Страница:
— Ура-а-а! — лунає в лабораторії. А доктор Заяц біжить до відеофоиу і швидко набирає номер.
— Всесвітня Академія?.. Прошу академіка Хотенкова!
— Ну, які новини? — з'являється на екрані обличчя академіка. — 3 виразу ваших очей бачу, що непогані.
— Так. Вибух атомної бомби в Африці скерував мене на вірний шлях. Я весь час сушив собі голову, чому це мій гравіметр так сильно реагував на вибух. І ось у мене виникла думка… А втім, це занадто складна штука. Розповім пізніше.
— Ну, а результати, результати?
— Моє припущення підтвердилось.
— Я хочу бачити все на власні очі. Приїду до вас негайно.
Не минуло й півгодини, як Хотенков уже в лабораторії Заяца.
— Ну? — запитує він схвильовано, зацікавлено поглядаючи на дивовижну споруду в центрі приміщення.
Заяц замість відповіді бере гостя під руку і веде до конструкції. Очима шукає щось скляне, щоб дослід справив більше враження. Його погляд падає на радіолампу, що лежить на робочому столі. Доктор бере її, кілька секунд тримає над блискучою металевою плитою, потім випускає… і засуває руки до кишень халата.
Радіолампа висить у повітрі майже нерухомо, — в усякому разі, око навіть не помічає, що вона знижується.
Академік Хотенков стежить за цим чудом, затамувавши подих.
Доктор Заяц витягає з ящика стола ще одну металеву кульку і мовчки подає її академіку. Той зважує в руці:
— Свинець!
Заяц забирає кульку, стає на стілець біля конструкції, піднімає предмет якнайвище. Вже хоче випустити кульку з рук, але раптом йому на думку спадає щось інше:
— Прошу, дайте мені драбинку!
Драбинку принесли. Доктор Заяц залізає на її горішній щабель.
— Так… А тепер я покладу кульку в кишеню, і ми спустимось разом! — вигукує він раптом, нахиляється над металевою дошкою конструкції, пускає драбинку… і вільно пливе в повітрі, наче підвішений до невидимого балона з воднем…
— Чи ви хоч усвідомлюєте, що ваш винахід означає революцію в науці? — захоплено вигукнув Хотенков, коли Заяц опустився і став поруч нього. — Відтепер людство може передавати повідомлення з допомогою не тільки електромагнітного, а також і гравітаційного полів! А тому, що гравітація поширюється значно швидше за світло, настільки ж швидший буде й зв'язок на космічних відстанях!
— Думаю, що ви переоцінюєте моє відкриття, — збентежено захищався Заяц. — Поки що успіхи дуже скромні. Не знаю, чи вдасться взагалі поширити вплив гравітації хоч на більш-менш значну відстань…
Академік схопив Заяца за плечі:
— Принцип відкрито, шлях знайдено. Тепер від учених всього світу залежить знайти спосіб, як використати ваше відкриття практично… Дозвольте бути першим, хто має честь привітати вас від щирого серця!
І приятелі обнялися.
— Пристанемо? — урвав мовчанку Навратіл.
Літак наблизився до самого берега. Його поплавки черкнули по мілині.
— Всім надіти скафандри!
Натиснувши на кнопку, Краус опустив східці. Грубер відімкнув двері і обережно відчинив їх. Навратіл зійшов східцями і став на дно моря. Вода сягала по пояс його скафандра. Слідом за ним вийшли й інші вчені. Тільки Краус зостався в літаку, щоб не лишати його, на всякий випадок, без нагляду.
П'ятеро вчених взялись за руки і швидко пішли вперед. Серця у всіх прискорено билися, груди високо зводились.
Урочиста мить!.. Члени міжзоряної наукової експедиції вперше стали на твердий грунт незнайомої, віддаленої на мільярди кілометрів планети іншої сонячної системи!
Високо над головами п'ятьох учених замайорів під вітром прапор Всесвітньої Академії наук, і люди урочисто заспівали гімн Академії. І не біда, що їх було тільки п'ятеро. Це були представники всього людства Землі, і голос кожного з них, перетворений у електромагнітні коливання портативними радіостанціями скафандрів, летів, не знаючи перепон, над невідомим морем, над пустелями і джунглями, над всією Квартою.
— Друзі, а тепер — за діло! — сказав Навратіл, коли гімн замовк. — Найкраще буде, коли ми розподілимо завдання. Северсон і Мадараш дослідять ще раз склад повітря, а ми з Аленою вивчимо будову і хімічний склад рослин. Незабаром ми будемо повністю залежати від них, — адже не можна чекати, поки наші запаси будуть вичерпані до краю.
Вчені винесли на берег кілька чемоданів з обладнанням і нап'яли тент для захисту від спеки. Алена почала устатковувати невеличку ботанічну лабораторію, а Навратіл, озброєний сумкою, ножицями, ножем та сачком, подався на полювання. Сторожко озираючись, він перейшов піщану рівнину і зупинився біля першого куща заростей, які трохи далі переходили у прадавній ліс.
Насамперед він оглянув через збільшувальне скло дивні квіти рослин. Вони мали форму турецької чалми і висіли на тоненьких ниточках. Листки теж мали незвичайну форму, були товсті й цупкі. Їхня блакитнувато-зелена поверхня, звернена до найбільшого сонця, райдужно блищала, а ніздрювата «підкладка» нагадувала спорангії мухоморів.
Академік поклав до сумки кілька квіток та листок і обережно попрямував у хащі. Зачудовано оглядав він різноманітні низькорослі дерева з величезним лапатим листям, під яким людина могла б вільно сховатись від дощу. І це листя було на кілька сантиметрів завтовшки, а знизу мало такий покрив, як у грибів.
За хвилину сумка Навратіла наповнилась. Він вже хотів повертатись назад, коли це над головою щось задзижчало. В повітрі сновигав якийсь великий жук чи птах, — вид створіння визначити не вдаралось, бо воно під час польоту так швидко рухало всіма частинами тіла, що мало вигляд темної розпливчастої плями. Після кількох невдалих спроб Навратіл спіймав істоту сачком, але навіть при близькому огляді не зміг встановити, що це таке.
Коли він повернувся на узлісся, у нього від подиву мало не випала з рук сумка: од літака до берега, несучи на плечах ящик, брели Краус та Грубер — без скафандрів, в самих плавках.
Навратіл щодуху побіг до них:
— Ви з глузду з'їхали, нещасні?! Чому ви зняли скафандри?
— А навіщо вони? Дослідження на радіоактивність та склад повітря задовільні, так чому ж за такої спеки ми повинні ховатись у шкаралупи, мов слимаки?
— Невже ви позбавлені інстинкту самозбереження і кмітливості вчених? — Навратіл швидко зазирнув під брезентовий тент і, побачивши, що Свозилова й Северсон у скафандрах, зітхнув з полегкістю. — Що ж ви гадаєте, ми втрьох смажимось у захисних костюмах через боягузтво?.. Чи усвідомили ви, що і себе, і нас наражаєте на велику небезпеку?
— Навпаки, ми показали вам шлях, дослідивши на собі, що атмосфера Кварти для людини безпечна. Якби ви знали, як нам чудово дихається!
— А ви забули, що, можливо, разом з повітрям вдихаєте смертоносні мікроби? Категорично вимагаю, щоб ви знову наділи скафандри!
Грубер і Краус неохоче скорились.
— Чи дозволите продовжувати роботу? — запитав Грубер з відтінком іронії.
Навратіл, не відповідаючи, попрямував до літака, щоб допомогти переносити ящики з деталями вертольота. Він був прикро вражений і не хотів продовжувати неприємну розмову.
Щоб видніше було працювати, увімкнули головні прожектори літака. Монтаж тепер ішов повільніше, але п'ятеро вчених роботи не припиняли. Вони навіть не помітили, як над морем піднялась густа імла, що запнула червоне сонце, поступово затягнула все небо і огорнула узбережжя пітьмою.
Раптом високо над головами вчених пролунав вибух.
Всі злякано підвели голови і помітили велику вогненно-фіолетову кулю, яка повільно пливла в повітрі.
Ще один вибух — і нова куля…
— Електрична буря! — вигукнув Мадараш і побіг до літака. Інші подались за ним. Щойно за останнім втікачем зачинилися двері, як пролунав ще один удар неймовірної сили.
Не втрачаючи самовладання, Северсон схопив кіноапарат — зафіксувати це дивне явище. Але довго знімати не вдалось. За кілька секунд налетів шквал. Він підняв «Стрілу», мов пір'їнку, і кинув її на голий пісок, аж до заростей.
Море розбушувалось. Величезні хвилі, набігаючи на берег, настирливо били об стіни літака, який зачепився поплавками за кущі. Вітер вив і лютував. Небом хрестнавхрест, освітлюючи його, як ракети, з громовим гуркотом літали вогненні кулі.
Об стіни літака розбивались все нозі й нові хвилі. Мандрівників кидало в кабіні з боку на бік; вони судорожно хапались за предмети. А «Стріла», як на диво, все ще витримувала натиск.
— Наш вертоліт! — вигукнув у розпачі Северсон. — Та він же…
Слова застряли у нього в горлі. Недалеко від літака з шаленим гуркотом розірвалась куляста блискавка неймовірної яскравості.
Мандрівники знепритомніли.
Коли вони прийшли до пам'яті, навколо було тихо. На обрії знов зловісно сяяла Проксима, а в її сяйві червонувато поблискував на березі мокрий пісок.
Розділ IV
Розділ V
— Всесвітня Академія?.. Прошу академіка Хотенкова!
— Ну, які новини? — з'являється на екрані обличчя академіка. — 3 виразу ваших очей бачу, що непогані.
— Так. Вибух атомної бомби в Африці скерував мене на вірний шлях. Я весь час сушив собі голову, чому це мій гравіметр так сильно реагував на вибух. І ось у мене виникла думка… А втім, це занадто складна штука. Розповім пізніше.
— Ну, а результати, результати?
— Моє припущення підтвердилось.
— Я хочу бачити все на власні очі. Приїду до вас негайно.
Не минуло й півгодини, як Хотенков уже в лабораторії Заяца.
— Ну? — запитує він схвильовано, зацікавлено поглядаючи на дивовижну споруду в центрі приміщення.
Заяц замість відповіді бере гостя під руку і веде до конструкції. Очима шукає щось скляне, щоб дослід справив більше враження. Його погляд падає на радіолампу, що лежить на робочому столі. Доктор бере її, кілька секунд тримає над блискучою металевою плитою, потім випускає… і засуває руки до кишень халата.
Радіолампа висить у повітрі майже нерухомо, — в усякому разі, око навіть не помічає, що вона знижується.
Академік Хотенков стежить за цим чудом, затамувавши подих.
Доктор Заяц витягає з ящика стола ще одну металеву кульку і мовчки подає її академіку. Той зважує в руці:
— Свинець!
Заяц забирає кульку, стає на стілець біля конструкції, піднімає предмет якнайвище. Вже хоче випустити кульку з рук, але раптом йому на думку спадає щось інше:
— Прошу, дайте мені драбинку!
Драбинку принесли. Доктор Заяц залізає на її горішній щабель.
— Так… А тепер я покладу кульку в кишеню, і ми спустимось разом! — вигукує він раптом, нахиляється над металевою дошкою конструкції, пускає драбинку… і вільно пливе в повітрі, наче підвішений до невидимого балона з воднем…
— Чи ви хоч усвідомлюєте, що ваш винахід означає революцію в науці? — захоплено вигукнув Хотенков, коли Заяц опустився і став поруч нього. — Відтепер людство може передавати повідомлення з допомогою не тільки електромагнітного, а також і гравітаційного полів! А тому, що гравітація поширюється значно швидше за світло, настільки ж швидший буде й зв'язок на космічних відстанях!
— Думаю, що ви переоцінюєте моє відкриття, — збентежено захищався Заяц. — Поки що успіхи дуже скромні. Не знаю, чи вдасться взагалі поширити вплив гравітації хоч на більш-менш значну відстань…
Академік схопив Заяца за плечі:
— Принцип відкрито, шлях знайдено. Тепер від учених всього світу залежить знайти спосіб, як використати ваше відкриття практично… Дозвольте бути першим, хто має честь привітати вас від щирого серця!
І приятелі обнялися.
***
А «Стріла» тим часом пливла далі понад берегом незнайомого континенту Кварти. Неприступні прибережні скелі ставали все нижчими, поки поступились місцем вільній піщаній рівнині.— Пристанемо? — урвав мовчанку Навратіл.
Літак наблизився до самого берега. Його поплавки черкнули по мілині.
— Всім надіти скафандри!
Натиснувши на кнопку, Краус опустив східці. Грубер відімкнув двері і обережно відчинив їх. Навратіл зійшов східцями і став на дно моря. Вода сягала по пояс його скафандра. Слідом за ним вийшли й інші вчені. Тільки Краус зостався в літаку, щоб не лишати його, на всякий випадок, без нагляду.
П'ятеро вчених взялись за руки і швидко пішли вперед. Серця у всіх прискорено билися, груди високо зводились.
Урочиста мить!.. Члени міжзоряної наукової експедиції вперше стали на твердий грунт незнайомої, віддаленої на мільярди кілометрів планети іншої сонячної системи!
Високо над головами п'ятьох учених замайорів під вітром прапор Всесвітньої Академії наук, і люди урочисто заспівали гімн Академії. І не біда, що їх було тільки п'ятеро. Це були представники всього людства Землі, і голос кожного з них, перетворений у електромагнітні коливання портативними радіостанціями скафандрів, летів, не знаючи перепон, над невідомим морем, над пустелями і джунглями, над всією Квартою.
— Друзі, а тепер — за діло! — сказав Навратіл, коли гімн замовк. — Найкраще буде, коли ми розподілимо завдання. Северсон і Мадараш дослідять ще раз склад повітря, а ми з Аленою вивчимо будову і хімічний склад рослин. Незабаром ми будемо повністю залежати від них, — адже не можна чекати, поки наші запаси будуть вичерпані до краю.
Вчені винесли на берег кілька чемоданів з обладнанням і нап'яли тент для захисту від спеки. Алена почала устатковувати невеличку ботанічну лабораторію, а Навратіл, озброєний сумкою, ножицями, ножем та сачком, подався на полювання. Сторожко озираючись, він перейшов піщану рівнину і зупинився біля першого куща заростей, які трохи далі переходили у прадавній ліс.
Насамперед він оглянув через збільшувальне скло дивні квіти рослин. Вони мали форму турецької чалми і висіли на тоненьких ниточках. Листки теж мали незвичайну форму, були товсті й цупкі. Їхня блакитнувато-зелена поверхня, звернена до найбільшого сонця, райдужно блищала, а ніздрювата «підкладка» нагадувала спорангії мухоморів.
Академік поклав до сумки кілька квіток та листок і обережно попрямував у хащі. Зачудовано оглядав він різноманітні низькорослі дерева з величезним лапатим листям, під яким людина могла б вільно сховатись від дощу. І це листя було на кілька сантиметрів завтовшки, а знизу мало такий покрив, як у грибів.
За хвилину сумка Навратіла наповнилась. Він вже хотів повертатись назад, коли це над головою щось задзижчало. В повітрі сновигав якийсь великий жук чи птах, — вид створіння визначити не вдаралось, бо воно під час польоту так швидко рухало всіма частинами тіла, що мало вигляд темної розпливчастої плями. Після кількох невдалих спроб Навратіл спіймав істоту сачком, але навіть при близькому огляді не зміг встановити, що це таке.
Коли він повернувся на узлісся, у нього від подиву мало не випала з рук сумка: од літака до берега, несучи на плечах ящик, брели Краус та Грубер — без скафандрів, в самих плавках.
Навратіл щодуху побіг до них:
— Ви з глузду з'їхали, нещасні?! Чому ви зняли скафандри?
— А навіщо вони? Дослідження на радіоактивність та склад повітря задовільні, так чому ж за такої спеки ми повинні ховатись у шкаралупи, мов слимаки?
— Невже ви позбавлені інстинкту самозбереження і кмітливості вчених? — Навратіл швидко зазирнув під брезентовий тент і, побачивши, що Свозилова й Северсон у скафандрах, зітхнув з полегкістю. — Що ж ви гадаєте, ми втрьох смажимось у захисних костюмах через боягузтво?.. Чи усвідомили ви, що і себе, і нас наражаєте на велику небезпеку?
— Навпаки, ми показали вам шлях, дослідивши на собі, що атмосфера Кварти для людини безпечна. Якби ви знали, як нам чудово дихається!
— А ви забули, що, можливо, разом з повітрям вдихаєте смертоносні мікроби? Категорично вимагаю, щоб ви знову наділи скафандри!
Грубер і Краус неохоче скорились.
— Чи дозволите продовжувати роботу? — запитав Грубер з відтінком іронії.
Навратіл, не відповідаючи, попрямував до літака, щоб допомогти переносити ящики з деталями вертольота. Він був прикро вражений і не хотів продовжувати неприємну розмову.
***
Вертоліт ще не було змонтовано й наполовину, а найбільше сонце вже зайшло за обрій. Небо потемніло, набуло кольору індиго. Невисоко над горизонтом тьмяно сяяла кривава Проксима. Третє сонце досі не з'являлось.Щоб видніше було працювати, увімкнули головні прожектори літака. Монтаж тепер ішов повільніше, але п'ятеро вчених роботи не припиняли. Вони навіть не помітили, як над морем піднялась густа імла, що запнула червоне сонце, поступово затягнула все небо і огорнула узбережжя пітьмою.
Раптом високо над головами вчених пролунав вибух.
Всі злякано підвели голови і помітили велику вогненно-фіолетову кулю, яка повільно пливла в повітрі.
Ще один вибух — і нова куля…
— Електрична буря! — вигукнув Мадараш і побіг до літака. Інші подались за ним. Щойно за останнім втікачем зачинилися двері, як пролунав ще один удар неймовірної сили.
Не втрачаючи самовладання, Северсон схопив кіноапарат — зафіксувати це дивне явище. Але довго знімати не вдалось. За кілька секунд налетів шквал. Він підняв «Стрілу», мов пір'їнку, і кинув її на голий пісок, аж до заростей.
Море розбушувалось. Величезні хвилі, набігаючи на берег, настирливо били об стіни літака, який зачепився поплавками за кущі. Вітер вив і лютував. Небом хрестнавхрест, освітлюючи його, як ракети, з громовим гуркотом літали вогненні кулі.
Об стіни літака розбивались все нозі й нові хвилі. Мандрівників кидало в кабіні з боку на бік; вони судорожно хапались за предмети. А «Стріла», як на диво, все ще витримувала натиск.
— Наш вертоліт! — вигукнув у розпачі Северсон. — Та він же…
Слова застряли у нього в горлі. Недалеко від літака з шаленим гуркотом розірвалась куляста блискавка неймовірної яскравості.
Мандрівники знепритомніли.
Коли вони прийшли до пам'яті, навколо було тихо. На обрії знов зловісно сяяла Проксима, а в її сяйві червонувато поблискував на березі мокрий пісок.
Розділ IV
Перші кроки
— Це можна назвати хрещенням вогнем. Небезпечний фейєрверк! — похмуро сказав Северсон.
— Так… — нахилившись до вікна, академік Навратіл уважно вивчав темне небо. — Все заспокоїлось, проте краще лишитись у літаку. Якщо буря налетить знову, все може скінчитися значно гірше.
— Але як там наші прилади та вертоліт?.. Дозвольте піти подивитись.
— Ні, краще почекаємо до ранку, — заперечив Навратіл.
Грубер страдницьки посміхнувся:
— До ранку?.. А як довго триватиме ніч?.. Хіба ми знаємо, коли яке сонце сходить, а коли заходить? В календарі тут коїтиметься таке, як у божевільні!
— Ви торкнулись дуже важливого питання, — серйозно сказав Навратіл. — Нам справді треба якнайшвидше скласти календар на майбутнє. Це не так просто, як на Землі, бо тут тривалість днів і ночей, в залежності від розташування усіх трьох сонць, безперервно змінюватиметься, а це, безумовно, матиме великий вплив і на погоду. Несподівані атмосферні зміни для нас найнебезпечніші. Ми повинні якомога швидше організувати на Кварті кілька метеорологічних станцій, щоб передбачити погоду.
— Мабуть, є ще невідкладніше завдання: побудувати десь тут більш зручне і безпечне приміщення, аніж наша «Стріла», — заперечила Алена Свозилова. — Нам дуже пощастило, що вона не розбилась під час бурі.
— Стривайте, стривайте! — пробурчав Краус. — Я ще не скінчив огляду.
Зелений вогник на пульті управління свідчив, що реактор працює. Однак ракетні двигуни мовчали, що не робив Краус.
— Тільки цього ще нам бракувало! — сказав він пригнічено й похнюпив голову.
— Ну, не занепадайте духом! — підбадьорював Навратіл засмучених супутників. — Можливо, пошкодження вдасться легко усунути. Завтра буде видніше!
Сіла за обрій і червона Проксима. Все узбережжя потонуло в темряві ночі. Сяк-так вмостившись на кріслах, мандрівники поснули.
Коли за дальніми горами зарожевіла ранкова зоря, професор Мадараш прокинувся. Він напружено очікував, яке з світил випливе на небозвід першим.
В пишному сяйві з'явилось найбільше й найяскравіше сонце — Альфа Центавра А.
Мадараш обережно відчинив дверцята і з хвилину уважно прислухався… Тихо-тихісінько… На Землі радісно зустрічає схід Сонця пташиний спів, а тут мертво, як у домовині… Яка гнітюча тиша!
Погляд Мадараша впав на піщану мілину. Вся вона була вкрита жовто-зеленими в'ялими водоростями… а від недобудованого вертольота не лишилося й сліду!
Забувши про все на світі, вчений стрибнув з літака на пісок і помчав до того місця, де вчора стояла тимчасова лабораторія. Але там нічого не було.
«Може, ящики та апаратуру занесло піском?» — спало раптом йому на думку. Він розсунув товстий шар водоростей і почав розгрібати мокрий пісок. Викопав чималу яму, але нічого не знайшов.
«А може, це не тут, а ближче до моря?» — Мадараш знову взявся до роботи, але все було марно.
— А, ось де він! — раптом пролунав голос Северсона. — Ми вас шукаємо скрізь, а ви ховаєтесь у пісок, немов страус. Чи, може, ви хочете знайти вертоліт?
Мадараш підвів голову:
— Тут не до жартів, Северсон!
— А погляньте на узлісся, чи не стане вам веселіше?
Мадараш швидко обернувся. Серед кущів Краус і Грубер лазили по якомусь предмету, густо обплутаному ліанами.
— Наш любий вертоліт так вдало замаскувався, що ми насилу розрізнили його від кущів! — засміявся Северсон. — Де-небудь поблизу від нього, мабуть, знайдемо й ящики.
— Цілком можливо, — кивнув Мадараш, не припиняючи роботи. — Вертоліт і ящики хвилі могли занести аж у джунглі. Але апарати… Надто вони маленькі та важкі. Гадаю, що гребусь тут немарно.
Северсон поплескав Мадараша по спині:
— Це правда. «Навіть курча недаремно гребеться!» — як каже Навратіл. Але зараз ви все це облиште, ходімо снідати.
Нарешті повернувся до «Стріли» й Грубер. Вже з виразу його обличчя можна було судити, що він несе недобру звістку.
— Я сподівався знайти найголовніше — пропелер…
Ну, і… — Грубер безнадійно махнув рукою. — Ящик я справді відшукав: якимсь чином його занесло аж на дерево. Але в ньому — ні дна, ні кришки. А під деревом — нічого… Ходімте зі мною, може, я погано дивився.
Тепер уже всі гуртом оглянули місце, де було знайдено останній ящик, — лазили на дерева, розгортали й трусили кущі — і все марно.
— Дивіться, дивіться! — вигукнула Алена, нахиляючись до землі.
На м'якій глині виднілись свіжі сліди якоїсь тварини. Вона явно ходила на двох ногах, і на кожній мала по чотири пальці.
— Ходімте по слідах! Не виключено, що їх лишила якась вища істота, — можливо, мислячий мешканець Кварти.
Вона одразу ж подалась у похмурий праліс. За нею — Северсон.
— Куди ви? — затримав їх Навратіл. — Для подорожі в джунглі треба озброїтись, з голими руками вирушати туди не можна. Крім того, всім іти не варто, треба комусь подбати про «Стрілу»… До того ж Алена повинна дослідити тутешню рослинність. Не забувайте, що нам треба якнайшвидше знайти будь-які джерела харчування.
— Я виявила ці сліди, а тепер повинна братись до ботаніки?! — обурилась Алена. — До того ж мої апарати лежать десь у піску… Признайтесь: ви просто боїтесь за мене?
Навратіл знизав плечима:
— Ходімо краще готуватись до майбутньої розвідки. Йдеться не тільки про сліди. Я не дуже вірю у ваших квартян… — Перед літаком Навратіл зупинився і здивовано підвів густі брови. — Ви йшли останнім, Краус? То було не дуже обачно — лишати двері літака відчиненими.
— Я справді йшов останнім… — збентежено відповів Краус. — Але двері я зачинив, пам'ятаю твердо. Може, вітер…
— Вітер? — перепитав академік. — Але ж зараз повний штиль!
Краус швидко забіг до літака.
— Погляньте, тут хтось був! — показав він на розкидані по підлозі чашки, які після сніданку лишились на столі. — Мабуть, сюди проникла якась тварина, бо мисляче створіння їх просто забрало б… Але постривайте: одна, дві, три…
— Чотири! — охнула Алена. — Двох не вистачає! Так, дві чашки зникли, і знайти їх не вдалось.
— Може, справді квартяни? — неначе сам себе запитав Навратіл. Він вийшов з літака, пильно роздивився навколо. — Еге, друзі, та тут сліди! Такі самі, як і оті, в джунглях!.. — академік пройшов кілька кроків і знизав плечима. — А ось тут вони зникають, — так, ніби загадкова істота випарувалась у повітря…
Це здавалось неймовірним, але кожен міг переконатись на власні очі: сліди зникали там, де вони мусили бути найвиднішими.
— Що ж це за істоти? Може, вони для нас небезпечні? — міркував уголос Краус — Чи мають вони зброю?
Груберу, який понад вісім років тішив себе думкою про зустріч з квартянами — «майбутніми рабами», — стало страшно.
— Може, нам з Краусом слід одразу ж узятись за ремонт літака? — звернувся він до Навратіла. — А ви тим часом оглянете околиці. Не виключено, що незнайомі істоти мають житло десь недалеко від нас.
— Це слушно, — погодився Навратіл. — Ми вирушимо в дорогу негайно.
Крім механічних пилок та найнеобхідніших приладів, вирішили взяти й зброю — звісно, про найгірший випадок. Слід було уникати будь-яких конфліктів, берегти природу й життя незнайомих тварин та істот.
Що глибше просувалась у джунглі невеличка експедиція, то важчою ставала дорога. Сліди загадкового створіння незабаром загубились у хащах.
— В цьому напрямку ми далеко не проберемось, — сказав Северсон, що йшов перший. — До того ж ми не натрапили досі ні на одну річ, яка свідчила б про будь-яку цивілізацію. Тут немає навіть протоптаних стежок. Мабуть, краще повернутись до моря й вирушити в глиб континенту річкою, яку ми бачили недалеко звідси.
— Вірно, — погодилась Алена. — Понад річкою можна швидше виявити яке-небудь селище.
Групка звернула праворуч, продовжуючи продиратись крізь плетиво ліан. Хащі були такими густими, що довелося ввімкнути кишенькові ліхтарики. Їхнє світло в кількох місцях потривожило дивних дрібних птахів. Тріпотливим льотом вони втікали від небажаних гостей у крони дерев. Поки що це були єдині живі створіння, з якими зіткнулась експедиція.
Години через дві, подолавши хіба метрів триста, вчені несподівано вибрались на узлісся. Вони стали на березі річки, про яку згадував Северсон, і з захопленням дивились на чудні рослини, що коливались над гладінню води.
— Таких прекрасних і таких величезних квітів я ще ніколи не бачила! — вигукнула Алена.
— Хочеш, нарву тобі букет? — запропонував Северсон. Він схопився за найближчу рослину, але вона, як гумова, вигнулась у нього під рукою. Велика квітка опустилась майже до землі і одразу ж знову піднялась.
— Надзвичайно! — здивувався Мадараш. — Скидається на те, що вона плаває в повітрі.
— Мабуть, вона легша за нього, — міркувала Алена. — Зараз ми перевіремо, чи так це?
Дівчина витягла з сумки механічну пилку і перерізала стовбур на рівні своєї голови. Велика квітка легенько затремтіла і, як повітряна куля, повільно попливла догори.
— Неймовірно! — вигукнув Северсон. — Я почуваю себе, як уві сні.
Відрізавши шматок стовбура, Алена уважно розглядала його крізь збільшувальне скло.
— Таємницю відкрито! Такий букет можеш мені вільно нарвати, Лайфе! Його буде легко нести, бо клітини цієї рослини наповнені якимсь легким газом.
— Лишіть поки що цей букет, нарвете, коли повертатиметесь, голубчики! — зауважив Навратіл. — Незабаром нам, мабуть, будуть потрібні вільні руки. Сюрпризами тут хоч греблю гати.
Як і запропонував Северсон, далі вирішили продовжувати подорож річкою. Мадараш видобув з рюкзака гумовий човен і наповнив його киснем з балона скафандра. Северсон дбайливо поскладав речі членів експедиції.
— Мене вражає, що річка тече не праворуч, в напрямку моря, а в зворотному напрямку, — сказав Навратіл, коли човен відплив уже досить далеко.
— Мабуть, в цих місцях вона робить крутий поворот, — припустив Северсон.
Пливли повільно: гребти проти течії було важко, а до того ж їм хотілося краще розглянути праліс обабіч річки. Береги її в багатьох місцях були зовсім не прохідні; над водою схилялись могутні, химерно покручені дерева з великим товстим листям. На превелике їх здивування, річка текла увесь час рівно, без будь-яких закутів.
— Чи не зрадила мене здатність орієнтуватись? — крутив головою Мадараш. — Ми увесь час пливемо проти течії і в напрямку моря.
— Ні, до моря не доберемось, — показав перед собою Навратіл. — Річка, звісно, повертає. Б'юсь об заклад, що за отим он вигином ми повернемось на сто вісімдесят градусів та й попрямуємо в глиб континенту.
Коли б академік справді побився об заклад, він неодмінно програв би. За поворотом джунглі розступились, перед здивованими мандрівниками з'явилось море.
— От так штука! — вигукнув Северсон. — Виявляється, річка не впадає в море, а витікає з нього!.. Ну, що ж, таємниця розгадана.
— Не розгадана, а тільки виявлена. Але нам, я гадаю, ця квартянська особливість ніяк не перешкоджатиме, за течією буде плисти легше, — правда, друзі? — весело сказав Навратіл, беручись за весла. — Отже — вгору, а власне, вниз, в глиб континенту!
Відтепер мандрівники попливли значно швидше.
Річка незабаром покинула прибережну рівнину і потекла долиною поміж скелястих схилів. Ще кілька кілометрів її облямовували джунглі; вони все рідшали і, нарешті, зникли зовсім.
Місцевість тут була пустельна, мертва. Тільки де-не-де понад річкою височіли яскраво-зелені рослини, схожі на очерет. То тут, то там в річку водоспадами котились з гір бурхливі струмки.
— Навряд чи зустрінемо ми тут квартянське селище! — сказав Северсон з сумнівом.
— То давайте видеремось на оту он гору, — запропонувала Алена. — Можливо, побачимо щось цікаве, а може, виявиться вигідна місцина для нашого майбутнього житла.
Пропозицію Свозилової схвалили. Мандрівники пристали до берега, човен склали в рюкзак і продовжували подорож пішки.
Підйом на гору був важкий. її схили, вкриті численними тріщинами й канавами, всіяні камінням найрізноманітнішої величини й форми, були голі й круті.
— Наскільки зручніше було б досліджувати Кварту з нашого вертольота! — зітхнув Северсон, коли мандрівники зупинились, щоб трохи перепочити.
Річка вже лежала глибоко під ними. Ще кілька кілометрів вона текла рівно, а на, обрії зникала за крутим поворотом. На протилежному березі, трошки віддалік, проти неба вимальовувався високий конус. З його вершини виходила пара.
— Неприємний сусіда! — зауважив Навратіл. — Будемо сподіватись, що вулкан перебуває в стані спокою… Ну, рушаймо далі!
Все вище й вище — крок за кроком крутим схилом. І ось, нарешті, підйом скінчився. Вчені опинились на плоскогір'ї.
— Яка краса! — захоплено вигукнув Мадараш.
Весь край було вкрито зеленим килимом, перетканим барвистими цяточками квіток. Чагарник на передньому плані поступово переходив у густий праліс. А за ним рівнину замикали прямовисні гори.
— Мені здається, ніби я несподівано сіла до накритого столу! — торжествувала Алена.
— Гарне порівняння! — погодився Северсон. — Цю рівнину нанесемо на наші карти під назвою «Накритий стіл», — що ви на це скажете, друзі?
Поки мандрівники милувалися чудесним краєвидом, позаду, над горами, зійшло ще одне сонце. Велике зелене листя дерев і кущів у його сяйві перетворилось на щире золото.
— Край справді чудесний! — сказав Навратіл.
— Коли б я міг на хвильку забути, що ми вісім років летіли Всесвітом, піхто не переконав би мене, що під нами — не наша Земля. Погляньте: моря і континенти, смуги хмар… — радів академік Ватсон, який управляв літаком.
Перед «Ластівкою» далеко на темному тлі неба з'явилась сліпуча цятка — залитий променями сонць велетенський космічний корабель. Цятка швидко виростала, перетворювалась на пляму. Все ближче і ближче.
— Щось трапилось! — стривожено вигукнула Молодінова. — Погляньте-но на задню частину «Променя»!.. Пробито величезний отвір… Розтрощено «Чайку» й «Сокола»!.. Поспішаймо, можливо, ми ще встигнемо їх врятувати!
— В кабіні управління світиться!
— Живі! — вигукнув Ватсон. — Я бачу Цагена, Вроцлавського і Чан-су!
Тільки-но «Ластівка» пришвартувалась до «Променя», як відчинилися головні двері. З них виплив одягнений у скафандр Чан-су.
— Дуже радий, що ми знову разом, друзі, — сказав він. — На нас чекає важка боротьба за життя. Допомоги з Землі не можна чекати раніше як через тринадцять років: адже тільки звістка про катастрофу долетить туди через чотири роки. Не менш року триватиме побудова нового міжзоряного корабля, та вісім років подорожі сюди…
Екіпаж «Ластівки» був приголомшений лихом, що звалилось не знати звідки. Тепер уже всі разом оглянули пошкодження і зібрались в приміщенні клубу.
— Неушкоджені реактори треба якнайшвидше переправити на Кварту і відбудувати там атомну електростанцію, — сказала після довгої паузи Молодінова. — Без атомної енергії ми нічого не зможемо зробити.
— Я — Навратіл! Викликаємо «Промінь»! — почулося раптом з динаміка приймача.
— Я — Чан-су. Слухаємо.
— Біля річки, яку ми назвали ріка Надія, знайшли зручне місце для будівництва тимчасового житла. За даними попередньої розвідки небезпечних тварин та комах немає. Повітря — без отруйних випарів. Все плоскогір'я захищено від вітрів високою кам'яною стіною. В скелях є розгалужений печерний лабіринт, що нас дуже втішило. Це буде чудесний захисток від бурі й поганої погоди, а також зручні сховища-склади. Водночас ці печери полегшать нам геологічну розвідку нижчих шарів грунту.
— Так… — нахилившись до вікна, академік Навратіл уважно вивчав темне небо. — Все заспокоїлось, проте краще лишитись у літаку. Якщо буря налетить знову, все може скінчитися значно гірше.
— Але як там наші прилади та вертоліт?.. Дозвольте піти подивитись.
— Ні, краще почекаємо до ранку, — заперечив Навратіл.
Грубер страдницьки посміхнувся:
— До ранку?.. А як довго триватиме ніч?.. Хіба ми знаємо, коли яке сонце сходить, а коли заходить? В календарі тут коїтиметься таке, як у божевільні!
— Ви торкнулись дуже важливого питання, — серйозно сказав Навратіл. — Нам справді треба якнайшвидше скласти календар на майбутнє. Це не так просто, як на Землі, бо тут тривалість днів і ночей, в залежності від розташування усіх трьох сонць, безперервно змінюватиметься, а це, безумовно, матиме великий вплив і на погоду. Несподівані атмосферні зміни для нас найнебезпечніші. Ми повинні якомога швидше організувати на Кварті кілька метеорологічних станцій, щоб передбачити погоду.
— Мабуть, є ще невідкладніше завдання: побудувати десь тут більш зручне і безпечне приміщення, аніж наша «Стріла», — заперечила Алена Свозилова. — Нам дуже пощастило, що вона не розбилась під час бурі.
— Стривайте, стривайте! — пробурчав Краус. — Я ще не скінчив огляду.
Зелений вогник на пульті управління свідчив, що реактор працює. Однак ракетні двигуни мовчали, що не робив Краус.
— Тільки цього ще нам бракувало! — сказав він пригнічено й похнюпив голову.
— Ну, не занепадайте духом! — підбадьорював Навратіл засмучених супутників. — Можливо, пошкодження вдасться легко усунути. Завтра буде видніше!
Сіла за обрій і червона Проксима. Все узбережжя потонуло в темряві ночі. Сяк-так вмостившись на кріслах, мандрівники поснули.
Коли за дальніми горами зарожевіла ранкова зоря, професор Мадараш прокинувся. Він напружено очікував, яке з світил випливе на небозвід першим.
В пишному сяйві з'явилось найбільше й найяскравіше сонце — Альфа Центавра А.
Мадараш обережно відчинив дверцята і з хвилину уважно прислухався… Тихо-тихісінько… На Землі радісно зустрічає схід Сонця пташиний спів, а тут мертво, як у домовині… Яка гнітюча тиша!
Погляд Мадараша впав на піщану мілину. Вся вона була вкрита жовто-зеленими в'ялими водоростями… а від недобудованого вертольота не лишилося й сліду!
Забувши про все на світі, вчений стрибнув з літака на пісок і помчав до того місця, де вчора стояла тимчасова лабораторія. Але там нічого не було.
«Може, ящики та апаратуру занесло піском?» — спало раптом йому на думку. Він розсунув товстий шар водоростей і почав розгрібати мокрий пісок. Викопав чималу яму, але нічого не знайшов.
«А може, це не тут, а ближче до моря?» — Мадараш знову взявся до роботи, але все було марно.
— А, ось де він! — раптом пролунав голос Северсона. — Ми вас шукаємо скрізь, а ви ховаєтесь у пісок, немов страус. Чи, може, ви хочете знайти вертоліт?
Мадараш підвів голову:
— Тут не до жартів, Северсон!
— А погляньте на узлісся, чи не стане вам веселіше?
Мадараш швидко обернувся. Серед кущів Краус і Грубер лазили по якомусь предмету, густо обплутаному ліанами.
— Наш любий вертоліт так вдало замаскувався, що ми насилу розрізнили його від кущів! — засміявся Северсон. — Де-небудь поблизу від нього, мабуть, знайдемо й ящики.
— Цілком можливо, — кивнув Мадараш, не припиняючи роботи. — Вертоліт і ящики хвилі могли занести аж у джунглі. Але апарати… Надто вони маленькі та важкі. Гадаю, що гребусь тут немарно.
Северсон поплескав Мадараша по спині:
— Це правда. «Навіть курча недаремно гребеться!» — як каже Навратіл. Але зараз ви все це облиште, ходімо снідати.
***
— Вертоліт загалом не пошкоджено, — повідомив Краус, заходячи до літака. — Більшість ящиків ми також відшукали. Не вистачає тільки одного. Що в ньому було, зараз дізнаємось — Грубер саме перевіряє за списком.Нарешті повернувся до «Стріли» й Грубер. Вже з виразу його обличчя можна було судити, що він несе недобру звістку.
— Я сподівався знайти найголовніше — пропелер…
Ну, і… — Грубер безнадійно махнув рукою. — Ящик я справді відшукав: якимсь чином його занесло аж на дерево. Але в ньому — ні дна, ні кришки. А під деревом — нічого… Ходімте зі мною, може, я погано дивився.
Тепер уже всі гуртом оглянули місце, де було знайдено останній ящик, — лазили на дерева, розгортали й трусили кущі — і все марно.
— Дивіться, дивіться! — вигукнула Алена, нахиляючись до землі.
На м'якій глині виднілись свіжі сліди якоїсь тварини. Вона явно ходила на двох ногах, і на кожній мала по чотири пальці.
— Ходімте по слідах! Не виключено, що їх лишила якась вища істота, — можливо, мислячий мешканець Кварти.
Вона одразу ж подалась у похмурий праліс. За нею — Северсон.
— Куди ви? — затримав їх Навратіл. — Для подорожі в джунглі треба озброїтись, з голими руками вирушати туди не можна. Крім того, всім іти не варто, треба комусь подбати про «Стрілу»… До того ж Алена повинна дослідити тутешню рослинність. Не забувайте, що нам треба якнайшвидше знайти будь-які джерела харчування.
— Я виявила ці сліди, а тепер повинна братись до ботаніки?! — обурилась Алена. — До того ж мої апарати лежать десь у піску… Признайтесь: ви просто боїтесь за мене?
Навратіл знизав плечима:
— Ходімо краще готуватись до майбутньої розвідки. Йдеться не тільки про сліди. Я не дуже вірю у ваших квартян… — Перед літаком Навратіл зупинився і здивовано підвів густі брови. — Ви йшли останнім, Краус? То було не дуже обачно — лишати двері літака відчиненими.
— Я справді йшов останнім… — збентежено відповів Краус. — Але двері я зачинив, пам'ятаю твердо. Може, вітер…
— Вітер? — перепитав академік. — Але ж зараз повний штиль!
Краус швидко забіг до літака.
— Погляньте, тут хтось був! — показав він на розкидані по підлозі чашки, які після сніданку лишились на столі. — Мабуть, сюди проникла якась тварина, бо мисляче створіння їх просто забрало б… Але постривайте: одна, дві, три…
— Чотири! — охнула Алена. — Двох не вистачає! Так, дві чашки зникли, і знайти їх не вдалось.
— Може, справді квартяни? — неначе сам себе запитав Навратіл. Він вийшов з літака, пильно роздивився навколо. — Еге, друзі, та тут сліди! Такі самі, як і оті, в джунглях!.. — академік пройшов кілька кроків і знизав плечима. — А ось тут вони зникають, — так, ніби загадкова істота випарувалась у повітря…
Це здавалось неймовірним, але кожен міг переконатись на власні очі: сліди зникали там, де вони мусили бути найвиднішими.
— Що ж це за істоти? Може, вони для нас небезпечні? — міркував уголос Краус — Чи мають вони зброю?
Груберу, який понад вісім років тішив себе думкою про зустріч з квартянами — «майбутніми рабами», — стало страшно.
— Може, нам з Краусом слід одразу ж узятись за ремонт літака? — звернувся він до Навратіла. — А ви тим часом оглянете околиці. Не виключено, що незнайомі істоти мають житло десь недалеко від нас.
— Це слушно, — погодився Навратіл. — Ми вирушимо в дорогу негайно.
Крім механічних пилок та найнеобхідніших приладів, вирішили взяти й зброю — звісно, про найгірший випадок. Слід було уникати будь-яких конфліктів, берегти природу й життя незнайомих тварин та істот.
Що глибше просувалась у джунглі невеличка експедиція, то важчою ставала дорога. Сліди загадкового створіння незабаром загубились у хащах.
— В цьому напрямку ми далеко не проберемось, — сказав Северсон, що йшов перший. — До того ж ми не натрапили досі ні на одну річ, яка свідчила б про будь-яку цивілізацію. Тут немає навіть протоптаних стежок. Мабуть, краще повернутись до моря й вирушити в глиб континенту річкою, яку ми бачили недалеко звідси.
— Вірно, — погодилась Алена. — Понад річкою можна швидше виявити яке-небудь селище.
Групка звернула праворуч, продовжуючи продиратись крізь плетиво ліан. Хащі були такими густими, що довелося ввімкнути кишенькові ліхтарики. Їхнє світло в кількох місцях потривожило дивних дрібних птахів. Тріпотливим льотом вони втікали від небажаних гостей у крони дерев. Поки що це були єдині живі створіння, з якими зіткнулась експедиція.
Години через дві, подолавши хіба метрів триста, вчені несподівано вибрались на узлісся. Вони стали на березі річки, про яку згадував Северсон, і з захопленням дивились на чудні рослини, що коливались над гладінню води.
— Таких прекрасних і таких величезних квітів я ще ніколи не бачила! — вигукнула Алена.
— Хочеш, нарву тобі букет? — запропонував Северсон. Він схопився за найближчу рослину, але вона, як гумова, вигнулась у нього під рукою. Велика квітка опустилась майже до землі і одразу ж знову піднялась.
— Надзвичайно! — здивувався Мадараш. — Скидається на те, що вона плаває в повітрі.
— Мабуть, вона легша за нього, — міркувала Алена. — Зараз ми перевіремо, чи так це?
Дівчина витягла з сумки механічну пилку і перерізала стовбур на рівні своєї голови. Велика квітка легенько затремтіла і, як повітряна куля, повільно попливла догори.
— Неймовірно! — вигукнув Северсон. — Я почуваю себе, як уві сні.
Відрізавши шматок стовбура, Алена уважно розглядала його крізь збільшувальне скло.
— Таємницю відкрито! Такий букет можеш мені вільно нарвати, Лайфе! Його буде легко нести, бо клітини цієї рослини наповнені якимсь легким газом.
— Лишіть поки що цей букет, нарвете, коли повертатиметесь, голубчики! — зауважив Навратіл. — Незабаром нам, мабуть, будуть потрібні вільні руки. Сюрпризами тут хоч греблю гати.
Як і запропонував Северсон, далі вирішили продовжувати подорож річкою. Мадараш видобув з рюкзака гумовий човен і наповнив його киснем з балона скафандра. Северсон дбайливо поскладав речі членів експедиції.
— Мене вражає, що річка тече не праворуч, в напрямку моря, а в зворотному напрямку, — сказав Навратіл, коли човен відплив уже досить далеко.
— Мабуть, в цих місцях вона робить крутий поворот, — припустив Северсон.
Пливли повільно: гребти проти течії було важко, а до того ж їм хотілося краще розглянути праліс обабіч річки. Береги її в багатьох місцях були зовсім не прохідні; над водою схилялись могутні, химерно покручені дерева з великим товстим листям. На превелике їх здивування, річка текла увесь час рівно, без будь-яких закутів.
— Чи не зрадила мене здатність орієнтуватись? — крутив головою Мадараш. — Ми увесь час пливемо проти течії і в напрямку моря.
— Ні, до моря не доберемось, — показав перед собою Навратіл. — Річка, звісно, повертає. Б'юсь об заклад, що за отим он вигином ми повернемось на сто вісімдесят градусів та й попрямуємо в глиб континенту.
Коли б академік справді побився об заклад, він неодмінно програв би. За поворотом джунглі розступились, перед здивованими мандрівниками з'явилось море.
— От так штука! — вигукнув Северсон. — Виявляється, річка не впадає в море, а витікає з нього!.. Ну, що ж, таємниця розгадана.
— Не розгадана, а тільки виявлена. Але нам, я гадаю, ця квартянська особливість ніяк не перешкоджатиме, за течією буде плисти легше, — правда, друзі? — весело сказав Навратіл, беручись за весла. — Отже — вгору, а власне, вниз, в глиб континенту!
Відтепер мандрівники попливли значно швидше.
Річка незабаром покинула прибережну рівнину і потекла долиною поміж скелястих схилів. Ще кілька кілометрів її облямовували джунглі; вони все рідшали і, нарешті, зникли зовсім.
Місцевість тут була пустельна, мертва. Тільки де-не-де понад річкою височіли яскраво-зелені рослини, схожі на очерет. То тут, то там в річку водоспадами котились з гір бурхливі струмки.
— Навряд чи зустрінемо ми тут квартянське селище! — сказав Северсон з сумнівом.
— То давайте видеремось на оту он гору, — запропонувала Алена. — Можливо, побачимо щось цікаве, а може, виявиться вигідна місцина для нашого майбутнього житла.
Пропозицію Свозилової схвалили. Мандрівники пристали до берега, човен склали в рюкзак і продовжували подорож пішки.
Підйом на гору був важкий. її схили, вкриті численними тріщинами й канавами, всіяні камінням найрізноманітнішої величини й форми, були голі й круті.
— Наскільки зручніше було б досліджувати Кварту з нашого вертольота! — зітхнув Северсон, коли мандрівники зупинились, щоб трохи перепочити.
Річка вже лежала глибоко під ними. Ще кілька кілометрів вона текла рівно, а на, обрії зникала за крутим поворотом. На протилежному березі, трошки віддалік, проти неба вимальовувався високий конус. З його вершини виходила пара.
— Неприємний сусіда! — зауважив Навратіл. — Будемо сподіватись, що вулкан перебуває в стані спокою… Ну, рушаймо далі!
Все вище й вище — крок за кроком крутим схилом. І ось, нарешті, підйом скінчився. Вчені опинились на плоскогір'ї.
— Яка краса! — захоплено вигукнув Мадараш.
Весь край було вкрито зеленим килимом, перетканим барвистими цяточками квіток. Чагарник на передньому плані поступово переходив у густий праліс. А за ним рівнину замикали прямовисні гори.
— Мені здається, ніби я несподівано сіла до накритого столу! — торжествувала Алена.
— Гарне порівняння! — погодився Северсон. — Цю рівнину нанесемо на наші карти під назвою «Накритий стіл», — що ви на це скажете, друзі?
Поки мандрівники милувалися чудесним краєвидом, позаду, над горами, зійшло ще одне сонце. Велике зелене листя дерев і кущів у його сяйві перетворилось на щире золото.
— Край справді чудесний! — сказав Навратіл.
***
Допоміжний літак «Ластівка» повернувся з розвідки. Він облітав Кварту, щоб знову приєднатись до материнського корабля. Всі члени екіпажу уважно вивчали незнайому планету.— Коли б я міг на хвильку забути, що ми вісім років летіли Всесвітом, піхто не переконав би мене, що під нами — не наша Земля. Погляньте: моря і континенти, смуги хмар… — радів академік Ватсон, який управляв літаком.
Перед «Ластівкою» далеко на темному тлі неба з'явилась сліпуча цятка — залитий променями сонць велетенський космічний корабель. Цятка швидко виростала, перетворювалась на пляму. Все ближче і ближче.
— Щось трапилось! — стривожено вигукнула Молодінова. — Погляньте-но на задню частину «Променя»!.. Пробито величезний отвір… Розтрощено «Чайку» й «Сокола»!.. Поспішаймо, можливо, ми ще встигнемо їх врятувати!
— В кабіні управління світиться!
— Живі! — вигукнув Ватсон. — Я бачу Цагена, Вроцлавського і Чан-су!
Тільки-но «Ластівка» пришвартувалась до «Променя», як відчинилися головні двері. З них виплив одягнений у скафандр Чан-су.
— Дуже радий, що ми знову разом, друзі, — сказав він. — На нас чекає важка боротьба за життя. Допомоги з Землі не можна чекати раніше як через тринадцять років: адже тільки звістка про катастрофу долетить туди через чотири роки. Не менш року триватиме побудова нового міжзоряного корабля, та вісім років подорожі сюди…
Екіпаж «Ластівки» був приголомшений лихом, що звалилось не знати звідки. Тепер уже всі разом оглянули пошкодження і зібрались в приміщенні клубу.
— Неушкоджені реактори треба якнайшвидше переправити на Кварту і відбудувати там атомну електростанцію, — сказала після довгої паузи Молодінова. — Без атомної енергії ми нічого не зможемо зробити.
— Я — Навратіл! Викликаємо «Промінь»! — почулося раптом з динаміка приймача.
— Я — Чан-су. Слухаємо.
— Біля річки, яку ми назвали ріка Надія, знайшли зручне місце для будівництва тимчасового житла. За даними попередньої розвідки небезпечних тварин та комах немає. Повітря — без отруйних випарів. Все плоскогір'я захищено від вітрів високою кам'яною стіною. В скелях є розгалужений печерний лабіринт, що нас дуже втішило. Це буде чудесний захисток від бурі й поганої погоди, а також зручні сховища-склади. Водночас ці печери полегшать нам геологічну розвідку нижчих шарів грунту.
Розділ V
Неприємна зустріч
— Працює як годинник! — спокійно сказав Краус і вимкнув двигун «Стріли». — Це була таки каторжна робота, але ми з нею впорались. Мабуть, скоро почне розвиднятись. Не завадило б трохи поспати, що ти на це скажеш?