Страница:
землi, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.
Скiльки впало вже вiд його куль - Созiнов не пам'ятає, де легко
встановити потiм; в пам'ять гостро врiзалось, як падав кожний ворог: кожен
iнакше йшов у безвiсть. По цьому безпомилково...
"Оце тобi за Тура!.."
Пролунав самотнiй пострiл - бiльше нема набоїв... Одну за одною кидає
гранати i, нiби тiнь, вислизає у вечоровi тiнi, зливається з ними,
знаходить в них притулок... Неначе з iншого свiту б'ють ще автомати, але
так далеко, що зовсiм не можуть пошкодити йому...
Перехитується земля. Чого ж кров на руцi? Ага, то рана. Добре, що кiсть
цiла. Нашвидку виймає з кишенi iндивiдуальний пакет i перев'язує руку. I
далi прямує в лiс, над яким вже тремтять великi зорi.
"Де ж твоя зоря, брате Type?" - i знову бiль охоплює серце i роз'їдає
очi, а ноги самi пiдкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах
земля.
IХ
Обважнiлi вiд утоми, останнi гурти Новобугiвського колгоспу прямували
на схiд.
В хмарах пилу клубочилися чорнi хмари овець, пропливали, цокаючись
рогами, розкiшнi корови, i нездоєне молоко пунктирами сочилося на курнi
дороги.
Широкими смугами перегойдувалися помiж хлiбами череди, i в тяжкому
ритмi перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.
Цi днi Iван Тимофiйович та Олександр Петрович не злазили з коней.
Навколо широко розкинулося дозрiле листя полiв, їхнiй одсвiт навiть на
лiнiю небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, i в далекому маревi,
здавалося, поблискували де сонячнi прожилки, а зерна пшеницi.
- Стiкає добро, - часто зiтхав Олександр Петрович. - Дурно-пусто землю
устеляє. От повiриш, Iване Тимофiйовичу, навiть чую, як ,нива плаче...
Куди, куди побiгла? - раптом кричав на корову, що втискалася в жита.
За найменшу безгосподарнiсть нападав Олександр Петрович на гуртовщикiв,
а одного разу, коли тi почали розкладати на лузi вогонь, - люто
пританцьовуючи, затоптав його чобiтьми.
- Не найшли гiршого мiсця? Хочете на сiножатi лисину випалити? Хочете,
щоб i вздовж i впоперек бiльма свiтилися?
- Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Вiн фашист, якраз цього
жде не дiждеться, - знизав плечима розгнiваний лiтнiй табунщик з
почорнiлим котелком у руцi.
На обличчi у Олександра Петровича рiзкiше видiлилася луска вiтряних
лишаїв, голос його поглухiшав.
- Ти про що розбалакався? Луг - це тобi не хлiб, який зараз треба на
коренi палити... Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дiдька
i двiстi п'ятдесят болячок вiн викосить.
- Та нехай i всю тисячу - хiба менi шкода для нього? - раптом
прояснився табунщик. - Хай його смерть навiки скосить.
- Ну, от я й кажу, - прохолола гарячнiсть Олександра Петровича, - щоб i
подумати нiхто не посмiв, що ворог утримається на нашiй землi. Мiй старший
синок, який в Ленiнградi вчився, вiрно з армiї написав: "Ми - це iсторiя,
а фашизм - прикрий епiзод".
- Олександре Петровичу, що воно таке - епiзод?
- Епiзод? - задумався чоловiк, вертячи плетеним батогом. - Епiзод - це
все одно, що жаба, яка хотiла порiвнятися з волом, роздулася, поки не
репнула.
Старшi табунщики вислухали це визначення з дiловитою серйознiстю, а
пiдлiтки аж тупцювали на мiсцi, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.
Увечерi Iван Тимофiйович, обходячи з Олександром Петровичем
розташування своїх нiчлiжан, мимохiдь вловив шматок розмови:
- Хороша вода в степовiй криницi?
- Свiжа, мiцна.
- А епiзоди там є?
- Репнули. Черга за Гiтлером.
I дзвiнкий смiх покотився в чутливiй темрявi.
- Найшли час реготатись, - нiяковiючи, промовив Олександр Петрович.
Пiд зоряним небом, розкручуючи гул, обважнiло пролетiли
бомбардувальники.
- Нашi, - повiдомив Iван Тимофiйович.
- Нашi, зразу видно, - погодився Олександр Петрович. - Звук у них
людський. Чуєш: перепiлка западьпадьомкала. А коли фашистськi стервятники
летять, прислухаюсь - птиця не спiває. Ягнятка пiдбиваються. Перепочинок
би дати якийсь.
- Не можна, Олександре Петровичу.
- Не можна. Сам знаю, - аж зiтхнув i пiдiйшов до воза, де клубочками
лежали пiдбитi, з закривавленими нiжками ягнята.
Тiльки першi смуги свiтанку заворушились на сходi, а вже Iван
Тимофiйович пiдiймав у дорогу зморених людей.
Тяжко пiдводилася худоба, жалiбно мекали ягнята, уперто насторожувалися
барани, i їхнi закрученi, рiзьбленi роги мерехтiли зернами свiжої роси...
I знову тягнулися без краю золотi простори, i знову перегойдувалася
земля, тяжко стогнучи серединою. Iнодi мiж хлiбами пiднiмався насип
залiзницi. В двi протилежнi сторони розходилися ешелони.
Бiйцi i мирнi люди довго махали табунщикам, i це маяння рiдних рук
хвилювало до слiз.
- Заводи пiшли на схiд, - задоволене вiдмiчав Олександр Петрович, коли
зеленими смугами пролiтали замаскованi платформи з верстатами. - Сам
Сталiн посилає їх на схiд.
- Скоро їхня сила на заходi обiзветься.
- Обiзветься, Iване Тимофiйовичу. Мiй старший синок, що в Ленiнградi
вчився... - i Олександр Петрович, дивуючись собi, iнодi говорив зайве
слово.
Iван Тимофiйович розумiв старого: тривожився вiн, хотiлося частiше
згадати сина. Тому iнодi Бондар i сам що-небудь говорив Олександру
Петровичу про старшого...
Пiдходили до рiки.
Ще зранку було вiдомо, що старий мiст розбитий, а через понтонний не
було надiї швидко перейти на той берег. Вирiшили перебиратися вплав.
Пiдбиту ж худобу, вiвцi та вози мали переправити невеличким паромом, на
якому орудував, увесь у пасмах сивини, зосереджений неквапний дiд. Без
картуза, в розстебнутiй сорочцi, вiн, як скульптура, гордовито вiдхилявся
назад бiля линви, i паром, спiваючи, хвилями розрiзав воду.
Незабаром закипiла вода: невеличкi острови табунiв попливли на той
берег. Позад них трималися молодi табунщики.
Несподiвано з ревiнням на лузi заколивалися чорнi тiнi Юнкерси-88,
мерехтячи брудним жовтим пiдбоєм стервятникiв, пронеслися над долиною.
Пуголовицi бомб, вислизаючи з люкiв, збiльшуючись в очах, розрiзали
погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням. Загримiла
рiка, викорчовуючи обкипiлi водограї; вони пухирями забилися бiля парому.
Старий паромщик презирливо покосився i знов мiцно вiдхилився назад.
Його вибiленим волоссям грався прирiчковий Вiтрець.
I враз Iван Тимофiйович з жахом побачив, як зникло те мiсце, де був
паром. Через хвильку на збуренiй водi заколивалися шматки розщепленого
дерева. Для чогось, начеб вiн мiг когось врятувати, кинувся вперед, а
гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'єднала з Пiдiпригорою.
- Iване Тимофiйовичу! Iване... Iваночку! - не своїм голосом крикнув
закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосiлої землi...
Тепле, покалiчене свинцем корiння трав i пил осiдали йому на плечi i
зморшкувате чоло.
Перший, кого вiн побачив, був Захар Побережний, знатний хлiбороб,
бригадир четвертої бригади. В сорочцi-вишиванцi вiн лежав на прозорiй
отавi, пiдтiкаючи кров'ю. На спокiйнi, широко розплющенi очi його впало
кiлька зернин землi...
Ввечерi Iван Тимофiйович прийшов до пам'ятi. Повернувся - i все тiло
налилося млосним болем. Хтось тепло дихнув на нього. В темрявi двома
цятками засвiтилися янтарнозеленавi очицi. Скульчене ягня, пригрiвшися
бiля людини, пильно дивилося на неї, i Iван Тимофiйович усе згадав, що
сталося вдень.
- Iване Тимофiйовичу, Iване, ожив? - тремтить слабий голос Олександра
Петровича. - Ох, хоч трохи вiд серця одлягло.
Над ним нахиляється велика забинтована голова.
- Табуни пройшли?
- Пройшли... А от нам довелося залишитися.
- Куди їдемо?
- Додому. В село. Iнакше не можна...
Х
Не одна є на Подiллi Сокiл-гора. Зеленим морем пiдiймаються вони помiж
яруг i горбовин, покритi гайками чорноклену, дубняка, зарощiв дикого
дерну. По кремнистих схилах токують i срiбляться в'юнкi струмки, i вода в
них як сльоза.
Колись ледаще панство околишнiх сiл тiльки й пило воду з цих струмкiв -
на вазi виважувало, в якому джерелi мала найменшу вагу рiдина, i ту
споживали. Устим Кармелюк заказав помiщицтву дороги на красунi-гори; там
з'явились повстанцi, i в глибоких просторах ночей похоронними свiчками
запалали панськi маєтки. Приходили на Сокiл-гору замученi крiпаки i
розлiтались з Кармелюком по всьому Подiллю, несучи помсту i смерть
лиходiям. Ще й досi передаються легенди, що в печерах якоїсь Сокiл-гори
лежать i сини, i скарби Кармелюка.
Бiля однiєї з таких гiр, що обривисто спадала до невеликої рiчки з
покрученими берегами, i довелося захищати рiдну Батькiвщину сержанту
енського стрiлкового полку Варивону Очерету.
У першiй сутичцi з нiмцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди
краще орудувати автоматом, анiж гвинтiвкою, i сам попросився пiти за
"язиком".
До операцiї вiн готувався по-господарськи, пильно вивчаючи ворожий
переднiй край. Вночi горбатились, крутiшали, мiнялись його контури, але це
вже не могло обманути ока Варивона. На фонi небокраю тiнями iнодi
ворушились чорнi силуети, вони, як нечистi душi, раптово провалювались у
землю або розпливалися в противному мертвотному свiтлi вгвинчених в небо
"лiхтарiв".
"Язика", здоровенного, обм'яклого фашиста, Варивон вирвав прямо з
спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого вартового i,
не пригинаючись, побiг до своєї частини. "Язик" попався сержантовi не
стiльки говiркий, як важкий - пудiв на шiсть. I всю дорогу, обливаючись
потом, лаяв його в думках Варивон самими що не є останнiми .словами. "Iч,
як вiд'ївся на дармовому харчуваннi. Такий свинячий кендюх усе твоє
лiричне серце пiдiрве", - перекидав з одного плеча на друге "свинячого
кендюха", який тiльки зрiдка охкав, очевидно, не зовсiм зручно почуваючи
себе в могутнiх руках солдата...
- Ну, що? Принiс нiмця, чи без пам'ятi дряпав? - Карпо Варчук
поганеньким смiшком зустрiв Очерета, коли той повернувся з штабу.
- Пiшов ти пiд три чорти i далi, - раптом розсердився Варивон, кидаючи
на землю торбину з гранатами. - Чоловiк цiлу нiч не спав, а вiн хiхоньки
та хахоньки починає заводити, - i, поклавши в головах автомат, лiг бiля
пiднiжжя Сокiл-гори.
- Не чiпайте їх, вони сьогоднi дуже нервеннi, - з уїдливою покорою
промовив Прокiп Денисенко.
Наливаючись злiстю, пiдвiвся на лiктi Варивон, охопивши рукою автомат:
- Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну душу не потривожив. Думаєш,
ховаюсь, як ти, по затишних мiсцях. Знаю, яка в тебе чортова думка. До
баби захотiлося!
Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блiднiти, за руку, i вони, стиха
розмовляючи, пiшли в кущi лiщини, що розрослися над самою рiчкою. Тепер
Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися
i замовкали, коли пiдходив хтось iз бiйцiв.
- Каїнова пара, - довго не мiг заспокоїтися Варивон. - Один у лiсах
переховувався, а другий злодiєм був i злодiєм з тюрми повернувся. Нема
менi Дмитра на них. - I думки, що перенесли його в своє село, до Василини,
рiднi, поволi розмивали злiсть i втихомирили мiцним сном.
Атака почалася пополуднi, пiсля мiнометного обстрiлу. Трьома дорогами,
що вiялом iшли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до рiчки.
Варивон зручно вмостився за великою кам'яною брилою, слiдкуючи за
середньою дорогою... Пiдiймаючи чорну куряву, летiли автоматники, з-за
жита було видно тiльки їхнi рухливi приплюснутi каски. Першого зняв
короткою чергою на дорозi бiля самого лугу. Мотоцикл перевернувся i
застрибав по дорозi, пiдкидаючи i опускаючи велику мертву ногу
автоматника. Праворуч задудонiв "максим" i прочистив дорогу. Та через
кiлька хвилин спiшенi нiмцi вистрибнули з жита i вузеньким пружком лугу
кинулись до рiки, поливаючи свинцем протилежний берег.
Кiлька куль клацнуло бiля Варивона, обсипавши його скалками каменю.
Нижче припав до землi, а коли пiдвiв голову, з берега в рiчку, високо
пiдiймаючи зброю, плигали вже автоматники.
Нервуючись, широко повiв автоматом - туди й назад - i два фашисти,
немов переважуючи, почали падати: один - на луг, другий - в рiчку. Зразу ж
пiсля цього цiлий потiк свинцю обрушився на його схованку. Обережно почав
переповзати вузькою видолинкою на iнше мiсце. Знову вперто задудонiв
"максим", i кулi зачмокали по мокрому грунтi. Коли Варивон виглянув з-за
другого каменю, на тому березi, з високо пiднятими руками, бiгли лужком до
жита Денисенко i Варчук. Навiть не повiрив зразу.
- Нiмцi обходять нас! - рiзнув чийсь голос. Шелестiли простреленi кущi.
Бiля його нiг упав прутик лiщини. Пострiли вдарили позаду, i мимоволi для
чогось повiв плечима. Потiм скочив iз землi, пiдвiвся на весь зрiст i
вдарив по втiкачах.
- Сукини дiти! Зрадники! Запроданцi чортовi!
Зупинився, похитнувся Прокiп Денисенко i незграбно впав на землю,
обличчям униз. Карпо легко скочив уперед i розтанув у високих житах.
Варивон сiкнув навздогiн по невидимiй цiлi ще раз i оглянувся назад.
Вiдрiзаючи останнiй шлях вiдступу, в обхiд вiд поля до Сокiл-гори
розiрваним ланцюгом бiгли нiмцi. На камiннiй грядi, обливаючись холодним
потом, Варивон вистрiляв передостанню обойму i, щоб увести ворога в обман,
спустився вниз, а потiм, круто повернувши, почав вибиратися на Сокiл-гору.
Ще жеврiла надiя, що може врятує зелена гущавина. До того ж позавчора
знайшов вiн випадково печеру, так прикриту каменем, що можна рiк крутитися
бiля неї - i не знайти.
"Коли б до вечора дотягнути, а нiч-мати може порятує".
Та сонце спускалося дуже поволi. Коли вiн пiдповзав до знайомого мiсця
i мiг вже спокiйнiше зiтхнути, помiж деревами зашваркотiла чужинська мова;
не дослухаючись до неї, згинаючись у гри погибелi, обдираючи терном i
шипшиною руки, Варивон побiг назад.
"Попався, наче миша в пастку".
Становище було тяжке, але голови не згубив. Вiн так уявляв усi мiсця на
горi, де можна було б заховатися чоловiковi, наче вони були перед ним. В
марних шуканнях почав добиратись до рiчки. У вузькому зароговi, припнутий
ланцюгом до густолистого явора, стояв уверх дном дощаний човен; погойдуючи
його, вода в'юнилася бiля корми невеличкою сосновою гiлкою. Спинаючись на
носки, Варивон виглянув з-за кущiв. На тому березi лежало кiлька нiмцiв;
поруч iз ними стояли мотоцикли. Напруженим слухом вiн уловив гомiн з гори
i, не вагаючись, пiдбiг до дерева, охопив його руками i полiз угору.
Незабаром листя заховало його. Впершися спиною -в стовбур, до болю в руках
стискав автомат.
"Якщо помiтив хтось, тут вiд смертi не вiдкрутишся", - тоскно
прислухався до кожного звуку. Ввижалось, що зараз затукають кулi по
дереву.
Проте, замiсть свинцевого перестуку, почув джеркотання - видно, нiмцi
спускались з гори. Кiлька камiнчикiв покотилося схилом i два чи три
шубовснули в заводь. Гiтлерiвцi, гомонячи, наближались до нього.
"Помiтили, гади. Ну, живцем не вiзьмете..."
Пальцi, здається, не м'ясом, а кiстьми вплелись в автомат.
"Але чому вони йому нiчого не кричать?"
Знову схлипнуло кiлька камiнчикiв, затрiщав орiшник, i ланцюжок
напiвзiгнутих нiмцiв пiдiйшов до явора; оглянулися навколо i важко почали
розмiщуватися на березi, бiля човна. Наче пострiл, черкнув сiрник, повiяло
поганеньким димком.
У Варивона до краю загострився слух, зiр, нюх, i ноги почали так
дерев'янiти, начеб їх втиснули в мурашниковi купини.
Зайшло сонце, i на яворi заремствувало листя.
Втомленi чужинцi довго хлюпалися бiля рiчки, потiм пiднялися i, лiниво
розмовляючи, пiшли понад берегом.
Варивон, слiдкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклi ноги. Не
злiз, а скотився з дерева i метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався
фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, i його очi округлилися з
жаху. Крик злився iз довгою чергою. Раз i вдруге пересiк Варивон
загарбникiв, люто вгатив у них усю обойму i поспiхом почав шукати набої.
За рiкою обiзвалися пострiли.
"Тепер шукайте вiтра в полi", - пiдiйшов до води.
Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, i вiтер доносив
притишену стрiлянину. У села за рiкою не вщухав жiночий крик. Вiн
пiдводився високо-високо, на неймовiрно рiзких нотах обривався i знову
розростався, страшний i болючий, як важка свiжа рана.
"Яка там, сердешна, побивається", - охопив голову руками. Тiльки тепер
його нерви не витримали, Варивон почув неприємний i гарячий бiль в сухих
очах.
"За що ти страждаєш, мiй краю? За що горять твої села, ридають жiнки,
чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої дiти
завтра так заголосять, як за рiчкою ця невiдома жiнка... Буду живий - буду
тебе бити, фашисте, без жалю i милосердя. Це тiльки початок мого рахунку".
Знаючи, що гiтлерiвцi вночi не нападуть, почав неквапно вибиратися на
Сокiл-гору, шукаючи в заростях безпечнiшого i теплiшого мiсця. Ще кiлька
днiв тому вiн помiтив: на Сокiл-горi є "печi", де нагрiте повiтря не
розвiвається вiтрами. Скоро знайшов такий затишок в деренi i неспокiйно,
тривожачись, болiючи у видiннях, проспав до пiзнього снiданку.
Вдень Варивон упевнився, що лiнiя фронту пiшла далi. Обережно
ознайомився з мiсцевiстю, а пiзнього вечора вирушив на схiд, з твердою
впевненiстю, що вiн таки добереться до своїх частин.
Напружено спустився з камiнної гряди, у пiднiжжя ще раз напився
запашної води; бережучи в серцi тривожнi спогади про пережите, вийшов на
дорогу, що вела, як вгадував вiн, до Великого шляху.
В напiвснi зiтхали i осипались обабiч дороги жита, сумно падьпадьомкала
перепiлка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась
Сокiл-гора.
XI
Уранцi приїхали попрощатися з Дмитром Мiрошниченко i Кушнiр.
- В розпорядження обкому партiї їдемо, - стримано пояснив Свирид
Яковлевич, сiдаючи недалеко вiд лiжка.
- Вiдкликають чи самi надумались? - гостро поглянув у стомленi сiрi
очi, що майже непорушне гнiздились в червоних обiдках.
- Ну, знаєш, тобi не варто було б питати про це, - махнув рукою Свирид
Яковлевич. - У мене заячої кровi поки не було. Сказали з райкому, щоб
худобу в тил гнав - старий, мовляв, став для важливiшого дiла. Мусив сам
до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму:
поїду в обком. Там пiдучать трохи i в партизанську групу пошлють. Деякий
досвiд у мене є. З громадянської вiйни. Згодиться тепер. Тiльки цим i
переконав Кошового... Трохи не в пору старiсть пiдiйшла.
- Пiсля виступу товариша Сталiна велике дiло партизанам випадає. На
Українi сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси
мiнерiв пробратися - добряче дiло, - примружившись, Степан Кушнiр показав
рукою, як вiн хоче пробратися.
- Де будете партизанити? - захвилювався, пiдвiвся з лiжка.
- Де партiя скаже. Воно, звiсно, краще б у знайомих мiсцях, де всi ходи
i виходи знаєш. Але партiї виднiше, де нас поставити. Вона серце наше i
наш полководець... У райкому тепер, скажу тобi, як у штабi. Увесь народ на
партiйнi дороги виходить.
- Коли будете десь недалеко, дайте менi знати... Ви ж знаєте мене,
Степане Михайловичу.
- Це можна, це можна, - погодився Кушнiр. - Невчасно покалiчили тебе.
Невчасно.
- У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе,
наче втопленику...
- Ну, знаєш, це ти дарма про втопленикiв i всяку чортiвщину понiс. У
кожного є своє i лихо, i турботи, i невдачi. Аякже ж - на те воно й життя.
Це не те, що в казцi - все тобi робиться, як по-писаному. В життi такого
не було, та й, кажу тобi по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим
крепчий чоловiк, коли не гне його всяка болiсть, як ту билину, - i
нахмурене обличчя Кушнiра зiбралося всiма зморшками, тiльки очi мiж ними
свiтилися, наче вогники. - Ти думаєш, менi легко свiй колгосп, свою
дружину, своїх дiтей на старостi лiт кидати? Легко? Це не на посиденьки
iду. Одну нiч пiд дощем - не кажу вже про бої - на землi переночувати щось
варт. А скiльки їх, таких ночей, буде, - хто скаже? Та шукаєш свого мiсця,
мiнером хочеш стати. Воно б менi в мирний час потрiбне, як зайцевi
дзвоник, а тепер в обкомi з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб
тiльки на курси мiнерiв послали. Пошлють - i щастя трохи бiля себе
вiдчуєш. А потiм ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють -
самим безщасним чоловiком себе вiдчуєш. Ну, i почнеш нових планiв шукати,
бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива i, найголовнiше, радянська.
- Iще раз попрошу, як буде змога - не забудьте мене. Одна у нас доля i
в мирний час, i в лиху годину... Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. -
сплюнув i вилаявся.
- Не треба, - поклав руку на плече Свирид Яковлевич.
- Чого там не треба. Роз'їдетесь всi, забудете, а менi залишайся помiж
бабами та деякими вовками, що уже заранi норовлять, кому горло
перегризти... Партизан би з мене повинен бути справжнiй. Лiси ж як знаю! -
i замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити...
- I тобi знайдеться мiсце в боротьбi. Степан Михайлович вiрно сказав:
увесь народ на партiйнi дороги виходить. Крiпко запам'ятай цi слова,
Дмитре. Тепер нема життя для себе - лише для Батькiвщини. - Почав
прощатися Свирид Яковлевич. - Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу i
гнiв на ворога обруш. Вiрю тобi, як батьковi твоєму.
Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очi
навернулися сльози...
...От i вiддаляється бричка з Мiрошниченком i Кушнiрем. А ти стоїш,
притулившись до плота, i очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.
Да, хорошi, чеснi люди були. Нелукавi, нехитрi. Простi, роботящi i
добрi. Чи зустрiнемось iще колись, чи тiльки в згадках будуть приходити до
тебе, як отой сад, що квiтнув i одцвiтав...
Шкутильгаючи, скриплячи зубами, вiн виходить з двору, перепиняє
пiдлiтка-їздового, що навстоячки жене конi на шлях.
- Завезти на пошту. Тiльки обережно їдь! - довго вмощується i нiяк не
може вмоститися на возi.
- Поїду так, що й води не схлюпнув би, - з готовнiстю метушиться на
возi проворний хлопчак, а потiм гукає:
- Тiтко Югино, винесiть дядьковi Дмитровi подушку...
Телефонiстка нiяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, i
Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лавi. Коли ж йому передають трубку, од
хвилювання не може промовити слова, тiльки важко i голосно дихає.
- Я слухаю, - чує до болю рiдний i чiткий голос Кошового.
- Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвiт.
- Як почуваєш себе? Одужуєш?
- Потроху.
- Гаразд. Чимсь допомогти треба?
- Да. Недавно поїхали Мiрошниченко i Кушнiр. I почув я себе тепер
вiдрiзаною скибою... Куди менi приткнутися?.. Коли б не нога...
- Я подумаю, Дмитре Тимофiйовичу. Пiзнiше подзвоню. Але Iван Васильович
не подзвонив. Увечерi, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява,
пiд'їхав на машинi до самого двору.
- Здоров, здоров, Дмитре Тимофiйовичу, - згинаючись, увiйшов до хати. I
Дмитро побачив, як змiнилось - почорнiло i схудло - довгасте обличчя Iвана
Васильовича. Розкiшний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий,
потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-пiд туго натягнутої шкiри
рiзко окреслились м'язи, тiльки очi так само свiтились ясно i з доброю
насмiшкою. Повечеряти Iван Васильович вiдмовився навiдрiз - часу нема. Але
говорив з Дмитром бiльше години.
- Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталiна?
- Чув. Тому i звернувся до вас, бо тепер i визначається чоловiк. В
горi, в бiдi. Хоч i покалiчили менi, Iване Васильовичу, ногу, так серце ж
не покалiчене. В темну нору я зашиватися не думаю.
- Знаю, Дмитре, тебе... На пiдпiльну роботу не вiзьмемо - гарячковитий,
а в партизанський загiн приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.
- Спасибi, Iване Васильовичу.
- З Вiктором Снiженком, здається, ти добре знайомий?
- Знаю голову Супрунiвського колгоспу. Вiрний чоловiк. Старий член
партiї.
- Справжнiй бiльшовик. Тримай iз ним зв'язок. Я попереджу його. Вiн уже
почав нову працю, тяжку i вiдповiдальну... Роботи хватить i тобi.
- Гаразд, Iване Васильовичу, - повеселiшав Дмитро. - I найтяжча робота,
коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору пiдносить.
- Ну, одужуй скорiше. Всього доброго тобi. Давай попрощаємось, бо хто
знає, чи скоро побачимося. - I Дмитро, хвилюючись, мiцно цiлує
солоно-гiркуватi уста Iвана Васильовича. - А щодо вiдрiзаної скибки, то
дуже невiрно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Iвана Запорожченка. Вiн
слiпий був, а бачив бiльше за iншого зрячого. Слiпий партизан! - Це
достойний приклад для кожного бiйця. Справжня людина нiде i нiколи не
стане вiдрiзаною скибкою, бо смiливий шлях i серце її... Може навiть
прийдеться тобi i самому на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди повинен
вiдчувати, що тебе вся радянська земля, нашi люди, наша велика партiя
пiдтримують. Не почуєш цього - здичавiєш, пропадеш. Почуєш - найдеш у
непрохiдних хащах вiрну дорогу, її серце пiдкаже. Видужуй скорiше, - ще
раз повторив i вийшов з кiмнати.
ХII
Над незвично тихим селом мiсяць розплескує прозорi потоки; блакитна
повiнь, здається, розколихує землю, i вона от-от попливе в далечiнь,
напинаючи темнi паруси молодих садiв. На фонi неба, наче висiченi, рiзко
окреслюються самотнi дерева, i Сергiй Олексiєнко ловить себе на тому, що
вiн i природу сьогоднi вже бачить по-iншому - очима розвiдника. "Вночi
треба спостерiгати знизу вгору", - пригадує слова командира партизанського
загону Олекси Дмитровича Недремного i, враховуючи особливостi теменi,
прикидає вiддаль до великих i дрiбних орiєнтирiв.
На левадi форкнув кiнь, згодом до нього пiдiйшов чоловiк, на якусь
хвилину двi тiнi злилися в одну, i вже вершник помчав до шляху.
"Орiєнтир номер один експлуатує технiчнi можливостi орiєнтира номер
два", - усмiхнувся Олексiєнко.
Покоротшали тiнi дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнiлi
хмари, плямили зволожену землю.
З хати Горицвiта вийшов Iван Васильович, на подвiр'ї попрощався з
Югиною та Докiєю. Спросоння зiтхнула хвiртка, i уже Iван Васильович,
приминаючи живкий подорожник, пiдходить до машини.
- Сергiю, повний!
- Єсть, повний! До бази?
- До бази.
За селом - пшеницi, пшеницi. Хвилююча привабнiсть iскристої далини i
невпинний строгий рух на шляху, без огнiв, без гомону, без пiсень. За
сiрим павуком дорiг розпластався протитанковий рiв. Швидко, з розмаху
наближається лiс, як наближається тiльки вночi. Машина в'юнить
трав'янистими просiками, розмелює галузки сухостою, обсiвається синiми
Скiльки впало вже вiд його куль - Созiнов не пам'ятає, де легко
встановити потiм; в пам'ять гостро врiзалось, як падав кожний ворог: кожен
iнакше йшов у безвiсть. По цьому безпомилково...
"Оце тобi за Тура!.."
Пролунав самотнiй пострiл - бiльше нема набоїв... Одну за одною кидає
гранати i, нiби тiнь, вислизає у вечоровi тiнi, зливається з ними,
знаходить в них притулок... Неначе з iншого свiту б'ють ще автомати, але
так далеко, що зовсiм не можуть пошкодити йому...
Перехитується земля. Чого ж кров на руцi? Ага, то рана. Добре, що кiсть
цiла. Нашвидку виймає з кишенi iндивiдуальний пакет i перев'язує руку. I
далi прямує в лiс, над яким вже тремтять великi зорi.
"Де ж твоя зоря, брате Type?" - i знову бiль охоплює серце i роз'їдає
очi, а ноги самi пiдкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах
земля.
IХ
Обважнiлi вiд утоми, останнi гурти Новобугiвського колгоспу прямували
на схiд.
В хмарах пилу клубочилися чорнi хмари овець, пропливали, цокаючись
рогами, розкiшнi корови, i нездоєне молоко пунктирами сочилося на курнi
дороги.
Широкими смугами перегойдувалися помiж хлiбами череди, i в тяжкому
ритмi перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.
Цi днi Iван Тимофiйович та Олександр Петрович не злазили з коней.
Навколо широко розкинулося дозрiле листя полiв, їхнiй одсвiт навiть на
лiнiю небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, i в далекому маревi,
здавалося, поблискували де сонячнi прожилки, а зерна пшеницi.
- Стiкає добро, - часто зiтхав Олександр Петрович. - Дурно-пусто землю
устеляє. От повiриш, Iване Тимофiйовичу, навiть чую, як ,нива плаче...
Куди, куди побiгла? - раптом кричав на корову, що втискалася в жита.
За найменшу безгосподарнiсть нападав Олександр Петрович на гуртовщикiв,
а одного разу, коли тi почали розкладати на лузi вогонь, - люто
пританцьовуючи, затоптав його чобiтьми.
- Не найшли гiршого мiсця? Хочете на сiножатi лисину випалити? Хочете,
щоб i вздовж i впоперек бiльма свiтилися?
- Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Вiн фашист, якраз цього
жде не дiждеться, - знизав плечима розгнiваний лiтнiй табунщик з
почорнiлим котелком у руцi.
На обличчi у Олександра Петровича рiзкiше видiлилася луска вiтряних
лишаїв, голос його поглухiшав.
- Ти про що розбалакався? Луг - це тобi не хлiб, який зараз треба на
коренi палити... Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дiдька
i двiстi п'ятдесят болячок вiн викосить.
- Та нехай i всю тисячу - хiба менi шкода для нього? - раптом
прояснився табунщик. - Хай його смерть навiки скосить.
- Ну, от я й кажу, - прохолола гарячнiсть Олександра Петровича, - щоб i
подумати нiхто не посмiв, що ворог утримається на нашiй землi. Мiй старший
синок, який в Ленiнградi вчився, вiрно з армiї написав: "Ми - це iсторiя,
а фашизм - прикрий епiзод".
- Олександре Петровичу, що воно таке - епiзод?
- Епiзод? - задумався чоловiк, вертячи плетеним батогом. - Епiзод - це
все одно, що жаба, яка хотiла порiвнятися з волом, роздулася, поки не
репнула.
Старшi табунщики вислухали це визначення з дiловитою серйознiстю, а
пiдлiтки аж тупцювали на мiсцi, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.
Увечерi Iван Тимофiйович, обходячи з Олександром Петровичем
розташування своїх нiчлiжан, мимохiдь вловив шматок розмови:
- Хороша вода в степовiй криницi?
- Свiжа, мiцна.
- А епiзоди там є?
- Репнули. Черга за Гiтлером.
I дзвiнкий смiх покотився в чутливiй темрявi.
- Найшли час реготатись, - нiяковiючи, промовив Олександр Петрович.
Пiд зоряним небом, розкручуючи гул, обважнiло пролетiли
бомбардувальники.
- Нашi, - повiдомив Iван Тимофiйович.
- Нашi, зразу видно, - погодився Олександр Петрович. - Звук у них
людський. Чуєш: перепiлка западьпадьомкала. А коли фашистськi стервятники
летять, прислухаюсь - птиця не спiває. Ягнятка пiдбиваються. Перепочинок
би дати якийсь.
- Не можна, Олександре Петровичу.
- Не можна. Сам знаю, - аж зiтхнув i пiдiйшов до воза, де клубочками
лежали пiдбитi, з закривавленими нiжками ягнята.
Тiльки першi смуги свiтанку заворушились на сходi, а вже Iван
Тимофiйович пiдiймав у дорогу зморених людей.
Тяжко пiдводилася худоба, жалiбно мекали ягнята, уперто насторожувалися
барани, i їхнi закрученi, рiзьбленi роги мерехтiли зернами свiжої роси...
I знову тягнулися без краю золотi простори, i знову перегойдувалася
земля, тяжко стогнучи серединою. Iнодi мiж хлiбами пiднiмався насип
залiзницi. В двi протилежнi сторони розходилися ешелони.
Бiйцi i мирнi люди довго махали табунщикам, i це маяння рiдних рук
хвилювало до слiз.
- Заводи пiшли на схiд, - задоволене вiдмiчав Олександр Петрович, коли
зеленими смугами пролiтали замаскованi платформи з верстатами. - Сам
Сталiн посилає їх на схiд.
- Скоро їхня сила на заходi обiзветься.
- Обiзветься, Iване Тимофiйовичу. Мiй старший синок, що в Ленiнградi
вчився... - i Олександр Петрович, дивуючись собi, iнодi говорив зайве
слово.
Iван Тимофiйович розумiв старого: тривожився вiн, хотiлося частiше
згадати сина. Тому iнодi Бондар i сам що-небудь говорив Олександру
Петровичу про старшого...
Пiдходили до рiки.
Ще зранку було вiдомо, що старий мiст розбитий, а через понтонний не
було надiї швидко перейти на той берег. Вирiшили перебиратися вплав.
Пiдбиту ж худобу, вiвцi та вози мали переправити невеличким паромом, на
якому орудував, увесь у пасмах сивини, зосереджений неквапний дiд. Без
картуза, в розстебнутiй сорочцi, вiн, як скульптура, гордовито вiдхилявся
назад бiля линви, i паром, спiваючи, хвилями розрiзав воду.
Незабаром закипiла вода: невеличкi острови табунiв попливли на той
берег. Позад них трималися молодi табунщики.
Несподiвано з ревiнням на лузi заколивалися чорнi тiнi Юнкерси-88,
мерехтячи брудним жовтим пiдбоєм стервятникiв, пронеслися над долиною.
Пуголовицi бомб, вислизаючи з люкiв, збiльшуючись в очах, розрiзали
погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням. Загримiла
рiка, викорчовуючи обкипiлi водограї; вони пухирями забилися бiля парому.
Старий паромщик презирливо покосився i знов мiцно вiдхилився назад.
Його вибiленим волоссям грався прирiчковий Вiтрець.
I враз Iван Тимофiйович з жахом побачив, як зникло те мiсце, де був
паром. Через хвильку на збуренiй водi заколивалися шматки розщепленого
дерева. Для чогось, начеб вiн мiг когось врятувати, кинувся вперед, а
гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'єднала з Пiдiпригорою.
- Iване Тимофiйовичу! Iване... Iваночку! - не своїм голосом крикнув
закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосiлої землi...
Тепле, покалiчене свинцем корiння трав i пил осiдали йому на плечi i
зморшкувате чоло.
Перший, кого вiн побачив, був Захар Побережний, знатний хлiбороб,
бригадир четвертої бригади. В сорочцi-вишиванцi вiн лежав на прозорiй
отавi, пiдтiкаючи кров'ю. На спокiйнi, широко розплющенi очi його впало
кiлька зернин землi...
Ввечерi Iван Тимофiйович прийшов до пам'ятi. Повернувся - i все тiло
налилося млосним болем. Хтось тепло дихнув на нього. В темрявi двома
цятками засвiтилися янтарнозеленавi очицi. Скульчене ягня, пригрiвшися
бiля людини, пильно дивилося на неї, i Iван Тимофiйович усе згадав, що
сталося вдень.
- Iване Тимофiйовичу, Iване, ожив? - тремтить слабий голос Олександра
Петровича. - Ох, хоч трохи вiд серця одлягло.
Над ним нахиляється велика забинтована голова.
- Табуни пройшли?
- Пройшли... А от нам довелося залишитися.
- Куди їдемо?
- Додому. В село. Iнакше не можна...
Х
Не одна є на Подiллi Сокiл-гора. Зеленим морем пiдiймаються вони помiж
яруг i горбовин, покритi гайками чорноклену, дубняка, зарощiв дикого
дерну. По кремнистих схилах токують i срiбляться в'юнкi струмки, i вода в
них як сльоза.
Колись ледаще панство околишнiх сiл тiльки й пило воду з цих струмкiв -
на вазi виважувало, в якому джерелi мала найменшу вагу рiдина, i ту
споживали. Устим Кармелюк заказав помiщицтву дороги на красунi-гори; там
з'явились повстанцi, i в глибоких просторах ночей похоронними свiчками
запалали панськi маєтки. Приходили на Сокiл-гору замученi крiпаки i
розлiтались з Кармелюком по всьому Подiллю, несучи помсту i смерть
лиходiям. Ще й досi передаються легенди, що в печерах якоїсь Сокiл-гори
лежать i сини, i скарби Кармелюка.
Бiля однiєї з таких гiр, що обривисто спадала до невеликої рiчки з
покрученими берегами, i довелося захищати рiдну Батькiвщину сержанту
енського стрiлкового полку Варивону Очерету.
У першiй сутичцi з нiмцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди
краще орудувати автоматом, анiж гвинтiвкою, i сам попросився пiти за
"язиком".
До операцiї вiн готувався по-господарськи, пильно вивчаючи ворожий
переднiй край. Вночi горбатились, крутiшали, мiнялись його контури, але це
вже не могло обманути ока Варивона. На фонi небокраю тiнями iнодi
ворушились чорнi силуети, вони, як нечистi душi, раптово провалювались у
землю або розпливалися в противному мертвотному свiтлi вгвинчених в небо
"лiхтарiв".
"Язика", здоровенного, обм'яклого фашиста, Варивон вирвав прямо з
спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого вартового i,
не пригинаючись, побiг до своєї частини. "Язик" попався сержантовi не
стiльки говiркий, як важкий - пудiв на шiсть. I всю дорогу, обливаючись
потом, лаяв його в думках Варивон самими що не є останнiми .словами. "Iч,
як вiд'ївся на дармовому харчуваннi. Такий свинячий кендюх усе твоє
лiричне серце пiдiрве", - перекидав з одного плеча на друге "свинячого
кендюха", який тiльки зрiдка охкав, очевидно, не зовсiм зручно почуваючи
себе в могутнiх руках солдата...
- Ну, що? Принiс нiмця, чи без пам'ятi дряпав? - Карпо Варчук
поганеньким смiшком зустрiв Очерета, коли той повернувся з штабу.
- Пiшов ти пiд три чорти i далi, - раптом розсердився Варивон, кидаючи
на землю торбину з гранатами. - Чоловiк цiлу нiч не спав, а вiн хiхоньки
та хахоньки починає заводити, - i, поклавши в головах автомат, лiг бiля
пiднiжжя Сокiл-гори.
- Не чiпайте їх, вони сьогоднi дуже нервеннi, - з уїдливою покорою
промовив Прокiп Денисенко.
Наливаючись злiстю, пiдвiвся на лiктi Варивон, охопивши рукою автомат:
- Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну душу не потривожив. Думаєш,
ховаюсь, як ти, по затишних мiсцях. Знаю, яка в тебе чортова думка. До
баби захотiлося!
Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блiднiти, за руку, i вони, стиха
розмовляючи, пiшли в кущi лiщини, що розрослися над самою рiчкою. Тепер
Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися
i замовкали, коли пiдходив хтось iз бiйцiв.
- Каїнова пара, - довго не мiг заспокоїтися Варивон. - Один у лiсах
переховувався, а другий злодiєм був i злодiєм з тюрми повернувся. Нема
менi Дмитра на них. - I думки, що перенесли його в своє село, до Василини,
рiднi, поволi розмивали злiсть i втихомирили мiцним сном.
Атака почалася пополуднi, пiсля мiнометного обстрiлу. Трьома дорогами,
що вiялом iшли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до рiчки.
Варивон зручно вмостився за великою кам'яною брилою, слiдкуючи за
середньою дорогою... Пiдiймаючи чорну куряву, летiли автоматники, з-за
жита було видно тiльки їхнi рухливi приплюснутi каски. Першого зняв
короткою чергою на дорозi бiля самого лугу. Мотоцикл перевернувся i
застрибав по дорозi, пiдкидаючи i опускаючи велику мертву ногу
автоматника. Праворуч задудонiв "максим" i прочистив дорогу. Та через
кiлька хвилин спiшенi нiмцi вистрибнули з жита i вузеньким пружком лугу
кинулись до рiки, поливаючи свинцем протилежний берег.
Кiлька куль клацнуло бiля Варивона, обсипавши його скалками каменю.
Нижче припав до землi, а коли пiдвiв голову, з берега в рiчку, високо
пiдiймаючи зброю, плигали вже автоматники.
Нервуючись, широко повiв автоматом - туди й назад - i два фашисти,
немов переважуючи, почали падати: один - на луг, другий - в рiчку. Зразу ж
пiсля цього цiлий потiк свинцю обрушився на його схованку. Обережно почав
переповзати вузькою видолинкою на iнше мiсце. Знову вперто задудонiв
"максим", i кулi зачмокали по мокрому грунтi. Коли Варивон виглянув з-за
другого каменю, на тому березi, з високо пiднятими руками, бiгли лужком до
жита Денисенко i Варчук. Навiть не повiрив зразу.
- Нiмцi обходять нас! - рiзнув чийсь голос. Шелестiли простреленi кущi.
Бiля його нiг упав прутик лiщини. Пострiли вдарили позаду, i мимоволi для
чогось повiв плечима. Потiм скочив iз землi, пiдвiвся на весь зрiст i
вдарив по втiкачах.
- Сукини дiти! Зрадники! Запроданцi чортовi!
Зупинився, похитнувся Прокiп Денисенко i незграбно впав на землю,
обличчям униз. Карпо легко скочив уперед i розтанув у високих житах.
Варивон сiкнув навздогiн по невидимiй цiлi ще раз i оглянувся назад.
Вiдрiзаючи останнiй шлях вiдступу, в обхiд вiд поля до Сокiл-гори
розiрваним ланцюгом бiгли нiмцi. На камiннiй грядi, обливаючись холодним
потом, Варивон вистрiляв передостанню обойму i, щоб увести ворога в обман,
спустився вниз, а потiм, круто повернувши, почав вибиратися на Сокiл-гору.
Ще жеврiла надiя, що може врятує зелена гущавина. До того ж позавчора
знайшов вiн випадково печеру, так прикриту каменем, що можна рiк крутитися
бiля неї - i не знайти.
"Коли б до вечора дотягнути, а нiч-мати може порятує".
Та сонце спускалося дуже поволi. Коли вiн пiдповзав до знайомого мiсця
i мiг вже спокiйнiше зiтхнути, помiж деревами зашваркотiла чужинська мова;
не дослухаючись до неї, згинаючись у гри погибелi, обдираючи терном i
шипшиною руки, Варивон побiг назад.
"Попався, наче миша в пастку".
Становище було тяжке, але голови не згубив. Вiн так уявляв усi мiсця на
горi, де можна було б заховатися чоловiковi, наче вони були перед ним. В
марних шуканнях почав добиратись до рiчки. У вузькому зароговi, припнутий
ланцюгом до густолистого явора, стояв уверх дном дощаний човен; погойдуючи
його, вода в'юнилася бiля корми невеличкою сосновою гiлкою. Спинаючись на
носки, Варивон виглянув з-за кущiв. На тому березi лежало кiлька нiмцiв;
поруч iз ними стояли мотоцикли. Напруженим слухом вiн уловив гомiн з гори
i, не вагаючись, пiдбiг до дерева, охопив його руками i полiз угору.
Незабаром листя заховало його. Впершися спиною -в стовбур, до болю в руках
стискав автомат.
"Якщо помiтив хтось, тут вiд смертi не вiдкрутишся", - тоскно
прислухався до кожного звуку. Ввижалось, що зараз затукають кулi по
дереву.
Проте, замiсть свинцевого перестуку, почув джеркотання - видно, нiмцi
спускались з гори. Кiлька камiнчикiв покотилося схилом i два чи три
шубовснули в заводь. Гiтлерiвцi, гомонячи, наближались до нього.
"Помiтили, гади. Ну, живцем не вiзьмете..."
Пальцi, здається, не м'ясом, а кiстьми вплелись в автомат.
"Але чому вони йому нiчого не кричать?"
Знову схлипнуло кiлька камiнчикiв, затрiщав орiшник, i ланцюжок
напiвзiгнутих нiмцiв пiдiйшов до явора; оглянулися навколо i важко почали
розмiщуватися на березi, бiля човна. Наче пострiл, черкнув сiрник, повiяло
поганеньким димком.
У Варивона до краю загострився слух, зiр, нюх, i ноги почали так
дерев'янiти, начеб їх втиснули в мурашниковi купини.
Зайшло сонце, i на яворi заремствувало листя.
Втомленi чужинцi довго хлюпалися бiля рiчки, потiм пiднялися i, лiниво
розмовляючи, пiшли понад берегом.
Варивон, слiдкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклi ноги. Не
злiз, а скотився з дерева i метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався
фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, i його очi округлилися з
жаху. Крик злився iз довгою чергою. Раз i вдруге пересiк Варивон
загарбникiв, люто вгатив у них усю обойму i поспiхом почав шукати набої.
За рiкою обiзвалися пострiли.
"Тепер шукайте вiтра в полi", - пiдiйшов до води.
Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, i вiтер доносив
притишену стрiлянину. У села за рiкою не вщухав жiночий крик. Вiн
пiдводився високо-високо, на неймовiрно рiзких нотах обривався i знову
розростався, страшний i болючий, як важка свiжа рана.
"Яка там, сердешна, побивається", - охопив голову руками. Тiльки тепер
його нерви не витримали, Варивон почув неприємний i гарячий бiль в сухих
очах.
"За що ти страждаєш, мiй краю? За що горять твої села, ридають жiнки,
чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої дiти
завтра так заголосять, як за рiчкою ця невiдома жiнка... Буду живий - буду
тебе бити, фашисте, без жалю i милосердя. Це тiльки початок мого рахунку".
Знаючи, що гiтлерiвцi вночi не нападуть, почав неквапно вибиратися на
Сокiл-гору, шукаючи в заростях безпечнiшого i теплiшого мiсця. Ще кiлька
днiв тому вiн помiтив: на Сокiл-горi є "печi", де нагрiте повiтря не
розвiвається вiтрами. Скоро знайшов такий затишок в деренi i неспокiйно,
тривожачись, болiючи у видiннях, проспав до пiзнього снiданку.
Вдень Варивон упевнився, що лiнiя фронту пiшла далi. Обережно
ознайомився з мiсцевiстю, а пiзнього вечора вирушив на схiд, з твердою
впевненiстю, що вiн таки добереться до своїх частин.
Напружено спустився з камiнної гряди, у пiднiжжя ще раз напився
запашної води; бережучи в серцi тривожнi спогади про пережите, вийшов на
дорогу, що вела, як вгадував вiн, до Великого шляху.
В напiвснi зiтхали i осипались обабiч дороги жита, сумно падьпадьомкала
перепiлка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась
Сокiл-гора.
XI
Уранцi приїхали попрощатися з Дмитром Мiрошниченко i Кушнiр.
- В розпорядження обкому партiї їдемо, - стримано пояснив Свирид
Яковлевич, сiдаючи недалеко вiд лiжка.
- Вiдкликають чи самi надумались? - гостро поглянув у стомленi сiрi
очi, що майже непорушне гнiздились в червоних обiдках.
- Ну, знаєш, тобi не варто було б питати про це, - махнув рукою Свирид
Яковлевич. - У мене заячої кровi поки не було. Сказали з райкому, щоб
худобу в тил гнав - старий, мовляв, став для важливiшого дiла. Мусив сам
до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму:
поїду в обком. Там пiдучать трохи i в партизанську групу пошлють. Деякий
досвiд у мене є. З громадянської вiйни. Згодиться тепер. Тiльки цим i
переконав Кошового... Трохи не в пору старiсть пiдiйшла.
- Пiсля виступу товариша Сталiна велике дiло партизанам випадає. На
Українi сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси
мiнерiв пробратися - добряче дiло, - примружившись, Степан Кушнiр показав
рукою, як вiн хоче пробратися.
- Де будете партизанити? - захвилювався, пiдвiвся з лiжка.
- Де партiя скаже. Воно, звiсно, краще б у знайомих мiсцях, де всi ходи
i виходи знаєш. Але партiї виднiше, де нас поставити. Вона серце наше i
наш полководець... У райкому тепер, скажу тобi, як у штабi. Увесь народ на
партiйнi дороги виходить.
- Коли будете десь недалеко, дайте менi знати... Ви ж знаєте мене,
Степане Михайловичу.
- Це можна, це можна, - погодився Кушнiр. - Невчасно покалiчили тебе.
Невчасно.
- У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе,
наче втопленику...
- Ну, знаєш, це ти дарма про втопленикiв i всяку чортiвщину понiс. У
кожного є своє i лихо, i турботи, i невдачi. Аякже ж - на те воно й життя.
Це не те, що в казцi - все тобi робиться, як по-писаному. В життi такого
не було, та й, кажу тобi по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим
крепчий чоловiк, коли не гне його всяка болiсть, як ту билину, - i
нахмурене обличчя Кушнiра зiбралося всiма зморшками, тiльки очi мiж ними
свiтилися, наче вогники. - Ти думаєш, менi легко свiй колгосп, свою
дружину, своїх дiтей на старостi лiт кидати? Легко? Це не на посиденьки
iду. Одну нiч пiд дощем - не кажу вже про бої - на землi переночувати щось
варт. А скiльки їх, таких ночей, буде, - хто скаже? Та шукаєш свого мiсця,
мiнером хочеш стати. Воно б менi в мирний час потрiбне, як зайцевi
дзвоник, а тепер в обкомi з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб
тiльки на курси мiнерiв послали. Пошлють - i щастя трохи бiля себе
вiдчуєш. А потiм ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють -
самим безщасним чоловiком себе вiдчуєш. Ну, i почнеш нових планiв шукати,
бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива i, найголовнiше, радянська.
- Iще раз попрошу, як буде змога - не забудьте мене. Одна у нас доля i
в мирний час, i в лиху годину... Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. -
сплюнув i вилаявся.
- Не треба, - поклав руку на плече Свирид Яковлевич.
- Чого там не треба. Роз'їдетесь всi, забудете, а менi залишайся помiж
бабами та деякими вовками, що уже заранi норовлять, кому горло
перегризти... Партизан би з мене повинен бути справжнiй. Лiси ж як знаю! -
i замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити...
- I тобi знайдеться мiсце в боротьбi. Степан Михайлович вiрно сказав:
увесь народ на партiйнi дороги виходить. Крiпко запам'ятай цi слова,
Дмитре. Тепер нема життя для себе - лише для Батькiвщини. - Почав
прощатися Свирид Яковлевич. - Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу i
гнiв на ворога обруш. Вiрю тобi, як батьковi твоєму.
Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очi
навернулися сльози...
...От i вiддаляється бричка з Мiрошниченком i Кушнiрем. А ти стоїш,
притулившись до плота, i очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.
Да, хорошi, чеснi люди були. Нелукавi, нехитрi. Простi, роботящi i
добрi. Чи зустрiнемось iще колись, чи тiльки в згадках будуть приходити до
тебе, як отой сад, що квiтнув i одцвiтав...
Шкутильгаючи, скриплячи зубами, вiн виходить з двору, перепиняє
пiдлiтка-їздового, що навстоячки жене конi на шлях.
- Завезти на пошту. Тiльки обережно їдь! - довго вмощується i нiяк не
може вмоститися на возi.
- Поїду так, що й води не схлюпнув би, - з готовнiстю метушиться на
возi проворний хлопчак, а потiм гукає:
- Тiтко Югино, винесiть дядьковi Дмитровi подушку...
Телефонiстка нiяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, i
Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лавi. Коли ж йому передають трубку, од
хвилювання не може промовити слова, тiльки важко i голосно дихає.
- Я слухаю, - чує до болю рiдний i чiткий голос Кошового.
- Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвiт.
- Як почуваєш себе? Одужуєш?
- Потроху.
- Гаразд. Чимсь допомогти треба?
- Да. Недавно поїхали Мiрошниченко i Кушнiр. I почув я себе тепер
вiдрiзаною скибою... Куди менi приткнутися?.. Коли б не нога...
- Я подумаю, Дмитре Тимофiйовичу. Пiзнiше подзвоню. Але Iван Васильович
не подзвонив. Увечерi, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява,
пiд'їхав на машинi до самого двору.
- Здоров, здоров, Дмитре Тимофiйовичу, - згинаючись, увiйшов до хати. I
Дмитро побачив, як змiнилось - почорнiло i схудло - довгасте обличчя Iвана
Васильовича. Розкiшний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий,
потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-пiд туго натягнутої шкiри
рiзко окреслились м'язи, тiльки очi так само свiтились ясно i з доброю
насмiшкою. Повечеряти Iван Васильович вiдмовився навiдрiз - часу нема. Але
говорив з Дмитром бiльше години.
- Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталiна?
- Чув. Тому i звернувся до вас, бо тепер i визначається чоловiк. В
горi, в бiдi. Хоч i покалiчили менi, Iване Васильовичу, ногу, так серце ж
не покалiчене. В темну нору я зашиватися не думаю.
- Знаю, Дмитре, тебе... На пiдпiльну роботу не вiзьмемо - гарячковитий,
а в партизанський загiн приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.
- Спасибi, Iване Васильовичу.
- З Вiктором Снiженком, здається, ти добре знайомий?
- Знаю голову Супрунiвського колгоспу. Вiрний чоловiк. Старий член
партiї.
- Справжнiй бiльшовик. Тримай iз ним зв'язок. Я попереджу його. Вiн уже
почав нову працю, тяжку i вiдповiдальну... Роботи хватить i тобi.
- Гаразд, Iване Васильовичу, - повеселiшав Дмитро. - I найтяжча робота,
коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору пiдносить.
- Ну, одужуй скорiше. Всього доброго тобi. Давай попрощаємось, бо хто
знає, чи скоро побачимося. - I Дмитро, хвилюючись, мiцно цiлує
солоно-гiркуватi уста Iвана Васильовича. - А щодо вiдрiзаної скибки, то
дуже невiрно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Iвана Запорожченка. Вiн
слiпий був, а бачив бiльше за iншого зрячого. Слiпий партизан! - Це
достойний приклад для кожного бiйця. Справжня людина нiде i нiколи не
стане вiдрiзаною скибкою, бо смiливий шлях i серце її... Може навiть
прийдеться тобi i самому на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди повинен
вiдчувати, що тебе вся радянська земля, нашi люди, наша велика партiя
пiдтримують. Не почуєш цього - здичавiєш, пропадеш. Почуєш - найдеш у
непрохiдних хащах вiрну дорогу, її серце пiдкаже. Видужуй скорiше, - ще
раз повторив i вийшов з кiмнати.
ХII
Над незвично тихим селом мiсяць розплескує прозорi потоки; блакитна
повiнь, здається, розколихує землю, i вона от-от попливе в далечiнь,
напинаючи темнi паруси молодих садiв. На фонi неба, наче висiченi, рiзко
окреслюються самотнi дерева, i Сергiй Олексiєнко ловить себе на тому, що
вiн i природу сьогоднi вже бачить по-iншому - очима розвiдника. "Вночi
треба спостерiгати знизу вгору", - пригадує слова командира партизанського
загону Олекси Дмитровича Недремного i, враховуючи особливостi теменi,
прикидає вiддаль до великих i дрiбних орiєнтирiв.
На левадi форкнув кiнь, згодом до нього пiдiйшов чоловiк, на якусь
хвилину двi тiнi злилися в одну, i вже вершник помчав до шляху.
"Орiєнтир номер один експлуатує технiчнi можливостi орiєнтира номер
два", - усмiхнувся Олексiєнко.
Покоротшали тiнi дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнiлi
хмари, плямили зволожену землю.
З хати Горицвiта вийшов Iван Васильович, на подвiр'ї попрощався з
Югиною та Докiєю. Спросоння зiтхнула хвiртка, i уже Iван Васильович,
приминаючи живкий подорожник, пiдходить до машини.
- Сергiю, повний!
- Єсть, повний! До бази?
- До бази.
За селом - пшеницi, пшеницi. Хвилююча привабнiсть iскристої далини i
невпинний строгий рух на шляху, без огнiв, без гомону, без пiсень. За
сiрим павуком дорiг розпластався протитанковий рiв. Швидко, з розмаху
наближається лiс, як наближається тiльки вночi. Машина в'юнить
трав'янистими просiками, розмелює галузки сухостою, обсiвається синiми