Страница:
старiсть люди стають мовчазнi або дуже балакучi, скупi, полохливi. Як ти
зблiд, коли вiдчинив дверi. А я за старою звичкою сам вiдкрив твоє
мiнiстерство.
"Ну й ти старiєш. Торохкотиш, наче дiжка з горохом", - з неприязню
подумав про балакучого гостя.
- Почекай мене трохи: приготую щось попоїсти.
- Готуй, господарю. Правда, я вже i без тебе трохи похазяйнував. Як
щирий українець, усю сметану виїв. Добряча сметана на Подiллi... Подiлля -
краса України, - знову став у театральну позу Крупяк i розсмiявся.
"Кого вiн тепер грає, пiд кого пiдроблюється?" - прикинув у пам'ятi
Крамовий. З давнiх-давен вiн знав Крупяка, як завзятого балакуна, проте
винахiдливого i смiливого на рiзнi авантюри служаку петлюрiвського
мiнiстерства фiнансiв. У мiнiстерство самостiйної директорiї зразу ж
втиснувся пiсля зречення Скоропадського вiд гетьманства. У формi сiчового
стрiльця зi шпалером при боцi, цей пронирливий, начитаний i завзятий
куркуленко швидко втерся в довiру скороминучих, падких на грошi i барахло
правителiв... Був перед ними пiдкреслено ввiчливий, ретельний i слухняний.
За очi ж вмiв дошкульно висмiяти своїх добродiйникiв, намагаючись самому
сiсти на чиєсь теплiше мiсце. А через те що скороминуче начальство, як
гриби-вонючки, мiнялося мало не щодня, то й Крупяковi довелося вивчати i
грати не одну роль. Але й тодi вiн найбiльш вдало копiював Андрiєвського,
єдиного соцiал-самостiйника в урядi директорiї.
- Маленький Андрiєвський, - говорили про Крупяка, i вiн пишався цим
прiзвиськом.
Коли галицькi сiчовики на чолi з "диктатором" Петрушевичем перейшли до
Денiкiна, а на смерть переляканий повстанням у своїх вiйськах Петлюра утiк
пiд захист Пiлсудського, обережний Крамовий причаївся на Подiллi, а Крупяк
пiшов у банду. Проте i в бандi не довелося стати яким-небудь значеним
батьком. I це найбiльше бiсило його, властолюбного, упертого i нестримного
на язик. Роки не змiнили вдачi Крупяка.
За вечерею вiн говорив повчальним i владним голосом:
- Твоєю роботою не дуже задоволенi ми, - зробив притиск на "ми",
натякаючи цим, що вiн пiшов угору.
- Найголовнiше тепер - економiчний пiдрив, розвал сiльського
господарства, розвал колгоспiв, дискредитацiя їх в очах селянства. А твоя
робота - це, висловлюючись словами старої української iнтелiгенцiї,
каганцювання на селi. Ка-ган-цю-вання. Зростання добробуту в колгоспах,
збiльшення ваги трудодня вибиває з-пiд наших нiг усякий грунт. Селянина
треба нацькувати проти комунiзацiї, проти заходiв радянської влади. Дядько
є дядьком... Утиснеш мужика нестатками, от вiн i почне скрипiти, хитатися,
шукаючи затишної сторони. Це навiть марксисти говорять: матерiальна база -
основа iдеологiї. Нацькувати дядька треба вмiло, з толком...
- Нацькуєш, - злiсно перекривив Крамовий. - Минулися тi часи. Добре
тобi говорити, сидячи у мiстi за книжечками та дбаючи про свою кар'єру.
Там легше бути на виднотi. Ти сам попрацюй тепер на селi. Побачиш: перед
тобою не той сiренький мовчазний мужичок сидить, що за копiйку до самої
землi двадцять п'ять поклонiв бив i задом дверi вiдчиняв. Вiн уже з тобою,
розумна голово, з кандидатом, може, коли ти йому щось не те,
посперечатися. Вiзьми ти в мене того проклятого Горицвiта. Пам'ятаєш?
- Того, що ти розкуркулити хотiв?
- Того ж, його! - промовив Крамовий i скинув окуляри, витираючи рiжком
хустини куточки очей. - Я його вже наукою б'ю, що, мовляв, сiй сортову
гречку, а вiн менi доводить, що мiсцевi на їхнiй землi краще родять. I
довiв. Нi, брате, тепер трохи зарвись - i прямо без пересадки к чорту в
зуби на вечерю попадеш. Коли дiяти, так треба дiяти тiльки на законнiй
основi, в законах, постановах, розпорядженнях шпарини знаходити i
по-своєму робити дiло. От приходить тепер яке розувпорядження, я його i
так, i сяк, i боком, i догори ногами розгляну, щоб виудити якусь користь,
по-iнакшому довести...
- Виходить, як в того рибалки, що спiває: дядя рибу вудить... -
розсмiявся Крупяк. - Одним цим далеко не заїдеш.
- Ну, а лiзти в петлю я не збираюсь. Кров'ю захлинався мужик, коли наша
воля була. М'ясо вiд шомполiв на землю вивалювалось. I що з того? Здуло
нас бурею, розметало по всяких щiлинах. Гiрше таргана боїшся показати вуса
з шпарини. А той дядько, в якого шкура, як клоччя, летiла, тепер з
академiками, сукин син, дружбу водить, у верховних органах сидить, славою
гримить на всю країну. Нi, великої охоти лiзти в петлю ранiше пори аж нiяк
не маю. Кандидатом на шибеницю я ще встигну бути - не велика честь. Це
тобi не демократична українська республiка отамана Петлюри.
- Хто ж тобi говорить лiзти поперед батька в пекло? - Крупяк споважнiв,
очi його стали темнiшими i зосередженими. - Пам'ятаєш суворi чудеснi
слова: "пливи, гребись, плавець, на дно спускайся, мрець". Ти можеш
плисти, i особливо тепер, коли таємничий берег, наш берег виходить з
туманного Заходу. Ти розумiєш, що тепер в Нiмеччинi i Англiї робиться?
Тепер надiя наша, коли окинути оком мiжнародний клубок, бiля нас стоїть, i
ми повиннi її наблизити до себе...
Говорив впевнено, наче нiчого i не трапилось. "Але чому у цю дiру
директором полiз? Нi, щось таки сталося". З недовiрою слухав Крамовий
Крупяка. Нарештi не витримав.
- Дивуюсь, Омеляне, чого ж ти в такий вiдповiдальний момент стаєш
фахiвцем по травах... Адже мiжнародний клубок, кажеш, пiдкочується до
наших ворiт.
Крупяк гостро, з прихованим презирством глянув на Крамового.
- Що? Сумнiви гризуть?.. Розкусив тебе?.. Стаю фахiвцем по травах, бо
Подiльський укрiпрайон теж травами обрiс. Не помiчав? - Помовчавши,
продовжував рiвнiше: - Це ти вiрно робиш, що всякi законнi пiдстави, мов
шашель, пiд'їдаєш. Але масштаби дрiбнi у тебе.
- Побачимо, якi у тебе будуть. Схопишся за ширшi, так тебе схоплять за
матню i до бiлих ведмедiв у два льоти спровадять.
- Так уже i до бiлих ведмедiв... Ось я привiз папiрець з Наркомзему,
щоб менi для дослiдної станцiї видiлили двi тисячi гектарiв заливних
лугiв.
- Двi тисячi? - вражено розкрив рота Крамовий i знову осiдлав перенiсся
окулярами.
- Двi тисячi. I постарайся так вiдвести цю землю, щоб якнайбiльше
колгоспiв зачепити, залишити їхню худобу без сiна. Ось тобi й удар на
законнiй основi. А потiм - дасть бог день, дасть i їжу - ще щось
придумаємо. Голова ж не тiльки на те, щоб лисиною свiтити, - провiв
пальцями по лисiй макiвцi. - За половину нам дядьки будуть тi луги косити.
I треба буде такi кадри пiдбирати, щоб не тiльки косити умiли, а й щось
iнше... З лугу i нам неабияка копiйчина перепаде.
- Це добре задумано. За сiно копiйчина не мала дiстанеться. Чи тiльки
не провалять тут твоєї станцiї?
- Ну, й обережним ти став, Петре... За тво'є здоров'я, - чокнувся
чаркою. - Боїшся всього.
- Пий на здоров'я. Не боягузтво, а здоровий глузд керує мною. Тут у
районi зiбралися дiловi i вiдданi працiвники. Тяжко менi, ой як тяжко мiж
ними крутитися. В'юном слизиш мiж пальцями, кожного свого кроку i слова
пильнуєш. Iнодi виступаєш з промовою, коли iз них хтось є, i потiм сам
собi дивуєшся: говорив так, неначе справдi iдейним став.
- Це добре. Лiвою фразою найкраще замазати всяку дiрку. I я не раз до
цього методу вдаюся. Допомагає найкраще, особливо серед тих, що не дуже
люблять трудити голову теоретичними мiркуваннями... Кажеш, не той тепер
дядько пiшов?
- Не той. I коли встиг так змiнитися? Сам диву даєшся. Селянську
психологiю я добре знаю. I ось ця твердиня до самих пiдвалин
розсипалася... Недавно наша районна газета випустила сторiнку про село
Iвчанку. Вiзьму лише iнтелiгенцiю, що вийшла з села. Ба, щоб не
помилитись, принесу тобi цю газету. - Пiшов у другу кiмнату i незабаром
повернувся з по-трiпаною пiдшивкою. - Один начальник пiвнiчного порту -
раз, - загнув палець. - Один професор, один дипломат, три кандидати рiзних
наук, чотирнадцять агрономiв, двадцять шiсть командирiв, шiстдесят два
вчителi, вiсiмдесят дев'ять студентiв... В середнiй школi два восьмi, два
дев'ятi i два десятi класи. А якi будiвлi побудували. Дачi, прямо дачi. I
до того розледащився народ, що навiть на ярмарок на машинах їздять.
Який-небудь тобi нащадок Солопiя Черевика везе свою красуню на машинi, а
сам, чого доброго, про легкове авто думає.
- Трудодень - дев'ять кiло зернових, - перехиляючись через стiл,
прочитав Крупяк.
- Вiсiм, вiсiм з грамами. То вже редакцiя натягнула шкурку на кисiль! -
чогось зрадiв Крамовий, але зразу ж осiкся, згадавши, що цим вiн зменшив
силу своїх доводiв. I вже повiльно закiнчував: - А сiно, а яблука, а мед i
всякий iнший дрiб'язок! От i поговори з таким дядьком що-небудь на слизькi
теми. Так вiн тебе сам вiзьме за комiр i в мiлiцiю як миленького
затаскає... Правда, це село передове, але за ним усi тягнуться.
- Не подобається менi таке село. Тут я не буду собi видiляти землю пiд
станцiю, за вiдсталi вiзьмуся, - зробив висновок Крупяк, позiхнув i
перехрестив рота. - Ну, менi треба ще в одне мiсце з'їздити днiв на
десять, а потiм буду представлятись твоєму начальству... Чи не можна буде
менi пiд станцiю забрати будинок прасола Мiрчука, що над Бугом?..
VIII
Увечерi до Григорiя Шевчика в хату-лабораторiю зайшли Марта i Терентiй,
кремезний чолов'яга, сивий i зморшкуватий, з широким напiвперегнутим
станом.
Ранiше Терентiй половину свого вiку провiв за ткацьким верстатом,
майстерно виробляючи полотна, настiльники i рядна. Сидяча, кропiтка робота
перегнула його по половинi i попсувала очi.
От i став дiд на старостi лiт сторожем у колгоспному саду, де тепер
майже повнiстю господарювала Марта, хоча й була вона бригадиром
садово-городньої бригади.
- Готовi в дорогу, Марто Сафронiвно? Завтра рано виїдемо, - запитав
Григорiй.
- Зiбралася. Треба було б трохи ранiше виїхати. Припiзнились ми. - Сiла
молодиця за стiл, заставлений дерев'яними клiтчастими ящиками, де росли i
проростали рiзнi культури. Стiни були заквiтчанi кращими зразками
колгоспної працi, i вся хата-лабораторiя, затишна, жива, вiяла солодким
теплим пилком i зерном.
- Що вирiшили на бригадi? - подивився на молодицю ласкавим i допитливим
поглядом. Пишна, здорова краса переливалась в кожному її русi,
гордовито-стриманому виразi округлого лиця. Роки не робили Марту нi
повнiшою, нi старiшою. В очах та з обличчя її змилась давнiшня скорбота i
вираз гiркої непевностi. Тепер вся вона була спокiйна i рум'яна, як тиха
осiння година. Сватались до неї i їхнi люди, приїжджали i з околишнiх сiл,
та й поїхали нi з чим. Всю свою любов передала єдинiй дочцi, про одруження
навiть i слухати не хотiла. "Хватить iз мене. Любила одного, а тепер нi до
кого серце не лежить. А одружитись як-небудь нi совiсть, нi гордiсть не
дозволить. Вiдiйшло моє, як весняна вода", - тiльки на самотi звiряла свої
думки i чуття тiтцi Дарцi...
- Вирiшили купувати лише зимовi сорти яблук. I то найкращi: джонатан,
снiжний кальвiль, золотий пармен, антонiвку-склянку, губерстон.
- Хороше яблуко золотий пармен. Усе тобi, як зоря, переливається, -
вставив дiд Терентiй, - та й про ранет треба не забути.
- А коли невистачить цих сортiв?
- Тодi слив купимо та таких гатункiв яблук, з яких добре вино вийде.
- "Вiкторiю" неодмiнно дiстаньте. Неодмiнно. То усiм сливам слива, -
крекнув дiд i пiдiйшов до стiни, розглядаючи новий плакат.
Вранцi, пiд ревниво-недовiрливим поглядом Софiї i радiснi вигуки
старшої дочки Катерини, Григорiй зiбрався до правлiння колгоспу, де його
мала чекати вантажна машина. Вiн розумiв думки Софiї, але удавав, що
нiчого не розумiє, безтурботно смiявся, пiдкидаючи вгору чорнокосу дитину,
яка мало ли гралася iз батьком: все вiн то на полi, то в правлiннi, то
своїй хатi-лабораторiї, а додому тiльки попоїсти та переночувати прийде.
- Григорiю, крiм Марти ще хто-небудь їде? - їдуть. Шофер, Iван
Тимофiйович. Правда, вiн у Вiнницi злiзе, - безжурно вiдповiв, почуваючи
на собi допитливе око Софiї.
- Марта, - тiльки одне слово промовила i згодом зiтхнула.
- Ти чого? - таким правдивим поглядом подивився на вужину, начеб вiн
нiколи не задивлявся на iнших молодиць. - Хочеш - ти їдь з нами. Мiсця в
машинi хватить.
- Гляди, чи не тiсно стане, коли я поїду.
- А ти спробуй, то й побачимо.
- Та нi вже, їдь сам. Тiльки не обижай мене, Григорiю, - пiдiйшла до
чоловiка, i де та недовiра, та посмiшка подiлися. Її обличчя стало
затiненим, скорботним.
- Ну, що ти, Софiє! Хiба не знаєш, з ким я їду? Просто совiсно слухати
таке, - пригорнув дружину, i та ще тiснiше притулилась до нього, вiрячи i
не вiрячи його словам. Потiм Григорiй нахилився над невеликим лiжком, де
спала менша дочка Люба, поцiлував її у вогке од поту чоло i тихо вийшов i
нової просторої хати, що й досi ще пахла необвiтреною сосною i гiркуватою
осичиною.
- Григорiю, - уже бiля ворiт замахала Софiя рукою, - тiльки такий сад
пiдiймайте, як сонце. Щоб надивитися не можна було. Колгоспний!..
Зелена блискуча машина помчала у принадну весняну далечiнь. Побiгли,
закружляли поля - зеленi й фiолетовi. На нивах чорнiли люди й худоба, десь
в долинцi бурчали трактори, i статечнi граки дiловито ходили по рiллi.
Двома веселими блакитними крильми, погойдуючись, летiв розколиханий свiт
за машиною. Впершись руками в кабiну, Марта раптом побачила, як поважно
йшов за сiвалкою Дмитро Горицвiт. Вiн напевне її помiтив - на мить
зупинився i пiсля роздуму махнув рукою. I, неначе дiвчина, почервонiла
молодиця, краєчком ока оглянулась назад - чи не слiдкує хто за нею, -
поправила рукою волосся, що вибилося з-пiд хустки, мовчки вклонилася
Дмитровi. Той iще постояв трохи бiля дороги i поволi пiшов чорним полем в
синiй небокрай. Обернувшись назад, довго не спускала Марта очей з високої
постатi, вiдчувала, як в очах неначе сльози заворушились.
"Ох, i дурна ж я, дурна. Чи є ще така на свiтi?" - сумно усмiхнулася в
думцi. - Ще й досi вболiваю за ним, неначе нерозумне дiвчисько. Буває ж у
свiтi така досада", - перебирала в пам'ятi дорогi риси. I чим бiльше
думала про Дмитра, тим яснiше прибивались до неї минулi роки, а в них
бачила молодого дужого хлопця з сумовито-гордовитим блиском у чорних очах,
чула його скупе, невмiле слово, мiцнi великi руки навколо свого стану. А
потiм обрис статечного чоловiка тiнню пригашував минулi роки, i знову
одходила ота постать, як зараз в долинцi якийсь орач. "Так i життя моє
вiдходить".
Замислившись, не помiчала Марта, як раз у раз, неначе ненароком, її
руки торкалась рука Григорiя Шевчика, несмiливо, питально. Лише вiд одного
погляду молодицi, рiвного, свiтлого, хмiлiв Григорiй, мов од вина, i
потайки слiдкував за кожним рухом Марти. Не вперше вiдчував, що приязнь до
неї переростає у бiльше, тяжке, тривожне i хвилююче чуття. I хоч як
стримував себе, проте зустрiч з Мартою завжди була святом для нього.
Надвечiр заїхали в село Рахни до знайомого Григорiю технолога-винороба
Порфирiя Тихоновича Лiсняка, розумного, гладкого чоловiка iз сивим рiдким
чубом. Шевчик надiявся, що Порфирiй Тихонович дасть i пораду i допоможе їм
придбати найкращi сорти яблук в знаменитому селi Осламовi, Вiнницької
областi, де лише одного саду було шiстсот гектарiв.
Старий удiвець привiтно зустрiв гостей, заметушився по хатi, накриваючи
стiл i сам невмiло пораючись бiля печi. Марта якось непомiтно почала
допомагати йому, i незабаром усi куховарськi справи перейшли до її рук...
- У нас як зацвiте навколо, так i не знаєш, де небо, а де садки - i
небо бiле, i земля бiла, начеб хмарини опустились на все село та й не
схотiли пiднiматися з нього, - поволi хвалився за столом Порфирiй
Тихонович. - Це яке вино буде, Григорiю?
- Не знаю. Знаю тiльки, що дуже добре, - перехилив чарку з рубiновим
пахучим трунком.
- Повiк не вгадаєш. З агруса... Сам виробляю це вино. Возив в
Укрвинтрест, не нахваляться ним. Щеп я вам допоможу дiстати. Познайомлю
вас з директором радгоспу. Тiльки ти йому, Григорiю, щось про мисливство
закинь, - по-змовницькому пiдморгнув, - скажи, що сам мисливець, i зразу
подобрiє чоловiк, розбалакається, всяких iсторiй тобi наговорить,
неодмiнно згадає, як вiн попiдряд двi лисицi вбив i танцював на снiгу, ну,
i нiчого не пожалує тобi... За ваше здоров'я, Марто Сафронiвно. Душевна ви
жiнка. По голосу помiтив, коли яблунi заговорили. Так може говорити
людина, що природу любить, живе дiло любить, людей шанує, живе по-людськи.
Вгадав?
- Вгадали, вгадали, - вiдповiв за Марту Григорiй.
- Велике це дiло - любов до людей. Подивишся на iншого - скапарить
чоловiк увесь свiй вiк i нiхто його добрим словом не спом'яне, бо не
життям, а лише одним своїм шлунком жив, у своїм смiттi копирсався, як
смердючий щур. Рiдна дитина не поклониться такому батьковi, не прийде на
могилу покласти вiнок... От я вже про що почав говорити... Старим стаю.
- Ну, ви ще, Порфирiю Тихоновичу, й молодого переживете. Мiцнi, -
промовив, хмелiючи, Григорiй.
- А добрий сад викохати, навчити змiну ходити бiля нього - це велике
дiло... За найкращого нашого садiвника - за товарища Сталина!
I радiсно було Мартi сидiти i слухати старого технолога. Розумiла, що у
цього чоловiка нi в одному словi, нi в одному помислi не було фальшi, нi
того докучливого повчання, на яке часто хворiють старi люди.
Другого дня Марта з дитячою радiстю i захопленням оглядала несходимий
сад.
- Триста сортiв одних яблук! - не вкладалася в голову молодицi така
цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула вiд досвiдчених
садiвникiв, з хвилюванням ловила їхнi слова. I знову великими i щасливими
очима оглядала яблуневий край, прикидаючи в пам'ятi, як їй найкраще
розбити сад у своєму селi, де посадити агрус, де поставити пасiку.
Новi враження, люди, обставини якось непомiтно, без слiв, зблизили її з
Григорiєм. Став ближчим i зрозумiлiшим цей чорнявий пiдiбраний чоловiк, що
так чудово спiвав i виступав з промовами, так пильно просиджував днi i
ночi на своїх дослiдних дiлянках i в хатi-лабораторiї. Правда, була в
цього красня слабiсть до жiнок, але ж i гультяєм його назвати не можна.
Сердечно попрощалися з Порфирiєм Тихоновичем, i машина, заповнена
щепами, легко полетiла по шосе додому.
Зоряний теплий вечiр застав їх у чистому полi. Розмовляючи, Григорiй
несмiливо охопив пальцями руку молодицi. Не пручалась, в задумi слухала
його, притулившись спиною до кабiни. А перед очима химерно сплiталось
минуле i прийдешнє, бачила в молодому саду свою Нiну i Дмитра, i добре
було на душi, що й вона мiж людьми як людина живе. Хай нещасливо склалося
її особисте, хай не зазнала свого молодого щастя, та не соромно їй
дивитись у вiчi людям, не треба ховатися од своєї совiстi. Не для себе
жила вона, i в цьому було спокiйне i глибоке чуття своєї значимостi.
Григорiй, почувши незвичне хвилювання i приплив чи не справжньої
любовi, нахилився до Марти, пригорнув її, припадаючи устами до пасма її
волосся. I молодиця спокiйно одвела його руку од себе, вiдсунулась до
лiвого борту i тихо промовила:
- А я увесь час думала, Григорiю, що ти кращий.
- Марто... Марто Сафронiвно. Я до вас... - почав говорити, збиваючись i
запинаючись.
Слухала уважно, вiдчувала, що й справдi в Григорiя приязнь переростала
в бiльше почуття, а потiм вiдповiла розмiрковано i строго:
- Григорiю, ти нiчого не забувся, коли говорив таке. Тiльки забув, що
ти - батько двох дiтей. Менi незручно за тебе. Ти i мене, i себе зобидив.
Бачиш, не маленький ти i розум маєш у головi, а малесенькi чуття не
вицiдились в тебе до останньої краплi.
Мовчки доїхали до села. В Григорiя було так на душi, начеб його хто
прилюдно вдарив по обличчю. Вiн довго пiдбирав слово, щоб щось сказати
молодицi, але так i не змiг пiдiбрати. Марта сама виручила його:
прощаючись, без всякої тiнi невдоволення i осуду, начеб нiчого i не
трапилось, промовила своїм чистим, грудним голосом:
- Завтра ж, Григорiю, приходь на поле. Розплануємо, де i якi найкращi
гатунки садити. Будь щасливий, Григорiю, - i сама перша подала йому теплу
i пухку руку.
З нiмою вдячнiстю i радiстю потис її Григорiй, а образ Марти, виразний
i свiтлий, не сходив з очей, аж поки Софiя не одкрила йому дверi. Дiти
давно вже поснули, а жiнка й досi чекала на нього. Непомiтно, допитливим i
настороженим поглядом окинула його i заспокоїлася: не помiтила тих
характерних iскорок, якi завжди видавали Григорiя, коли траплялось якесь,
хай лише на словах, нове захоплення. Всi його потаємнi рухи вивчила тим
ревнивим почуттям, яке буває в безмiрно люблячих жiнок. I Григорiй неясно
догадувався, що Софiя знає його краще, нiж вiн сам себе. От тiльки вiн
Софiю не дуже-то знав та й не так-то й намагався заглянути в її внутрiшнiй
свiт. її любов i вiрнiсть приймав за звичне, само по собi зрозумiле, а в
тривоги її боявся i не хотiв заглядати. Все це залишав на потiм -
уляжеться, думав, i якось-то буде.
IX
I до цього часу не збiгла у Дмитра Горицвiта злiсть на Карпа Варчука. I
Карпо, ледащуватий до роботи, проте проворний на всякi комбiнацiї, що
пахнули свiжою копiйкою, також сторожко сторонився свого бригадира, завжди
намагався працювати подалi вiд нього. Коли ж доводилося говорити про якусь
справу, слово Карпа було повне шанобливої поваги, за якою зовсiм непомiтно
крилася насмiшка. Вони добре розумiли один одного, а для людського ока
трималися врiвноважено, спокiйно.
- Дмитре Тимофiйовичу, вiдпусти мене до хутiрця досiяти клин ячменю, -
пiдiйшов до нього вранцi Карпо, молодцювато поправляючи пухнастий вогник
чуба.
- Пущу. Тiльки щоб до вечора увесь посiяв. Не гнати ж iще й завтра
худобу.
- Слово начальства - закон, - промовив з пошаною, i кумочки уст
насмiшкувато затремтiли:
- 3 ким хочеш їхати? - покосився на Карпа.
- I сам не знаю, - неначе недбало подивився на сiячiв. - Може, з
Кузьмою Василенком?
- Пiдходяща пара, - глузливо кинув Дмитро. - їдьте.
- Два чоботи - пара, - не образився, а засмiявся Карпо. - Ми люди
темнi, за чинами не ганяємося. Нам аби грошi та добра матерiя, та чарка
iнколи.
Проворно заклешняв вигнутими ногами до Василенка, пiдморгнув йому i
попрямував до воза з лантухами зерна.
Коли доїхали до хутора, воза поставили не край дороги, а бiля
невеличкого озерця, що, неначе зелений полумисок, втиснулось в чорне коло.
Над водою, скиглячи, пiднялось кiлька чайок, i крутi вигини їхнiх крил,
пiдбитi сонцем, повiльно маяли, сяючи чистим срiблом.
Засипали сiвалку зерном, закурили.
- Щось, менi здається, дуже густо засiваємо поле, - здалеку закинув
Карпо.
- Де густо, там не пусто, - не зрозумiв його зразу Василенко.
- А я чув, що коли рiдше сiяти, так рослина краще кущується, бiльше
отримує сонця, вiльгостi, i колос i зерно стають дебелiшими. Наука!
- Це може бути, - почав догадуватись Василенко i допитливо поглянув на
Карпа: чи справдi з ним можна зварити кашу, чи тiльки розуму випитує.
Скинув заялозеного картуза, i сонце засвiтилось на мертвотно-блiдiй пiтнiй
лисинi, що вiд лоба доповзла до самої макiвки i зупинилась перед на диво
густою, без жодного сивого волосу, темнорусою проростю. У вогких,
по-собачому сумовитих карих очах блиснули розбiйницькi блищики, сiпнулася
нижня товста губа i прикрила верхню, засiяну кущуватою щетиною. Карпо вже
знав, що його думка дiйшла до цього п'янички, що оживав тiльки тодi, коли
нюхом чув чарку, а особливо на гульбищах. Тодi Василенко ставав веселим i
дотепним спiврозмовником та джигуном. Проте цей тихий, повiльний
чолов'яга, зовнi незлостивий, але потаємний за своєю вдачею, немало зробив
шкоди колгосповi: чимало за пiвлiтра перепустив громадського добра в чужi
руки, за могорич i на судi мiг виступити з брехливими свiдченнями,
сумовито, по-старечому похитуючи головою i ховаючи очi од скривджених
односельцiв. Як багато безхарактерних людей, вiн не мав нiяких моральних
устоїв - жив, як набiжить: вiд ранку до вечора, вiд випивки до випивки.
- Може, i нам рiдше посiяти ячмiнь?
- Тiльки якийсь мiшок треба заранi заховати од людського ока, -
Василенко зразу поставив питання на практичну ногу.
- Отут бiля озеречка присиплемо землею, - пiдiйшов до воза Карпо. Легко
схопив мiшок за гузиря, крекнув i вмiло та обережно скинув з правого плеча
бiля глибокої борозни. - Краса яка, - витер рукавом спiтнiле чоло,
прислухаючись до спiву жайворонка.
Але Василенко у вiдповiдь тiльки щось замуркотiв, розгрiбаючи землю
двома чорними i проворними, як кроти, руками. Навiть Карпо здивувався - де
така швидкiсть взялася в його рухах. Але коли Василенко пiдвiвся, знову
вся його постать стала млявою i розслабленою.
Надвечiр прийшов до сiячiв Дмитро. Довго i мовчки ходив по нивi, часто
пригинався до самої землi, а потiм пiшов за сiвалкою.
- Ви сiвалку тепер не переставляли? - запитав у Василенка.
- Нi. Як встановили зранку, так i метляємося по цю годину, - подивився
той сумовитими очима на Дмитра, ретельно обчистив сошник, похитав головою.
- Чого ж тепер густiше сiється, нiж з того краю? - недовiрливо
подивився на Василенка i нахмурився.
- Не може бути такого, - обiзвався Карпо, що ходив за кiньми. - То тобi
здається, Дмитре Тимофiйовичу.
Дмитро знову зосереджено почав ходити полем, i четверо очей з острахом
впились в нього, коли пiдiйшов до мiсця, де був прикопаний мiшок. Вдарив
нiском Дмитро в свiжу розм'якшену землю, i жовтувате, як старе сало,
полотно мiшка проглянуло на свiт. I зразу ж оскаженiв чоловiк. Одним
помахом руки викорчував мiшок на незорану долину i, як хмара, швидко
попрямував до сiячiв.
- Отак ви сiєте, вражi дiти! Отак наше добро переводите? Отак... - вiн
захлинався од гнiву i тугих клубкiв слiв.
- Прости, Дмитре Тимофiйовичу, поплутав нечистий, - для чогось скинув
картуза Василенко, заклiпав очима, i облйччя його стало жалiсним, як у
скривджених дiтей, а лисина почала парувати.
Карпо зразу зрозумiв, що, коли втече, Дмитро передасть его в суд. Тому,
блiднучи i холонучи, тримався бiля коней, клянучи в душi все на свiтi.
Дмитро пiдлетiв до нього, але Карпо спритно обкружляв навколо сiвалки,
раз i вдруге; Дмитро через сiвалку потягнув його батогом по запiтнiлих
плечах. I Карпо, зразу ж забуваючи свою провину, пiддаючись тiльки почуттю
злостi, i собi навскiс вдарив Дмитра замашним гарапником. На якусь-хвилину
злоба затьмарила йому розум, зменшила настороженiсть, Цього було досить,
зблiд, коли вiдчинив дверi. А я за старою звичкою сам вiдкрив твоє
мiнiстерство.
"Ну й ти старiєш. Торохкотиш, наче дiжка з горохом", - з неприязню
подумав про балакучого гостя.
- Почекай мене трохи: приготую щось попоїсти.
- Готуй, господарю. Правда, я вже i без тебе трохи похазяйнував. Як
щирий українець, усю сметану виїв. Добряча сметана на Подiллi... Подiлля -
краса України, - знову став у театральну позу Крупяк i розсмiявся.
"Кого вiн тепер грає, пiд кого пiдроблюється?" - прикинув у пам'ятi
Крамовий. З давнiх-давен вiн знав Крупяка, як завзятого балакуна, проте
винахiдливого i смiливого на рiзнi авантюри служаку петлюрiвського
мiнiстерства фiнансiв. У мiнiстерство самостiйної директорiї зразу ж
втиснувся пiсля зречення Скоропадського вiд гетьманства. У формi сiчового
стрiльця зi шпалером при боцi, цей пронирливий, начитаний i завзятий
куркуленко швидко втерся в довiру скороминучих, падких на грошi i барахло
правителiв... Був перед ними пiдкреслено ввiчливий, ретельний i слухняний.
За очi ж вмiв дошкульно висмiяти своїх добродiйникiв, намагаючись самому
сiсти на чиєсь теплiше мiсце. А через те що скороминуче начальство, як
гриби-вонючки, мiнялося мало не щодня, то й Крупяковi довелося вивчати i
грати не одну роль. Але й тодi вiн найбiльш вдало копiював Андрiєвського,
єдиного соцiал-самостiйника в урядi директорiї.
- Маленький Андрiєвський, - говорили про Крупяка, i вiн пишався цим
прiзвиськом.
Коли галицькi сiчовики на чолi з "диктатором" Петрушевичем перейшли до
Денiкiна, а на смерть переляканий повстанням у своїх вiйськах Петлюра утiк
пiд захист Пiлсудського, обережний Крамовий причаївся на Подiллi, а Крупяк
пiшов у банду. Проте i в бандi не довелося стати яким-небудь значеним
батьком. I це найбiльше бiсило його, властолюбного, упертого i нестримного
на язик. Роки не змiнили вдачi Крупяка.
За вечерею вiн говорив повчальним i владним голосом:
- Твоєю роботою не дуже задоволенi ми, - зробив притиск на "ми",
натякаючи цим, що вiн пiшов угору.
- Найголовнiше тепер - економiчний пiдрив, розвал сiльського
господарства, розвал колгоспiв, дискредитацiя їх в очах селянства. А твоя
робота - це, висловлюючись словами старої української iнтелiгенцiї,
каганцювання на селi. Ка-ган-цю-вання. Зростання добробуту в колгоспах,
збiльшення ваги трудодня вибиває з-пiд наших нiг усякий грунт. Селянина
треба нацькувати проти комунiзацiї, проти заходiв радянської влади. Дядько
є дядьком... Утиснеш мужика нестатками, от вiн i почне скрипiти, хитатися,
шукаючи затишної сторони. Це навiть марксисти говорять: матерiальна база -
основа iдеологiї. Нацькувати дядька треба вмiло, з толком...
- Нацькуєш, - злiсно перекривив Крамовий. - Минулися тi часи. Добре
тобi говорити, сидячи у мiстi за книжечками та дбаючи про свою кар'єру.
Там легше бути на виднотi. Ти сам попрацюй тепер на селi. Побачиш: перед
тобою не той сiренький мовчазний мужичок сидить, що за копiйку до самої
землi двадцять п'ять поклонiв бив i задом дверi вiдчиняв. Вiн уже з тобою,
розумна голово, з кандидатом, може, коли ти йому щось не те,
посперечатися. Вiзьми ти в мене того проклятого Горицвiта. Пам'ятаєш?
- Того, що ти розкуркулити хотiв?
- Того ж, його! - промовив Крамовий i скинув окуляри, витираючи рiжком
хустини куточки очей. - Я його вже наукою б'ю, що, мовляв, сiй сортову
гречку, а вiн менi доводить, що мiсцевi на їхнiй землi краще родять. I
довiв. Нi, брате, тепер трохи зарвись - i прямо без пересадки к чорту в
зуби на вечерю попадеш. Коли дiяти, так треба дiяти тiльки на законнiй
основi, в законах, постановах, розпорядженнях шпарини знаходити i
по-своєму робити дiло. От приходить тепер яке розувпорядження, я його i
так, i сяк, i боком, i догори ногами розгляну, щоб виудити якусь користь,
по-iнакшому довести...
- Виходить, як в того рибалки, що спiває: дядя рибу вудить... -
розсмiявся Крупяк. - Одним цим далеко не заїдеш.
- Ну, а лiзти в петлю я не збираюсь. Кров'ю захлинався мужик, коли наша
воля була. М'ясо вiд шомполiв на землю вивалювалось. I що з того? Здуло
нас бурею, розметало по всяких щiлинах. Гiрше таргана боїшся показати вуса
з шпарини. А той дядько, в якого шкура, як клоччя, летiла, тепер з
академiками, сукин син, дружбу водить, у верховних органах сидить, славою
гримить на всю країну. Нi, великої охоти лiзти в петлю ранiше пори аж нiяк
не маю. Кандидатом на шибеницю я ще встигну бути - не велика честь. Це
тобi не демократична українська республiка отамана Петлюри.
- Хто ж тобi говорить лiзти поперед батька в пекло? - Крупяк споважнiв,
очi його стали темнiшими i зосередженими. - Пам'ятаєш суворi чудеснi
слова: "пливи, гребись, плавець, на дно спускайся, мрець". Ти можеш
плисти, i особливо тепер, коли таємничий берег, наш берег виходить з
туманного Заходу. Ти розумiєш, що тепер в Нiмеччинi i Англiї робиться?
Тепер надiя наша, коли окинути оком мiжнародний клубок, бiля нас стоїть, i
ми повиннi її наблизити до себе...
Говорив впевнено, наче нiчого i не трапилось. "Але чому у цю дiру
директором полiз? Нi, щось таки сталося". З недовiрою слухав Крамовий
Крупяка. Нарештi не витримав.
- Дивуюсь, Омеляне, чого ж ти в такий вiдповiдальний момент стаєш
фахiвцем по травах... Адже мiжнародний клубок, кажеш, пiдкочується до
наших ворiт.
Крупяк гостро, з прихованим презирством глянув на Крамового.
- Що? Сумнiви гризуть?.. Розкусив тебе?.. Стаю фахiвцем по травах, бо
Подiльський укрiпрайон теж травами обрiс. Не помiчав? - Помовчавши,
продовжував рiвнiше: - Це ти вiрно робиш, що всякi законнi пiдстави, мов
шашель, пiд'їдаєш. Але масштаби дрiбнi у тебе.
- Побачимо, якi у тебе будуть. Схопишся за ширшi, так тебе схоплять за
матню i до бiлих ведмедiв у два льоти спровадять.
- Так уже i до бiлих ведмедiв... Ось я привiз папiрець з Наркомзему,
щоб менi для дослiдної станцiї видiлили двi тисячi гектарiв заливних
лугiв.
- Двi тисячi? - вражено розкрив рота Крамовий i знову осiдлав перенiсся
окулярами.
- Двi тисячi. I постарайся так вiдвести цю землю, щоб якнайбiльше
колгоспiв зачепити, залишити їхню худобу без сiна. Ось тобi й удар на
законнiй основi. А потiм - дасть бог день, дасть i їжу - ще щось
придумаємо. Голова ж не тiльки на те, щоб лисиною свiтити, - провiв
пальцями по лисiй макiвцi. - За половину нам дядьки будуть тi луги косити.
I треба буде такi кадри пiдбирати, щоб не тiльки косити умiли, а й щось
iнше... З лугу i нам неабияка копiйчина перепаде.
- Це добре задумано. За сiно копiйчина не мала дiстанеться. Чи тiльки
не провалять тут твоєї станцiї?
- Ну, й обережним ти став, Петре... За тво'є здоров'я, - чокнувся
чаркою. - Боїшся всього.
- Пий на здоров'я. Не боягузтво, а здоровий глузд керує мною. Тут у
районi зiбралися дiловi i вiдданi працiвники. Тяжко менi, ой як тяжко мiж
ними крутитися. В'юном слизиш мiж пальцями, кожного свого кроку i слова
пильнуєш. Iнодi виступаєш з промовою, коли iз них хтось є, i потiм сам
собi дивуєшся: говорив так, неначе справдi iдейним став.
- Це добре. Лiвою фразою найкраще замазати всяку дiрку. I я не раз до
цього методу вдаюся. Допомагає найкраще, особливо серед тих, що не дуже
люблять трудити голову теоретичними мiркуваннями... Кажеш, не той тепер
дядько пiшов?
- Не той. I коли встиг так змiнитися? Сам диву даєшся. Селянську
психологiю я добре знаю. I ось ця твердиня до самих пiдвалин
розсипалася... Недавно наша районна газета випустила сторiнку про село
Iвчанку. Вiзьму лише iнтелiгенцiю, що вийшла з села. Ба, щоб не
помилитись, принесу тобi цю газету. - Пiшов у другу кiмнату i незабаром
повернувся з по-трiпаною пiдшивкою. - Один начальник пiвнiчного порту -
раз, - загнув палець. - Один професор, один дипломат, три кандидати рiзних
наук, чотирнадцять агрономiв, двадцять шiсть командирiв, шiстдесят два
вчителi, вiсiмдесят дев'ять студентiв... В середнiй школi два восьмi, два
дев'ятi i два десятi класи. А якi будiвлi побудували. Дачi, прямо дачi. I
до того розледащився народ, що навiть на ярмарок на машинах їздять.
Який-небудь тобi нащадок Солопiя Черевика везе свою красуню на машинi, а
сам, чого доброго, про легкове авто думає.
- Трудодень - дев'ять кiло зернових, - перехиляючись через стiл,
прочитав Крупяк.
- Вiсiм, вiсiм з грамами. То вже редакцiя натягнула шкурку на кисiль! -
чогось зрадiв Крамовий, але зразу ж осiкся, згадавши, що цим вiн зменшив
силу своїх доводiв. I вже повiльно закiнчував: - А сiно, а яблука, а мед i
всякий iнший дрiб'язок! От i поговори з таким дядьком що-небудь на слизькi
теми. Так вiн тебе сам вiзьме за комiр i в мiлiцiю як миленького
затаскає... Правда, це село передове, але за ним усi тягнуться.
- Не подобається менi таке село. Тут я не буду собi видiляти землю пiд
станцiю, за вiдсталi вiзьмуся, - зробив висновок Крупяк, позiхнув i
перехрестив рота. - Ну, менi треба ще в одне мiсце з'їздити днiв на
десять, а потiм буду представлятись твоєму начальству... Чи не можна буде
менi пiд станцiю забрати будинок прасола Мiрчука, що над Бугом?..
VIII
Увечерi до Григорiя Шевчика в хату-лабораторiю зайшли Марта i Терентiй,
кремезний чолов'яга, сивий i зморшкуватий, з широким напiвперегнутим
станом.
Ранiше Терентiй половину свого вiку провiв за ткацьким верстатом,
майстерно виробляючи полотна, настiльники i рядна. Сидяча, кропiтка робота
перегнула його по половинi i попсувала очi.
От i став дiд на старостi лiт сторожем у колгоспному саду, де тепер
майже повнiстю господарювала Марта, хоча й була вона бригадиром
садово-городньої бригади.
- Готовi в дорогу, Марто Сафронiвно? Завтра рано виїдемо, - запитав
Григорiй.
- Зiбралася. Треба було б трохи ранiше виїхати. Припiзнились ми. - Сiла
молодиця за стiл, заставлений дерев'яними клiтчастими ящиками, де росли i
проростали рiзнi культури. Стiни були заквiтчанi кращими зразками
колгоспної працi, i вся хата-лабораторiя, затишна, жива, вiяла солодким
теплим пилком i зерном.
- Що вирiшили на бригадi? - подивився на молодицю ласкавим i допитливим
поглядом. Пишна, здорова краса переливалась в кожному її русi,
гордовито-стриманому виразi округлого лиця. Роки не робили Марту нi
повнiшою, нi старiшою. В очах та з обличчя її змилась давнiшня скорбота i
вираз гiркої непевностi. Тепер вся вона була спокiйна i рум'яна, як тиха
осiння година. Сватались до неї i їхнi люди, приїжджали i з околишнiх сiл,
та й поїхали нi з чим. Всю свою любов передала єдинiй дочцi, про одруження
навiть i слухати не хотiла. "Хватить iз мене. Любила одного, а тепер нi до
кого серце не лежить. А одружитись як-небудь нi совiсть, нi гордiсть не
дозволить. Вiдiйшло моє, як весняна вода", - тiльки на самотi звiряла свої
думки i чуття тiтцi Дарцi...
- Вирiшили купувати лише зимовi сорти яблук. I то найкращi: джонатан,
снiжний кальвiль, золотий пармен, антонiвку-склянку, губерстон.
- Хороше яблуко золотий пармен. Усе тобi, як зоря, переливається, -
вставив дiд Терентiй, - та й про ранет треба не забути.
- А коли невистачить цих сортiв?
- Тодi слив купимо та таких гатункiв яблук, з яких добре вино вийде.
- "Вiкторiю" неодмiнно дiстаньте. Неодмiнно. То усiм сливам слива, -
крекнув дiд i пiдiйшов до стiни, розглядаючи новий плакат.
Вранцi, пiд ревниво-недовiрливим поглядом Софiї i радiснi вигуки
старшої дочки Катерини, Григорiй зiбрався до правлiння колгоспу, де його
мала чекати вантажна машина. Вiн розумiв думки Софiї, але удавав, що
нiчого не розумiє, безтурботно смiявся, пiдкидаючи вгору чорнокосу дитину,
яка мало ли гралася iз батьком: все вiн то на полi, то в правлiннi, то
своїй хатi-лабораторiї, а додому тiльки попоїсти та переночувати прийде.
- Григорiю, крiм Марти ще хто-небудь їде? - їдуть. Шофер, Iван
Тимофiйович. Правда, вiн у Вiнницi злiзе, - безжурно вiдповiв, почуваючи
на собi допитливе око Софiї.
- Марта, - тiльки одне слово промовила i згодом зiтхнула.
- Ти чого? - таким правдивим поглядом подивився на вужину, начеб вiн
нiколи не задивлявся на iнших молодиць. - Хочеш - ти їдь з нами. Мiсця в
машинi хватить.
- Гляди, чи не тiсно стане, коли я поїду.
- А ти спробуй, то й побачимо.
- Та нi вже, їдь сам. Тiльки не обижай мене, Григорiю, - пiдiйшла до
чоловiка, i де та недовiра, та посмiшка подiлися. Її обличчя стало
затiненим, скорботним.
- Ну, що ти, Софiє! Хiба не знаєш, з ким я їду? Просто совiсно слухати
таке, - пригорнув дружину, i та ще тiснiше притулилась до нього, вiрячи i
не вiрячи його словам. Потiм Григорiй нахилився над невеликим лiжком, де
спала менша дочка Люба, поцiлував її у вогке од поту чоло i тихо вийшов i
нової просторої хати, що й досi ще пахла необвiтреною сосною i гiркуватою
осичиною.
- Григорiю, - уже бiля ворiт замахала Софiя рукою, - тiльки такий сад
пiдiймайте, як сонце. Щоб надивитися не можна було. Колгоспний!..
Зелена блискуча машина помчала у принадну весняну далечiнь. Побiгли,
закружляли поля - зеленi й фiолетовi. На нивах чорнiли люди й худоба, десь
в долинцi бурчали трактори, i статечнi граки дiловито ходили по рiллi.
Двома веселими блакитними крильми, погойдуючись, летiв розколиханий свiт
за машиною. Впершись руками в кабiну, Марта раптом побачила, як поважно
йшов за сiвалкою Дмитро Горицвiт. Вiн напевне її помiтив - на мить
зупинився i пiсля роздуму махнув рукою. I, неначе дiвчина, почервонiла
молодиця, краєчком ока оглянулась назад - чи не слiдкує хто за нею, -
поправила рукою волосся, що вибилося з-пiд хустки, мовчки вклонилася
Дмитровi. Той iще постояв трохи бiля дороги i поволi пiшов чорним полем в
синiй небокрай. Обернувшись назад, довго не спускала Марта очей з високої
постатi, вiдчувала, як в очах неначе сльози заворушились.
"Ох, i дурна ж я, дурна. Чи є ще така на свiтi?" - сумно усмiхнулася в
думцi. - Ще й досi вболiваю за ним, неначе нерозумне дiвчисько. Буває ж у
свiтi така досада", - перебирала в пам'ятi дорогi риси. I чим бiльше
думала про Дмитра, тим яснiше прибивались до неї минулi роки, а в них
бачила молодого дужого хлопця з сумовито-гордовитим блиском у чорних очах,
чула його скупе, невмiле слово, мiцнi великi руки навколо свого стану. А
потiм обрис статечного чоловiка тiнню пригашував минулi роки, i знову
одходила ота постать, як зараз в долинцi якийсь орач. "Так i життя моє
вiдходить".
Замислившись, не помiчала Марта, як раз у раз, неначе ненароком, її
руки торкалась рука Григорiя Шевчика, несмiливо, питально. Лише вiд одного
погляду молодицi, рiвного, свiтлого, хмiлiв Григорiй, мов од вина, i
потайки слiдкував за кожним рухом Марти. Не вперше вiдчував, що приязнь до
неї переростає у бiльше, тяжке, тривожне i хвилююче чуття. I хоч як
стримував себе, проте зустрiч з Мартою завжди була святом для нього.
Надвечiр заїхали в село Рахни до знайомого Григорiю технолога-винороба
Порфирiя Тихоновича Лiсняка, розумного, гладкого чоловiка iз сивим рiдким
чубом. Шевчик надiявся, що Порфирiй Тихонович дасть i пораду i допоможе їм
придбати найкращi сорти яблук в знаменитому селi Осламовi, Вiнницької
областi, де лише одного саду було шiстсот гектарiв.
Старий удiвець привiтно зустрiв гостей, заметушився по хатi, накриваючи
стiл i сам невмiло пораючись бiля печi. Марта якось непомiтно почала
допомагати йому, i незабаром усi куховарськi справи перейшли до її рук...
- У нас як зацвiте навколо, так i не знаєш, де небо, а де садки - i
небо бiле, i земля бiла, начеб хмарини опустились на все село та й не
схотiли пiднiматися з нього, - поволi хвалився за столом Порфирiй
Тихонович. - Це яке вино буде, Григорiю?
- Не знаю. Знаю тiльки, що дуже добре, - перехилив чарку з рубiновим
пахучим трунком.
- Повiк не вгадаєш. З агруса... Сам виробляю це вино. Возив в
Укрвинтрест, не нахваляться ним. Щеп я вам допоможу дiстати. Познайомлю
вас з директором радгоспу. Тiльки ти йому, Григорiю, щось про мисливство
закинь, - по-змовницькому пiдморгнув, - скажи, що сам мисливець, i зразу
подобрiє чоловiк, розбалакається, всяких iсторiй тобi наговорить,
неодмiнно згадає, як вiн попiдряд двi лисицi вбив i танцював на снiгу, ну,
i нiчого не пожалує тобi... За ваше здоров'я, Марто Сафронiвно. Душевна ви
жiнка. По голосу помiтив, коли яблунi заговорили. Так може говорити
людина, що природу любить, живе дiло любить, людей шанує, живе по-людськи.
Вгадав?
- Вгадали, вгадали, - вiдповiв за Марту Григорiй.
- Велике це дiло - любов до людей. Подивишся на iншого - скапарить
чоловiк увесь свiй вiк i нiхто його добрим словом не спом'яне, бо не
життям, а лише одним своїм шлунком жив, у своїм смiттi копирсався, як
смердючий щур. Рiдна дитина не поклониться такому батьковi, не прийде на
могилу покласти вiнок... От я вже про що почав говорити... Старим стаю.
- Ну, ви ще, Порфирiю Тихоновичу, й молодого переживете. Мiцнi, -
промовив, хмелiючи, Григорiй.
- А добрий сад викохати, навчити змiну ходити бiля нього - це велике
дiло... За найкращого нашого садiвника - за товарища Сталина!
I радiсно було Мартi сидiти i слухати старого технолога. Розумiла, що у
цього чоловiка нi в одному словi, нi в одному помислi не було фальшi, нi
того докучливого повчання, на яке часто хворiють старi люди.
Другого дня Марта з дитячою радiстю i захопленням оглядала несходимий
сад.
- Триста сортiв одних яблук! - не вкладалася в голову молодицi така
цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула вiд досвiдчених
садiвникiв, з хвилюванням ловила їхнi слова. I знову великими i щасливими
очима оглядала яблуневий край, прикидаючи в пам'ятi, як їй найкраще
розбити сад у своєму селi, де посадити агрус, де поставити пасiку.
Новi враження, люди, обставини якось непомiтно, без слiв, зблизили її з
Григорiєм. Став ближчим i зрозумiлiшим цей чорнявий пiдiбраний чоловiк, що
так чудово спiвав i виступав з промовами, так пильно просиджував днi i
ночi на своїх дослiдних дiлянках i в хатi-лабораторiї. Правда, була в
цього красня слабiсть до жiнок, але ж i гультяєм його назвати не можна.
Сердечно попрощалися з Порфирiєм Тихоновичем, i машина, заповнена
щепами, легко полетiла по шосе додому.
Зоряний теплий вечiр застав їх у чистому полi. Розмовляючи, Григорiй
несмiливо охопив пальцями руку молодицi. Не пручалась, в задумi слухала
його, притулившись спиною до кабiни. А перед очима химерно сплiталось
минуле i прийдешнє, бачила в молодому саду свою Нiну i Дмитра, i добре
було на душi, що й вона мiж людьми як людина живе. Хай нещасливо склалося
її особисте, хай не зазнала свого молодого щастя, та не соромно їй
дивитись у вiчi людям, не треба ховатися од своєї совiстi. Не для себе
жила вона, i в цьому було спокiйне i глибоке чуття своєї значимостi.
Григорiй, почувши незвичне хвилювання i приплив чи не справжньої
любовi, нахилився до Марти, пригорнув її, припадаючи устами до пасма її
волосся. I молодиця спокiйно одвела його руку од себе, вiдсунулась до
лiвого борту i тихо промовила:
- А я увесь час думала, Григорiю, що ти кращий.
- Марто... Марто Сафронiвно. Я до вас... - почав говорити, збиваючись i
запинаючись.
Слухала уважно, вiдчувала, що й справдi в Григорiя приязнь переростала
в бiльше почуття, а потiм вiдповiла розмiрковано i строго:
- Григорiю, ти нiчого не забувся, коли говорив таке. Тiльки забув, що
ти - батько двох дiтей. Менi незручно за тебе. Ти i мене, i себе зобидив.
Бачиш, не маленький ти i розум маєш у головi, а малесенькi чуття не
вицiдились в тебе до останньої краплi.
Мовчки доїхали до села. В Григорiя було так на душi, начеб його хто
прилюдно вдарив по обличчю. Вiн довго пiдбирав слово, щоб щось сказати
молодицi, але так i не змiг пiдiбрати. Марта сама виручила його:
прощаючись, без всякої тiнi невдоволення i осуду, начеб нiчого i не
трапилось, промовила своїм чистим, грудним голосом:
- Завтра ж, Григорiю, приходь на поле. Розплануємо, де i якi найкращi
гатунки садити. Будь щасливий, Григорiю, - i сама перша подала йому теплу
i пухку руку.
З нiмою вдячнiстю i радiстю потис її Григорiй, а образ Марти, виразний
i свiтлий, не сходив з очей, аж поки Софiя не одкрила йому дверi. Дiти
давно вже поснули, а жiнка й досi чекала на нього. Непомiтно, допитливим i
настороженим поглядом окинула його i заспокоїлася: не помiтила тих
характерних iскорок, якi завжди видавали Григорiя, коли траплялось якесь,
хай лише на словах, нове захоплення. Всi його потаємнi рухи вивчила тим
ревнивим почуттям, яке буває в безмiрно люблячих жiнок. I Григорiй неясно
догадувався, що Софiя знає його краще, нiж вiн сам себе. От тiльки вiн
Софiю не дуже-то знав та й не так-то й намагався заглянути в її внутрiшнiй
свiт. її любов i вiрнiсть приймав за звичне, само по собi зрозумiле, а в
тривоги її боявся i не хотiв заглядати. Все це залишав на потiм -
уляжеться, думав, i якось-то буде.
IX
I до цього часу не збiгла у Дмитра Горицвiта злiсть на Карпа Варчука. I
Карпо, ледащуватий до роботи, проте проворний на всякi комбiнацiї, що
пахнули свiжою копiйкою, також сторожко сторонився свого бригадира, завжди
намагався працювати подалi вiд нього. Коли ж доводилося говорити про якусь
справу, слово Карпа було повне шанобливої поваги, за якою зовсiм непомiтно
крилася насмiшка. Вони добре розумiли один одного, а для людського ока
трималися врiвноважено, спокiйно.
- Дмитре Тимофiйовичу, вiдпусти мене до хутiрця досiяти клин ячменю, -
пiдiйшов до нього вранцi Карпо, молодцювато поправляючи пухнастий вогник
чуба.
- Пущу. Тiльки щоб до вечора увесь посiяв. Не гнати ж iще й завтра
худобу.
- Слово начальства - закон, - промовив з пошаною, i кумочки уст
насмiшкувато затремтiли:
- 3 ким хочеш їхати? - покосився на Карпа.
- I сам не знаю, - неначе недбало подивився на сiячiв. - Може, з
Кузьмою Василенком?
- Пiдходяща пара, - глузливо кинув Дмитро. - їдьте.
- Два чоботи - пара, - не образився, а засмiявся Карпо. - Ми люди
темнi, за чинами не ганяємося. Нам аби грошi та добра матерiя, та чарка
iнколи.
Проворно заклешняв вигнутими ногами до Василенка, пiдморгнув йому i
попрямував до воза з лантухами зерна.
Коли доїхали до хутора, воза поставили не край дороги, а бiля
невеличкого озерця, що, неначе зелений полумисок, втиснулось в чорне коло.
Над водою, скиглячи, пiднялось кiлька чайок, i крутi вигини їхнiх крил,
пiдбитi сонцем, повiльно маяли, сяючи чистим срiблом.
Засипали сiвалку зерном, закурили.
- Щось, менi здається, дуже густо засiваємо поле, - здалеку закинув
Карпо.
- Де густо, там не пусто, - не зрозумiв його зразу Василенко.
- А я чув, що коли рiдше сiяти, так рослина краще кущується, бiльше
отримує сонця, вiльгостi, i колос i зерно стають дебелiшими. Наука!
- Це може бути, - почав догадуватись Василенко i допитливо поглянув на
Карпа: чи справдi з ним можна зварити кашу, чи тiльки розуму випитує.
Скинув заялозеного картуза, i сонце засвiтилось на мертвотно-блiдiй пiтнiй
лисинi, що вiд лоба доповзла до самої макiвки i зупинилась перед на диво
густою, без жодного сивого волосу, темнорусою проростю. У вогких,
по-собачому сумовитих карих очах блиснули розбiйницькi блищики, сiпнулася
нижня товста губа i прикрила верхню, засiяну кущуватою щетиною. Карпо вже
знав, що його думка дiйшла до цього п'янички, що оживав тiльки тодi, коли
нюхом чув чарку, а особливо на гульбищах. Тодi Василенко ставав веселим i
дотепним спiврозмовником та джигуном. Проте цей тихий, повiльний
чолов'яга, зовнi незлостивий, але потаємний за своєю вдачею, немало зробив
шкоди колгосповi: чимало за пiвлiтра перепустив громадського добра в чужi
руки, за могорич i на судi мiг виступити з брехливими свiдченнями,
сумовито, по-старечому похитуючи головою i ховаючи очi од скривджених
односельцiв. Як багато безхарактерних людей, вiн не мав нiяких моральних
устоїв - жив, як набiжить: вiд ранку до вечора, вiд випивки до випивки.
- Може, i нам рiдше посiяти ячмiнь?
- Тiльки якийсь мiшок треба заранi заховати од людського ока, -
Василенко зразу поставив питання на практичну ногу.
- Отут бiля озеречка присиплемо землею, - пiдiйшов до воза Карпо. Легко
схопив мiшок за гузиря, крекнув i вмiло та обережно скинув з правого плеча
бiля глибокої борозни. - Краса яка, - витер рукавом спiтнiле чоло,
прислухаючись до спiву жайворонка.
Але Василенко у вiдповiдь тiльки щось замуркотiв, розгрiбаючи землю
двома чорними i проворними, як кроти, руками. Навiть Карпо здивувався - де
така швидкiсть взялася в його рухах. Але коли Василенко пiдвiвся, знову
вся його постать стала млявою i розслабленою.
Надвечiр прийшов до сiячiв Дмитро. Довго i мовчки ходив по нивi, часто
пригинався до самої землi, а потiм пiшов за сiвалкою.
- Ви сiвалку тепер не переставляли? - запитав у Василенка.
- Нi. Як встановили зранку, так i метляємося по цю годину, - подивився
той сумовитими очима на Дмитра, ретельно обчистив сошник, похитав головою.
- Чого ж тепер густiше сiється, нiж з того краю? - недовiрливо
подивився на Василенка i нахмурився.
- Не може бути такого, - обiзвався Карпо, що ходив за кiньми. - То тобi
здається, Дмитре Тимофiйовичу.
Дмитро знову зосереджено почав ходити полем, i четверо очей з острахом
впились в нього, коли пiдiйшов до мiсця, де був прикопаний мiшок. Вдарив
нiском Дмитро в свiжу розм'якшену землю, i жовтувате, як старе сало,
полотно мiшка проглянуло на свiт. I зразу ж оскаженiв чоловiк. Одним
помахом руки викорчував мiшок на незорану долину i, як хмара, швидко
попрямував до сiячiв.
- Отак ви сiєте, вражi дiти! Отак наше добро переводите? Отак... - вiн
захлинався од гнiву i тугих клубкiв слiв.
- Прости, Дмитре Тимофiйовичу, поплутав нечистий, - для чогось скинув
картуза Василенко, заклiпав очима, i облйччя його стало жалiсним, як у
скривджених дiтей, а лисина почала парувати.
Карпо зразу зрозумiв, що, коли втече, Дмитро передасть его в суд. Тому,
блiднучи i холонучи, тримався бiля коней, клянучи в душi все на свiтi.
Дмитро пiдлетiв до нього, але Карпо спритно обкружляв навколо сiвалки,
раз i вдруге; Дмитро через сiвалку потягнув його батогом по запiтнiлих
плечах. I Карпо, зразу ж забуваючи свою провину, пiддаючись тiльки почуттю
злостi, i собi навскiс вдарив Дмитра замашним гарапником. На якусь-хвилину
злоба затьмарила йому розум, зменшила настороженiсть, Цього було досить,