Страница:
об'єкти.
- Перелетимо, чи як?
- Перелетимо. По мiстку.
- Так вiн же для пiхоти... - мiниться закурене обличчя бiйця, i очi
стають прозорiшими.
- Не бiйся Так промчимо, що мiсток тiльки трiсне... За вибухом
снарядiв, що пiд саму самохiдку люто жбурнули двi вирви, заряджаючий не
почув кiнця вiдповiдi, але полегшено перевiв подих: коли говорить їхнiй
командир - значить перелетять.
Сергiєнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось i мiсток. Легенький,
дощаний вiн, здається, вискакує з берегiв i мчить пiд важкi траки. Один
невiрний рух - i самохiдка з розгону влетить у рiчку. Мов скам'янiли
пригнутi настороженi бiйцi, не одриваючи очей вiд зорової щiлини.
Здавалось, машина злилася з механiком-водiєм, здавалось,
розпластавшись, вона човном ковзнулася по мiстку.
Увiгнулось, стрельнуло, захрустiло дерево i. покалiчене, потрощене,
розсипалось, закружляло на збуренiй водi.
- Ти диви! - з недовiрою i захопленням вирвалося в стрiльця-радиста
Самохiдка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя i, круто
звиваючись, помчала на батарею.
На повнiм ходу вiдкрили стрiльбу. Леонiд, морщачись од напруги, сам
повiв огонь по ворогах.
Барвисте узлiсся на очах почало чорнiти, розпухати, з корiнням i
верхами пiдноситися вгору. Ось неповоротко i тяжко пiдскочила гармата,
пiднiмаючи вгору колеса, як пiднiмає полонений обважнiлi руки.
- Скапустилась одна! - завзято гукнув механiк-водiй.
- Фрицнулась, - повчально поправив замковий Iбрагiмов. Влучним
попаданням на шматки розкришило другу гармату, i обличчя Леонiда
просвiтлiло, наче небезпека вже минула.
Переполовиненi, приглушенi, заслiпленi вогнем, димом i темiнню
розмеленої землi, заметушились обслуги помiж порiдiлим чагарником. Але
якась сила знову прикувала їх до гармат, i тяжко заворушились, осiдаючи,
мертвотнi чорнi жерла, нацiлюючись на самохiдку.
- Блямббб!
Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохiдцi снаряд, аж назад
подалася вона, а з очей воїнiв кiлькома потоками, вгору i вниз, посипались
iскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонiд i широко
рукавом протер заслiпленi очi.
- Броню не розтрощило! - шаленою радiстю взялося на мить перелякане
обличчя Бойченка.
- Не розщепило! - по звичцi поправив товариша Iбрагiмов.
- Зате ми їх зараз розщепимо, - кидає Леонiд.
Гримнув вибух. Задвигтiли i врiзалися в землю покорченi шматки третьої
гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється
i розтiкається лiсом.
Ряба самотня гармата, нацiлена на самохiдку, вивiрчує останнi
розрiдженi пасма диму.
"Ми тобi переломимо хребет", - тремтить злою усмiшкою горде, напружене
i потемнiле вiд кiптяви обличчя Леонiда. Проте не забуває пильно стежити
за лiсом i полем.
Коли до гармати залишилися лiченi метри, побачив, як од вузької лiсової
дороги почали одриватися на луг ворожi танки.
Самохiдка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю i силу, Леонiд
першим напав на залiзнi потвори, перед якими вже забушували темнi, як
осiннi дуби, стовпи землi.
"Лукiн пiдтримує. Зразу намацав ланцюг, - зрадiв, обливаючись чорним
масним потом... - Головний, тiльки б головний продiрявити..."
Полегшено зiтхнув, коли осiла i зачадила димом машина, пiдбита Лукiним.
"А головний пре!"
Ось вiн розвернувся, нацiлюючись жерлами та бiльмами роздвоєних
хрестiв. Бiля самих лiнивцiв самохiдки бризнула земля i тяжко загупала по
бронi.
"Я тобi нацiлюся, гаде фашистський", - летить уперед, забуваючи своє
рiшення - поменше зчеплюватися з танками.
Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, i вiн запалав,
неначе купина смолистого дерева.
Самохiдка Лукiна зриває гусеницю ще з однiєї машини; вона похитнулась,
шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий мiх тракiв, i
закружляла на мiсцi, вивiрчуючи вогку землю.
Не витримавши двобiчного вдару, танки, огризаючись, метнулися в лiси.
- Тiкають, тiкають! - радiсно вигукнув Бойченко.
- Дряпають! - поправляє Iбрагiмов. Самохiдка, не вмiщаючи веселого
гомону, мчить до рiки. Не роздягаючись, кинувся Леонiд у хвилi, шукаючи
броду, а екiпаж почав закривати люки, жалюзi, пiдiймати вгору вихлопнi
труби. Незабаром, увесь, з голови до нiг, мокрий i заболочений,
повертається Сергiєнко назад.
- Риби ж у рiцi, хлопцi! Пройти не дає: так i валить iз нiг. Бойченко,
це по твоїй спецiальностi - налови! Ото вечеря буде!
- Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.
- Фрицатником тхне, - добавляє Iбрагiмов. Загудiв мотор. Щiльно закрита
машина влетiла у воду. До самого дна роздалася навпiл розбита рiчка, i
екiпаж з радiстю побачив, як до нього наближалися нашi самохiдки.
* * *
"Дорога моя Надiє, радiсть моя!
Недавно закiнчився бiй, i я знову дописую тобi листа. Вiрю: вiн
вiдшукає тебе... Що ж про себе? Твiй бiлоголовий Льоня старається
недаремно їсти солдатський хлiб i дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно
пройшов дощик, i лiсова земля тепер пахне, як твої коси. Мiй друг, старший
лейтенант Лукiн, уже насмiхається з мене: "Тобi й дим самохiдки пахне
Надiйчиними косами", а сам потай зiтхає за своєю дiвчиною...
От i експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується,
чому не вiдправляю листа. Вiн i не знає, що менi, як у пiснi спiвається,
можна надiслати тiльки куди-небудь. Тому й тремтить мiй лист у руцi, як
серце..."
- Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював
обставини зi всiма деталями, ну i сам якось непомiтно примазався до чужої
слави. Вiрнiше, мене примазали, а я по м'якостi характеру не заперечував:
не люблю пiдiймати дискусiї у воєнний час, - смiючись пiдiйшов зiбраний,
осмiхнений Сергiй Лукiн до Сергiєнка. - О, ти знову посланiє Надiйцi
строчиш? Вже в тебе скоро листи i в самохiдцi не вмiстяться - доведеться
на прицепах возити... Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потiм
синiм олiвцем, а закiнчив червоним.
- Кольором перемоги!
XXVIII
Намучилась, нагорювалась, наробилася дiла за свiй вiк Докiя; спокiйнiше
думалося на старостi пожити, тiшачи внучат та коло саду пораючись... Не
судилось. Iще тiльки сонце загляне у вiкно, а вже десятник калатає
гарапником у вiкно:
- На роботу, бабо! З невiсткою йди! Гей!
I спробуй не пiти. Хтось, може, вiдпроситься, хтось за чарку
вiдкупиться, а тобi, стара, всi дороги заказанi - за сина лютує Варчук.
Двiчi вже синцi попоносила Югина, намiрявся i її, Докiю, вдарити
Варчук, та чи поговору посоромився, чи совiсть заговорила. На зрубi просо
в'язала, втомилася, обiперлась спиною в полукiпок, в далину глянула.
Iз лiсу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, пiднiмався над
полями i масивно плив до самого неба, повз вижатi лани, повз високу
самотню могилу.
Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увiйде в хату, високий,
кремезний, i як вiн їй усмiхнеться, як вiн до неї, матерi, заговорить, як
обiйме її.
I вже бачила свого сина коло себе, вiдчувала дотик його великих рук i
не чула, як сльози обривалися з посiчених щiк, падали на рожеву стерню, на
босi, порепанi ноги.
- Хто ж за тебе дiло буде робити? Може менi накажеш? За совєтської
властi хiба так на полi робила? - конем iз дороги звернув Варчук, пiд'їхав
щiльно до неї. Гаряче кiнське дихання обвiяло її руки, спiтнiлi груди.
Несподiвано на старiсть роздобрiв Сафрон, погладшав, наче помолодшав,
тiльки синцi пiд очима ще бiльше почорнiли, i, немов заокругленi шматки
рашпелiв, були насiченi грудочками губчастого тiла. Казали на селi, що
навiть до молодиць почав приставати. Що ж, вiд'ївся на чужому горi.
- Чого ж мовчиш, бабо?
- Нема менi про що з тобою бали розводити.
- Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?
- Таки жду.
- Кого? Свого забiяку?
- Армiю Червону виглядаю. Сталiна жду.
- Не дiждешся, стара погань. Були вашi бiльшовички, та всi вийшли. Ну,
чого ж не в'яжеш?!
- Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.
- Я ж тебе! - i пiдняв гарапник, наїжджаючи конем на жiнку.
Та вiдiпхнула вiд себе гарячу кiнську голову.
- Удариш, може? Покажи свою хоробрiсть. Усi в селi кажуть: хоробрий ти,
а менi не вiрилось. Ну, вдар! - вперто поглянула на розбухлого Варчука.
- Паскудити рук не хочу, хай iнший паскудить. Тiльки штраф завтра, як
миленька, заплатиш, - вперiщив нагаєм коня i помчав шляхом, закриваючись
чорним стовпом пилюки.
"Наче й не мати його породила".
Одначе швидко забула про це - знову прийшли думки, все про нього, сина
свого.
I по ночах погано спала, частiше сiдала бiля вiкна, виглядала Дмитра.
Тiльки замаячить яка постать на шляху, вже мiсця не може собi знайти.
Вiрила, що Дмитро не сьогоднi-завтра подасть їй звiстку. А днi минали,
сушачи вдовине тiло i серце. Стала ще бiльш мовчазною, а коли доводилось
сказати яке слово в розмовi, неодмiнно споминала Дмитра.
Вбiгла якось у недiлю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула
хату - чи нiмця нема, i усмiхнулась змовницьки i щасливо.
- Чуєш, Югино, що на свiтi робиться?
- Нiби що? - кинула замiтати пiдлогу.
- Йосифовi дiти цiєї ночi погуляли на шляху - двi машини зiрвали. Трупу
нiмецького - що колод наложили, самi ж, як вiтер, зникли.
- Чиї це дiти, кажеш? - пiдiйшла Докiя до Килини.
- Йосифа Вiссарiоновича, Сталiна нашого. Партизани, значить.
- Може i наш Дмитро в партизанах.
- Може. А яку нову казку про партизанiв говорять!
- Розкажiть, тiтонько! - заiскрилися очi в Андрiя.
- То ж казка.
- Хай казка, аби про партизанiв.
- "Що то в полi червонiє?" - запитав нiмецький генерал своїх офiцерiв.
"Мак", - вiдповiли тi. - "Мак? Вирубати, витоптати його, бо вiн укрив
поле, неначе червонi прапори". Кинулись фашистськi вояки i на танках, i на
машинах, i так, пiшки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки,
земля гуде. I тiльки пiд'їхали до червоного поля - почали вгору злiтати.
Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав
генерал своїх офiцерiв: "Що ж то червонiло на полi?" - "То партизани
стрiчки наколювали", - вiдповiли тi. "Не гут, не гут, - похитав головою
генерал. - Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?"
- "Що то в полi так здiймається, то опускається?" - запитав удруге
фашистський генерал своїх офiцерiв. "Ячмiнь", - вiдповiли тi. "Ячмiнь?
Вирубати, витоптати його, щоб i стеблини не залишилося". Кинулися нiмецькi
вояки i на танках, i на машинах, i просто пiшки винищувати ячмiнь. Ревуть
машини, гримлять танки, земля гуде. I тiльки пiд'їхали до поля - почали
вгору злiтати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад.
Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв: "Що ж то коливалося в полi?" -
"То партизани вуса закручували", - вiдповiли тi. "Не гут, не гут, -
похитав головою генерал. - Що ж то воно буде, коли партизани воювати
почнуть?"
- "Що то зеленiє вдалинi?" - запитав втретє фашистський генерал своїх
офiцерiв. "Вода в ставку зеленiє", - вiдповiли тi. "Зiрвати греблю,
спустити воду!" - наказав генерал. Кинулись нiмецькi вояки i на танках, i
на машинах, i просто пiшки руйнувати греблю. I тiльки пiд'їхали вони до
ставу - почали вгору злiзати. Нi одна машина, нi один фашист не
повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв:
"Що ж то зеленiло?" - "То партизани сорочки одягали", - вiдповiли тi.
"Не гут, не гут, - сказав генерал. - Що ж то буде, коли партизани воювати
почнуть?"
- Аж тут земля гуде, спiвають копита, зброя дзвенить i пiсня, наче
вiтер, летить. "Хто це спiває?" - запитав генерал своїх офiцерiв, та вже i
питати не було кого: всiх мов корова язиком злизала.
- А це ми, партизани! - та як вдарять партизани по гiтлерiвцях,
рознесли їх, мов чорну хмару, а потiм сказали:
"Оце здихайте, фашисти, щоб наших квiтiв не топтали, нашого хлiба не
їли, нашої води не пили"...
- В Янiвських лiсах парашутисти до партизанiв спустились. Послали нiмцi
облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, - озивається
гордовито Андрiй.
- Може i наш Дмитро з тами парашутистами, - зiтхає Докiя.
- А що ще говорять люди! - не вщухає Килина. - Кармелюк зi своїми
хлопцями появився. Фашистiв б'є, полiцаїв б'є, бандерiвцiв нищить. I суд
простий у нього. Спiймають когось з поганi, Кармелюк у людей питає: "Що
вiн зробив?" - "Палив", - скажуть. "То його спалити на вогнi". I горить
проклята душа, а Кармелюк далi, вiд села до села, iде, свiй суд чинить,
грiзний i справедливий.
- Може i наш Дмитро ходить iз хлопцями Кармелюка.
- Чудне ви говорите, тiтонько, - усмiхнувшись, не витримала Килина. -
Хiба ж може один чоловiк бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з
парашутистами.
- А де ж йому, по-твоєму, бути? - образилась Докiя. - Може скажеш, на
службу до германа пiшов? Вiн у мене нiколи в сiрка очей не позичав, а
дороги йому тiльки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в
парашутисти. Поживеш - спом'янеш моє слово.
- Нехай буде так, - здвигнула плечима Килина.
- Не нехай буде, а так воно i є, - настоювала мати на своєму. - Совiсть
у нього чиста. - I виходила з хати, гордовито й ображено, коли помiчала в
очах сусiдки iскорки подиву. У сад пiд хутором пiде, тiльки сяде бiля
розчахнутої протрухлої дубiвки - тут колись Дмитро любив посидiти. Усе, що
було миле Дмитровi, стократ стало милiше Докiї. Прийде з роботи i, коли
нiкого нема в хатi, всi Дмитровi фото обцiлує, до серця притискає, нiби то
самий син був. Хотiла раз Югина з Дмитрової сорочки пошити блузку Ользi.
- Не треба, дочко. Переший iз моєї блузки. Щось нове з'явилося у вдачi
Докiї. Була вона тою самою Докiєю, господаровитою, статечною, не такою, що
зiгнеться, куди вiтер повiє, та коли заходила мова за Дмитра - забувала
все на свiтi. I жалiсно було дивитися, i слухати її, змучену, переболiлу
найбiльшими болями - материнською любов'ю.
XXIX
Дiти нiчого не прощають старшим. На довгi роки западають у їхнi душi
кривди, глибоко i болюче.
Привiвши з пашi трофейного коня, Андрiй довго рився на горищi в книжках
i незадоволений, облiплений порохном i павутинням, злiз у сiни.
- Чого шукав на горищi, сину?
- Книжки якої-небудь почитати. I не знайшов - усе читано й перечитано.
- А чого ж ти до вчителя Єфрема Федоровича не пiдеш?
- Нехай тому нога вiдсохне, хто до нього ступне.
- Нiби вiн що? Запродався?
- Чи запродався - не знаю, а що слизняк - всiм вiдомо.
- Як ти смiєш говорити так про свого вчителя? - А як вiн посмiв пiти
працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скорiше нiмцям
молоко виносили? Я ранiше - сиджу в класi - i слова не пропущу. Читаю йому
вiрш, оповiдання - усiєю душею тремчу, чи так зрозумiв написане. Сяде вiн,
учитель, коло мене, розбалакається i сам щось прочитає. Добре читав - так
у мене серце i защемить, i засмiється. А тепер вiн людям читає: "Вiсiмсот
лiтрiв молока - небагато. Хто не винесе - корову заберемо", - злiсно
перекривив. - Спробував би вiн тепер свою руку менi на голову покласти - у
вiчi плюнув би.
- Хiба ж так можна? - усмiхнулась в душi.
- Можна, мамо.
- Може чоловiка горе заставило.
- Горе? А Микитi Дем'яновичу, на двадцять рокiв старшому, не горе?
Запрошували ж бандерiвцi вчителювати - не пiшов. "Старий", - каже. За
п'ять верст рибу в Бузi вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А
повернуться нашi, як цей старий учити нас буде!
- А буде, - задумалась Югина, переносячись у думках не .до вчителiв, а
до свого чоловiка.
Андрiй пообiдав, вислiдкував, коли нiкого не було на шляху, швидко
скочив на коня i, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лiсу.
Свистить у вухах вiтер, забиває дух, курличуть дзвiнкi копита, а
хлопець упивається швидкою їздою. В лiсi на всiм льоту зiскакує з
вороного, бiжить галявиною, тримаючись за повiд так, неначе летить.
Осiнь уже торкнулася лiсу.
Розкiшними червоними гнiздами одцвiтає заяча капуста, жаринами горить у
безлистих кущах рясний свербиус; бiлий нiздрюватий деревiй пахне густо i
владно, прибиваючи сумовитi повiви прив'ялих трав i квiтiв. Восковим
нiжним оксамитом вже пiдбито знизу липовий лист; пожовтiли на ньому гострi
зубчики, почорнiли в суцвiттi дрiбнi горiшки насiння. В низинах трава
дугами припала до самої землi, оголяючи напiвзiв'ялi жовтi голiвки
дев'ятисилу. Зацвiтали крихiтнi, неначе вишиття, блiдночервонi хрещики
вереску. А у верховiттi коливалися шуми, то зеленi-зеленi, обсипанi
сонцем, то срiбнi, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизi,
найбiльш сумовитi - десь хмарити починало.
Забуркотiв дикий голуб, на дубi заскреготала сойка, i знову шуми: то
стихають, як пiсня, то розростаються, немов повiнь. Пролетiв хазяйновитий,
неповороткий джмiль, припав до блакитної квiтки i незадоволено загув -
мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього менi, статечному
чоловiковi...
Впершись лiктями в землю, Андрiй почав читати "Як гартувалася сталь".
Не раз схоплювався, i тодi величнi дуби, густолистi берести, срiбнокорi
берези чули вигуки.
Чого тiльки не було в його малому чутливому серцi. Своїми темними
сумовитими очима бачив усе, що робилося в селi. Вже, вперше в життi, вiн
узнав, як трiскається шкура на плечах пiд нагаєм i як самi зриваються
сльози з очей вiд безсилої злоби i сорому.
В його лiтах можна людям допомагати, а вiн коня пасе та по господарству
те, се робить. Це вiн завжди встигне, а зараз вiйна. Помагати своїм треба.
- I з кожним днем, пригадуючи батьковi слова, вкорiнювалася думка, що вiн
мусить пiти в партизани. "Розвiдником буду. Де великий не пройде, малий
проскочить".
Не раз бачив себе бiля вогнища в колi суворих воякiв, то бiля свого
батька, то десь у розвiдцi.
Скiльки вiн об'їздив лiсами, яругами в надiї зустрiтися з якимсь
загоном - i все не щастило. А тi розмови про дiтей Сталiна бринiли в його
серцi, як музика, не давали супокою. "Дiти Сталiна!" - випливали з лiсових
гущавин могутнi партизани, оперезанi кулеметними стрiчками, обвiшанi
бомбами, i тiкали нiмцi, тiкали полiцаї, Варчук.
Сiв на коня i знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до
кожного дерева, особливо дуба, бо вiн - так думалось - повинен бути
улюбленцем партизанiв. А лiс шумить таємниче. Скрипнула пiд ногами коня
розчавлена нiжка гриба, точена шапка вiдлетiла на дорогу, поблискуючи
густим-прегустим сизобрунатним ситом.
Раптом майнула постать мiж деревами, i Андрiй застиг, зупинив коня. Нi,
то тiльки береза, переломлена бурею.
В сосняку забринiв пiдземний дзвiн.
"Що воно?" Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, i вiн гудiв
низько i розмiрене. Потiм iз землi висунулась чорна голова, засмiялась:
- Перелякався?
- Нi, - зскочив з коня.
- Здрастуйте, хлопче.
- Здрастуй.
Степан Синиця, увесь об'юшений потом, вилiз з глибокої ями, викопаної
навколо величезного соснового пня, i подав Андрiю мiцну, почорнiлу вiд
сонця, землi i живицi руку.
- Корчуєш?
- Корчую. Думаю дьогтю викурити, - Степан витер полотняним рукавом пiт
з чола. - Тепер же нiде його не дiстанеш.
- Умiєш курити?
- А чого ж? Наука не хитра. А я не вмiю, - пожалкував Андрiй.
- Ще б тобi вмiти, - глузливо засмiявся. - Кашi треба попоїсти.
- Набагато бiльше ти за мене попоїв?
- Ну, знаєш... Доживи до моїх лiт.
Андрiй хотiв ще щось розсудливо вiдповiсти, але несподiвано всмiхнувся:
- Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.
- Хитрий який, - засмiявся Степан, вдарив сокирою у пень, i вiн
задзвенiв, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув iз кишенi I кисета. -
Куриш?
- Нi.
- Та ти ще малеча, куди тобi. I я в твої года не курив.
Проте вiд допитливого ока Андрiя не заховалось, що курити Степан почав
тiльки цими днями - хлопець скривився ї i пiсля затяжки довго
вiдкашлювався; аж з-пiд довгих чорних вiй, що зовсiм закривали очi,
викотились сльозинки. i, Степановi хотiлося розповiсти про зустрiч iз
Дмитром Тимофiйовичем, одначе, давши слово, стримував себе i трохи
зверхньо слiдкував за найкращим учнем п'ятого класу.
- Коня де дiстав?
- Вiйна принесла.
- Добрий?
- Справний.
- Старий?
- Восьми нема.
- Звiдки знаєш?
- По зубах - кореної зiрки нема. Та й верхня губа без зморщок.
- Та ти не тiльки вiршi читати вмiєш. Ну, добре, приїжджай сюди через
три днi - навчимо тебе дьоготь курити.
- Приїду.
- Про батька нiчого не чути? - допитливо глянув Степан.
- Нiчого, - зiтхнув. - Думаю, думаю... Дома тiльки сльози Хоть би
здоровим батько поїхали.
- Не журися, все добре буде, - сказав таким голосом, Що аж здригнувся
Андрiй i припав до Степана.
- Може знаєш, чув що, Степане?
- Нi, не знаю. Так чувати доводилось. Тiльки щоб нiкому, навiть матерi,
нi слова.
- У мене як в могилi лежатиме, - твердо вiдповiв, блiднучи вiд
хвилювання.
- Є чутки, що твiй батько партизанить. Фашиста б'є.
- Вiд кого чув?
- Сорока на хвостi принесла. Чутка вiрна, бiльше не допитуйся.
Зрозумiло? Та держи язик за зубами.
- Вiрне твоє слово, що батько у партизанах?
- Вiрне.
Скаменiв Андрiй помiж двома дубами, не ворухнеться, тiльки серце
пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарiзало i
самi повiки затремтiли дрiбно та часто.
Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного i такого
доброго до нього; згадав, як вiн у грозу переносив його через рiчку i як
славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки i
слiпучим синюватим сяйвом рiзало, било у вiчi i гасло. тi дужi руки нiби
знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
- Скупаємось, Андрiю?
- Скупаємось, - нiби прокинувсь од сну.
- Не боїшся холодної води? Iлля вже минув... З непривички можеш
попектися.
- Нi. Я привишний.
Побiгли до лiсового озера. Вода бiля берега була зелена-зелена - зiлля
тiнi поклало, - а посерединi - блакитна, з хмарами в глибинi.
- Розступись, ворожа сило! - пiднiмаючи стовп, вскочив Степан першим.
Поплавком зникаючи пiд водою, Андрiй бачить перед собою кипучий
розбурханий свiт i раптом розумiє свою помилку: партизанiв треба шукати не
на ковалевiй, не в берестi, а в Городищi.
"Далеко тiльки, мати не пускатиме. Вдосвiта виїду, а на левадi зверну
на Городище".
I вiдразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.
"Мiй тато живий. То вiн i до нас прибуде". - I хлопець мiцно заплющив
очi, щоб яснiше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм
молоточком велику та тривожну радiсть.
* * *
Вiн прокидається свiтанком, сповнений неясною радiстю. Що ж у нього
хороше на душi? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподiвано
приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тiлi, i хлопець,
посмiхаючись, пiдводиться на лiктi, бачачи i сизi вiкна, i заклопотану
матiр, що стоїть коло столу, i свою бабуню, що порається бiля печi.
"Бiднi вони. Вони нiчого не знають", - жалкує в душi. Але то жалiсть на
мить, бо її пiдмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В
партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, лiс,
обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев,
вiзьме його на руки, як тодi, в негоду. I хлопець, посмiхаючись,
примружується, мiцнiше заплющує очi, щоб побачити свого рiдного...
Перехитуються лiси, гордовито, поважно, iдуть над ними вiтри; веслами
по зелених верховiттях гребуть, а внизу шуми закипають. Вiн у лiсi з
батьком. Лунко б'є сокира пiд дзвiнкий корiнь грабини, i ахкає луна аж у
других гонах. Потiм стихає, i тiльки тиха пiсня iде понад землею. Iз-за
дерев вiн бачить: сидить його тато на пнi, обперся рукою в держално
сокири, тихо наспiвує.
Вiн пiдходить ближче, стає за плечима тата i пiдспiвує. "Це ти, сину!"
- батько огортає рукою його плечi i ще тихше, неначе обоє глибоко
задумались, пускають пiсню так, щоб не торкнулась вона лiсового шуму, а
тiльки зеленої землi... Яке то було щастя!
- Вставай, Андрiю, - зажурена мати нахиляється над ним, i вiн їй
усмiхається широкою усмiшкою.
"Може б хоч натякнути їй? Де там, - задумується. - Нiчого не можна
сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться... Хiба що Степана запитати
- може матерi можна похвалитись. I щоб нiкому бiльше".
- Мамо, ви не журiться. Наш тато живий. - Бере торбинку з хлiбом,
огiрками.
- Живий? Ти може чув що? - кидається до нього Югина, i обличчя її за
одну хвилину мiниться: то освiтлюється надiєю, то покривається тiнями.
Як йому жалко матерi! Сказати б усе.
- Не чув. Снився менi тато. А мертвi ж не сняться, - промовляє
роздумуючи i опускає очi униз.
- I менi снився, - зiтхає мати. - Коли ми вже, сину, почуємо про свого
тата? - цiлує його в лоб.
- Почуємо, мамо. Скоро почуємо, - i його голос так дзвенить, що знову
розбуджує якийсь вогник надiї в Югини, i вона знову зiтхає, глухо i
тоскно.
Дмитро тепер iще ближчим став їй, неначе тiнь, ходив за нею. Чи
працювала, чи лягала на вiдпочинок - незмiнно чула його бiля себе. Часом в
пiтьмi навiть руку простягне, торкнеться лiжка - чи нема дружини її. Ясно
бачила його, i то бiльше парубком, у снах. I не знала Югина, що i цiєї
ночi був бiля неї її Дмитро.
Андрiй, жалiючи матiр, тихо виходить на двiр, i зразу ж його жалiсть
розмивається iншим бурхливим почуттям: вiн шукатиме тата в партизанiв у
Городищi.
Любовно потрiпав по шиї коня i тихо, щоб не збудити нiмця у другiй
хатi, виїжджає на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвiр'я, в
думцi прощається з матiр'ю, бабунею, Ольгою - може не скоро побачить їх. I
жалiсть прокидається до своїх рiдних.
"Може ще повернутись, подивитись на них! Нi, хто повертається - не має
удачi".
Риссю виїжджає на шлях, а далi - левадами. Оглянувся. Важкий туман
закрив його подвiр'я, село, i тiльки неясно бовванiли на Великому шляху
розлогi дерева.
На Бабизнi повернув коня в об'їзд i подався на Городище. Обминув i
пасiку, щоб часом не зустрiтися з Марком Григоровичем
До самого пiвдня, натомивши коня, блукає хлопець ярами та болотами.
Одначе нiде нi звуку людського, тiльки дерево шумить, тiльки розвихренi
хмари летять по обважнiлому небi, тiльки, обтрушуючи пожовклий лист, вiтер
перемовляється з пересохлою травою та часом прокисле замшiле болото
зачавкає пiд копитом коня.
Пiсля полудня, обминаючи буйну зарость чагарника, почув, як
незадоволено забурчав струмок - напевне якась перепона стояла на завадi,
бо далi, в глибинi, мав другий, бiльш спiвучий звук. Направив коня до
струмка.
Несподiвано з-за дерев виходять озброєнi автоматом i рушницею високий
похмурий дiд з великим скаменiлим обличчям та бiлявий рожевощокий парубок.
- Перелетимо, чи як?
- Перелетимо. По мiстку.
- Так вiн же для пiхоти... - мiниться закурене обличчя бiйця, i очi
стають прозорiшими.
- Не бiйся Так промчимо, що мiсток тiльки трiсне... За вибухом
снарядiв, що пiд саму самохiдку люто жбурнули двi вирви, заряджаючий не
почув кiнця вiдповiдi, але полегшено перевiв подих: коли говорить їхнiй
командир - значить перелетять.
Сергiєнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось i мiсток. Легенький,
дощаний вiн, здається, вискакує з берегiв i мчить пiд важкi траки. Один
невiрний рух - i самохiдка з розгону влетить у рiчку. Мов скам'янiли
пригнутi настороженi бiйцi, не одриваючи очей вiд зорової щiлини.
Здавалось, машина злилася з механiком-водiєм, здавалось,
розпластавшись, вона човном ковзнулася по мiстку.
Увiгнулось, стрельнуло, захрустiло дерево i. покалiчене, потрощене,
розсипалось, закружляло на збуренiй водi.
- Ти диви! - з недовiрою i захопленням вирвалося в стрiльця-радиста
Самохiдка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя i, круто
звиваючись, помчала на батарею.
На повнiм ходу вiдкрили стрiльбу. Леонiд, морщачись од напруги, сам
повiв огонь по ворогах.
Барвисте узлiсся на очах почало чорнiти, розпухати, з корiнням i
верхами пiдноситися вгору. Ось неповоротко i тяжко пiдскочила гармата,
пiднiмаючи вгору колеса, як пiднiмає полонений обважнiлi руки.
- Скапустилась одна! - завзято гукнув механiк-водiй.
- Фрицнулась, - повчально поправив замковий Iбрагiмов. Влучним
попаданням на шматки розкришило другу гармату, i обличчя Леонiда
просвiтлiло, наче небезпека вже минула.
Переполовиненi, приглушенi, заслiпленi вогнем, димом i темiнню
розмеленої землi, заметушились обслуги помiж порiдiлим чагарником. Але
якась сила знову прикувала їх до гармат, i тяжко заворушились, осiдаючи,
мертвотнi чорнi жерла, нацiлюючись на самохiдку.
- Блямббб!
Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохiдцi снаряд, аж назад
подалася вона, а з очей воїнiв кiлькома потоками, вгору i вниз, посипались
iскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонiд i широко
рукавом протер заслiпленi очi.
- Броню не розтрощило! - шаленою радiстю взялося на мить перелякане
обличчя Бойченка.
- Не розщепило! - по звичцi поправив товариша Iбрагiмов.
- Зате ми їх зараз розщепимо, - кидає Леонiд.
Гримнув вибух. Задвигтiли i врiзалися в землю покорченi шматки третьої
гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється
i розтiкається лiсом.
Ряба самотня гармата, нацiлена на самохiдку, вивiрчує останнi
розрiдженi пасма диму.
"Ми тобi переломимо хребет", - тремтить злою усмiшкою горде, напружене
i потемнiле вiд кiптяви обличчя Леонiда. Проте не забуває пильно стежити
за лiсом i полем.
Коли до гармати залишилися лiченi метри, побачив, як од вузької лiсової
дороги почали одриватися на луг ворожi танки.
Самохiдка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю i силу, Леонiд
першим напав на залiзнi потвори, перед якими вже забушували темнi, як
осiннi дуби, стовпи землi.
"Лукiн пiдтримує. Зразу намацав ланцюг, - зрадiв, обливаючись чорним
масним потом... - Головний, тiльки б головний продiрявити..."
Полегшено зiтхнув, коли осiла i зачадила димом машина, пiдбита Лукiним.
"А головний пре!"
Ось вiн розвернувся, нацiлюючись жерлами та бiльмами роздвоєних
хрестiв. Бiля самих лiнивцiв самохiдки бризнула земля i тяжко загупала по
бронi.
"Я тобi нацiлюся, гаде фашистський", - летить уперед, забуваючи своє
рiшення - поменше зчеплюватися з танками.
Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, i вiн запалав,
неначе купина смолистого дерева.
Самохiдка Лукiна зриває гусеницю ще з однiєї машини; вона похитнулась,
шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий мiх тракiв, i
закружляла на мiсцi, вивiрчуючи вогку землю.
Не витримавши двобiчного вдару, танки, огризаючись, метнулися в лiси.
- Тiкають, тiкають! - радiсно вигукнув Бойченко.
- Дряпають! - поправляє Iбрагiмов. Самохiдка, не вмiщаючи веселого
гомону, мчить до рiки. Не роздягаючись, кинувся Леонiд у хвилi, шукаючи
броду, а екiпаж почав закривати люки, жалюзi, пiдiймати вгору вихлопнi
труби. Незабаром, увесь, з голови до нiг, мокрий i заболочений,
повертається Сергiєнко назад.
- Риби ж у рiцi, хлопцi! Пройти не дає: так i валить iз нiг. Бойченко,
це по твоїй спецiальностi - налови! Ото вечеря буде!
- Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.
- Фрицатником тхне, - добавляє Iбрагiмов. Загудiв мотор. Щiльно закрита
машина влетiла у воду. До самого дна роздалася навпiл розбита рiчка, i
екiпаж з радiстю побачив, як до нього наближалися нашi самохiдки.
* * *
"Дорога моя Надiє, радiсть моя!
Недавно закiнчився бiй, i я знову дописую тобi листа. Вiрю: вiн
вiдшукає тебе... Що ж про себе? Твiй бiлоголовий Льоня старається
недаремно їсти солдатський хлiб i дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно
пройшов дощик, i лiсова земля тепер пахне, як твої коси. Мiй друг, старший
лейтенант Лукiн, уже насмiхається з мене: "Тобi й дим самохiдки пахне
Надiйчиними косами", а сам потай зiтхає за своєю дiвчиною...
От i експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується,
чому не вiдправляю листа. Вiн i не знає, що менi, як у пiснi спiвається,
можна надiслати тiльки куди-небудь. Тому й тремтить мiй лист у руцi, як
серце..."
- Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював
обставини зi всiма деталями, ну i сам якось непомiтно примазався до чужої
слави. Вiрнiше, мене примазали, а я по м'якостi характеру не заперечував:
не люблю пiдiймати дискусiї у воєнний час, - смiючись пiдiйшов зiбраний,
осмiхнений Сергiй Лукiн до Сергiєнка. - О, ти знову посланiє Надiйцi
строчиш? Вже в тебе скоро листи i в самохiдцi не вмiстяться - доведеться
на прицепах возити... Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потiм
синiм олiвцем, а закiнчив червоним.
- Кольором перемоги!
XXVIII
Намучилась, нагорювалась, наробилася дiла за свiй вiк Докiя; спокiйнiше
думалося на старостi пожити, тiшачи внучат та коло саду пораючись... Не
судилось. Iще тiльки сонце загляне у вiкно, а вже десятник калатає
гарапником у вiкно:
- На роботу, бабо! З невiсткою йди! Гей!
I спробуй не пiти. Хтось, може, вiдпроситься, хтось за чарку
вiдкупиться, а тобi, стара, всi дороги заказанi - за сина лютує Варчук.
Двiчi вже синцi попоносила Югина, намiрявся i її, Докiю, вдарити
Варчук, та чи поговору посоромився, чи совiсть заговорила. На зрубi просо
в'язала, втомилася, обiперлась спиною в полукiпок, в далину глянула.
Iз лiсу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, пiднiмався над
полями i масивно плив до самого неба, повз вижатi лани, повз високу
самотню могилу.
Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увiйде в хату, високий,
кремезний, i як вiн їй усмiхнеться, як вiн до неї, матерi, заговорить, як
обiйме її.
I вже бачила свого сина коло себе, вiдчувала дотик його великих рук i
не чула, як сльози обривалися з посiчених щiк, падали на рожеву стерню, на
босi, порепанi ноги.
- Хто ж за тебе дiло буде робити? Може менi накажеш? За совєтської
властi хiба так на полi робила? - конем iз дороги звернув Варчук, пiд'їхав
щiльно до неї. Гаряче кiнське дихання обвiяло її руки, спiтнiлi груди.
Несподiвано на старiсть роздобрiв Сафрон, погладшав, наче помолодшав,
тiльки синцi пiд очима ще бiльше почорнiли, i, немов заокругленi шматки
рашпелiв, були насiченi грудочками губчастого тiла. Казали на селi, що
навiть до молодиць почав приставати. Що ж, вiд'ївся на чужому горi.
- Чого ж мовчиш, бабо?
- Нема менi про що з тобою бали розводити.
- Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?
- Таки жду.
- Кого? Свого забiяку?
- Армiю Червону виглядаю. Сталiна жду.
- Не дiждешся, стара погань. Були вашi бiльшовички, та всi вийшли. Ну,
чого ж не в'яжеш?!
- Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.
- Я ж тебе! - i пiдняв гарапник, наїжджаючи конем на жiнку.
Та вiдiпхнула вiд себе гарячу кiнську голову.
- Удариш, може? Покажи свою хоробрiсть. Усi в селi кажуть: хоробрий ти,
а менi не вiрилось. Ну, вдар! - вперто поглянула на розбухлого Варчука.
- Паскудити рук не хочу, хай iнший паскудить. Тiльки штраф завтра, як
миленька, заплатиш, - вперiщив нагаєм коня i помчав шляхом, закриваючись
чорним стовпом пилюки.
"Наче й не мати його породила".
Одначе швидко забула про це - знову прийшли думки, все про нього, сина
свого.
I по ночах погано спала, частiше сiдала бiля вiкна, виглядала Дмитра.
Тiльки замаячить яка постать на шляху, вже мiсця не може собi знайти.
Вiрила, що Дмитро не сьогоднi-завтра подасть їй звiстку. А днi минали,
сушачи вдовине тiло i серце. Стала ще бiльш мовчазною, а коли доводилось
сказати яке слово в розмовi, неодмiнно споминала Дмитра.
Вбiгла якось у недiлю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула
хату - чи нiмця нема, i усмiхнулась змовницьки i щасливо.
- Чуєш, Югино, що на свiтi робиться?
- Нiби що? - кинула замiтати пiдлогу.
- Йосифовi дiти цiєї ночi погуляли на шляху - двi машини зiрвали. Трупу
нiмецького - що колод наложили, самi ж, як вiтер, зникли.
- Чиї це дiти, кажеш? - пiдiйшла Докiя до Килини.
- Йосифа Вiссарiоновича, Сталiна нашого. Партизани, значить.
- Може i наш Дмитро в партизанах.
- Може. А яку нову казку про партизанiв говорять!
- Розкажiть, тiтонько! - заiскрилися очi в Андрiя.
- То ж казка.
- Хай казка, аби про партизанiв.
- "Що то в полi червонiє?" - запитав нiмецький генерал своїх офiцерiв.
"Мак", - вiдповiли тi. - "Мак? Вирубати, витоптати його, бо вiн укрив
поле, неначе червонi прапори". Кинулись фашистськi вояки i на танках, i на
машинах, i так, пiшки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки,
земля гуде. I тiльки пiд'їхали до червоного поля - почали вгору злiтати.
Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав
генерал своїх офiцерiв: "Що ж то червонiло на полi?" - "То партизани
стрiчки наколювали", - вiдповiли тi. "Не гут, не гут, - похитав головою
генерал. - Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?"
- "Що то в полi так здiймається, то опускається?" - запитав удруге
фашистський генерал своїх офiцерiв. "Ячмiнь", - вiдповiли тi. "Ячмiнь?
Вирубати, витоптати його, щоб i стеблини не залишилося". Кинулися нiмецькi
вояки i на танках, i на машинах, i просто пiшки винищувати ячмiнь. Ревуть
машини, гримлять танки, земля гуде. I тiльки пiд'їхали до поля - почали
вгору злiтати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад.
Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв: "Що ж то коливалося в полi?" -
"То партизани вуса закручували", - вiдповiли тi. "Не гут, не гут, -
похитав головою генерал. - Що ж то воно буде, коли партизани воювати
почнуть?"
- "Що то зеленiє вдалинi?" - запитав втретє фашистський генерал своїх
офiцерiв. "Вода в ставку зеленiє", - вiдповiли тi. "Зiрвати греблю,
спустити воду!" - наказав генерал. Кинулись нiмецькi вояки i на танках, i
на машинах, i просто пiшки руйнувати греблю. I тiльки пiд'їхали вони до
ставу - почали вгору злiзати. Нi одна машина, нi один фашист не
повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв:
"Що ж то зеленiло?" - "То партизани сорочки одягали", - вiдповiли тi.
"Не гут, не гут, - сказав генерал. - Що ж то буде, коли партизани воювати
почнуть?"
- Аж тут земля гуде, спiвають копита, зброя дзвенить i пiсня, наче
вiтер, летить. "Хто це спiває?" - запитав генерал своїх офiцерiв, та вже i
питати не було кого: всiх мов корова язиком злизала.
- А це ми, партизани! - та як вдарять партизани по гiтлерiвцях,
рознесли їх, мов чорну хмару, а потiм сказали:
"Оце здихайте, фашисти, щоб наших квiтiв не топтали, нашого хлiба не
їли, нашої води не пили"...
- В Янiвських лiсах парашутисти до партизанiв спустились. Послали нiмцi
облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, - озивається
гордовито Андрiй.
- Може i наш Дмитро з тами парашутистами, - зiтхає Докiя.
- А що ще говорять люди! - не вщухає Килина. - Кармелюк зi своїми
хлопцями появився. Фашистiв б'є, полiцаїв б'є, бандерiвцiв нищить. I суд
простий у нього. Спiймають когось з поганi, Кармелюк у людей питає: "Що
вiн зробив?" - "Палив", - скажуть. "То його спалити на вогнi". I горить
проклята душа, а Кармелюк далi, вiд села до села, iде, свiй суд чинить,
грiзний i справедливий.
- Може i наш Дмитро ходить iз хлопцями Кармелюка.
- Чудне ви говорите, тiтонько, - усмiхнувшись, не витримала Килина. -
Хiба ж може один чоловiк бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з
парашутистами.
- А де ж йому, по-твоєму, бути? - образилась Докiя. - Може скажеш, на
службу до германа пiшов? Вiн у мене нiколи в сiрка очей не позичав, а
дороги йому тiльки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в
парашутисти. Поживеш - спом'янеш моє слово.
- Нехай буде так, - здвигнула плечима Килина.
- Не нехай буде, а так воно i є, - настоювала мати на своєму. - Совiсть
у нього чиста. - I виходила з хати, гордовито й ображено, коли помiчала в
очах сусiдки iскорки подиву. У сад пiд хутором пiде, тiльки сяде бiля
розчахнутої протрухлої дубiвки - тут колись Дмитро любив посидiти. Усе, що
було миле Дмитровi, стократ стало милiше Докiї. Прийде з роботи i, коли
нiкого нема в хатi, всi Дмитровi фото обцiлує, до серця притискає, нiби то
самий син був. Хотiла раз Югина з Дмитрової сорочки пошити блузку Ользi.
- Не треба, дочко. Переший iз моєї блузки. Щось нове з'явилося у вдачi
Докiї. Була вона тою самою Докiєю, господаровитою, статечною, не такою, що
зiгнеться, куди вiтер повiє, та коли заходила мова за Дмитра - забувала
все на свiтi. I жалiсно було дивитися, i слухати її, змучену, переболiлу
найбiльшими болями - материнською любов'ю.
XXIX
Дiти нiчого не прощають старшим. На довгi роки западають у їхнi душi
кривди, глибоко i болюче.
Привiвши з пашi трофейного коня, Андрiй довго рився на горищi в книжках
i незадоволений, облiплений порохном i павутинням, злiз у сiни.
- Чого шукав на горищi, сину?
- Книжки якої-небудь почитати. I не знайшов - усе читано й перечитано.
- А чого ж ти до вчителя Єфрема Федоровича не пiдеш?
- Нехай тому нога вiдсохне, хто до нього ступне.
- Нiби вiн що? Запродався?
- Чи запродався - не знаю, а що слизняк - всiм вiдомо.
- Як ти смiєш говорити так про свого вчителя? - А як вiн посмiв пiти
працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скорiше нiмцям
молоко виносили? Я ранiше - сиджу в класi - i слова не пропущу. Читаю йому
вiрш, оповiдання - усiєю душею тремчу, чи так зрозумiв написане. Сяде вiн,
учитель, коло мене, розбалакається i сам щось прочитає. Добре читав - так
у мене серце i защемить, i засмiється. А тепер вiн людям читає: "Вiсiмсот
лiтрiв молока - небагато. Хто не винесе - корову заберемо", - злiсно
перекривив. - Спробував би вiн тепер свою руку менi на голову покласти - у
вiчi плюнув би.
- Хiба ж так можна? - усмiхнулась в душi.
- Можна, мамо.
- Може чоловiка горе заставило.
- Горе? А Микитi Дем'яновичу, на двадцять рокiв старшому, не горе?
Запрошували ж бандерiвцi вчителювати - не пiшов. "Старий", - каже. За
п'ять верст рибу в Бузi вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А
повернуться нашi, як цей старий учити нас буде!
- А буде, - задумалась Югина, переносячись у думках не .до вчителiв, а
до свого чоловiка.
Андрiй пообiдав, вислiдкував, коли нiкого не було на шляху, швидко
скочив на коня i, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лiсу.
Свистить у вухах вiтер, забиває дух, курличуть дзвiнкi копита, а
хлопець упивається швидкою їздою. В лiсi на всiм льоту зiскакує з
вороного, бiжить галявиною, тримаючись за повiд так, неначе летить.
Осiнь уже торкнулася лiсу.
Розкiшними червоними гнiздами одцвiтає заяча капуста, жаринами горить у
безлистих кущах рясний свербиус; бiлий нiздрюватий деревiй пахне густо i
владно, прибиваючи сумовитi повiви прив'ялих трав i квiтiв. Восковим
нiжним оксамитом вже пiдбито знизу липовий лист; пожовтiли на ньому гострi
зубчики, почорнiли в суцвiттi дрiбнi горiшки насiння. В низинах трава
дугами припала до самої землi, оголяючи напiвзiв'ялi жовтi голiвки
дев'ятисилу. Зацвiтали крихiтнi, неначе вишиття, блiдночервонi хрещики
вереску. А у верховiттi коливалися шуми, то зеленi-зеленi, обсипанi
сонцем, то срiбнi, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизi,
найбiльш сумовитi - десь хмарити починало.
Забуркотiв дикий голуб, на дубi заскреготала сойка, i знову шуми: то
стихають, як пiсня, то розростаються, немов повiнь. Пролетiв хазяйновитий,
неповороткий джмiль, припав до блакитної квiтки i незадоволено загув -
мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього менi, статечному
чоловiковi...
Впершись лiктями в землю, Андрiй почав читати "Як гартувалася сталь".
Не раз схоплювався, i тодi величнi дуби, густолистi берести, срiбнокорi
берези чули вигуки.
Чого тiльки не було в його малому чутливому серцi. Своїми темними
сумовитими очима бачив усе, що робилося в селi. Вже, вперше в життi, вiн
узнав, як трiскається шкура на плечах пiд нагаєм i як самi зриваються
сльози з очей вiд безсилої злоби i сорому.
В його лiтах можна людям допомагати, а вiн коня пасе та по господарству
те, се робить. Це вiн завжди встигне, а зараз вiйна. Помагати своїм треба.
- I з кожним днем, пригадуючи батьковi слова, вкорiнювалася думка, що вiн
мусить пiти в партизани. "Розвiдником буду. Де великий не пройде, малий
проскочить".
Не раз бачив себе бiля вогнища в колi суворих воякiв, то бiля свого
батька, то десь у розвiдцi.
Скiльки вiн об'їздив лiсами, яругами в надiї зустрiтися з якимсь
загоном - i все не щастило. А тi розмови про дiтей Сталiна бринiли в його
серцi, як музика, не давали супокою. "Дiти Сталiна!" - випливали з лiсових
гущавин могутнi партизани, оперезанi кулеметними стрiчками, обвiшанi
бомбами, i тiкали нiмцi, тiкали полiцаї, Варчук.
Сiв на коня i знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до
кожного дерева, особливо дуба, бо вiн - так думалось - повинен бути
улюбленцем партизанiв. А лiс шумить таємниче. Скрипнула пiд ногами коня
розчавлена нiжка гриба, точена шапка вiдлетiла на дорогу, поблискуючи
густим-прегустим сизобрунатним ситом.
Раптом майнула постать мiж деревами, i Андрiй застиг, зупинив коня. Нi,
то тiльки береза, переломлена бурею.
В сосняку забринiв пiдземний дзвiн.
"Що воно?" Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, i вiн гудiв
низько i розмiрене. Потiм iз землi висунулась чорна голова, засмiялась:
- Перелякався?
- Нi, - зскочив з коня.
- Здрастуйте, хлопче.
- Здрастуй.
Степан Синиця, увесь об'юшений потом, вилiз з глибокої ями, викопаної
навколо величезного соснового пня, i подав Андрiю мiцну, почорнiлу вiд
сонця, землi i живицi руку.
- Корчуєш?
- Корчую. Думаю дьогтю викурити, - Степан витер полотняним рукавом пiт
з чола. - Тепер же нiде його не дiстанеш.
- Умiєш курити?
- А чого ж? Наука не хитра. А я не вмiю, - пожалкував Андрiй.
- Ще б тобi вмiти, - глузливо засмiявся. - Кашi треба попоїсти.
- Набагато бiльше ти за мене попоїв?
- Ну, знаєш... Доживи до моїх лiт.
Андрiй хотiв ще щось розсудливо вiдповiсти, але несподiвано всмiхнувся:
- Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.
- Хитрий який, - засмiявся Степан, вдарив сокирою у пень, i вiн
задзвенiв, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув iз кишенi I кисета. -
Куриш?
- Нi.
- Та ти ще малеча, куди тобi. I я в твої года не курив.
Проте вiд допитливого ока Андрiя не заховалось, що курити Степан почав
тiльки цими днями - хлопець скривився ї i пiсля затяжки довго
вiдкашлювався; аж з-пiд довгих чорних вiй, що зовсiм закривали очi,
викотились сльозинки. i, Степановi хотiлося розповiсти про зустрiч iз
Дмитром Тимофiйовичем, одначе, давши слово, стримував себе i трохи
зверхньо слiдкував за найкращим учнем п'ятого класу.
- Коня де дiстав?
- Вiйна принесла.
- Добрий?
- Справний.
- Старий?
- Восьми нема.
- Звiдки знаєш?
- По зубах - кореної зiрки нема. Та й верхня губа без зморщок.
- Та ти не тiльки вiршi читати вмiєш. Ну, добре, приїжджай сюди через
три днi - навчимо тебе дьоготь курити.
- Приїду.
- Про батька нiчого не чути? - допитливо глянув Степан.
- Нiчого, - зiтхнув. - Думаю, думаю... Дома тiльки сльози Хоть би
здоровим батько поїхали.
- Не журися, все добре буде, - сказав таким голосом, Що аж здригнувся
Андрiй i припав до Степана.
- Може знаєш, чув що, Степане?
- Нi, не знаю. Так чувати доводилось. Тiльки щоб нiкому, навiть матерi,
нi слова.
- У мене як в могилi лежатиме, - твердо вiдповiв, блiднучи вiд
хвилювання.
- Є чутки, що твiй батько партизанить. Фашиста б'є.
- Вiд кого чув?
- Сорока на хвостi принесла. Чутка вiрна, бiльше не допитуйся.
Зрозумiло? Та держи язик за зубами.
- Вiрне твоє слово, що батько у партизанах?
- Вiрне.
Скаменiв Андрiй помiж двома дубами, не ворухнеться, тiльки серце
пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарiзало i
самi повiки затремтiли дрiбно та часто.
Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного i такого
доброго до нього; згадав, як вiн у грозу переносив його через рiчку i як
славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки i
слiпучим синюватим сяйвом рiзало, било у вiчi i гасло. тi дужi руки нiби
знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
- Скупаємось, Андрiю?
- Скупаємось, - нiби прокинувсь од сну.
- Не боїшся холодної води? Iлля вже минув... З непривички можеш
попектися.
- Нi. Я привишний.
Побiгли до лiсового озера. Вода бiля берега була зелена-зелена - зiлля
тiнi поклало, - а посерединi - блакитна, з хмарами в глибинi.
- Розступись, ворожа сило! - пiднiмаючи стовп, вскочив Степан першим.
Поплавком зникаючи пiд водою, Андрiй бачить перед собою кипучий
розбурханий свiт i раптом розумiє свою помилку: партизанiв треба шукати не
на ковалевiй, не в берестi, а в Городищi.
"Далеко тiльки, мати не пускатиме. Вдосвiта виїду, а на левадi зверну
на Городище".
I вiдразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.
"Мiй тато живий. То вiн i до нас прибуде". - I хлопець мiцно заплющив
очi, щоб яснiше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм
молоточком велику та тривожну радiсть.
* * *
Вiн прокидається свiтанком, сповнений неясною радiстю. Що ж у нього
хороше на душi? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподiвано
приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тiлi, i хлопець,
посмiхаючись, пiдводиться на лiктi, бачачи i сизi вiкна, i заклопотану
матiр, що стоїть коло столу, i свою бабуню, що порається бiля печi.
"Бiднi вони. Вони нiчого не знають", - жалкує в душi. Але то жалiсть на
мить, бо її пiдмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В
партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, лiс,
обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев,
вiзьме його на руки, як тодi, в негоду. I хлопець, посмiхаючись,
примружується, мiцнiше заплющує очi, щоб побачити свого рiдного...
Перехитуються лiси, гордовито, поважно, iдуть над ними вiтри; веслами
по зелених верховiттях гребуть, а внизу шуми закипають. Вiн у лiсi з
батьком. Лунко б'є сокира пiд дзвiнкий корiнь грабини, i ахкає луна аж у
других гонах. Потiм стихає, i тiльки тиха пiсня iде понад землею. Iз-за
дерев вiн бачить: сидить його тато на пнi, обперся рукою в держално
сокири, тихо наспiвує.
Вiн пiдходить ближче, стає за плечима тата i пiдспiвує. "Це ти, сину!"
- батько огортає рукою його плечi i ще тихше, неначе обоє глибоко
задумались, пускають пiсню так, щоб не торкнулась вона лiсового шуму, а
тiльки зеленої землi... Яке то було щастя!
- Вставай, Андрiю, - зажурена мати нахиляється над ним, i вiн їй
усмiхається широкою усмiшкою.
"Може б хоч натякнути їй? Де там, - задумується. - Нiчого не можна
сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться... Хiба що Степана запитати
- може матерi можна похвалитись. I щоб нiкому бiльше".
- Мамо, ви не журiться. Наш тато живий. - Бере торбинку з хлiбом,
огiрками.
- Живий? Ти може чув що? - кидається до нього Югина, i обличчя її за
одну хвилину мiниться: то освiтлюється надiєю, то покривається тiнями.
Як йому жалко матерi! Сказати б усе.
- Не чув. Снився менi тато. А мертвi ж не сняться, - промовляє
роздумуючи i опускає очi униз.
- I менi снився, - зiтхає мати. - Коли ми вже, сину, почуємо про свого
тата? - цiлує його в лоб.
- Почуємо, мамо. Скоро почуємо, - i його голос так дзвенить, що знову
розбуджує якийсь вогник надiї в Югини, i вона знову зiтхає, глухо i
тоскно.
Дмитро тепер iще ближчим став їй, неначе тiнь, ходив за нею. Чи
працювала, чи лягала на вiдпочинок - незмiнно чула його бiля себе. Часом в
пiтьмi навiть руку простягне, торкнеться лiжка - чи нема дружини її. Ясно
бачила його, i то бiльше парубком, у снах. I не знала Югина, що i цiєї
ночi був бiля неї її Дмитро.
Андрiй, жалiючи матiр, тихо виходить на двiр, i зразу ж його жалiсть
розмивається iншим бурхливим почуттям: вiн шукатиме тата в партизанiв у
Городищi.
Любовно потрiпав по шиї коня i тихо, щоб не збудити нiмця у другiй
хатi, виїжджає на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвiр'я, в
думцi прощається з матiр'ю, бабунею, Ольгою - може не скоро побачить їх. I
жалiсть прокидається до своїх рiдних.
"Може ще повернутись, подивитись на них! Нi, хто повертається - не має
удачi".
Риссю виїжджає на шлях, а далi - левадами. Оглянувся. Важкий туман
закрив його подвiр'я, село, i тiльки неясно бовванiли на Великому шляху
розлогi дерева.
На Бабизнi повернув коня в об'їзд i подався на Городище. Обминув i
пасiку, щоб часом не зустрiтися з Марком Григоровичем
До самого пiвдня, натомивши коня, блукає хлопець ярами та болотами.
Одначе нiде нi звуку людського, тiльки дерево шумить, тiльки розвихренi
хмари летять по обважнiлому небi, тiльки, обтрушуючи пожовклий лист, вiтер
перемовляється з пересохлою травою та часом прокисле замшiле болото
зачавкає пiд копитом коня.
Пiсля полудня, обминаючи буйну зарость чагарника, почув, як
незадоволено забурчав струмок - напевне якась перепона стояла на завадi,
бо далi, в глибинi, мав другий, бiльш спiвучий звук. Направив коня до
струмка.
Несподiвано з-за дерев виходять озброєнi автоматом i рушницею високий
похмурий дiд з великим скаменiлим обличчям та бiлявий рожевощокий парубок.