Страница:
дiї злилися в одне з найдорожчими помислами, що з такою чистотою
прокинулись ще в роки ранньої юностi.
Розстрiлявши всi набої, Созiнов вихопив шаблю, i в цю ж мить тупий бiль
обiзвався у правiй нозi: наче хтось сухим деревом вдарив нижче колiна i
струсонув колiнною чашечкою. Гойднувся свiт перед очима, i кiнь, шкура в
якого перекочувалась до самої гриви, почав з зiтханням обережно опускатися
на колiна.
Созiнов устиг вийняти ноги iз стремен i вiдповзти осторонь. Почув
неприємну вогкiсть у серединi чобота i побачив, що снiг почервонiв,
увiгнувся i став осiдати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу.
Коли лiворуч почав пiвколом заходити загiн пiд командуванням Дмитра,
ворог став швидко вiдступати. Один здоровило в дубленому червоному
кожушку, тiкаючи, спiткнувся, упав на снiг, пiдвiвся i знову упав.
"Як смертi боїться. Переляк такою деревиною кидає". Дмитро натиснув на
ворога конем i, вже вихопивши шаблю, помiтив, що йому прямо в вiчi,
похитуючись, дивиться крихiтний отвiр карабiна.
Дзвiнко, нiби в самому вусi, задзвенiв пострiл, оглушив Дмитра. I знову
великi пальцi здорованя судорожно вчепилися в запiтнiлий затвор. На
перекошеному шпаристому обличчi розливалася драглиста бiлизна, по лобi
котились великi краплини поту, i лютi сльози блищали в очах. Iще раз
приклад пiдскочив до плеча. I в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом
на себе, навскiс рубанув шаблею по широкiй ослаблiй шиї.
Криця з трускiтом пересiкла ключицю i розчепила грудну клiтку. Почувся
схлип. На яскравочервоному кожушковi зразу замигтiла крива смуга, i кров
задзюрчала на снiг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснутi
сльозини i обривались на почорнiлiй овчинi.
I раптом у глибинi лiсу Дмитро побачив, як на санках, пiдвiвшись на
весь зрiст, пролетiв Карпо Варчук.
"Ось кому ти душу запродав!" - Шаленiючи, пустив навскiс Орла. Але
чуття командира заставило його подивитись навкруги.
Помiтив, як кiлька полiцаїв обсiли Пантелiя Жолудя, i з лютим болем
Дмитро повернув коня на чорний клубок тiл, що в лихiм двобої кружляв помiж
деревами. А санки ще кiлька разiв мигнули бiля дороги i зникли в ярку...
Пiсля бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав
Созiнов. Куля роздробила начальнику штабу кiстку i вийшла навилiт,
розшматувавши при виходi литку.
Обережно сiв Дмитро бiля пораненого.
- Так що не доведеться менi поїхати з вами, - стримуючи бiль, блiдою
усмiшкою стрiнув його Созiнов.
I Дмитро з подивом помiтив: очi в Михайла сiяли таким широким i
могутнiм сяйвом, що в ньому розтоплювалось чуття болю. Пiдсвiдоме
догадався: воїн переживає щось подiбне до того, що переживав вiн, Дмитро,
коли був поранений шпигуном в Городищi.
"Радiє, що Тура врятував... Яка силища у хлопця! Яснець.
Справжнiй яснець!"
Увiйшов закурений, почорнiлий Тур.
- Мiша, дружок!.. Спасибi... Вирвав з лапищ костомахи.
- Досить, Саво... То нам по наркомiвськiй нормi положено.
- Зараз Соломiя тобi яблук принесе.
- Яблука доспiли, яблука червонi, - продекламував Созiнов. Хвиля
яскравого сяйва не зменшилась в його очах.
- Товаришу командире, комiсаре, прийом закiнчився до наступного тижня.
- обережно випроводив їх з землянки молодий фельдшер.
IX
Ударили лютi холода. Лунко стрiляло приморожене дерево, а паморозь
заткала усi лiси дивовижними iскристими парусами. На сонцi вони рожевiли,
горiли i переливалися холодними вогнями. Увечерi сплетене галуззя
мерехтливим неводом затягало безкраї синi плеса, i в прорiхах трiпотiли
великi зеленкуватi зорi. Стужа кучерявими пасмами покривала коней,
забивала нiздрi драглистим льодом. Чавунно почорнiли обличчя партизанiв, а
очi, напiвприкритi пухнастими повiками, звузились i тому, здавалось, мали
значно довший розрiз.
- Померзли, хлопцi? - розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.
- Можна терпiти, товаришу командире, - ледве розплiтаючи заснiженi вiї,
вiдповiдав Кирило Дуденко. - От тiльки бiда - з-пiд сiдла пiдвiває, спасу
нема.
- Гляди, не приморозь штанiв, - лукаво косився Пантелiй i потiм
додавав: - У лiсах теплiше. Це б на полi - душу виїло б. Ми за галуззям
заховались вiд морозу, як циган у ятерi.
У глибоких вибалках, де було затишнiше, пiдгодували коней; тупцюючи i
пiдштовхуючи один одного плечима, трохи розiгрiвалися i знову їхали
вузькими просiками, нев'їждженими дорогами, обминаючи села i хутори. Iнодi
Дмитровi здавалося, що вiн заблудився в цьому лiсовому заснiженому свiтi.
Тодi виймав з польової сумки карту, лягав прямо на снiг i довго звiряв
маршрут, пригадуючи усi прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На
картi, знайденiй в убитого фашистського офiцера, всi назви визначалися
латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, i вже через
три днi поволi читав i перечитував карту.
- Дмитре Тимофiйовичу, ти природжений лiнгвiст. Чи не думаєш мови
вивчати? - смiючись, запитав його тодi Тур.
- А що воно означає "лiнгвiст"?.. Ага... Закiнчиться вiйна, чого
доброго, i справдi вiзьмусь за книги... Не тiльки про сiльське
господарство чи художню лiтературу читатиму.
Зрiдка натрапляли на лiсорубiв, з насолодою грiлися бiля багаття,
розпитували про життя, i командир не без гордощiв вiдзначав, що нi разу ре
збився з дороги.
Чим ближче пiд'їжджали до Славногородецького чорнолiсся, тим бiльше
Дмитро непокоївся, хвилювався i дужче поспiшав до завiтної землi,
забуваючи, що треба було б подбати про вiдпочинок людей i коней. Хотiлося
скорiше зустрiтися, об'єднатися з великою силою, що орудувала в сумiжнiй
областi, щоб дужче громити ворога.
Неначе до рiдної сiм'ї, тягнуло Дмитра до своїх братiв. Розумiв, що з
великою родиною легше буде його загоновi, поширшають бойовi дiла,
твердiшою стане пiд ногами уся земля.
Перед смерком, коли навколишнiй свiт за деревами почав звужуватися, а
самi дерева поблизу стали збiльшуватися, заїхали в лiсництво; воно стояло
бiля двох невеликих озер, передiлених свiтлою лiнiєю дороги. Тихий повiв
сутiнкiв нiжно лягав на заснiженi будiвлi i казково зм'якшував їхнi обриси
чи то синiми тiнями, чи то прозорим пилком, що розсiвався з обважнiлого
гiлля.
На тихий стук у вiкно вiдчинилися хатнi дверi i почувся низький,
обвiтрений голос:
- Хто там?
- Впускай, господарю, лiсових гостей. Душа наскрiзь замерзла! -
обiзвався Пантелiй Жолудь.
Невисокий широкоплечий лiсник з напiвсивими вусами, що зливалися з
чорною бородою, вiдкрив сiни.
- Заходьте, хлопцi.
- Заходимо, господарю. Як у вас - поганi всякої не водиться?
- Хто ж ви будете?
- Партизани, справжнiсiнькi.
- До ранку зможете вiдпочивати спокiйно, поки не почнуть десяцькi
гонити на роботу селян.
Впевнено i гордо повiв лiсник коней у покриту дранкою стайню.
- Овес знайдеться у вас? - кинув навздогiн Дуденко.
- Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна вiдшукаю, аж
дзвенiтиме, - промовив з-за плеча. Несподiвано хороша усмiшка освiтила все
його обросле, замкнуте обличчя.
У хатi Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик.
Господиня на жорнах меле ячмiнь, бiля неї в однiй сорочцi стоїть
невеличка, рокiв шести, дiвчинка.
- Оце ж при "нових порядках" такi новi млини понаставали, - показує
рукою на жорна Максим Петрович. - Не життя, а одна розкiш: на жорнах мели,
у ступi товчи, веретеном пряди, на верстатi тчи, без солi їж, слiзьми
умивайся, а рукою втирайся. До самої татарщини вiдкинув фашист наше життя.
Пiсля вечерi Дуденко сiв бiля каганчика писати вiршi. На його
зосередженому виду вже мiнилися зморшки i тiнi, заворушилися по-юнацьки
свiжi уста... До воїна почали стiкатися його надiї i друзi, широко стали
розстелятися сподiвання, i навiть вбитi партизани приходили до нього,
мiцнiше оживаючи в серцi, анiж на нiздрюватому, вогкому паперi. А коли
знаходилися вiрнi слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося,
наче саме щастя пересновувало його.
Пантелiй потупцював бiля Кирила, кiлька разiв заглянув через плече,
потiм щось пробурмотiв про "музу, панночку парнаську", що категорично
перебазовується в партизанськi лiси, i простягнувся на розстеленому по
пiдлозi околотi соломи.
Дмитро пiдiйшов до мовчазної дiвчинки, пiднiс її на руках, i вона
довiрливо приторкнулася чорною голiвкою до його грудей.
- Як тебе звати?
- Оксана.
- А де твої батьки?
- Фашисти убили, - на блискучих очах дiвчинки майнув жах i заiскрилися
сльози.
Зашерхлими губами поцiлував дiвчинку в невисокий лобик i з тяжким
почугтям опустив її на землю. Вiн боявся що-небудь сказати, щоб не
вразити, ще бiльше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, лiг
спати бiля Пантелiя.
- Дмитре Тимофiйовичу, ви б на лiжку лягли. Прямо аж совiсно менi. Є ж
мiсце, такi гостi... - бiдкалась господиня.
- Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно i краще i вiрнiше. Не
перини, а землю чути пiд собою, - заспокоїв лiсничиху.
Уже почав дрiмати, коли почув тихенький приторк до плеча.
- Дядю, ви не спите? - нахилилася над ним дiвчинка.
- Нi, не сплю.
- Розказати вам, як фашисти вбили моїх тата i маму? - зручнiше
умостилась на соломi, тримаючись рукою за Дмитрове плече.
- Розкажи, дитино, - зiтхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку
постать. Вiн не звик, щоб невеликi дiти, здебiльшого соромливi i несмiливi
з малознайомими людьми, розповiдали про своє життя.
Оповiдання дитини, безпосереднє i страшне, з тими деталями, якi оминув
би дорослий, тяжко вразило Дмитра.
- Влiтку до нас у село приїхали фашисти, як їх звуть, забулася...
- Гестапо?
- Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось iнакше. У них на рукавi таке
вишиття, як двi гадючки, а на кашкетах - смерть. Страшнi, страшнi.
- Вiйсько СС?
- Еге ж, вiйсько есес, - закивала головою. - От i почали вони
розстрiлювати людей, бо через наше село партизани проходили, людям зерно
пороздавали... Мої батько, i мати, i тiтка встигли вскочити в лiс. Тато
мене на руках нiс. Але нас наздогнали фашисти на мотоциклах i почали
стрiляти. Спочатку упали мама, потiм тiтка, а потiм - вже й не пам'ятаю.
Прокинулась я пiсля полудня. Бiля мене лежить тато, трохи далi - мама, а
ще далi на горбочку - тiтка. Почала я їх гукати - нiхто не озивається.
Тодi у мене i ручка заболiла. Подивилась я, а вона вся в кровi. - Дiвчинка
закасала рукав, i Дмитро побачив бiля лiктя синiй шрам.
- Як не просила маму, тата, щоб вони встали, а вони не встають. Тодi я
ще не знала, що вони вмерли насправдi, - i знову сльози блиснули на
великих засмучених очах. - Спала я коло мами. Пiд їхню руку голову покладу
i сплю. Їла ягоди - їх багато у лiсi було: нiхто не збирав. Потiм тiтка
такi великi зробилися... Я пiшла лiсами - дорогою боялася, щоб фашистiв не
зустрiти. В лiсi мене i знайшов Максим Петрович.
- Ходiм, Оксанко, спати. Ти де будеш - на печi зi мною чи на лiжку? -
запитала лiсничиха.
- Iз вами, - тихо вiдповiла дiвчинка i затупала босими нiжками по
пiдлозi.
Довго не мiг заснути Дмитро, уявляючи, як жила Оксана бiля убитих
батькiв. Потiм думки переносили його до сiм'ї i знову на обважнiлих крилах
вертались до дiвчинки.
"Вiдiллються тобi, враже, сирiтськi сльози. Де б не заховався - з-пiд
землi знайдемо тебе", - шептав потрiсканими устами.
Нарештi Дуденко погасив свiтло, поклав в узголов'я автомат,
простягнувся на пiдлозi i незабаром заснув. Тiльки .один Максим Петрович
не лягав, часто виходив на двiр, пильнуючи дороги i коней, та, наче
подорожнiй, стукала у вiкно обмерзла гiлка плакучої берези.
* * *
Надвечiр напали на глянсуватий слiд полозкiв. Помiж глибоко втиснутими
колiями хвилясте покрутився пунктир побурiлих, заморожених краплин кровi.
Дмитро скочив з коня i довго придивлявся до неширокої дороги,
затиснутої з двох бокiв обважнiлим чорнолiссям. Подекуди на снiгу валявся
невеликий жмуток пашi; потiм Дмитро знайшов кiлька закривавлених,
зморожених в одно, шорстких шерстинок i догадався, що на санях лежали
убитi свинi.
- Напали, здається, на слiд! - скочив на Орла i, сторожко озираючись по
боках, поїхав попереду, тримаючи напоготовi автомат. Кiнь грайливо
танцював по снiгу, вигинаючи голову до свого господаря. Недалеко вiд
дороги Дмитро побачив обморожену, дельовану криницю, бiля неї лежало
вiдро, недбало гадючився мотузок. В цей час iз березняка вийшов дiд з
батогом в руцi i гвинтiвкою за плечима. Побачив вершникiв i чимдуж
пустився назад в березняк.
- Дiду, почекайте! - гукнув Жолудь. Але старий тiльки спритно, не по
лiтах, запетляв помiж деревами, голосно кричачи:
- Шпигуни! Шпигуни!
Незабаром iз лiсу повискакували рiзно вбранi партизани; бачачи, що
вершники не збираються нi втiкати, нi вiдстрелюватись, кинулись до них,
безцеремонне почали зсаджувати з коней.
- Шпигунiв затримали!
- Чом їх пост не перепинив?
- Попались, сукини сини! - загомонiли партизани.
- Ану втихомирся! - злегка вiдштовхнув Пантелiй високого чорноокого
партизана, коли той хотiв зiрвати з нього зброю.
- Я тебе втихомирю! - вiдрiзав високий воїн.
- Товаришi партизани! Погано гостей зустрiчаєте, - спокiйно промовив
Дмитро.
- Чого вiн нам баки забиває? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз i
погибель, - пiдняв чорноокий гвинтiвку на Дмитра.
- Ану помовч, розумнику. I не бався своєю лялькою. Вояка найшовся! -
Дмитро так визвiрився на нього, що чорноокий, подумавши, неохоче опустив
гвинтiвку прикладом у снiг. - Товаришi партизани, ми приїхали до вас.
Хочемо влитися у ваше з'єднання, яким керує товариш Iван.
I Дмитро коротко розповiв про свiй загiн та про зустрiч з партизанами
iз загону iменi Ленiна.
Пiсля цього настрiй у всiх змiнився. Уже нiхто не вигукував образливих
слiв, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи зброї, супроводили в
березняк; до табору не повели, чекаючи представника вiд штабу з'єднання.
Швидко опускалися зимовi сутiнки - синi на прогалинах, чорнi пiд
деревами i голубi на високих шапках дерев; пiд ногами рiзкiше заскрипiли
снiги.
З глибини лiсу збiльшенi сутiнками вийшли чотири чоловiки. У
переднього, рослого, була тверда, не лiсова похiдка, на грудях висiв
автомат, а з-пiд неглибокої вушанки вибивалося розкiшне, переплетене
памороззю пасмо кучерявого волосся.
Дмитро насторожився, не спускаючи очей iз цього партизана. Неяснi
спогади глухо заворушились у пам'ятi. Щось було знайоме в широкiй прямiй
лiнiї плеч, мiцнiй похiдцi, в русi руки, якою вiн вiдкинув iз високого
чола непокiрний чуб. I враз аж трусонуло мозок, затемнило очi. '
- Iване Васильовичу! - розриваючи коло, кинувся вперед.
- Дмитро! Дмитро Горицвiт! - Кошовий зрадiло зупинився на мить, потiм
прискорено ступив уперед i, навхрест охопивши руками Дмитра, мiцно стиснув
його в обiймах.
Тричi поцiлувались, вiдхилились назад i знову поцiлувались. Од радостi
в Дмитра перехопило подих, задзвенiло у вухах, а серце так загупало, що
здавалось - неначе хтось у сусiдньому кварталi рубає лiс. Затуманеним
зором вiн бачить осмiхнене обличчя Кошового, веселi жмурки в очах, i
шматок сизого неба в прорiзi дерев, i серп мiсяця, що заходить за хмару, а
може то зовсiм i не хмара, а вiття щедро сипнуло памороззю, бо знову
мiсяць виплив на невелику чисту ополонку.
- Оце так зустрiч! - не знаходить Дмитро слiв, щоб висловити свою
радiсть, i не чує, як з-пiд сплетення заснiжених вiй виступають двi
прозорi краплини.
- Неждана i хороша, - - усмiхається Кошовий i захоплено оглядає
Горицвiта з усiх сторiн. - Прямо тобi вилитий партизан! Молодець,
молодець, Дмитре. Воюємо, значить!?
- Воюємо, Iване Васильовичу! - не без гордощiв одповiдає.
Йому приємно прямо глянути в розумнi iскристi очi колишнього секретаря
райпарткому i вдвоє буде приємнiше розказати, як жив i боровся з ворогом
весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайникiв, куди неохоче
заглядалось, не було сумнiвiв, що не так вiн iде життьовою дорогою.
Вiдчуття значущостi своєї справи зробило його смiливiшим, добрiшим i
глибшим. Цi змiни, не вiдчутнi в щоденних клопотах, якось несподiвано
випливали через деякий промiжок часу, i Дмитро, пiдсвiдоме, бiльше чуттям,
нiж розумом, усвiдомлюючи їх, вiдчував мiцну радiсть.
- Може i в начальники вийшов? Хоча навряд - ти не любиш бути на виду.
- Довелося полюбити, Iване Васильовичу. Часи iншi настали, - гордовито
вiдповiв, дивуючись, що так йому легко тепер говорити про свої колишнi
тiньовi закутки,
- Справдi? Ким ти?
- Командиром партизанського загону.
- Слави багато, а мороки ще бiльше, - пригадав Iван Васильович колишню
реплiку Дмитра, i обоє щиро розреготались. - Радий за тебе, товаришу
командире. Дуже! I я в чинах ходжу - командир партизанського з'єднання.
- Радий i за вас, товаришу командире! - Зразу ж виструнчився. - Приїхав
зi своїми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, - Дмитро
почав знайомити Дуденка i Жолудя iз Кошовим.
- На бiльшi оперативнi простори хочете виходити?
- На бiльшi.
- Добре дiло задумано... Поїзди рвете?
- Рвемо, Iване Васильовичу... Менi навiть у снах ввижаються далекi
перестуки вагонiв. Найбiльше хвилюєшся, коли поїзд наближається до мiни.
- I в мене таке вiдчуття, - примружився Iван Васильович. - Чим рвете?
- Трофейними бомбами.
Дмитро розповiв про свої пiдривнi засоби.
- Iнтересно, але дуже небезпечно.
- Небезпечно, Iване Васильовичу.
- Ми вас iншими новинками порадуємо: є у нас вибуховi речовини i
арматура для знесення поїздiв. Москва допомогла... Сiм'я жива?
- Жива.
- Як Ольга? Така сама щебетуха?
- Похмурнiла, Iване Васильовичу. Наче дорослою стала.
Отак невимушене розмовляючи, пiшли до штабу партизанського з'єднання. З
кожним кроком наближався одноманiтний м'який гуркiт. Незабаром пiдiйшли до
невеликої прогалини, де кружляли впряженi в керат троє коней. Пахло мiцним
потом, збитим снiгом i свiжозмеленою мукою. Старий партизан вилiз iз
землянки, розв'язав мiшок i засипав зерном чотирикутнiй покатистий кiш.
Зерно вдарилося в дерев'янi стiнки, скоромовкою промовило "жить, жить", i
камiнь загудiв глухiше, м'якше.
- Що це у вас - свiй млин? - зупинився на мить Дмитро.
- У нас усе своє: i друкарня, i млин, i дубильня, i олiйня, i навiть
невеличка ковбасна фабрика.
- Спитать би, чи нема горiлчаного заводу, - пошепки промовив Пантелiй
до Кирила.
- Тодi ти директором попросишся?
- Нi, знайомство з директором заведу.
Вартовi пропустили в простору штабну землянку, i Дмитро вражено
зупинився бiля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою
росiйською мовою.
- Iване Васильовичу, Москва?!
- Москва, столиця наша, - усмiхаючись, вiдповiв Кошовий i познайомив
новоприбулих iз комiсаром з'єднання майором Кузнецовим i секретарем
партбюро Гiрником.
Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зi своїми бiйцями до
радiоприймача, вбираючи в кожну клiтину неповторний голос Великої землi.
Саме знову передавали про величну перемогу наших вiйськ пiд
Сталiнградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу i радiсть,
i Iван Васильович, дивуючись, спостерiгав, як суворе обличчя Дмитра,
покрите негустими, але глибокими зморшками, привiтно добрiло i
прояснювалося в майже дитячiм захопленнi, як перепеченi морозом уста
повторювали знаменнi цифри i населенi пункти...
- Щасливi ви, - звернувся до Iвана Васильовича. - А ми зовсiм були
вiдрiзанi вiд свiту, як скибка вiд хлiбини.
- Коли б побiльше таких скибок було накраєно.
- Новини часто доводилось вицiджувати iз запроданських газет...
- Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тiльки слухаємо Москву,
а й зв'язок налагодили з нею.
- З ким?
- З Українським штабом партизанського руху, - i Iван Васильович
повiдомив гостям багато значних новин.
Спати Дмитро не лягав до самого свiту: жадiбно розпитував i про подiї в
Радянському Союзi, i про мiжнародне становище, i про роботу партизанського
з'єднання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним вiдчувалося
життя Великої землi, до якої Дмитро тепер так тягнувся, як соняшник до
сонця.
За звичкою Дмитро навiдався до коней. Десь за пiвнiч перевалило, бо
Стожари уже сяяли на заходi. I лiс, i фiолетовi тiнi, i зоряна нiч - все
було урочисто прекрасним, зрозумiлим i близьким-близьким. Недалеко вiд
штабної землянки - почув пiдземний гул. Розправляючи охолодi плечi,
повiльною ходою попрямував на приглушений звук.
- До наших першодрукарiв у гостi? - усмiшкою зустрiв його той самий
чорноокий воїн, який ще кiлька годин тому намiрявся гвинтiвкою.
В пiдземнiй друкарнi бiля двох ручних станкiв працювали лiтнi
партизани. Саме друкували наказ Верховного Головнокомандуючого про
перемогу пiд Сталiнградом i вiдозву до поневоленого народу.
Бiля секретаря партбюро Гiрника тiсним колом сидiли молодi
партизани-зв'язкiвцi. Радiстю i завзяттям горiли їхнi очi. Воїни жадiбно
ловили кожне слово старого бiльшовика про торжество сталiнської стратегiї.
- А тепер, товаришi, несiть сталiнське слово перемоги нашому народу, -
пiдвiвся з куцого обземка Гiрник;
Партизани тихо i урочисто почали з його рук брати невеличкi пачки
листiвок.
Короткий мiцний потиск руки, останнi слова поради i прощання - i вже
розходяться воїни скрипучими снiгами на всi чотири сторони свiту. Уже
свiтанком околишнi села знатимуть сталiнський наказ i святкуватимуть
перемогу зi всiєю країною.
Попрощавшись з Гiрником, який почав працювати над текстом нової
листiвки, Дмитро попрямував до штабної землянки.
Iван Васильович, наморщивши лоба, сидiв над заваленим паперами столом.
- Дмитре, ти партизувався? - несподiвано запитав йою Кошовий.
- Партизувався, Iване Васильовичу, - i ясно подивився у вiчi командиру.
- То пам'ятний день у моєму життi. День першої перемоги нашого загону,
значної перемоги.
- I твоєї перемоги, - промовив значуще Iван Васильович. - Це добре,
Дмитре. Ти знаєш, що сказав товариш Сталiн вiдомому ватажковi
партизанського руху Сидору Артемовичу Ковпаку? Командир партизанського
загону в тилу ворога є представником партiї i радянської влади. Розумiєш,
до чого зобов'язує нас така довiра?
- Розумiю... I тут товариш Сталiн не забув про нас, - тихо i
схвильовано вiдповiв Дмитро.
- Ворога справно б'єш, Дмитре? Не засиджуєшся в дiвках?
- За це не сумнiвайтесь, Iване Васильовичу, працюю по совiстi. Може не
все воно виходить, як хочеться, ну, та це друге питання... I ще чому
навчав товариш Сталiн?
- Головне - мiцнiше тримати зв'язок з народом, пiдтримувати його дух i
черпати звiдти новi сили. Вороги не тiльки мучать його, а й отруюють
свiдомiсть. Сам знаєш про всякi провокацiйнi чутки. Тепер нам так треба
повести роботу, щоб все населення знало про нашi успiхи i йшло з нами бити
ворогiв. Ми поки що, як сказав товариш Сталiн, другий фронт.
- А справжнiй другий фронт хитрує, наче баришник? - хмуро запитав
Дмитро.
- Тут гiрше, анiж хитрощi.
- Коли б нам радiоприймач?
- Самi виннi, що досi не дiстали. Ну, спати пора. "На добранiч та всiм
на нiч" - це, здається, твоя любима пiсня.
- На добранiч.
Але Дмитро навiть на мить не заплющив очей цiєї ночi.
Сколихнулися давнi лiта молодостi, поєдналися з широкою течiєю нинiшнiх
подiй, i добре стало на серцi Горицвiта, бо i зустрiч з Кошовим, i останнi
радiснi подiї, i ця нiчна розмова у землянцi були передвiсниками людського
i його особистого щастя, як небесний льодоплав є передвiсником справжнього
льодоходу i весни.
Через три днi, попрощавшись iз Кошовим, Дмитро з п'ятьма партизанами
рушив до свого загону. В основному штаб з'єднання вирiшив перебратися до
Городища, в значно бiльшi лiси, але на всякий випадок послав своїх
посланцiв, щоб iще краще ознайомитися з новою територiєю, на мiсцi
розпланувати розташування загонiв.
X
Пiсля величної Сталiнградської епопеї, вiдгуки якої весiннiм громом
сколихнули всю окуповану територiю, посилився приплив до партизанських
загонiв. По всiй Українi зростала i змiцнювалась вiра в близьке звiльнення
од неволi. Вiстки, одна надiйнiша вiд другої, наповнювали радiстю серця i
пiдiймали народ на боротьбу.
Одночасно перед очима населення i партизанiв пропливала картина
деморалiзацiї i розкладу розбитих iталiйських та мадьярських частин;
обiдранi, голоднi, вони отарами заповняли придорожнi села i сунули
безладним мiсивом.
Партизани нападали на них; коли можна було - без бою обеззброювали i
зникали в лiсах. Розвiдники загону "За Батькiвщину" пiд керiвництвом
Симона Гоглiдзе невпинно слiдкували за великою групою мадьярiв, а коли та
розповзлася на двi частини, приблизно по шiстсот солдатiв у кожнiй, зразу
ж повiдомили штаб загону. Негайно на радi штабу було накреслено план
операцiї.
Вогневики з двох бокiв мали гарматами затиснути шлях на виходах з села;
кулеметники залягли на головних перехрестях, а основнi сили загону i
половина взводу штабної охорони повиннi були провести блискавичне
обеззброювання. Був даний наказ не зачiпати мадьярiв, якщо тi не будуть
чинити опору.
Саме проспiвали першi пiвнi, коли Дмитро пiд'їхав до гармашiв
Пiдвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.
Помiж деревами низько пливли великi передвесiннi хмари. Пiд копитами
Орла хрустiв молодий льодок, що затягнув невеликi калюжки, якi вдень iнодi
так несподiвано добре запахнуть - не прiсним снiгом, а напiврозмороженою
землею.
Невеликi партизанськi групи, всього по чотири-п'ять чоловiка, легко,
мов тiнi, з'являлись i зникали у темрявi, припадаючи до вiкон i дверей,
ждучи умовного знаку.
- Товаришу командир, щастя на нашому боцi! - пiд'їхав Симон Гоглiдзе. -
Цi вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.
- Баба з воза - колесам легше, - вiдповiв, притримуючи коня.
- Чує моя душа, що iз гармати не вистрелиш сьогоднi. До того тепер
мадьяр учений пiшов! - з удаваною зажурою похитав головою Пiдвисоцький.
- Навчили пiд Сталiнградом коржi з маком їсти. До кiнця вiку не
забудуть.
Один за одним пролунали два пострiли, дивовижно нагадуючи стрiльбу з
мисливських рушниць, i ракети навскiсними зеленуватими вогнями пiдвелися
до низького хмарного неба. I зразу ж почулися дзвiн скла, гупання в дзерi
прокинулись ще в роки ранньої юностi.
Розстрiлявши всi набої, Созiнов вихопив шаблю, i в цю ж мить тупий бiль
обiзвався у правiй нозi: наче хтось сухим деревом вдарив нижче колiна i
струсонув колiнною чашечкою. Гойднувся свiт перед очима, i кiнь, шкура в
якого перекочувалась до самої гриви, почав з зiтханням обережно опускатися
на колiна.
Созiнов устиг вийняти ноги iз стремен i вiдповзти осторонь. Почув
неприємну вогкiсть у серединi чобота i побачив, що снiг почервонiв,
увiгнувся i став осiдати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу.
Коли лiворуч почав пiвколом заходити загiн пiд командуванням Дмитра,
ворог став швидко вiдступати. Один здоровило в дубленому червоному
кожушку, тiкаючи, спiткнувся, упав на снiг, пiдвiвся i знову упав.
"Як смертi боїться. Переляк такою деревиною кидає". Дмитро натиснув на
ворога конем i, вже вихопивши шаблю, помiтив, що йому прямо в вiчi,
похитуючись, дивиться крихiтний отвiр карабiна.
Дзвiнко, нiби в самому вусi, задзвенiв пострiл, оглушив Дмитра. I знову
великi пальцi здорованя судорожно вчепилися в запiтнiлий затвор. На
перекошеному шпаристому обличчi розливалася драглиста бiлизна, по лобi
котились великi краплини поту, i лютi сльози блищали в очах. Iще раз
приклад пiдскочив до плеча. I в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом
на себе, навскiс рубанув шаблею по широкiй ослаблiй шиї.
Криця з трускiтом пересiкла ключицю i розчепила грудну клiтку. Почувся
схлип. На яскравочервоному кожушковi зразу замигтiла крива смуга, i кров
задзюрчала на снiг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснутi
сльозини i обривались на почорнiлiй овчинi.
I раптом у глибинi лiсу Дмитро побачив, як на санках, пiдвiвшись на
весь зрiст, пролетiв Карпо Варчук.
"Ось кому ти душу запродав!" - Шаленiючи, пустив навскiс Орла. Але
чуття командира заставило його подивитись навкруги.
Помiтив, як кiлька полiцаїв обсiли Пантелiя Жолудя, i з лютим болем
Дмитро повернув коня на чорний клубок тiл, що в лихiм двобої кружляв помiж
деревами. А санки ще кiлька разiв мигнули бiля дороги i зникли в ярку...
Пiсля бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав
Созiнов. Куля роздробила начальнику штабу кiстку i вийшла навилiт,
розшматувавши при виходi литку.
Обережно сiв Дмитро бiля пораненого.
- Так що не доведеться менi поїхати з вами, - стримуючи бiль, блiдою
усмiшкою стрiнув його Созiнов.
I Дмитро з подивом помiтив: очi в Михайла сiяли таким широким i
могутнiм сяйвом, що в ньому розтоплювалось чуття болю. Пiдсвiдоме
догадався: воїн переживає щось подiбне до того, що переживав вiн, Дмитро,
коли був поранений шпигуном в Городищi.
"Радiє, що Тура врятував... Яка силища у хлопця! Яснець.
Справжнiй яснець!"
Увiйшов закурений, почорнiлий Тур.
- Мiша, дружок!.. Спасибi... Вирвав з лапищ костомахи.
- Досить, Саво... То нам по наркомiвськiй нормi положено.
- Зараз Соломiя тобi яблук принесе.
- Яблука доспiли, яблука червонi, - продекламував Созiнов. Хвиля
яскравого сяйва не зменшилась в його очах.
- Товаришу командире, комiсаре, прийом закiнчився до наступного тижня.
- обережно випроводив їх з землянки молодий фельдшер.
IX
Ударили лютi холода. Лунко стрiляло приморожене дерево, а паморозь
заткала усi лiси дивовижними iскристими парусами. На сонцi вони рожевiли,
горiли i переливалися холодними вогнями. Увечерi сплетене галуззя
мерехтливим неводом затягало безкраї синi плеса, i в прорiхах трiпотiли
великi зеленкуватi зорi. Стужа кучерявими пасмами покривала коней,
забивала нiздрi драглистим льодом. Чавунно почорнiли обличчя партизанiв, а
очi, напiвприкритi пухнастими повiками, звузились i тому, здавалось, мали
значно довший розрiз.
- Померзли, хлопцi? - розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.
- Можна терпiти, товаришу командире, - ледве розплiтаючи заснiженi вiї,
вiдповiдав Кирило Дуденко. - От тiльки бiда - з-пiд сiдла пiдвiває, спасу
нема.
- Гляди, не приморозь штанiв, - лукаво косився Пантелiй i потiм
додавав: - У лiсах теплiше. Це б на полi - душу виїло б. Ми за галуззям
заховались вiд морозу, як циган у ятерi.
У глибоких вибалках, де було затишнiше, пiдгодували коней; тупцюючи i
пiдштовхуючи один одного плечима, трохи розiгрiвалися i знову їхали
вузькими просiками, нев'їждженими дорогами, обминаючи села i хутори. Iнодi
Дмитровi здавалося, що вiн заблудився в цьому лiсовому заснiженому свiтi.
Тодi виймав з польової сумки карту, лягав прямо на снiг i довго звiряв
маршрут, пригадуючи усi прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На
картi, знайденiй в убитого фашистського офiцера, всi назви визначалися
латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, i вже через
три днi поволi читав i перечитував карту.
- Дмитре Тимофiйовичу, ти природжений лiнгвiст. Чи не думаєш мови
вивчати? - смiючись, запитав його тодi Тур.
- А що воно означає "лiнгвiст"?.. Ага... Закiнчиться вiйна, чого
доброго, i справдi вiзьмусь за книги... Не тiльки про сiльське
господарство чи художню лiтературу читатиму.
Зрiдка натрапляли на лiсорубiв, з насолодою грiлися бiля багаття,
розпитували про життя, i командир не без гордощiв вiдзначав, що нi разу ре
збився з дороги.
Чим ближче пiд'їжджали до Славногородецького чорнолiсся, тим бiльше
Дмитро непокоївся, хвилювався i дужче поспiшав до завiтної землi,
забуваючи, що треба було б подбати про вiдпочинок людей i коней. Хотiлося
скорiше зустрiтися, об'єднатися з великою силою, що орудувала в сумiжнiй
областi, щоб дужче громити ворога.
Неначе до рiдної сiм'ї, тягнуло Дмитра до своїх братiв. Розумiв, що з
великою родиною легше буде його загоновi, поширшають бойовi дiла,
твердiшою стане пiд ногами уся земля.
Перед смерком, коли навколишнiй свiт за деревами почав звужуватися, а
самi дерева поблизу стали збiльшуватися, заїхали в лiсництво; воно стояло
бiля двох невеликих озер, передiлених свiтлою лiнiєю дороги. Тихий повiв
сутiнкiв нiжно лягав на заснiженi будiвлi i казково зм'якшував їхнi обриси
чи то синiми тiнями, чи то прозорим пилком, що розсiвався з обважнiлого
гiлля.
На тихий стук у вiкно вiдчинилися хатнi дверi i почувся низький,
обвiтрений голос:
- Хто там?
- Впускай, господарю, лiсових гостей. Душа наскрiзь замерзла! -
обiзвався Пантелiй Жолудь.
Невисокий широкоплечий лiсник з напiвсивими вусами, що зливалися з
чорною бородою, вiдкрив сiни.
- Заходьте, хлопцi.
- Заходимо, господарю. Як у вас - поганi всякої не водиться?
- Хто ж ви будете?
- Партизани, справжнiсiнькi.
- До ранку зможете вiдпочивати спокiйно, поки не почнуть десяцькi
гонити на роботу селян.
Впевнено i гордо повiв лiсник коней у покриту дранкою стайню.
- Овес знайдеться у вас? - кинув навздогiн Дуденко.
- Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна вiдшукаю, аж
дзвенiтиме, - промовив з-за плеча. Несподiвано хороша усмiшка освiтила все
його обросле, замкнуте обличчя.
У хатi Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик.
Господиня на жорнах меле ячмiнь, бiля неї в однiй сорочцi стоїть
невеличка, рокiв шести, дiвчинка.
- Оце ж при "нових порядках" такi новi млини понаставали, - показує
рукою на жорна Максим Петрович. - Не життя, а одна розкiш: на жорнах мели,
у ступi товчи, веретеном пряди, на верстатi тчи, без солi їж, слiзьми
умивайся, а рукою втирайся. До самої татарщини вiдкинув фашист наше життя.
Пiсля вечерi Дуденко сiв бiля каганчика писати вiршi. На його
зосередженому виду вже мiнилися зморшки i тiнi, заворушилися по-юнацьки
свiжi уста... До воїна почали стiкатися його надiї i друзi, широко стали
розстелятися сподiвання, i навiть вбитi партизани приходили до нього,
мiцнiше оживаючи в серцi, анiж на нiздрюватому, вогкому паперi. А коли
знаходилися вiрнi слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося,
наче саме щастя пересновувало його.
Пантелiй потупцював бiля Кирила, кiлька разiв заглянув через плече,
потiм щось пробурмотiв про "музу, панночку парнаську", що категорично
перебазовується в партизанськi лiси, i простягнувся на розстеленому по
пiдлозi околотi соломи.
Дмитро пiдiйшов до мовчазної дiвчинки, пiднiс її на руках, i вона
довiрливо приторкнулася чорною голiвкою до його грудей.
- Як тебе звати?
- Оксана.
- А де твої батьки?
- Фашисти убили, - на блискучих очах дiвчинки майнув жах i заiскрилися
сльози.
Зашерхлими губами поцiлував дiвчинку в невисокий лобик i з тяжким
почугтям опустив її на землю. Вiн боявся що-небудь сказати, щоб не
вразити, ще бiльше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, лiг
спати бiля Пантелiя.
- Дмитре Тимофiйовичу, ви б на лiжку лягли. Прямо аж совiсно менi. Є ж
мiсце, такi гостi... - бiдкалась господиня.
- Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно i краще i вiрнiше. Не
перини, а землю чути пiд собою, - заспокоїв лiсничиху.
Уже почав дрiмати, коли почув тихенький приторк до плеча.
- Дядю, ви не спите? - нахилилася над ним дiвчинка.
- Нi, не сплю.
- Розказати вам, як фашисти вбили моїх тата i маму? - зручнiше
умостилась на соломi, тримаючись рукою за Дмитрове плече.
- Розкажи, дитино, - зiтхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку
постать. Вiн не звик, щоб невеликi дiти, здебiльшого соромливi i несмiливi
з малознайомими людьми, розповiдали про своє життя.
Оповiдання дитини, безпосереднє i страшне, з тими деталями, якi оминув
би дорослий, тяжко вразило Дмитра.
- Влiтку до нас у село приїхали фашисти, як їх звуть, забулася...
- Гестапо?
- Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось iнакше. У них на рукавi таке
вишиття, як двi гадючки, а на кашкетах - смерть. Страшнi, страшнi.
- Вiйсько СС?
- Еге ж, вiйсько есес, - закивала головою. - От i почали вони
розстрiлювати людей, бо через наше село партизани проходили, людям зерно
пороздавали... Мої батько, i мати, i тiтка встигли вскочити в лiс. Тато
мене на руках нiс. Але нас наздогнали фашисти на мотоциклах i почали
стрiляти. Спочатку упали мама, потiм тiтка, а потiм - вже й не пам'ятаю.
Прокинулась я пiсля полудня. Бiля мене лежить тато, трохи далi - мама, а
ще далi на горбочку - тiтка. Почала я їх гукати - нiхто не озивається.
Тодi у мене i ручка заболiла. Подивилась я, а вона вся в кровi. - Дiвчинка
закасала рукав, i Дмитро побачив бiля лiктя синiй шрам.
- Як не просила маму, тата, щоб вони встали, а вони не встають. Тодi я
ще не знала, що вони вмерли насправдi, - i знову сльози блиснули на
великих засмучених очах. - Спала я коло мами. Пiд їхню руку голову покладу
i сплю. Їла ягоди - їх багато у лiсi було: нiхто не збирав. Потiм тiтка
такi великi зробилися... Я пiшла лiсами - дорогою боялася, щоб фашистiв не
зустрiти. В лiсi мене i знайшов Максим Петрович.
- Ходiм, Оксанко, спати. Ти де будеш - на печi зi мною чи на лiжку? -
запитала лiсничиха.
- Iз вами, - тихо вiдповiла дiвчинка i затупала босими нiжками по
пiдлозi.
Довго не мiг заснути Дмитро, уявляючи, як жила Оксана бiля убитих
батькiв. Потiм думки переносили його до сiм'ї i знову на обважнiлих крилах
вертались до дiвчинки.
"Вiдiллються тобi, враже, сирiтськi сльози. Де б не заховався - з-пiд
землi знайдемо тебе", - шептав потрiсканими устами.
Нарештi Дуденко погасив свiтло, поклав в узголов'я автомат,
простягнувся на пiдлозi i незабаром заснув. Тiльки .один Максим Петрович
не лягав, часто виходив на двiр, пильнуючи дороги i коней, та, наче
подорожнiй, стукала у вiкно обмерзла гiлка плакучої берези.
* * *
Надвечiр напали на глянсуватий слiд полозкiв. Помiж глибоко втиснутими
колiями хвилясте покрутився пунктир побурiлих, заморожених краплин кровi.
Дмитро скочив з коня i довго придивлявся до неширокої дороги,
затиснутої з двох бокiв обважнiлим чорнолiссям. Подекуди на снiгу валявся
невеликий жмуток пашi; потiм Дмитро знайшов кiлька закривавлених,
зморожених в одно, шорстких шерстинок i догадався, що на санях лежали
убитi свинi.
- Напали, здається, на слiд! - скочив на Орла i, сторожко озираючись по
боках, поїхав попереду, тримаючи напоготовi автомат. Кiнь грайливо
танцював по снiгу, вигинаючи голову до свого господаря. Недалеко вiд
дороги Дмитро побачив обморожену, дельовану криницю, бiля неї лежало
вiдро, недбало гадючився мотузок. В цей час iз березняка вийшов дiд з
батогом в руцi i гвинтiвкою за плечима. Побачив вершникiв i чимдуж
пустився назад в березняк.
- Дiду, почекайте! - гукнув Жолудь. Але старий тiльки спритно, не по
лiтах, запетляв помiж деревами, голосно кричачи:
- Шпигуни! Шпигуни!
Незабаром iз лiсу повискакували рiзно вбранi партизани; бачачи, що
вершники не збираються нi втiкати, нi вiдстрелюватись, кинулись до них,
безцеремонне почали зсаджувати з коней.
- Шпигунiв затримали!
- Чом їх пост не перепинив?
- Попались, сукини сини! - загомонiли партизани.
- Ану втихомирся! - злегка вiдштовхнув Пантелiй високого чорноокого
партизана, коли той хотiв зiрвати з нього зброю.
- Я тебе втихомирю! - вiдрiзав високий воїн.
- Товаришi партизани! Погано гостей зустрiчаєте, - спокiйно промовив
Дмитро.
- Чого вiн нам баки забиває? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз i
погибель, - пiдняв чорноокий гвинтiвку на Дмитра.
- Ану помовч, розумнику. I не бався своєю лялькою. Вояка найшовся! -
Дмитро так визвiрився на нього, що чорноокий, подумавши, неохоче опустив
гвинтiвку прикладом у снiг. - Товаришi партизани, ми приїхали до вас.
Хочемо влитися у ваше з'єднання, яким керує товариш Iван.
I Дмитро коротко розповiв про свiй загiн та про зустрiч з партизанами
iз загону iменi Ленiна.
Пiсля цього настрiй у всiх змiнився. Уже нiхто не вигукував образливих
слiв, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи зброї, супроводили в
березняк; до табору не повели, чекаючи представника вiд штабу з'єднання.
Швидко опускалися зимовi сутiнки - синi на прогалинах, чорнi пiд
деревами i голубi на високих шапках дерев; пiд ногами рiзкiше заскрипiли
снiги.
З глибини лiсу збiльшенi сутiнками вийшли чотири чоловiки. У
переднього, рослого, була тверда, не лiсова похiдка, на грудях висiв
автомат, а з-пiд неглибокої вушанки вибивалося розкiшне, переплетене
памороззю пасмо кучерявого волосся.
Дмитро насторожився, не спускаючи очей iз цього партизана. Неяснi
спогади глухо заворушились у пам'ятi. Щось було знайоме в широкiй прямiй
лiнiї плеч, мiцнiй похiдцi, в русi руки, якою вiн вiдкинув iз високого
чола непокiрний чуб. I враз аж трусонуло мозок, затемнило очi. '
- Iване Васильовичу! - розриваючи коло, кинувся вперед.
- Дмитро! Дмитро Горицвiт! - Кошовий зрадiло зупинився на мить, потiм
прискорено ступив уперед i, навхрест охопивши руками Дмитра, мiцно стиснув
його в обiймах.
Тричi поцiлувались, вiдхилились назад i знову поцiлувались. Од радостi
в Дмитра перехопило подих, задзвенiло у вухах, а серце так загупало, що
здавалось - неначе хтось у сусiдньому кварталi рубає лiс. Затуманеним
зором вiн бачить осмiхнене обличчя Кошового, веселi жмурки в очах, i
шматок сизого неба в прорiзi дерев, i серп мiсяця, що заходить за хмару, а
може то зовсiм i не хмара, а вiття щедро сипнуло памороззю, бо знову
мiсяць виплив на невелику чисту ополонку.
- Оце так зустрiч! - не знаходить Дмитро слiв, щоб висловити свою
радiсть, i не чує, як з-пiд сплетення заснiжених вiй виступають двi
прозорi краплини.
- Неждана i хороша, - - усмiхається Кошовий i захоплено оглядає
Горицвiта з усiх сторiн. - Прямо тобi вилитий партизан! Молодець,
молодець, Дмитре. Воюємо, значить!?
- Воюємо, Iване Васильовичу! - не без гордощiв одповiдає.
Йому приємно прямо глянути в розумнi iскристi очi колишнього секретаря
райпарткому i вдвоє буде приємнiше розказати, як жив i боровся з ворогом
весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайникiв, куди неохоче
заглядалось, не було сумнiвiв, що не так вiн iде життьовою дорогою.
Вiдчуття значущостi своєї справи зробило його смiливiшим, добрiшим i
глибшим. Цi змiни, не вiдчутнi в щоденних клопотах, якось несподiвано
випливали через деякий промiжок часу, i Дмитро, пiдсвiдоме, бiльше чуттям,
нiж розумом, усвiдомлюючи їх, вiдчував мiцну радiсть.
- Може i в начальники вийшов? Хоча навряд - ти не любиш бути на виду.
- Довелося полюбити, Iване Васильовичу. Часи iншi настали, - гордовито
вiдповiв, дивуючись, що так йому легко тепер говорити про свої колишнi
тiньовi закутки,
- Справдi? Ким ти?
- Командиром партизанського загону.
- Слави багато, а мороки ще бiльше, - пригадав Iван Васильович колишню
реплiку Дмитра, i обоє щиро розреготались. - Радий за тебе, товаришу
командире. Дуже! I я в чинах ходжу - командир партизанського з'єднання.
- Радий i за вас, товаришу командире! - Зразу ж виструнчився. - Приїхав
зi своїми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, - Дмитро
почав знайомити Дуденка i Жолудя iз Кошовим.
- На бiльшi оперативнi простори хочете виходити?
- На бiльшi.
- Добре дiло задумано... Поїзди рвете?
- Рвемо, Iване Васильовичу... Менi навiть у снах ввижаються далекi
перестуки вагонiв. Найбiльше хвилюєшся, коли поїзд наближається до мiни.
- I в мене таке вiдчуття, - примружився Iван Васильович. - Чим рвете?
- Трофейними бомбами.
Дмитро розповiв про свої пiдривнi засоби.
- Iнтересно, але дуже небезпечно.
- Небезпечно, Iване Васильовичу.
- Ми вас iншими новинками порадуємо: є у нас вибуховi речовини i
арматура для знесення поїздiв. Москва допомогла... Сiм'я жива?
- Жива.
- Як Ольга? Така сама щебетуха?
- Похмурнiла, Iване Васильовичу. Наче дорослою стала.
Отак невимушене розмовляючи, пiшли до штабу партизанського з'єднання. З
кожним кроком наближався одноманiтний м'який гуркiт. Незабаром пiдiйшли до
невеликої прогалини, де кружляли впряженi в керат троє коней. Пахло мiцним
потом, збитим снiгом i свiжозмеленою мукою. Старий партизан вилiз iз
землянки, розв'язав мiшок i засипав зерном чотирикутнiй покатистий кiш.
Зерно вдарилося в дерев'янi стiнки, скоромовкою промовило "жить, жить", i
камiнь загудiв глухiше, м'якше.
- Що це у вас - свiй млин? - зупинився на мить Дмитро.
- У нас усе своє: i друкарня, i млин, i дубильня, i олiйня, i навiть
невеличка ковбасна фабрика.
- Спитать би, чи нема горiлчаного заводу, - пошепки промовив Пантелiй
до Кирила.
- Тодi ти директором попросишся?
- Нi, знайомство з директором заведу.
Вартовi пропустили в простору штабну землянку, i Дмитро вражено
зупинився бiля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою
росiйською мовою.
- Iване Васильовичу, Москва?!
- Москва, столиця наша, - усмiхаючись, вiдповiв Кошовий i познайомив
новоприбулих iз комiсаром з'єднання майором Кузнецовим i секретарем
партбюро Гiрником.
Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зi своїми бiйцями до
радiоприймача, вбираючи в кожну клiтину неповторний голос Великої землi.
Саме знову передавали про величну перемогу наших вiйськ пiд
Сталiнградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу i радiсть,
i Iван Васильович, дивуючись, спостерiгав, як суворе обличчя Дмитра,
покрите негустими, але глибокими зморшками, привiтно добрiло i
прояснювалося в майже дитячiм захопленнi, як перепеченi морозом уста
повторювали знаменнi цифри i населенi пункти...
- Щасливi ви, - звернувся до Iвана Васильовича. - А ми зовсiм були
вiдрiзанi вiд свiту, як скибка вiд хлiбини.
- Коли б побiльше таких скибок було накраєно.
- Новини часто доводилось вицiджувати iз запроданських газет...
- Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тiльки слухаємо Москву,
а й зв'язок налагодили з нею.
- З ким?
- З Українським штабом партизанського руху, - i Iван Васильович
повiдомив гостям багато значних новин.
Спати Дмитро не лягав до самого свiту: жадiбно розпитував i про подiї в
Радянському Союзi, i про мiжнародне становище, i про роботу партизанського
з'єднання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним вiдчувалося
життя Великої землi, до якої Дмитро тепер так тягнувся, як соняшник до
сонця.
За звичкою Дмитро навiдався до коней. Десь за пiвнiч перевалило, бо
Стожари уже сяяли на заходi. I лiс, i фiолетовi тiнi, i зоряна нiч - все
було урочисто прекрасним, зрозумiлим i близьким-близьким. Недалеко вiд
штабної землянки - почув пiдземний гул. Розправляючи охолодi плечi,
повiльною ходою попрямував на приглушений звук.
- До наших першодрукарiв у гостi? - усмiшкою зустрiв його той самий
чорноокий воїн, який ще кiлька годин тому намiрявся гвинтiвкою.
В пiдземнiй друкарнi бiля двох ручних станкiв працювали лiтнi
партизани. Саме друкували наказ Верховного Головнокомандуючого про
перемогу пiд Сталiнградом i вiдозву до поневоленого народу.
Бiля секретаря партбюро Гiрника тiсним колом сидiли молодi
партизани-зв'язкiвцi. Радiстю i завзяттям горiли їхнi очi. Воїни жадiбно
ловили кожне слово старого бiльшовика про торжество сталiнської стратегiї.
- А тепер, товаришi, несiть сталiнське слово перемоги нашому народу, -
пiдвiвся з куцого обземка Гiрник;
Партизани тихо i урочисто почали з його рук брати невеличкi пачки
листiвок.
Короткий мiцний потиск руки, останнi слова поради i прощання - i вже
розходяться воїни скрипучими снiгами на всi чотири сторони свiту. Уже
свiтанком околишнi села знатимуть сталiнський наказ i святкуватимуть
перемогу зi всiєю країною.
Попрощавшись з Гiрником, який почав працювати над текстом нової
листiвки, Дмитро попрямував до штабної землянки.
Iван Васильович, наморщивши лоба, сидiв над заваленим паперами столом.
- Дмитре, ти партизувався? - несподiвано запитав йою Кошовий.
- Партизувався, Iване Васильовичу, - i ясно подивився у вiчi командиру.
- То пам'ятний день у моєму життi. День першої перемоги нашого загону,
значної перемоги.
- I твоєї перемоги, - промовив значуще Iван Васильович. - Це добре,
Дмитре. Ти знаєш, що сказав товариш Сталiн вiдомому ватажковi
партизанського руху Сидору Артемовичу Ковпаку? Командир партизанського
загону в тилу ворога є представником партiї i радянської влади. Розумiєш,
до чого зобов'язує нас така довiра?
- Розумiю... I тут товариш Сталiн не забув про нас, - тихо i
схвильовано вiдповiв Дмитро.
- Ворога справно б'єш, Дмитре? Не засиджуєшся в дiвках?
- За це не сумнiвайтесь, Iване Васильовичу, працюю по совiстi. Може не
все воно виходить, як хочеться, ну, та це друге питання... I ще чому
навчав товариш Сталiн?
- Головне - мiцнiше тримати зв'язок з народом, пiдтримувати його дух i
черпати звiдти новi сили. Вороги не тiльки мучать його, а й отруюють
свiдомiсть. Сам знаєш про всякi провокацiйнi чутки. Тепер нам так треба
повести роботу, щоб все населення знало про нашi успiхи i йшло з нами бити
ворогiв. Ми поки що, як сказав товариш Сталiн, другий фронт.
- А справжнiй другий фронт хитрує, наче баришник? - хмуро запитав
Дмитро.
- Тут гiрше, анiж хитрощi.
- Коли б нам радiоприймач?
- Самi виннi, що досi не дiстали. Ну, спати пора. "На добранiч та всiм
на нiч" - це, здається, твоя любима пiсня.
- На добранiч.
Але Дмитро навiть на мить не заплющив очей цiєї ночi.
Сколихнулися давнi лiта молодостi, поєдналися з широкою течiєю нинiшнiх
подiй, i добре стало на серцi Горицвiта, бо i зустрiч з Кошовим, i останнi
радiснi подiї, i ця нiчна розмова у землянцi були передвiсниками людського
i його особистого щастя, як небесний льодоплав є передвiсником справжнього
льодоходу i весни.
Через три днi, попрощавшись iз Кошовим, Дмитро з п'ятьма партизанами
рушив до свого загону. В основному штаб з'єднання вирiшив перебратися до
Городища, в значно бiльшi лiси, але на всякий випадок послав своїх
посланцiв, щоб iще краще ознайомитися з новою територiєю, на мiсцi
розпланувати розташування загонiв.
X
Пiсля величної Сталiнградської епопеї, вiдгуки якої весiннiм громом
сколихнули всю окуповану територiю, посилився приплив до партизанських
загонiв. По всiй Українi зростала i змiцнювалась вiра в близьке звiльнення
од неволi. Вiстки, одна надiйнiша вiд другої, наповнювали радiстю серця i
пiдiймали народ на боротьбу.
Одночасно перед очима населення i партизанiв пропливала картина
деморалiзацiї i розкладу розбитих iталiйських та мадьярських частин;
обiдранi, голоднi, вони отарами заповняли придорожнi села i сунули
безладним мiсивом.
Партизани нападали на них; коли можна було - без бою обеззброювали i
зникали в лiсах. Розвiдники загону "За Батькiвщину" пiд керiвництвом
Симона Гоглiдзе невпинно слiдкували за великою групою мадьярiв, а коли та
розповзлася на двi частини, приблизно по шiстсот солдатiв у кожнiй, зразу
ж повiдомили штаб загону. Негайно на радi штабу було накреслено план
операцiї.
Вогневики з двох бокiв мали гарматами затиснути шлях на виходах з села;
кулеметники залягли на головних перехрестях, а основнi сили загону i
половина взводу штабної охорони повиннi були провести блискавичне
обеззброювання. Був даний наказ не зачiпати мадьярiв, якщо тi не будуть
чинити опору.
Саме проспiвали першi пiвнi, коли Дмитро пiд'їхав до гармашiв
Пiдвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.
Помiж деревами низько пливли великi передвесiннi хмари. Пiд копитами
Орла хрустiв молодий льодок, що затягнув невеликi калюжки, якi вдень iнодi
так несподiвано добре запахнуть - не прiсним снiгом, а напiврозмороженою
землею.
Невеликi партизанськi групи, всього по чотири-п'ять чоловiка, легко,
мов тiнi, з'являлись i зникали у темрявi, припадаючи до вiкон i дверей,
ждучи умовного знаку.
- Товаришу командир, щастя на нашому боцi! - пiд'їхав Симон Гоглiдзе. -
Цi вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.
- Баба з воза - колесам легше, - вiдповiв, притримуючи коня.
- Чує моя душа, що iз гармати не вистрелиш сьогоднi. До того тепер
мадьяр учений пiшов! - з удаваною зажурою похитав головою Пiдвисоцький.
- Навчили пiд Сталiнградом коржi з маком їсти. До кiнця вiку не
забудуть.
Один за одним пролунали два пострiли, дивовижно нагадуючи стрiльбу з
мисливських рушниць, i ракети навскiсними зеленуватими вогнями пiдвелися
до низького хмарного неба. I зразу ж почулися дзвiн скла, гупання в дзерi