Владко Владимир Николаевич. Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

   Риндiн дивився на верхiв'я скель, на хмари, що повiльно пливли в небi. Ван Лун почув його схвильований голос:
   - Здрастуй, невiдома плането! - урочисто говорив академiк, простигши вперед руки. - Здрастуй, Венеро, загадкова плането таємниць i несподiванок, на яку досi ще не ступала нога людини! Ми прийшли сюди - i ми вiдкриємо твої таємницi, хоча б як негостинно ти зустрiла нас!
   Вiн обернувся. Його сиву голову було напрочуд добре видно в прозорому шоломi: часом здавалося, що й шолома взагалi нiякого немає, а лише навколо голови переливаються сяючi блiки.
   - Так, я схвильований, Ван, - промовив Риндiн, побачивши, як уважно дивиться на нього Ван Лун. - Схвильований цiєю хвилиною, якої ми так довго чекали, до якої ми так наполегливо, незважаючи нi на що, готувалися роками. Ми з вами - першi люди на Венерi! Ван, та висловте ж ви бодай як-небудь вашi почуття! Зараз ваша прославлена стриманiсть просто протиприродна. Ну, Ван!
   Ван Лун сконфужено розвiв руками:
   - Не вмiю, Миколо Петровичу, - вiдверто признався вiн. - Всерединi дуже багато. Зовнi нiчого немає. Всерединi кипить, зовнi спокiйно. Така погана вдача, Миколо Петровичу, - засмiявся Ван Лун, - навiть батько з матiр'ю так казали. Але нiчого, ви хвилюйтеся, я буду спокiйним. Разом складемо, подiлимо на два, гаразд?
   - Добре, добре, Ван, - також смiючись, вiдповiв Риндiн. - Вже з вашого незвично довгого монологу бачу, що й ви зараз не такий спокiйний, як здається з першого погляду. Гаразд, ходiмо, друже мiй. Он та висока скеля, по-моєму, краще вiд iнших пiдходить для нашої мети.
   Швидкими, легкими кроками Микола Петрович вирушив до скелi, на яку вказав. Ван Лун iшов за ним слiдом, уважний i весь зiбраний. Вiн зiрко оглядався на всi боки, не пропускаючи жодного пiдозрiлого мiсця. Академiк Риндiн перебував пiд надiйним захистом!
   Вадим Сокiл i Галя Рижко стежили за обома дослiдниками крiзь боковий iлюмiнатор каюти. Вони щиро заздрили Риндiну i Ван Луну, особливо Галя: дiвчинi так хотiлося скорiше вийти з мiжпланетного корабля i опинитися на Венерi, власними ногами ступити на неї. Проте вона розумiла, що саме Миколi Петровичу Риндiну, керiвниковi експедицiї, належить честь першому розпочати вивчення планети. А Ван Лун зобов'язаний був супроводжувати Риндiна в першiй вилазцi i охороняти його.
   Певна рiч, на астропланi був ще один вiльний скафандр, - з трьох, що лишилися непошкодженими. Втiм, i тут Галя зрозумiла, - ще один учасник першого виходу до невiдомого свiту Венери був би зайвим тягарем для Ван Луна, якому довелося б думати не про самого Миколу Петровича, а вiдразу про двох пiдопiчних. Тут нiчого не вдiєш! Лишалося тiльки терпляче чекати своєї черги, тим бiльше, що Риндiн перед виходом з корабля сказав пiдбадьорююче:
   - Ви самi розумiєте, друзi, що корабель не можна залишати всiм, навiть коли б у нас було i чотири справних скафандри. Зате обiцяю вам, що наступного разу в астропланi зостануся я сам, а ви всi пiдете в колективну розвiдку.
   Це було сказано так тепло, так по-дружньому, що i Галя, i Сокiл примирилися з своєю долею. I тепер вони, не вiдриваючи очей, стежили за Риндiним i Ван Луном, якi пiдiймалися схилом мiжгiр'я.
   Микола Петрович раптом спинився. Вiн нахилився i подивився собi пiд ноги.
   - Чи доводилося вам бачити щось подiбне, Ван? - спитав вiн голосом, в якому звучав явний подив.
   - Нi, - коротко вiдповiв Ван Лун, вiдступивши на крок.
   Частина схилу перед ними була вкрита мiрiадами комах. Iстоти найрiзноманiтнiших форм - довгi, короткi, круглi, плескатi, з шiстьма, десятьма i сотнями нiг, рiзнi завбiльшки, розмiром з муху i величезнi, мов гiгантськi жуки-рогачi, - комахи рухались одним суцiльним потоком вздовж улоговини, на краю якої опинилися мандрiвники. Цей живий потiк спускався з одного схилу, перетинав улоговину i потiм пiдiймався на другий схил. Комахи рухалися кiлькома шарами, один над одним; вони квапилися, переганяли одна одну, немов хтось їх гнав. I жодна з iстот не ухилялася вбiк, усi трималися в одному рiчищi, наповненому до країв.
   Ван Лун обережно опустив ногу в гумовому чоботi скафандра в цей живий потiк. Вiн вiдчув, як пiд його пiдошвою хрумкотять сотнi комах. Але потiк не спинявся, вiн обтiкав ногу i продовжував свiй рух.
   - Дуже дивне явище, мушу сказати, - з неприязню процiдив Ван Лун. Однак можна йти далi, Миколо Петровичу.
   I вiн кiлькома кроками перейшов через живу рiчку, занурюючись майже по колiно. Риндiн iшов слiдом за ним.
   Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими вiялами довгастого червоного листя, перетинала їх шлях. Микола Петрович показав на неї Ван Луну:
   - Як бачите, Ван, Сокiл мав рацiю, коли запевняв нас, що на Венерi ми зустрiнемо рослиннiсть, схожу з флорою нашого земного юрського перiоду. Цi дерева немов i справдi нагадують рослиннiсть юрського перiоду.
   - Щодо рослин - сперечатися не можу, хоча вони й оранжево-червоного кольору, - озвався Ван Лун. - Зате тварини тут, зауважу, iншi. Не такi, як красномовно описував Вадим. Ось, зверну вашу увагу, чудовий зразок!
   Рука Ван Луна вказувала кудись мiж стовбурами дерев. Тепер побачив i Риндiн. На грубезних блискучих нитках величезного павутиння, яке густою сiткою простяглася мiж двома високими деревами, сидiв великий ситий кошлатий павук. Вiн був завбiльшки з голову людини або навiть бiльший. Павук уже помiтив людей, що наближалися, його маленькi оченята люто втупилися в них, довгi кривi лапи збуджено переступали по павутинню. I не можна було зрозумiти, чи хоче вiн утекти, зляканий незвичними пришельцями, чи, навпаки, готовий кинутися на них.
   - Як вiн вам подобається? - спитав Ван Лун Риндiна, звiвши на всяк випадок вгору гвинтiвку.
   - Досить огидна iстота, - пробурмотiв Микола Петрович. - Проте, Ван, зустрiч з цим. як ви висловилися, "чудовим зразком" аж нiяк не спростовує припущень Вадима. Цiлком можливо, що павуки iснували i серед земних юрських тварин. Нашi зустрiчi ще не розбивають теорiї Вадима, знаєте...
   - Дозволю собi спитати: а як з тiєю тваринкою, що заглядала вночi до iлюмiнатора? - скромно, але досить iронiчно спитав Ван Лун.
   - Так, це поки що лишається загадковим, - визнав Риндiн. Справдi, нiчний вiдвiдувач нiчим не нагадував iстот земного юрського перiоду, навiть сам Сокiл змушений був погодитися з цим.
   - А ось iще приємна компанiя! - вигукнув Ван Лун, оглядаючись. - Нi, Миколо Петровичу, тут iнша фауна!
   З-за великої скелi назустрiч їм вилетiла цiла хмара крилатих iстот. Великi, розмiром з долоню комахи пронизливо дзижчали, облiплюючи шоломи й скафандри мандрiвникiв. Ван Лун бачив, як вони звивалися, чiпляючись за складки скафандра i намагаючись ужалити товсте скло шоломiв; бачив, як згиналися гострi жала, ковзаючи по склу, як виступали з жал маленькi краплинки каламутної жовтуватої рiдини. На щастя, навiть цi гострi жала нездатнi були пошкодити скафандри, вкритi поверх гумової тканини ще й густою металiчною сiткою.
   Вiдмахуючись вiд настирливих комах вiльною рукою i гвинтiвкою, Ван Лун виступив з тiнi, яку вiдкидала скеля, на свiтло. I вiдразу комахи зникли, вiдлетiли вiд нього. Зацiкавлений Ван Лун знову увiйшов в тiнь скелi - i комахи знову люто накинулися на нього.
   - Миколо Петровичу, - крикнув Ван Лун Риндiну, який все ще вiдмахувався вiд невгамовних крилатих ворогiв, - iдiть сюди, прошу! Вони не люблять свiтла. Нападають тiльки в тiнi!
   Вiн продемонстрував Риндiну ще раз, як хижi комахи облiплюють його в тiнi i як негайно зникають, вiдлiтаючи з освiтленого мiсця.
   - Цiкавий приклад свiтобоязнi в комах, - зробив висновок Микола Петрович, стоячи на свiтлi. - Гаразд, Ван, усе це дуже добре...
   - Дозволю собi не погодитися, - заперечив Ван Лун. - Менi не дуже подобається. Не дуже добре - цi комахи.
   - Так, так, це я сказав машинально, що, мовляв, добре, - погодився Риндiн. - Скорiше, зовсiм недобре, ви маєте рацiю, Ван. Проте все ж таки, як нам рушати далi? Тут, у проходi мiж скелями, цi лютi комахи. Там, мiж деревами, той павук. А бiльше проходiв угору я не бачу. А, Ван?
   - Цiлком просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди завгодно. Комахи тiльки дзижчать i нападають. Не страшно. Можемо не звертати уваги, вони не пошкодять. Скафандри досить мiцнi. Але мiж деревами ближче. Вважаю, знiму павука, i пiдемо там.
   I, не вiдкладаючи дiла, Ван Лун пiдвiв автоматичну гвинтiвку. Втiм, Риндiн спинив його.
   - Заждiть хвилинку, Ван, - сказав вiн. - Це поки що дуже рiдкiсний екземпляр. Якщо вже знiмати, як ви сказали, то краще спочатку знiму його я, а вже потiм ви, гаразд?
   Вiн вийняв свiй малесенький фотоапарат i сфотографував величезного павука, який все ще неспокiйно перебирав лапами.
   - Тепер дiло за вами, Ван!
   Сухий звук пострiлу розiрвав повiтря. Павук пiдскочив i впав на вологий грунт. Власне кажучи, впав уже не павук, а тiльки окремi шматки його кошлатого тiла. Струс повiтря порвав павутиння, яке звисало тепер клоччям з дерев, вiдкриваючи прохiд.
   Шлях був вiльний. Мандрiвники пройшли мiж деревами i опинилися бiля пiднiжжя скелi, до якої вони простували. Ще кiлька хвилин - i обидва мандрiвники стояли на її вершинi. Звiдси вiдкривалася значно ширша панорама, нiж знизу.
   Мiжпланетний корабель лежав у вузькому мiжгiр'ї серед скель. Це мiжгiр'я, завглибшки метрiв п'ятдесят, нагадувало рiчище висохлої рiчки; подекуди воно було усiяне крупним камiнням, принесеним сюди, мабуть, бурхливою водою. Але якщо тут колись i протiкала рiчка, то це було дуже давно, бо тепер мiжгiр'я густо заросло деревами, якi пiдносили свої стрункi глянсуватi стовбури мiж камiнням i скелями. Дивнi, незвичайнi дерева! Вони були схожi водночас i на пальми, i на гiгантську папороть. Деякi з них високо здiймали свої червонi вiялоподiбнi верхiвки, iншi, навпаки, були скривленими i приземкуватими, наче плазували по грунту, обвиваючись навколо скель...
   Микола Петрович Риндiн засмучено похитав головою:
   - Поганувате мiсце ми обрали для посадки астроплана, Ван! Ну як вибиратися звiдси? Адже корабель так застряг, що не можуть допомогти навiть його колеса... вони не пiдуть по тому величезному камiнню. А стартувати за допомогою ракетних двигунiв прямо з цього вузького мiжгiр'я також неможливо. I скель, скель як багато! Нi, поганеньке мiсце ми обрали!
   - Зауважу: не пам'ятаю, щоб нам довелося вибирати його, - незворушно озвався Ван Лун.
   - Ну це, звичайно, так, проте... Втiм, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато.
   - Вважаю, так. Ще встигнемо помiркувати.
   - А як ви гадаєте, Ван, товаришi бачать нас тут?
   Ван Лун посмiхнувся:
   - Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас. - I вiн зробив вiтальний жест рукою в бiк астроплана, який тьмяно виблискував шлiфованим корпусом в глибинi мiжгiр'я.
   Справдi, Вадим Сокiл i Галя Рижко бачили все. Лише на кiлька хвилин Риндiн i Ван Лун зникли з їх очей, - тодi, коли на людей в скафандрах в тiнi скель нападали розлюченi хижi комахи. Потiм Сокiл i Галя бачили, як Ван Лун кудись стрiляв.
   - Ось Ван уже й тiшиться, - весело, хоча й з ноткою заздростi в голосi сказав Вадим. - Бачите, полює!
   - Здорово, Вадиме Сергiйовичу, - вiдгукнулася Галя, пильно дивлячись в iлюмiнатор. - А раптом - щось схоже з оленем або зайцем? От буде смачний обiд! I як же менi набридли консерви та морожене м'ясо, так уже хочеться свiженької їжi!..
   - Не думаю, - заперечив Сокiл. - Анi олень, анi заєць не пiдходять для юрського перiоду, i ви це добре знаєте, Галю.
   - Ну, хай тодi буде молодий iгуанодон. Як ви казали менi колись: "засмажимо фiле молодого iгуанодона"?
   Сокiл тiльки вiдмахнувся:
   - Чи довго ще ви згадуватимете про те, що я говорив жартуючи? Ну й характер у вас, Галю! Хоча... - замислився вiн, - хоча... хто знає, може статися, що iгуанодони i їстiвнi, це питання палеонтологiєю не розроблювалося. Власне кажучи, в цьому немає нiчого неймовiрного... Проте вони вже забралися на гору, дивiться!
   Тепер було чiтко видно: Риндiн i Ван Лун стояли на вершинi скелi, яка панувала над мiжгiр'ям. їх силуети рiзко вирiзнялися на тлi неба. Ван Лун з силою бив по скелi своєю похiдною киркою, Микола Петрович розгортав принесену ним довгасту рiч. Через кiлька хвилин Риндiн установив на вершинi скелi якийсь широкий товстий стрижень. Вiд нього вiдходили мiцнi стальнi вiдтяжки. Ван Лун укрiплював їх на вбитих в скелю кiлках.
   Ось Микола Петрович обернувся до астроплана i помахав рукою, наче закликаючи до уваги товаришiв, якi залишилися в мiжпланетному кораблi. Ван Лун також дивився в їх бiк.
   - Та бачимо, бачимо! - нетерпляче вигукнула Галя. - Давайте вже мерщiй!
   Микола Петрович нахилився, Вiн щось робив iз товстим стрижнем, укрiпленим вертикально в скелi. I раптом стрижень почав зростати! Здавалося, вiн витягався вгору, як пiдзорна труба, одне колiно за одним. Так воно було i в дiйсностi. Стрижень зростав, пiдiймався вгору, дедалi тоншаючи. Але найвища його частина все ще залишалася товстою, широкою. Ось мачта, на яку поступово перетворився стрижень, досягла заввишки метрiв п'ять-шiсть - i на мить застигла так. I тодi раптом на її верхiвцi розкрився великий червоний прапор! Прапор рiдного Радянського Союзу, тонкий шовковий яскраво-червоний прапор з золотим серпом i молотом у лiвому горiшньому кутi! Мачта трохи погойдувалася в повiтрi, пiдтримувана стальними вiдтяжками.
   Радянський червоний прапор, прапор любимої Радянської Батькiвщини маяв на високiй скелi Венери!.. Над ним у небi пливли важкi сiрi хмари, внизу i навколо нього розливалося оранжево-червоне море примхливої рослинностi невiдомої планети, - але прапор Батькiвщини гордовито майорiв у цьому новому свiтi, куди прилетiли вiдважнi посланцi радянського народу!
   Урочисто i нерухомо, як у почеснiй вартi, застигли бiля прапора на скелi Риндiн i Ван Лун. Галя Рижко схвильовано схопила руку Сокола. Вона вигукнула:
   - Як чудово! Наш, радянський прапор на Венерi, Вадиме Сергiйовичу!
   Сокiл мовчки палко потиснув її руку. I вони заспiвали могутнiй, урочистий Гiмн Радянського Союзу. Вони спiвали його голосно i радiсно, випроставшись на весь зрiст, з сяючими очима. Гiмн лунав у каютi астроплана, проте їм здавалося, що його мелодiя охопила цiле мiжгiр'я, що разом з ними спiває все: i скелi, i дерева, i густий оранжевий чагарник, вся Венера, увiнчана гордовитим червоним прапором...
   Вiдлунали останнi слова Гiмну. Галя вiдчувала, як прискорено стугонить її серце. Як усе прекрасно! I Вадим Сергiйович такий милий, хороший, близький! їй не хотiлося говорити, хотiлося ще довго-довго переживати цi надзвичайнi хвилини, неповторнi хвилини радостi й щастя.
   Але ось Сокiл першим порушив мовчання. Вiн стурбовано дивився в iлюмiнатор, а потiм обернувся до Галi.
   - Мабуть, буде сильний дощ, Галю. Погляньте, яка насувається важка чорна хмара!
   Справдi, з-за гори випливала величезна важка хмара синьо-чорного кольору. Вона насувалася дедалi ближче, опускаючись нижче й нижче, майже торкаючись верхiвок дерев, якi затрiпотiли й забилися пiд поривами вiтру.
   Наближення дощу помiтили i Риндiн з Ван Луном. Хутко перевiривши наостанку крiплення мачти, вони поспiшили зi скелi вниз. Хмара закривала вже майже все небо.
   Важко впали першi великi краплини. Вони скотилися по склу iлюмiнатора, лишаючи на ньому широкi мокрi смуги. I тодi майже одразу ринув заливний дощ. В його потоках уже не можна було розгледiти окремих краплин чи навiть струменiв. Здавалося, що це й не дощ зовсiм: з низького почорнiлого неба лилися суцiльнi потоки води, наче хтось там, угорi, перегортав один за одним величезнi баки, наповненi вщерть пiнявою водою. Бурхливi потоки ринули мiж скелями вздовж схилiв мiжгiр'я.
   - Нелегко буде нашим добиратися до корабля пiд такою неймовiрною зливою, - iз спiвчуттям промовив Сокiл. Галя, не вiдповiдаючи йому, прислухалася: їй здалося, нiби вона чує, як вiдчиняється верхнiй шлюзовий люк. Так, так, вона чує!
   - Iдуть, iдуть! - радiсно закричала дiвчина.
   Справдi, за хвилину вiдчинилися дверi каюти, i на порозi з'явилися Ван Лун i Риндiн. Вода ручаями збiгала на пiдлогу з їх скафандрiв. Галя кинулася до Миколи Петровича i допомогла йому зняти шолом.
   - А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, - збуджено примовляла вона, - така жахлива злива, я нiколи не бачила нiчого подiбного!
   - Ага, прямо-таки тропiчна, - вiдповiв їй, посмiхаючись, Риндiн. - Яка ваша думка, Ван?
   - Вважаю, навiть понадтропiчна. Гадав ранiше, у нас, на пiвднi Китаю, сильнi дощi. В Iндокитаї ще сильнiшi. Цей дощ - найсильнiший. Добре, встигли дiйти. Iнакше було б важкувато, - сказав Ван Лун, указуючи на iлюмiнатор. Дивитися звiдси добре, iти там погано.
   Схили мiжгiр'я перетворилися на суцiльнi кипучi водоспади. Разом iз шаленою водою, що ринула вниз, неслося, перекидаючись, крупне камiння, вивернутi з корiнням дерева. I по дну мiжгiр'я бурлила i клекотiла гiрська рiчка, яка створилася тут за час зливи.
   - Може статися, потiк води мiг би винести нас звiдси? - промовив задумливо Риндiн, але тут-таки безнадiйно вiдкинув це припущення: - Куди там! Корабель затиснутий мiж скелями, та й важить вiн стiльки, що вода зможе пiдняти його лише в тому разi, якщо заповнить цiле мiжгiр'я аж до країв...
   Галя прилинула до товстого скла iлюмiнатора. Якщо навiть Ван Лун, який об'їздив пiвсвiту, не бачив нiколи ранiше такої страшної зливи, то що ж було сказати їй! Анi в тропiках, анi в субтропiках Галина Рижко не була, якщо не зважати на Чорноморське узбережжя на Кавказi. Але хiба там може бути що-небудь подiбне? Ой яка жахлива, неймовiрна злива! Вiд самого вигляду тих безнастанних потокiв клекочучої води вже ставало холодно. Так холодно, що по спинi забiгали мурашки i навiть задубiли кiнчики пальцiв на ногах. Це, певна рiч, тiльки здається, адже в каютi, як i ранiше, тепло. Але чому в Галi неприємно затерпла лiва нога, наче вона її пересидiла? Що то за дурнi новини?
   Мимоволi Галя помацала ногу бiля колiна, де вона нiбито трошки навiть опухла, - i скрикнула вiд несподiванки. її пальцi наштовхнулися на якусь гулю завбiльшки з кулак.
   - Ой! - пролунав її зляканий голос.
   - Що трапилося, Галю?
   Дiвчина мовчки дивилася на свою лiву ногу. Бiля колiна на нiй сидiла дивна незграбна iстота. Вона була кругла, наче булька, але темно-червоного, навiть вишневого кольору, що рiзко вирiзнявся на синiй тканинi її шаровар. Iстота сидiла нерухомо, її короткi товстi лапи вп'ялися в тканину.
   - Струсонiть ногою, Галю, звалиться! - крикнув Сокiл, пiдбiгаючи до неї.
   Нi, це не допомогло: огидна iстота цупко трималася на нозi. Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтiвку, i спробував зiштовхнути неприємного гостя з ноги. З цього також нiчого не вийшло. Але Ван Лун за цей час устиг роздивитися шестиногого незнайомця.
   - Вважаю, це клiщ,- спокiйно промовив вiн. - Насмоктався кровi, дуже роздувся. Галю, прошу, не хвилюйтеся. Зараз усе зроблю.
   Шомполом вiн пiдчепив i вiдiрвав вiд тканини шаровар одну лапу клiща, потiм другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. Нарештi, клiщ упав на пiдлогу, безпорадно перебираючи в повiтрi лапами. Блiда, наче крейда, Галя нервово i злякано терла ногу обома руками: як же вона не почула, коли клiщ почав кусати її?..
   Ван Лун вмiлими спритними рухами закотив шаровари на лiвiй нозi дiвчини. Ось вона, малесенька ранка бiля колiна! Звiдси клiщ смоктав кров.
   - I ви не вiдчували нiчого, Галю? - здивовано спитав Микола Петрович.
   Галя сердито трусонула головою: коли б то вона вiдчувала!
   - Немає нiчого дивного, - заспокiйливо промовив Сокiл. Вiн уже взяв з аптечки дезинфiкуючу рiдину i обмивав нею ранку на нозi Галi. - Цiлком можливо, що ця порода клiщiв насамперед випускає якийсь сiк, видiлення своїх залоз. Такий сiк анестезує тiло в мiсцi укусу, робить його нечутливим до болю. Свого роду пристосування органiзму...
   Вiн говорив веселим, життєрадiсним тоном, мабуть, бажаючи заспокоїти Галю, вiдвернути увагу дiвчини, яка дуже розхвилювалася. Галина розумiла це: звичайно, Вадим Сергiйович дуже дбайливий i милий!
   - Я i потiм також не помiтила б, - сказала вона збентежено, - коли б не затерпла нога. От тодi я й звернула увагу... А вiн не отруйний, цей клiщ?
   - Нi, нi, що ви! - заспокоював її Сокiл, залiплюючи ранку пластирем. От i все, для хвилювання вже немає причин. Звичайно, клiщ не отруйний. Згадується менi, в природi взагалi не iснує отруйних клiщiв... на Землi, я маю на увазi. Але й тут, мабуть, також немає. А от як ця погань з'явилася тут в каютi? Адже не з Землi ми його привезли?
   - Можливо, пробрався крiзь люк, коли ми з Ваном виходили чи поверталися, - висловив припущення Риндiн.
   - Хм... трудно уявити собi, адже клiщi дуже малорухливi iстоти, заперечив Сокiл. - Ну, Галиночко, розвеселiться, люба! Зрозумiйте, нiчого особливого по сутi не сталося. Трохи вкусив вас клiщ. Ван зняв його. Ранку промито, залiплено. I все, бiльше нема чого думати. У життi й не таке трапляється. Навiщо звертати увагу на такi дрiбницi? Та я на вашому мiсцi вже забув би про все. Подумаєш, вкусив якийсь мiзерний клiщ! Дрiбниця!
   - Дозволю собi зауважити: ще одна така дрiбниця сидить на вашiй власнiй нозi, Вадиме, - пролунав незворушний голос Ван Луна, який спокiйно закурював свою улюблену люльку, тепер уже без сторонньої допомоги.
   - Де? Де? От мерзота! - аж пiдскочив стривожений Сокiл. Вiн люто вдарив себе рукою по нозi. Обличчя його перекосилося вiд гримаси огиди. З-пiд руки бризнула кров. Рiзкий удар роздавив клiща, який сидiв на нозi. Вадим заметушився: - Де дезинфекцiя? Куди я поставив пляшку? Мерщiй треба промити! Чорти ж його знають, що то за клiщi... насправдi, як неприємно, бридко...
   - Гадаю, не варт звертати увагу, друже, - попихкуючи люлькою, так само спокiйно говорив Ван Лун, явно копiюючи попередню мову Сокола, звернену до Галi. - Трохи вкусив вас клiщ, трохи ви вбили його. Дрiбницi. Зовсiм, гм, дурниця, чи не так?
   Сокiл сердито поглянув на Ван Луна, проте змовчав. Зате Галя смiялася на весь голос. Вона розумiла чудово, що не має права смiятися, адже Вадим Сергiйович говорив тодi все це, щоб заспокоїти її, пiдбадьорити... Але вже надто смiшно вiн одразу змiнився, коли дiло торкнулося його самого. А тут iще Ван Лун глузує з таким страшенно серйозним виглядом... I ось веде ще й далi, хоча б на хвилинку посмiхнувся: як вiн може так - жартувати i оком не моргнути!
   - Клiщ не дуже юрська iстота нiбито. Нiчого, ще побачимо багато. Будемо вивчати. Два дослiди є: Галя i Вадим. Цiлком добре, можна перевiряти враження, чи не так, Вадиме? Проте вважаю, клiщi не самi залiзли до нас, Миколо Петровичу, - звернувся Ван Лун до Риндiна. - Скорiше, ми принесли їх сюди. Зараз перевiримо.
   Уважний огляд скафандрiв довiв, що Ван Лун мав рацiю. На одному скафандрi, причаївшися, сидiло три клiщi, на другому - один. Вони неспокiйно ворушилися, сухi i плескатi, чуючи запахи живих iстот, кров'ю яких могли заспокоїти голод. Всi непроханi гостi були зараз же знищенi.
   Злива за iлюмiнатором вщухала. Але про вихiд з астроплана годi було й думати. Бурхливi водоспади все ще линули по схилах мiжгiр'я, хоча й не так нестримно, як ранiше. Рiчка, що створилася внизу, навпаки, помiтно збiльшувалася, її потоки перекочували важке камiння i кружляли його у коловоротах. Микола Петрович вiдiйшов од iлюмiнатора, пощипуючи борiдку, що завжди говорило про його стурбованiсть.
   - Слухайте, друзi мої, - сказав вiн, звертаючись до всiх разом. - Нам слiд обмiркувати, як поводитися далi. Якi першочерговi завдання стоять перед нами? Насамперед, треба встановити: чи зможемо ми якимсь чином витягти звiдси наш астроплан? Ми знаємо вже, що вiн лежить мiнi скелями. Умови для зворотного старту майже неможливi. Але як мiцно тримають його скелi? Чи не зможе потiк води, скажiмо, вiд такої зливи, визволити його? Ясна рiч, якщо ми перед тим вживемо певних допомiжних заходiв... Це перше завдання, яке пiдлягає вивченню i розв'язанню, тим бiльше, що заливнi дощi тут вiдбуваються, очевидно, нерiдко. Друге завдання - вивчити найближчий до нас район Венери, його геологiчнi особливостi, його рослинний i тваринний свiт. Я вирiшив зробити ось як. Щойно зiйде вода, Вадим i Ван Лун вийдуть... так, так, i ви, Галю, можете вирушати з ними, - поквапливо додав Риндiн, помiтивши, як стрепенулася засмучена дiвчина. - Ви оглянете астроплан, вивчите, як саме вiн лежить. Потiм, якщо залишиться час, Вадим накреслить геологiчну схему мiжгiр'я. З цього ми й почнемо. Це буде першою нашою серйозною розвiдкою, чи не так?
   - Можна збиратися, Миколо Петровичу? - запитала Галя. Вона вже горiла вiд нетерпiння. Риндiн мимоволi розсмiявся:
   - Нi, Галю, на жаль, доведеться трохи зачекати, не поспiшайте. Я бачу, ви ладнi вибiгти просто пiд зливу? Така прогулянка не дасть потрiбних нам наслiдкiв.
   - Та ж злива вже вщухла, Миколо Петровичу, - упиралася Галя, якiй таки й справдi дуже хотiлося вийти якнайшвидше.
   - Навiть тодi, коли вона зовсiм вщухне, коли зiйде вся цiлком вода з мiжгiр'я, i тодi треба буде спочатку придивитися. Адже ми ще не знаємо й приблизно, яка тривалiсть дня на Венерi. Чи ви бажаєте вирушити в подорож, так би мовити, проти ночi, прямо на побачення з нашим нiчним вiдвiдувачем?
   Певна рiч, Микола Петрович мав рацiю. I дощ ще не припинився, i вода ще сходитиме довго, i, можливо, вже наближається вечiр, таємнича нiч Венери з її неприродним для людей Землi фiолетуватим присмерком. Нiч Венери з блукаючими серед примхливих жовтогарячих i червоних рослин дивними i страшними потворними тваринами... брр, i згадувати про них неприємно!
   Галя Рижко мовчки зiтхнула. Доводиться чекати!
   Роздiл третiй,
   який описує подорож Вадима Сокола, Галi
   Рижко i Ван Луна по нетрях Венери,
   знайомство мандрiвникiв з химерним
   рослинним свiтом планети i закiнчується
   тривожними сигналами, якi подає академiк
   Риндiн, що залишався в астропланi.