Страница:
- Єсть!
Ван Лун знову схилився до пробоїни. Що ж, все ж таки попрацювати доведеться. Оплавленi краї пробоїни свiдчили про величезну силу, з якою вдарив невеличкий метеорит. Очевидно, сам вiн вибухнув пiд час удару, перетворився на газ.
- Вадиме, довго чекати вас доводиться!
- А я вже тут, Ван!
З темряви з'явився силует Сокола, вiрнiше - його скафандра. Бiле промiння прожектора прорiзало пiтьму i схрестилося з промiнням прожектора Ван Луна. Фантастичнi постатi двох мандрiвникiв у Всесвiтi схилилися коло пробоїни, пильно розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з величезною силою. Вiн пробив, як той снаряд, оболонку астроплана, та до того ще й крiплення переборки.
- М-да... - пробурмотiв Сокiл. - Оце так удар! Мабуть, нам ще пощастило, що в цьому мiсцi було крiплення переборки. Воно прийняло на себе частину удару, iнакше метеорит мiг би пробити i внутрiшню стiнку, врiзатися в каюту... Гаразд, але чому не спрацювали радiолокацiйнi шукачi?.. Це не просто цiкаво, але й тривожно, Ван. Це визначає, що i надалi...
- Про "надалi", вважаю, встигнемо поговорити, - сухо вiдгукнувся Ван Лун. - Давайте працювати, прошу.
Вiн акуратно вимiряв дiаметр пробоїни. Потiм промiння його прожектора освiтило принесений Соколом ящик з iнструментами. Ван Лун вiдшукав у ньому щось схоже на плескату пробку i вимiряв її.
- Нi, треба ширше. Вiн узяв iншу.
- Ця пiдiйде.
Пробка мала конiчну форму. Ван Лун устромив її тоншим кiнцем у пробоїну - i вона зразу ж таки втиснулася в неї сама майже на третину. Ван Лун задоволено зауважив:
- Отак присмоктувало до отвору i мiй шолом.
- Вплив порожнечi, - озвався Сокiл. - Вона висмоктує з нашого корабля повiтря.
За ящиком, який принiс Сокiл, тягнувся гнучкий електричний кабель. Сокiл вийняв з ящика невеличкий апарат, з'єднаний шнуром з корпусом ящика, приставив його до пробки i повернув вимикач. Одразу iз приладу висунувся масивний металiчний стрижень, який дрiбними сильними ударами бив по пробцi. Це був електричний молоток. Частими ударами вiн забивав пробку в пробоїну. Вже через пiвхвилини Сокiл виключив молоток. Пробка мiцно увiйшла в пробоїну, щiльно закривши отвiр.
- Тепер заваримо краї!
У руках Ван Луна був уже iнший апарат. Вiн нагадував знайомий кожному виробничнику прилад для електрозварювання, тiльки портативнiший. Ван Лун включив його. Спалахнула слiпуча, яскрава дуга полум'я. Легкими рухами Ван Лун проводив кiнчиком приладу по краях пробоїни. I там, де вогняна дуга з'єднувала корпус астроплана, крiплення переборки i пробку, - метал пробки зразу розплавлявся i заливав стiнку ракети, розпливаючись по нiй. Пробка зварювалася з металiчною стiнкою i крiпленням переборки. Ця операцiя забрала теж небагато часу.
I нарештi Галя Рижко, яка уважно прислухалася до голосiв Ван Луна i Сокола, почула радiсний вигук геолога:
- Миколо Петровичу, можна включати повiтрянi апарати. Пробоїну закрито!
Проте Риндiн заперечив:
- Рано ще, Вадиме! Дверi в коридор вiдчиненi, та й ви ще будете повертатися, повiтря даремно виходитиме у вiдсiки. Йдiть до каюти, iзолюйте її, а тодi вже i включайте апарати постачання повiтря.
- Єсть!
Тим часом Галя Рижко, яка остаточно заспокоїлася, з iнтересом вивчала свiй скафандр. Зроблений вiн був продумано i дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невiдомої Галi тканини, мiцної й пружної, немов насиченої гумою, вкривав усе тiло; з неї ж були зробленi шаровари й рукава. Зовнi ця пружна товста тканина була вкрита ще й тонкою металiчною сiткою, яка, мабуть, призначена була захищати тканину вiд ударiв, пошкоджень i подряпин i не давати їй роздуватися зсередини. Для цього ж таки в рукава й шаровари були вставленi металiчнi кiльця.
Високий цилiндричний закруглений зверху шолом з прозорого матерiалу мiцно закрiплювався на наплечному вигнутому кiльцi з блискучого металу. Це кiльце зручно лежало на плечах людини, не заважаючи їй рухатися, i разом з тим надiйно прикрiплювало цилiндричний шолом. Кiлька гнучких трубок в металiчних спiралях з'єднували нижню частину шолома з апаратами для дихання, якi мiстилися за спиною, нагадуючи ранець.
Потужний прожектор, закрiплений на грудях скафандра, давав слiпуче бiле промiння. Галя кiлька разiв вмикала i вимикала його, знайшовши кнопку керування.
Виявилося, що руки рухаються в рукавах скафандра зовсiм легко - так само, як i пальцi в товстих рукавичках. Вiдчуття зв'язаностi i незграбностi, яке було у Галi перший час, виникало тiльки спочатку, доки вона не звикла до скафандра. А потiм все йшло добре i без найменшої незручностi.
Взагалi в цьому надзвичайному скафандрi була безлiч дотепних пристосувань. Галя дуже легко навчилася керувати обiгрiванням. Вона зразу ж намацала маленьку рукоятку в нижнiй частинi шолома, про яку їй сказав Ван Лун, i знайшла потрiбний для неї стан. Електрогрiлка була, мабуть, десь у тканинi костюма, а можливо, нагрiвалася та сама металiчна сiтка, яка вкривала скафандр... В усякому разi, вiд цiєї грiлки розливалося приємне тепло, яке рiвномiрно зiгрiвало все тiло, вiд кiнчикiв пальцiв на руках до нiгтiв на пальцях нiг.
Галi дуже кортiло вiдшукати в скафандрi мiнiатюрну радiоустановку, яка дозволяла переговорюватися з товаришами i навiть чути всi звуки, що лунали зовнi, поза скафандром. Адже для цього треба, щоб у шоломi був свiй власний мiкрофон i репродуктор i, крiм того, окремий мiкрофон, виведений назовнi. Галя чудово розумiла все це, недарма вона завжди цiкавилася радiотехнiкою. Але виявити щось у шоломi чи бiля нього їй не вдалося: мабуть, i мiкрофон, i телефон були дуже маленькими.
Шукаючи радiоустановку, Галя обмацала вже всю верхню частину скафандра, коли прочинилися зовнiшнi дверi каюти i ввiйшли в своєму фантастичному для незвичного ока одязi Сокiл i Ван Лун. Останнiй зачинив за собою дверi, перевiрив, чи досить мiцно прихопили її кривi важелi, що висунулися з стiни, чи не залишилося десь щiлини. Потiм вiн повернувся до Галi:
- Нудьгуєте, дiвчино, так? - лагiдно, хоча, як i звичайно, трохи насмiшкувато пролунав його голос. - Нiчого, нiчого, вже кiнець. Прошу стежити за барометром, включаю постачання повiтря.
- Та я зовсiм i не нудьгувала, а слухала, як ви розмовляли, - вiдповiла Галя. - I потiм зайнята була скафандром. Я нiколи не думала, що вiн так складно влаштований.
- А що, важко справлятися? - спитав Сокiл.
- Нi, зовсiм не так! Вiн складний, а виходить, що вся ця складнiсть допомагає людинi вiдчувати себе зручно й легко.
- Ото ж воно й є, - задоволено сказав Сокiл. - У нас на астропланi все так! Ну, незабаром почнемо дихати нормальним повiтрям, товаришi. Ван Лун уже включив!
З вихiдної трубки балона iз стислим повiтрям лився потiк прозорого газу. Стрiлка барометра анероїда повiльно поверталась назад, до показникiв нормального тиску. I знову вона не квапилася, а повiльно просувалась по циферблату, обережно проходячи повз кожну цифру.
- Скiльки вже? - почула Галя голос Риндiна.
- Шiстдесят, Миколо Петровичу.
- Значить, трохи згодом можна вже йти до вас, а то у мене в рубцi повiтря наче на Гiмалаях...
Серце Галi тривожно стислося. Як вона могла забути про це!.. В астропланi, очевидно, було тiльки три скафандри. I Микола Петрович вiддав їй свiй... Ой, як страшно думати про те, що могло б статися!.. А що ж буде пiсля того, як вони прилетять на Венеру? Невже ж такi передбачливi люди, як Риндiн i Ван Лун, не захопили з собою запасного скафандра? А якщо один з апаратiв вийде з ладу?..
Наче у вiдповiдь її думкам пролунав знову голос Риндiна:
- Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слiд було перенести до каюти.
У Галi вiдлягло вiд серця: значить, усе гаразд.
- Шкодую дуже, Миколо Петровичу, - вiдповiв Ван Лун. - Дуже-дуже шкодую. Це лише моя провина.
Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помiтивши це, вiн спитав:
- Що, знову якесь нерозв'язне питання, Галю?
- Так, - сказала вона, - не розумiю однiєї речi.
- Якої?
- Ось, внутрiшнє примiщення астроплана немовби герметично вiддiлене вiд тих коридорiв, якi проходять мiж зовнiшньою i внутрiшньою стiнами астроплана, правда?
- Правда.
- А метеорит пробив тiльки зовнiшню стiну?
- Ну i що ж?
- Значить, крiзь отвiр у цiй зовнiшнiй стiнi могло вийти тiльки те повiтря, яке було в коридорах... А з внутрiшнiх примiщень воно не мусило вийти. Втiм, повiтря весь час виходило, i свистiло... Як же це так?
- А от погляньте сюди, Галю, - вiдповiв Сокiл, вказуючи в куток каюти.
Там, у кiлькох сантиметрах вiд пiдлоги, косим зигзагом змiїлася трiщина. Вона була досить великою, над нею навiть луснула м'яка тканина, що вкривала стiну в цьому мiсцi.
- Вiд мiцного удару метеорита трiснула стiна каюти, - пояснив Сокiл враженiй Галинi. - Крiзь цю трiщину i виходило у вiдсiки повiтря. Воно й свистiло, як ви помiтили. Але все обiйшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо i цю трiщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте i тканину пiсля того, щоб усе було красиво... А ось i Микола Петрович!
Дверi навiгаторської рубки вiдчинилися. На порозi стояв Риндiн. Обличчя його було похмурим. Жестом вiн показав: зняти скафандри!
Це було виконано одразу. Мандрiвники зняли шоломи i з насолодою, на повнi груди вдихнули свiже, холодне повiтря. У каютi було холодно, мабуть, усього градусiв з десять вище нуля: опалення, ввiмкнене Ван Луном водночас з апаратом повiтропостачання, не встигло ще пiдняти температуру до норми.
- Щось трапилося, Миколо Петровичу? - стривожено запитав Сокiл.
Голос Риндiна звучав дуже спокiйно, так пiдкреслено спокiйно, як звучить голос вiдважної людини пiд час очевидної небезпеки. Академiк пощипував вуса.
- Метеорит трохи змiнив наш курс, - сказав вiн.
Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндiн, усе так само пощипуючи вуса, говорив далi:
- Ви цiкавилися, Вадиме, чому не спрацювали нашi радiолокацiйнi установки? Це дуже просто. Вони промацують простiр попереду i дещо з бокiв, щоб в разi появи в їх полi зору метеоритiв, негайно автоматично змiнити курс астроплана i уникнути зiткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радiолокацiйнi установки не могли помiтити метеорит, бо вiн летiв не назустрiч нам, а ззаду, наздоганяв нас. I наздогнав. Швидкiсть нашу вiн майже не змiнив: його маса замала для цього, та i його власна швидкiсть, хоча й дуже велика, все ж була в значнiй мiрi погашена тим, що ми вiддалялися вiд нього. Але курс вiн все ж таки дещо змiнив, цей мiжпланетний снаряд... Земнi пости керування вже вiдзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповiв те, що знав i що мiг виснувати. На Землi вже вирахували наше вiдхилення i зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки... можливо, доведеться знову включати нашi двигуни. А поки що ми летимо вбiк, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи.
- Але ж це означає... - нерiшуче сказав Сокiл.
- Нiчого ще не означає, - вiдрубав Риндiн. - Якщо б не iснувало земних постiв керування, нам було б значно важче. А зараз... Ван Лун, ходiмо до карт. Ми мусимо самi точно встановити вiдхилення i допомогти Землi виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..
Роздiл дев'ятий,
що являє собою щоденник Галини Рижко, в
якому вона розповiдає про обладнання
мiжпланетного корабля, про те, чому в
подорож можна було взяти дуже мало води,
про мiнiакумулятори i здобуття енергiї за
рахунок Сонця - i про багато iнших
важливих речей.
...Чому я вирiшила вести щоденник? Не знаю й сама. Може, вплинуло зауваження Миколи Петровича. Вчора, вiдiрвавшись вiд своїх обчислень i протираючи запаленi, почервонiлi повiки, вiн сказав менi:
- А шкода, що нiхто на астропланi не веде свого особистого щоденника. Звичайно, особливих пригод у нас не дуже багато, якщо не зважати на головне - удар метеорита, з наслiдками якого ми нiяк не справимося. Так, пригод у нас ще менше, нiж у звичайного корабля, який пливе десь у Атлантичному чи Тихому океанi, анi бур, анi штормiв... I все ж таки непогано було б потiм, у майбутньому, повернувшись додому, на Землю, почитати такий щоденник. Одне дiло - офiцiальний службовий журнал з його записами, i зовсiм iнше - записи особистi, вiд душi, з iндивiдуальними враженнями. Як ви гадаєте, Галю?
Проте, моєї вiдповiдi Микола Петрович i не чекав, а тут-таки знову заглибився в обчислення. Ось уже третю добу вiн майже не спить, як i товариш Ван Лун. Вони перевiряють курс, побоюючись найменшої помилки в розрахунках. Це все пiсля зустрiчi з гидким метеоритом, про який я не можу думати без лютi. Стiльки накоїти! Микола Петрович i Ван Лун вiдриваються вiд працi тiльки на лiченi хвилини, щоб поснiдати i пообiдати.
Яка вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович, i як я люблю його! Я все ладна зробити для нього, - рiшуче все, тiльки б вiн посмiхнувся в свої короткi сивi вуса, у нього така лагiдна, добра посмiшка! I як це вiн може бути завжди турботливим, як знаходить час навiть думати про наш настрiй, жартує, вигадує всякi речi. Наприклад, учора вiн запропонував нам влаштувати змагання, турнiр стрiльцiв з електричного пiстолета. "Переможець, - сказав вiн, - дiстане звання кращого снайпера астроплана i цiлої Венери, оскiльки, - засмiявся вiн, - ми навряд чи зустрiнемо там когось, хто спробував би вiдвойовувати таке звання". Мiж iншим, по-справжньому змагатися доведеться тiльки менi i товаришу Ван Луну (я нiяк не звикну називати його просто Ваном, як iншi, вiн такий завжди глузливий, хоча теж дуже хороший i пiклується про мене). На решту зважати не доводиться, особливо на Вадима Сергiйовича, який, на мою думку, зовсiм не вмiє стрiляти. А проте Ван Лун iронiчно зауважив, що Вадим Сергiйович все ж таки може сподiватися потрапити до кращої четвiрки стрiльцiв астроплана! Ну, втiм, зараз не до жартiв.
Всi ми дуже занепокоєнi. Земнi пости керування нiяк не виведуть наш астроплан на точний курс. Щось заважає. Микола Петрович побоюється, що це трапляється через перекручення радiосигналiв, якi ми одержуємо. Щось, пов'язане з космiчним промiнням, а що саме, я ще не зрозумiла. Як зрозумiю обов'язково запишу. А поки що знаю тiльки, що з кожним днем радiозв'язок з Землею стає гiршим i гiршим. Слова ледве чутнi, такий гуркiт у репродукторi. А тут iще це вiдхилення вiд курсу!..
В усьому винний, певна рiч, метеорит, який пробив стiну корабля i вплинув своїм ударом на наш напрямок. Як це могло трапитися? Як могла статися така неприємнiсть?
Адже кожному вiдомо, що такий випадок пiд час мiжпланетної подорожi взагалi є винятковим. Науковi працiвники в переважнiй бiльшостi вважали, що при розрахунках подорожi на небезпеку зiткнення з метеоритом можна просто не зважати. Ми розмовляли про цей самий наш метеорит з Вадимом Сергiйовичем i з Ваном (нарештi я назвала товариша Ван Луна, як i всi!). Ось як проходила наша бесiда.
- Пам'ятаю таке: тiльки одного разу пiд час обговорень майбутнього польоту ми натрапили на одного чи двох песимiстiв, - похмуро зауважив Ван, якi мiркували про метеоритну небезпеку. I як їх тодi розгромили! Особливо того маленького кандидата наук, як його?.. Та ви його знаєте, Вадиме!
- Так, так, - озвався Вадим Сергiйович, - маленький, худорлявий, в старомодному пенсне. Як же! Вiн ще сипав цифрами про середню кiлькiсть метеоритiв, яку щосекунди викидає космос на Землю. А що ж, i вiд нього була користь. Адже це пiсля тих суперечок Iнститут мiжпланетних сполучень та Iнститут радiозв'язку вже остаточно вирiшили обладнати астроплан протиметеоритними радiолокацiйними установками. I дуже добре зробили!
- Так... i незважаючи на тi установки, метеорит все ж таки врiзався в нас, - так само похмуро додав Ван.
- Вiд цього також є користь. У подальшому астроплани будуть обладнанi круговими радiолокацiйними установками, от побачите! - закiнчив свої заперечення Сокiл.
Скажу просто - нам здорово не пощастило. Наскочити в свiтовому просторi на метеорит вважається майже неможливим. За пiдрахунками астрономiв навiть у найгустiших метеоритних потоках, так званих Леонiдах, найближчi твердi частки потоку вiддаленi одна вiд одної на сто десять кiлометрiв!
Бiльше того, я пам'ятаю навiть таку фразу з однiєї астрономiчної книжки в маминiй бiблiотецi: "Кожен метеорит у звичайному потоцi вiддалений вiд свого сусiди вiдстанню принаймнi в п'ятсот кiлометрiв". I це ж - у потоцi!
У мiкрофiльмовiй бiблiотецi нашого корабля, у книжцi професора Оберта я знайшла такi слова:
"Ракета мусить мандрувати по Всесвiту принаймнi п'ятсот тридцять рокiв, доки зустрiнеться бодай з одним метеоритом. У цьому розумiннi мандрiвка в мiжпланетному кораблi в усякому разi менш небезпечна, нiж, наприклад, поїздка в звичайному автомобiлi. Доводячи це, вченi вирахували навiть, що можливiсть зустрiчi ракети з метеоритом пiд час подорожi Земля - Мiсяць обчислюється спiввiдношенням 1:100 000 000".
Одна можливiсть на сто мiльйонiв, один шанс iз ста мiльйонiв - i цей єдиний шанс випав на нашу долю. От уже справдi надзвичайне "щастя"!
Ну, взагалi все обiйшлося благополучно, якщо не зважати на те, що астроплан вiдхилився вiд свого курсу. Проте й це незабаром лiквiдується, так обiцяє Микола Петрович. Я буду дуже рада, вiн хоч вiдпочине трохи.
За цi три доби я ще краще познайомилася з нашим чудовим мiжпланетним кораблем, яким не втомлююся захоплюватись. I тiльки тепер я зрозумiла, який величезний труд багатьох i багатьох наукових iнститутiв потрiбний був для його створення. Скiльки вчених працювало над його конструюванням, як сумлiнно i продумано зробленi всi його деталi, все обладнання!
Спробую стисло описати тут астроплан i його конструкцiю так, як я встигла зрозумiти.
"Венера-1" - гiгантська блискуча, загострена спереду "сигара". Завдовжки вона має понад тридцять метрiв, а в дiаметрi, в найширшiй її частинi, - бiля семи метрiв. З обох бокiв астроплана мiстяться маленькi крильцята, а на них по невеличкому ракетному двигуну. На хвостi астроплана три стабiлiзатори, схожi на плавцi риби; мiж ними розташований отвiр головного ракетного двигуна, так зване сопло.
Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металiв - супертитану; вiн легкий, проте дуже мiцний i твердий. Шлiфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А вiдшлiфований вiн для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосферi пiд час польоту чи зниження. Пiд шаром супертитану прокладенi ще два шари - штучної мiнеральної шерстi i гуми. Це - теплова iзоляцiя, бо пiд час польоту в атмосферi астроплан страшенно нагрiвається вiд тертя. А пiд час польоту в мiжпланетному просторi - ще важче: з одного боку, освiтленого Сонцем, астроплан дуже нагрiвається, а з iншого, тiньового, навпаки, сильно охолоджується. I, мабуть, гума ще може i пом'якшити удар, коли ми пiд час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала...
Ну, пiд усiм цим є ще шар свинцю. Вiн якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космiчного випромiнювання. Микола Петрович говорив менi, що вiн довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збiльшило вагу корабля. Проте нiчого не можна було зробити, i вiн зрештою погодився, бо космiчне промiння може виявитися в просторi небезпечним ворогом.
Така зовнiшня оболонка астроплана. На вiдстанi бiля пiвметра вiд неї iде внутрiшня стiнка корабля - друга оболонка. Цi двi оболонки з'єднанi мiцними переборками: так роблять на морських кораблях i пiдводних човнах, щоб було мiцнiше. I виходить, нiби два кораблi встромленi один в другий. Це також важливо на випадок аварiї. Тiльки уявити собi, що могло статися, коли б на астропланi не було внутрiшньої оболонки, зробленої, до речi, також з мiцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тодi обидвi стiнки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повiтря, i ми задихнулися б, навiть не встигнувши одягти нашi скафандри. Страшно i подумати про таке! Тепер у свiтовому просторi летiв би мертвий, освiтлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стiнами, лежали б замерзлi трупи мандрiвникiв... Фу, навiть думати про таке не хочу!
За внутрiшньою супертитановою стiнкою починаються нашi володiння. Мiж iншим, двi каюти - загальна i навiгаторська рубка - займають на астропланi найменше мiсця. Потiм я поясню, чому це так. Обидвi каюти розмiщенi в носовiй частинi зверху (я вживаю цей неточний вислiв "зверху" тiльки за звичкою). їх з'єднують широкi дверi, якi можна герметично зачиняти. Круглий люк у пiдлозi загальної каюти веде вниз (знову неточний вислiв!), до примiщення, де зберiгаються запаси їжi, води, стисненого повiтря i таке iнше. Цi складськi примiщення куди бiльшi вiд обох кают. А ще далi, до центра корабля, - запаси вибухового атомного матерiалу. Вiн служить для роботи реактивних двигунiв, вiн-таки може стати нам у пригодi пiд час шукань ультразолота на Венерi. Поблизу зберiгаються iнструменти i запаснi прилади. Поруч - кладова непорушного харчового запасу.
Ще далi, в нижнiй частинi корабля, розмiщено машинний вiддiл. Там стоять машини, якi перероблюють зiпсоване повiтря. Вони забирають з нього вуглекислоту i шкiдливi гази, якi видiляє людина пiд час дихання, i збагачують повiтря свiжим киснем. До речi, це надзвичайнi прилади, вперше застосованi на нашому астропланi! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовiрно мало води. Я спочатку навiть не повiрила, що таке може бути.
Тiльки уявити собi: людинi треба на добу близько двох з половиною кiлограмiв води! Скiльки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловiки на сто сорок шiсть днiв, не кажучи вже про зворотний шлях i про непорушний аварiйний запас! Та цiлi цистерни! А в наших баках - тiльки аварiйнi запаси: нам вода не потрiбна! Як так? А отак! Та нашi апарати, виявляється, можуть ще й самi здобувати воду... ну, не самi, але начебто самi. Це страшенно цiкаво i дуже дотепно.
Особливi прилади, конденсатори, виловлюють з повiтря ту вологу, яка випаровується нашими тiлами пiд час дихання чи крiзь пори тiла. Потiм ця волога насичується повiтрям, до неї додаються деякi необхiднi органiзмовi солi - i виходить чудова смачна вода. її кiлькостi цiлком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергiйович, "задовольнити добову потребу людини у водi". Кожному з нас треба на добу, примiром, два з половиною лiтри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навiть бiльше - чи не три лiтри на добу.
I тут немає нiякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася i вирiшила, що не розчула, коли Ван пояснював менi це. Я, вагаючись, спитала його:
- Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самi сказали, що кожен з нас одержує на добу два з половиною лiтри води. Як же конденсатори могли б виловлювати з повiтря i давати нам близько трьох лiтрiв? Адже не може бути, щоб органiзми видiляли вологи бiльше, нiж одержують її?..
Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван Лун розсмiявся. Вiн вiдповiв менi (я не вмiю передати його особливу манеру говорити, запишу по-своєму):
- Саме так, Галю! Людина взагалi видiляє бiльше води, нiж поглинає її з питвом та їжею. Бачте, в надрах органiзму вiдбувається весь час хiмiчне створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повiтрям, i деяка частина водню, який мiститься в їжi, сполучаються i створюють воду. В цiлому в органiзмi щодоби синтезується таким чином близько чотирьохсот грамiв води. I конденсатори можуть уловлювати її. Зрозумiло?
Звiсно, я зрозумiла, чого ж тут не розумiти! I все ж таки це дуже дивно. Я знала досi про колообiг води в природi, а виходить, що такий самий колообiг вiдбувається i в нашому тiлi. Та ще й з хiмiчним додатком!
Признаюся, спочатку, коли я про все це довiдалася, менi було трошечки огидно: як же це - пити ту ж саму воду, яка вже пройшла крiзь органiзм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як не очищуй її, все одно вона нiби якась не така, не свiжа... А потiм я збагнула: адже i в природi точнiсiнько так само, вода ж до нас повертається знову i знову та сама, яка вже побувала в органiзмах людей i тварин. Крiм того, наша вода з конденсаторiв - свiжа, прохолодна i кришталево чиста, - менi дуже подобається.
Так чи iнакше, а водою ми забезпеченi вдосталь. Нiхто з нас її не економить, та цього й не потрiбно, хоча на кораблi немає великих i важких бакiв з запасною водою.
Не менш смачне в астропланi i повiтря. I я не випадково написала слово "смачне". Адже кожен знає, як легко i приємно дихається в лiсi чи в полi пiсля грози! Повiтря тодi буває особливо свiжим, навiть трошечки гостреньким, з якимсь незвичайним присмаком. Це тому, що пiд час грози повiтря насичується озоном. Апарати для очищення повiтря в каютах додають не лише кисень, але й озон. Тому наше повiтря завжди свiже i приємне. А крiм того, озон вбиває всякi бактерiї - теж непогано!
Щоб покiнчити з повiтрям i водою, розповiм ще, як ми вмиваємося. Це дуже кумедно, хоча до нашого вмивання слiд звикати. Справа в тому, що вмиватися, як на Землi, в астропланi не можна: вода просто не литиметься з крана, адже вона невагома. Звiсно, її можна було б примусити бити вгору чи вниз фонтанчиком пiд тиском. Але тодi вона негайно полетить у повiтря великими круглими краплинами, - спробуй спiймай її там!
Тому я, як i всi iншi, користуюся губкою. Я стискаю губку, занурюю її у воду в тазику i там вiдпускаю. Вода зразу ж таки втягується в губку: адже тиск повiтря в каютi нормальний! Тодi я виймаю губку разом з водою, яка набралася в неї, i умиваюся губкою, а потiм витираюся рушником. От до чого доводиться додумуватися за умов невагомостi!
Умивання - єдине, мабуть, що у нас не автоматизоване, тут нiчого не поробиш.
Ой, зовсiм забула, треба ще розповiсти про те, як менi доводиться кип'ятити воду! Це теж дуже iнтересно i знову стосується тiєї ж самої невагомостi в астропланi.
Що вийде, коли в астропланi взяти електричний чайник i спробувати закип'ятити в ньому воду, налити окрiп у чашку, ну, скажiмо, чай, щоб потiм пити його? Нiбито просто? А насправдi нiчого б з цього не вийшло.
Неприємностi почалися б з того, що вода в чайнику не захоче кипiти. Ось, дно чайника нагрiвається, вода бiля нього вже кипить, - а вище залишається зовсiм холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна чайника, не стає легшою, хоча й нагрiлася, не пiдiймається вгору. А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб у свою чергу зiгрiтися бiля дна чайника, як це буває за звичайних земних умов. I щоб закип'ятити воду в астропланi - треба було б весь час енергiйно перемiшувати воду в чайнику, анi на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття?
Ван Лун знову схилився до пробоїни. Що ж, все ж таки попрацювати доведеться. Оплавленi краї пробоїни свiдчили про величезну силу, з якою вдарив невеличкий метеорит. Очевидно, сам вiн вибухнув пiд час удару, перетворився на газ.
- Вадиме, довго чекати вас доводиться!
- А я вже тут, Ван!
З темряви з'явився силует Сокола, вiрнiше - його скафандра. Бiле промiння прожектора прорiзало пiтьму i схрестилося з промiнням прожектора Ван Луна. Фантастичнi постатi двох мандрiвникiв у Всесвiтi схилилися коло пробоїни, пильно розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з величезною силою. Вiн пробив, як той снаряд, оболонку астроплана, та до того ще й крiплення переборки.
- М-да... - пробурмотiв Сокiл. - Оце так удар! Мабуть, нам ще пощастило, що в цьому мiсцi було крiплення переборки. Воно прийняло на себе частину удару, iнакше метеорит мiг би пробити i внутрiшню стiнку, врiзатися в каюту... Гаразд, але чому не спрацювали радiолокацiйнi шукачi?.. Це не просто цiкаво, але й тривожно, Ван. Це визначає, що i надалi...
- Про "надалi", вважаю, встигнемо поговорити, - сухо вiдгукнувся Ван Лун. - Давайте працювати, прошу.
Вiн акуратно вимiряв дiаметр пробоїни. Потiм промiння його прожектора освiтило принесений Соколом ящик з iнструментами. Ван Лун вiдшукав у ньому щось схоже на плескату пробку i вимiряв її.
- Нi, треба ширше. Вiн узяв iншу.
- Ця пiдiйде.
Пробка мала конiчну форму. Ван Лун устромив її тоншим кiнцем у пробоїну - i вона зразу ж таки втиснулася в неї сама майже на третину. Ван Лун задоволено зауважив:
- Отак присмоктувало до отвору i мiй шолом.
- Вплив порожнечi, - озвався Сокiл. - Вона висмоктує з нашого корабля повiтря.
За ящиком, який принiс Сокiл, тягнувся гнучкий електричний кабель. Сокiл вийняв з ящика невеличкий апарат, з'єднаний шнуром з корпусом ящика, приставив його до пробки i повернув вимикач. Одразу iз приладу висунувся масивний металiчний стрижень, який дрiбними сильними ударами бив по пробцi. Це був електричний молоток. Частими ударами вiн забивав пробку в пробоїну. Вже через пiвхвилини Сокiл виключив молоток. Пробка мiцно увiйшла в пробоїну, щiльно закривши отвiр.
- Тепер заваримо краї!
У руках Ван Луна був уже iнший апарат. Вiн нагадував знайомий кожному виробничнику прилад для електрозварювання, тiльки портативнiший. Ван Лун включив його. Спалахнула слiпуча, яскрава дуга полум'я. Легкими рухами Ван Лун проводив кiнчиком приладу по краях пробоїни. I там, де вогняна дуга з'єднувала корпус астроплана, крiплення переборки i пробку, - метал пробки зразу розплавлявся i заливав стiнку ракети, розпливаючись по нiй. Пробка зварювалася з металiчною стiнкою i крiпленням переборки. Ця операцiя забрала теж небагато часу.
I нарештi Галя Рижко, яка уважно прислухалася до голосiв Ван Луна i Сокола, почула радiсний вигук геолога:
- Миколо Петровичу, можна включати повiтрянi апарати. Пробоїну закрито!
Проте Риндiн заперечив:
- Рано ще, Вадиме! Дверi в коридор вiдчиненi, та й ви ще будете повертатися, повiтря даремно виходитиме у вiдсiки. Йдiть до каюти, iзолюйте її, а тодi вже i включайте апарати постачання повiтря.
- Єсть!
Тим часом Галя Рижко, яка остаточно заспокоїлася, з iнтересом вивчала свiй скафандр. Зроблений вiн був продумано i дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невiдомої Галi тканини, мiцної й пружної, немов насиченої гумою, вкривав усе тiло; з неї ж були зробленi шаровари й рукава. Зовнi ця пружна товста тканина була вкрита ще й тонкою металiчною сiткою, яка, мабуть, призначена була захищати тканину вiд ударiв, пошкоджень i подряпин i не давати їй роздуватися зсередини. Для цього ж таки в рукава й шаровари були вставленi металiчнi кiльця.
Високий цилiндричний закруглений зверху шолом з прозорого матерiалу мiцно закрiплювався на наплечному вигнутому кiльцi з блискучого металу. Це кiльце зручно лежало на плечах людини, не заважаючи їй рухатися, i разом з тим надiйно прикрiплювало цилiндричний шолом. Кiлька гнучких трубок в металiчних спiралях з'єднували нижню частину шолома з апаратами для дихання, якi мiстилися за спиною, нагадуючи ранець.
Потужний прожектор, закрiплений на грудях скафандра, давав слiпуче бiле промiння. Галя кiлька разiв вмикала i вимикала його, знайшовши кнопку керування.
Виявилося, що руки рухаються в рукавах скафандра зовсiм легко - так само, як i пальцi в товстих рукавичках. Вiдчуття зв'язаностi i незграбностi, яке було у Галi перший час, виникало тiльки спочатку, доки вона не звикла до скафандра. А потiм все йшло добре i без найменшої незручностi.
Взагалi в цьому надзвичайному скафандрi була безлiч дотепних пристосувань. Галя дуже легко навчилася керувати обiгрiванням. Вона зразу ж намацала маленьку рукоятку в нижнiй частинi шолома, про яку їй сказав Ван Лун, i знайшла потрiбний для неї стан. Електрогрiлка була, мабуть, десь у тканинi костюма, а можливо, нагрiвалася та сама металiчна сiтка, яка вкривала скафандр... В усякому разi, вiд цiєї грiлки розливалося приємне тепло, яке рiвномiрно зiгрiвало все тiло, вiд кiнчикiв пальцiв на руках до нiгтiв на пальцях нiг.
Галi дуже кортiло вiдшукати в скафандрi мiнiатюрну радiоустановку, яка дозволяла переговорюватися з товаришами i навiть чути всi звуки, що лунали зовнi, поза скафандром. Адже для цього треба, щоб у шоломi був свiй власний мiкрофон i репродуктор i, крiм того, окремий мiкрофон, виведений назовнi. Галя чудово розумiла все це, недарма вона завжди цiкавилася радiотехнiкою. Але виявити щось у шоломi чи бiля нього їй не вдалося: мабуть, i мiкрофон, i телефон були дуже маленькими.
Шукаючи радiоустановку, Галя обмацала вже всю верхню частину скафандра, коли прочинилися зовнiшнi дверi каюти i ввiйшли в своєму фантастичному для незвичного ока одязi Сокiл i Ван Лун. Останнiй зачинив за собою дверi, перевiрив, чи досить мiцно прихопили її кривi важелi, що висунулися з стiни, чи не залишилося десь щiлини. Потiм вiн повернувся до Галi:
- Нудьгуєте, дiвчино, так? - лагiдно, хоча, як i звичайно, трохи насмiшкувато пролунав його голос. - Нiчого, нiчого, вже кiнець. Прошу стежити за барометром, включаю постачання повiтря.
- Та я зовсiм i не нудьгувала, а слухала, як ви розмовляли, - вiдповiла Галя. - I потiм зайнята була скафандром. Я нiколи не думала, що вiн так складно влаштований.
- А що, важко справлятися? - спитав Сокiл.
- Нi, зовсiм не так! Вiн складний, а виходить, що вся ця складнiсть допомагає людинi вiдчувати себе зручно й легко.
- Ото ж воно й є, - задоволено сказав Сокiл. - У нас на астропланi все так! Ну, незабаром почнемо дихати нормальним повiтрям, товаришi. Ван Лун уже включив!
З вихiдної трубки балона iз стислим повiтрям лився потiк прозорого газу. Стрiлка барометра анероїда повiльно поверталась назад, до показникiв нормального тиску. I знову вона не квапилася, а повiльно просувалась по циферблату, обережно проходячи повз кожну цифру.
- Скiльки вже? - почула Галя голос Риндiна.
- Шiстдесят, Миколо Петровичу.
- Значить, трохи згодом можна вже йти до вас, а то у мене в рубцi повiтря наче на Гiмалаях...
Серце Галi тривожно стислося. Як вона могла забути про це!.. В астропланi, очевидно, було тiльки три скафандри. I Микола Петрович вiддав їй свiй... Ой, як страшно думати про те, що могло б статися!.. А що ж буде пiсля того, як вони прилетять на Венеру? Невже ж такi передбачливi люди, як Риндiн i Ван Лун, не захопили з собою запасного скафандра? А якщо один з апаратiв вийде з ладу?..
Наче у вiдповiдь її думкам пролунав знову голос Риндiна:
- Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слiд було перенести до каюти.
У Галi вiдлягло вiд серця: значить, усе гаразд.
- Шкодую дуже, Миколо Петровичу, - вiдповiв Ван Лун. - Дуже-дуже шкодую. Це лише моя провина.
Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помiтивши це, вiн спитав:
- Що, знову якесь нерозв'язне питання, Галю?
- Так, - сказала вона, - не розумiю однiєї речi.
- Якої?
- Ось, внутрiшнє примiщення астроплана немовби герметично вiддiлене вiд тих коридорiв, якi проходять мiж зовнiшньою i внутрiшньою стiнами астроплана, правда?
- Правда.
- А метеорит пробив тiльки зовнiшню стiну?
- Ну i що ж?
- Значить, крiзь отвiр у цiй зовнiшнiй стiнi могло вийти тiльки те повiтря, яке було в коридорах... А з внутрiшнiх примiщень воно не мусило вийти. Втiм, повiтря весь час виходило, i свистiло... Як же це так?
- А от погляньте сюди, Галю, - вiдповiв Сокiл, вказуючи в куток каюти.
Там, у кiлькох сантиметрах вiд пiдлоги, косим зигзагом змiїлася трiщина. Вона була досить великою, над нею навiть луснула м'яка тканина, що вкривала стiну в цьому мiсцi.
- Вiд мiцного удару метеорита трiснула стiна каюти, - пояснив Сокiл враженiй Галинi. - Крiзь цю трiщину i виходило у вiдсiки повiтря. Воно й свистiло, як ви помiтили. Але все обiйшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо i цю трiщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте i тканину пiсля того, щоб усе було красиво... А ось i Микола Петрович!
Дверi навiгаторської рубки вiдчинилися. На порозi стояв Риндiн. Обличчя його було похмурим. Жестом вiн показав: зняти скафандри!
Це було виконано одразу. Мандрiвники зняли шоломи i з насолодою, на повнi груди вдихнули свiже, холодне повiтря. У каютi було холодно, мабуть, усього градусiв з десять вище нуля: опалення, ввiмкнене Ван Луном водночас з апаратом повiтропостачання, не встигло ще пiдняти температуру до норми.
- Щось трапилося, Миколо Петровичу? - стривожено запитав Сокiл.
Голос Риндiна звучав дуже спокiйно, так пiдкреслено спокiйно, як звучить голос вiдважної людини пiд час очевидної небезпеки. Академiк пощипував вуса.
- Метеорит трохи змiнив наш курс, - сказав вiн.
Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндiн, усе так само пощипуючи вуса, говорив далi:
- Ви цiкавилися, Вадиме, чому не спрацювали нашi радiолокацiйнi установки? Це дуже просто. Вони промацують простiр попереду i дещо з бокiв, щоб в разi появи в їх полi зору метеоритiв, негайно автоматично змiнити курс астроплана i уникнути зiткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радiолокацiйнi установки не могли помiтити метеорит, бо вiн летiв не назустрiч нам, а ззаду, наздоганяв нас. I наздогнав. Швидкiсть нашу вiн майже не змiнив: його маса замала для цього, та i його власна швидкiсть, хоча й дуже велика, все ж була в значнiй мiрi погашена тим, що ми вiддалялися вiд нього. Але курс вiн все ж таки дещо змiнив, цей мiжпланетний снаряд... Земнi пости керування вже вiдзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповiв те, що знав i що мiг виснувати. На Землi вже вирахували наше вiдхилення i зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки... можливо, доведеться знову включати нашi двигуни. А поки що ми летимо вбiк, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи.
- Але ж це означає... - нерiшуче сказав Сокiл.
- Нiчого ще не означає, - вiдрубав Риндiн. - Якщо б не iснувало земних постiв керування, нам було б значно важче. А зараз... Ван Лун, ходiмо до карт. Ми мусимо самi точно встановити вiдхилення i допомогти Землi виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..
Роздiл дев'ятий,
що являє собою щоденник Галини Рижко, в
якому вона розповiдає про обладнання
мiжпланетного корабля, про те, чому в
подорож можна було взяти дуже мало води,
про мiнiакумулятори i здобуття енергiї за
рахунок Сонця - i про багато iнших
важливих речей.
...Чому я вирiшила вести щоденник? Не знаю й сама. Може, вплинуло зауваження Миколи Петровича. Вчора, вiдiрвавшись вiд своїх обчислень i протираючи запаленi, почервонiлi повiки, вiн сказав менi:
- А шкода, що нiхто на астропланi не веде свого особистого щоденника. Звичайно, особливих пригод у нас не дуже багато, якщо не зважати на головне - удар метеорита, з наслiдками якого ми нiяк не справимося. Так, пригод у нас ще менше, нiж у звичайного корабля, який пливе десь у Атлантичному чи Тихому океанi, анi бур, анi штормiв... I все ж таки непогано було б потiм, у майбутньому, повернувшись додому, на Землю, почитати такий щоденник. Одне дiло - офiцiальний службовий журнал з його записами, i зовсiм iнше - записи особистi, вiд душi, з iндивiдуальними враженнями. Як ви гадаєте, Галю?
Проте, моєї вiдповiдi Микола Петрович i не чекав, а тут-таки знову заглибився в обчислення. Ось уже третю добу вiн майже не спить, як i товариш Ван Лун. Вони перевiряють курс, побоюючись найменшої помилки в розрахунках. Це все пiсля зустрiчi з гидким метеоритом, про який я не можу думати без лютi. Стiльки накоїти! Микола Петрович i Ван Лун вiдриваються вiд працi тiльки на лiченi хвилини, щоб поснiдати i пообiдати.
Яка вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович, i як я люблю його! Я все ладна зробити для нього, - рiшуче все, тiльки б вiн посмiхнувся в свої короткi сивi вуса, у нього така лагiдна, добра посмiшка! I як це вiн може бути завжди турботливим, як знаходить час навiть думати про наш настрiй, жартує, вигадує всякi речi. Наприклад, учора вiн запропонував нам влаштувати змагання, турнiр стрiльцiв з електричного пiстолета. "Переможець, - сказав вiн, - дiстане звання кращого снайпера астроплана i цiлої Венери, оскiльки, - засмiявся вiн, - ми навряд чи зустрiнемо там когось, хто спробував би вiдвойовувати таке звання". Мiж iншим, по-справжньому змагатися доведеться тiльки менi i товаришу Ван Луну (я нiяк не звикну називати його просто Ваном, як iншi, вiн такий завжди глузливий, хоча теж дуже хороший i пiклується про мене). На решту зважати не доводиться, особливо на Вадима Сергiйовича, який, на мою думку, зовсiм не вмiє стрiляти. А проте Ван Лун iронiчно зауважив, що Вадим Сергiйович все ж таки може сподiватися потрапити до кращої четвiрки стрiльцiв астроплана! Ну, втiм, зараз не до жартiв.
Всi ми дуже занепокоєнi. Земнi пости керування нiяк не виведуть наш астроплан на точний курс. Щось заважає. Микола Петрович побоюється, що це трапляється через перекручення радiосигналiв, якi ми одержуємо. Щось, пов'язане з космiчним промiнням, а що саме, я ще не зрозумiла. Як зрозумiю обов'язково запишу. А поки що знаю тiльки, що з кожним днем радiозв'язок з Землею стає гiршим i гiршим. Слова ледве чутнi, такий гуркiт у репродукторi. А тут iще це вiдхилення вiд курсу!..
В усьому винний, певна рiч, метеорит, який пробив стiну корабля i вплинув своїм ударом на наш напрямок. Як це могло трапитися? Як могла статися така неприємнiсть?
Адже кожному вiдомо, що такий випадок пiд час мiжпланетної подорожi взагалi є винятковим. Науковi працiвники в переважнiй бiльшостi вважали, що при розрахунках подорожi на небезпеку зiткнення з метеоритом можна просто не зважати. Ми розмовляли про цей самий наш метеорит з Вадимом Сергiйовичем i з Ваном (нарештi я назвала товариша Ван Луна, як i всi!). Ось як проходила наша бесiда.
- Пам'ятаю таке: тiльки одного разу пiд час обговорень майбутнього польоту ми натрапили на одного чи двох песимiстiв, - похмуро зауважив Ван, якi мiркували про метеоритну небезпеку. I як їх тодi розгромили! Особливо того маленького кандидата наук, як його?.. Та ви його знаєте, Вадиме!
- Так, так, - озвався Вадим Сергiйович, - маленький, худорлявий, в старомодному пенсне. Як же! Вiн ще сипав цифрами про середню кiлькiсть метеоритiв, яку щосекунди викидає космос на Землю. А що ж, i вiд нього була користь. Адже це пiсля тих суперечок Iнститут мiжпланетних сполучень та Iнститут радiозв'язку вже остаточно вирiшили обладнати астроплан протиметеоритними радiолокацiйними установками. I дуже добре зробили!
- Так... i незважаючи на тi установки, метеорит все ж таки врiзався в нас, - так само похмуро додав Ван.
- Вiд цього також є користь. У подальшому астроплани будуть обладнанi круговими радiолокацiйними установками, от побачите! - закiнчив свої заперечення Сокiл.
Скажу просто - нам здорово не пощастило. Наскочити в свiтовому просторi на метеорит вважається майже неможливим. За пiдрахунками астрономiв навiть у найгустiших метеоритних потоках, так званих Леонiдах, найближчi твердi частки потоку вiддаленi одна вiд одної на сто десять кiлометрiв!
Бiльше того, я пам'ятаю навiть таку фразу з однiєї астрономiчної книжки в маминiй бiблiотецi: "Кожен метеорит у звичайному потоцi вiддалений вiд свого сусiди вiдстанню принаймнi в п'ятсот кiлометрiв". I це ж - у потоцi!
У мiкрофiльмовiй бiблiотецi нашого корабля, у книжцi професора Оберта я знайшла такi слова:
"Ракета мусить мандрувати по Всесвiту принаймнi п'ятсот тридцять рокiв, доки зустрiнеться бодай з одним метеоритом. У цьому розумiннi мандрiвка в мiжпланетному кораблi в усякому разi менш небезпечна, нiж, наприклад, поїздка в звичайному автомобiлi. Доводячи це, вченi вирахували навiть, що можливiсть зустрiчi ракети з метеоритом пiд час подорожi Земля - Мiсяць обчислюється спiввiдношенням 1:100 000 000".
Одна можливiсть на сто мiльйонiв, один шанс iз ста мiльйонiв - i цей єдиний шанс випав на нашу долю. От уже справдi надзвичайне "щастя"!
Ну, взагалi все обiйшлося благополучно, якщо не зважати на те, що астроплан вiдхилився вiд свого курсу. Проте й це незабаром лiквiдується, так обiцяє Микола Петрович. Я буду дуже рада, вiн хоч вiдпочине трохи.
За цi три доби я ще краще познайомилася з нашим чудовим мiжпланетним кораблем, яким не втомлююся захоплюватись. I тiльки тепер я зрозумiла, який величезний труд багатьох i багатьох наукових iнститутiв потрiбний був для його створення. Скiльки вчених працювало над його конструюванням, як сумлiнно i продумано зробленi всi його деталi, все обладнання!
Спробую стисло описати тут астроплан i його конструкцiю так, як я встигла зрозумiти.
"Венера-1" - гiгантська блискуча, загострена спереду "сигара". Завдовжки вона має понад тридцять метрiв, а в дiаметрi, в найширшiй її частинi, - бiля семи метрiв. З обох бокiв астроплана мiстяться маленькi крильцята, а на них по невеличкому ракетному двигуну. На хвостi астроплана три стабiлiзатори, схожi на плавцi риби; мiж ними розташований отвiр головного ракетного двигуна, так зване сопло.
Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металiв - супертитану; вiн легкий, проте дуже мiцний i твердий. Шлiфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А вiдшлiфований вiн для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосферi пiд час польоту чи зниження. Пiд шаром супертитану прокладенi ще два шари - штучної мiнеральної шерстi i гуми. Це - теплова iзоляцiя, бо пiд час польоту в атмосферi астроплан страшенно нагрiвається вiд тертя. А пiд час польоту в мiжпланетному просторi - ще важче: з одного боку, освiтленого Сонцем, астроплан дуже нагрiвається, а з iншого, тiньового, навпаки, сильно охолоджується. I, мабуть, гума ще може i пом'якшити удар, коли ми пiд час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала...
Ну, пiд усiм цим є ще шар свинцю. Вiн якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космiчного випромiнювання. Микола Петрович говорив менi, що вiн довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збiльшило вагу корабля. Проте нiчого не можна було зробити, i вiн зрештою погодився, бо космiчне промiння може виявитися в просторi небезпечним ворогом.
Така зовнiшня оболонка астроплана. На вiдстанi бiля пiвметра вiд неї iде внутрiшня стiнка корабля - друга оболонка. Цi двi оболонки з'єднанi мiцними переборками: так роблять на морських кораблях i пiдводних човнах, щоб було мiцнiше. I виходить, нiби два кораблi встромленi один в другий. Це також важливо на випадок аварiї. Тiльки уявити собi, що могло статися, коли б на астропланi не було внутрiшньої оболонки, зробленої, до речi, також з мiцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тодi обидвi стiнки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повiтря, i ми задихнулися б, навiть не встигнувши одягти нашi скафандри. Страшно i подумати про таке! Тепер у свiтовому просторi летiв би мертвий, освiтлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стiнами, лежали б замерзлi трупи мандрiвникiв... Фу, навiть думати про таке не хочу!
За внутрiшньою супертитановою стiнкою починаються нашi володiння. Мiж iншим, двi каюти - загальна i навiгаторська рубка - займають на астропланi найменше мiсця. Потiм я поясню, чому це так. Обидвi каюти розмiщенi в носовiй частинi зверху (я вживаю цей неточний вислiв "зверху" тiльки за звичкою). їх з'єднують широкi дверi, якi можна герметично зачиняти. Круглий люк у пiдлозi загальної каюти веде вниз (знову неточний вислiв!), до примiщення, де зберiгаються запаси їжi, води, стисненого повiтря i таке iнше. Цi складськi примiщення куди бiльшi вiд обох кают. А ще далi, до центра корабля, - запаси вибухового атомного матерiалу. Вiн служить для роботи реактивних двигунiв, вiн-таки може стати нам у пригодi пiд час шукань ультразолота на Венерi. Поблизу зберiгаються iнструменти i запаснi прилади. Поруч - кладова непорушного харчового запасу.
Ще далi, в нижнiй частинi корабля, розмiщено машинний вiддiл. Там стоять машини, якi перероблюють зiпсоване повiтря. Вони забирають з нього вуглекислоту i шкiдливi гази, якi видiляє людина пiд час дихання, i збагачують повiтря свiжим киснем. До речi, це надзвичайнi прилади, вперше застосованi на нашому астропланi! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовiрно мало води. Я спочатку навiть не повiрила, що таке може бути.
Тiльки уявити собi: людинi треба на добу близько двох з половиною кiлограмiв води! Скiльки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловiки на сто сорок шiсть днiв, не кажучи вже про зворотний шлях i про непорушний аварiйний запас! Та цiлi цистерни! А в наших баках - тiльки аварiйнi запаси: нам вода не потрiбна! Як так? А отак! Та нашi апарати, виявляється, можуть ще й самi здобувати воду... ну, не самi, але начебто самi. Це страшенно цiкаво i дуже дотепно.
Особливi прилади, конденсатори, виловлюють з повiтря ту вологу, яка випаровується нашими тiлами пiд час дихання чи крiзь пори тiла. Потiм ця волога насичується повiтрям, до неї додаються деякi необхiднi органiзмовi солi - i виходить чудова смачна вода. її кiлькостi цiлком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергiйович, "задовольнити добову потребу людини у водi". Кожному з нас треба на добу, примiром, два з половиною лiтри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навiть бiльше - чи не три лiтри на добу.
I тут немає нiякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася i вирiшила, що не розчула, коли Ван пояснював менi це. Я, вагаючись, спитала його:
- Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самi сказали, що кожен з нас одержує на добу два з половиною лiтри води. Як же конденсатори могли б виловлювати з повiтря i давати нам близько трьох лiтрiв? Адже не може бути, щоб органiзми видiляли вологи бiльше, нiж одержують її?..
Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван Лун розсмiявся. Вiн вiдповiв менi (я не вмiю передати його особливу манеру говорити, запишу по-своєму):
- Саме так, Галю! Людина взагалi видiляє бiльше води, нiж поглинає її з питвом та їжею. Бачте, в надрах органiзму вiдбувається весь час хiмiчне створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повiтрям, i деяка частина водню, який мiститься в їжi, сполучаються i створюють воду. В цiлому в органiзмi щодоби синтезується таким чином близько чотирьохсот грамiв води. I конденсатори можуть уловлювати її. Зрозумiло?
Звiсно, я зрозумiла, чого ж тут не розумiти! I все ж таки це дуже дивно. Я знала досi про колообiг води в природi, а виходить, що такий самий колообiг вiдбувається i в нашому тiлi. Та ще й з хiмiчним додатком!
Признаюся, спочатку, коли я про все це довiдалася, менi було трошечки огидно: як же це - пити ту ж саму воду, яка вже пройшла крiзь органiзм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як не очищуй її, все одно вона нiби якась не така, не свiжа... А потiм я збагнула: адже i в природi точнiсiнько так само, вода ж до нас повертається знову i знову та сама, яка вже побувала в органiзмах людей i тварин. Крiм того, наша вода з конденсаторiв - свiжа, прохолодна i кришталево чиста, - менi дуже подобається.
Так чи iнакше, а водою ми забезпеченi вдосталь. Нiхто з нас її не економить, та цього й не потрiбно, хоча на кораблi немає великих i важких бакiв з запасною водою.
Не менш смачне в астропланi i повiтря. I я не випадково написала слово "смачне". Адже кожен знає, як легко i приємно дихається в лiсi чи в полi пiсля грози! Повiтря тодi буває особливо свiжим, навiть трошечки гостреньким, з якимсь незвичайним присмаком. Це тому, що пiд час грози повiтря насичується озоном. Апарати для очищення повiтря в каютах додають не лише кисень, але й озон. Тому наше повiтря завжди свiже i приємне. А крiм того, озон вбиває всякi бактерiї - теж непогано!
Щоб покiнчити з повiтрям i водою, розповiм ще, як ми вмиваємося. Це дуже кумедно, хоча до нашого вмивання слiд звикати. Справа в тому, що вмиватися, як на Землi, в астропланi не можна: вода просто не литиметься з крана, адже вона невагома. Звiсно, її можна було б примусити бити вгору чи вниз фонтанчиком пiд тиском. Але тодi вона негайно полетить у повiтря великими круглими краплинами, - спробуй спiймай її там!
Тому я, як i всi iншi, користуюся губкою. Я стискаю губку, занурюю її у воду в тазику i там вiдпускаю. Вода зразу ж таки втягується в губку: адже тиск повiтря в каютi нормальний! Тодi я виймаю губку разом з водою, яка набралася в неї, i умиваюся губкою, а потiм витираюся рушником. От до чого доводиться додумуватися за умов невагомостi!
Умивання - єдине, мабуть, що у нас не автоматизоване, тут нiчого не поробиш.
Ой, зовсiм забула, треба ще розповiсти про те, як менi доводиться кип'ятити воду! Це теж дуже iнтересно i знову стосується тiєї ж самої невагомостi в астропланi.
Що вийде, коли в астропланi взяти електричний чайник i спробувати закип'ятити в ньому воду, налити окрiп у чашку, ну, скажiмо, чай, щоб потiм пити його? Нiбито просто? А насправдi нiчого б з цього не вийшло.
Неприємностi почалися б з того, що вода в чайнику не захоче кипiти. Ось, дно чайника нагрiвається, вода бiля нього вже кипить, - а вище залишається зовсiм холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна чайника, не стає легшою, хоча й нагрiлася, не пiдiймається вгору. А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб у свою чергу зiгрiтися бiля дна чайника, як це буває за звичайних земних умов. I щоб закип'ятити воду в астропланi - треба було б весь час енергiйно перемiшувати воду в чайнику, анi на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття?