Владко Владимир Николаевич. Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

   - Микола Петрович дуже втомлений. Розумiєте? Вiн опритомнiє, - треба тодi говорити добре, весело. Нiби нiчого не сталося, запам'ятайте, прошу.
   Так говорив Ван Лун ще тодi, коли енергiйно розтирав нерухоме тiло Миколи Петровича, в якому стали помiтнi першi слабкi ознаки життя. Галя пам'ятала тремтячi руки Вадима Сергiйовича, який подавав подушки з киснем i скеровував цiвку животворного газу до напiввiдкритих закипiлих губ Риндiна. Тiльки зрiдка Ван Лун промовляв крiзь зуби:
   - Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба мiцнiше. Бiльше кисню!
   А коли Вадим Сергiйович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:
   - Треба було одразу зрозумiти. Просив вас не виходити назовнi без пiстолета чи гвинтiвки?.. Бiльше кисню!
   I Сокiл, бiдолашний, нiчого не вiдповiдав, а тiльки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав вiд нього Ван Лун. Галi було дуже шкода Вадима Сергiйовича, шкода любого Миколу Петровича - i, звичайно, Ван Лун мав рацiю, йому нiчого не можна заперечити...
   Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, - так здавалося Галi. Одна подушка з киснем замiняла iншу, Ван Лун розмiреними рухами пiдiймав i опускав безживнi руки Риндiна, зрiдка долонею струшуючи пiт з свого чола. Всi мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посинiле блiде обличчя Миколи Петровича. I навiть власний гострий бiль у стегнi вiдчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її бiль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!
   Галя пам'ятала ще, як раптом їй довелося напружити всi сили, щоб стримати судорожне здригання губiв i не дати ринути потоковi шалених слiз... Зате потiм! Як невтримно хотiлося дiвчинi стрибати, танцювати й спiвати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловiсна синява, коли вперше знову поворушилися його напiввiдкритi губи, ледве помiтно затремтiли повiки... Микола Петрович оживає, вiн житиме, житиме!
   I нарештi - радiсна мить, коли Ван Лун полегшено зiтхнув i коротко розпорядився:
   - Досить кисню! Вистачить!
   Вони напружено чекали кiлька хвилин. I от Микола Петрович вiдкрив очi i заговорив! Вiн запитує, вiн говорить не про себе, а про неї, про Галю! I знову сльози готовi були ринути з очей дiвчини: вона завдала стiльки тривоги i смути Миколi Петровичу, золотому, надзвичайному Миколi Петровичу!
   На змарнiлому обличчi Риндiна грала щаслива стомлена посмiшка. Все було гаразд! Всi живi, здоровi, всi знов зiбралися тут, у центральнiй каютi астроплана. I головне - дiвчину врятовано...
   - Ага, Ван. - сказав вiн раптом, наче згадавши, - чи знаєте ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я можу тiльки самого себе: не треба було рискувати i лишатися довго поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обiйшлося...
   Ван Лун через силу стримав посмiшку. "Майже задихнувся"! I це говорить людина, якiй мало не годину робили штучне дихання! Проте хай Риндiн гадає зараз, що в нього була тiльки коротка непритомнiсть.
   - Зате тепер, зауважу, все йде прекрасно, Миколо Петровичу, - озвався вiн безтурботно. I спинився, замислившись: про що б це поговорити з Риндiним, що не хвилювало б його, а навпаки, вiдвернуло, примусило забути про пережитi небезпеки ?
   Ван Лун неуважливим жестом вийняв з кишенi свою улюблену коротеньку люльку, набив її тютюном i закурив. Дим здався йому зараз надзвичайно смачним i приємним. Втiм, чого ж тут дивуватися: адже ж вiн дуже давно не курив. Спочатку було взагалi не до курiння, коли зникла Галя; потiм подорож в надра Венери, пригоди в примарному свiтлi тих загадкових, сяючих блакитнуватим свiтлом камiнцiв... Ага, ось вона, тема для розмови з Миколою Петровичем! Напевно, вона його зацiкавить.
   - Миколо Петровичу, - почав Ван Лун, з насолодою випускаючи клуби ароматного диму, - є одна пригода. Хотiв би розповiсти, якщо дозволите. Не знаю тiльки: думаю, чи не: втомлю вас? I ще: навiщо це я закурив? Адже ж...
   - Нi, нi, Ван, курiть, будь ласка. Менi навiть приємно вiдчувати запах вашого тютюну, вiн такий ароматний. - Микола Петрович знову посмiхнувся: справдi, в нього зараз напрочуд добрий настрiй, якщо не зважати на втому. А Ван все ж таки гасить люльку, боїться пошкодити йому... - Ну, якщо не хочете курити, тодi розповiдайте, що там у вас за пригода? Я охоче послухаю.
   - Хотiв би знати вашу думку, Миколо Петровичу, - почав Ван Лун, ховаючи люльку. - У надрах, у печерi виявилося зовсiм не темно. Там своє освiтлення, не жартую. - Вiн iз задоволенням помiтив вираз великої зацiкавленостi, що враз з'явився на обличчi Риндiна. - У стiнах, у склепiннi печери - всюди маленькi камiнцi. I вони свiтяться. Гадав ранiше, на пiвднi Китаю найяскравiшi свiтляки. Нi, це камiння яскравiше. Можна добре бачити, коли воно свiтиться.
   - Флуоресценцiя, - вставив Риндiн. - Таке явище вiдоме й на Землi.
   - Не думаю, Миколо Петровичу, - вiв далi Ван Лун. - Спочатку теж так вирiшив. Втiм, Галя помiтила iнше...
   - Знову Галина Рижко робить вiдкриття, - весело озвався Риндiн. Йому схотiлося побачити, як дiвчина бентежиться, - i дiйсно, Галя враз почервонiла, густо залилася рум'янцем.
   - Вважаю, правда, вiдкриття, - серйозно пiдтвердив Ван Лун, примусивши цим Риндiна знову увалено прислухатися. - Камiння це дуже чутливе.
   - Що ви хочете сказати, Ван? Як це - чутливе камiння? - вже зовсiм здивовано спитав Риндiн. - Ви чуєте, Вадиме? Це щось цiлком нове в галузi мiнералогiї!
   - Не розумiю, - вставив свою першу реплiку в розмову Сокiл, який до того мовчав. - Мабуть, Ван пояснить, що саме вiн має на увазi?
   - Зараз поясню, - незворушно вiв далi Ван Лун. - Камiнцi весь час трохи свiтяться...
   - Флуоресцiюють, - повторив Риндiн.
   - Гаразд, хай флуоресцiюють. Але коли ми говорили, камiнцi чули. Одразу яскравiшали. Спалахували, так скажу.
   - Камiння, що чує? - недовiрливо посмiхнувся Сокiл. Галя ображено поглянула на нього, але промовчала: хай говорить Ван Лун!
   - Так, пiдкреслюю, чує. Тiльки не голос, а радiохвилi, - пояснив так само спокiйно Ван Лун.
   - Ви забули, Вадиме, що вони обидва були в скафандрах, - додав Риндiн. - Отож, в печерi голосiв не було чути, а випромiнювалися радiохвилi.
   Тепер промовчав Сокiл.
   - Коли ми розмовляли, - розповiдав далi Ван Лун, - тодi камiнцi свiтилися яскраво. Уздовж печери йшли свiтлi хвилi. Ми говоримо - камiння свiтиться. Ми мовчимо - воно трошки мерехтить, наче свiтляки. Не можна зрозумiти. Навiть Галя не пояснила, що це таке, - закiнчив вiн як звичайно жартом.
   - Правда, Миколо Петровичу, все було саме так! - пiдтвердила Галя. - Ще одна загадка Венери, як ви кажете.
   Риндiн з цiкавiстю дивився на неї i на Ван Луна. Втiм, не менше був зацiкавлений i Вадим Сокiл: подiбних явищ земна мiнералогiя дiйсно не знала!
   - Ви кажете - яскравiше свiтилися пiд час розмови? - в роздумi перепитав Риндiн. - Так, це явище дуже незвичайне. Отже...
   Вiн замислився. Камiнцi свiтилися iнтенсивнiше тодi, коли Ван Лун i Галя розмовляли. Отож, камiнцi реагували на радiовипромiнювання, на радiохвилi. Проте потужнiсть радiохвилi не залежить вiд того, чи несе вона на собi модуляцiю, чи нi. Значить, справа не в потужностi. Так, так... Що не тодi? Передавачi в скафандрах, та й переносний також, ультракороткохвильовi, вони дiють на частотнiй модуляцiї. Передаючи звуки, цi передавачi весь час змiнюють частоту коливань. Висновок один: загадковi камiнцi реагують на ту чи iншу частоту коливань... навiть, правильнiше сказати, на змiну частот. Саме так: вони реагують активним свiтловим випромiнюванням на швидку змiну частот. Гм! Це щось цiлком нове. Радiоактивнiсть? Нi, треба ще помiркувати...
   Риндiн неуважно обвiв поглядом каюту. Ага, а чому це Галя весь час лежить у гамаку? Неймовiрно: при її експансивностi - вона жодного разу не встала. Що це може означати? Чи не занедужала дiвчина внаслiдок своєї подорожi в надрах Венери? Та й вигляд у неї якийсь кволий, незвичний.
   - Галю, в чому рiч? Чого ви весь час лежите? Захворiли, чи що? спiвчутливо звернувся до неї Микола Петрович.
   Ван Лун стривожено глянув на Галю, на Риндiна: ну от, i не вийшла спокiйна бесiда! Микола Петрович не заспокоїться, доки не довiдається про все. А тодi напевно буде хвилюватися. Що сказати йому? Втiм, Галя заговорила сама. Нiчого, вона дасть собi раду!
   - Трошки болить бiк, - сказала вона найбезтурботнiшим тоном, нiби про щось не варте уваги, - не знаю, з якої причини. Шкiра припухла i почервонiла, тiльки й усього. Не турбуйтеся, це дрiбницi,- додала вона самовiддано: адже ж вся верхня частина лiвої ноги горiла в неї наче у вогнi.
   - Нi, ви скажiть точнiше, - наполягав Микола Петрович. - Ви, мабуть, забилися пiд час падiння?
   Ван Лун вирiшив втрутитися:
   - Вважаю, не те, Миколо Петровичу, - сказав вiн. - Тодi був би, скажу, синець або ушиб. Гадаю, це iнше. Галю вкусив клiщ, пам'ятаєте? Може, вiн був отруйний. Тепер отрута вiд укусу розiйшлася по нозi. Яка ваша думка?
   Не вiдповiдаючи йому, Риндiн перевiв погляд на Сокола.
   - А як у вас, Вадиме? - спитав вiн. - Адже ж вас також укусив клiщ. Як ви себе почуваєте? Чи є симптоми, схожi з тим, що вiдбувається з Галею?
   - Нi, Миколо Петровичу, - вiдповiв Сокiл. - Нiчого схожого. Спочатку мiсце укусу свербiло. А тепер я й думати про це кинув. Тут щось iнше, менi здається.
   - Ви помиляєтесь, - серйозно звернувся Микола Петрович до Ван Луна, який, вагаючись, розвiв руками. - Клiщ тут нi до чого. Дивно, в чому ж тодi справа? Галю, - звернувся вiн до дiвчини, - iдiть-но сюди. Молодi люди, ви можете зайнятися чимось, поки ми з Галею побесiдуємо. Зрозумiло? Прошу вас пройти до навiгаторської рубки, наприклад, i зачинити за собою дверi. Подiлитися там враженнями про вашi пригоди. А ми з Галею займемося тут однiєю справою.
   Коли Сокiл i Ван Лун вийшли, Риндiн лагiдно, проте наполегливо сказав:
   - Згадаймо, Галиночко, старий звичай. Вiн стосується, правда, морських кораблiв, але ж i ми з вами - на кораблi? I на кораблi такого далекого плавання, яке й не снилося звичайним морякам, чи не так? Ви, напевно, пам'ятаєте, що капiтан корабля в разi потреби завжди виконує обов'язки лiкаря. Ану, покажiть каштановi мiжпланетного корабля, що i де саме у вас болить?
   Галя з трудом вилiзла з гамака i, шкутильгаючи, наблизилася до Риндiна. Вона насилу стримувала себе, щоб не застогнати: гострий бiль у нозi розтiкався ширше й ширше, наче шкiру обпалювало розпечене вугiлля.
   Риндiн уважно й зосереджено оглянув її ногу. Справдi, шкiра припухла i багрово почервонiла. Але, крiм тiєї припухлостi i почервонiння, не можна було встановити нiчого.
   - Болить лише зовнi, Миколо Петровичу, - поскаржилася Галя. - Всерединi я не вiдчуваю нiякого болю.
   - Так, нагадує свiжий опiк. I чималий, - похитав занепокоєно головою академiк. - Чи добре ви пам'ятаєте, друже мiй, що не забилися, падаючи? Особливо - цим мiсцем ноги?
   - Не забилася, Миколо Петровичу, дуже добре пам'ятаю.
   - А куди вкусив вас клiщ?
   - Ось, - указала Галя.
   На мiсцi укусу бiля колiна лишалася тiльки маленька червона крапка з затвердiлим струпиком. Не можна було й думати про зв'язок цiєї крихiтної невинної крапки з великим червоним опухом, розташованим значно вище на нозi, з зовнiшнього її боку. Що то за дивне запалення - i таке сильне ?
   - Ван! - покликав Риндiн, коли Галя одяглася i, припадаючи на лiву ногу, добралася до свого гамака. - Iдiть-но сюди!
   - Слухаю, Миколо Петровичу, - вiдгукнувся Ван Лун, входячи до каюти.
   - Може, Галя забула? Скажiть, чи не пам'ятаєте ви якогось удару, який вона, можливо, зазнала там, у печерi?
   - Нi, Миколо Петровичу. - Ван Лун бачив, який стурбований Риндiн, i це було йому дуже не до вподоби: академiковi потрiбний зараз цiлковитий спокiй. Тому вiн вирiшив ще раз спробувати вiдвернути його увагу: - Галя, взагалi, пiдкреслюю, поводилася надзвичайно. Дуже мужня дiвчина. Таких бачив рiдко. Може бути справжнiм вiдважним мандрiвником. Навiть, скажу, дослiдником.
   - Товаришу Ван, не треба, - знiяковiла Галя.
   - Чому не треба? Дуже треба, - впевнено вiдповiв той. - Вона, Миколо Петровичу, поводилася як справжнiй вчений. Небезпечно, страшно, а Галя тим часом зiбрала для вас принаймнi з десяток тих свiтних камiнцiв. Принесла сюди. Коли йшли назад, шкутильгала, було їй важко. Втiм, не кинула камiнцi, а донесла. Хотiла показати вам. Казала, буде iнтересно вам i Вадимовi.
   - Ну й дiвчина, - вражено обiзвався Риндiн, - прямо герой! Це тi самi камiнцi, чутливi, Ван, як ви кажете?
   - От-от! Гадаю, Галя вважає, що зробила нове вiдкриття. Тому й хотiла продемонструвати вам одразу. Що ж, може, й справдi вiдкриття. Камiнцi, на мою думку, дуже дивнi. Зараз покажу вам. Вадиме, iдiть сюди й ви, прошу.
   Втiм, Сокiл був уже тут. Його як геолога i мiнералога й справдi дуже цiкавили загадковi камiнцi. Але Риндiн цього разу реагував зовсiм не так, як бажано було Ван Луну. Вiн запитливо подивився на Галю i коротко спитав:
   - Ви несли тi камiнцi з собою в сумцi?
   - Так, Миколо Петровичу.
   - I сумка, як звичайно, висiла на лiвому боцi?
   - Так.
   Риндiн повiльно пiдвiвся, сiв, важко спираючись на руки. Обличчя його було дуже серйозним i стурбованим, Коли вiн заговорив:
   - Галиночко, друже мiй, ось i розв'язання справи з вашою загадковою хворобою. Ваш бiль є наслiдком опiку вiд радiоактивної речовини. Очевидно, камiнцi, принесенi вами, дуже радiоактивнi. Перебуваючи довгий час у сумцi, пiдвiшенiй бiля стегна, вони обпекли ногу. Будемо сподiватися, що це тiльки поверхнева реакцiя...
   Ван Лун тихо присвиснув: он як обертається справа! Галя здивовано поглядала на Миколу Петровича, який продовжував:
   - I справдi, за зовнiшнiм виглядом це нагадує такi опiки. Добре принаймнi, що камiнцi опинилися ближче всього до ноги, а не до грудей або живота, де багато внутрiшнiх органiв. Камiння безумовно радiоактивне! I якось по-особливому радiоактивне, якщо iнтенсивно реагує на змiну частот радiоколивань. А воно ж саме так, коли вiрно те, що ви розповiдали про нього, Ван.
   Ван Лун знизав плечима: адже ж вiн просто розповiв те, що бачив на власнi очi.
   I саме цiєї хвилини пролунав незвично напружений, схвильований голос Вадима Сокола:
   - Миколо Петровичу, невже це може бути... та нi, я не можу повiрити! I все ж таки...
   - Що ви хочете сказати, Вадиме? - здивовано спитав Риндiн.
   - Я боюся навiть припустити, Миколо Петровичу... все це так неймовiрно! Але разом з тим... а що, коли це - iнфрарадiй?
   Галина Рижко нiчого не розумiла. Iнфрарадiй? А що це таке? Проте вона бачила, як Риндiн вiдкинувся назад, вражений тим, що сказав Вадим Сергiйович, як Ван Лун вийняв з рота свою люльку i з цiкавiстю дивився на геолога. Обидва вони були явно враженi, але зовсiм не так, як Галя. Якщо дiвчину дивувало те, що Сокiл так схвильовано заговорив раптом про якийсь невiдомий iнфрарадiй, про який вона нiколи нiчого не чула, то Риндiн i Ван Лун, здавалося, зосереджено зважували, в якiй мiрi Сокiл мiг мати рацiю. Очевидно, мова йшла про щось, хоча й суперечливе, але цiлком зрозумiле i добре вiдоме обом. Страшенно погано вiдчувати, що ти знаєш значно менше вiд iнших!..
   А Вадим Сокiл так само збуджено, як i ранiше, доводив:
   - Справдi, Миколо Петровичу, з якої речi вперто сумнiватися в iснуваннi сто двадцятого, коли вважати реальним iснування сто одинадцятого? А сто одинадцятий iснує ж, i ми незабаром вiдшукаємо його тут, на Венерi, я певен цього! Адже ж усi данi говорять про це - i навiть першi зразки порiд-супутникiв пiдтверджують, що ультразолото близько. Ви самi бачили тi зразки, я показував вам. Чому ж не бути сто двадцятому?
   - Ви не лише зараз, а й ранiше завжди були палким прихильником цiєї гiпотези, - вставив Риндiн. - Пам'ятаєте, Ван, дебати на президiї хiмiчного товариства?
   Ван Лун мовчки кивнув головою.
   - Це не гiпотеза, - запротестував Сокiл з ще бiльшою запальнiстю, - а цiлком обгрунтована iдея. В усякому разi, не менш обгрунтована, нiж була свого часу теорiя iснування ультразолота. А зараз, Миколо Петровичу, прийшов час, коли й теоретизувати нема чого. Треба просто як слiд перевiрити з допомогою точного аналiзу. Адже ж ви самi погоджуєтеся, що жоден мiнерал, жоден елемент на Землi - природний чи штучний - не має таких властивостей активiзацiї, як цi зразки, принесенi Галею?
   - Так, - задумливо погодився Риндiн, - явище цiлком незвичайне... Що ж, давайте перевiримо, як ви гадаєте, Ван? Хтозна, можливо, ми привеземо на Землю в подарунок нашiй Батькiвщинi i те, чого там зовсiм не чекають. Певна рiч, це було б надзвичайно! Рушайте до лабораторiї. Вадиме, перевiрте. Де ж вашi камiнцi, Галю?
   Галя хотiла пiдвестися, щоб подати Риндiну свою сумку, яка лежала в кутку каюти, проте Ван Лун випередив її.
   - Лежiть, дiвчино, буду ходити за вами, - сказав вiн, прямуючи до сумки. - Ось, Миколо Петровичу, ось вони.
   На його долонi лежали невеличкi зеленувато-сiрi камiнцi неправильної форми, схожi, як з прикрiстю подумала Галя, всього лише на маленькi картоплинки. I нiчого надзвичайного, нiчого вражаючого не було в їх виглядi. Чому ж навколо тих камiнцiв стiльки хвилювання?
   Дивно, але й сам Микола Петрович помiтно хвилювався. Вiн розглядав камiнцi, повертав то одним, то другим боком.
   - I вага досить солiдна, - промовив вiн нарештi. - Так, перевiрте, Вадиме. Зробiть розрiз, проаналiзуйте. I якщо...
   Сокiл уже не слухав. Захопивши з собою кiлька камiнцiв, вiн хутко вийшов. Риндiн задумливо подивився йому вслiд i потiм повернувся до Галi, яка все ще нiчого не розумiла:
   - Якщо це так, якщо Вадим має рацiю... Галю, це буде виключним за важливiстю вiдкриттям у науцi! I честь того вiдкриття за правом належатиме вам, мила дiвчинко. Та не бентежтеся ви, адже ж це саме так. Адже ж не хтось iнший, а саме ви знайшли в надрах Венери цей мiнерал.
   - Ми разом з товаришем Ваном, - сконфужено вiдповiла Галя: вона нiяк не наважувалася думати, що Микола Петрович говорить серйозно.
   - О нi, - рiшуче спростував її слова Ван Лун, - вiдкриття зроблене нею самою, Миколо Петровичу, свiдчу найурочистiше! Я тiльки потiм помiтив. Iнфрарадiй на Венерi - вiдкриття Галини Рижко. Дуже-дуже здорово!
   - Миколо Петровичу, а що таке iнфрарадiй? - боязко спитала Галя. - Ви всi розмовляєте про нього, а я нiчого не розумiю, - додала вона, червонiючи.
   - Це дуже цiкаво! - розсмiявся Риндiн. - А й справдi, оригiнальна картина, Ван. Дiвчина зробила, може статися, найважливiше вiдкриття i не знає, в чому справа. Що ж, доведеться вам пояснити. Понудьгуйте трохи, Ван, або займiться чимсь поки що: адже для вас у моїй розповiдi не буде нiчого нового, чи не правда? Ага, ось що. Покопайтеся краще в нашому радiопередавачi, може, пошкодження в ньому i не такi вже складнi. I перевiрте, чи не вiдзначив автомат яких-небудь iмпульсiв з Землi. Тепер, коли в нас дiє зонд-антена, можна сподiватися, що зв'язок з Землею поновиться.
   - Єсть, Миколо Петровичу, - озвався Ван Лун i вирушив до навiгаторської рубки.
   - Отже, що таке iнфрарадiй, Галю? - Риндiн влаштувався зручнiше в гамаку. - Щоб вiдповiсти на ваше запитання, треба пригадати таблицю елементiв Менделєєва. Як ви, пам'ятаєте її?
   - Звичайно, Миколо Петровичу! I навiть можу, заплющивши очi, побачити перед собою всi її рядки, - переконано вiдповiла Галя.
   - Чудово. Ви знаєте, що ми прагнемо вiдшукати на Венерi ультразолото. А як ми дiйшли до самої думки про його iснування взагалi? Це ви знаєте?
   - Продовжили перiодичну систему Менделєєва i вирiшили, що в другiй половинi сьомого перiоду мусить бути елемент номер сто одинадцять, який повторить властивостi золота, - без запинки вiдповiла Галина Рижко.
   - Прекрасно пам'ятаєте, дiвчино! Так-от, коли спектральний аналiз допомiг нам встановити, що ультразолото дiйсно iснує, наприклад на Сонцi, деякi вченi, пiдбадьоренi таким пiдтвердженням їх теорiї, висунули ще одну, навiть смiливiшу гiпотезу. До речi, палким її захисником був наш Вадим Сергiйович, - додав Риндiн, посмiхаючись. - Тому вiн так пристрастно i доводив нам зараз, що ви знайшли саме iнфрарадiй... Так, отже, в чому тут рiч? Як би це розповiсти вам коротше, але так, щоб ви все зрозумiли?
   Риндiн на мить задумався, потiм ляснув пальцями i заговорив далi:
   - От, насамперед - взагалi про енергiю, люба моя Галю. Людство витрачає величезну кiлькiсть енергiї - i вченi давно вже замислювалися над загрозою її недостачi. Вугiлля, нафта, торф та iншi види палива - все це конденсована енергiя, яку ми безжалiсно витрачаємо сторiччями. Правда, ми дедалi бiльше користуємося й iншими видами енергiї, одержуваної не вiд горiння. Ви, певна рiч, знаєте про бiле вугiлля - енергiю води, блакитне вугiлля - енергiю вiтру, жовте вугiлля - енергiю сонячного промiння. А протягом останнiх десятирiч людство навчилося широко вживати атомну енергiю, яка покiрно працює на нас у котлах атомних електричних станцiй та iнших промислових установок. I все ж таки - вченi продовжують думати про новi й новi джерела енергiї.
   - Наче мало їм атомної енергiї, - заперечила Галя. - Адже ж це така мiць, така мiць!
   - Звичайно, атомна енергiя дала i ще дасть людству дуже багато. Недаремно нашу епоху називають вiком атомної енергiї, - погодився Риндiн. Але доводиться визнати, що i атомна енергiя має свої недолiки. Енергiя урану i плутонiю, яку ми використовуємо в нашому народному господарствi, не кажучи вже про енергiю термоядерних реакцiй,- потребує великих i складних промислових влаштувань, в яких ми розщеплюємо атомнi ядра або створюємо новi. Мiж тим - як надзвичайно зручно було б використовувати енергiю якогось радiоактивного елемента, що сам, без нашого втручання, постiйно випромiнює її! Ну от, скажiмо, коли б ми навчилися користуватися з енергiї чудесного елемента радiю. Якщо зiбрати все випромiнювання, яке дає безперервно радiй, то вийде, що один - тiльки один! - грам радiю випромiнює за 6 дiб тепло, достатнє для того, щоб скип'ятити склянку води. Всього один грам радiю, Галю! I отак, безперестанно розпадаючись, наш грам радiю буде випромiнювати з себе енергiю понад 16 тисяч рокiв, доки не залишиться вiд нього мiзерна порошинка, менше однiєї тисячної частки. За цей час наш грам радiю вилучить iз себе 2,8 мiльярда малих калорiй, якщо всю його енергiю перевести на тепло. Це стiльки ж тепла, скiльки дають при спалюваннi 425 кiлограмiв найкращого кам'яного вугiлля. Ось що таке радiй, Галю, i прихована в ньому енергiя!
   Галя кивнула головою: це вона знала, хоча й не так точно.
   - Проте ви знаєте також, що радiй розкладається надзвичайно повiльно, i наука не знає засобiв прискорити такий розпад, - продовжував академiк Риндiн. - I тому ми не можемо практично використати його енергiю. Наука навчилася користуватися нею тiльки для медичних потреб,- до речi, i ми маємо в астропланi маленьку пробiрку з слiдами солей радiю. I от - виникає питання: чи не може бути в природi якогось подiбного до радiю елемента, що мiг би розкладатися теж сам по собi, як радiй, проте значно швидше? А коли це можливо, то де шукати такий елемент?
   Галя слухала з цiкавiстю, яка дедалi зростала: Микола Петрович мав хист розповiдати про найскладнiшi речi надзвичайно просто, зрозумiло - i разом з тим дуже цiкаво!
   - Тут ми й наближаємося до тiєї гiпотези, пристрасним захисником якої є наш друг Вадим, - говорив Риндiн. - Вiн i його однодумцi з Всесоюзного хiмiчного товариства мiркували так. Якщо ми припустили iснування елемента номер сто одинадцять, ультразолота, розширивши для цього перiодичну таблицю елементiв Менделєєва, а експерименти i спектральний аналiз довели правильнiсть такого припущення, - то чому не пiти ще далi? Чому не розширити таблицю Менделєєва за межi iснуючого сьомого ряду i не припустити iснування восьмого перiоду, пiдкореного тим самим законам, якi дiють у вже вiдомих нам семи перiодах? Треба визнати, що ця гiпотеза, хоч i дуже смiлива, не така вже неймовiрна - особливо пiсля того, як дослiднi данi пiдтвердили iснування гiпотетичного закiнчення сьомого перiоду з його ультразолотом... Все розумiєте, Галю?
   - Так, Миколо Петровичу, - пiдтвердила дiвчина, не зводячи захоплених очей з Риндiна. Проте вона була захоплена, якщо сказати правду, ще й iншим. Перед нею в новому свiтлi вималювався Вадим Сергiйович Сокiл - смiливий вчений, який, не боячись сперечань з противниками, висував свої науковi гiпотези i наполегливо захищав їх. Для цього, мабуть, треба страшенно багато знати i розумiти все-все, не так, як розумiє зараз Галя, саму тiльки верхiвочку, та й то лише пiсля того, як Микола Петрович докладно з'ясував їй все... а треба знати все чисто, вiд початку й до кiнця - i вмiти самiй придумувати новi теорiї... Нi, Галина Рижко обов'язково мусить стати такою самою вченою, щоб i вона могла не тiльки випадково щось збагнути, а крок за кроком, обгрунтовано i розумно вiдкривати нове в науцi, доводити свою правоту i свої гiпотези.
   - Миколо Петровичу, - спитала вона, - а з Вадимом Сергiйовичем iншi вченi не погоджувалися, сперечались?
   - Ого, будьте певнi, суперечок було вдосталь, - посмiхнувся Риндiн. Новi теорiї i гiпотези завжди викликають опiр тих, хто звик iти уторованими стежками, це загальновiдомо, люба моя дiвчинко, хоча й досить сумно. Але Вадим, як ви знаєте, має досить твердий характер i переконання, вiн легко не здається, - за що я його, до речi, особливо люблю. I вiн наполегливо доводив, що восьмий перiод таблицi Менделєєва можливий, що не слiд спинятися на пiвдорозi, а треба смiливо просувати науку далi й далi. За його гiпотезою виходило, що коли припустити iснування восьмого перiоду таблицi Менделєєва, то iснуючий в ньому елемент номер сто двадцять може повторити властивостi вже вiдомого нам радiю, виявитися найближчим його родичем, проте вже iз значно яскравiше виявленими особливостями радiоактивностi. Такий новий уявлюваний елемент Вадим i його однодумцi умовно назвали iнфрарадiєм. I твердили, що цей ще не вiдкритий елемент, iнфрарадiй, буде потужним джерелом енергiї. Iнфрарадiй, як припускав Вадим, буде випромiнювати енергiю в мiльйони разiв повiльнiше, нiж ядра урану чи плутонiю, якi розщеплюються в цепнiй реакцiї. Бо там ми маємо справу з вибухом, а не з розпадом, який протiкає постiйно i планомiрно. Втiм, енергiя iнфрарадiю мусить, за iдеєю Сокола, випромiнюватися в сотнi тисяч разiв активнiше, нiж енергiя знайомого нам звичайного радiю. Ви розумiєте, Галю, яким зручним i корисним джерелом енергiї мiг би бути такий елемент, як iнфрарадiй?