Страница:
З полегшенням Ван Лун повернув рукоятку грiлки назад, украй налiво. Вiн ледве дихав, обливаючись потом. Тепловий захист чимало коштував йому самому. Зняти б розпечений скафандр, освiжитися, вiдпочити... Втiм, про це не могло бути й мови. Вiн пiдвiвся, безуспiшно спробував прочистити скло шолома. Нi, присохлу драглисту масу треба буде старанно вiдмивати потiм, а зараз доведеться миритися з брудним склом; добре, хоч що-небудь видно. Отже, де намiчений високий кипарис? Он вiн - далеко ще, далеко!.. Мерщiй вперед, там можна буде знову точно орiєнтуватися!
Не лише бiгти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара в розпеченому скафандрi заважала дихати, а охолоджувався вiн дуже повiльно. Вперед, вперед, поки є ще сили!..
До кипариса лишалося вже зовсiм недалеко, коли Ван Лун почув за собою легкий шум, нiби од вiтру, що пролинув по високiй травi. Вiн хутко озирнувся. Знову те ж саме!
Сотнi й тисячi пухких рiзнобарвних куль i цилiндрiв котилися слiдом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так швидко пересуватися, навiть пiдстрибуючи на травi? Втiм, зараз не в цьому справа, зараз не до мiркувань. Ван Лун поглянув на кипарис: нi, вiн не встигне добiгти до нього, набридливi iстоти доженуть його. А боротися з ними заново, вiдбиватися вiд куп живих важких пузирiв, що навалюються,- нi, на це не вистачить сил. Гаразд, вiн спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще трохи вiдстанi.
Зiбравши всю енергiю, Ван Лун побiг до кипариса, час вiд часу оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тiльки метрiв iз двадцять, коли переднi драглистi кулi почали наздоганяти Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Нi, нi, цього вiн не припустить, стоп!
Ван Лун спинився i повернувся лицем до живої хвилi, що насувалася на нього. Як i минулого разу, кулi й цилiндрики рухалися широким фронтом, а частина їх вiдкочувалася налiво i направо, нiби намагаючись замкнути його з флангiв.
- Наступають, наче армiя, - бурмотiв Ван Лун. Примруженими очима вiн вимiряв вiдстань до перших рядiв незвичайного противника. - Пiдходьте, пiдходьте. Мало грiлки, буде iнша закуска! - Вiн вичiкував, щоб завдати вирiшального удару. - Втiм, наполегливi ви, пузирi! Звiдки взялися такi? Нiколи не думав, що таке може бути... нiколи не бачив навiть схожих...
Нiколи? Чи ж так?.. У пам'ятi Ван Луна, бездоганно чiткiй пам'ятi, якою вiн завжди славився, виникло невеличке яскраво освiтлене коло на темному фонi. I в тому колi повiльно пропливали, рухалися такi ж самi кульки, округлi цилiндрики, товстi палички й ковбаски. Де й коли це було? Так, тепер вiн ясно згадав: таку картину вiн бачив пiд мiкроскопом, розглядаючи культури мiкробiв. Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому свiтлому колi окуляра... Так що ж це виходить? Це також бактерiї? Безглуздо, неймовiрно, нiхто нiколи не чув про подiбне явище, не уявляв собi, що можуть iснувати гiгантськi бактерiї... Нi, нi, це щось iнше!
А жива хвиля куль i цилiндрiв, наповнених переливчастою драглистою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не бiльше десяти метрiв... Пора!
- Ну, тримайтеся!
Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилi заздалегiдь приготовану атомiтну гранату - i одразу впав на землю. Граната описала в повiтрi широку дугу i зникла посеред загадкових iстот. Наступної митi вгору звилася сiра хмара диму. Вона виникла величезним грибом з товщi живої хвилi - i разом з нею злетiли в повiтря кулi й цилiндри, що лускалися й розривалися на шмаття. Гуркiт вибуху струсонув повiтря, заглушив Ван Луна, який навiть не став дивитися на наслiдки дiї гранати, а скочив i побiг до кипариса. Геть з цього плато, геть!
Позаду нього щось лускалося, трiщало, гудiло. Але вiн бiг, не оглядаючись. Ось вiн, високий кипарис, оточений iншими деревами! Треба ще далi, до чагарникових хащ, там можна буде нарештi уповiльнити кроки...
Рятiвна сутiнь оранжевого лiсу поглинула Ван Луна, плато з його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом. Його погляд упав на годинник - i вiн зрозумiв, що не може затримуватися нi на хвилину: попереду лишалася тiльки одна година дихання. Рамка-антена, яку вiн висунув знову, одразу допомогла зорiєнтуватися, почути стурбований, як i ранiше, вже дуже стомлений голос Галi Рижко. Дiвчина не припиняла кликати свого товариша, який потрапив у бiду...
I знову почалася безконечна мандрiвка лiсом. Тепер Ван Лун свiдомо намагався не звертати уваги нi на що. Його життя залежало вiд того, чи встигне вiн протягом короткої години, що залишилася, дiстатися до астроплана. Час вiд часу, там, де дозволяли умови, вiн переходив на бiг. Це, певна рiч, збiльшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкiстю, з якою вiн перебiгав легкi дiлянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що пiд час польоту в кiгтях гiгантської бабки вiн бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тодi мирною тихою оранжевою галявиною з купами камiння на травi. А виявилося... Що ж ще чекає його попереду в нетрях первiсного лiсу?
Вiн збiг з горба вниз. Потiм, перестрибнувши через мулясту канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут лiс був значно рiдкiший, у далечинi можна було бачити вже темнiюче небо. I на його свiтлому тлi Ван Лун помiтив раптом мережаний вiзерунок голих, позбавлених листя гiлок. Невже ж це та сама дiлянка темно-коричневого, наче обпаленого лiсу, яку вiн також бачив пiд час вимушеного польоту? Гаразд, хай буде так, на цiй дiлянцi його не може чекати нiчого небезпечного, навпаки, там легше йти, нiщо не завадить.
Проте вже через кiлька хвилин Ван Лун переконався, що на дивовижнiй дiлянцi вiн не помiчає аж нiяких слiдiв пожежi. Правда, на деревах не було листя, та й на грунтi не лишалося нiяких оранжевих рослин, жодного куща папоротi: голi коричневi стовбури похмуро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухими гiлками, що впали згори. Мертва дiлянка, така незвичайна серед пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут?
Хоча Ван Лун i не спинявся, його спостережливий погляд помiтив рух угорi, на голому вiттi дерев. Там перелiтали якiсь iстоти. Та невже ж на Венерi можна все-таки зустрiти птахiв? Тодi це будуть першi теплокровнi тварини серед усiєї фауни, з якою йому довелося тут стикатися.
На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць - кошлатих i товстих. Вони повiльно повзали вгору i вниз, не звертаючи нiякої уваги на людину,- i це було дуже добре, бо зiткнення з ними, великими, наче тi колоди, забрало б чимало дорогоцiнного часу. А Ван Лун поспiшав, поспiшав, лк нiколи!
Його втомленi ноги спотикалися i сковзалися - чого з ним не траплялося ранiше навiть за дуже трудних умов. Ось вiн ще раз спiткнувся об камiння i схопився за найближче дерево, щоб утриматися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося - i Ван Лун вiдсахнувся вiд нього: йому здалося, що сухий стовбур загудiв як бджолиний рiй. Знову якесь чортовиння?..
То гудiв не стовбур. З принизливим писклявим дзижчанням з голих гiлок дерева злетiло кiлька iстот, яких Ван до цього часу вважав за птахiв. Вони були рiзними за величиною - вiд маленьких, з кулак, до дуже крупних, довжиною близько пiвметра. Вони дзижчали i лiтали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна.
- Знову проклятi комахи! - не стримав роздратованого вигуку Ван Лун. Ну i чорт з ними, менi нiколи. Поспiшаю!
Втiм, крилатi iстоти не вiдставали вiд нього. Наповнюючи повiтря пронизливим писком i дзижчанням, вони кружляли над ним дедалi нижче й нижче, нiби збиралися напасти. їх ситi тулуби з довгими вiдростками позаду, великi м'якi крила, членистi ноги, як у коникiв, мелькали перед Ван Луном, i все це не викликало у нього нiякого страху. Але голови, голови примушували його кидатися вбiк кожного разу, як проносилися в повiтрi перед склом шолома!
По два вигнутi роги з кривими вiдростками стирчало на кожнiй такiй головi. Двi пари щупальцiв пiд палаючими люттю червоними очима наче батоги розсiкали повiтря, звивалися навколо гострих серповидних зазубрених щелеп. I до всього того - пронизливий писк, з яким чудиська металися над ним.
Ван Лун розумiв, що для нього зараз небезпечний не стiльки самий напад лютих комах, якi все одно не змогли б пошкодити щiльну тканину скафандра, скiльки витрата часу, затримка в дорозi. Лишалися лiченi хвилини, кисень кiнчався.
Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебiгаючи з мiсця на мiсце, вiн змушений був посуватися в потрiбному напрямi зигзагами, раз у раз витрачаючи час на орiєнтацiю. I разом з тим, Ван Лун свiдомо уникав зiткнення з комахами. Вiн не мiг витрачати на це час. Проте крилатi вороги не бажали вiдставати. Одна з крупних комах зненацька впала на шолом i вчепилася в антену кiгтями. Ван Лун вiдчув, як вона сiпає, намагається розiрвати дротяну рамку.
- Нi, це не годиться! Геть! Забирайся!
Вiн змахнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шолома. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально облiпили iншi комахи. Вони насiдали на нього, впивалися у тканину скафандра гострими кiгтями, їх м'якi крила билися об скло шолома, не даючи Ван Луну нiчого бачити навколо. Гострий кинджал мандрiвника мелькав у повiтрi, завдавав удар за ударом, вбивав набридливих ворогiв. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще бiг, вiдбиваючись у той же час вiд комах. Становище ставало дедалi загрозливiшим.
Двi крупнi комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, майже збивши Ван Луна з нiг. А якщо й справдi зiб'ють?.. Напад робився жорстокiшим, кинджал уже не допомагав, - треба було принаймнi звiльнитися вiд найкрупнiших ворогiв, якi могли звалити його на грунт. Ван Лун зупинився. Вiн обперся спиною об стовбур дерева i вийняв пiстолет:
- Ну, гаразд, отримуйте - i мерщiй!
Обравши цiль, вiн натиснув на спуск. Звук пострiлу заглушив на мить огидний писк. Одна з найкрупнiших комах завдовжки мало не пiвметра впала на грунт. Ще пострiл... ще... три великих крилатих хижаки билися в судорогах серед сухого гiлля, що встеляло грунт. Безпосередня небезпека була лiквiдована. Можна було бiгти далi, у повiтрi зараз мелькали тiльки меншi комахи, це не так страшно.
Далеко за голими коричневими деревами вiдкривався знову яскравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж i насправдi Ван Лун бачить там, у далечинi, над лiсом високу жовту скелю i маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Мiжгiр'я, астроплан, товаришi! Прапор виглядав звiдси зовсiм маленьким, крихiтним, але то був вiн!
А дихати ставало дедалi важче й важче. А що як раптом не вистачить кисню вже перед самим мiжгiр'ям i вiн впаде, не добiгши до товаришiв? Мерщiй, мерщiй!
Новий удар в спину. Ван Лун iз злiстю оглянувся. Ще двi величезнi комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують його, а кисню майже немає!
Два пострiли пролунали один за одним. Тiльки тепер Ван Лун зрозумiв, як вiн втомився, як бракує його легеням свiжого повiтря i як виснажилися його сили. Так, вiн збив тiльки одну комаху, яка звалилася на грунт. У другу вiн навiть не влучив, - вiн уславлений, вправний стрiлець!
- Так ось тобi, ось, ось!
Три пострiли пiдряд звалили люту комаху.
- Товаришу Ван, поспiшайте! Ми ждемо вас, - лунав у шоломi голос Галi Рижко. Проте тепер вiн доходив до вух Ван Луна наче крiзь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонить у скронях. Нi, не може, не може бути, щоб вiн упав, знеможений, тут, бачачи рiдний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються ноги, хай безпорадно виснуть обважнiлi руки, хай безсило схиляється голова, все одно - вперед!
Хитаючись, хапаючись руками за гiлки, кволо вiдмахуючись вiд комах, Ван Лун, напружуючи останнi сили, iшов далi. Вiн не чув уже голосу Галi, не чув писку розлючених комах, не бачив нiчого, крiм маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалi збiльшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала забувати про втому. До неї, до неї!..
Ван Лун повiльно, ледве пересуваючи ноги, брiв уперед. Кинджал випав з його руки - i вiн не пiдняв його, вiн не мiг нахилитися. Спотикаючись, майже падаючи на кожному кроцi, вiн йшов i йшов до мiжгiр'я, до товаришiв, не зводячи очей з червоного прапора на високiй жовтiй скелi.
Роздiл тринадцятий,
який являє собою знову щоденник Галi
Рижко, де розповiдається не тiльки про
одержання мандрiвниками нового маршруту з
Землi, але й про надзвичайну пропозицiю
Ван Луна, який знайшов засiб визволити
астроплан iз скель; крiм того, в цьому
роздiлi з'ясовуються рiзнi загадки, якi
виникали ще перед експедицiєю.
Тепер, коли все, пов'язане з гiгантською бабкою, вже лишилося позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати менi треба дуже багато, i не тiльки дiлового, а й особистого.
Насамперед, про те, як повернувся товариш Ван.
Не буду розповiдати, як ми хвилювалися весь цей день до самого вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я нiколи ще не бачила його таким похмурим i засмученим) сказав нам - i я помiтила, що йому було дуже важко говорити:
- Немає рацiї, друзi мої, втiшати себе наївними надiями. Не знаю, не уявляю собi, яким чином мiг би врятуватися Ван...
- I все одно вiн врятується i повернеться до нас! - не стрималася я. Адже ж товариш Ван...
- Заждiть, Галю, i не перебивайте мене, - суворо заперечив Микола Петрович. - Я, мабуть, не гiрше вiд вас знаю, на що здатний Ван Лун з його вiдвагою, розсудливiстю i досвiдом. Проте зараз не треба обманюватися. Вiн перебуває в страшному, неймовiрному станi... якщо вiн ще живий. Ми нiчим, зовсiм нiчим не можемо допомогти йому, - принаймнi доти, доки Вану не пощастить якимсь не вiдомим нам засобом врятуватися i звiльнитися з кiгтiв хижака. Я хочу вiрити, друзi мої, що йому пощастить це зробити, я був би безконечно радий, готовий був би на все, аби допомогти йому... як i ви всi, звичайно, я знаю це, - додав вiн пiсля тяжкої паузи. - Проте такої можливостi немає анi в мене, анi у вас. Ми можемо тiльки сподiватися, що вiн врятується сам. Надiя ця не згасає в мене, хоч я й розумiю, що для неї є надто мало пiдстав. I все ж таки - я вiрю у вiдвагу i кмiтливiсть нашого Вана, - так, Галю, вiрю не менше, нiж ви або Вадим. Втiм, якщо навiть Ван Лун врятується вiд тiєї жахливої бабки, - чи подумали ви про те, як може вiн повернутися до нас? У нього лишилося мало кисню: я пiдрахував, не бiльше, як на шiсть-сiм годин. I вiн не знає, куди йти, де знаходиться наш корабель.
Менi стало страшно: про це я й не подумала!
- I якщо ми не можемо нiчим допомогти Ван Луну, доки вiн перебуває в кiгтях крилатого хижака, - тим бiльше ми зобов'язанi допомогти, коли вiн звiльниться вiд нього... адже ж ми вiримо, що звiльниться, правда?
- Вiримо! - палко вiдгукнулися ми з Вадимом Сергiйовичем.
- Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. I розпочати подавати йому сигнали. Вiн добре умiє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрi. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас... якщо вiн дiстане змогу почути нас...
Через десять-п'ятнадцять хвилин, щойно великий радiопередавач астроплана був настроєний на потрiбну хвилю, Микола Петрович вимовив першi слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. I тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив менi замiнити його бiля мiкрофона. Спочатку менi було також дуже важко, i я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповiдаю йому, як знайти шлях до нас, а вiн, можливо, чує мене i не може рушити з мiсця, як я тодi, в печерi... або зовсiм уже не чує... Нi, нi, смiливий Ван Лун обов'язково врятується - i я допоможу йому повернутися!
Що робили Микола Петрович i Вадим Сергiйович весь цей час - я навiть як слiд не знала, я могла думати тiльки про товариша Вана. Сидячи бiля великого iлюмiнатора центральної каюти, звiдки було видно весь схил мiжгiр'я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна i дивилася, дивилася - чи не з'явиться вiн?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив менi перенести мiкрофон на довжелезному шнурi вiд передавача до iлюмiнатора, щоб я могла дивитися назовнi).
I от уже почали спускатися сутiнки. Вони тут зовсiм не такi, як на Землi. Свiтлi сiрi хмари поза мiжгiр'ям починають укриватися фiолетуватою димкою - i чомусь усi червонi дерева, оранжева папороть, жовтi скелi вимальовуються тодi рiзкiше, яскравiше, нiж удень. Наче їх хтось навмисно пiдфарбував. Так триває бiля пiвгодини, в повiтрi пропливають свiтлi й темнi тiнi, нiби вiд хмар, що швидко линуть у небi. А видно все так само прекрасно. Втiм, тiней стає дедалi бiльше й бiльше, вони пробiгають частiше. I коли вони бiжать уже зовсiм одна за одною, - небо раптом одразу темнiшає, i все навколо поринає в дивнi фiолетовi присмерки. Це також iще не нiч, але щойно створилися тi присмерки, - уже нiчого не побачиш i в десяти кроках, усi контури стають розпливчастими, туманними й неясними.
Так-от, вже зовсiм починали спускатися присмерки. Я розумiла: ще пiвгодини - i Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навiть за допомогою безнастанних радiосигналiв. I я вже хотiла попросити Вадима Сергiйовича включити зовнiшнiй прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фiолетовий туман, але не встигла.
Менi здалося, що на далекому схилi мiжгiр'я, на горi, бiля того мiсця, де на скелi майорiв наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це менi тiльки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще бiльше. Проте нi, це був Ван Лун! Тодi я закричала що було сили:
- Ван iде! Ван iде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергiйовичу, Ван iде, дивiться!
Вже не пам'ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в iлюмiнатор тiльки хвилинку. I одразу ж таки вiн скомандував:
- Вадиме, скафандри! Йому погано, вiн, мабуть, задихається.
I знову я спочатку не зрозумiла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потiм було вже пiзно. Вiн i Вадим Сергiйович швидко одягли скафандри i пiшли назустрiч Ван Луну. Якби я зрозумiла одразу, тодi замiсть Миколи Петровича пiшла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каютi! Проте я не встигла нiчого сказати... це було дуже досадно!
Товариш Ван був iще далеко, але я чiтко бачила його силует на фiолетовому тлi хмар. Вiн живий, вiн повертається, наш вiдважний, надзвичайний Ван Лун! Та хiба ж я бодай на хвилинку могла сумнiватися в тому, що вiн повернеться? I сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тодi зовсiм не вiдчувала їх, а тiльки згодом помiтила, що обличчя в мене мокре... Як дивно: людина радiє, вона стрибає i смiється, а з очей котяться сльози, цього нiяк не можна зрозумiти!
Силует Ван Луна все наближався, вiн уже спускався схилом. Проте чому вiн хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне - йому вже бракує кисню, вiн задихається. Ой, вiн майже впав! Утримався на ногах, зробив кiлька крокiв i знову захитався... Упав! Сперся на руки на грунтi, сiв, намагається пiдвестися - i знову падає! Жах, вiн не може навiть сидiти, вiн весь час хилиться набiк...
- Ван задихається! Треба поспiшати йому на допомогу, вiн не може сам дiйти! - кричала я невiдомо кому, бо в кораблi ж не було нiкого.
Знизу повiльно-повiльно (чи то лише здавалося менi так звiдси?) до Ван Луна пiдiймався схилом хтось у скафандрi, - я, звичайно, не могла розiбрати, хто саме. Проте потiм збагнула, що це Вадим Сергiйович: адже Микола Петрович не мiг би так енергiйно злiзати на скелi, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергiйович, вiн пiдiймається не обхiдною легкою стежкою, а навпростець, кручею! А позаду, слiдом за ним поспiшає i Микола Петрович. Ох, хоч би вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко!
Я побачила, що товариш Ван знову впав - i знову трохи пiдвiвся на руках, зiгнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. I вiн уже не йшов далi, а повз на колiнах, спираючись на руки. Вiн уже бiля найкрутiшого мiсця схилу... Що вiн робить? Сидячи на грунтi, притулившись до скелi, вiн знiмає шолом. Що це означає? Навiщо? I майже зразу ж таки я зрозумiла:
"В шоломi дихати вже майже зовсiм нема чим. Ван Лун вирiшив зняти його, бо навiть насичене вуглекислотою повiтря Венери зараз для нього краще, нiж отруєне повiтря в шоломi!"
Ось вiн зняв шолом i безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришiв, якi поспiшали до нього знизу. Вiн слабко махнув рукою i неначе хотiв щось гукнути. Навiщо, навiщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщiй!
Немов почувши мої думки, Ван Лун пiдвiвся на ноги, залишивши шолом бiля скелi. Вiн усе ще хитався, проте почав спускатися назустрiч Вадиму Сергiйовичу. Нi, краще б вiн лишався на мiсцi! Ван не втримався на крутому схилi, змахнув руками i упав. На щастя, вiн не покотився вниз по гострому камiнню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, вiн уже не мiг бiльше рухатися. Йому потрiбне було свiже повiтря, а не вуглекислота Венери, потрiбний був кисень. Вiн лежав нерухомо, голова його звисала набiк. Якщо вiн поворухнеться, - то може скотитися вниз, розбитися... Вадиме Сергiйовичу, мерщiй! Ван Лун, мабуть, зовсiм задихається! I темнi тiнi пробiгають дедалi частiше, зараз стане темно!
I от Вадим Сергiйович був уже бiля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Вiн нахилився, трохи пiдняв голову Вана. Потiм почав стягувати його тiло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як i завжди тут на Венерi, майже вмить потемнiшало, i все чисто вкрилося фiолетовим туманом. I я вже бiльше нiчого не могла бачити. Проте все це неважливо, хай, зараз Вадим Сергiйович i Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тiльки освiтити їм шлях.
Я включила зовнiшнiй прожектор. Скерувати його до них я не вмiла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потiм я швидко наповнила киснем з балона двi гумовi подушки (я добре запам'ятала, як робив це Вадим Сергiйович, коли Ван Лун лiкував Миколу Петровича!), приготувала води, розiслала на пiдлозi килим i поклала м'яку подушку. Менi здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скiнчила, як почула важкi кроки на сходах. Iдуть!
- Мерщiй, мерщiй, я приготувала все, що треба!
Микола Петрович i Вадим Сергiйович внесли Ван Луна. Вiн був непритомний. Менi було страшно дивитися на його посинiле обличчя, напiввiдкритi закипiлi губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем i, не знiмаючи шолома, приклав наконечник до губiв Вана. А Вадим Сергiйович тим часом уже пiдiймав i опускав його руки, - вiн теж добре пам'ятав, як Ван Лун тодi рятував Миколу Петровича.
Проте зараз штучне дихання не було потрiбне. Ван Лун спочатку тихо, а потiм глибоко зiтхнув i поворушився. А через кiлька секунд вiн уже жадiбно й прискорено вдихав на повнi груди кисень з подушки, яка швидко худiшала. Я тримала напоготовi другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очi вiдкрилися. I от на губах навiть з'явилася якась слабка тiнь посмiшки. Вiн зробив iще кiлька глибоких вдихiв, а коли я хотiла замiнити подушку з киснем, вiдсторонив її i рiшуче сказав ще кволим голосом:
- Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзi, це також кисень. Друзi - це дуже добре.
Спираючись на руки, вiн трохи пiдвiвся i сiв. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:
- Ван, обережнiше! Не треба сiдати. Ви ще надто слабкi, вiдпочиньте!
Втiм, Ван тiльки посмiхнувся. Вiн уже сидiв i дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на менi. I мене вразила надзвичайна теплота, з якою вiн дивився на мене, якийсь зовсiм-зовсiм незнайомий вираз його обличчя.
- Дiвчино... Галинко, спасибi, - сказав вiн повiльно i простягнув менi руку. - Не вмiю багато... говорити. Врятували мене... спасибi! Все.
Слово честi, ще трошечки - i я розревiлася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий i незворушний, навiть суворий, зараз хвилюється i затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумнi блискучi очi i мовчала, не знаючи, що сказати. А вiн трохи згодом промовив:
- З лiсу вивели, добре. Тепер допоможiть iще встати.
Вiн сперся на мою руку i пiдвiвся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повiтря, з кожною хвилиною.
- Трохи хочеться обiдати, - сказав вiн, посмiхаючись. - Чи вечеряти, все одно.
Ой, адже ж Ван Лун не їв нiчого з самiсiнького ранку! Як це я не подумала сама!
Через кiлька хвилин вiн уже сидiв за столом i з апетитом вечеряв. А коли Ван, вiдсунувши тарiлку, оглянувся на всi боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергiйович уже подавав йому набиту люльку, а я пiдносила запалений сiрник. Микола Петрович розсмiявся:
- Мабуть, є рацiя перетерпiти деякi небезпеки, щоб за тобою потiм отак ходили, а, Ван?
Ван Лун також засмiявся i, з помiтною насолодою випускаючи клуби диму, вiдповiв:
- Самi вирiшите, Миколо Петровичу. Розповiм - дiзнаєтеся. Було iнодi не дуже весело.
Вiн стисло розповiв нам про те, що вiдбулося з ним, як йому вдалося врятуватися вiд гiгантської бабки i як вiн добирався до нас. Я не пишу тут про все те, бо розповiдь Ван Луна записана Миколою Петровичем у його журналi. Можу сказати тiльки ось що: я певна, що нiхто з нас не витримав би такого напруження, як вiдважний товариш Ван! А вiн спокiйно закiнчив, немов iшлося не про нього, не про страшнi небезпеки, якi вiн щойно перенiс, а про якiсь звичайнi спостереження:
- Лишилися два питання. Думав, сам не вирiшив. Цi живi кулi й цилiндри - що це таке? Може, гiпертрофованi бактерiї? Пожирають одна одну, живуть купами. Дуже дивно. Як гадаєте, Миколо Петровичу?
- Що ж я можу вам сказати, Ван? - задумливо озвався Микола Петрович. Вагаюся так само, як i ви. Коли б я почув подiбну розповiдь на Землi, то, каюся, просто не повiрив би. Адже ж з нашого звичайного погляду не можна уявити собi бактерiї, цю нижчу форму живого iснування у виглядi таких великих iстот. Та ще таких, що дiють отак активно, як ви описали. Втiм, тут, на Венерi, пiсля всього, що нам довелося побачити... життя набуло тут таких своєрiдних форм, що важко наполягати на чомусь, висловлювати певну думку. Прийде час, коли слiдом за нами тут з'являться iншi дослiдники - в даному разi, спецiалiсти-бiологи, - вони зберуть бiльше матерiалу для висновкiв. А ми не будемо квапитися, обмежимося в цiй галузi тими фактами, якi нам довелося спостерiгати на власнi очi. Що iще, Ван?
Не лише бiгти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара в розпеченому скафандрi заважала дихати, а охолоджувався вiн дуже повiльно. Вперед, вперед, поки є ще сили!..
До кипариса лишалося вже зовсiм недалеко, коли Ван Лун почув за собою легкий шум, нiби од вiтру, що пролинув по високiй травi. Вiн хутко озирнувся. Знову те ж саме!
Сотнi й тисячi пухких рiзнобарвних куль i цилiндрiв котилися слiдом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так швидко пересуватися, навiть пiдстрибуючи на травi? Втiм, зараз не в цьому справа, зараз не до мiркувань. Ван Лун поглянув на кипарис: нi, вiн не встигне добiгти до нього, набридливi iстоти доженуть його. А боротися з ними заново, вiдбиватися вiд куп живих важких пузирiв, що навалюються,- нi, на це не вистачить сил. Гаразд, вiн спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще трохи вiдстанi.
Зiбравши всю енергiю, Ван Лун побiг до кипариса, час вiд часу оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тiльки метрiв iз двадцять, коли переднi драглистi кулi почали наздоганяти Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Нi, нi, цього вiн не припустить, стоп!
Ван Лун спинився i повернувся лицем до живої хвилi, що насувалася на нього. Як i минулого разу, кулi й цилiндрики рухалися широким фронтом, а частина їх вiдкочувалася налiво i направо, нiби намагаючись замкнути його з флангiв.
- Наступають, наче армiя, - бурмотiв Ван Лун. Примруженими очима вiн вимiряв вiдстань до перших рядiв незвичайного противника. - Пiдходьте, пiдходьте. Мало грiлки, буде iнша закуска! - Вiн вичiкував, щоб завдати вирiшального удару. - Втiм, наполегливi ви, пузирi! Звiдки взялися такi? Нiколи не думав, що таке може бути... нiколи не бачив навiть схожих...
Нiколи? Чи ж так?.. У пам'ятi Ван Луна, бездоганно чiткiй пам'ятi, якою вiн завжди славився, виникло невеличке яскраво освiтлене коло на темному фонi. I в тому колi повiльно пропливали, рухалися такi ж самi кульки, округлi цилiндрики, товстi палички й ковбаски. Де й коли це було? Так, тепер вiн ясно згадав: таку картину вiн бачив пiд мiкроскопом, розглядаючи культури мiкробiв. Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому свiтлому колi окуляра... Так що ж це виходить? Це також бактерiї? Безглуздо, неймовiрно, нiхто нiколи не чув про подiбне явище, не уявляв собi, що можуть iснувати гiгантськi бактерiї... Нi, нi, це щось iнше!
А жива хвиля куль i цилiндрiв, наповнених переливчастою драглистою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не бiльше десяти метрiв... Пора!
- Ну, тримайтеся!
Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилi заздалегiдь приготовану атомiтну гранату - i одразу впав на землю. Граната описала в повiтрi широку дугу i зникла посеред загадкових iстот. Наступної митi вгору звилася сiра хмара диму. Вона виникла величезним грибом з товщi живої хвилi - i разом з нею злетiли в повiтря кулi й цилiндри, що лускалися й розривалися на шмаття. Гуркiт вибуху струсонув повiтря, заглушив Ван Луна, який навiть не став дивитися на наслiдки дiї гранати, а скочив i побiг до кипариса. Геть з цього плато, геть!
Позаду нього щось лускалося, трiщало, гудiло. Але вiн бiг, не оглядаючись. Ось вiн, високий кипарис, оточений iншими деревами! Треба ще далi, до чагарникових хащ, там можна буде нарештi уповiльнити кроки...
Рятiвна сутiнь оранжевого лiсу поглинула Ван Луна, плато з його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом. Його погляд упав на годинник - i вiн зрозумiв, що не може затримуватися нi на хвилину: попереду лишалася тiльки одна година дихання. Рамка-антена, яку вiн висунув знову, одразу допомогла зорiєнтуватися, почути стурбований, як i ранiше, вже дуже стомлений голос Галi Рижко. Дiвчина не припиняла кликати свого товариша, який потрапив у бiду...
I знову почалася безконечна мандрiвка лiсом. Тепер Ван Лун свiдомо намагався не звертати уваги нi на що. Його життя залежало вiд того, чи встигне вiн протягом короткої години, що залишилася, дiстатися до астроплана. Час вiд часу, там, де дозволяли умови, вiн переходив на бiг. Це, певна рiч, збiльшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкiстю, з якою вiн перебiгав легкi дiлянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що пiд час польоту в кiгтях гiгантської бабки вiн бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тодi мирною тихою оранжевою галявиною з купами камiння на травi. А виявилося... Що ж ще чекає його попереду в нетрях первiсного лiсу?
Вiн збiг з горба вниз. Потiм, перестрибнувши через мулясту канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут лiс був значно рiдкiший, у далечинi можна було бачити вже темнiюче небо. I на його свiтлому тлi Ван Лун помiтив раптом мережаний вiзерунок голих, позбавлених листя гiлок. Невже ж це та сама дiлянка темно-коричневого, наче обпаленого лiсу, яку вiн також бачив пiд час вимушеного польоту? Гаразд, хай буде так, на цiй дiлянцi його не може чекати нiчого небезпечного, навпаки, там легше йти, нiщо не завадить.
Проте вже через кiлька хвилин Ван Лун переконався, що на дивовижнiй дiлянцi вiн не помiчає аж нiяких слiдiв пожежi. Правда, на деревах не було листя, та й на грунтi не лишалося нiяких оранжевих рослин, жодного куща папоротi: голi коричневi стовбури похмуро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухими гiлками, що впали згори. Мертва дiлянка, така незвичайна серед пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут?
Хоча Ван Лун i не спинявся, його спостережливий погляд помiтив рух угорi, на голому вiттi дерев. Там перелiтали якiсь iстоти. Та невже ж на Венерi можна все-таки зустрiти птахiв? Тодi це будуть першi теплокровнi тварини серед усiєї фауни, з якою йому довелося тут стикатися.
На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць - кошлатих i товстих. Вони повiльно повзали вгору i вниз, не звертаючи нiякої уваги на людину,- i це було дуже добре, бо зiткнення з ними, великими, наче тi колоди, забрало б чимало дорогоцiнного часу. А Ван Лун поспiшав, поспiшав, лк нiколи!
Його втомленi ноги спотикалися i сковзалися - чого з ним не траплялося ранiше навiть за дуже трудних умов. Ось вiн ще раз спiткнувся об камiння i схопився за найближче дерево, щоб утриматися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося - i Ван Лун вiдсахнувся вiд нього: йому здалося, що сухий стовбур загудiв як бджолиний рiй. Знову якесь чортовиння?..
То гудiв не стовбур. З принизливим писклявим дзижчанням з голих гiлок дерева злетiло кiлька iстот, яких Ван до цього часу вважав за птахiв. Вони були рiзними за величиною - вiд маленьких, з кулак, до дуже крупних, довжиною близько пiвметра. Вони дзижчали i лiтали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна.
- Знову проклятi комахи! - не стримав роздратованого вигуку Ван Лун. Ну i чорт з ними, менi нiколи. Поспiшаю!
Втiм, крилатi iстоти не вiдставали вiд нього. Наповнюючи повiтря пронизливим писком i дзижчанням, вони кружляли над ним дедалi нижче й нижче, нiби збиралися напасти. їх ситi тулуби з довгими вiдростками позаду, великi м'якi крила, членистi ноги, як у коникiв, мелькали перед Ван Луном, i все це не викликало у нього нiякого страху. Але голови, голови примушували його кидатися вбiк кожного разу, як проносилися в повiтрi перед склом шолома!
По два вигнутi роги з кривими вiдростками стирчало на кожнiй такiй головi. Двi пари щупальцiв пiд палаючими люттю червоними очима наче батоги розсiкали повiтря, звивалися навколо гострих серповидних зазубрених щелеп. I до всього того - пронизливий писк, з яким чудиська металися над ним.
Ван Лун розумiв, що для нього зараз небезпечний не стiльки самий напад лютих комах, якi все одно не змогли б пошкодити щiльну тканину скафандра, скiльки витрата часу, затримка в дорозi. Лишалися лiченi хвилини, кисень кiнчався.
Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебiгаючи з мiсця на мiсце, вiн змушений був посуватися в потрiбному напрямi зигзагами, раз у раз витрачаючи час на орiєнтацiю. I разом з тим, Ван Лун свiдомо уникав зiткнення з комахами. Вiн не мiг витрачати на це час. Проте крилатi вороги не бажали вiдставати. Одна з крупних комах зненацька впала на шолом i вчепилася в антену кiгтями. Ван Лун вiдчув, як вона сiпає, намагається розiрвати дротяну рамку.
- Нi, це не годиться! Геть! Забирайся!
Вiн змахнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шолома. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально облiпили iншi комахи. Вони насiдали на нього, впивалися у тканину скафандра гострими кiгтями, їх м'якi крила билися об скло шолома, не даючи Ван Луну нiчого бачити навколо. Гострий кинджал мандрiвника мелькав у повiтрi, завдавав удар за ударом, вбивав набридливих ворогiв. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще бiг, вiдбиваючись у той же час вiд комах. Становище ставало дедалi загрозливiшим.
Двi крупнi комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, майже збивши Ван Луна з нiг. А якщо й справдi зiб'ють?.. Напад робився жорстокiшим, кинджал уже не допомагав, - треба було принаймнi звiльнитися вiд найкрупнiших ворогiв, якi могли звалити його на грунт. Ван Лун зупинився. Вiн обперся спиною об стовбур дерева i вийняв пiстолет:
- Ну, гаразд, отримуйте - i мерщiй!
Обравши цiль, вiн натиснув на спуск. Звук пострiлу заглушив на мить огидний писк. Одна з найкрупнiших комах завдовжки мало не пiвметра впала на грунт. Ще пострiл... ще... три великих крилатих хижаки билися в судорогах серед сухого гiлля, що встеляло грунт. Безпосередня небезпека була лiквiдована. Можна було бiгти далi, у повiтрi зараз мелькали тiльки меншi комахи, це не так страшно.
Далеко за голими коричневими деревами вiдкривався знову яскравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж i насправдi Ван Лун бачить там, у далечинi, над лiсом високу жовту скелю i маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Мiжгiр'я, астроплан, товаришi! Прапор виглядав звiдси зовсiм маленьким, крихiтним, але то був вiн!
А дихати ставало дедалi важче й важче. А що як раптом не вистачить кисню вже перед самим мiжгiр'ям i вiн впаде, не добiгши до товаришiв? Мерщiй, мерщiй!
Новий удар в спину. Ван Лун iз злiстю оглянувся. Ще двi величезнi комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують його, а кисню майже немає!
Два пострiли пролунали один за одним. Тiльки тепер Ван Лун зрозумiв, як вiн втомився, як бракує його легеням свiжого повiтря i як виснажилися його сили. Так, вiн збив тiльки одну комаху, яка звалилася на грунт. У другу вiн навiть не влучив, - вiн уславлений, вправний стрiлець!
- Так ось тобi, ось, ось!
Три пострiли пiдряд звалили люту комаху.
- Товаришу Ван, поспiшайте! Ми ждемо вас, - лунав у шоломi голос Галi Рижко. Проте тепер вiн доходив до вух Ван Луна наче крiзь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонить у скронях. Нi, не може, не може бути, щоб вiн упав, знеможений, тут, бачачи рiдний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються ноги, хай безпорадно виснуть обважнiлi руки, хай безсило схиляється голова, все одно - вперед!
Хитаючись, хапаючись руками за гiлки, кволо вiдмахуючись вiд комах, Ван Лун, напружуючи останнi сили, iшов далi. Вiн не чув уже голосу Галi, не чув писку розлючених комах, не бачив нiчого, крiм маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалi збiльшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала забувати про втому. До неї, до неї!..
Ван Лун повiльно, ледве пересуваючи ноги, брiв уперед. Кинджал випав з його руки - i вiн не пiдняв його, вiн не мiг нахилитися. Спотикаючись, майже падаючи на кожному кроцi, вiн йшов i йшов до мiжгiр'я, до товаришiв, не зводячи очей з червоного прапора на високiй жовтiй скелi.
Роздiл тринадцятий,
який являє собою знову щоденник Галi
Рижко, де розповiдається не тiльки про
одержання мандрiвниками нового маршруту з
Землi, але й про надзвичайну пропозицiю
Ван Луна, який знайшов засiб визволити
астроплан iз скель; крiм того, в цьому
роздiлi з'ясовуються рiзнi загадки, якi
виникали ще перед експедицiєю.
Тепер, коли все, пов'язане з гiгантською бабкою, вже лишилося позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати менi треба дуже багато, i не тiльки дiлового, а й особистого.
Насамперед, про те, як повернувся товариш Ван.
Не буду розповiдати, як ми хвилювалися весь цей день до самого вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я нiколи ще не бачила його таким похмурим i засмученим) сказав нам - i я помiтила, що йому було дуже важко говорити:
- Немає рацiї, друзi мої, втiшати себе наївними надiями. Не знаю, не уявляю собi, яким чином мiг би врятуватися Ван...
- I все одно вiн врятується i повернеться до нас! - не стрималася я. Адже ж товариш Ван...
- Заждiть, Галю, i не перебивайте мене, - суворо заперечив Микола Петрович. - Я, мабуть, не гiрше вiд вас знаю, на що здатний Ван Лун з його вiдвагою, розсудливiстю i досвiдом. Проте зараз не треба обманюватися. Вiн перебуває в страшному, неймовiрному станi... якщо вiн ще живий. Ми нiчим, зовсiм нiчим не можемо допомогти йому, - принаймнi доти, доки Вану не пощастить якимсь не вiдомим нам засобом врятуватися i звiльнитися з кiгтiв хижака. Я хочу вiрити, друзi мої, що йому пощастить це зробити, я був би безконечно радий, готовий був би на все, аби допомогти йому... як i ви всi, звичайно, я знаю це, - додав вiн пiсля тяжкої паузи. - Проте такої можливостi немає анi в мене, анi у вас. Ми можемо тiльки сподiватися, що вiн врятується сам. Надiя ця не згасає в мене, хоч я й розумiю, що для неї є надто мало пiдстав. I все ж таки - я вiрю у вiдвагу i кмiтливiсть нашого Вана, - так, Галю, вiрю не менше, нiж ви або Вадим. Втiм, якщо навiть Ван Лун врятується вiд тiєї жахливої бабки, - чи подумали ви про те, як може вiн повернутися до нас? У нього лишилося мало кисню: я пiдрахував, не бiльше, як на шiсть-сiм годин. I вiн не знає, куди йти, де знаходиться наш корабель.
Менi стало страшно: про це я й не подумала!
- I якщо ми не можемо нiчим допомогти Ван Луну, доки вiн перебуває в кiгтях крилатого хижака, - тим бiльше ми зобов'язанi допомогти, коли вiн звiльниться вiд нього... адже ж ми вiримо, що звiльниться, правда?
- Вiримо! - палко вiдгукнулися ми з Вадимом Сергiйовичем.
- Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. I розпочати подавати йому сигнали. Вiн добре умiє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрi. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас... якщо вiн дiстане змогу почути нас...
Через десять-п'ятнадцять хвилин, щойно великий радiопередавач астроплана був настроєний на потрiбну хвилю, Микола Петрович вимовив першi слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. I тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив менi замiнити його бiля мiкрофона. Спочатку менi було також дуже важко, i я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповiдаю йому, як знайти шлях до нас, а вiн, можливо, чує мене i не може рушити з мiсця, як я тодi, в печерi... або зовсiм уже не чує... Нi, нi, смiливий Ван Лун обов'язково врятується - i я допоможу йому повернутися!
Що робили Микола Петрович i Вадим Сергiйович весь цей час - я навiть як слiд не знала, я могла думати тiльки про товариша Вана. Сидячи бiля великого iлюмiнатора центральної каюти, звiдки було видно весь схил мiжгiр'я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна i дивилася, дивилася - чи не з'явиться вiн?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив менi перенести мiкрофон на довжелезному шнурi вiд передавача до iлюмiнатора, щоб я могла дивитися назовнi).
I от уже почали спускатися сутiнки. Вони тут зовсiм не такi, як на Землi. Свiтлi сiрi хмари поза мiжгiр'ям починають укриватися фiолетуватою димкою - i чомусь усi червонi дерева, оранжева папороть, жовтi скелi вимальовуються тодi рiзкiше, яскравiше, нiж удень. Наче їх хтось навмисно пiдфарбував. Так триває бiля пiвгодини, в повiтрi пропливають свiтлi й темнi тiнi, нiби вiд хмар, що швидко линуть у небi. А видно все так само прекрасно. Втiм, тiней стає дедалi бiльше й бiльше, вони пробiгають частiше. I коли вони бiжать уже зовсiм одна за одною, - небо раптом одразу темнiшає, i все навколо поринає в дивнi фiолетовi присмерки. Це також iще не нiч, але щойно створилися тi присмерки, - уже нiчого не побачиш i в десяти кроках, усi контури стають розпливчастими, туманними й неясними.
Так-от, вже зовсiм починали спускатися присмерки. Я розумiла: ще пiвгодини - i Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навiть за допомогою безнастанних радiосигналiв. I я вже хотiла попросити Вадима Сергiйовича включити зовнiшнiй прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фiолетовий туман, але не встигла.
Менi здалося, що на далекому схилi мiжгiр'я, на горi, бiля того мiсця, де на скелi майорiв наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це менi тiльки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще бiльше. Проте нi, це був Ван Лун! Тодi я закричала що було сили:
- Ван iде! Ван iде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергiйовичу, Ван iде, дивiться!
Вже не пам'ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в iлюмiнатор тiльки хвилинку. I одразу ж таки вiн скомандував:
- Вадиме, скафандри! Йому погано, вiн, мабуть, задихається.
I знову я спочатку не зрозумiла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потiм було вже пiзно. Вiн i Вадим Сергiйович швидко одягли скафандри i пiшли назустрiч Ван Луну. Якби я зрозумiла одразу, тодi замiсть Миколи Петровича пiшла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каютi! Проте я не встигла нiчого сказати... це було дуже досадно!
Товариш Ван був iще далеко, але я чiтко бачила його силует на фiолетовому тлi хмар. Вiн живий, вiн повертається, наш вiдважний, надзвичайний Ван Лун! Та хiба ж я бодай на хвилинку могла сумнiватися в тому, що вiн повернеться? I сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тодi зовсiм не вiдчувала їх, а тiльки згодом помiтила, що обличчя в мене мокре... Як дивно: людина радiє, вона стрибає i смiється, а з очей котяться сльози, цього нiяк не можна зрозумiти!
Силует Ван Луна все наближався, вiн уже спускався схилом. Проте чому вiн хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне - йому вже бракує кисню, вiн задихається. Ой, вiн майже впав! Утримався на ногах, зробив кiлька крокiв i знову захитався... Упав! Сперся на руки на грунтi, сiв, намагається пiдвестися - i знову падає! Жах, вiн не може навiть сидiти, вiн весь час хилиться набiк...
- Ван задихається! Треба поспiшати йому на допомогу, вiн не може сам дiйти! - кричала я невiдомо кому, бо в кораблi ж не було нiкого.
Знизу повiльно-повiльно (чи то лише здавалося менi так звiдси?) до Ван Луна пiдiймався схилом хтось у скафандрi, - я, звичайно, не могла розiбрати, хто саме. Проте потiм збагнула, що це Вадим Сергiйович: адже Микола Петрович не мiг би так енергiйно злiзати на скелi, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергiйович, вiн пiдiймається не обхiдною легкою стежкою, а навпростець, кручею! А позаду, слiдом за ним поспiшає i Микола Петрович. Ох, хоч би вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко!
Я побачила, що товариш Ван знову впав - i знову трохи пiдвiвся на руках, зiгнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. I вiн уже не йшов далi, а повз на колiнах, спираючись на руки. Вiн уже бiля найкрутiшого мiсця схилу... Що вiн робить? Сидячи на грунтi, притулившись до скелi, вiн знiмає шолом. Що це означає? Навiщо? I майже зразу ж таки я зрозумiла:
"В шоломi дихати вже майже зовсiм нема чим. Ван Лун вирiшив зняти його, бо навiть насичене вуглекислотою повiтря Венери зараз для нього краще, нiж отруєне повiтря в шоломi!"
Ось вiн зняв шолом i безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришiв, якi поспiшали до нього знизу. Вiн слабко махнув рукою i неначе хотiв щось гукнути. Навiщо, навiщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщiй!
Немов почувши мої думки, Ван Лун пiдвiвся на ноги, залишивши шолом бiля скелi. Вiн усе ще хитався, проте почав спускатися назустрiч Вадиму Сергiйовичу. Нi, краще б вiн лишався на мiсцi! Ван не втримався на крутому схилi, змахнув руками i упав. На щастя, вiн не покотився вниз по гострому камiнню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, вiн уже не мiг бiльше рухатися. Йому потрiбне було свiже повiтря, а не вуглекислота Венери, потрiбний був кисень. Вiн лежав нерухомо, голова його звисала набiк. Якщо вiн поворухнеться, - то може скотитися вниз, розбитися... Вадиме Сергiйовичу, мерщiй! Ван Лун, мабуть, зовсiм задихається! I темнi тiнi пробiгають дедалi частiше, зараз стане темно!
I от Вадим Сергiйович був уже бiля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Вiн нахилився, трохи пiдняв голову Вана. Потiм почав стягувати його тiло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як i завжди тут на Венерi, майже вмить потемнiшало, i все чисто вкрилося фiолетовим туманом. I я вже бiльше нiчого не могла бачити. Проте все це неважливо, хай, зараз Вадим Сергiйович i Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тiльки освiтити їм шлях.
Я включила зовнiшнiй прожектор. Скерувати його до них я не вмiла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потiм я швидко наповнила киснем з балона двi гумовi подушки (я добре запам'ятала, як робив це Вадим Сергiйович, коли Ван Лун лiкував Миколу Петровича!), приготувала води, розiслала на пiдлозi килим i поклала м'яку подушку. Менi здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скiнчила, як почула важкi кроки на сходах. Iдуть!
- Мерщiй, мерщiй, я приготувала все, що треба!
Микола Петрович i Вадим Сергiйович внесли Ван Луна. Вiн був непритомний. Менi було страшно дивитися на його посинiле обличчя, напiввiдкритi закипiлi губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем i, не знiмаючи шолома, приклав наконечник до губiв Вана. А Вадим Сергiйович тим часом уже пiдiймав i опускав його руки, - вiн теж добре пам'ятав, як Ван Лун тодi рятував Миколу Петровича.
Проте зараз штучне дихання не було потрiбне. Ван Лун спочатку тихо, а потiм глибоко зiтхнув i поворушився. А через кiлька секунд вiн уже жадiбно й прискорено вдихав на повнi груди кисень з подушки, яка швидко худiшала. Я тримала напоготовi другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очi вiдкрилися. I от на губах навiть з'явилася якась слабка тiнь посмiшки. Вiн зробив iще кiлька глибоких вдихiв, а коли я хотiла замiнити подушку з киснем, вiдсторонив її i рiшуче сказав ще кволим голосом:
- Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзi, це також кисень. Друзi - це дуже добре.
Спираючись на руки, вiн трохи пiдвiвся i сiв. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:
- Ван, обережнiше! Не треба сiдати. Ви ще надто слабкi, вiдпочиньте!
Втiм, Ван тiльки посмiхнувся. Вiн уже сидiв i дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на менi. I мене вразила надзвичайна теплота, з якою вiн дивився на мене, якийсь зовсiм-зовсiм незнайомий вираз його обличчя.
- Дiвчино... Галинко, спасибi, - сказав вiн повiльно i простягнув менi руку. - Не вмiю багато... говорити. Врятували мене... спасибi! Все.
Слово честi, ще трошечки - i я розревiлася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий i незворушний, навiть суворий, зараз хвилюється i затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумнi блискучi очi i мовчала, не знаючи, що сказати. А вiн трохи згодом промовив:
- З лiсу вивели, добре. Тепер допоможiть iще встати.
Вiн сперся на мою руку i пiдвiвся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повiтря, з кожною хвилиною.
- Трохи хочеться обiдати, - сказав вiн, посмiхаючись. - Чи вечеряти, все одно.
Ой, адже ж Ван Лун не їв нiчого з самiсiнького ранку! Як це я не подумала сама!
Через кiлька хвилин вiн уже сидiв за столом i з апетитом вечеряв. А коли Ван, вiдсунувши тарiлку, оглянувся на всi боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергiйович уже подавав йому набиту люльку, а я пiдносила запалений сiрник. Микола Петрович розсмiявся:
- Мабуть, є рацiя перетерпiти деякi небезпеки, щоб за тобою потiм отак ходили, а, Ван?
Ван Лун також засмiявся i, з помiтною насолодою випускаючи клуби диму, вiдповiв:
- Самi вирiшите, Миколо Петровичу. Розповiм - дiзнаєтеся. Було iнодi не дуже весело.
Вiн стисло розповiв нам про те, що вiдбулося з ним, як йому вдалося врятуватися вiд гiгантської бабки i як вiн добирався до нас. Я не пишу тут про все те, бо розповiдь Ван Луна записана Миколою Петровичем у його журналi. Можу сказати тiльки ось що: я певна, що нiхто з нас не витримав би такого напруження, як вiдважний товариш Ван! А вiн спокiйно закiнчив, немов iшлося не про нього, не про страшнi небезпеки, якi вiн щойно перенiс, а про якiсь звичайнi спостереження:
- Лишилися два питання. Думав, сам не вирiшив. Цi живi кулi й цилiндри - що це таке? Може, гiпертрофованi бактерiї? Пожирають одна одну, живуть купами. Дуже дивно. Як гадаєте, Миколо Петровичу?
- Що ж я можу вам сказати, Ван? - задумливо озвався Микола Петрович. Вагаюся так само, як i ви. Коли б я почув подiбну розповiдь на Землi, то, каюся, просто не повiрив би. Адже ж з нашого звичайного погляду не можна уявити собi бактерiї, цю нижчу форму живого iснування у виглядi таких великих iстот. Та ще таких, що дiють отак активно, як ви описали. Втiм, тут, на Венерi, пiсля всього, що нам довелося побачити... життя набуло тут таких своєрiдних форм, що важко наполягати на чомусь, висловлювати певну думку. Прийде час, коли слiдом за нами тут з'являться iншi дослiдники - в даному разi, спецiалiсти-бiологи, - вони зберуть бiльше матерiалу для висновкiв. А ми не будемо квапитися, обмежимося в цiй галузi тими фактами, якi нам довелося спостерiгати на власнi очi. Що iще, Ван?