Страница:
- Еге, так i не пустите. Сам утечу, - вперто твердив дитячий голос.
- Я тобi так утечу, що не сядеш i не ляжеш. Всього iзсиню, як буза.
- Нема такого права, тату.
- Ти знаєш, як мати .наша буде журитися, - почав доводити батько.
I зразу дитячий голос повеселiшав:
- Я вже маму втiшив. Вони сказали, щоб недалеко вiд вас тримався. Все ж
може трапитися. А пiсля бою щоб разом прийшли додому. От що!
- Тьфу на вашу голову! I мале i старе заодно! - сплюнув лiтнiй
чолов'яга в короткiй свитинцi. - Ходiмо вже разом, причепо, бо
запiзнемось.
- Е? - ще недовiрливо протягнув хлопчик рокiв чотирнадцяти, не
наближаючись до батька. Але швидко зрозумiв, що його не обманюють, тому
зразу ж споважнiв i, притримуючи рукою ремiнь карабiна, широкими кроками
господаровито пiшов по галявинi, раз у раз перестрибуючи через
напiвобваленi задавненi щiлини.
* * *
Тепла зоряна нiч. Чути, як в темрявi зiтхає i плещеться рiка. А лiворуч
хвилею перекочуються шуми - то людська рiка, невидима i грiзна, попливла
усiма дорогами та без дорiг до настороженого мiста. Часом брязне зброя,
скрегне об камiнь пiдкова i з-пiд копита розквiтне гiлочка золотистих
iскор, схожих на кетяшину бузка.
Партизани, замiнувавши дороги i виставивши на них заслони, широко
охоплювали невелике сонне мiсто; околицi його перед самою вiйною
закрасувалися рiвною лiнiєю нових будiвель; тепер тут розташувалися
фашисти. Поперед будинкiв, на лузi, горбатилися дзоти; обпетлявши
черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережнi
схили. Партизани затискали мiсто так, як проходила крива дзотiв, але
основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок полiцiї i
комендатура. Перед їхнiми вiкнами лежали гнiзда хворосту: спасаючись
нiчного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухостоєм.
З шипiнням пiднялися три ракети i, опускаючись, вирвали з темряви
шматок обвислої кручi i людську постать з гвинтiвкою навпереваги.
Раптом сколихнулась нiч, загупала важкими кроками, розкотилася
стоголосим "ура". Задеренчали, заляскали пострiли. I чийсь несамовитий
крик роздирав темiнь пронизливо й довго.
Iз казарм, будинку полiцiї i лiсистого узбережжя Бугу невпопад
застрочили автомати, пiзнiше - кулемети i спалахнули купи сухого хмизу,
зубчасто пiдiймаючи вгору чорну приполу ночi. Вогонь яскраво освiтив
кривавi коробки будинкiв, що були загратованi рiдким лiсом, наче з хвиль
пiднявся високий берег, на якому бiгали, метушились i падали фашисти. Ось
частина їх добiгла до дзотiв, деякi заховались по будинках i мiцнiше
озвалися кулемети й мiномети.
Через широкий i глибокий рiв партизани швидко перекинули дошки i,
пiдстрибуючи, неначе перегойдуючись, побiгли ближче до будiвель. Ось один
зупинився на мить, похитнувся i впав на руки товаришевi, що пiдбiг iззаду.
I в цей час партизанськi мiномети ударили бiглим вогнем. Багрянi сполохи
виводками жар-птиць стрепенулися над будинками.
- Впору сипнули! Дуже впору! - зрадiв Созiнов, спiшившись бiля трьох
дерев. - Красиво б'ють!
- По-хазяйськи! - зупинив коня Дмитро, спостерiгаючи, як його партизани
залягали недалеко вiд будiвель, що вже починали нерiвно пiдiйматися вгору
хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепiння дерев.
Недалеко вiд них, тримаючись ближче до рiки, пробiгла з карабiном
Соломiя. Санiтарна сумка, набита медикаментами i полотном, неповоротко
пiдстрибувала, била дiвчину по ногах. Созiнов хотiв їй крикнути, щоб
верталась назад, але в цей час побачив, як дiвчина припала до партизана,
обережно вiдволiкаючи його в затiнок. Потiм на весь зрiст побiгла до групи
партизанiв, що вклинились мiж дзотами i палаючими будинками.
З домiв, що уже шумували вогнем, стрибали i вибiгали фашисти. Бiльшiсть
iз них падала недалеко вiд порога i вiкон, а тi, що вцiлiли, уперто
вiдстрелюючись, вiдступали до Бугу i маскувалися за деревами, аж поки не
залягли мiж товстими колодами сплаву.
Громохке заграли по колодах снаряди i мiни, i розщеплене дерево
пiдiймалося вгору з шматками закривавленого м'яса.
- За Батькiвщину! За Сталiна! - пiднялися партизани в атаку, на ходу
вганяючи в автомати воронi диски i заряджаючи нiмецькi протитанковi
гранати. Кинулась за ними Соломiя, але поруч хтось застогнав, i вона
нахилилась до пораненого.
- Ой, пече мене, сестричко. В грудях!.. - тяжко захрипiв молодий
хлопець з хвилястим русявим чубом.
Обережно пiдняла сорочку i здригнулася: куля попала партизановi нижче
соска, i з невеликої рани з силою витиснуло частину легенi, схожу тепер на
червоний дитячий кулачок. Вiдчуваючи приплив кровi до голови, метнулась
назад, мiж палаючими деревами знайшла парокiнну пiдводу, що саме пiдвезла
боєприпаси, уклала пораненого i наказала везти до санпункту, де був
хiрург. I знову побiгла наздоганяти партизанiв, що наближались до Бугу.
Коли мiномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них i
побiгли до рiки, вiдрiзаючи дорогу дiвчинi, що опинилась на пiвостровi,
утвореному Бугом i нешироким зарогом. Вiдстрелюючись на ходу, Соломiя
кинулась до рiки. Кiлька разiв просвистали бiля неї кулi, i вона з похилої
кручi покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, i в цей час по рiчцi
смачно зачмокав свинець. Тiснiше притуляючись до високого берега плечем,
обережно попрямувала до двох прип'ятих човнiв. Тримаючись за обшивку
бiльшого, тихо аж по груди увiйшла у воду i заховалася в гострому закутку
помiж човнами.
На кручi з'явилися двi чорнi постатi, i дiвчина, торкаючись скронями
обох обшивок, пригнула голову до самої води, густої i червоної.
Iще раз пролунало "ура", i резервнi роти з новою силою вдарили на
фашистiв.
Найжорстокiший бiй точився бiля колод i на пiвостровi. Дмитро наказав
своїм партизанам, що попали пiд перехресний кулеметний вогонь, вiдступити
вiд пiвострова, а сам iз штабним взводом помчав до Бугу. Бiля рiки усi
вершники спiшились, кручею спустилися вниз i побiгли до вислого рiжка, що
вiдчахнувся вiд берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з
берега на кручу пiдняли на плечах кулеметникiв, i вони зразу ж вдарили в
спину оторопiлому вороговi. На допомогу кулеметникам висипали автоматники,
i останньою вилiзла на пiвострiв, уся мокра i радiсно зла, Соломiя.
Заметалися вороги на вузькому клинi, а потiм отарою, переганяючи один
одного, кинулись у хвилi заводi, думаючи переплисти на той берег. I тодi
лiвобережнi кущi замерехтiли цятками вогнiв, обiзвалися пострiлами - шляхи
вiдступу були вiдрiзанi загоном iменi Ленiна...
Ясний зеленавоголубий свiтанок пiдiймався над берегами Бугу. Сонце ще
не зiйшло, але схiд уже горiв, мерехтiв i мiнився дорогим шиттям; дубовим
листом золотилися окрайцi хмар, i на притихлiй водi, що зараз нагадувала
велетенський щiльник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмцi, то
синьою чи голубою в стiнках правильного шестикутника.
Стихали пострiли.
Незабаром iз в'язницi висипали в самiй бiлизнi змарнiлi в'язнi,
обнiмаючи i цiлуючи своїх визволителiв. Якась жiнка кинулась до Дмитра.
Вiн, спiтнiлий i весь у землi, на мить одхилився назад, але на нього
поглянули такi щасливi голубi очi, наповненi сльозами i усмiхом, що вiн
рвучко нахилився до них i вiдчув на устах теплий солоний присмак.
- От i познайомились - партизан Дмитро Горицвiт, - усмiхнувся молодицi,
бачачи, як в її очах мерехтять червонi вiдблиски пожежi.
- Щасти тобi, Дмитре, зустрiтися i зi своєю дружиною, - стисла йому
руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце.
- Коли б то так, - замислився.
- Дмитре Тимофiйовичу! - пiд'їхав до нього Тур. - Вiтаю з цiлковитою
перемогою над ворогом. Нашому загоновi i вам особисто висловив подяку
представник штабу партизанського руху.
- Спасибi!.. Убитi в нашому загонi є?
- Два. Чотири поранених. Є вбитi i в iнших загонах Втрати фашистiв -
шiсть сотень. Можна сказати, район звiльнено.
Обминаючи трупи ворогiв, обвугленi головешки дерев, пащi пнiв, що,
неначе вигнутi кривавi плахти, гаряче дихали вогнем i димом, Дмитро поїхав
до своїх партизанiв.
XVI
Дiставши вiд штабу партизанського з'єднання триденний вiдпочинок,
Дмитро повiв загiн у село Погорiле, що мальовниче розкинулось на крутих
пагорбах понад Бугом.
Сонце, трохи посвiтивши зранку, тепер зайшло за хмари i широкими
прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному свiтлi все
навколишнє окреслювалось чiтко i рельєфно, неначе i дальнi хати, i
хвилястi вишняки, i примхливi лiнiї Бугу, i корови в долинi були
вирiзьбленi iз каменя. Зрiдка на луги падав просвiток, i тодi здавалось,
шо латаття i незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогнi.
По дорозi промчало авто, переповнене партизанами. З кабiни весело
виглянув Пантелiй Жолудь, гукнув комусь:
- Додому хлопцiв везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина
пройти двiстi-триста метрiв, як зачмихала i зупинилась. Жолудь вискочив на
землю, посварився на когось у кузовi.
- Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бiсу в зуби поїдете,
а не додому. Доведеться пiшки чимчикувати. Увесь "шик" пропав.
- Чого ти, Пантелiю, скрипиш, як немазаний вiз. Залий бак моїм трофеєм.
Спирт - перший сорт, - промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з
кузова велику сулiю.
- Шкода такого добра, - пожалiв хтось iз тих, хто випити не дурень.
- Добрячий спирт, - нюхнув Пантелiй i зажурено похитав головою: - Таке
добро виливати аж серце не на мiсцi...
Проте вилив рiдину в бак - хотiлося на машинi приїхати в село. Знову
зачмихало, загурчало авто, i воїни з пiснею помчали до своєї рiднi, жiнок,
батькiв та дiтей.
Деякi партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках
пiдiймались на крутi пагорби i зникали в полумисках зелених долин, у
вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квiту. I поки
дiйде вояк до своєї хати, за ним уже пiвсела прямує, розпитуючи про життя
бойове, друзiв, свою рiдню. I дивися, якась мати бiжить назад селом додому
- може уже її син прийшов. А он якась жiнка, почувши важку звiстку про
смерть чоловiка, побiлiла, схопилась руками за серце, притулилась до плота
i завмерла в тiй скорботi, коли небо i земля темнiють в очах.
На царинi села Погорiле партизанiв перейняли селяни хлiбом-сiллю.
Скинувши шапку, шанобливо поцiлував Дмитро високий хлiб, передав
комiсаровi. I, вдивляючись в щасливi обличчя людей, в оту живу рiзнобарвну
хвилю, що забила всю вулицю, в отi захопленi оченята дiтвори, що
повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квiтучi гiлки дерев,
вiн чув, що спокiйна радiсть сповивала все його тiло, як цвiт сповивав
село.
Не раз у життi, досхочу напрацювавшись на полi, вiн, лежачи на возi чи
просто на стернi, вiдчував солодку хвилюючу утому. Вiдпочиваючи, спiвало
тiло, нахилилися над ним свiти, М'яко мерехтiли великi зорi, i далина була
така принадна i зрозумiла, як дiвоча пiсня в жнива.
Отак i тепер спокiйно, урочисто i трохи сумовито було на душi. Радiсть,
що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вiрилось:
вiдшукається його сiм'я, i до нього пригорнуться дiти, як он до того
високого партизана, що, посадивши на плечi дiвчинку, в супроводi щасливої
молодицi i цiлого виводка малят прямує подвiр'ям до хати. I всмiхнувся,
коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.
Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстiж вiдчиняли
ворота i, не зачиняючи їх, так i йшли з партизанами до хат. I в тому
простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха
усмiшка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.
"Як ми заживемо пiсля вiйни єдиною сiм'єю. Все дрiб'язкове вимететься з
людської душi, поглибшають, покращають i любов, i почуття, i життя, як
свiт пiсля грози..."
Та й тепер Дмитро щоденно помiчав, наскiльки морально пiдносились люди,
що пройшли через рiки страждань, щоразу дивилися смертi у вiчi. По-новому
вiн бачив дружбу, любов до своєї землi, любов до коханої дiвчини, жiнки...
Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Ранiше обнiмав свiт лише своїми
руками, а тепер охоплював його ще й думами, усiм серцем, бiльше турбуючись
за людську долю, нiж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай
невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвiр'я i
хата. I iнше розумiння було вiддаленим, книжковим, лежало, як незмiрна
глибiнь.
Тепер вiн крiпко пiдводився над тим притьмареним обмеженим свiтом, i
життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось iз
життям людей; поєдналося не сiро, як у того, хто хоче заховатися вiд
допитливого i правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистрiнi
рiзнобарвнi живi струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорiв i
не втрачаючи своєї особистої принади.
Коли була виставлена варта i всi партизани розмiстились по хатах, до
Дмитра i Созiнова пiд'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освiчувалось доброю
усмiшкою.
- Дмитре Тимофiйовичу, я вам зараз не потрiбний?
- Як так може бути, щоб комiсар був менi не потрiбний? - примружився,
розумiючи, що Тур хоче їхати до Соломiї - вона ще зранку пiшла до батька.
- Що будемо робити? - зразу споважнiв комiсар.
- Та їдь уже. Вiдпочивай до ранку, а потiм приймеш командування
загоном: я з начальником штабу навiдаюсь до свого села. Так? - подивився
на зосереджене обличчя Созiнова.
- Поїдемо! - кивнув головою начальник штабу.
Тур попрощався iз ними i, пригинаючись, щоб не зачепитись за гiлки
дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потiм на мить з'явився на крутому
пагорбi i раптово зник з очей.
Зiтхання мимоволi вирвалось iз грудей Созiнова. Дмитро без слiв розумiв
його почуття. I хоч як йому хотiлось заспокоїти хлопця, проте не випустив
нi пари з уст, - не тому, що нiчого заспокiйливого не мiг знайти. Тепер
вiн уже глибше розумiв сплетення людських почуттiв, але вважав, що
торкатися до них, хай навiть досвiдченою рукою хiрурга, однаково неприємно
i боляче.
"Час - найкращий лiкар в таких випадках. Час... i друга дiвчина. Клин
клином вибивається", - вiйнула над ним давнина молодостi, i здалося, що
наче сто рокiв пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився
i запам'ятався до цього часу.
На всiм скаку до них пiдлетiв Симон Гоглiдзе i, блискаючи дрiбними
чистими зубами, повiдомив:
- Недавно налетiли на мiсто три "драбини". Рештки фашистiв
повискакували на майдан. А "драбини" давай їх поливати з кулеметiв -
думали, то партизани господарюють.
- Куди ж розбiглися рештки? - запитав Созiнов.
- У лiсок. Там їх тепер виловлює загiн iменi Ленiна. Обижаються хлопцi,
що не воювали сьогоднi.
- Чого, чого, а навоюватися iще встигнуть, - задумливо вiдповiв Дмитро.
- Твоя правда: на войнi навоюєшся, - погодився начальник розвiдки.
В'їхали на подвiр'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гнiздо
ластiвки, прилiпилась бiля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи,
спускався навислими зморшками до Бугу.
- Ощасливте нашу домiвку, - вклоняючись, пiдiйшла до них немолода жiнка
в старенькому полотняному сачку.
Увiйшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зiллям, i Созiнов
зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жiнка попередила його:
- Умивайтеся звiдси, - поставила великий глиняний полумисок.
- Чи не чари нам приготували? - засмiявся Созiнов.
- Це рiчкова бистра вода. Щоб завжди були краснi i дужi, як вода.
Умивайтесь, синочки, - любовно подивилась на партизанiв i зiтхнула.
* * *
Гармонiя грала, а потiм i пiсня озвалася. Заслухалася, замислилася
жiнка на порозi, перебираючи руками полинялий старенький фартух.
- Чого запечалились? - увiйшов у двiр Дмитро.
- Оце тiльки й ожило село в цi години. I дивно, i чудно слухати пiсню.
Аж не вiриться, - подивилася молодиця великими сумовитими очима.
Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червонiла i темнiла рiка,
задимiлись береги, i човник на хвилях перегойдувався, летiв, мов чорний
нирок. Вулицею лунко проклепали пiдкови, i партизан на рослому конi,
перехрещений кулеметними стрiчками, опоясаний вiнком гранат, велично
злетiв на крутий пагорб, а потiм заховався за стiною порожевiлого квiту...
Дмитро уже знав життя своєї господинi. Нiчим воно не вiдрiзнялося вiд
горя тисяч жiнок...
Може колись новi поколiння, щасливi з колиски й до домовини, з подивом
i повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину
Iванiвну Руденюк, що народилась на панському полi, знайшла свою долю на
вiльнiй нивi i померла вiд кулi лиходiя за те, що варила їжу партизанам...
Чоловiк її i старший син пiшли в 1941 роцi захищати Батькiвщину.
Одержала вiд них кiлька коротких листiв, якi й досi десь лежать, а може i
зiтлiли в землi... бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тiльки
чорнiють з червоного грунту обгорiлi пiдвалини...
Далi вiйна покотилась на схiд, i замiсть листiв тепер тiшили жiнку лише
сни, коли бачила у них дорогi обличчя. Старшу, сiмнадцятилiтню дочку убили
фашисти, - втiкала iз неволi додому. Тричi забирали її в проклятий край, i
тричi утiкала з дороги.
- Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої
костi в своїй землi, - говорила вона.
Катерина на своїх руках донесла вночi з царини вбиту дочку. Сама
викопала яму в садку, сама й заховала пiд вишнею, не насипаючи високого
горбка, бо лиходiї заборонили прибирати тiло дiвчини - хай iншi бояться
втiкати. Тiльки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її.
Прийнявся пiдрiзаний дерн, розрiсся, як горе материне. Залишилась лише з
п'ятилiтньою Галиною... Аж ось i вона бiжить з вулицi, головастенька,
проворна, очi довгастi з смiхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє
руки, i дiвчинка довго ; кружляє по подвiр'ї, аж поки не опиняється на
могутнiх плечах.
- Дядя Митя! - смiючись, охоплює рученятами голову Дмитра.
- Тьотя Галя, - в унiсон вiдповiдає.
- Я не тьотя, - заперечує дiвчинка.
- А хто ж ти?
- Я Галя.
- Хто ж тобi такого наговорив?
- Сама знаю.
- А ще що та знаєш?
- Що ви Гiтлера уб'єте. Правда, дядю Митя?
- Правда, тьотю Галя.
- Я не тьотя.
- А хто ж ти?
- Я Галя.
--- Хто ж тобi такого наговорив?
- Нiхто! - розгадує дiвчинка, що з неї насмiхаються, i ображено
вiдкопилює губи.
- Ну, коли не признаєшся - викину на хату!
- Не викинете, - впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах i мiцнiше
охоплюючи голову Дмитра.
- Чому?
- Бо ви добрий, дядю Митя... Таким i мiй тато був. I цi наївнi слова
водночас бентежать i болем наливають душу Дмитра.
Осiдлавши коня, поїхав iз Созiновим перевiряти варту: боявся, щоб на
радощах не хильнули зайвого хлопцi. Потiм. завернув на майдан, де грала
гармонiя i молодi партизани так кружляли з дiвчатами, що пил та вибитий
спориш високо злiтали вгору. А старшi готувалися завтра виїжджати в поле:
орати вдовам i партизанським та червоноармiйським родинам. На подвiр'ях
бряжчала упряж, залiзо, лунко озивалися партизанськi голоси:
- Хiба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася,
чепiги поламалися.
- Ех, аби трактор... хоч би побачити...
- Ти, браток, тракторист?
- Та нi, кулеметник...
- А був?
- Бригадиром тракторної...
- Як земля увечерi пахне.
- На врожай...
XVII
Вранцi попрощалися iз Туром, виїхали з подвiр'я.
В долинах спiвали струмки, i кожен iз них мав свiй голос. На крутих
пагорбах дивовижними брамами злiтали i опускались додолу напiврозквiтлi
яблунi, оповиваючи усе село. Навiть променi сонця, процiджуючись крiзь
яблуневий цвiт, ставали блiдiшими i м'якшими.
За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кiстяками мертвих
дерев, i виїхали за село.
Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небi,
заваленому бiлими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотнi дзвiнкiв
крихiтнi жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, бiля
заводi керкнула чапля, а потiм загув водяний бугай. З верболозу кимсь
наполоханий важко злетiв куцохвостий крижень i, неначе осколок, з фуркотом
впав у заростi. На бистрiнi викинувся сом, i довго по водi аж до самого
берега розходились широкi круги.
Праворуч луги круто пiдiймалися вгору, i рудi обвiтренi пагорби,
покритi рiдким чагарником i травою, красувалися зморшками i глибокими
рубцями, як бувалi в походах вояки.
На пагорбах бiлiли невеличкi хати, а в долинах тiснилися кучерявими
отарами скам'янiлi верби. I раптом один вибалок до самого Бугу задимiвся
червоною рiкою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долинi
щiльно i невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку пiддашком приклав до
очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.
"Бузькiв огонь цвiте, - нарештi зрозумiв, але тривожне порiвняння довго
iще стискало серце: - отак наша кров тече".
В сусiдньому селi їх зупинив загiн самооборони - селяни, озброєнi
мадьярськими "пушками", берданками i допотопними кремнiвками.
Небезпремiнно бажаючи показати свою владу, вони хотiли повести командирiв
до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але,
розговорившися, подобрiли i попросили, якщо є, набоїв до рушниць.
- Якими ви стрiляєте? - показав Дмитро на мадьярську гвинтiвку.
- Якими доведеться, товаришу командире. При наступi на мiсто стрiляли
нашими. Трьохлiнiйними краще - набiй менший. Куля летить, фурчить, фашисту
страху цiлий мiшок нагонить: за мiну вважає, - весело, скромовкою промовив
вугластий чорнобородий селянин.
Чим бiльше наближалися до села, тим сильнiше хвилювався Дмитро.
Спогади, передуми, передчуття так налiтали на нього, що аж одхилявся
назад, неначеб у груди бив мiцний порив вiтровiю. Здавалося, що з роками
повиннi були улягтися почуття, як пiсля повенi рiка, що увiйшла у береги,
мала б зменшитись гострота болю i радощiв, а переживання - поступитися
перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у
такого стриманого чоловiка, як Дмитро. Iнодi й самому здавалось: вiн
стiльки пережив, стiльки побачив лихого i страшного, що душа його бiльше
не зможе вмiстити в собi тих дивних хвиль, якi сповнюють очi, серце i
розум новим багатством i красою. Одначе то тiльки здавалось.
Досить було короткого вiдпочинку, досить було зiткнутися з наболiлими
людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все
людське тривожить i радує.
Дужче забилося серце, коли попереду дрiбними димчастими кучерями почав
повiвати рiдний шлях. Неначе з побратимом, привiтався iз ним. Бiльше не в
силi стримати хвилювання, потрiпав Орла по шиї, i той, прищулюючи вуха i
розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась
перепиняти їм путь, але зразу здивовано i радiсно пiзнала Дмитра. Хотiлося
зiскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовiрним зусиллям стримав
себе: що ж йому тодi робити, коли нiкого нема дома? Вклонився селянам i
поскакав далi.
Созiнов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом i радiстю пiзнавав це
село, пригадав образ незнайомої жiнки з дочкою, що лiкувала йому рану. Ось
i хата її показалась на розi.
"Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте", - неначе зараз почув
мелодiйний голос русокосої дiвчини.
- Дмитре Тимофiйовичу! Рiдня моя тут! - гарапником показав на Мартину
хату.
- Яка рiдня? - здивувався i в уявi побачив Марту такою, якою вона була
у млинi.
- Одна жiнка тут менi рану перев'язувала. Як її?
- Марта Сафронiвна?
- Вiрно Заїдем до неї?
- Заїжджай Я пiзнiше прибуду. Про своїх довiдаюся. Коли довго не буду -
розшукаєш мене.
Бiля самих ворiт вiн побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершникiв.
Вона його, видно, не пiзнала, бо навiть з мiсця не ворухнулась. А коли
Созiнов зiскочив на землю, молодиця пiшла йому назустрiч...
Дмтро летить тихими вулицями. Ось i його подвiр'я шумує дрiбним
свiтлозеленим мереживом молодого тополиного листу, бiлою хвилею
пiдiймається розквiтлий сад. Орел легко перескакує рiв, i Дмитро, уже не
чуючи ваги свого тiла, притримуючи рукою шаблю, бiжить до своєї хати, що,
здається, сама, похiтуючись, наближається до свого господаря.
Мертво навкруги, тiльки вiтрець лель-лель колише дерева, осипає цвет.
Бiля порога згустком кровi червонiє округлий розбитий замок, дверi забитi
лише невеличким кiлком. Рвучко зриває з прибою клямку i входить у хату.
Пусiкою вiють осиротiлi стiни сiрий пил пухнастою скатеркою застелив
стiл що стоїть посеред хати, зiв'яли на вiкнах неполиванi вазони, а з
пiдлоги, мiж двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травицi.
Промiнь сонця гойдався на свiтлому зелi, засновував його тоненькою, ледве
вловимою теплою пряжею.
Оце i всього живого було в хатi Дмитра.
XVIII
Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тiло. Їдким
туманом парує болото, i крiзь мряку видно, як рожевiє на сходi - певне,
сонце сходить Югина поглянула на дiтей i раптом завмерла: бiля Ольги,
скрутившися плегеними кiльцями, лежить гадюка. Близькiсть небезпеки зразу
ж виводить молодицю iз зацiпенiння; вона, боячися навiть дихнути,
вiдступає назад, де мiж кущами вiльшаника то тут, то там чорнiють вогкi,
набубнявiлi штурпаки. Схоплюється руками за один, i вiн притишено хрупає в
землi, бiля кореня.
"Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись", - благає усе її тiло,
а в очах аж темнiє, бо вони бачать тiльки потворнi темнi кiльця гада.
З силою вдарила дрючком, i здалось, наче саме серце вискочило з грудей.
А потiм швидко загупала вузлуватим кiнцем по осоцi, не помiчаючи, як чорна
вода, замiшана дрiбними ниточками корiнцiв, заляпувала одiж i обличчя.
- Мамо, що ви? - прокинувся Андрiй i сторопiв, бачачи поширенi од
переляку, напруги i хвилювання великi потемнiлi очi.
- Ой, - схопилася за груди. - Так перелякалась, так перелякалась! - i,
кривлячись вiд огиди, вiдкинула палицею гадюку в болото. - Ходiмо, дiти
мої, подалi вiд цього проклятого мiсця.
- Куди ж пiдемо? - запитав Андрiй.
- В Майдани помандруємо. Нема моєї сили бiльше гноїти вас у болотах.
Чули ж, що померла дитинка Лукiяна Зарембовського.
- Її гадюка вкусила, - прокинулась Ольга, протираючи очi кулаками.
I мати тiснiше пригорнула дочку до грудей, мимоволi, з опаскою
подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхiтне кiльце.
- Я тобi так утечу, що не сядеш i не ляжеш. Всього iзсиню, як буза.
- Нема такого права, тату.
- Ти знаєш, як мати .наша буде журитися, - почав доводити батько.
I зразу дитячий голос повеселiшав:
- Я вже маму втiшив. Вони сказали, щоб недалеко вiд вас тримався. Все ж
може трапитися. А пiсля бою щоб разом прийшли додому. От що!
- Тьфу на вашу голову! I мале i старе заодно! - сплюнув лiтнiй
чолов'яга в короткiй свитинцi. - Ходiмо вже разом, причепо, бо
запiзнемось.
- Е? - ще недовiрливо протягнув хлопчик рокiв чотирнадцяти, не
наближаючись до батька. Але швидко зрозумiв, що його не обманюють, тому
зразу ж споважнiв i, притримуючи рукою ремiнь карабiна, широкими кроками
господаровито пiшов по галявинi, раз у раз перестрибуючи через
напiвобваленi задавненi щiлини.
* * *
Тепла зоряна нiч. Чути, як в темрявi зiтхає i плещеться рiка. А лiворуч
хвилею перекочуються шуми - то людська рiка, невидима i грiзна, попливла
усiма дорогами та без дорiг до настороженого мiста. Часом брязне зброя,
скрегне об камiнь пiдкова i з-пiд копита розквiтне гiлочка золотистих
iскор, схожих на кетяшину бузка.
Партизани, замiнувавши дороги i виставивши на них заслони, широко
охоплювали невелике сонне мiсто; околицi його перед самою вiйною
закрасувалися рiвною лiнiєю нових будiвель; тепер тут розташувалися
фашисти. Поперед будинкiв, на лузi, горбатилися дзоти; обпетлявши
черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережнi
схили. Партизани затискали мiсто так, як проходила крива дзотiв, але
основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок полiцiї i
комендатура. Перед їхнiми вiкнами лежали гнiзда хворосту: спасаючись
нiчного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухостоєм.
З шипiнням пiднялися три ракети i, опускаючись, вирвали з темряви
шматок обвислої кручi i людську постать з гвинтiвкою навпереваги.
Раптом сколихнулась нiч, загупала важкими кроками, розкотилася
стоголосим "ура". Задеренчали, заляскали пострiли. I чийсь несамовитий
крик роздирав темiнь пронизливо й довго.
Iз казарм, будинку полiцiї i лiсистого узбережжя Бугу невпопад
застрочили автомати, пiзнiше - кулемети i спалахнули купи сухого хмизу,
зубчасто пiдiймаючи вгору чорну приполу ночi. Вогонь яскраво освiтив
кривавi коробки будинкiв, що були загратованi рiдким лiсом, наче з хвиль
пiднявся високий берег, на якому бiгали, метушились i падали фашисти. Ось
частина їх добiгла до дзотiв, деякi заховались по будинках i мiцнiше
озвалися кулемети й мiномети.
Через широкий i глибокий рiв партизани швидко перекинули дошки i,
пiдстрибуючи, неначе перегойдуючись, побiгли ближче до будiвель. Ось один
зупинився на мить, похитнувся i впав на руки товаришевi, що пiдбiг iззаду.
I в цей час партизанськi мiномети ударили бiглим вогнем. Багрянi сполохи
виводками жар-птиць стрепенулися над будинками.
- Впору сипнули! Дуже впору! - зрадiв Созiнов, спiшившись бiля трьох
дерев. - Красиво б'ють!
- По-хазяйськи! - зупинив коня Дмитро, спостерiгаючи, як його партизани
залягали недалеко вiд будiвель, що вже починали нерiвно пiдiйматися вгору
хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепiння дерев.
Недалеко вiд них, тримаючись ближче до рiки, пробiгла з карабiном
Соломiя. Санiтарна сумка, набита медикаментами i полотном, неповоротко
пiдстрибувала, била дiвчину по ногах. Созiнов хотiв їй крикнути, щоб
верталась назад, але в цей час побачив, як дiвчина припала до партизана,
обережно вiдволiкаючи його в затiнок. Потiм на весь зрiст побiгла до групи
партизанiв, що вклинились мiж дзотами i палаючими будинками.
З домiв, що уже шумували вогнем, стрибали i вибiгали фашисти. Бiльшiсть
iз них падала недалеко вiд порога i вiкон, а тi, що вцiлiли, уперто
вiдстрелюючись, вiдступали до Бугу i маскувалися за деревами, аж поки не
залягли мiж товстими колодами сплаву.
Громохке заграли по колодах снаряди i мiни, i розщеплене дерево
пiдiймалося вгору з шматками закривавленого м'яса.
- За Батькiвщину! За Сталiна! - пiднялися партизани в атаку, на ходу
вганяючи в автомати воронi диски i заряджаючи нiмецькi протитанковi
гранати. Кинулась за ними Соломiя, але поруч хтось застогнав, i вона
нахилилась до пораненого.
- Ой, пече мене, сестричко. В грудях!.. - тяжко захрипiв молодий
хлопець з хвилястим русявим чубом.
Обережно пiдняла сорочку i здригнулася: куля попала партизановi нижче
соска, i з невеликої рани з силою витиснуло частину легенi, схожу тепер на
червоний дитячий кулачок. Вiдчуваючи приплив кровi до голови, метнулась
назад, мiж палаючими деревами знайшла парокiнну пiдводу, що саме пiдвезла
боєприпаси, уклала пораненого i наказала везти до санпункту, де був
хiрург. I знову побiгла наздоганяти партизанiв, що наближались до Бугу.
Коли мiномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них i
побiгли до рiки, вiдрiзаючи дорогу дiвчинi, що опинилась на пiвостровi,
утвореному Бугом i нешироким зарогом. Вiдстрелюючись на ходу, Соломiя
кинулась до рiки. Кiлька разiв просвистали бiля неї кулi, i вона з похилої
кручi покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, i в цей час по рiчцi
смачно зачмокав свинець. Тiснiше притуляючись до високого берега плечем,
обережно попрямувала до двох прип'ятих човнiв. Тримаючись за обшивку
бiльшого, тихо аж по груди увiйшла у воду i заховалася в гострому закутку
помiж човнами.
На кручi з'явилися двi чорнi постатi, i дiвчина, торкаючись скронями
обох обшивок, пригнула голову до самої води, густої i червоної.
Iще раз пролунало "ура", i резервнi роти з новою силою вдарили на
фашистiв.
Найжорстокiший бiй точився бiля колод i на пiвостровi. Дмитро наказав
своїм партизанам, що попали пiд перехресний кулеметний вогонь, вiдступити
вiд пiвострова, а сам iз штабним взводом помчав до Бугу. Бiля рiки усi
вершники спiшились, кручею спустилися вниз i побiгли до вислого рiжка, що
вiдчахнувся вiд берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з
берега на кручу пiдняли на плечах кулеметникiв, i вони зразу ж вдарили в
спину оторопiлому вороговi. На допомогу кулеметникам висипали автоматники,
i останньою вилiзла на пiвострiв, уся мокра i радiсно зла, Соломiя.
Заметалися вороги на вузькому клинi, а потiм отарою, переганяючи один
одного, кинулись у хвилi заводi, думаючи переплисти на той берег. I тодi
лiвобережнi кущi замерехтiли цятками вогнiв, обiзвалися пострiлами - шляхи
вiдступу були вiдрiзанi загоном iменi Ленiна...
Ясний зеленавоголубий свiтанок пiдiймався над берегами Бугу. Сонце ще
не зiйшло, але схiд уже горiв, мерехтiв i мiнився дорогим шиттям; дубовим
листом золотилися окрайцi хмар, i на притихлiй водi, що зараз нагадувала
велетенський щiльник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмцi, то
синьою чи голубою в стiнках правильного шестикутника.
Стихали пострiли.
Незабаром iз в'язницi висипали в самiй бiлизнi змарнiлi в'язнi,
обнiмаючи i цiлуючи своїх визволителiв. Якась жiнка кинулась до Дмитра.
Вiн, спiтнiлий i весь у землi, на мить одхилився назад, але на нього
поглянули такi щасливi голубi очi, наповненi сльозами i усмiхом, що вiн
рвучко нахилився до них i вiдчув на устах теплий солоний присмак.
- От i познайомились - партизан Дмитро Горицвiт, - усмiхнувся молодицi,
бачачи, як в її очах мерехтять червонi вiдблиски пожежi.
- Щасти тобi, Дмитре, зустрiтися i зi своєю дружиною, - стисла йому
руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце.
- Коли б то так, - замислився.
- Дмитре Тимофiйовичу! - пiд'їхав до нього Тур. - Вiтаю з цiлковитою
перемогою над ворогом. Нашому загоновi i вам особисто висловив подяку
представник штабу партизанського руху.
- Спасибi!.. Убитi в нашому загонi є?
- Два. Чотири поранених. Є вбитi i в iнших загонах Втрати фашистiв -
шiсть сотень. Можна сказати, район звiльнено.
Обминаючи трупи ворогiв, обвугленi головешки дерев, пащi пнiв, що,
неначе вигнутi кривавi плахти, гаряче дихали вогнем i димом, Дмитро поїхав
до своїх партизанiв.
XVI
Дiставши вiд штабу партизанського з'єднання триденний вiдпочинок,
Дмитро повiв загiн у село Погорiле, що мальовниче розкинулось на крутих
пагорбах понад Бугом.
Сонце, трохи посвiтивши зранку, тепер зайшло за хмари i широкими
прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному свiтлi все
навколишнє окреслювалось чiтко i рельєфно, неначе i дальнi хати, i
хвилястi вишняки, i примхливi лiнiї Бугу, i корови в долинi були
вирiзьбленi iз каменя. Зрiдка на луги падав просвiток, i тодi здавалось,
шо латаття i незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогнi.
По дорозi промчало авто, переповнене партизанами. З кабiни весело
виглянув Пантелiй Жолудь, гукнув комусь:
- Додому хлопцiв везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина
пройти двiстi-триста метрiв, як зачмихала i зупинилась. Жолудь вискочив на
землю, посварився на когось у кузовi.
- Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бiсу в зуби поїдете,
а не додому. Доведеться пiшки чимчикувати. Увесь "шик" пропав.
- Чого ти, Пантелiю, скрипиш, як немазаний вiз. Залий бак моїм трофеєм.
Спирт - перший сорт, - промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з
кузова велику сулiю.
- Шкода такого добра, - пожалiв хтось iз тих, хто випити не дурень.
- Добрячий спирт, - нюхнув Пантелiй i зажурено похитав головою: - Таке
добро виливати аж серце не на мiсцi...
Проте вилив рiдину в бак - хотiлося на машинi приїхати в село. Знову
зачмихало, загурчало авто, i воїни з пiснею помчали до своєї рiднi, жiнок,
батькiв та дiтей.
Деякi партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках
пiдiймались на крутi пагорби i зникали в полумисках зелених долин, у
вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квiту. I поки
дiйде вояк до своєї хати, за ним уже пiвсела прямує, розпитуючи про життя
бойове, друзiв, свою рiдню. I дивися, якась мати бiжить назад селом додому
- може уже її син прийшов. А он якась жiнка, почувши важку звiстку про
смерть чоловiка, побiлiла, схопилась руками за серце, притулилась до плота
i завмерла в тiй скорботi, коли небо i земля темнiють в очах.
На царинi села Погорiле партизанiв перейняли селяни хлiбом-сiллю.
Скинувши шапку, шанобливо поцiлував Дмитро високий хлiб, передав
комiсаровi. I, вдивляючись в щасливi обличчя людей, в оту живу рiзнобарвну
хвилю, що забила всю вулицю, в отi захопленi оченята дiтвори, що
повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квiтучi гiлки дерев,
вiн чув, що спокiйна радiсть сповивала все його тiло, як цвiт сповивав
село.
Не раз у життi, досхочу напрацювавшись на полi, вiн, лежачи на возi чи
просто на стернi, вiдчував солодку хвилюючу утому. Вiдпочиваючи, спiвало
тiло, нахилилися над ним свiти, М'яко мерехтiли великi зорi, i далина була
така принадна i зрозумiла, як дiвоча пiсня в жнива.
Отак i тепер спокiйно, урочисто i трохи сумовито було на душi. Радiсть,
що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вiрилось:
вiдшукається його сiм'я, i до нього пригорнуться дiти, як он до того
високого партизана, що, посадивши на плечi дiвчинку, в супроводi щасливої
молодицi i цiлого виводка малят прямує подвiр'ям до хати. I всмiхнувся,
коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.
Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстiж вiдчиняли
ворота i, не зачиняючи їх, так i йшли з партизанами до хат. I в тому
простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха
усмiшка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.
"Як ми заживемо пiсля вiйни єдиною сiм'єю. Все дрiб'язкове вимететься з
людської душi, поглибшають, покращають i любов, i почуття, i життя, як
свiт пiсля грози..."
Та й тепер Дмитро щоденно помiчав, наскiльки морально пiдносились люди,
що пройшли через рiки страждань, щоразу дивилися смертi у вiчi. По-новому
вiн бачив дружбу, любов до своєї землi, любов до коханої дiвчини, жiнки...
Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Ранiше обнiмав свiт лише своїми
руками, а тепер охоплював його ще й думами, усiм серцем, бiльше турбуючись
за людську долю, нiж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай
невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвiр'я i
хата. I iнше розумiння було вiддаленим, книжковим, лежало, як незмiрна
глибiнь.
Тепер вiн крiпко пiдводився над тим притьмареним обмеженим свiтом, i
життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось iз
життям людей; поєдналося не сiро, як у того, хто хоче заховатися вiд
допитливого i правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистрiнi
рiзнобарвнi живi струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорiв i
не втрачаючи своєї особистої принади.
Коли була виставлена варта i всi партизани розмiстились по хатах, до
Дмитра i Созiнова пiд'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освiчувалось доброю
усмiшкою.
- Дмитре Тимофiйовичу, я вам зараз не потрiбний?
- Як так може бути, щоб комiсар був менi не потрiбний? - примружився,
розумiючи, що Тур хоче їхати до Соломiї - вона ще зранку пiшла до батька.
- Що будемо робити? - зразу споважнiв комiсар.
- Та їдь уже. Вiдпочивай до ранку, а потiм приймеш командування
загоном: я з начальником штабу навiдаюсь до свого села. Так? - подивився
на зосереджене обличчя Созiнова.
- Поїдемо! - кивнув головою начальник штабу.
Тур попрощався iз ними i, пригинаючись, щоб не зачепитись за гiлки
дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потiм на мить з'явився на крутому
пагорбi i раптово зник з очей.
Зiтхання мимоволi вирвалось iз грудей Созiнова. Дмитро без слiв розумiв
його почуття. I хоч як йому хотiлось заспокоїти хлопця, проте не випустив
нi пари з уст, - не тому, що нiчого заспокiйливого не мiг знайти. Тепер
вiн уже глибше розумiв сплетення людських почуттiв, але вважав, що
торкатися до них, хай навiть досвiдченою рукою хiрурга, однаково неприємно
i боляче.
"Час - найкращий лiкар в таких випадках. Час... i друга дiвчина. Клин
клином вибивається", - вiйнула над ним давнина молодостi, i здалося, що
наче сто рокiв пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився
i запам'ятався до цього часу.
На всiм скаку до них пiдлетiв Симон Гоглiдзе i, блискаючи дрiбними
чистими зубами, повiдомив:
- Недавно налетiли на мiсто три "драбини". Рештки фашистiв
повискакували на майдан. А "драбини" давай їх поливати з кулеметiв -
думали, то партизани господарюють.
- Куди ж розбiглися рештки? - запитав Созiнов.
- У лiсок. Там їх тепер виловлює загiн iменi Ленiна. Обижаються хлопцi,
що не воювали сьогоднi.
- Чого, чого, а навоюватися iще встигнуть, - задумливо вiдповiв Дмитро.
- Твоя правда: на войнi навоюєшся, - погодився начальник розвiдки.
В'їхали на подвiр'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гнiздо
ластiвки, прилiпилась бiля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи,
спускався навислими зморшками до Бугу.
- Ощасливте нашу домiвку, - вклоняючись, пiдiйшла до них немолода жiнка
в старенькому полотняному сачку.
Увiйшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зiллям, i Созiнов
зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жiнка попередила його:
- Умивайтеся звiдси, - поставила великий глиняний полумисок.
- Чи не чари нам приготували? - засмiявся Созiнов.
- Це рiчкова бистра вода. Щоб завжди були краснi i дужi, як вода.
Умивайтесь, синочки, - любовно подивилась на партизанiв i зiтхнула.
* * *
Гармонiя грала, а потiм i пiсня озвалася. Заслухалася, замислилася
жiнка на порозi, перебираючи руками полинялий старенький фартух.
- Чого запечалились? - увiйшов у двiр Дмитро.
- Оце тiльки й ожило село в цi години. I дивно, i чудно слухати пiсню.
Аж не вiриться, - подивилася молодиця великими сумовитими очима.
Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червонiла i темнiла рiка,
задимiлись береги, i човник на хвилях перегойдувався, летiв, мов чорний
нирок. Вулицею лунко проклепали пiдкови, i партизан на рослому конi,
перехрещений кулеметними стрiчками, опоясаний вiнком гранат, велично
злетiв на крутий пагорб, а потiм заховався за стiною порожевiлого квiту...
Дмитро уже знав життя своєї господинi. Нiчим воно не вiдрiзнялося вiд
горя тисяч жiнок...
Може колись новi поколiння, щасливi з колиски й до домовини, з подивом
i повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину
Iванiвну Руденюк, що народилась на панському полi, знайшла свою долю на
вiльнiй нивi i померла вiд кулi лиходiя за те, що варила їжу партизанам...
Чоловiк її i старший син пiшли в 1941 роцi захищати Батькiвщину.
Одержала вiд них кiлька коротких листiв, якi й досi десь лежать, а може i
зiтлiли в землi... бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тiльки
чорнiють з червоного грунту обгорiлi пiдвалини...
Далi вiйна покотилась на схiд, i замiсть листiв тепер тiшили жiнку лише
сни, коли бачила у них дорогi обличчя. Старшу, сiмнадцятилiтню дочку убили
фашисти, - втiкала iз неволi додому. Тричi забирали її в проклятий край, i
тричi утiкала з дороги.
- Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої
костi в своїй землi, - говорила вона.
Катерина на своїх руках донесла вночi з царини вбиту дочку. Сама
викопала яму в садку, сама й заховала пiд вишнею, не насипаючи високого
горбка, бо лиходiї заборонили прибирати тiло дiвчини - хай iншi бояться
втiкати. Тiльки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її.
Прийнявся пiдрiзаний дерн, розрiсся, як горе материне. Залишилась лише з
п'ятилiтньою Галиною... Аж ось i вона бiжить з вулицi, головастенька,
проворна, очi довгастi з смiхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє
руки, i дiвчинка довго ; кружляє по подвiр'ї, аж поки не опиняється на
могутнiх плечах.
- Дядя Митя! - смiючись, охоплює рученятами голову Дмитра.
- Тьотя Галя, - в унiсон вiдповiдає.
- Я не тьотя, - заперечує дiвчинка.
- А хто ж ти?
- Я Галя.
- Хто ж тобi такого наговорив?
- Сама знаю.
- А ще що та знаєш?
- Що ви Гiтлера уб'єте. Правда, дядю Митя?
- Правда, тьотю Галя.
- Я не тьотя.
- А хто ж ти?
- Я Галя.
--- Хто ж тобi такого наговорив?
- Нiхто! - розгадує дiвчинка, що з неї насмiхаються, i ображено
вiдкопилює губи.
- Ну, коли не признаєшся - викину на хату!
- Не викинете, - впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах i мiцнiше
охоплюючи голову Дмитра.
- Чому?
- Бо ви добрий, дядю Митя... Таким i мiй тато був. I цi наївнi слова
водночас бентежать i болем наливають душу Дмитра.
Осiдлавши коня, поїхав iз Созiновим перевiряти варту: боявся, щоб на
радощах не хильнули зайвого хлопцi. Потiм. завернув на майдан, де грала
гармонiя i молодi партизани так кружляли з дiвчатами, що пил та вибитий
спориш високо злiтали вгору. А старшi готувалися завтра виїжджати в поле:
орати вдовам i партизанським та червоноармiйським родинам. На подвiр'ях
бряжчала упряж, залiзо, лунко озивалися партизанськi голоси:
- Хiба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася,
чепiги поламалися.
- Ех, аби трактор... хоч би побачити...
- Ти, браток, тракторист?
- Та нi, кулеметник...
- А був?
- Бригадиром тракторної...
- Як земля увечерi пахне.
- На врожай...
XVII
Вранцi попрощалися iз Туром, виїхали з подвiр'я.
В долинах спiвали струмки, i кожен iз них мав свiй голос. На крутих
пагорбах дивовижними брамами злiтали i опускались додолу напiврозквiтлi
яблунi, оповиваючи усе село. Навiть променi сонця, процiджуючись крiзь
яблуневий цвiт, ставали блiдiшими i м'якшими.
За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кiстяками мертвих
дерев, i виїхали за село.
Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небi,
заваленому бiлими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотнi дзвiнкiв
крихiтнi жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, бiля
заводi керкнула чапля, а потiм загув водяний бугай. З верболозу кимсь
наполоханий важко злетiв куцохвостий крижень i, неначе осколок, з фуркотом
впав у заростi. На бистрiнi викинувся сом, i довго по водi аж до самого
берега розходились широкi круги.
Праворуч луги круто пiдiймалися вгору, i рудi обвiтренi пагорби,
покритi рiдким чагарником i травою, красувалися зморшками i глибокими
рубцями, як бувалi в походах вояки.
На пагорбах бiлiли невеличкi хати, а в долинах тiснилися кучерявими
отарами скам'янiлi верби. I раптом один вибалок до самого Бугу задимiвся
червоною рiкою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долинi
щiльно i невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку пiддашком приклав до
очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.
"Бузькiв огонь цвiте, - нарештi зрозумiв, але тривожне порiвняння довго
iще стискало серце: - отак наша кров тече".
В сусiдньому селi їх зупинив загiн самооборони - селяни, озброєнi
мадьярськими "пушками", берданками i допотопними кремнiвками.
Небезпремiнно бажаючи показати свою владу, вони хотiли повести командирiв
до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але,
розговорившися, подобрiли i попросили, якщо є, набоїв до рушниць.
- Якими ви стрiляєте? - показав Дмитро на мадьярську гвинтiвку.
- Якими доведеться, товаришу командире. При наступi на мiсто стрiляли
нашими. Трьохлiнiйними краще - набiй менший. Куля летить, фурчить, фашисту
страху цiлий мiшок нагонить: за мiну вважає, - весело, скромовкою промовив
вугластий чорнобородий селянин.
Чим бiльше наближалися до села, тим сильнiше хвилювався Дмитро.
Спогади, передуми, передчуття так налiтали на нього, що аж одхилявся
назад, неначеб у груди бив мiцний порив вiтровiю. Здавалося, що з роками
повиннi були улягтися почуття, як пiсля повенi рiка, що увiйшла у береги,
мала б зменшитись гострота болю i радощiв, а переживання - поступитися
перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у
такого стриманого чоловiка, як Дмитро. Iнодi й самому здавалось: вiн
стiльки пережив, стiльки побачив лихого i страшного, що душа його бiльше
не зможе вмiстити в собi тих дивних хвиль, якi сповнюють очi, серце i
розум новим багатством i красою. Одначе то тiльки здавалось.
Досить було короткого вiдпочинку, досить було зiткнутися з наболiлими
людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все
людське тривожить i радує.
Дужче забилося серце, коли попереду дрiбними димчастими кучерями почав
повiвати рiдний шлях. Неначе з побратимом, привiтався iз ним. Бiльше не в
силi стримати хвилювання, потрiпав Орла по шиї, i той, прищулюючи вуха i
розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась
перепиняти їм путь, але зразу здивовано i радiсно пiзнала Дмитра. Хотiлося
зiскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовiрним зусиллям стримав
себе: що ж йому тодi робити, коли нiкого нема дома? Вклонився селянам i
поскакав далi.
Созiнов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом i радiстю пiзнавав це
село, пригадав образ незнайомої жiнки з дочкою, що лiкувала йому рану. Ось
i хата її показалась на розi.
"Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте", - неначе зараз почув
мелодiйний голос русокосої дiвчини.
- Дмитре Тимофiйовичу! Рiдня моя тут! - гарапником показав на Мартину
хату.
- Яка рiдня? - здивувався i в уявi побачив Марту такою, якою вона була
у млинi.
- Одна жiнка тут менi рану перев'язувала. Як її?
- Марта Сафронiвна?
- Вiрно Заїдем до неї?
- Заїжджай Я пiзнiше прибуду. Про своїх довiдаюся. Коли довго не буду -
розшукаєш мене.
Бiля самих ворiт вiн побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершникiв.
Вона його, видно, не пiзнала, бо навiть з мiсця не ворухнулась. А коли
Созiнов зiскочив на землю, молодиця пiшла йому назустрiч...
Дмтро летить тихими вулицями. Ось i його подвiр'я шумує дрiбним
свiтлозеленим мереживом молодого тополиного листу, бiлою хвилею
пiдiймається розквiтлий сад. Орел легко перескакує рiв, i Дмитро, уже не
чуючи ваги свого тiла, притримуючи рукою шаблю, бiжить до своєї хати, що,
здається, сама, похiтуючись, наближається до свого господаря.
Мертво навкруги, тiльки вiтрець лель-лель колише дерева, осипає цвет.
Бiля порога згустком кровi червонiє округлий розбитий замок, дверi забитi
лише невеличким кiлком. Рвучко зриває з прибою клямку i входить у хату.
Пусiкою вiють осиротiлi стiни сiрий пил пухнастою скатеркою застелив
стiл що стоїть посеред хати, зiв'яли на вiкнах неполиванi вазони, а з
пiдлоги, мiж двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травицi.
Промiнь сонця гойдався на свiтлому зелi, засновував його тоненькою, ледве
вловимою теплою пряжею.
Оце i всього живого було в хатi Дмитра.
XVIII
Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тiло. Їдким
туманом парує болото, i крiзь мряку видно, як рожевiє на сходi - певне,
сонце сходить Югина поглянула на дiтей i раптом завмерла: бiля Ольги,
скрутившися плегеними кiльцями, лежить гадюка. Близькiсть небезпеки зразу
ж виводить молодицю iз зацiпенiння; вона, боячися навiть дихнути,
вiдступає назад, де мiж кущами вiльшаника то тут, то там чорнiють вогкi,
набубнявiлi штурпаки. Схоплюється руками за один, i вiн притишено хрупає в
землi, бiля кореня.
"Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись", - благає усе її тiло,
а в очах аж темнiє, бо вони бачать тiльки потворнi темнi кiльця гада.
З силою вдарила дрючком, i здалось, наче саме серце вискочило з грудей.
А потiм швидко загупала вузлуватим кiнцем по осоцi, не помiчаючи, як чорна
вода, замiшана дрiбними ниточками корiнцiв, заляпувала одiж i обличчя.
- Мамо, що ви? - прокинувся Андрiй i сторопiв, бачачи поширенi од
переляку, напруги i хвилювання великi потемнiлi очi.
- Ой, - схопилася за груди. - Так перелякалась, так перелякалась! - i,
кривлячись вiд огиди, вiдкинула палицею гадюку в болото. - Ходiмо, дiти
мої, подалi вiд цього проклятого мiсця.
- Куди ж пiдемо? - запитав Андрiй.
- В Майдани помандруємо. Нема моєї сили бiльше гноїти вас у болотах.
Чули ж, що померла дитинка Лукiяна Зарембовського.
- Її гадюка вкусила, - прокинулась Ольга, протираючи очi кулаками.
I мати тiснiше пригорнула дочку до грудей, мимоволi, з опаскою
подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхiтне кiльце.