Страница:
Але це було неможливо, наш панорамний радiолокатор з якоїсь невiдомої причини працював погано. А мiж тим, мабуть, i зараз пiд цим сiрим туманом блукають якiсь тварини, незнанi нами потвори. Вони i не пiдозрюють, що до них наближаються люди з далекої Землi... Якi вони, цi потвори?..
I мимоволi перед моїми очима виникали химернi силуети дивних потвор доiсторичних часiв, про якi менi розповiдав ще на Землi Вадим Сергiйович,про яких ми стiльки говорили вже тут, в астропланi. Iгуанодони, бронтозаври, птеродактилi... археоптерикси... Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазирнути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас там!
Але панорамний радiолокатор допомагає мало. Суцiльною завiсою пливуть над загадковою поверхнею Венери густi хмари, не лишаючи нiде навiть найменшого просвiту. I даремно ми намагаємось роздивитися щось на екранi локатора. Нiчого, крiм тих самих темних плям, розпливчастих, неправильної форми... Наш астроплан, як i ранiше, лине вперед i вперед. Скiльки ж часу нам ще летiти до Венери?..
Микола Петрович покликав Ван Луна до навiгаторської рубки. Вони пробули там досить довго, щось обчислювали i записували, перевiряючи за приладами i записами. А потiм Микола Петрович урочисто оголосив:
- Починається новий етап польоту, друзi мої! Ми вже в зонi реального притягання Венери!
Притягання - отож, буде й вага?.. Навiть дивно, що доведеться знову вiдчувати її. Не можна буде перелетiти одним махом з одного кiнця каюти до iншого, доведеться робити зусилля, щоб пiдняти важку рiч, просити кого-небудь допомогти...
Микола Петрович скомандував:
- По гамаках, друзi! Ви, Галю, лягайте в мiй, я буду в крiслi навiгаторської рубки. I не забудьте добре закрiпити запобiжнi ременi!
Немов я сама не розумiю... навiть образливо!
Ми залишили навiгаторську рубку. Я виходила останньою i, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Вiн сидiв у крiслi впевнено i спокiйно.
I я мимоволi позаздрила його самовладанню, його спокоєвi. Яка вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тiльки пасажирами мiжпланетного корабля. Нам лишалось тiльки чекати, доки астроплан опиниться на Венерi. А вiн, Микола Петрович, вiв корабель. В його руках була доля i наша, i цiлої експедицiї.
Я знала, що в разi потреби за пульт керування могли б сiсти i Сокiл, i Ван Лун: вони спецiально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них мiг би залишатися таким спокiйним i стриманим бiля пульта мiжпланетного корабля пiд час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечнiших етапiв нашої подорожi. Так, навряд чи в цьому я була певна...
Микола Петрович тримав у своїх спокiйних руках, що лежали на пультi, нашу долю. Починався спуск на Венеру!
Роздiл тринадцятий,
що описує круговий полiт мiжпланетного
корабля навколо Венери i великi труднощi,
якi виникли перед астронавтами пiд час
спуску на вкриту непроникливою завiсою
хмар планету.
Якщо б хтось мiг збоку спостерiгати наближення мiжпланетного корабля до Венери, вiн побачив би своєрiдну, дивовижну картину.
Холодний, прозорий, наче кришталь, простiр. Порожнеча без кiнця i краю. Тiльки простiр, тiльки безмежний простiр в усiх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкиданi незчисленнi яскравi дiаманти, багатобарвнi самоцвiти Всесвiту, зiрки.
Буйно розливає своє слiпуче промiння гiгантське Сонце - i не можна зрозумiти, чи стоїть на мiсцi ця вiбруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невiдомому просторi.
А в потоках гарячого сонячного промiння з вражаючою швидкiстю мчить у просторi друга, ще бiльша, як здається звiдси, куля. Але вона темна, обгорнута в щiльнi хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повiльно обертається навколо своєї осi i мчить у невiдомiсть, мчить безнастанно, пролiтаючи кожної секунди близько тридцяти п'яти кiлометрiв. Це - Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємницi пiд густою пеленою хмар.
А недалеко вiд величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русi, лине блискуча крихiтна порошинка. Вона виблискує в промiннi Сонця, мов iскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобi, мiзерна металiчна порошинко, i не намагайся! Ти така малесенька, - гiгантська планета, неквапно обертаючись в просторi, розчавить тебе своєю масою, знищить, навiть не помiтивши цього! Але металiчна порошинка все так само летить i летить, наближаючись навскоси до орбiти Венери.
Мiльярди зiрок здивовано поглядають на дивну, вiдважну порошинку; навiть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цiкавiстю позирає сюди.
А порошинка лине далi й далi - впевнено i прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помiтна металiчна рисочка, схожа на крихiтну сигарку,- вона вперто летить своїм шляхом.
I ось з одного її боку виникає ледве помiтна хмаринка диму, що повiльно тане в холодному просторi.
Академiк Микола Петрович Риндiн, прицiлюючись всiм корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атомiту вибухнув; вогонь i розпеченi гази вилетiли iз сопла ракети на правому крилi. Астроплан здригнувся - i ледве помiтно змiнив напрям убiк.
Хмаринка диму розтанула в просторi. її вже немає. Металiчна сигарка майже не змiнила свого шляху. Вона все так само вперто лине до обгорненої хмарами планети.
Над гамаками центральної каюти свiтився великий чотирикутний екран перископа. На ньому яскраво позначався величезний свiтло-сiрий диск Венери. Погляди трьох мандрiвникiв, пасажирiв загальної каюти, не вiдривались вiд нього. Диск збiльшувався, вже ледве вмiщуючись в рамках екрана. Сiрий загадковий диск, затягнутий суцiльною пеленою хмар.
Вiдстань мiж планетою i блискучою сигаркою зменшувалась. Здавалось, вони ось-ось зiткнуться. Ще мить - i астроплан розiб'ється, перетвориться на порох, на нiщо... Але саме в цю секунду з його правого боку з'явилась iще одна хмаринка диму.
Академiк Риндiн вiдчув, як краплини поту скотилися по його лобi. Вирiшальний момент наближався. Ось сюди, сюди треба скерувати корабель, щоб вiн пролетiв якраз над густими хмарами, не вище, але й не нижче, щоб вiд тертя в атмосферi Венери почалося гальмування. Iнакше благополучна посадка буде неможливою. Сюди, сюди... Рукоятка керування двигунами знову легко зсунулась. Вибух атомiтного заряду знов штовхнув астроплан. На мить академiк Риндiн мимоволi заплющив очi: зараз з'ясується все!
Металiчна сигарка з льоту ринула до туманної пелени, що обгортала гiгантську планету. Ринула - i сховалась в тiй пеленi. Далекi зiрки на чорному небозводi, здавалось, здригнулися, затремтiли...
На великий екран перископа в центральнiй каютi астроплана насунулись сiрi хмари. Мерехтливими прозорими струменями вони з блискавичною швидкiстю промайнули перед очима мандрiвникiв... I через якусь долю секунди вони вже зникли. I - дивно! - диск Венери наче повiльно повертався перед схвильованими спостерiгачами в каютi, вiдкриваючи їх очам новi й новi шари сiрих i бiлих хмар.
Нi, величезна куля планети не розчавила, не знищила астроплан! Блискуча сигарка проскочила над тiєю кулею, ледве торкнувшись хмарної пелени. I там, де вона пролетiла, в туманi, що коливався над хмарами, лишилась пряма тонка смужка - слiд мiжпланетного корабля. А сам корабель уже линув далi, вздовж елiпса навколо планети, яка захопила його силою свого тяжiння. Венера несла тепер з собою в космосi корабель аргонавтiв Всесвiту, що почав обертатися навколо неї, мов її супутник.
У центральнiй каютi астроплана гучно й радiсно пролунав голос Миколи Петровича Риндiна, посилений репродуктором:
- Друзi, гiпербола нашого польоту перетворилася на елiпс! Ми летимо навколо Венери! Ми вступили в перший елiпс. Десять годин i п'ятдесят чотири хвилини триватиме наш полiт навколо Венери цим елiпсом, - доки ми не опинимося на тому ж самому мiсцi, де вперше влетiли в атмосферу планети. Розрахунки вiрнi! Можна вийти з гамакiв!
Дружнi вiтальнi вигуки були йому вiдповiддю. Сокiл збуджено потиснув руку Ван Луновi: перемога, атмосфера Венери гальмує астроплан, все в порядку!
Кiлька_годин мiжпланетний корабель мчав навколо Венери по елiпсу, нiби намагаючись вiдiрватися вiд планети, знову вихопитися до безкраїх просторiв Всесвiту. Але саме тодi, коли астроплан досяг, здавалося, найбiльшої вiдстанi, коли Венера лишалась уже далеко позаду, - її тяжiння почало з невблаганною силою дедалi бiльше вигинати цей елiпс. Астроплан плавно закругляв свiй шлях, описуючи широку криву, яка мусила знову привести його до Венери, до пелени її хмар. Перший елiпс закiнчувався. Мiжпланетний корабель повертався до тiєї самої точки над хмарами Венери, де вiн пролiтав першого разу.
Академiк Риндiн знову сидiв перед пультом керування, чекаючи потрiбної митi, щоб знову включити ракетнi двигуни, якщо це виявиться необхiдним. Так, уже перший елiпс показав, що розрахунки маршруту були вiрними, - iнакше астроплан не перейшов би з гiперболи на елiпс. Усе це так. Але треба бути напоготовi до несподiванок: хiба не довелось мандрiвникам уже кiлька разiв стикатися з ними по дорозi на Венеру?.. Людина, яка тримає в своїх руках кермо астроплана пiд час спуску на чужу планету, зобов'язана бути готовою до всього.
I в центральнiй каютi астроплана знову настала тиша. Одна думка володiла всiма: наближається другий вирiшальний момент! Мiжпланетний корабель ще раз рине в атмосферу Венери, виникне нове гальмування вiд тертя в атмосферi, елiпс зменшиться... Так передбачено, так було розраховано, i все ж таки... ах, скорiше б, скорiше!
Астроплан пролинув над густими шарами хмар з такою ж самою блискавичною швидкiстю, як i ранiше, - принаймнi так здалося всiм. I потiм хмари знову почали вiддалятися. Риндiн стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, який вiдмiчав, як змiнюється температура корпусу ракети зовнi. Так, як i слiд було чекати, супертитанова оболонка трохи розiгрiлась. Але поки що немає нiчого загрозливого. Це - нормальне пiдвищення температури для тiла, яке з величезною швидкiстю пронеслося крiзь шари атмосфери зi швидкiстю близько десяти кiлометрiв на секунду. А тепер ця швидкiсть ще зменшилась внаслiдок другого гальмування, тертя в атмосферi.
Все вiдбувається правильно.
Риндiн сповiстив супутникiв:
- Вступили в другий елiпс. Швидкiсть - дев'ять з половиною кiлометрiв на секунду. Тривалiсть польоту по другому елiпсу - чотири з половиною години.
- Це виходить, що другий елiпс удвоє менший вiд першого? - запитала Галя Рижко, яка бажала знати абсолютно все.
- Нi, Галиночко, навiть менше нiж вдвоє, - вiдповiв Сокiл, - бо ми летимо тепер значно повiльнiше. Незабаром доведеться шукати мiсце для посадки!
- Зовсiм незабаром. Тiльки три елiпси, дуже трошечки, - стримано пожартував Ван Лун. - Тодi шукатимемо рiвний аеродром.
Шукати? Аеродром? Та ще й рiвний?.. Справдi, це звучало як насмiшка.
Та й взагалi, як це "шукати мiсце для посадки" на обгорнутiй хмарами Венерi?
Скiльки сягало око, поверхня планети була вкрита все такими ж самими непроникливими хмарами. Вони клубились одна над одною, сходились i розходились, наче велетенськi хвилi перекочувалися в сiрому хмарному океанi. I хоч би це був тiльки один густий прошарок хмар! Нi, хмари йшли в кiлька рядiв. I коли у верхньому шарi створювався розрив, в який з напруженою увагою вдивлялися чотири пари очей, - там виднiлися знову хмари, ще густiшi, ще непроникливiшi...
- А панорамний радiолокатор? Хiба вiн не допоможе? - вголос подумала Галя Рижко. - Адже вiн мусить вiдкрити нам те, що дiється за хмарами, на самiй поверхнi Венери!
Сокiл безнадiйно махнув рукою: погано i з локатором! Галя зразу ж сама побачила це.
Так, навiть з цiєї, вже зовсiм невеличкої за астрономiчними масштабами вiдстанi, панорамний радiолокатор допомагав мало. Все було таким самим, як i перед початком гальмування. Ось на екранi великий океан, вiн немовби збiльшився в розмiрах. Можна яснiше роздивитись нерiвнi береги, мов порiзанi глибокими язиками заток. Ось посеред океану свiтла пляма,- мабуть, острiв. А злiва, на суходолi, - розпливчаста звивиста лiнiя: чи не рiчка?.. Але добре роздивитись нiчого не можна. Правда, як i ранiше, на екранi локатора оку не заважають густi хмари, вони наче розтанули. Але замiсть них сiрими струменями пливе нерiвний туман. Iнодi вiн стає прозорiшим, тодi можна бачити i острiв, i рiчку. А потiм знову набiгає щiльна хвиля туману - i все зникає за його тремтячою димкою. Панорамний радiолокатор допомагає дуже погано. Чому вiн кепсько дiє?
На це запитання не мiг вiдповiсти нiхто.
- Ще одна загадка? - сумно спитала Галя Сокола. Той похмуро кивнув головою.
Отже, розраховувати на допомогу панорамного радiолокатора для вибору мiсця посадки не доводилось. Це було серйозним ускладненням, небезпечною загрозою. Незабаром астроплан почне описувати рiвнi кола над Венерою. Тодi треба сiдати. Куди?..
Ось тут i мусив показати себе радiолокатор, випробуваний i перевiрений на Землi. В земних умовах з його допомогою погляд легко проникав крiзь найгустiшi хмари - i поверхня Землi виглядала для спостерiгача ясною й чiткою, можна було роздивитись найменшi деталi. I Риндiн, i конструктори корабля вважали, що панорамний радiолокатор буде так само дiяти i на Венерi, дасть можливiсть роздивитися її поверхню незалежно вiд хмарної пелени i вибрати мiсце посадки. Локатор чомусь вiдмовив. Що робити тепер? Адже не можна знижуватись наослiп, прямо в густi хмари. Хто знає, що ховається за ними - гори, скелi, урвища... Щаслива посадка за таких умов була б рiдкiсним випадком.
Зосереджене, нахмурене обличчя академiка Риндiна свiдчило про тривогу, яку вiн вiдчував. Це розумiли всi - i бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цiєї тривоги, ховаючи її за звичайними дiловими зауваженнями. Але навiть самий голос зраджував його, коли вiн, лишаючись зовнi цiлком спокiйним, говорив:
- Ван Лун, Галю, уважно спостерiгайте за екраном перископа. Можливо, що в просвiтi мiж хмарами вам пощастить помiтити щось. Вадиме, перевiрте ще раз напруження на панорамному радiолокаторi. Може, щось там з контактами... або замало обертiв у генераторi?
Сокiл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевiряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радiолокатор вiдмовлявся працювати. Бiльше того, вiн працював гiрше, нiж спочатку, перед першим гальмуванням. I це було найдивнiшим.
Виходило так, що на досить великiй вiдстанi панорамний радiолокатор дiяв, хоча i зовсiм не так бездоганно, як на Землi i як сподiвались його конструктори. Все ж таки вiн давав можливiсть розрiзняти на поверхнi Венери деякi крупнi об'єкти. Проте що бiльше астроплан наближався до планети, то гiрше поводився радiолокатор. Зараз, у кiнцi другого елiпса, на його екранi не можна було роздивитися навiть тiєї звивистої розпливчастої лiнiї, яку мандрiвники вважали рiчкою на суходолi. Все сховали пiд собою нерiвнi, тремтливi струменi туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола:
- Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалi гiрше? Хiба ультракороткi хвилi не всюди однаковi?
Сокiл роздратовано знизав плечима.
- Хвилi-то однаковi, та хто ж його знає, що тут вiдбувається? Можливо, щось зiпсувалось в апаратi, хоча я й не можу виявити найменшої несправностi в схемi. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалi погано вiдбиває ультракороткi хвилi...
- Гаразд, але чому ж тодi ранiше було видно краще, а тепер значно гiрше?
- Чорти його знають! А звiдки нам вiдомо, може, тут є ще якесь невiдоме випромiнювання, яке шкiдливо впливає на дiю локатора? Хiба можна сказати щось певне? Так чи iнакше, вiд панорамного радiолокатора користi зараз мало, ось що!
Галя Рижко не стала бiльше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навiгаторську рубку. Але ж i тут не було нiчого видно, - крiм тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається пiд ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколi Петровичу?
Лише на одну коротку мить Галi раптом здалося, що вона помiтила мiж хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив мiж хмарами верхнього шару вiдкрив другий нижнiй шар. I в ньому майнув просвiт яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь iнший, скажiмо зелений?.. Проте це тривало тiльки одну мить - i просвiт знову зник. Та невже ж це тiльки здалося? Нi, було, було щось червоне, Галi варт лише примружити очi - i цiлком чiтко воскресає яскраво-червоний просвiт!
Вона з боязким сподiванням озирнулася на супутникiв. Сокiл лишався в центральнiй каютi, вiн усе ще пробував розшукати уявлювану несправнiсть у схемi панорамного радiолокатора. Микола Петрович якраз цiєї митi заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помiтивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї i тихо прошепотiв:
- Що побачили, дiвчино? Скажiть, прошу.
Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тiльки здалося?
- Дуже прошу, скажiть, - наполягав Ван Лун. - Важливо!
- Я не знаю... здається, побачила там, пiд хмарами...
- Червоне? Так?
Галя навiть здригнулася вiд несподiванки: невже Ван Лун також бачив цей дивний колiр?
- Так, червоне. Не знаю, що це було. Може, якiсь гори... Адже ж тiльки на одну секундочку!
- Нi, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколi Петровичу. Мої очi теж бачили червоне. Виходить, що...
Що саме "виходить"? Невiдомо... Галя побачила, як Ван Лун пiдiйшов до Миколи Петровича i почав розповiдати йому. Риндiн дуже зацiкавлено прислухався до його слiв. Потiм Галя почула голос Миколи Петровича:
- Звичайно, це дуже цiкаво, дорогий Ван. I ви певнi, що то був не якийсь гiрський рельєф, а рослиннiсть?
- Саме так, Миколо Петровичу, - переконано вiдповiв Ван Лун. - Знаєте, враження таке, як вiд пишного оксамитного килима. Безумовно, рослиннiсть. Проте червона. А мiсцями - оранжева.
Значить, зiркi очi Ван Луна встигли за цю мить щось роздивитися! А перед Галею тiльки нiби щось майнуло - i все...
- Тодi доводиться визнати, що наш радянський астроном Тихов мав цiлковиту рацiю, - промовив Микола Петрович, машинально пощипуючи свою борiдку. - Пам'ятаєте, Ван, уже досить давно, ще в сорокових роках нашого сторiччя, вiн висловив думку про те, що колiр рослинностi на Венерi мусить бути вiдмiнним вiд земного. Внаслiдок жаркого клiмату, твердив Тихов, рослини Венери мусять вiдбивати оранжеве i червоне промiння Сонця. Адже саме це промiння дає зайвий для них запас теплової енергiї... Цiкаво, дуже цiкаво!..
Вiн ще на хвилинку замислився - i потому знову засмучено махнув рукою:
- Цiкаво, звiсно... Але чому це може допомогти, Ван, у нашому становищi? - гiрко спитав вiн. - Припустiмо, що ви з Галею не помилилися, що рослиннiсть на Венерi має оранжево-червоний колiр. Гаразд. Припустiмо, що ви бачили лiс, або луки, або джунглi. Що з того? Навiть коли б ми вирiшили спускатися на них - i це, певна рiч, полегшило б наше завдання - навiть тодi, - де шукати це ваше "червоне", якщо все знову затяглося хмарами? Спасибi, що сказали, Ван, але це не допомагає зараз. - I вiн рiшуче заглибився в обчислення.
Так минали години. Академiк Риндiн не вiдходив вiд пульта керування. Коли Галя несмiливо нагадала йому про обiд, вiн тiльки коротко, але виразно буркнув:
- Не до того!
Про який обiд мiг вiн зараз думати? Астроплан наближався до мети складного i трудного польоту. Пройдено весь довгий i небезпечний шлях у мiжпланетному просторi. Ось вона, Венера, з її оранжево-червоною, а не зеленою, як на Землi, рослиннiстю, ось, рукою подати! Лишається тiльки зробити посадку. А як її зробити? Куди? Де шукати мiсце для неї?
Астроплан, пiдкорюючись тяжiнню Венери, плавно пройшов другий елiпс. Наближалося третє гальмування. Воно вже не було новиною, Микола Петрович знав, що все йде гаразд, - принаймнi в цьому розумiннi. А далi?.. В усякому разi, вiн вiдчував, що думки i надiї його супутникiв зверненi до нього: саме вiн, керiвник експедицiї, мусить приймати рiшення, якi усунуть небезпеку. Проте рiшення можна було прийняти тiльки одне.
- Третє гальмування, - глухо промовив Ван Лун, дивлячись разом з Галиною Рижко на екран перископа.
У лiченi секунди астроплан промайнув над скупченими щiльними хмарами i знову почав вiддалятися вiд них. Термометр показував, що оболонка корпусу розiгрiлася тепер значно менше, нiж пiд час двох перших гальмувань. Це також свiдчило про помiтне уповiльнення швидкостi мiжпланетного корабля.
Галя помiтила, що пiсля третього польоту над хмарами, астроплан, хоч i вiддалявся вiд них, але дуже недалеко. їй здавалося, що корабель описує вже не елiпс, а рiвне коло. Але все ж таки це був елiпс, помiтно укорочений, такий, що наближався до кола, але все ще елiпс...
Академiк Риндiн вiдзначив:
- До четвертого гальмування лишається двi години п'ятдесят чотири хвилини. А тодi...
Що тодi? Невже зниження, посадка? Куди?.. Галя вiдчувала, що в неї злипаються очi. Нервове напруження переросло у важку втому - i не лише в неї. Рухи Сокола i Ван Луна стали також кволими, уповiльненими. А ще Галя помiтила, що варт їй поглянути на сiре безконечне море хмар, яке заповнювало весь екран перископа, як її нездоланно охоплює сонливiсть. Зусиллям волi вона вiдганяла сон, збентежено поглядаючи на Риндiна: тiльки на ньому не була помiтна втома, його рухи були такими ж енергiйними i рiшучими, як i ранiше. Сонливiсть охоплювала Галю дедалi мiцнiше, її очi мимоволi заплющувалися - "просто хоч сiрниками повiки пiдпирай", як скаржилася вона колись мамi ще маленьким дiвчиськом... I нарештi її голова важко впала на руки. Одразу майнула тривожна думка: не можна спати, не можна! I нiби в ту ж саму хвилину Галя знову пiдвела голову i озирнулася. Що сталось?
На екранi перископа те ж саме море хмар, сiре, похмуре, - жодних змiн. Але чому таке стурбоване обличчя Ван Луна, чому вiн раз у раз стискає зуби, не кажучи анi слова? Чому Вадим Сергiйович безнастанно нервово поправляє окуляри? Що сталось? I в каютi немов стало жарко, навiть руки спiтнiли...
- Вадиме Сергiйовичу, скажiть, що вiдбувається? - розгублено спитала Галя.
- Закiнчилось четверте гальмування. Ми знижуємось.
- Як знижуємось, куди?
Замiсть вiдповiдi Сокiл тiльки знизав плечима. Що вiн мiг вiдповiсти, якщо пiд астропланом була та ж сама сiра пелена хмар?..
Академiк Риндiн прийняв рiшення.
- По гамаках, товаришi, - голосно наказав вiн. - Надiйно закрiпiть запобiжнi ременi! Негайно!
За хвилину-пiвтори вiн почув голос Сокола:
- Єсть, Миколо Петровичу. Виконано!
Риндiн глибоко уривчасто зiтхнув. Вiн розумiв усю небезпеку становища, в якому перебував астроплан.
Подальше зниження швидкостi на круговому польотi було надто рискованим. Корабель першої-лiпшої хвилини мiг втратити кiлькасот метрiв висоти i заритися в хмари. I коли там, у хмарах, на його шляху опиниться висока гора, то... Пiсля четвертого гальмування астроплан летiв зi швидкiстю семи з половиною кiлометрiв на секунду. Це значне зменшення швидкостi, безумовно, проте...
Цифри говорили самi за себе. Лiтак на Землi робить посадку iз швидкiстю не менш як сто кiлометрiв на годину. На годину! I це вважають дуже великою посадочною швидкiстю. Адже приземлення - найнебезпечнiший момент польоту.
Астроплан летить зi швидкiстю семи з половиною кiлометрiв на секунду. Значить, вiн робить зараз двадцять сiм тисяч кiлометрiв на годину, летить у двiстi сiмдесят разiв швидше, нiж лiтак, що приземляється. Останнiй елiпс навколо Венери вiн пролетiв за годину тридцять шiсть хвилин.
Треба рiзко, всiма засобами зменшити швидкiсть. Iншого виходу немає. Панорамний радiолокатор не дiє внаслiдок якоїсь загадкової причини. Вiн не допоможе вибрати мiсце посадки. Значить, для посадки треба щось побачити на власнi очi. Так, iншого виходу немає!
Рука академiка Риндiна рiшуче пересунула важiль на боковiй стiнцi пульта керування. Пронизливий тривожний дзвiнок пролунав у центральнiй каютi: увага, увага, будьте напоготовi!
I майже слiдом за тим тiло Риндiна рiзко рвонулося вперед. Його стримали тiльки широкi запобiжнi ременi крiсла. Вони врiзались у тiло до болю, але не випустили його.
Боковi двигуни на кiнцях крил астроплана повернулися на сто вiсiмдесят градусiв, їх сопла скерувалися вже не назад, а вперед. I з них вихопилися хмарки розпечених газiв. Вибухи палива в цих двигунах штовхали астроплан назад, гальмували його рух, уповiльнювали швидкiсть. Астроплан сiпнуло назад, швидкiсть стрiмко падала. Мiжпланетний корабель iшов уже понад самими хмарами.
Микола Петрович перевiв боковий важiль ще далi. Знову тривожний дзвiнок, знову рiзкий поштовх, який кинув тiло вперед. Боковi двигуни дали ще кiлька гальмуючих вибухiв.
Покажчик швидкостi хутко мiняв показання. Ось щойно було шiсть кiлометрiв на секунду, i вже п'ять... чотири... вже три...
Зблiдлий Сокiл мовчав. Обличчя Ван Луна було майже визивно незворушним. Галя Рижко вiдчувала, як стукотить її серце, i похололi пальцi мимоволi чiплялися за краї гамака кожного разу, як астроплан сiпало назад.
Мозок академiка Риндiна працював, як точний механiзм, майже автоматично. Микола Петрович уважно стежив за стрiлкою покажчика швидкостi це було зараз найголовнiше. Три кiлометри... два кiлометри... один кiлометр на секунду! Треба менше, значно менше, але це не в його силах, доки корабель летить носом уперед. Треба змiнювати стан, не можна гаяти часу! Вiн енергiйно потягнув на себе руль висоти, який приводив у дiю закрилки на горизонтальних стабiлiзаторах.
I мимоволi перед моїми очима виникали химернi силуети дивних потвор доiсторичних часiв, про якi менi розповiдав ще на Землi Вадим Сергiйович,про яких ми стiльки говорили вже тут, в астропланi. Iгуанодони, бронтозаври, птеродактилi... археоптерикси... Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазирнути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас там!
Але панорамний радiолокатор допомагає мало. Суцiльною завiсою пливуть над загадковою поверхнею Венери густi хмари, не лишаючи нiде навiть найменшого просвiту. I даремно ми намагаємось роздивитися щось на екранi локатора. Нiчого, крiм тих самих темних плям, розпливчастих, неправильної форми... Наш астроплан, як i ранiше, лине вперед i вперед. Скiльки ж часу нам ще летiти до Венери?..
Микола Петрович покликав Ван Луна до навiгаторської рубки. Вони пробули там досить довго, щось обчислювали i записували, перевiряючи за приладами i записами. А потiм Микола Петрович урочисто оголосив:
- Починається новий етап польоту, друзi мої! Ми вже в зонi реального притягання Венери!
Притягання - отож, буде й вага?.. Навiть дивно, що доведеться знову вiдчувати її. Не можна буде перелетiти одним махом з одного кiнця каюти до iншого, доведеться робити зусилля, щоб пiдняти важку рiч, просити кого-небудь допомогти...
Микола Петрович скомандував:
- По гамаках, друзi! Ви, Галю, лягайте в мiй, я буду в крiслi навiгаторської рубки. I не забудьте добре закрiпити запобiжнi ременi!
Немов я сама не розумiю... навiть образливо!
Ми залишили навiгаторську рубку. Я виходила останньою i, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Вiн сидiв у крiслi впевнено i спокiйно.
I я мимоволi позаздрила його самовладанню, його спокоєвi. Яка вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тiльки пасажирами мiжпланетного корабля. Нам лишалось тiльки чекати, доки астроплан опиниться на Венерi. А вiн, Микола Петрович, вiв корабель. В його руках була доля i наша, i цiлої експедицiї.
Я знала, що в разi потреби за пульт керування могли б сiсти i Сокiл, i Ван Лун: вони спецiально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них мiг би залишатися таким спокiйним i стриманим бiля пульта мiжпланетного корабля пiд час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечнiших етапiв нашої подорожi. Так, навряд чи в цьому я була певна...
Микола Петрович тримав у своїх спокiйних руках, що лежали на пультi, нашу долю. Починався спуск на Венеру!
Роздiл тринадцятий,
що описує круговий полiт мiжпланетного
корабля навколо Венери i великi труднощi,
якi виникли перед астронавтами пiд час
спуску на вкриту непроникливою завiсою
хмар планету.
Якщо б хтось мiг збоку спостерiгати наближення мiжпланетного корабля до Венери, вiн побачив би своєрiдну, дивовижну картину.
Холодний, прозорий, наче кришталь, простiр. Порожнеча без кiнця i краю. Тiльки простiр, тiльки безмежний простiр в усiх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкиданi незчисленнi яскравi дiаманти, багатобарвнi самоцвiти Всесвiту, зiрки.
Буйно розливає своє слiпуче промiння гiгантське Сонце - i не можна зрозумiти, чи стоїть на мiсцi ця вiбруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невiдомому просторi.
А в потоках гарячого сонячного промiння з вражаючою швидкiстю мчить у просторi друга, ще бiльша, як здається звiдси, куля. Але вона темна, обгорнута в щiльнi хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повiльно обертається навколо своєї осi i мчить у невiдомiсть, мчить безнастанно, пролiтаючи кожної секунди близько тридцяти п'яти кiлометрiв. Це - Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємницi пiд густою пеленою хмар.
А недалеко вiд величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русi, лине блискуча крихiтна порошинка. Вона виблискує в промiннi Сонця, мов iскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобi, мiзерна металiчна порошинко, i не намагайся! Ти така малесенька, - гiгантська планета, неквапно обертаючись в просторi, розчавить тебе своєю масою, знищить, навiть не помiтивши цього! Але металiчна порошинка все так само летить i летить, наближаючись навскоси до орбiти Венери.
Мiльярди зiрок здивовано поглядають на дивну, вiдважну порошинку; навiть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цiкавiстю позирає сюди.
А порошинка лине далi й далi - впевнено i прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помiтна металiчна рисочка, схожа на крихiтну сигарку,- вона вперто летить своїм шляхом.
I ось з одного її боку виникає ледве помiтна хмаринка диму, що повiльно тане в холодному просторi.
Академiк Микола Петрович Риндiн, прицiлюючись всiм корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атомiту вибухнув; вогонь i розпеченi гази вилетiли iз сопла ракети на правому крилi. Астроплан здригнувся - i ледве помiтно змiнив напрям убiк.
Хмаринка диму розтанула в просторi. її вже немає. Металiчна сигарка майже не змiнила свого шляху. Вона все так само вперто лине до обгорненої хмарами планети.
Над гамаками центральної каюти свiтився великий чотирикутний екран перископа. На ньому яскраво позначався величезний свiтло-сiрий диск Венери. Погляди трьох мандрiвникiв, пасажирiв загальної каюти, не вiдривались вiд нього. Диск збiльшувався, вже ледве вмiщуючись в рамках екрана. Сiрий загадковий диск, затягнутий суцiльною пеленою хмар.
Вiдстань мiж планетою i блискучою сигаркою зменшувалась. Здавалось, вони ось-ось зiткнуться. Ще мить - i астроплан розiб'ється, перетвориться на порох, на нiщо... Але саме в цю секунду з його правого боку з'явилась iще одна хмаринка диму.
Академiк Риндiн вiдчув, як краплини поту скотилися по його лобi. Вирiшальний момент наближався. Ось сюди, сюди треба скерувати корабель, щоб вiн пролетiв якраз над густими хмарами, не вище, але й не нижче, щоб вiд тертя в атмосферi Венери почалося гальмування. Iнакше благополучна посадка буде неможливою. Сюди, сюди... Рукоятка керування двигунами знову легко зсунулась. Вибух атомiтного заряду знов штовхнув астроплан. На мить академiк Риндiн мимоволi заплющив очi: зараз з'ясується все!
Металiчна сигарка з льоту ринула до туманної пелени, що обгортала гiгантську планету. Ринула - i сховалась в тiй пеленi. Далекi зiрки на чорному небозводi, здавалось, здригнулися, затремтiли...
На великий екран перископа в центральнiй каютi астроплана насунулись сiрi хмари. Мерехтливими прозорими струменями вони з блискавичною швидкiстю промайнули перед очима мандрiвникiв... I через якусь долю секунди вони вже зникли. I - дивно! - диск Венери наче повiльно повертався перед схвильованими спостерiгачами в каютi, вiдкриваючи їх очам новi й новi шари сiрих i бiлих хмар.
Нi, величезна куля планети не розчавила, не знищила астроплан! Блискуча сигарка проскочила над тiєю кулею, ледве торкнувшись хмарної пелени. I там, де вона пролетiла, в туманi, що коливався над хмарами, лишилась пряма тонка смужка - слiд мiжпланетного корабля. А сам корабель уже линув далi, вздовж елiпса навколо планети, яка захопила його силою свого тяжiння. Венера несла тепер з собою в космосi корабель аргонавтiв Всесвiту, що почав обертатися навколо неї, мов її супутник.
У центральнiй каютi астроплана гучно й радiсно пролунав голос Миколи Петровича Риндiна, посилений репродуктором:
- Друзi, гiпербола нашого польоту перетворилася на елiпс! Ми летимо навколо Венери! Ми вступили в перший елiпс. Десять годин i п'ятдесят чотири хвилини триватиме наш полiт навколо Венери цим елiпсом, - доки ми не опинимося на тому ж самому мiсцi, де вперше влетiли в атмосферу планети. Розрахунки вiрнi! Можна вийти з гамакiв!
Дружнi вiтальнi вигуки були йому вiдповiддю. Сокiл збуджено потиснув руку Ван Луновi: перемога, атмосфера Венери гальмує астроплан, все в порядку!
Кiлька_годин мiжпланетний корабель мчав навколо Венери по елiпсу, нiби намагаючись вiдiрватися вiд планети, знову вихопитися до безкраїх просторiв Всесвiту. Але саме тодi, коли астроплан досяг, здавалося, найбiльшої вiдстанi, коли Венера лишалась уже далеко позаду, - її тяжiння почало з невблаганною силою дедалi бiльше вигинати цей елiпс. Астроплан плавно закругляв свiй шлях, описуючи широку криву, яка мусила знову привести його до Венери, до пелени її хмар. Перший елiпс закiнчувався. Мiжпланетний корабель повертався до тiєї самої точки над хмарами Венери, де вiн пролiтав першого разу.
Академiк Риндiн знову сидiв перед пультом керування, чекаючи потрiбної митi, щоб знову включити ракетнi двигуни, якщо це виявиться необхiдним. Так, уже перший елiпс показав, що розрахунки маршруту були вiрними, - iнакше астроплан не перейшов би з гiперболи на елiпс. Усе це так. Але треба бути напоготовi до несподiванок: хiба не довелось мандрiвникам уже кiлька разiв стикатися з ними по дорозi на Венеру?.. Людина, яка тримає в своїх руках кермо астроплана пiд час спуску на чужу планету, зобов'язана бути готовою до всього.
I в центральнiй каютi астроплана знову настала тиша. Одна думка володiла всiма: наближається другий вирiшальний момент! Мiжпланетний корабель ще раз рине в атмосферу Венери, виникне нове гальмування вiд тертя в атмосферi, елiпс зменшиться... Так передбачено, так було розраховано, i все ж таки... ах, скорiше б, скорiше!
Астроплан пролинув над густими шарами хмар з такою ж самою блискавичною швидкiстю, як i ранiше, - принаймнi так здалося всiм. I потiм хмари знову почали вiддалятися. Риндiн стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, який вiдмiчав, як змiнюється температура корпусу ракети зовнi. Так, як i слiд було чекати, супертитанова оболонка трохи розiгрiлась. Але поки що немає нiчого загрозливого. Це - нормальне пiдвищення температури для тiла, яке з величезною швидкiстю пронеслося крiзь шари атмосфери зi швидкiстю близько десяти кiлометрiв на секунду. А тепер ця швидкiсть ще зменшилась внаслiдок другого гальмування, тертя в атмосферi.
Все вiдбувається правильно.
Риндiн сповiстив супутникiв:
- Вступили в другий елiпс. Швидкiсть - дев'ять з половиною кiлометрiв на секунду. Тривалiсть польоту по другому елiпсу - чотири з половиною години.
- Це виходить, що другий елiпс удвоє менший вiд першого? - запитала Галя Рижко, яка бажала знати абсолютно все.
- Нi, Галиночко, навiть менше нiж вдвоє, - вiдповiв Сокiл, - бо ми летимо тепер значно повiльнiше. Незабаром доведеться шукати мiсце для посадки!
- Зовсiм незабаром. Тiльки три елiпси, дуже трошечки, - стримано пожартував Ван Лун. - Тодi шукатимемо рiвний аеродром.
Шукати? Аеродром? Та ще й рiвний?.. Справдi, це звучало як насмiшка.
Та й взагалi, як це "шукати мiсце для посадки" на обгорнутiй хмарами Венерi?
Скiльки сягало око, поверхня планети була вкрита все такими ж самими непроникливими хмарами. Вони клубились одна над одною, сходились i розходились, наче велетенськi хвилi перекочувалися в сiрому хмарному океанi. I хоч би це був тiльки один густий прошарок хмар! Нi, хмари йшли в кiлька рядiв. I коли у верхньому шарi створювався розрив, в який з напруженою увагою вдивлялися чотири пари очей, - там виднiлися знову хмари, ще густiшi, ще непроникливiшi...
- А панорамний радiолокатор? Хiба вiн не допоможе? - вголос подумала Галя Рижко. - Адже вiн мусить вiдкрити нам те, що дiється за хмарами, на самiй поверхнi Венери!
Сокiл безнадiйно махнув рукою: погано i з локатором! Галя зразу ж сама побачила це.
Так, навiть з цiєї, вже зовсiм невеличкої за астрономiчними масштабами вiдстанi, панорамний радiолокатор допомагав мало. Все було таким самим, як i перед початком гальмування. Ось на екранi великий океан, вiн немовби збiльшився в розмiрах. Можна яснiше роздивитись нерiвнi береги, мов порiзанi глибокими язиками заток. Ось посеред океану свiтла пляма,- мабуть, острiв. А злiва, на суходолi, - розпливчаста звивиста лiнiя: чи не рiчка?.. Але добре роздивитись нiчого не можна. Правда, як i ранiше, на екранi локатора оку не заважають густi хмари, вони наче розтанули. Але замiсть них сiрими струменями пливе нерiвний туман. Iнодi вiн стає прозорiшим, тодi можна бачити i острiв, i рiчку. А потiм знову набiгає щiльна хвиля туману - i все зникає за його тремтячою димкою. Панорамний радiолокатор допомагає дуже погано. Чому вiн кепсько дiє?
На це запитання не мiг вiдповiсти нiхто.
- Ще одна загадка? - сумно спитала Галя Сокола. Той похмуро кивнув головою.
Отже, розраховувати на допомогу панорамного радiолокатора для вибору мiсця посадки не доводилось. Це було серйозним ускладненням, небезпечною загрозою. Незабаром астроплан почне описувати рiвнi кола над Венерою. Тодi треба сiдати. Куди?..
Ось тут i мусив показати себе радiолокатор, випробуваний i перевiрений на Землi. В земних умовах з його допомогою погляд легко проникав крiзь найгустiшi хмари - i поверхня Землi виглядала для спостерiгача ясною й чiткою, можна було роздивитись найменшi деталi. I Риндiн, i конструктори корабля вважали, що панорамний радiолокатор буде так само дiяти i на Венерi, дасть можливiсть роздивитися її поверхню незалежно вiд хмарної пелени i вибрати мiсце посадки. Локатор чомусь вiдмовив. Що робити тепер? Адже не можна знижуватись наослiп, прямо в густi хмари. Хто знає, що ховається за ними - гори, скелi, урвища... Щаслива посадка за таких умов була б рiдкiсним випадком.
Зосереджене, нахмурене обличчя академiка Риндiна свiдчило про тривогу, яку вiн вiдчував. Це розумiли всi - i бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цiєї тривоги, ховаючи її за звичайними дiловими зауваженнями. Але навiть самий голос зраджував його, коли вiн, лишаючись зовнi цiлком спокiйним, говорив:
- Ван Лун, Галю, уважно спостерiгайте за екраном перископа. Можливо, що в просвiтi мiж хмарами вам пощастить помiтити щось. Вадиме, перевiрте ще раз напруження на панорамному радiолокаторi. Може, щось там з контактами... або замало обертiв у генераторi?
Сокiл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевiряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радiолокатор вiдмовлявся працювати. Бiльше того, вiн працював гiрше, нiж спочатку, перед першим гальмуванням. I це було найдивнiшим.
Виходило так, що на досить великiй вiдстанi панорамний радiолокатор дiяв, хоча i зовсiм не так бездоганно, як на Землi i як сподiвались його конструктори. Все ж таки вiн давав можливiсть розрiзняти на поверхнi Венери деякi крупнi об'єкти. Проте що бiльше астроплан наближався до планети, то гiрше поводився радiолокатор. Зараз, у кiнцi другого елiпса, на його екранi не можна було роздивитися навiть тiєї звивистої розпливчастої лiнiї, яку мандрiвники вважали рiчкою на суходолi. Все сховали пiд собою нерiвнi, тремтливi струменi туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола:
- Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалi гiрше? Хiба ультракороткi хвилi не всюди однаковi?
Сокiл роздратовано знизав плечима.
- Хвилi-то однаковi, та хто ж його знає, що тут вiдбувається? Можливо, щось зiпсувалось в апаратi, хоча я й не можу виявити найменшої несправностi в схемi. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалi погано вiдбиває ультракороткi хвилi...
- Гаразд, але чому ж тодi ранiше було видно краще, а тепер значно гiрше?
- Чорти його знають! А звiдки нам вiдомо, може, тут є ще якесь невiдоме випромiнювання, яке шкiдливо впливає на дiю локатора? Хiба можна сказати щось певне? Так чи iнакше, вiд панорамного радiолокатора користi зараз мало, ось що!
Галя Рижко не стала бiльше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навiгаторську рубку. Але ж i тут не було нiчого видно, - крiм тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається пiд ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколi Петровичу?
Лише на одну коротку мить Галi раптом здалося, що вона помiтила мiж хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив мiж хмарами верхнього шару вiдкрив другий нижнiй шар. I в ньому майнув просвiт яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь iнший, скажiмо зелений?.. Проте це тривало тiльки одну мить - i просвiт знову зник. Та невже ж це тiльки здалося? Нi, було, було щось червоне, Галi варт лише примружити очi - i цiлком чiтко воскресає яскраво-червоний просвiт!
Вона з боязким сподiванням озирнулася на супутникiв. Сокiл лишався в центральнiй каютi, вiн усе ще пробував розшукати уявлювану несправнiсть у схемi панорамного радiолокатора. Микола Петрович якраз цiєї митi заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помiтивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї i тихо прошепотiв:
- Що побачили, дiвчино? Скажiть, прошу.
Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тiльки здалося?
- Дуже прошу, скажiть, - наполягав Ван Лун. - Важливо!
- Я не знаю... здається, побачила там, пiд хмарами...
- Червоне? Так?
Галя навiть здригнулася вiд несподiванки: невже Ван Лун також бачив цей дивний колiр?
- Так, червоне. Не знаю, що це було. Може, якiсь гори... Адже ж тiльки на одну секундочку!
- Нi, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколi Петровичу. Мої очi теж бачили червоне. Виходить, що...
Що саме "виходить"? Невiдомо... Галя побачила, як Ван Лун пiдiйшов до Миколи Петровича i почав розповiдати йому. Риндiн дуже зацiкавлено прислухався до його слiв. Потiм Галя почула голос Миколи Петровича:
- Звичайно, це дуже цiкаво, дорогий Ван. I ви певнi, що то був не якийсь гiрський рельєф, а рослиннiсть?
- Саме так, Миколо Петровичу, - переконано вiдповiв Ван Лун. - Знаєте, враження таке, як вiд пишного оксамитного килима. Безумовно, рослиннiсть. Проте червона. А мiсцями - оранжева.
Значить, зiркi очi Ван Луна встигли за цю мить щось роздивитися! А перед Галею тiльки нiби щось майнуло - i все...
- Тодi доводиться визнати, що наш радянський астроном Тихов мав цiлковиту рацiю, - промовив Микола Петрович, машинально пощипуючи свою борiдку. - Пам'ятаєте, Ван, уже досить давно, ще в сорокових роках нашого сторiччя, вiн висловив думку про те, що колiр рослинностi на Венерi мусить бути вiдмiнним вiд земного. Внаслiдок жаркого клiмату, твердив Тихов, рослини Венери мусять вiдбивати оранжеве i червоне промiння Сонця. Адже саме це промiння дає зайвий для них запас теплової енергiї... Цiкаво, дуже цiкаво!..
Вiн ще на хвилинку замислився - i потому знову засмучено махнув рукою:
- Цiкаво, звiсно... Але чому це може допомогти, Ван, у нашому становищi? - гiрко спитав вiн. - Припустiмо, що ви з Галею не помилилися, що рослиннiсть на Венерi має оранжево-червоний колiр. Гаразд. Припустiмо, що ви бачили лiс, або луки, або джунглi. Що з того? Навiть коли б ми вирiшили спускатися на них - i це, певна рiч, полегшило б наше завдання - навiть тодi, - де шукати це ваше "червоне", якщо все знову затяглося хмарами? Спасибi, що сказали, Ван, але це не допомагає зараз. - I вiн рiшуче заглибився в обчислення.
Так минали години. Академiк Риндiн не вiдходив вiд пульта керування. Коли Галя несмiливо нагадала йому про обiд, вiн тiльки коротко, але виразно буркнув:
- Не до того!
Про який обiд мiг вiн зараз думати? Астроплан наближався до мети складного i трудного польоту. Пройдено весь довгий i небезпечний шлях у мiжпланетному просторi. Ось вона, Венера, з її оранжево-червоною, а не зеленою, як на Землi, рослиннiстю, ось, рукою подати! Лишається тiльки зробити посадку. А як її зробити? Куди? Де шукати мiсце для неї?
Астроплан, пiдкорюючись тяжiнню Венери, плавно пройшов другий елiпс. Наближалося третє гальмування. Воно вже не було новиною, Микола Петрович знав, що все йде гаразд, - принаймнi в цьому розумiннi. А далi?.. В усякому разi, вiн вiдчував, що думки i надiї його супутникiв зверненi до нього: саме вiн, керiвник експедицiї, мусить приймати рiшення, якi усунуть небезпеку. Проте рiшення можна було прийняти тiльки одне.
- Третє гальмування, - глухо промовив Ван Лун, дивлячись разом з Галиною Рижко на екран перископа.
У лiченi секунди астроплан промайнув над скупченими щiльними хмарами i знову почав вiддалятися вiд них. Термометр показував, що оболонка корпусу розiгрiлася тепер значно менше, нiж пiд час двох перших гальмувань. Це також свiдчило про помiтне уповiльнення швидкостi мiжпланетного корабля.
Галя помiтила, що пiсля третього польоту над хмарами, астроплан, хоч i вiддалявся вiд них, але дуже недалеко. їй здавалося, що корабель описує вже не елiпс, а рiвне коло. Але все ж таки це був елiпс, помiтно укорочений, такий, що наближався до кола, але все ще елiпс...
Академiк Риндiн вiдзначив:
- До четвертого гальмування лишається двi години п'ятдесят чотири хвилини. А тодi...
Що тодi? Невже зниження, посадка? Куди?.. Галя вiдчувала, що в неї злипаються очi. Нервове напруження переросло у важку втому - i не лише в неї. Рухи Сокола i Ван Луна стали також кволими, уповiльненими. А ще Галя помiтила, що варт їй поглянути на сiре безконечне море хмар, яке заповнювало весь екран перископа, як її нездоланно охоплює сонливiсть. Зусиллям волi вона вiдганяла сон, збентежено поглядаючи на Риндiна: тiльки на ньому не була помiтна втома, його рухи були такими ж енергiйними i рiшучими, як i ранiше. Сонливiсть охоплювала Галю дедалi мiцнiше, її очi мимоволi заплющувалися - "просто хоч сiрниками повiки пiдпирай", як скаржилася вона колись мамi ще маленьким дiвчиськом... I нарештi її голова важко впала на руки. Одразу майнула тривожна думка: не можна спати, не можна! I нiби в ту ж саму хвилину Галя знову пiдвела голову i озирнулася. Що сталось?
На екранi перископа те ж саме море хмар, сiре, похмуре, - жодних змiн. Але чому таке стурбоване обличчя Ван Луна, чому вiн раз у раз стискає зуби, не кажучи анi слова? Чому Вадим Сергiйович безнастанно нервово поправляє окуляри? Що сталось? I в каютi немов стало жарко, навiть руки спiтнiли...
- Вадиме Сергiйовичу, скажiть, що вiдбувається? - розгублено спитала Галя.
- Закiнчилось четверте гальмування. Ми знижуємось.
- Як знижуємось, куди?
Замiсть вiдповiдi Сокiл тiльки знизав плечима. Що вiн мiг вiдповiсти, якщо пiд астропланом була та ж сама сiра пелена хмар?..
Академiк Риндiн прийняв рiшення.
- По гамаках, товаришi, - голосно наказав вiн. - Надiйно закрiпiть запобiжнi ременi! Негайно!
За хвилину-пiвтори вiн почув голос Сокола:
- Єсть, Миколо Петровичу. Виконано!
Риндiн глибоко уривчасто зiтхнув. Вiн розумiв усю небезпеку становища, в якому перебував астроплан.
Подальше зниження швидкостi на круговому польотi було надто рискованим. Корабель першої-лiпшої хвилини мiг втратити кiлькасот метрiв висоти i заритися в хмари. I коли там, у хмарах, на його шляху опиниться висока гора, то... Пiсля четвертого гальмування астроплан летiв зi швидкiстю семи з половиною кiлометрiв на секунду. Це значне зменшення швидкостi, безумовно, проте...
Цифри говорили самi за себе. Лiтак на Землi робить посадку iз швидкiстю не менш як сто кiлометрiв на годину. На годину! I це вважають дуже великою посадочною швидкiстю. Адже приземлення - найнебезпечнiший момент польоту.
Астроплан летить зi швидкiстю семи з половиною кiлометрiв на секунду. Значить, вiн робить зараз двадцять сiм тисяч кiлометрiв на годину, летить у двiстi сiмдесят разiв швидше, нiж лiтак, що приземляється. Останнiй елiпс навколо Венери вiн пролетiв за годину тридцять шiсть хвилин.
Треба рiзко, всiма засобами зменшити швидкiсть. Iншого виходу немає. Панорамний радiолокатор не дiє внаслiдок якоїсь загадкової причини. Вiн не допоможе вибрати мiсце посадки. Значить, для посадки треба щось побачити на власнi очi. Так, iншого виходу немає!
Рука академiка Риндiна рiшуче пересунула важiль на боковiй стiнцi пульта керування. Пронизливий тривожний дзвiнок пролунав у центральнiй каютi: увага, увага, будьте напоготовi!
I майже слiдом за тим тiло Риндiна рiзко рвонулося вперед. Його стримали тiльки широкi запобiжнi ременi крiсла. Вони врiзались у тiло до болю, але не випустили його.
Боковi двигуни на кiнцях крил астроплана повернулися на сто вiсiмдесят градусiв, їх сопла скерувалися вже не назад, а вперед. I з них вихопилися хмарки розпечених газiв. Вибухи палива в цих двигунах штовхали астроплан назад, гальмували його рух, уповiльнювали швидкiсть. Астроплан сiпнуло назад, швидкiсть стрiмко падала. Мiжпланетний корабель iшов уже понад самими хмарами.
Микола Петрович перевiв боковий важiль ще далi. Знову тривожний дзвiнок, знову рiзкий поштовх, який кинув тiло вперед. Боковi двигуни дали ще кiлька гальмуючих вибухiв.
Покажчик швидкостi хутко мiняв показання. Ось щойно було шiсть кiлометрiв на секунду, i вже п'ять... чотири... вже три...
Зблiдлий Сокiл мовчав. Обличчя Ван Луна було майже визивно незворушним. Галя Рижко вiдчувала, як стукотить її серце, i похололi пальцi мимоволi чiплялися за краї гамака кожного разу, як астроплан сiпало назад.
Мозок академiка Риндiна працював, як точний механiзм, майже автоматично. Микола Петрович уважно стежив за стрiлкою покажчика швидкостi це було зараз найголовнiше. Три кiлометри... два кiлометри... один кiлометр на секунду! Треба менше, значно менше, але це не в його силах, доки корабель летить носом уперед. Треба змiнювати стан, не можна гаяти часу! Вiн енергiйно потягнув на себе руль висоти, який приводив у дiю закрилки на горизонтальних стабiлiзаторах.