Страница:
Галина Рижко, зашарiвшись (i коли вже вона вiдучиться вiд цiєї поганої звички?..), мовчки кивнула головою. Сокiл покосився на неї i покiрливо вiдповiв:
- Завтра ж таки почну, Миколо Петровичу. Визнаю, що вiдстав.
- То ж бо й є. I ось що я думаю, Вадиме. Питання про археоптерикса досить цiкаве, а менi, на жаль, не довелося чути вашi мiркування на цю тему. Чи не погодитеся ви з'ясувати нам вашi погляди? Час зараз є. Це буде корисно нам усiм i, зокрема, нашому молодшому товаришевi.- Вiн указав на Галю.
- Наш молодший товариш, Миколо Петровичу, - вiдповiв Сокiл, протираючи окуляри, - обiзнаний на цьому дещо бiльше i глибше, нiж дехто iз старших...
- Вадиме! - докiрливо перестерiг його Риндiн.
- Та нi, я, право ж таки, нiчого не хотiв сказати такого. Ви в цьому переконаєтеся самi. Ми чимало розмовляли з Галею на теми геологiї i палеонтологiї... ще там, на Землi, - додав вiн. - I якщо мова зайшла про лекцiю, то дозвольте перше слово надати товаришцi Рижко. Вона впорається з цим, запевняю вас.
Микола Петрович помiтно зацiкавився:
- Ви так вважаєте, Вадиме? Ану, прошу вас, Галю. Ми слухаємо.
Галя безпорадно подивилася на Риндiна, на Сокола, який тримався так, нiби все це його зовсiм не обходило, на Ван Луна, що спiвчутливо дивився на неї. Виходить, як на iспитi. Там теж люблять отак запрошувати: "Прошу вас, ми слухаємо..." Ну, гаразд, якщо слухаєте, то слухайте! Галина Рижко нiколи не ухилялася вiд бою. Будь ласка!
- А про що я мушу розповiсти? - вже задерикувато спитала вона саме Сокола.
- Ну... про геологiчнi перiоди, чи що.
Галя набрала повнi груди повiтря i хутко заговорила:
- Iсторiю Землi подiляють на два часи: догеологiчний - це неймовiрно довгий перiод космiчного розвитку нашої планети, - i геологiчний. Цей останнiй подiляється на ери, а ери на перiоди. Перiоди - на епохи. Найстародавнiшi ери - архейська i еозойська. Вони не залишили нам майже нiяких ознак життя тварин i рослин. Нашi знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з першого її перiоду - кембрiйського. За ним iшли девонський, кам'яновугiльний i пермський перiоди цiєї ж самої палеозойської ери. Пiсля цього почалася мезозойська ера з її перiодами: трiасовим, юрським i крейдяним. Далi - кайнозойська ера. Це вже наша ера. її перiоди - третинний i четвертинний. Все!
Вона спинилася, захекавшись, наче пiсля доброї пробiжки на сто метрiв. Сокiл демонстративно зааплодував:
- Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хiба не зразкове знання теми? Стисло, конкретно i без помилок. А тепер можу дещо додати i я. Мiж iншим, це, зокрема, може бути корисним i для Вана.
Ван Лун виразно пихкнув люлькою.
- Нi, я зовсiм про iнше, - мирно пояснив Сокiл. - Я про свої думки. Ви прекрасно знаєте, Ван, що Венера настiльки молодша вiд Землi, що там тепер мусить проходити ера, подiбна до земної мезозойської. Чому це так - цiлком ясно. Всi спостереження, якi провадилися досi з метою вивчити атмосферу Венери, показали, що наша сусiдка завжди огорнена суцiльною пеленою густих хмар - вiд полюса до полюса. Це свiдчить про бурхливе паростворення на її поверхнi. Далi, останнi дослiдження складу її атмосфери показали дуже своєрiдну картину. Я нагадаю вам про це, Миколо Петровичу, це я про нашу бесiду з Акiмовим, пам'ятаєте?
- Звичайно, - пiдтвердив Риндiн. - Професор Московського унiверситету.
- Саме так. Я прочитаю вам висновки цього солiдного вченого. Я тодi записав їх. Ось вони.
Сокiл перегорнув кiлька сторiнок своєї записної книжки i прочитав уголос:
- "Незвичайно щiльна атмосфера Венери помiтна, як вiдомо, у формi обiдочка в перiод проходження планети по сонячному диску. Я порiвнював темнi лiнiї в спектрi Венери з лiнiями вуглекислого газу в лабораторiї. I змушений констатувати, що обидва ряди лiнiй майже збiглися. Таким чином, можна твердити, що в атмосферi Венери дуже багато вуглекислоти. Без побоювань помилитися, я вважаю, що в повiтрi Венери вуглекислого газу майже в десять тисяч разiв бiльше, нiж в атмосферi Землi. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню..." Ну, далi йдуть деякi спецiальнi висновки. Проте i прочитаного цiлком досить.
- Так, вважаю, досить, - серйозно погодився Ван Лун. - В десять тисяч разiв бiльше? Цiкавлюсь: чим же дихають там вашi археоптерикси i бронтозаври?
- Все це доведеться з'ясувати саме нам, - тихо вимовив Риндiн.
- Важкувато нам доведеться на Венерi, - сказала стурбовано Галя.
- Ми маємо скафандри. Це буде, звичайно, важкувато, але що ж поробиш? А може статися, цi припущення виявляться i перебiльшеними.
- От, от ми все це i перевiримо, - заговорив знову Сокiл. - Але я особисто надаю вирiшального значення твердженням професора Акiмова. Це виключно серйозний науковий працiвник. Ви пам'ятаєте, Миколо Петровичу, як вiн спецiально прийшов до нас, щоб розказати про наслiдки своїх спостережень i попередити нас?.. Так-от, хай Акiмов навiть дещо перебiльшує, хай на Венерi не так багато вуглекислоти, як вважає вiн. Все одно, цього також цiлком досить для моїх висновкiв. Будь ласка, Миколо Петровичу, ось об'єктивнi данi про умови життя на Венерi. Виключна вологiсть атмосфери, суцiльнi хмари, середня температура досить стала i без великих коливань, приблизно близько 40 градусiв вище нуля, значно збiльшений процент вмiсту вуглекислоти в атмосферi. Все це свiдчить про те, що на Венерi нинi продовжується не тiльки мезозойська ера взагалi, але навiть точнiше юрський її перiод.
- А поправки на самобутнiсть i своєрiднiсть розвитку форм життя на Венерi? - запитливо зауважив Риндiн, який слухав Сокола з великою цiкавiстю.
- Втiм, Миколо Петровичу, адже ж це само собою мається на увазi, трохи ображено вiдповiв Сокiл. - Я просто вживаю звичнi для нас термiни.
Галина Рижко захоплено слухала геолога. Перед її очима, що враз заблищали, вже виникали дивнi, розкiшнi картини життя на Венерi. Буйнi лiси невиданих рослин - гiгантських пальм, папоротi, примхливих хвойних дерев... i серед цих хащ - неймовiрнi напiвфантастичнi страховища, потвори, якi так вражали її уяву ще в дитинствi, на сторiнках пiдручникiв i популярних книжок з геологiї... Брр!.. i страшно, i неймовiрно цiкаво!
- Дозволю собi утруднити вас: чому цi умови характернi тiльки для юрського перiоду? - поцiкавився Ван Лун.
- Можу пояснити, Ван, - поблажливо зауважив Сокiл. - Перший-лiпший пiдручник з геологiї розкаже вам, що для юрського перiоду на Землi були типовими саме пiдвищена вологiсть атмосфери i пiдвищена середня температура. Це загальновiдомо. А якщо додати до цього ще значно збiльшений процент вуглекислого газу в повiтрi, то стає остаточно неминучим саме такий висновок. Бо вуглекислота, себто сполука вуглецю з киснем, дає рослинам у надмiрi необхiдний їм матерiал для побудови клiтин. I саме надмiр вуглекислоти в оточуючому середовищi за певних вiдомих умов може виявитися дуже корисним для розвитку рослин.
- Розумiю, - погодився Ван Лун. - А далi? Нагадаю: археоптерикс?
- А справа ось у чому. Якщо ми зробимо висновок, що на Венерi зараз триває перiод, аналогiчний земному юрському, то мусимо неминуче пов'язати рослинний свiт цього перiоду з його тваринним свiтом. Iншими словами, на Венерi мусять тепер iснувати тварини, аналогiчнi тим, якi населяли Землю в юрський перiод. Справдi, хiба можна заперечувати взаємозв'язки фауни i флори у першому-лiпшому геологiчному перiодi? Певна рiч, нi! А коли так, то виходить, що на Венерi ми зустрiнемося з динозаврами, бронтозаврами, атлантозаврами, диплодоками з категорiї...
- Рептилiй, - вставила i своє слово Галя Рижко. Вона вiдчувала, як розповiдь Сокола дедалi бiльше захоплює її. Ах, якi надзвичайнi справи чекають їх на Венерi. Скорiше б уже опинитися там! Вона не зводила палаючих вiд збудження очей з Сокола, який продовжував:
- Далi, ми, очевидно, натрапимо на Венерi на хижакiв типу...
- Цератозаврiв! - знову не витримала Галя. О, вона чудово пам'ятала малюнки, якi зображали цих доiсторичних велетнiв. Та що там малюнки! Дiвчина вже нiби на власнi очi бачила цих потвор - з довгими шиями, зубастими пащами i величезними гребiнцями на спинах. Ось вони виповзають на товстих кривих лапах з лiсу, вони наступають на вiдважних мандрiвникiв, якi вийшли з ракетного корабля в своїх скафандрах, - без скафандрiв, звичайно, не можна, атмосфера Венери непридатна для дихання людини... Лютi хижаки загрозливо роззявляють пащi... але вперед виходить смiливий мисливець Ван Лун! Вiн спокiйно прицiлюється... бац! Один з страшних велетнiв падає, корчиться, загрiбає лапами землю, ламає дерева. Але друга потвора тим часом кидається на Ван Луна з iншого боку. А вiн - вiн не помiчає цього. "Товаришу Ван, небезпека!" - кричить йому Галя. Проте Ван Лун не чує. Потвора наближається до нього, вона уже ось-ось схопить його, розiрве на шматки. I тодi Галина Рижко блискавично дiє. Так, прийшла її черга показати, на що вона здатна! Вона прикладає гвинтiвку до плеча. Лунає пострiл, влучний пострiл юного снайпера, який безстрашно зустрiв небезпеку. Куля з гвинтiвки Галi Рижко вбиває хижака. Як i перша потвора, вiн падає, звивається в корчах, з нього юшить густа кров... Ван Лун дякує Галi, а вона вiдповiдає йому: "Нiчого, це дрiбницi!" - i спокiйно йде далi, її пильнi очi вже шукають iншу цiль... Ех, оце життя!
Захоплена яскравими картинами, якi малювала їй уява, Галя забула на мить, що вона перебуває поки що не на Венерi, а все ще в астропланi. Давай далi, давай! I вона з силою вдарила кулаком по столу, бiля якого вiдбувалася бесiда.
I зразу ж таки дiвчина злетiла вгору, пiд стелю, вiдштовхнута власним ударом. Чашка з водою, яку тримала Галя, полетiла, перекидаючись в повiтрi, в один бiк, виделка в iнший. А сама Галя, хапаючись за шкiрянi петлi в стiнi, з усiх сил брикала ногами, щоб повернути тiлу нормальне становище. Вона чула гучний смiх товаришiв, але не наважувалася навiть поглянути в їх бiк: такий сором, така ганьба! Досi не звикнути до умов життя в невагомому свiтi! "Юний снайпер", "вiдважний стрiлець"... просто дурне дiвчисько, що не вмiє тримати себе в руках, ось вона хто!
Спритним рухом Ван Лун спiймав чашку, яка все ще перекидалася в повiтрi, i поставив її на стiл, закрiпивши в пружинному затискувачi. Ще через секунду повернулася з повiтря i виделка. Цiлком спокiйно, наче сталося саме те, що й мусило статися, Ван Лун сказав:
- Шкодую, Iнститут мiжпланетних сполучень не передбачив мiцнiших затискувачiв, щоб добре утримувати на мiсцi експансивних пасажирiв. Галю, треба помiркувати. Ременi чи шнурки зав'язувати. Стелю головою пробивати не треба!
Не пiдводячи очей, знiяковiла Галя Рижко знову примостилася бiля столу. Цього разу вона не знайшла слiв для вiдповiдi. Якi там слова! Ще хвилина - i вона могла б розплакатися з досади на саму себе! Втiм, тут, як завжди, доброзичливо вiдгукнувся Микола Петрович.
- Досить, досить, друзi! Менi здається, що Вадим не закiнчив своєї розповiдi. Ви спинилися на цератозаврi?..
- Правда, Галю, адже ви самi можете доповнити мене, - приєднався до нього Сокiл, бажаючи розсiяти засмученiсть дiвчини.- Ми не згадали кiлькох рептилiй того ж таки перiоду. Пам'ятаєте, з тих, що пристосувалися до життя в повiтрi? Галя потроху опановувала себе.
- Птеродактилi i рамфорiнхи, - вiдповiла вона коротко, все ще втупившись у стiл.
- Так, - пiдтвердив Сокiл. - Отже, я закiнчую. Ми, очевидно, зустрiнемося на Венерi з iхтiозавром, рептилiєю, яка пристосувалася до життя у водi, забавною такою напiврибиною. I зрештою я певен, що ми знайдемо там i живих археоптериксiв - цих дивних напiвплазунiв, напiвптахiв. У мене, каюся, є навiть своя мрiя...
Вiн спинився на кiлька секунд, нiби обмiрковуючи.
- Яка мрiя?
- Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже ж вiн, слово честi, дуже малесенький, i важить мало, i мiсця займе зовсiм небагато. Миколо Петровичу, адже ж археоптерикс за розмiром не бiльший вiд звичайної нашої ворони, - з благанням додав Сокiл, поглянувши на Риндiна.
- Мабуть, поки що про це говорити ранувато, - вiдповiв той. - Спочатку знайдiть вашого археоптерикса, а тодi вже обговоримо, як бути з ним.
- Вiзьму смiливiсть заперечити, - втрутився в розмову Ван Лун, зберiгаючи незворушно серйозний вигляд.- Навiщо, вважаю, везти на Землю таку дрiбницю? Це не фауна Венери, це просто як ворона... як це?.. Так, обскубана ворона! Нi, нi, - рiшуче продовжував вiн, нiби не помiчаючи того, що Сокiл ось-ось готовий був вибухнути вiд обурення, - пропоную краще дещо переконливiше. - Вiн виразно приклацнув пальцями. - Наприклад, можна бронтозаврика... поменше розмiром, щоб помiстився в кораблi. Вважаю, можна тримати його на ланцюжку для безпеки. I привчити їсти з рук... а?
Дружнiй смiх зустрiв пропозицiю Ван Луна. Дiйсно, це була кумедна думка: везти в астропланi на Землю, та ще привчати їсти з рук "невеличку" тварину - метрiв щось вiсiмнадцять завдовжки!
- Менi здається, ви забуваєте, Ван, що у вас всього-на-всього астроплан, а не океанський пароплав, - зауважив, смiючись, Риндiн.
- Дозволю собi з'ясувати: не забув. Пропоную не багато рiзних зразкiв, - наполягав Ван Лун, не змiнюючи тону, - тiльки один бронтозаврик, Миколо Петровичу! Щонайменшу, як це?.. бронтозаврячу дитинку. Вона, мабуть, трошки пiдросте в дорозi. Прилетить на Землю дуже симпатична!
Певна рiч, Ван Лун вiдверто жартував. Але людина, незнайома з його манерою жартувати, наприклад, Галина Рижко, легко могла б подумати, що вiн говорить цiлком серйозно. Жоден мускул не здригнувся на його незворушному вилицюватому обличчi, не пiдвелися навiть краєчки його повних губ. Тiльки гострi сiрi очi, здавалося, примружилися трохи бiльше.
- Гаразд, гаразд, - вiдповiв Риндiн. - Подивимося, виберемо там. У нас попереду ще багато часу для мiркувань. У крайньому разi кожен вiзьме те, що буде йому до смаку. Вам, Ван Лун, - бронтозавряче дитинчатко, Соколовi археоптерикс, ну, а ми з Галею на мiсцi подивимося. Життя на Венерi, як я собi уявляю, таке рiзноманiтне i химерне, що...
Вiн не закiнчив. Його голос раптом потонув у гулi i гуркотi. Дзвiнко загув метал, астроплан здригнувся, наче вiд мiцного удару.
I зразу пiсля того стало чути, як щось напружено i пронизливо свистiло. Свист був монотонний, вiн не припинявся анi на мить, вiн долинав немовби звiдкись зверху... Що це таке? Що трапилося?
Зблiдла Галя Рижко запитувально дивилася на вчених. Чому вони мовчать? Чому Ван Лун стиснув у кулацi свою люльку, а в Сокола таке стривожене обличчя i тонкi пальцi нервово перебирають край пiджака? Чому Риндiн нахмурився так, що його кошлатi брови майже зiйшлися на перенiссi?..
А свист не змовкав. Галя глибоко зiтхнула, їй раптом здалося, що стало важко дихати. I тут-таки вона помiтила, що i Сокiл дихає так само. Що ж це?..
Риндiн кинувся до панелей з кнопками i рукоятками, якi керували апаратами для очищення повiтря. Вiн повернув одну рукоятку, другу, придивився до циферблатiв. Свист не змовкав. Микола Петрович обернувся до товаришiв. Його слова лунали, як рiшучий наказ:
- Негайно одягти скафандри! Галя зодягне мiй. Оскiльки четвертий скафандр на складi, я зачинюся в навiгаторськiй рубцi. Ван Лун, ви будете керувати роботою. В борту астроплана пробоїна. I крiзь неї в простiр виходить наше дорогоцiнне повiтря. Одягти скафандри! Хутко!
Монотонний свист не стихав. Риндiн, швидко перебираючи петлi в стiнi, пересувався до навiгаторської рубки, але ще перед тим, як зачинити за собою наглухо дверi, вiн на секунду спинився i додав:
- Я думаю, що це - метеорит. Будемо сподiватися, що вiн був один. До роботи, Ван Лун!
Дверi м'яко зачинилися за ним. Метеорит?.. Метеорит пробив стiну астроплана?.. Але тодi ж це означає, що все повiтря з мiжпланетного корабля вийде в простiр. Це означає, що... Галя Рижко нервово стиснула кулаки. На хвилину вона зовсiм розгубилася. Думки не слухалися її, вона перестала володiти собою. Що може зробити Ван Лун, якщо стiну астроплана пробито?
Астроплан здригнувся ще раз. Це був ще один удар, не такий мiцний, як перший, але все ж таки вiдчутний. I цей другий удар був немовби сигналом: по металiчних стiнках корпусу астроплана забарабанив цiлий дощ, град дрiбних вiдривчастих ударiв. Всi вони йшли з одного боку - злiва i зверху.
Галя завмерла, жах охопив її.
Метеорит був не один!..
Роздiл восьмий,
де розповiдається про те, як Ван Лун i
Вадим Сокiл лiквiдували наслiдки
зiткнення астроплана з метеоритом, а Галя
Рижко тим часом знайомилася з скафандром.
Соромно було признатися, проте Галя Рижко вiдчула неприємну слабкiсть в ногах. Вона збентежено закусила губу i подивилася в бiк Ван Луна i Сокола. Тi були вже в скафандрах i надiвали шоломи. А вона все ще стоїть, мов скам'янiла!.. Швидше, швидше!
- Галю, чи не треба вам допомогти? - почула вона голос Сокола, який долинав до неї чомусь глухо, немов крiзь вату.
- Нi, нi, я сама впораюсь, - крикнула вона у вiдповiдь.
Як дивно: варто людинi, хоч би як вона розгубилася, почати щось робити,- i вона дуже швидко опановує себе! Галя Рижко влiзла в скафандр. Пальцi в щiльних рукавичках робили спочатку якiсь незграбнi рухи. Але все ж таки вони без особливих утруднень вiдстебнули пряжки ременiв, якi прикрiплювали скафандр до нiши, де вiн стояв. Тепер шолом! Галя опустила на голову прозорий закруглений зверху цилiндр, який сам щiльно лiг своєю нижньою частиною на наплечне вигнуте кiльце. Дiвчина зсередини замкнула замки. Готово! Цилiндричний шолом наглухо iзолював її голову. А дихати як? Але все було передбачено. Замки шолома, закриваючись, самi привели в дiю повiтряний апарат. Тепер треба було тiльки повернути зсередини оцю рукоятку, як навчав її Ван Лун, вiдрегулювати приток повiтря. Єсть! До цилiндра шолома почав поступати кисень з резервуарiв на спинi скафандра, заряджених оксилiтом. Так називалася чудесна хiмiчна речовина, розроблена в Iндiйському iнститутi пiдводних дослiджень. Вона поглинала з повiтря в шоломi вуглекислоту i шкiдливi продукти дихання людини i замiсть них подавала свiжий кисень.
Галя Рижко виступила з нiшi. Вона стояла, намагаючись не рухатися, щоб звикнути до скафандра, i тiльки обережно пiднiмала i опускала руку. Крiзь мiцне й iдеально прозоре органiчне скло шолома-цилiндра було добре видно, як Ван Лун наблизився до панелi керування повiтряними приладами i виключив їх один за одним. Здивована Галя почула його спокiйний голос; вiн здавався зараз навiть чiткiшим, нiж хвилину тому. Хiба шолом пропускає звуки?.. Ван Лун говорив нiби про себе:
- Навiщо дарма витрачати повiтря? Все одно його висмоктує з каюти простiр! Тиск дуже-дуже впав.
Галя пiдiйшла до барометра-анероїда, прикрiпленого до стiни. Його маленька тремтлива стрiлка, яка показувала тиск повiтря в каютi, повiльно пересувалася лiворуч... Вона вже давно залишила позаду червону риску з цифрою 760 i тепер пiдходила до 740... Ось уже 739... 736... 720... Це означало, що в каютi весь час зменшується тиск повiтря. Воно виходило в простiр крiзь пробоїну в стiнi астроплана. Ось стрiлка барометра пройшла повз цифру 700, - i продовжувала повзти лiворуч.
Скафандр Галi Рижко трохи роздувся зсередини, його рукава й шаровари нагадували величезнi сосиски, перехопленi металiчними кiльцями, якi не давали тканинi розтягатися надмiру. Так само роздулися i скафандри Сокола i Ван Луна. Галя розумiла: це тому, що всерединi скафандра тиск повiтря лишався нормальним, а зовнi вiн дуже впав. З мимовiльним вiдчуттям побоювання Галя Рижко помацала пальцями в рукавичках тканину, з якої був зроблений скафандр: а що, як раптом вона не витримає, лусне, що тодi? Одразу кiнець! Проте тканина, товста i пружна, навiть не згиналася в складки. Це було щось подiбне до надзвичайно мiцної гуми.
Знову залунав голос Ван Луна:
- Дуже раджу товаришам включити електричнi грiлки. В каютi вже стало холодно. Галю, ви пам'ятаєте, як включати електрогрiлку?
- Так, так, пам'ятаю, спасибi.
- Все ж таки нагадую: навпроти пiдборiддя, в нижнiй частинi шолома, є маленька рукоятка. Повертати треба праворуч. Не швидко. Краще повiльно. Не так, як їхати на цератозаврi, а? Але включайте, щоб не замерзнути.
Справдi, ртутний стовпчик термометра опускався дедалi нижче. Жах який! I повiтря виходить, i ще температура падає! По спинi дiвчини пробiгли холоднi мурашки, i вона негайно повернула рукоятку електрогрiлки. Приємне тепло почало розливатися всерединi скафандра. I знову Галя подумала: але як же вона чує голос Ван Луна, а вiн - її вiдповiдi? Адже справа не лише в тому, що їх роздiляють тонкi прозорi стiнки шоломiв. Якщо крикнути гучно, то звук, можливо, проникатиме крiзь них. Але, крiм того, в каютi лишається дедалi менше повiтря, а саме ним передаються звуковi хвилi. Мало повiтря значить i звуки вже поширюватися не можуть... як же, справдi...
Але тут в її вухах пролунав голос Риндiна:
- Ну як, друзi? Знайшли? Де пробоїна?
На голос академiка озвався Сокiл:
- Шукаємо, Миколо Петровичу. Я - у лiвому вiдсiку.
Сокола пiдтримав Ван Лун:
- Я - у правому. Зараз знайдемо.
Галя озирнулася. Анi Сокола, анi Ван Луна не було в каютi. "Можливо, Ван Луну або Соколу потрiбна моя допомога?" - майнуло в головi дiвчини. Швидко перебираючи руками металiчнi стояки й шкiрянi петлi, вона рушила до дверей.
- Залиштеся! - почула вона наказ Риндiна. - Там i без вас упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура?
Галя повернулася назад. Маленька стрiлка анероїда невблаганно посувалася лiворуч.
- Шiстсот двадцять три, Миколо Петровичу... Нi, вже шiстсот... п'ятсот вiсiмдесят... п'ятсот шiстдесят... п'ятсот...
- Температура?
- Мiнус двадцять вiсiм... двадцять дев'ять... Тридцять!
- А ви спокiйнiше, дiвчинко. Не хвилюйтеся.
- Слухаю, Миколо Петровичу, - прошепотiла Галя, не зводячи очей з стрiлки, яка, здригаючись, повзла далi й далi лiворуч.
Може статися, академiк Риндiн i справдi має рацiю - чого вже тут хвилюватися: ще кiлька хвилин, i в каютi, де щойно точилася весела, жвава бесiда, не залишиться навiть ковтка повiтря... а потiм, потiм...
- Ну, чого ж ви мовчите, Галю? - запитував Риндiн. - Вiзьмiть себе в руки!
- Гаразд, Миколо Петровичу, - намагаючись говорити впевненiше, вiдповiла Галя. - Тиск чотириста десять... вiсiм... сiм... Температура мiнус тридцять три...
Ця невесела розмова лунала i у вухах Сокола. Посуваючись темним коридором, вiн гарячково шукав пробоїну. Яскравий промiнь електричного прожектора, що висiв на грудях Вадима, промацував кожен сантиметр корпусу астроплана.
- Як у вас, Ван Лун? Знайшли? - спитав вiн неголосно, проте його перебило гостре запитання Риндiна:
- Як ви там, Галю? Тримаєтеся? Що нового?
- Триста шiстдесят, Миколо Петровичу, - вiдповiла Галя. - Нiчого, тримаюся... триста сорок п'ять... Температура...
Ван Лун, зцiпивши зуби, вдивлявся в металiчнi аркушi обшивки астроплана, освiтленi його прожектором. Вiн добре знав влаштування астроплана, знав, що назустрiч йому з протилежного боку посувається Сокiл. Вiн знав, яка вдосконалена конструкцiя корпусу мiжпланетного корабля. Мабуть, навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, вiдомого мандрiвника i мисливця, боязкою людиною. I все ж таки саме тут, у цьому вузькому коридорi, Ван Лун явно вiдчув щось подiбне до страху. Звiдки взялося це вiдчуття?
Ось тут, налiво, поза супертитановою стiнкою мiститься їх центральна каюта. Дещо далi починається навiгаторська рубка. Там чекає повiдомлень вiд нього Риндiн. А в загальнiй каютi - ця мила експансивна дiвчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рiвно горить електрика. В центральнiй каютi, хоча й замало повiтря, але все ж таки там - життя. А направо?.. Направо, поза двома щiльними шарами мiнеральної шерстi i гуми, поза зовнiшнiм шаром вiдшлiфованого до слiпучого блиску супертитану, - там мертва космiчна безодня. Мiльйони i мiльйони мiльйонiв кiлометрiв, свiтлових рокiв, ще яких завгодно одиниць, якими Людство умовилося вимiрювати вiдстань. Але суть всього цього нагромадження вимiрювальних одиниць зводиться до одного: там страхiтлива порожнеча, невiдома i безконечна порожнеча космосу, крiзь яку лине, падає по iнерцiї їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? "Аргонавти Всесвiту"? Так, схоже, схоже...
Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом вiн виключив прожектор. Так, ось вона, пробоїна! Крiзь неї рiвним незгасаючим свiтлом сяє яскрава жовтувата зiрка. Чудове, взагалi кажучи, видовище: чорний небозвiд, i на ньому ця зiрка, наче крупний дiамант. Ван Лун наблизився до пробоїни, нахилився i зазирнув у чорну безодню. Його прозорий шолом-цилiндр притиснувся до пробоїни в стiнi, пiдтягнувся сам до неї, нiби на нього хтось натискував ззаду.
"Так, розумiю, розумiю, - усмiхнувся Ван Лун. - Присмоктує порожнеча!.."
Дивна зв'язанiсть власних рухiв вразила його, немовби вiн iнстинктивно побоювався зробити зайвий крок. Його обличчя вiддiлялося вiд мiжпланетного простору тiльки товстим органiчним склом шолома-цилiндра. Дивно i страшно було думати, що тут-таки, за цим прозорим склом, - температура абсолютного нуля, нiщо, таємнича порожнеча Всесвiту. I вiн, з трудом стримуючи хвилювання, дивився у пробоїну.
Тепер Ван Лун бачив не одну лише крупну жовтувату зiрку, яку помiтив спочатку. Чорна безконечна глибина була, здавалося, геть уся рясно засипана iскрами й вогниками. Це були зовсiм не такi зiрки, до яких звик погляд людини на Землi! Вони палали кожна сама по собi, сплiтаючись при тому в барвистi чарiвнi вiзерунки; погляд пробiгав по них, мимоволi затримуючись на величезних слiпучих зiрках, якi палахкотiли незгасним яскравим свiтлом далеких гiгантських свiтил.
Але зараз був не час для спостережень.
- Триста двадцять, п'ятнадцять, одинадцять, - лунав у його навушниках голос Галi.
- Миколо Петровичу, - закричав Ван Лун, - дозвольте сказати, пробоїну знайдено!
- Дуже добре, Ван, - почув вiн у вiдповiдь нетерплячий голос Риндiна. Чи легко полагодити це?
- Зараз почну. Гадаю, заварю швидко. Незабаром все буде в порядку... Вадиме, прошу вас, iдiть до мене, в сектор...- вiн оглядiвся, ввiмкнув прожектор. А, ось вони, умовнi позначення переходiв i вiдсiкiв астроплана! В сектор К-14! Iнструменти! Одразу!
- Завтра ж таки почну, Миколо Петровичу. Визнаю, що вiдстав.
- То ж бо й є. I ось що я думаю, Вадиме. Питання про археоптерикса досить цiкаве, а менi, на жаль, не довелося чути вашi мiркування на цю тему. Чи не погодитеся ви з'ясувати нам вашi погляди? Час зараз є. Це буде корисно нам усiм i, зокрема, нашому молодшому товаришевi.- Вiн указав на Галю.
- Наш молодший товариш, Миколо Петровичу, - вiдповiв Сокiл, протираючи окуляри, - обiзнаний на цьому дещо бiльше i глибше, нiж дехто iз старших...
- Вадиме! - докiрливо перестерiг його Риндiн.
- Та нi, я, право ж таки, нiчого не хотiв сказати такого. Ви в цьому переконаєтеся самi. Ми чимало розмовляли з Галею на теми геологiї i палеонтологiї... ще там, на Землi, - додав вiн. - I якщо мова зайшла про лекцiю, то дозвольте перше слово надати товаришцi Рижко. Вона впорається з цим, запевняю вас.
Микола Петрович помiтно зацiкавився:
- Ви так вважаєте, Вадиме? Ану, прошу вас, Галю. Ми слухаємо.
Галя безпорадно подивилася на Риндiна, на Сокола, який тримався так, нiби все це його зовсiм не обходило, на Ван Луна, що спiвчутливо дивився на неї. Виходить, як на iспитi. Там теж люблять отак запрошувати: "Прошу вас, ми слухаємо..." Ну, гаразд, якщо слухаєте, то слухайте! Галина Рижко нiколи не ухилялася вiд бою. Будь ласка!
- А про що я мушу розповiсти? - вже задерикувато спитала вона саме Сокола.
- Ну... про геологiчнi перiоди, чи що.
Галя набрала повнi груди повiтря i хутко заговорила:
- Iсторiю Землi подiляють на два часи: догеологiчний - це неймовiрно довгий перiод космiчного розвитку нашої планети, - i геологiчний. Цей останнiй подiляється на ери, а ери на перiоди. Перiоди - на епохи. Найстародавнiшi ери - архейська i еозойська. Вони не залишили нам майже нiяких ознак життя тварин i рослин. Нашi знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з першого її перiоду - кембрiйського. За ним iшли девонський, кам'яновугiльний i пермський перiоди цiєї ж самої палеозойської ери. Пiсля цього почалася мезозойська ера з її перiодами: трiасовим, юрським i крейдяним. Далi - кайнозойська ера. Це вже наша ера. її перiоди - третинний i четвертинний. Все!
Вона спинилася, захекавшись, наче пiсля доброї пробiжки на сто метрiв. Сокiл демонстративно зааплодував:
- Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хiба не зразкове знання теми? Стисло, конкретно i без помилок. А тепер можу дещо додати i я. Мiж iншим, це, зокрема, може бути корисним i для Вана.
Ван Лун виразно пихкнув люлькою.
- Нi, я зовсiм про iнше, - мирно пояснив Сокiл. - Я про свої думки. Ви прекрасно знаєте, Ван, що Венера настiльки молодша вiд Землi, що там тепер мусить проходити ера, подiбна до земної мезозойської. Чому це так - цiлком ясно. Всi спостереження, якi провадилися досi з метою вивчити атмосферу Венери, показали, що наша сусiдка завжди огорнена суцiльною пеленою густих хмар - вiд полюса до полюса. Це свiдчить про бурхливе паростворення на її поверхнi. Далi, останнi дослiдження складу її атмосфери показали дуже своєрiдну картину. Я нагадаю вам про це, Миколо Петровичу, це я про нашу бесiду з Акiмовим, пам'ятаєте?
- Звичайно, - пiдтвердив Риндiн. - Професор Московського унiверситету.
- Саме так. Я прочитаю вам висновки цього солiдного вченого. Я тодi записав їх. Ось вони.
Сокiл перегорнув кiлька сторiнок своєї записної книжки i прочитав уголос:
- "Незвичайно щiльна атмосфера Венери помiтна, як вiдомо, у формi обiдочка в перiод проходження планети по сонячному диску. Я порiвнював темнi лiнiї в спектрi Венери з лiнiями вуглекислого газу в лабораторiї. I змушений констатувати, що обидва ряди лiнiй майже збiглися. Таким чином, можна твердити, що в атмосферi Венери дуже багато вуглекислоти. Без побоювань помилитися, я вважаю, що в повiтрi Венери вуглекислого газу майже в десять тисяч разiв бiльше, нiж в атмосферi Землi. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню..." Ну, далi йдуть деякi спецiальнi висновки. Проте i прочитаного цiлком досить.
- Так, вважаю, досить, - серйозно погодився Ван Лун. - В десять тисяч разiв бiльше? Цiкавлюсь: чим же дихають там вашi археоптерикси i бронтозаври?
- Все це доведеться з'ясувати саме нам, - тихо вимовив Риндiн.
- Важкувато нам доведеться на Венерi, - сказала стурбовано Галя.
- Ми маємо скафандри. Це буде, звичайно, важкувато, але що ж поробиш? А може статися, цi припущення виявляться i перебiльшеними.
- От, от ми все це i перевiримо, - заговорив знову Сокiл. - Але я особисто надаю вирiшального значення твердженням професора Акiмова. Це виключно серйозний науковий працiвник. Ви пам'ятаєте, Миколо Петровичу, як вiн спецiально прийшов до нас, щоб розказати про наслiдки своїх спостережень i попередити нас?.. Так-от, хай Акiмов навiть дещо перебiльшує, хай на Венерi не так багато вуглекислоти, як вважає вiн. Все одно, цього також цiлком досить для моїх висновкiв. Будь ласка, Миколо Петровичу, ось об'єктивнi данi про умови життя на Венерi. Виключна вологiсть атмосфери, суцiльнi хмари, середня температура досить стала i без великих коливань, приблизно близько 40 градусiв вище нуля, значно збiльшений процент вмiсту вуглекислоти в атмосферi. Все це свiдчить про те, що на Венерi нинi продовжується не тiльки мезозойська ера взагалi, але навiть точнiше юрський її перiод.
- А поправки на самобутнiсть i своєрiднiсть розвитку форм життя на Венерi? - запитливо зауважив Риндiн, який слухав Сокола з великою цiкавiстю.
- Втiм, Миколо Петровичу, адже ж це само собою мається на увазi, трохи ображено вiдповiв Сокiл. - Я просто вживаю звичнi для нас термiни.
Галина Рижко захоплено слухала геолога. Перед її очима, що враз заблищали, вже виникали дивнi, розкiшнi картини життя на Венерi. Буйнi лiси невиданих рослин - гiгантських пальм, папоротi, примхливих хвойних дерев... i серед цих хащ - неймовiрнi напiвфантастичнi страховища, потвори, якi так вражали її уяву ще в дитинствi, на сторiнках пiдручникiв i популярних книжок з геологiї... Брр!.. i страшно, i неймовiрно цiкаво!
- Дозволю собi утруднити вас: чому цi умови характернi тiльки для юрського перiоду? - поцiкавився Ван Лун.
- Можу пояснити, Ван, - поблажливо зауважив Сокiл. - Перший-лiпший пiдручник з геологiї розкаже вам, що для юрського перiоду на Землi були типовими саме пiдвищена вологiсть атмосфери i пiдвищена середня температура. Це загальновiдомо. А якщо додати до цього ще значно збiльшений процент вуглекислого газу в повiтрi, то стає остаточно неминучим саме такий висновок. Бо вуглекислота, себто сполука вуглецю з киснем, дає рослинам у надмiрi необхiдний їм матерiал для побудови клiтин. I саме надмiр вуглекислоти в оточуючому середовищi за певних вiдомих умов може виявитися дуже корисним для розвитку рослин.
- Розумiю, - погодився Ван Лун. - А далi? Нагадаю: археоптерикс?
- А справа ось у чому. Якщо ми зробимо висновок, що на Венерi зараз триває перiод, аналогiчний земному юрському, то мусимо неминуче пов'язати рослинний свiт цього перiоду з його тваринним свiтом. Iншими словами, на Венерi мусять тепер iснувати тварини, аналогiчнi тим, якi населяли Землю в юрський перiод. Справдi, хiба можна заперечувати взаємозв'язки фауни i флори у першому-лiпшому геологiчному перiодi? Певна рiч, нi! А коли так, то виходить, що на Венерi ми зустрiнемося з динозаврами, бронтозаврами, атлантозаврами, диплодоками з категорiї...
- Рептилiй, - вставила i своє слово Галя Рижко. Вона вiдчувала, як розповiдь Сокола дедалi бiльше захоплює її. Ах, якi надзвичайнi справи чекають їх на Венерi. Скорiше б уже опинитися там! Вона не зводила палаючих вiд збудження очей з Сокола, який продовжував:
- Далi, ми, очевидно, натрапимо на Венерi на хижакiв типу...
- Цератозаврiв! - знову не витримала Галя. О, вона чудово пам'ятала малюнки, якi зображали цих доiсторичних велетнiв. Та що там малюнки! Дiвчина вже нiби на власнi очi бачила цих потвор - з довгими шиями, зубастими пащами i величезними гребiнцями на спинах. Ось вони виповзають на товстих кривих лапах з лiсу, вони наступають на вiдважних мандрiвникiв, якi вийшли з ракетного корабля в своїх скафандрах, - без скафандрiв, звичайно, не можна, атмосфера Венери непридатна для дихання людини... Лютi хижаки загрозливо роззявляють пащi... але вперед виходить смiливий мисливець Ван Лун! Вiн спокiйно прицiлюється... бац! Один з страшних велетнiв падає, корчиться, загрiбає лапами землю, ламає дерева. Але друга потвора тим часом кидається на Ван Луна з iншого боку. А вiн - вiн не помiчає цього. "Товаришу Ван, небезпека!" - кричить йому Галя. Проте Ван Лун не чує. Потвора наближається до нього, вона уже ось-ось схопить його, розiрве на шматки. I тодi Галина Рижко блискавично дiє. Так, прийшла її черга показати, на що вона здатна! Вона прикладає гвинтiвку до плеча. Лунає пострiл, влучний пострiл юного снайпера, який безстрашно зустрiв небезпеку. Куля з гвинтiвки Галi Рижко вбиває хижака. Як i перша потвора, вiн падає, звивається в корчах, з нього юшить густа кров... Ван Лун дякує Галi, а вона вiдповiдає йому: "Нiчого, це дрiбницi!" - i спокiйно йде далi, її пильнi очi вже шукають iншу цiль... Ех, оце життя!
Захоплена яскравими картинами, якi малювала їй уява, Галя забула на мить, що вона перебуває поки що не на Венерi, а все ще в астропланi. Давай далi, давай! I вона з силою вдарила кулаком по столу, бiля якого вiдбувалася бесiда.
I зразу ж таки дiвчина злетiла вгору, пiд стелю, вiдштовхнута власним ударом. Чашка з водою, яку тримала Галя, полетiла, перекидаючись в повiтрi, в один бiк, виделка в iнший. А сама Галя, хапаючись за шкiрянi петлi в стiнi, з усiх сил брикала ногами, щоб повернути тiлу нормальне становище. Вона чула гучний смiх товаришiв, але не наважувалася навiть поглянути в їх бiк: такий сором, така ганьба! Досi не звикнути до умов життя в невагомому свiтi! "Юний снайпер", "вiдважний стрiлець"... просто дурне дiвчисько, що не вмiє тримати себе в руках, ось вона хто!
Спритним рухом Ван Лун спiймав чашку, яка все ще перекидалася в повiтрi, i поставив її на стiл, закрiпивши в пружинному затискувачi. Ще через секунду повернулася з повiтря i виделка. Цiлком спокiйно, наче сталося саме те, що й мусило статися, Ван Лун сказав:
- Шкодую, Iнститут мiжпланетних сполучень не передбачив мiцнiших затискувачiв, щоб добре утримувати на мiсцi експансивних пасажирiв. Галю, треба помiркувати. Ременi чи шнурки зав'язувати. Стелю головою пробивати не треба!
Не пiдводячи очей, знiяковiла Галя Рижко знову примостилася бiля столу. Цього разу вона не знайшла слiв для вiдповiдi. Якi там слова! Ще хвилина - i вона могла б розплакатися з досади на саму себе! Втiм, тут, як завжди, доброзичливо вiдгукнувся Микола Петрович.
- Досить, досить, друзi! Менi здається, що Вадим не закiнчив своєї розповiдi. Ви спинилися на цератозаврi?..
- Правда, Галю, адже ви самi можете доповнити мене, - приєднався до нього Сокiл, бажаючи розсiяти засмученiсть дiвчини.- Ми не згадали кiлькох рептилiй того ж таки перiоду. Пам'ятаєте, з тих, що пристосувалися до життя в повiтрi? Галя потроху опановувала себе.
- Птеродактилi i рамфорiнхи, - вiдповiла вона коротко, все ще втупившись у стiл.
- Так, - пiдтвердив Сокiл. - Отже, я закiнчую. Ми, очевидно, зустрiнемося на Венерi з iхтiозавром, рептилiєю, яка пристосувалася до життя у водi, забавною такою напiврибиною. I зрештою я певен, що ми знайдемо там i живих археоптериксiв - цих дивних напiвплазунiв, напiвптахiв. У мене, каюся, є навiть своя мрiя...
Вiн спинився на кiлька секунд, нiби обмiрковуючи.
- Яка мрiя?
- Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже ж вiн, слово честi, дуже малесенький, i важить мало, i мiсця займе зовсiм небагато. Миколо Петровичу, адже ж археоптерикс за розмiром не бiльший вiд звичайної нашої ворони, - з благанням додав Сокiл, поглянувши на Риндiна.
- Мабуть, поки що про це говорити ранувато, - вiдповiв той. - Спочатку знайдiть вашого археоптерикса, а тодi вже обговоримо, як бути з ним.
- Вiзьму смiливiсть заперечити, - втрутився в розмову Ван Лун, зберiгаючи незворушно серйозний вигляд.- Навiщо, вважаю, везти на Землю таку дрiбницю? Це не фауна Венери, це просто як ворона... як це?.. Так, обскубана ворона! Нi, нi, - рiшуче продовжував вiн, нiби не помiчаючи того, що Сокiл ось-ось готовий був вибухнути вiд обурення, - пропоную краще дещо переконливiше. - Вiн виразно приклацнув пальцями. - Наприклад, можна бронтозаврика... поменше розмiром, щоб помiстився в кораблi. Вважаю, можна тримати його на ланцюжку для безпеки. I привчити їсти з рук... а?
Дружнiй смiх зустрiв пропозицiю Ван Луна. Дiйсно, це була кумедна думка: везти в астропланi на Землю, та ще привчати їсти з рук "невеличку" тварину - метрiв щось вiсiмнадцять завдовжки!
- Менi здається, ви забуваєте, Ван, що у вас всього-на-всього астроплан, а не океанський пароплав, - зауважив, смiючись, Риндiн.
- Дозволю собi з'ясувати: не забув. Пропоную не багато рiзних зразкiв, - наполягав Ван Лун, не змiнюючи тону, - тiльки один бронтозаврик, Миколо Петровичу! Щонайменшу, як це?.. бронтозаврячу дитинку. Вона, мабуть, трошки пiдросте в дорозi. Прилетить на Землю дуже симпатична!
Певна рiч, Ван Лун вiдверто жартував. Але людина, незнайома з його манерою жартувати, наприклад, Галина Рижко, легко могла б подумати, що вiн говорить цiлком серйозно. Жоден мускул не здригнувся на його незворушному вилицюватому обличчi, не пiдвелися навiть краєчки його повних губ. Тiльки гострi сiрi очi, здавалося, примружилися трохи бiльше.
- Гаразд, гаразд, - вiдповiв Риндiн. - Подивимося, виберемо там. У нас попереду ще багато часу для мiркувань. У крайньому разi кожен вiзьме те, що буде йому до смаку. Вам, Ван Лун, - бронтозавряче дитинчатко, Соколовi археоптерикс, ну, а ми з Галею на мiсцi подивимося. Життя на Венерi, як я собi уявляю, таке рiзноманiтне i химерне, що...
Вiн не закiнчив. Його голос раптом потонув у гулi i гуркотi. Дзвiнко загув метал, астроплан здригнувся, наче вiд мiцного удару.
I зразу пiсля того стало чути, як щось напружено i пронизливо свистiло. Свист був монотонний, вiн не припинявся анi на мить, вiн долинав немовби звiдкись зверху... Що це таке? Що трапилося?
Зблiдла Галя Рижко запитувально дивилася на вчених. Чому вони мовчать? Чому Ван Лун стиснув у кулацi свою люльку, а в Сокола таке стривожене обличчя i тонкi пальцi нервово перебирають край пiджака? Чому Риндiн нахмурився так, що його кошлатi брови майже зiйшлися на перенiссi?..
А свист не змовкав. Галя глибоко зiтхнула, їй раптом здалося, що стало важко дихати. I тут-таки вона помiтила, що i Сокiл дихає так само. Що ж це?..
Риндiн кинувся до панелей з кнопками i рукоятками, якi керували апаратами для очищення повiтря. Вiн повернув одну рукоятку, другу, придивився до циферблатiв. Свист не змовкав. Микола Петрович обернувся до товаришiв. Його слова лунали, як рiшучий наказ:
- Негайно одягти скафандри! Галя зодягне мiй. Оскiльки четвертий скафандр на складi, я зачинюся в навiгаторськiй рубцi. Ван Лун, ви будете керувати роботою. В борту астроплана пробоїна. I крiзь неї в простiр виходить наше дорогоцiнне повiтря. Одягти скафандри! Хутко!
Монотонний свист не стихав. Риндiн, швидко перебираючи петлi в стiнi, пересувався до навiгаторської рубки, але ще перед тим, як зачинити за собою наглухо дверi, вiн на секунду спинився i додав:
- Я думаю, що це - метеорит. Будемо сподiватися, що вiн був один. До роботи, Ван Лун!
Дверi м'яко зачинилися за ним. Метеорит?.. Метеорит пробив стiну астроплана?.. Але тодi ж це означає, що все повiтря з мiжпланетного корабля вийде в простiр. Це означає, що... Галя Рижко нервово стиснула кулаки. На хвилину вона зовсiм розгубилася. Думки не слухалися її, вона перестала володiти собою. Що може зробити Ван Лун, якщо стiну астроплана пробито?
Астроплан здригнувся ще раз. Це був ще один удар, не такий мiцний, як перший, але все ж таки вiдчутний. I цей другий удар був немовби сигналом: по металiчних стiнках корпусу астроплана забарабанив цiлий дощ, град дрiбних вiдривчастих ударiв. Всi вони йшли з одного боку - злiва i зверху.
Галя завмерла, жах охопив її.
Метеорит був не один!..
Роздiл восьмий,
де розповiдається про те, як Ван Лун i
Вадим Сокiл лiквiдували наслiдки
зiткнення астроплана з метеоритом, а Галя
Рижко тим часом знайомилася з скафандром.
Соромно було признатися, проте Галя Рижко вiдчула неприємну слабкiсть в ногах. Вона збентежено закусила губу i подивилася в бiк Ван Луна i Сокола. Тi були вже в скафандрах i надiвали шоломи. А вона все ще стоїть, мов скам'янiла!.. Швидше, швидше!
- Галю, чи не треба вам допомогти? - почула вона голос Сокола, який долинав до неї чомусь глухо, немов крiзь вату.
- Нi, нi, я сама впораюсь, - крикнула вона у вiдповiдь.
Як дивно: варто людинi, хоч би як вона розгубилася, почати щось робити,- i вона дуже швидко опановує себе! Галя Рижко влiзла в скафандр. Пальцi в щiльних рукавичках робили спочатку якiсь незграбнi рухи. Але все ж таки вони без особливих утруднень вiдстебнули пряжки ременiв, якi прикрiплювали скафандр до нiши, де вiн стояв. Тепер шолом! Галя опустила на голову прозорий закруглений зверху цилiндр, який сам щiльно лiг своєю нижньою частиною на наплечне вигнуте кiльце. Дiвчина зсередини замкнула замки. Готово! Цилiндричний шолом наглухо iзолював її голову. А дихати як? Але все було передбачено. Замки шолома, закриваючись, самi привели в дiю повiтряний апарат. Тепер треба було тiльки повернути зсередини оцю рукоятку, як навчав її Ван Лун, вiдрегулювати приток повiтря. Єсть! До цилiндра шолома почав поступати кисень з резервуарiв на спинi скафандра, заряджених оксилiтом. Так називалася чудесна хiмiчна речовина, розроблена в Iндiйському iнститутi пiдводних дослiджень. Вона поглинала з повiтря в шоломi вуглекислоту i шкiдливi продукти дихання людини i замiсть них подавала свiжий кисень.
Галя Рижко виступила з нiшi. Вона стояла, намагаючись не рухатися, щоб звикнути до скафандра, i тiльки обережно пiднiмала i опускала руку. Крiзь мiцне й iдеально прозоре органiчне скло шолома-цилiндра було добре видно, як Ван Лун наблизився до панелi керування повiтряними приладами i виключив їх один за одним. Здивована Галя почула його спокiйний голос; вiн здавався зараз навiть чiткiшим, нiж хвилину тому. Хiба шолом пропускає звуки?.. Ван Лун говорив нiби про себе:
- Навiщо дарма витрачати повiтря? Все одно його висмоктує з каюти простiр! Тиск дуже-дуже впав.
Галя пiдiйшла до барометра-анероїда, прикрiпленого до стiни. Його маленька тремтлива стрiлка, яка показувала тиск повiтря в каютi, повiльно пересувалася лiворуч... Вона вже давно залишила позаду червону риску з цифрою 760 i тепер пiдходила до 740... Ось уже 739... 736... 720... Це означало, що в каютi весь час зменшується тиск повiтря. Воно виходило в простiр крiзь пробоїну в стiнi астроплана. Ось стрiлка барометра пройшла повз цифру 700, - i продовжувала повзти лiворуч.
Скафандр Галi Рижко трохи роздувся зсередини, його рукава й шаровари нагадували величезнi сосиски, перехопленi металiчними кiльцями, якi не давали тканинi розтягатися надмiру. Так само роздулися i скафандри Сокола i Ван Луна. Галя розумiла: це тому, що всерединi скафандра тиск повiтря лишався нормальним, а зовнi вiн дуже впав. З мимовiльним вiдчуттям побоювання Галя Рижко помацала пальцями в рукавичках тканину, з якої був зроблений скафандр: а що, як раптом вона не витримає, лусне, що тодi? Одразу кiнець! Проте тканина, товста i пружна, навiть не згиналася в складки. Це було щось подiбне до надзвичайно мiцної гуми.
Знову залунав голос Ван Луна:
- Дуже раджу товаришам включити електричнi грiлки. В каютi вже стало холодно. Галю, ви пам'ятаєте, як включати електрогрiлку?
- Так, так, пам'ятаю, спасибi.
- Все ж таки нагадую: навпроти пiдборiддя, в нижнiй частинi шолома, є маленька рукоятка. Повертати треба праворуч. Не швидко. Краще повiльно. Не так, як їхати на цератозаврi, а? Але включайте, щоб не замерзнути.
Справдi, ртутний стовпчик термометра опускався дедалi нижче. Жах який! I повiтря виходить, i ще температура падає! По спинi дiвчини пробiгли холоднi мурашки, i вона негайно повернула рукоятку електрогрiлки. Приємне тепло почало розливатися всерединi скафандра. I знову Галя подумала: але як же вона чує голос Ван Луна, а вiн - її вiдповiдi? Адже справа не лише в тому, що їх роздiляють тонкi прозорi стiнки шоломiв. Якщо крикнути гучно, то звук, можливо, проникатиме крiзь них. Але, крiм того, в каютi лишається дедалi менше повiтря, а саме ним передаються звуковi хвилi. Мало повiтря значить i звуки вже поширюватися не можуть... як же, справдi...
Але тут в її вухах пролунав голос Риндiна:
- Ну як, друзi? Знайшли? Де пробоїна?
На голос академiка озвався Сокiл:
- Шукаємо, Миколо Петровичу. Я - у лiвому вiдсiку.
Сокола пiдтримав Ван Лун:
- Я - у правому. Зараз знайдемо.
Галя озирнулася. Анi Сокола, анi Ван Луна не було в каютi. "Можливо, Ван Луну або Соколу потрiбна моя допомога?" - майнуло в головi дiвчини. Швидко перебираючи руками металiчнi стояки й шкiрянi петлi, вона рушила до дверей.
- Залиштеся! - почула вона наказ Риндiна. - Там i без вас упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура?
Галя повернулася назад. Маленька стрiлка анероїда невблаганно посувалася лiворуч.
- Шiстсот двадцять три, Миколо Петровичу... Нi, вже шiстсот... п'ятсот вiсiмдесят... п'ятсот шiстдесят... п'ятсот...
- Температура?
- Мiнус двадцять вiсiм... двадцять дев'ять... Тридцять!
- А ви спокiйнiше, дiвчинко. Не хвилюйтеся.
- Слухаю, Миколо Петровичу, - прошепотiла Галя, не зводячи очей з стрiлки, яка, здригаючись, повзла далi й далi лiворуч.
Може статися, академiк Риндiн i справдi має рацiю - чого вже тут хвилюватися: ще кiлька хвилин, i в каютi, де щойно точилася весела, жвава бесiда, не залишиться навiть ковтка повiтря... а потiм, потiм...
- Ну, чого ж ви мовчите, Галю? - запитував Риндiн. - Вiзьмiть себе в руки!
- Гаразд, Миколо Петровичу, - намагаючись говорити впевненiше, вiдповiла Галя. - Тиск чотириста десять... вiсiм... сiм... Температура мiнус тридцять три...
Ця невесела розмова лунала i у вухах Сокола. Посуваючись темним коридором, вiн гарячково шукав пробоїну. Яскравий промiнь електричного прожектора, що висiв на грудях Вадима, промацував кожен сантиметр корпусу астроплана.
- Як у вас, Ван Лун? Знайшли? - спитав вiн неголосно, проте його перебило гостре запитання Риндiна:
- Як ви там, Галю? Тримаєтеся? Що нового?
- Триста шiстдесят, Миколо Петровичу, - вiдповiла Галя. - Нiчого, тримаюся... триста сорок п'ять... Температура...
Ван Лун, зцiпивши зуби, вдивлявся в металiчнi аркушi обшивки астроплана, освiтленi його прожектором. Вiн добре знав влаштування астроплана, знав, що назустрiч йому з протилежного боку посувається Сокiл. Вiн знав, яка вдосконалена конструкцiя корпусу мiжпланетного корабля. Мабуть, навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, вiдомого мандрiвника i мисливця, боязкою людиною. I все ж таки саме тут, у цьому вузькому коридорi, Ван Лун явно вiдчув щось подiбне до страху. Звiдки взялося це вiдчуття?
Ось тут, налiво, поза супертитановою стiнкою мiститься їх центральна каюта. Дещо далi починається навiгаторська рубка. Там чекає повiдомлень вiд нього Риндiн. А в загальнiй каютi - ця мила експансивна дiвчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рiвно горить електрика. В центральнiй каютi, хоча й замало повiтря, але все ж таки там - життя. А направо?.. Направо, поза двома щiльними шарами мiнеральної шерстi i гуми, поза зовнiшнiм шаром вiдшлiфованого до слiпучого блиску супертитану, - там мертва космiчна безодня. Мiльйони i мiльйони мiльйонiв кiлометрiв, свiтлових рокiв, ще яких завгодно одиниць, якими Людство умовилося вимiрювати вiдстань. Але суть всього цього нагромадження вимiрювальних одиниць зводиться до одного: там страхiтлива порожнеча, невiдома i безконечна порожнеча космосу, крiзь яку лине, падає по iнерцiї їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? "Аргонавти Всесвiту"? Так, схоже, схоже...
Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом вiн виключив прожектор. Так, ось вона, пробоїна! Крiзь неї рiвним незгасаючим свiтлом сяє яскрава жовтувата зiрка. Чудове, взагалi кажучи, видовище: чорний небозвiд, i на ньому ця зiрка, наче крупний дiамант. Ван Лун наблизився до пробоїни, нахилився i зазирнув у чорну безодню. Його прозорий шолом-цилiндр притиснувся до пробоїни в стiнi, пiдтягнувся сам до неї, нiби на нього хтось натискував ззаду.
"Так, розумiю, розумiю, - усмiхнувся Ван Лун. - Присмоктує порожнеча!.."
Дивна зв'язанiсть власних рухiв вразила його, немовби вiн iнстинктивно побоювався зробити зайвий крок. Його обличчя вiддiлялося вiд мiжпланетного простору тiльки товстим органiчним склом шолома-цилiндра. Дивно i страшно було думати, що тут-таки, за цим прозорим склом, - температура абсолютного нуля, нiщо, таємнича порожнеча Всесвiту. I вiн, з трудом стримуючи хвилювання, дивився у пробоїну.
Тепер Ван Лун бачив не одну лише крупну жовтувату зiрку, яку помiтив спочатку. Чорна безконечна глибина була, здавалося, геть уся рясно засипана iскрами й вогниками. Це були зовсiм не такi зiрки, до яких звик погляд людини на Землi! Вони палали кожна сама по собi, сплiтаючись при тому в барвистi чарiвнi вiзерунки; погляд пробiгав по них, мимоволi затримуючись на величезних слiпучих зiрках, якi палахкотiли незгасним яскравим свiтлом далеких гiгантських свiтил.
Але зараз був не час для спостережень.
- Триста двадцять, п'ятнадцять, одинадцять, - лунав у його навушниках голос Галi.
- Миколо Петровичу, - закричав Ван Лун, - дозвольте сказати, пробоїну знайдено!
- Дуже добре, Ван, - почув вiн у вiдповiдь нетерплячий голос Риндiна. Чи легко полагодити це?
- Зараз почну. Гадаю, заварю швидко. Незабаром все буде в порядку... Вадиме, прошу вас, iдiть до мене, в сектор...- вiн оглядiвся, ввiмкнув прожектор. А, ось вони, умовнi позначення переходiв i вiдсiкiв астроплана! В сектор К-14! Iнструменти! Одразу!