водянi ж щури розмололи, збiльшили їхнi гнiзда i
оселилися в них.
- Засинають на зиму вони?
- Нi. Пiд снiгом господарюють. Такi ходи попроводять до скирт сiна,
хлiба...
У лiсi, недалеко вiд Бугу, знайшли присадкувату скирту сiна, вилiзли на
неї, зручно вмостились i лягли невдалiк одне вiд одного.
- Як пахне сiно, нiби чай, - пожувала суху билинку.
- Еге ж, - вiн поправив зелений вiхоть, що звис над головою дiвчини, i
тихо поклав на її плече руку. Вiдчув, як зiщулилось її тiло.
- Не треба, Михаиле Васильовичу, - тихо промовила, i вiн. зiтхаючи,
одвiв руку. Тоскно i незручно було. Сердився на самого себе, а кров iз
гулом розпирала череп.
- Чого ви запечалились, Михаиле Васильовичу? Не треба, - човником своєї
невеличкої долонi торкнулась його плеча i подивилася сумовито-усмiхненим
поглядом в його очi. I щось наче надiрвалось всерединi вiд того погляду.
Мовчки, закриваючи очi рукою, уткнувся головою в сiно, вологе й пахуче. I
не промовив жодного слова...
Вона ж i розвiяла його печаль другого дня. Туманним досвiтом вийшли на
узлiсся настороженого лiсу. Соломiя нагнулась, щоб пiдняти з землi жовту,
як вiск, кислицю; пiдводячись, раптом радiсно стримала вигук притишеним: -
Ох! - i притулилась мiцно до плеча командира.
- Михаиле Васильовичу! Вiн! Наш Великий шлях!
За полем iз пелени туману тьмяно вирiзьблялись округлi верховiття
дерев. Здавалось, що то лiс хвилястою смугою врiзався в поле i,
вклоняючись другому лiсовi, прямував у далекi-далекi свiти.
Сама того не помiчаючи, вона потягла хлопця за руку, i так обоє
пiдiйшли до самого поля, вдивляючись в налитi сизою вогкiстю мовчазнi
дерева. I якось на очах почав розвiватися туман, неначе його пiдмивала
невидима хвиля. Прояснились мiж стовбурами просвiтки, проглянув шматок
поля по той бiк шляху.
- Правда ж, ви па мене не сердитесь? - допитливо, з нiжнiстю i тривогою
поглянула йому в вiчi i обома руками взяла його руку.
- Хiба ж ти не бачиш? - привiтно всмiхнувся їй.
- Бачу, - тихо вiдповiла i вже жартiвливо додала: - Грiх тепер
сердитись. Батько на мене не сердився i ви не повиннi...
I, як птиця, подалася всiм тiлом вперед.
XXXVIII
Дмитро тяжко переживав першi невдачi. Вони тягарем лягали на його душу,
одначе не розслабляли волi, робили її твердiшою, гартували, як вогонь
крицю. Тiльки почував, що тiло важчало та бiльше темнiли очi; все рiдше i
рiдше прояснювався в усмiшцi; турботи залягали важко i щiльно. Проте
нiкому, крiм Тура, не звiряв своїх почуттiв, знав - не до них тепер: у
кожного лихо. Своїх же партизанiв вислухував уважно, слiдкуючи не тiльки
за словами, а й за глибинним ходом думки, i тому входив у людську душу
непомiтно i мiцно. Його скупе, продумане слово виконувалось точно, як
наказ. Нелегко було покласти па плечi i серце нове коло обов'язкiв, ширших
i складнiших. Одначе здоровий глузд, чиста совiсть, напориста впертiсть
переорювали, як плуг землю. I тiльки тепер, зiткнувшись вiч-на-вiч з
найсуворiшими випробуваннями, з життям неприкрашеним, жорстоким,
невблаганним, зрозумiв вiн, як тяжко бути керiвником, вiдповiдати за долю
людей, що довiрили йому своє єдине i неповi орне життя. Вiдрiзаний вiд
великого свiту, вiн жив єдиним подихом з ним, а тi осiннi вiтри, шо йшли з
пiвночi, були не просто вiтрами, а вiтрами з Великої землi, вiсниками з
Москви. Входячи в село, вiн був не просто Дмитром Горицвiтом, звичайною
людиною, що має своє горе, печалi, а живим ланцюгом, що з'єднував Великий
свiт iз затьмареним фашистською неволею краєм.
Так, Дмитро твердiше почав ступати по землi. Бо вона, рiдна земля,
змочилась не тiльки потом, а й кров'ю його.
Тепер дедалi частiше зустрiчався з людьми, вслухався в їхню мову,
вчився, дiлився з партизанами словом, як дiляться останнiм шматком хлiба,
знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злиднi, бiду. I в його
скупих, упертих словах була та сила, яка пiдводила людей, як промiнь
пониклу траву.
Розгромивши в одному селi полiцiю i мадьярську варту, вiн довiдався, що
фашисти пустили чутки, нiби вони захопили Москву i йдуть на Урал. Дмитро
наказав зiбрати людей бiля великої, з баштами, школи, яка бiлим пароплавом
випливала з осiннього свiтання.
Сходились чоловiки i жiнки, мовчазнi, задуманi, бо в кожного горе
днювало i ночувало, бо кожному думалось про своїх дiтей, вiд яких -
скiльки вже часу - нi одвiту, нi привiту; ближче пiдходили
шiстнадцятирiчнi юнаки, щоб першими попроситися до загону.
Вiн ждав, поки не пiдiйдуть люди з найдальших куткiв, поки не вляжеться
тиша, а потiм тихо, болюче i мiцно, iз самого серця вирвалось:
- Товаришi! Дорогi брати i сестри!
I натовп зiтхнув, заколивався, знову зiтхнув i прояснiв. Це вперше до
нього пiсля кiлькох мiсяцiв окупацiї пролунало рiдне слово Батькiвщини,
обiзвалося замiсть липкого ненависного "панове".
I, неначе по нечутнiй командi, ближче пiдiйшли люди до Дмитра, злилися
з партизанами. Хвилювання колгоспникiв передалося йому; ледве переводячи
дух, вдивлявся подобрiлими очима в тiсне пiвколо змучених людей.
- Сердечний партизанський привiт вам, люди добрi. I привiт од воїнiв
Червоної Армiї. Разом, як двi руки одного чоловiка, ми б'ємо фашиста. I
розiб'ємо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталiн.
Усiма вiйськами тепер командує рiдний Сталiн. Наш вождь говорить до
народу, щоб не втрачали надiї, не слухали рiзних брехень. Нiколи нiяким
ворогам не бачити Москви. Скорiше рак свисне i суха довбня зацвiте, анiж
будь-хто переможе нас.
На обличчях заколивалися усмiшки.
- Наше головне завдання - крiпко бити фашиста, нi одної зернини, нi
одного стебла, нiчого не давати йому, хiба - одну смерть. Бо ж сказано:
фашиста сокирою в ребро - людям добро! Коли ж з'явиться мiж вами яка
продажна шкуpa - з димом усе його кодло пустiть, як пустили ми вашого
старосту - показав на стовп вогню, що самотньо пiдводився в свiтаннi.
Пiсля промови кинулись люди до Дмитра, партизанiв; запрошували до хат
на снiданок. Але треба було поспiшати до лiсу. Навантаживши кiлька возiв
зерном i свиньми, яких забрали з "громадського господарства", партизани
вирушили i села.
- Хороше говорили, Дмитре Тимофiйовичу! - усмiхаючись, пiдiйшов Тур. -
Тiльки звiдки ви взнали такi новини? Може листiвка попала?
- Нi, на жаль, не попала.
- Звiдки ж вiстi, що Иосиф Вiссарiонович...
- Звiдки?.. А як ти гадаєш: хто в такий час може всiм вiйськом
керувати?.. Отож бо i є. А коли трохи щось не вгадав - спишуть з мене
пiсля вiйни, скажуть, що на пользу дiлу йшло воно. Чи як ти думаєш,
комiсар?
- Та повиннi списати! - засмiявся Тур. - Списати i дипломатом послати.
- Ну, цей хлiб менi не подобається. Орати - сiяти буду, Туре... Ех, не
знаєш ти, як мої руки дiла просять.
- Головувати пiдеш? - лукаво примружився Тур, бо Дмитро йому розказав
про своє життя.
- Головувати? - задумавсь i, ловлячи на собi вузько примруженi очi
Тура, додав: - Це дiло народу. Дай-но дожити до такої години. Ти краще
скажи, де зброї дiстати? Дробовиками воюємо.
XXXIX
В тривожному настрої повертався Карл Фiшер з аеродрому. Знову смерть,
безглузда i страшна. Покалiченi тiла пiлотiв, кiстяк лiтака i, особливо,
розтрушенi навколо нього чорнi забрудненi хрести - згусток державної
пошани - справили гнiтюче враження. О, цей нерозгаданий, здиблений схiд!
Не таким вiн ввижався обергрупенфюреру.
Iнстинктивно вiдчувши змiст, дух i стиль третього райху, безмежно
повiривши в непогрiшнiсть гiтлерiвського вiйськового механiзму, а надто в
силу технiки, Карл Фiшер не сумнiвався в перемозi третього райху, як не
сумнiвався в зверхностi своєї нацiї над iншими. Задля цiєї перемоги вiн не
жалкував сил, часу i навiть житiя. За ним уже нерозлучною тiнню ходила
репутацiя здiбного, оперативного i хороброго служаки, який смiло дивиться
в очi небезпецi i смертi. I Карл Фiшер наполегливою роботою, детальними
аналiзами i кривавими розправами здовжував тiнь своєї слави. В колi
однодумцiв i друзiв, хизуючись своєю красномовнiстю, вiн часто повторював
улюблений афоризм:
- Смерть для нас, як череп для доктора Фауста, є джерелом пiзнання.
Вона живе поруч з нами, але ж вона нас роїть, годує, одягає i пiдносить
угору.
Одначе, тут, на сходi, сила афоризму почала в'янути, i Карл Фiшер уже
не так часто i охоче повторював саме слово смерть: одна рiч, коли вiн її
насилає на мiста i села, i зовсiм iнша |права, коли вона чатує на тебе, як
на цих асiв, що за якусь вилину перетворились на купу безформного м'яса i
кiсток...
Система, строга логiчна система - це була основа роботи Фiшера; вiн був
зв'язаний з нею, як гусiнь з листом, вiн живився нею i залишав свої слiди,
навiть не розумiючи огидливої потворностi їх. Свою систему вiн порiвнював
iз злагодженою, складною роботою архiтектора, який починає роботу планом,
а закiнчує вже прикрасами, лiпленням чи гордовитим стильним шпилем.
Але тут, на хмурому сходi, розпадалися усi системи i стилi,
перетворюючися в тi стилiстичнi вправи, якi самому треба було знищувати,
щоб мати менше неприємностей.
Будучи хитрiшим i розумнiшим за iнших працiвникiв таємної полiцiї, Карл
Фiшер, з болем вiдкинувши на деякий час свою систему аналiзiв i
умовиводiв, вирiшив перейняти стиль роботи радянських людей, найти
механiку, злiпок їхньої системи. Нiколи в життi не доводилося стiльки
працювати, як тепер, нiколи не придiляв стiльки уваги книжкам, подiям,
побуту, окремим епiзодам, бо з деякого часу почала гризти тривога:
вiдчував, що тiнь його слави катастрофiчне блiднiшає i вкорочується. Та не
тiльки це лякало Карла Фiшера, - на жаль, iснували й глибшi причини, над
якими треба було замислитися. Адже гiтлерiвське вiйсько, його першокласна
колосальна технiка, давно пересiкши Волино-Подiльське плато, вже
наближалося до Москви. Про це без угаву, перебiльшуючи успiхи третього
райху, трубило радiо, газети, полiцiя, старости, |, але це не пiдточило
силу радянських людей. З кожним днем ; ставало тяжче боротися з ними, в
багатьох селах i навiть районах панувало цiлковите безладдя, вiрнiше там
дiяло бiльшовицьке пiдпiлля, якого фашисти нiяк не можуть обезголовити.
Як i чим зупинити страшну стихiю?.. О, коли б фюрер мiг розгадати цей
знак Духа Землi! Так, iнодi, сам побоюючися цього, Фiшер порiвнював свого
фюрера з тим старцем, що викликає привид духа i в жасi тремтить перед
ним...
- Вас фюр тойфельцойг! Вас фюр тойфельцойг![11] - знову згадав аварiю
самольота, четверту в цьому мiсяцi. - I як хитро зроблено! Хто б мiг
додуматися, що цей кривий пристаркуватий чолов'яга, цей сумирний Данило
Костюк пiдрiзає троси стабiлiзаторiв? Це знову робота невловимого Павла
Савченка. По кiсточцi розберу, по жилочцi витягну слова з Костюка, а
зв'язок з пiдпiллям мушу знайти. На аеродром вони аби-кого не пошлють.
Може вiн навiть член пiдпiльного обкому i викаже самого Савченка?
Заколисувало. Приємнi видiння пiдходили ближче, а коли пополудневе
сонце, вискочивши з-за хмар, заколивало тiнню його машини, обергрупенфюрер
чогось усмiхнувся.
Авто пiдходило до мосту. Примруженими очима Карл Фiшер угледiв, як,
мимохiдь поглянувши на нього, в напрямi до старого мiста пiшов сивий
стрункий чоловiк в засмальцьованiй кепцi, з важким французьким ключем у
руцi. I нiколи б обергрупенфюрер не подумав, що це був невловимий
Савченко.
Карл Фiшер по дорозi в гестапо заїхав до слiдчого в особливих справах,
який сьогоднi виїжджав одпочивати в Нiмеччину. Вимотавшись у розшуках
бiльшовицького пiдпiлля, гостро сприйнявши невдоволення вищого начальства,
переживши смертельний страх пiд час партизанського нападу, вишколений,
пiдтягнутий Курт Рунге захворiв - виявилося, що в нього понижена бар'єрна
функцiя печiнки, порушена водно-солева i кислотно-щолочна рiвновага.
- Це Волино-Подiльське плато в печiнках менi камiнням сiло i порушило
рiвновагу, - невесело вчора пожартував Рунге, запрошуючи Фiшера на обiд.
Пiдiйшовши до дубових окованих дверей, Карл Фiшер почув знайому
мелодiю: "О, коли ти бажаєш вiддать своє серце".
Пожовтiлий i пiдпилий Курт Рунге, з очима кольору згусткiв жовчi,
радiсно заметушився бiля Фiшера; в накуренiй кiмнатi задзвенiли бокали i
ножi. А коли гостi пооб'їдалися, залунали сентиментальнi пiснi домашнього
затишку i кохання. Фiшер почав пiдспiвувати, потiм, зворушений давнiми
мелодiями, попрощався з гостями i Рунге.
- Видужуй i приїжджай, Курте, - стиснув його в обiймах.
- Навряд чи хвороба дозволить, - тiльки тепер напiводверто виказав
Рунге свої потаємнi думки.
- Третiй райх дозволить i... заставить! - рiзко процiдив Фiшер i
стрункiше звичного, з усiєю пошаною до своєї особи, вимарширував iз
квартири Рунге.
Через пiвгодини в його розкiшно обладнаний кабiнет увели
напiвроздягнутого, босого i закривавленого Данила Костюка. I дивно, вiн
зараз тримався рiвнiше, бiльш впевнено, анiж тодi, коли його вперше
пiдвели до Фiшера. Обличчя порозумнiшало, стало вольовим, упертим.
"Це тому, що тепер вiн не грає своєї ролi", - безпомилково визначив
Карл Фiшер.
Гордовито вiдхилившись назад, Костюк так поглянув на обергрупенфюрера,
що в того мимоволi заворушилися тоскнi думки, якi вже кiлька разiв
навiдувалися до нього: так, можна вивчити сотнi книг цього народу,
дослiдити побут, звички, охопити окремi подiї, але як збагнути творчий
дух, дух опору i звiдки вiн береться?
Пiсля незначних питань Фiшер перейшов до головних:
- Пiдпiльник?
- Пiдпiльник.
- Хто вас послав на аеродром?
- Партiя.
- А бiльш конкретно?
- А бiльш конкретно ви все одно не зрозумiєте.
- Ви думаєте?
- Над аксiомами не думають.
- Над аксiомами? Ви iнтелiгент?
- Робiтник.
- Пане Костюк, ви розумiєте своє становище. Воно не я легких, як i не
легкою була ваша робота...
- А ми за легке нiколи не бралися...
- О, да! Це я знаю з ваших книг... Пане Костюк, ми збережемо вам життя,
зробимо вас, простого робiтника, досить багатою людиною...
- Я i так багатий.
- Чим? - не зрозумiв Фiшер.
- Народною силою, народною любов'ю i народною довiрою. Бiльшого
багатства не треба менi, - непримиренно глянули карi очi на Фiшера.
Той подав знак бровою. Гестапiвцi обережно покотили до стiни розкiшний
килим, а кат, як по командi, вiдтягнув руку, i в повiтрi звився широкий
гарапник з вплетеною кулею на кiнцi. Ось уже вiн замигтiв, сiрими колами
обвиваючись i розкручуючись навколо закам'янiлого Костюка. Кров потекла у
нього з очей i з вух. Але навiть стогону не вирвалося з зацiплених уст.
Карл Фiшер пильно стежив за катуванням. Ось вiн помiтив, як болiсно
скривилось обличчя Костюка, коли гарапник ударив його по скалiченiй нозi.
Усмiхаючись, Фiшер щось промовив до ката, а потiм звернувся до
заарештованого:
- Наука говорить, що плач дерева вiдбувається пiд впливом корневого
тиску. От ми вам, пане Костюк, i стиснемо пiдсохлий корiнь, - вказав
пальцем на синю вiд рубцiв ногу заарештованого
- Падлюка недовчена! - i плювок залiпив око обергрупенфюреру.
Уже наближалася комендантська година, коли гестапiвцi, пiдхопивши
непритомного Костюка, волоком потягнули його по схiдцях на вулицю.
З-за рогу пiдiйшла машина, i тiльки фашисти схопили Костюка, щоб з
розгону вкинути його в кузов, як пролунало двi короткi черги.
Гестапiвцi, смертельно блiднучи, тяжко упали на брук. Чиїсь руки,
пiдхопивши Костюка, обережно опустили його в кузов, i машина на скаженiй
швидкостi помчала до Великого шляху.
Кат гестапо, побачивши смерть охоронцiв, не випускаючи з руки
гарапника, нагинаючись, побiг по схiдцях до кабiнету Карла Фiшера. В
дверях вiн перелякано крикнув:
- Пафло Сафченко!
Карл Фiшер, як ужалений, зiскочив зi стiльця, обернувсь до стiни,
обмацуючи її, мов слiпий, обома руками. Розкрились i зачинилися потайнi
дверi, заховавши за собою обергрупенфюрера. I тiльки тепер уперше кат
засумнiвався в хоробростi свого шефа.
* * *
В той час, коли машини гестапо i фельджандармерiї плямили iєроглiфами
усi дороги, розшукуючи Костюка i Савченка, Павло Михайлович, Генадiй
Павлович i секретар райкому комсомолу Лесь Безхлiбний сидiли в хатi Семена
Побережного, обмiрковуючи з комiсаром Савою Туром дальшу роботу
партизанського загону "За Батькiвщину".
Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, але Тур не помiтив течiї часу,
який наче втратив зараз астрономiчний вимiр. Тi думки, сподiвання,
перспективи, якi виношував Тур iз Горицвiтом, тепер чiткiше окреслились i
поширшали, як ширшають на свiтанку обриси землi. Найбiльше радувало, що до
закiльцьованого колонадами лiсiв Городища простягнулися промiння зв'язку i
рiднi руки нескореного мiста. Це вже зразу, як думав Тур, вдвоє
збiльшувало силу партизанiв, це повинно було послабити i силу ворогiв:
адже райком пiдкаже, де i як з найбiльшою ефективнiстю треба буде вдарити
по фашистах. Так Городище з своїх низин пiдводилося вгору, охоплюючи
партизанським оком увесь район. Змiцнювались i внутрiшнi сили загону:
партiйний i комсомольський актив офiцiально оформлювалися в партiйну i
комсомольську органiзацiї. Про їхню роботу й говорив найбiльше Генадiй
Павлович Новиков.
Цi найзначнiшi подiї у життi загону поєдналися з могутнiм сплетенням
незвiданих почуттiв, вони, наче музика, пронизували кожну клiтину Тура.
Завжди стриманий, вiн зараз розцвiтав усiм багатством душi, радiсно
ввiряючи своє сьогоднi i майбутнє старшим товаришам. Уже одно, що поруч iз
ним сидять пiдпiльники, кращi сини партiї, правофланговi Батькiвщини,
наливало його невимовною вдячнiстю i гордiстю. Цi хвилини були святом юних
переживань, коли всi твої помисли, розкриваючись на людях, переповненi
найдорожчим: бiльше зробити для своєї Вiтчизни.
Спочатку вiн хвилювався, розповiдаючи про життя загону, але першi ж
батькiвськi поправки Новикова, який, виходило, уже знав про Їхню
дiяльнiсть, прояснили i слова, i серце...
За вiкнами просторої, з двома виходами кiмнати, неспокiйно шумiла i
шумiла рiка. Хвилi глухо билися в розмитий берег, i на їхнiй гомiн легким
дрижанням обзивалася вся хата, насичена осiннiми пахощами просохлої
рибальської снастi. А в хатi над столом, наче гроно, щiльно нависли
завзятi голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на нiй те, що
сюди тимчасово викинула брудна хвиля вiйни. Ось уже лягли на папiр лiнiї
залiзниць, плями придорожнiх дзотiв, павутиння кущових полiцiй, лишай
вiйськової комендатури. Розплутувалися вузлики невiдомого, i Тур, за
звичкою командира, прикидав у головi, де краще можна вдарити по ворогах.
- Що, над операцiєю задумався? - запитав Савченко.
- Звичка, Павле Михайловичу.
- Добра звичка. На що звернув увагу?
- Враховуючи свої можливостi, на другорядне глянув, а треба б з
головнiшого починати.
- От i починай з головнiшого.
- Мiн нема, вибухових речовин нема.
- Пошукаємо. З бомби, напевне, можна зробити мiну? - Генадiй Павлович
поправив чорний чуб.
- Можна.
- От i гаразд. Старий аеродром бачиш? - показав на карту.
- Бачу.
- Тепер вiн пустує - розбитий вщент. А ось бiля дiброви пiдземне
бомбосховище. Нiмцi не розшукали його.
- I залишилися бомби?
- Залишилися.
- Та це ж цiлий скарб! - Тур аж пiдвiвся з-за столу.
- Кому скарб, а кому й домовина.
- Вiрно, Павле Михайловичу: нам - скарб, а фашистам - домовина...
Завтра ж поїду!
- Тiльки обережно, щоб нiхто не побачив.
- Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибi, Генадiю
перевертнi; умирає болюче тiло, а сини не вмирають. От i проживи,
чоловiче, свiй вiк, щоб твоя дитина, щоб чиясь сирота, щоб радянськi люди
тебе людиною назвали..."
Надвечiр мовчки опустили партизани свого товариша в яму. Тричi ударили
дробовики i гвинтiвочнi пострiли (з автоматiв не били, бо дуже мало було
набоїв), i земля посипалась на вiко домовини.
На високому дубовому стовпi, що пiдвiвся над могилою, красувався
видовбаний долотом напис:
"Сину Росiї Iвану Стражнiкову, що загинув за вiльну радянську Україну".
- Товаришi партизани, брати дорогi, - переборюючи тремтiння в голосi,
звернувся бiля могили до своїх друзiв Дмитро, - вiчна пам'ять славному
бiйцевi. До помсти нас кличе ця свiжа могила, тисячi могил наших рiдних i
кревних, що покрили поля нашої землi. В честь свiтлої пам'ятi Iвана
Стражнiкова загiн органiзовує групу пiдривникiв, що нi вдень, нi вночi не
дадуть спокою нашим ворогам. Хай вони будуть такими ж смiливими, як наш
побратим. Група носитиме iм'я Стражнiкова. Хто знає пiдривну справу?
Спочатку навiть не ворухнулись партизани. Потiм хтось швидко почав
пробиратись наперед.
- Я знаю, товаришу командире, як пiдривати поїзди, - рiшуче вийшов
Олекса Слюсар.
У Лазорко Iванця аж люлька випала з руки вiд здивовання, але, спiймавши
на собi упертий i злий погляд Слюсаря, вiн тiльки знизав плечима. I ще
бiльше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко.
Раптом догадка, може вперше в життi так швидко, сколихнула повiльного,
мовчазного лiсовика.
- I я це дiло знаю, Дмитре Тимофiйовичу, - неквапно ступив до
командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча
Слюсаря.
I вiдчув Лазорко, як все його обличчя почало червонiти й палати: нiколи
в життi не доводилось на людях казати неправду. Найбiльше боявся, щоб
хтось iз партизанiв не кинув зайвого слова.
Але нiхто не видав їх. Полегшено перевiвши дух, Лазорко вдячним i
добрим поглядом оглянув усiх воїнiв, якi навiть .словом не обмовились i
тодi, коли командир вiдiйшов у гущавiнь лiсу.
"Якi хлопцi! Якi хлопцi!.. Нi, фашисте, нiколи тобi не здолати нас!" -
пiд шелест осiнньої землi схвильовано думав. Дмитро. Вiн знав, що нi
Слюсар, нi Iванець, нi Дуденко не знають пiдривної справи, i вiрив, що
вони знатимуть її...
Життя саме пiдказало Дмитровi, як увiковiчити пам'ять бойового друга. А
над деталями органiзацiї групи ще помiркує iз Туром.
Надiв шапку i поволi пiшов до землянки повз величнi дуби-побратими, що
навiки поєднались одним коренем.
* * *
Другого дня до Дмитра пiдiйшли Слюсар i Iванець.
- Дмитре Тимофiйовичу, - звернувся лiсовик. Вiн i досi називав
командира, комiсара, як i вдома своїх знайомих, тiльки на ймення, а
партизанський загiн став у нього - нашим лiсництвом. Коли ж хтось
поправляв Iванця перед командуванням загону, той зовсiм заплутувавсь i
говорив: - Дмитре Тимофiйовичу, товаришу командире, у нашому лiсництвi...
партизанському загонi.
- Товаришу командире, - зразу ж поправив Слюсар Iванця. - Пустiть нас
на люди. Хочемо пошукати бiкфордiв шнур.
- Скажи, Олексо, а тяжко пiдривати поїзди? - запитав Дмитро так, що
неяснi здогадки тривогою обдали рухливе обличчя партизана.
- Зовсiм нетяжко, товаришу командире, - захвилювався i, щоб вiдвести
вiд себе пiдозру, почав з перебiльшеною стараннiстю детально розповiдати,
як треба пiд рейку пiдкласти скриньку з амоналом, як з'єднати запал вiд
гранати з бiкфордовим шнуром.
Вiн повторив усю лекцiю Стражнiкова, умiло додавши свої мiркування й
деталi. I це було так розказано, що, напевне, i фахiвець пiдривної справи
мало до чого мiг би причепитися. - Саме головне - розрахувати, щоб поїзд
вчасно наскочив на свою смерть, щоб бiкфордiв шнур був не пожмаканим i
порох - сухим, - закiнчив Слюсар.
- Амонал! - поправив Iванець,
- Амонал i порох! - уже багатозначно промовив Слюсар i усмiхнувся,
стираючи з обличчя важкий пiт.
- Тепер я вiрю: природнi ви пiдривники, хоч i хотiли мене обманути, -
мiцно потис руки обом партизанам.
Тi з несподiванки переглянулись мiж собою, подивились на командира.
Iванець почервонiв, обм'як, а Слюсар зразу ж знайшовся:
- Коли, товаришу командире, чоловiк любить Батькiвщину над усе, то вiн
усе i зробить. Тiльки не розкажiть товаришу командире, що. ми вас... - не
мiг пiдiбрати делiкатного слова. - Словом, на збори не виносьте. А ми на
транспортi по-кривоносiвському попрацюємо, - i питальне усмiхнувся.
XXXVII
Осiннi дрiбнi дощi падали на сумовито принишклу землю, зелено потемнiли
води в озерах, коли одного вечора Михайло i Соломiя попрощались iз
лiсником i лiсничихою.
- Нехай вам, дiти, всюди буде щастя i добре здоров'я, - витираючи
загрубiлою рукою очi, пригнулась Олена Михайлiвна. - Коли зможете
ощасливити нашу хату, - не цурайтесь. Як нема своїх дiтей, хоч на чужих,
добрих, надивлюся. - Поцiлувала тричi i Михайла i Соломiю i почала
вiддалятись.
Созiнов iще кiлька разiв побачив її з-за дерев зi складеними руками на
грудях, з нахиленою головою, а потiм темрява заховала од нього жiнку, яка
не раз тихим материнським словом огрiвала захололi од негоди серця.
Лiсник довго вiв їх вузькими покрученими стежками, що пахли вологою
червоною папороттю, решiтчастими маслюками i пiдопрiлою корою напiвживого
дерева. Ноги то м'яко втискались в податливий мох, то шелестiли по
нескошенiй травi, то лунко хрустiли по сухому рясному жолуддi.
Мiнлива радiсть, вiдчуття, що наближаються рiднi мiсця, зробили Соломiю
рiзкiшою в рухах i якось, без слiв, непомiтним повiвом наблизили її до
Михайла. I вiн це збагнув з хвилюючим трепетом i сподiванками.
- Прощай, Михаиле, - обняв його лiсник, i бородате обличчя на хвилинку
закрило притьмарений вечiрнiй свiт. - Прощавай, Соломiє. Закiнчиться вiйна
- приїжджайте до мене весiлля справляти! - i розтанув у темрявi, залишаючи
на вустах терпкий тютюновий дух.
Поволi визорювало. Па сходi, вище лiсу, то розгорялись, то гасли
Стожари i дружно, мов вiрнi товаришi, зупинились над деревами Косарi.
Легко мiж деревами iшла Соломiя, по рiдних прикметах пiзнаючи
мiсцевiсть.
Свiтанком вийшли до Бугу. Над водою, сяючи бiлим пiдбоєм круто вигнутих
крил, неквапно пролетiв зимовий кобець. Його веселий, тонкий свист довго
тремтiв над водою, що охоче посилювали всi звуки.
- Водянi щури вже перебрались на сушу. Скоро будуть холода, - вказала
пальцем Соломiя на крутий, пiдмитий водою берег. I знову в голосi майнуло
стримане хвилювання, хвилювання зустрiчi з близьким i рiдним свiтом.
- Чому так думаєш?
- А що ж тут про цих шкiдникiв думати? Ми з ними нещадну боротьбу вели,
щоб не розточували берегiв i не шкодили городинi. Бачите, який берег став,
наче осиний щiльник! Влiтку тут гнiздилися пташки щурики. Вони першi в
iрiй вiдлiтають. Водянi ж щури розмололи, збiльшили їхнi гнiзда i
оселилися в них.
- Засинають на зиму вони?
- Нi. Пiд снiгом господарюють. Такi ходи попроводять до скирт сiна,
хлiба...
У лiсi, недалеко вiд Бугу, знайшли присадкувату скирту сiна, вилiзли на
неї, зручно вмостились i лягли невдалiк одне вiд одного.
- Як пахне сiно, нiби чай, - пожувала суху билинку.
- Еге ж, - вiн поправив зелений вiхоть, що звис над головою дiвчини, i
тихо поклав на її плече руку. Вiдчув, як зiщулилось її тiло.
- Не треба, Михаиле Васильовичу, - тихо промовила, i вiн. зiтхаючи,
одвiв руку. Тоскно i незручно було. Сердився на самого себе, а кров iз
гулом розпирала череп.
- Чого ви запечалились, Михаиле Васильовичу? Не треба, - човником своєї
невеличкої долонi торкнулась його плеча i подивилася сумовито-усмiхненим
поглядом в його очi. I щось наче надiрвалось всерединi вiд того погляду.
Мовчки, закриваючи очi рукою, уткнувся головою в сiно, вологе й пахуче. I
не промовив жодного слова...
Вона ж i розвiяла його печаль другого дня. Туманним досвiтом вийшли на
узлiсся настороженого лiсу. Соломiя нагнулась, щоб пiдняти з землi жовту,
як вiск, кислицю; пiдводячись, раптом радiсно стримала вигук притишеним: -
Ох! - i притулилась мiцно до плеча командира.
- Михаиле Васильовичу! Вiн! Наш Великий шлях!
За полем iз пелени туману тьмяно вирiзьблялись округлi верховiття
дерев. Здавалось, що то лiс хвилястою смугою врiзався в поле i,
вклоняючись другому лiсовi, прямував у далекi-далекi свiти.
Сама того не помiчаючи, вона потягла хлопця за руку, i так обоє
пiдiйшли до самого поля, вдивляючись в налитi сизою вогкiстю мовчазнi
дерева. I якось на очах почав розвiватися туман, неначе його пiдмивала
невидима хвиля. Прояснились мiж стовбурами просвiтки, проглянув шматок
поля по той бiк шляху.
- Правда ж, ви па мене не сердитесь? - допитливо, з нiжнiстю i тривогою
поглянула йому в вiчi i обома руками взяла його руку.
- Хiба ж ти не бачиш? - привiтно всмiхнувся їй.
- Бачу, - тихо вiдповiла i вже жартiвливо додала: - Грiх тепер
сердитись. Батько на мене не сердився i ви не повиннi...
I, як птиця, подалася всiм тiлом вперед.
XXXVIII
Дмитро тяжко переживав першi невдачi. Вони тягарем лягали на його душу,
одначе не розслабляли волi, робили її твердiшою, гартували, як вогонь
крицю. Тiльки почував, що тiло важчало та бiльше темнiли очi; все рiдше i
рiдше прояснювався в усмiшцi; турботи залягали важко i щiльно. Проте
нiкому, крiм Тура, не звiряв своїх почуттiв, знав - не до них тепер: у
кожного лихо. Своїх же партизанiв вислухував уважно, слiдкуючи не тiльки
за словами, а й за глибинним ходом думки, i тому входив у людську душу
непомiтно i мiцно. Його скупе, продумане слово виконувалось точно, як
наказ. Нелегко було покласти па плечi i серце нове коло обов'язкiв, ширших
i складнiших. Одначе здоровий глузд, чиста совiсть, напориста впертiсть
переорювали, як плуг землю. I тiльки тепер, зiткнувшись вiч-на-вiч з
найсуворiшими випробуваннями, з життям неприкрашеним, жорстоким,
невблаганним, зрозумiв вiн, як тяжко бути керiвником, вiдповiдати за долю
людей, що довiрили йому своє єдине i неповi орне життя. Вiдрiзаний вiд
великого свiту, вiн жив єдиним подихом з ним, а тi осiннi вiтри, шо йшли з
пiвночi, були не просто вiтрами, а вiтрами з Великої землi, вiсниками з
Москви. Входячи в село, вiн був не просто Дмитром Горицвiтом, звичайною
людиною, що має своє горе, печалi, а живим ланцюгом, що з'єднував Великий
свiт iз затьмареним фашистською неволею краєм.
Так, Дмитро твердiше почав ступати по землi. Бо вона, рiдна земля,
змочилась не тiльки потом, а й кров'ю його.
Тепер дедалi частiше зустрiчався з людьми, вслухався в їхню мову,
вчився, дiлився з партизанами словом, як дiляться останнiм шматком хлiба,
знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злиднi, бiду. I в його
скупих, упертих словах була та сила, яка пiдводила людей, як промiнь
пониклу траву.
Розгромивши в одному селi полiцiю i мадьярську варту, вiн довiдався, що
фашисти пустили чутки, нiби вони захопили Москву i йдуть на Урал. Дмитро
наказав зiбрати людей бiля великої, з баштами, школи, яка бiлим пароплавом
випливала з осiннього свiтання.
Сходились чоловiки i жiнки, мовчазнi, задуманi, бо в кожного горе
днювало i ночувало, бо кожному думалось про своїх дiтей, вiд яких -
скiльки вже часу - нi одвiту, нi привiту; ближче пiдходили
шiстнадцятирiчнi юнаки, щоб першими попроситися до загону.
Вiн ждав, поки не пiдiйдуть люди з найдальших куткiв, поки не вляжеться
тиша, а потiм тихо, болюче i мiцно, iз самого серця вирвалось:
- Товаришi! Дорогi брати i сестри!
I натовп зiтхнув, заколивався, знову зiтхнув i прояснiв. Це вперше до
нього пiсля кiлькох мiсяцiв окупацiї пролунало рiдне слово Батькiвщини,
обiзвалося замiсть липкого ненависного "панове".
I, неначе по нечутнiй командi, ближче пiдiйшли люди до Дмитра, злилися
з партизанами. Хвилювання колгоспникiв передалося йому; ледве переводячи
дух, вдивлявся подобрiлими очима в тiсне пiвколо змучених людей.
- Сердечний партизанський привiт вам, люди добрi. I привiт од воїнiв
Червоної Армiї. Разом, як двi руки одного чоловiка, ми б'ємо фашиста. I
розiб'ємо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталiн.
Усiма вiйськами тепер командує рiдний Сталiн. Наш вождь говорить до
народу, щоб не втрачали надiї, не слухали рiзних брехень. Нiколи нiяким
ворогам не бачити Москви. Скорiше рак свисне i суха довбня зацвiте, анiж
будь-хто переможе нас.
На обличчях заколивалися усмiшки.
- Наше головне завдання - крiпко бити фашиста, нi одної зернини, нi
одного стебла, нiчого не давати йому, хiба - одну смерть. Бо ж сказано:
фашиста сокирою в ребро - людям добро! Коли ж з'явиться мiж вами яка
продажна шкуpa - з димом усе його кодло пустiть, як пустили ми вашого
старосту - показав на стовп вогню, що самотньо пiдводився в свiтаннi.
Пiсля промови кинулись люди до Дмитра, партизанiв; запрошували до хат
на снiданок. Але треба було поспiшати до лiсу. Навантаживши кiлька возiв
зерном i свиньми, яких забрали з "громадського господарства", партизани
вирушили i села.
- Хороше говорили, Дмитре Тимофiйовичу! - усмiхаючись, пiдiйшов Тур. -
Тiльки звiдки ви взнали такi новини? Може листiвка попала?
- Нi, на жаль, не попала.
- Звiдки ж вiстi, що Иосиф Вiссарiонович...
- Звiдки?.. А як ти гадаєш: хто в такий час може всiм вiйськом
керувати?.. Отож бо i є. А коли трохи щось не вгадав - спишуть з мене
пiсля вiйни, скажуть, що на пользу дiлу йшло воно. Чи як ти думаєш,
комiсар?
- Та повиннi списати! - засмiявся Тур. - Списати i дипломатом послати.
- Ну, цей хлiб менi не подобається. Орати - сiяти буду, Туре... Ех, не
знаєш ти, як мої руки дiла просять.
- Головувати пiдеш? - лукаво примружився Тур, бо Дмитро йому розказав
про своє життя.
- Головувати? - задумавсь i, ловлячи на собi вузько примруженi очi
Тура, додав: - Це дiло народу. Дай-но дожити до такої години. Ти краще
скажи, де зброї дiстати? Дробовиками воюємо.
XXXIX
В тривожному настрої повертався Карл Фiшер з аеродрому. Знову смерть,
безглузда i страшна. Покалiченi тiла пiлотiв, кiстяк лiтака i, особливо,
розтрушенi навколо нього чорнi забрудненi хрести - згусток державної
пошани - справили гнiтюче враження. О, цей нерозгаданий, здиблений схiд!
Не таким вiн ввижався обергрупенфюреру.
Iнстинктивно вiдчувши змiст, дух i стиль третього райху, безмежно
повiривши в непогрiшнiсть гiтлерiвського вiйськового механiзму, а надто в
силу технiки, Карл Фiшер не сумнiвався в перемозi третього райху, як не
сумнiвався в зверхностi своєї нацiї над iншими. Задля цiєї перемоги вiн не
жалкував сил, часу i навiть житiя. За ним уже нерозлучною тiнню ходила
репутацiя здiбного, оперативного i хороброго служаки, який смiло дивиться
в очi небезпецi i смертi. I Карл Фiшер наполегливою роботою, детальними
аналiзами i кривавими розправами здовжував тiнь своєї слави. В колi
однодумцiв i друзiв, хизуючись своєю красномовнiстю, вiн часто повторював
улюблений афоризм:
- Смерть для нас, як череп для доктора Фауста, є джерелом пiзнання.
Вона живе поруч з нами, але ж вона нас роїть, годує, одягає i пiдносить
угору.
Одначе, тут, на сходi, сила афоризму почала в'янути, i Карл Фiшер уже
не так часто i охоче повторював саме слово смерть: одна рiч, коли вiн її
насилає на мiста i села, i зовсiм iнша |права, коли вона чатує на тебе, як
на цих асiв, що за якусь вилину перетворились на купу безформного м'яса i
кiсток...
Система, строга логiчна система - це була основа роботи Фiшера; вiн був
зв'язаний з нею, як гусiнь з листом, вiн живився нею i залишав свої слiди,
навiть не розумiючи огидливої потворностi їх. Свою систему вiн порiвнював
iз злагодженою, складною роботою архiтектора, який починає роботу планом,
а закiнчує вже прикрасами, лiпленням чи гордовитим стильним шпилем.
Але тут, на хмурому сходi, розпадалися усi системи i стилi,
перетворюючися в тi стилiстичнi вправи, якi самому треба було знищувати,
щоб мати менше неприємностей.
Будучи хитрiшим i розумнiшим за iнших працiвникiв таємної полiцiї, Карл
Фiшер, з болем вiдкинувши на деякий час свою систему аналiзiв i
умовиводiв, вирiшив перейняти стиль роботи радянських людей, найти
механiку, злiпок їхньої системи. Нiколи в життi не доводилося стiльки
працювати, як тепер, нiколи не придiляв стiльки уваги книжкам, подiям,
побуту, окремим епiзодам, бо з деякого часу почала гризти тривога:
вiдчував, що тiнь його слави катастрофiчне блiднiшає i вкорочується. Та не
тiльки це лякало Карла Фiшера, - на жаль, iснували й глибшi причини, над
якими треба було замислитися. Адже гiтлерiвське вiйсько, його першокласна
колосальна технiка, давно пересiкши Волино-Подiльське плато, вже
наближалося до Москви. Про це без угаву, перебiльшуючи успiхи третього
райху, трубило радiо, газети, полiцiя, старости, |, але це не пiдточило
силу радянських людей. З кожним днем ; ставало тяжче боротися з ними, в
багатьох селах i навiть районах панувало цiлковите безладдя, вiрнiше там
дiяло бiльшовицьке пiдпiлля, якого фашисти нiяк не можуть обезголовити.
Як i чим зупинити страшну стихiю?.. О, коли б фюрер мiг розгадати цей
знак Духа Землi! Так, iнодi, сам побоюючися цього, Фiшер порiвнював свого
фюрера з тим старцем, що викликає привид духа i в жасi тремтить перед
ним...
- Вас фюр тойфельцойг! Вас фюр тойфельцойг![11] - знову згадав аварiю
самольота, четверту в цьому мiсяцi. - I як хитро зроблено! Хто б мiг
додуматися, що цей кривий пристаркуватий чолов'яга, цей сумирний Данило
Костюк пiдрiзає троси стабiлiзаторiв? Це знову робота невловимого Павла
Савченка. По кiсточцi розберу, по жилочцi витягну слова з Костюка, а
зв'язок з пiдпiллям мушу знайти. На аеродром вони аби-кого не пошлють.
Може вiн навiть член пiдпiльного обкому i викаже самого Савченка?
Заколисувало. Приємнi видiння пiдходили ближче, а коли пополудневе
сонце, вискочивши з-за хмар, заколивало тiнню його машини, обергрупенфюрер
чогось усмiхнувся.
Авто пiдходило до мосту. Примруженими очима Карл Фiшер угледiв, як,
мимохiдь поглянувши на нього, в напрямi до старого мiста пiшов сивий
стрункий чоловiк в засмальцьованiй кепцi, з важким французьким ключем у
руцi. I нiколи б обергрупенфюрер не подумав, що це був невловимий
Савченко.
Карл Фiшер по дорозi в гестапо заїхав до слiдчого в особливих справах,
який сьогоднi виїжджав одпочивати в Нiмеччину. Вимотавшись у розшуках
бiльшовицького пiдпiлля, гостро сприйнявши невдоволення вищого начальства,
переживши смертельний страх пiд час партизанського нападу, вишколений,
пiдтягнутий Курт Рунге захворiв - виявилося, що в нього понижена бар'єрна
функцiя печiнки, порушена водно-солева i кислотно-щолочна рiвновага.
- Це Волино-Подiльське плато в печiнках менi камiнням сiло i порушило
рiвновагу, - невесело вчора пожартував Рунге, запрошуючи Фiшера на обiд.
Пiдiйшовши до дубових окованих дверей, Карл Фiшер почув знайому
мелодiю: "О, коли ти бажаєш вiддать своє серце".
Пожовтiлий i пiдпилий Курт Рунге, з очима кольору згусткiв жовчi,
радiсно заметушився бiля Фiшера; в накуренiй кiмнатi задзвенiли бокали i
ножi. А коли гостi пооб'їдалися, залунали сентиментальнi пiснi домашнього
затишку i кохання. Фiшер почав пiдспiвувати, потiм, зворушений давнiми
мелодiями, попрощався з гостями i Рунге.
- Видужуй i приїжджай, Курте, - стиснув його в обiймах.
- Навряд чи хвороба дозволить, - тiльки тепер напiводверто виказав
Рунге свої потаємнi думки.
- Третiй райх дозволить i... заставить! - рiзко процiдив Фiшер i
стрункiше звичного, з усiєю пошаною до своєї особи, вимарширував iз
квартири Рунге.
Через пiвгодини в його розкiшно обладнаний кабiнет увели
напiвроздягнутого, босого i закривавленого Данила Костюка. I дивно, вiн
зараз тримався рiвнiше, бiльш впевнено, анiж тодi, коли його вперше
пiдвели до Фiшера. Обличчя порозумнiшало, стало вольовим, упертим.
"Це тому, що тепер вiн не грає своєї ролi", - безпомилково визначив
Карл Фiшер.
Гордовито вiдхилившись назад, Костюк так поглянув на обергрупенфюрера,
що в того мимоволi заворушилися тоскнi думки, якi вже кiлька разiв
навiдувалися до нього: так, можна вивчити сотнi книг цього народу,
дослiдити побут, звички, охопити окремi подiї, але як збагнути творчий
дух, дух опору i звiдки вiн береться?
Пiсля незначних питань Фiшер перейшов до головних:
- Пiдпiльник?
- Пiдпiльник.
- Хто вас послав на аеродром?
- Партiя.
- А бiльш конкретно?
- А бiльш конкретно ви все одно не зрозумiєте.
- Ви думаєте?
- Над аксiомами не думають.
- Над аксiомами? Ви iнтелiгент?
- Робiтник.
- Пане Костюк, ви розумiєте своє становище. Воно не я легких, як i не
легкою була ваша робота...
- А ми за легке нiколи не бралися...
- О, да! Це я знаю з ваших книг... Пане Костюк, ми збережемо вам життя,
зробимо вас, простого робiтника, досить багатою людиною...
- Я i так багатий.
- Чим? - не зрозумiв Фiшер.
- Народною силою, народною любов'ю i народною довiрою. Бiльшого
багатства не треба менi, - непримиренно глянули карi очi на Фiшера.
Той подав знак бровою. Гестапiвцi обережно покотили до стiни розкiшний
килим, а кат, як по командi, вiдтягнув руку, i в повiтрi звився широкий
гарапник з вплетеною кулею на кiнцi. Ось уже вiн замигтiв, сiрими колами
обвиваючись i розкручуючись навколо закам'янiлого Костюка. Кров потекла у
нього з очей i з вух. Але навiть стогону не вирвалося з зацiплених уст.
Карл Фiшер пильно стежив за катуванням. Ось вiн помiтив, як болiсно
скривилось обличчя Костюка, коли гарапник ударив його по скалiченiй нозi.
Усмiхаючись, Фiшер щось промовив до ката, а потiм звернувся до
заарештованого:
- Наука говорить, що плач дерева вiдбувається пiд впливом корневого
тиску. От ми вам, пане Костюк, i стиснемо пiдсохлий корiнь, - вказав
пальцем на синю вiд рубцiв ногу заарештованого
- Падлюка недовчена! - i плювок залiпив око обергрупенфюреру.
Уже наближалася комендантська година, коли гестапiвцi, пiдхопивши
непритомного Костюка, волоком потягнули його по схiдцях на вулицю.
З-за рогу пiдiйшла машина, i тiльки фашисти схопили Костюка, щоб з
розгону вкинути його в кузов, як пролунало двi короткi черги.
Гестапiвцi, смертельно блiднучи, тяжко упали на брук. Чиїсь руки,
пiдхопивши Костюка, обережно опустили його в кузов, i машина на скаженiй
швидкостi помчала до Великого шляху.
Кат гестапо, побачивши смерть охоронцiв, не випускаючи з руки
гарапника, нагинаючись, побiг по схiдцях до кабiнету Карла Фiшера. В
дверях вiн перелякано крикнув:
- Пафло Сафченко!
Карл Фiшер, як ужалений, зiскочив зi стiльця, обернувсь до стiни,
обмацуючи її, мов слiпий, обома руками. Розкрились i зачинилися потайнi
дверi, заховавши за собою обергрупенфюрера. I тiльки тепер уперше кат
засумнiвався в хоробростi свого шефа.
* * *
В той час, коли машини гестапо i фельджандармерiї плямили iєроглiфами
усi дороги, розшукуючи Костюка i Савченка, Павло Михайлович, Генадiй
Павлович i секретар райкому комсомолу Лесь Безхлiбний сидiли в хатi Семена
Побережного, обмiрковуючи з комiсаром Савою Туром дальшу роботу
партизанського загону "За Батькiвщину".
Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, але Тур не помiтив течiї часу,
який наче втратив зараз астрономiчний вимiр. Тi думки, сподiвання,
перспективи, якi виношував Тур iз Горицвiтом, тепер чiткiше окреслились i
поширшали, як ширшають на свiтанку обриси землi. Найбiльше радувало, що до
закiльцьованого колонадами лiсiв Городища простягнулися промiння зв'язку i
рiднi руки нескореного мiста. Це вже зразу, як думав Тур, вдвоє
збiльшувало силу партизанiв, це повинно було послабити i силу ворогiв:
адже райком пiдкаже, де i як з найбiльшою ефективнiстю треба буде вдарити
по фашистах. Так Городище з своїх низин пiдводилося вгору, охоплюючи
партизанським оком увесь район. Змiцнювались i внутрiшнi сили загону:
партiйний i комсомольський актив офiцiально оформлювалися в партiйну i
комсомольську органiзацiї. Про їхню роботу й говорив найбiльше Генадiй
Павлович Новиков.
Цi найзначнiшi подiї у життi загону поєдналися з могутнiм сплетенням
незвiданих почуттiв, вони, наче музика, пронизували кожну клiтину Тура.
Завжди стриманий, вiн зараз розцвiтав усiм багатством душi, радiсно
ввiряючи своє сьогоднi i майбутнє старшим товаришам. Уже одно, що поруч iз
ним сидять пiдпiльники, кращi сини партiї, правофланговi Батькiвщини,
наливало його невимовною вдячнiстю i гордiстю. Цi хвилини були святом юних
переживань, коли всi твої помисли, розкриваючись на людях, переповненi
найдорожчим: бiльше зробити для своєї Вiтчизни.
Спочатку вiн хвилювався, розповiдаючи про життя загону, але першi ж
батькiвськi поправки Новикова, який, виходило, уже знав про Їхню
дiяльнiсть, прояснили i слова, i серце...
За вiкнами просторої, з двома виходами кiмнати, неспокiйно шумiла i
шумiла рiка. Хвилi глухо билися в розмитий берег, i на їхнiй гомiн легким
дрижанням обзивалася вся хата, насичена осiннiми пахощами просохлої
рибальської снастi. А в хатi над столом, наче гроно, щiльно нависли
завзятi голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на нiй те, що
сюди тимчасово викинула брудна хвиля вiйни. Ось уже лягли на папiр лiнiї
залiзниць, плями придорожнiх дзотiв, павутиння кущових полiцiй, лишай
вiйськової комендатури. Розплутувалися вузлики невiдомого, i Тур, за
звичкою командира, прикидав у головi, де краще можна вдарити по ворогах.
- Що, над операцiєю задумався? - запитав Савченко.
- Звичка, Павле Михайловичу.
- Добра звичка. На що звернув увагу?
- Враховуючи свої можливостi, на другорядне глянув, а треба б з
головнiшого починати.
- От i починай з головнiшого.
- Мiн нема, вибухових речовин нема.
- Пошукаємо. З бомби, напевне, можна зробити мiну? - Генадiй Павлович
поправив чорний чуб.
- Можна.
- От i гаразд. Старий аеродром бачиш? - показав на карту.
- Бачу.
- Тепер вiн пустує - розбитий вщент. А ось бiля дiброви пiдземне
бомбосховище. Нiмцi не розшукали його.
- I залишилися бомби?
- Залишилися.
- Та це ж цiлий скарб! - Тур аж пiдвiвся з-за столу.
- Кому скарб, а кому й домовина.
- Вiрно, Павле Михайловичу: нам - скарб, а фашистам - домовина...
Завтра ж поїду!
- Тiльки обережно, щоб нiхто не побачив.
- Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибi, Генадiю