Страница:
Тільки-но кулю прикріпили до скелі, як кожен схопив свій вантаж і насамперед розгорнув та наповнив гелієм легенький балон, — треба було поспішати.
Одна по одній відривались від землі і зводились над головами мандрівників шість великих повітряних куль.
— Наскільки можливо, будемо пересуватись по землі, це надійніше, — запропонувала Молодінова. — Побоююсь, що після сходу Проксими подме вітер.
— Та й у квартянському місті зчинимо менше тривоги, — додав Вроцлавський.
Вчені з балонами над головами вирушили в похід, обережно спускаючись кам'янистим схилом до джунглів. Іти було зовсім легко, бо вантаж зрівноважувався підіймальною силою газу. Але перед хащами довелось зупинитись: дороги далі не було.
— Нічого не вдієш, друзі, піднімемось у повітря! — вигукнув Фратев.
Не встиг він це вимовити, як пролунав глухий постріл, і зразу ж ще один.
Фратев від несподіванки пустив трос, яким притримував балон, повалився на землю. Інші інстинктивно полягали теж.
— Починається! — прошепотів Северсон, відтягуючи затвор автоматичної рушниці. Знову залягла мертва тиша.
— Постріли чулися з джунглів, піду подивлюсь, — рішуче сказала Молодінова. — Коли почуєте стрілянину, — поспішайте на допомогу.
— Я з вами, — прошепотів Фратев, підводячись з землі.
В хащі заходили обережно, — зупинялись, прислухались. Ніде ані шелесне. Наблизились до товстого лускатого стовбура розлогого дерева і причаїлись.
— Трах! — пролунав ще один постріл, просто над їхніми головами. Зразу ж по тому якийсь предмет гупнув об землю недалеко від Молодінової.
Фратев спрямував рушницю на крону дерева.
— Почекайте! — затримала його Молодінова. — Подивлюсь, чим квартяни стріляють.
Не чекаючи відповіді, вона хоробро відійшла на кілька кроків і підняла чудний предмет, що нагадував кокосовий горіх. Один кінець його був розірваний.
— Схоже на гранату… — Молодінова уважно подивилась у гущавину гілок і раптом зареготала.
— Хай я стану стегозавром, якщо ви не збожеволіли! Чи ви хочете, щоб вас застрелили?
— Хто? Адже тут нікого немає! — сказала вона голосно. — Знаєте, хто нас обстріляв? Оце дерево.
— Дерево?! — перепитав Фратев. — Ви справді збожеволіли. Як може…
Він не договорив. В кроні дерева пролунав ще один постріл.
З рушниці Фратева вилетіло полум'я. І знову ж по тому йому на голову посипався дощ чудних кавунів.
— Не бійтесь, ми вже тут! — вигукнув засапаний Северсон, влетівши у джунглі.
— Спокійно! Нічого не трапилось. Це тільки Фратев на мить розгубився в бою з оцим ворогом, — підняла Молодінова догори овальний предмет. — Це всього-на-всього плід цього дерева. Після достигання він перетворюється на примітивну ракету, щоб потрапити якомога далі від материнського дерева. Всередині нього, мабуть, накопичуються гази, які проривають найслабкіше місце у вершині еліпсоїда.
Всі з полегкістю розсміялись.
Над їхніми головами знову почулися постріли.
— Б'юсь об заклад, що звук прискорює вибухи отих кавунів! — вигукнув Фратев. — Ходімо краще звідси, не хочу бути мішенню безглуздих жартів цього вояки! — Він недоброзичливо глянув на дерево і попрямував до узлісся.
Небо тим часом порожевішало, а недалеко від вулкана визирнуло оранжеве сонце. В його незвичайному золотому освітленні балони піднялись догори. Погойдуючись під легким вітерцем, гнані ракетними вибухами, вони попливли в напрямку долини. З усіх боків її оточували конусоподібні сопки та покраяні глибокими ущелинами скелясті хребти. Над заростями в долині зводилась прозора імла.
За неширокою смугою джунглів знову з'явився голий, вкритий розколинами і густо всіяний камінням косогір.
— Проксима незабаром зійде! — кивнув Фратев на багряно-чорні хмари над обрієм. — Тебе ще тільки тут бракувало!
— Хмари наближаються підозріло швидко. На щастя, джунглі вже позаду, спускаймось на землю! — запропонувала Молодінова і простягла руку до кнопки апарата, яким керувався балон.
— Погляньте он туди, праворуч, під отой скелястий стрімчак! — вигукнув Ватсон, тільки-но ставши на ноги. — Якісь дивні сліди!
Всі поспішили до місця, вказаного Ватсоном.
— Зачекайте, зачекайте! — крикнула Молодінова. — Насамперед треба закріпити балони.
— Прив'яжемо їх до отих стовбурів, — махнув рукою Вроцлавський у напрямку джунглів.
Поспішали недаремно. Вітер налетів несподівано, — холодний, різкий. Він свистів і скиглив, злісно торсав лускаті гілки дерев. Балони хилитались туди й сюди поміж величезного листя, але троси витримували.
Чоловіки лишились вартувати вантаж, а Молодінова і Свозилова пішли оглянути загадкові сліди.
— Квартяни носять взуття, схоже на наше, — здивувалась Алена. — Можна подумати, що вони взяли кілька пар у нас.
— Я знайшла кишеньковий ніж, дуже схожий на наші, — сказала Молодінова.
— Покажіть! — підскочила до неї Алена. — Справді, це дивно!
Молодінова задумливо дивилась на ніж.
— Не знаю… — сказала вона повільно. — Мені здається, що цей ніж був справді виготовлений на земній кулі…
Ватсон знизав плечима:
— А як би він сюди потрапив? Адже людська нога ще ніколи тут не ступала.
— Можливо, його позичили квартяни того разу, коли відвідали літак, — так само, як і чашки для кофе… Побачимо. Безперечно, вони — культурні істоти, як це показує добре продумана форма їхнього взуття. Шкода, що сліди ведуть уздовж кам'яної стінки в напрямку до нашого селища…
— Це підтверджує наше припущення, що квартяни за нами потай стежать… — закінчила її думку Свозилова. — І, очевидно, бояться… Вони, мабуть, такі ж миролюбні, як і ми…
Вітер поступово вщухав. Пофарбування місцевості швидко мінялось. Металевий відтінок скель поступово яснішав: сходило жовте сонце.
Вчені вирушили далі. Вони обережно спускались кам'янистим схилом, аж поки досягли великого каньйону. Його стрімкоспадні кам'яні стіни глибоко внизу омивала спокійна річка.
— Погодьтесь, що без моєї винахідливості ми через цю перепону не перебралися б! — жартував Фратев. — Балони — просто чудо!
— Вихваляєте балони чи вашу ідею? — засміялась Алена.
— І те, й друге.
— До речі, балони треба позв'язувати: так принаймні ніхто не загубиться, — запропонував Северсон.
І ось величезне гроно повітряних куль попливло у височінь.
Але тільки-но воно опинилося за кілька метрів від землі, як раптом шарпнулось, крутнулось і, безперервно обертаючись навколо власної осі, почало швидко підніматись.
— Смерч! — крикнув Ватсон.
Все пішло обертом перед очима вчених. Місцевість під ними так розтанцювалась, що вони незабаром втратили орієнтацію. Скриньки під їхніми ногами наштовхувались одна на одну і неприємно скрипіли.
Першою опам'яталась Молодінова. Вона судорожно натиснула на кнопку ракетної установки. Під гроном балонів почувся гуркіт, схожий на кулеметну чергу. Рух по спіралі загальмувався.
— Летимо просто до кратера вулкана! — закричала з жахом Алена.
— Відкрийте вентилі! — скомандувала Молодінова.
Над їхніми головами почулося сичання й шипіння. Балони почали швидко спускатися, але при цьому знову шалено закрутились. їх несло просто на джунглі.
Діставши сильний удар в спину, Северсон зойкнув і заплющив очі. Підсвідомо він ухопився за гілку і крикнув:
— Аленко! Тримайся!
Ні, з нею нічого не трапилося. Вона лежала поруч нього, заплутавшись у плетиві гілок і ліан, а трохи далі — решта супутників. На щастя, джунглі були такі густі, що верхів'я дерев утворювали ніби суцільний пружний матрац.
— Тримайтесь! — крикнула Молодінова. — Вітер може нас знову зірвати…
І справді, оболонки балонів напнулись, як вітрила. Коли б деякі з тросів не зачепилися за гілля, втриматися було б неможливо. На щастя, вітер незабаром ущух.
— З вами нічого не трапилось? — насилу запитала Алена.
— Ще не знаю, але почуваю себе, немов після добрячої прочуханки! — спробував пожартувати Фратев. — Під сто туманів, — де ми, власне, зараз?
— А яке це має для нас значення? Міцніше тримайте балони, аж поки вони спадуть, — стомлено сказала Молодінова.
Коли нарешті балони безсило опустились у зарості, вчені швидко звільнились від лямок. Фратев поворушив руками й ногами і зітхнув:
— Переломів, правда, немає, але я весь побитий, наче на мені просо молотили.
Мандрівники, які ще раз зазнали катастрофи, роздивлялися навколо, щоб хоч приблизно визначити, де вони опинилися. Недалеко від них праліс кінчався. За ним проти неба височів конус вулкана, над яким курів димок.
— Ще трохи — і ми сіли б якраз над кратером…
— Так, небагато нам лишалось до нього… — сказав зблідлий Вроцлавський. — Ну, спускаймося.
Обережно згорнули балони, з допомогою тросів сяк-так спустили вантаж на землю. Але це ще було півділа: довелося докласти чимало зусиль, поки вони вибралися з джунглів, хоч до узлісся було всього лише кілька десятків метрів.
Коли всі речі витягли з хащів, Молодінова пішла розвідати дорогу, а втомлені мандрівники сіли спочити.
— Чи не помічаєте ви, що грунт під ногами коливається? — запитав Вроцлавський.
— Справді, вулкан не такий спокійний, як здається на перший погляд, — підтвердив за хвилину Северсон.
— Я теж це помітив, — кивнув головою Фратев. — Ця люлька ще всипле нам жару.
Тим часом повернулась Молодінова.
— Каньйон, який ми збирались перелетіти, недалеко. Я гадаю, що слід продовжити подорож річкою, що протікає по ньому.
— Чудесно! Блискуча ідея! — жваво погодився Фратев. — Б'юсь об заклад на смаженого індика, що таким чином ми з комфортом і дуже швидко потрапимо в Долину вогнів, до квартян!
Біля вузької долини експедиція зупинилась. Молодінова з Аленою наповнили повітрям човни, а інші тим часом приготували троси, щоб спускати вантаж.
Спускання прямовисною скелею забрало багато часу. Лише через кілька годин експедиція могла продовжувати свою важку подорож.
Каньйон повертав то ліворуч, то праворуч. На його крутих схилах росли якісь химерні рожево-червоні рослини, схожі на наші лишайники. Подекуди над ними схилялись покручені стовбури могутніх дерев з великим овальним, губчастим і жовтим знизу листям.
Стіни каньйону поступово знижувались, сам він ширшав, аж поки перетворився на улоговину з пологими схилами. Долина вогнів уже мала бути десь недалеко, але на порослих чагарником берегах досі не видно було ані найменшої ознаки втручання мислячих створінь.
Мандрівники поминули кілька крутих поворотів і опинились у джунглях. Що далі, то нижче схилялись над гладінню води буйні крони дерев, аж поки не утворили суцільне склепіння, крізь яке лише де-не-де проникали сонячні промені.
— Вогні! — раптом закричав Фратев і почав щосили гребти.
Вогні ставали яскравішими і наближались. Вже ясно було видно сотні лампіонів, що сяяли в хащах понад берегом.
— Навіщо квартяни освітлюють джунглі?! Подивлюсь на ці вогні зблизька! — рішуче сказав Фратев і, передавши весла Молодіновій, швидко поліз плетивом ліан до крони освітленого дерева.
— Це не лампіони і не електричні ліхтарі! — почувся з пітьми пралісу його розчарований голос.
— А що?.. Ну, швидше розповідайте, чому мовчите? — наполягали мандрівники, які тим часом добрались до го-го ж берега.
— Увага, я спущу вам вниз один ліхтар, — вигукнув Фратев.
Широке листя зашелестіло, і серед нього з'явилась сяюча куля, підвішена на тонкій ліані. Коли куля наблизилась до човна, Алсна скрикнула:
— Надзвичайно! Адже це — світний кокосовий горіх!
— І зовсім холодний, — додав Ватсон, обережно торкнувшись дивного плоду. — Чи не прилипли ви там? — звернувся він до Фратева.
— Тисяча комет і метеорів! — почувся в цю мить розлючений голос Фратева. — Справді, воно клеїться, як липучка!
Алена засміялась:
— Це ж і є липучка. Ви — хороший ботанік. Поглянь-те-но уважніше, скільки огидних комах, приваблених світлом, потрапили до пастки.
— Підемо далі в джунглі чи повернемось? — запитала Молодінова.
— Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, — відповів Ватсон.
— Стільки мук, і все через світні джунглі! — обурювався Фратев, злізаючи з дерева. — А ми гадали, що знайдемо тут чудесне місто!.. І все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, — зазирнемо трохи далі.
З хвилину сперечались, потім увімкнули прожектори і попливли вперед.
Раптом щось зашуміло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всі затамували подих.
В світлі прожектора ширяли дивні створіння. Їхні обличчя нагадували шимпанзе; плечі й руки в них були з'єднані великими перетинчастими крилами.
— Квартяни… — ледь чутно прошепотіла Алена.
— Гуіі… Гуіі… — розляглось пралісом.
— Кііі… Кііі… — відгукнулось звідкись здалеку. Крилаті створіння покружляли ще трохи над річкою і зникли в хащах.
— Вони летять над струмком, який впадає тут у річку, — сказав Фратев, що знову поплив першим. — Рушимо за ними.
Не чекаючи відповіді, він швидко попрямував до гирла потоку. Інші — за ним.
Скоро перед ними виросла несподівана перешкода. Дорогу перетинав водоспад.
— Я піду на розвідку, — знову запропонував Фратев. — Видертись зможу, недарма я вважався на Землі непоганим альпіністом.
Озброївшись тросом і киркою, він почав повільно підніматись по нерівній кам'яній стіні і незабаром зник з очей. Збігали хвилини, минула година.
— Чи не трапилось чого з ним? — почала турбуватись Молодінова. — Северсон і Вроцлавський, прошу, підіть пошукайте його.
Чоловіки обережно піднімались угору. Метрів через сто вони виявили вузький приступок, який тягнувся карнизом уздовж кам'яної стіни. Вроцлавський пішов ним ліворуч, Северсон — праворуч. Не встиг він зробити і кілька кроків, як побачив темний отвір у скелі… Печера… Северсон витяг з кишені пістолет, увімкнув електричний ліхтар і зайшов туди.
— Гуіі… — запищало щось у повітрі, і повз людину, — аж вітер повійнув, — промайнула крилата постать.
Северсон відсахнувся, але одразу опанував собою і обережно зазирнув у печеру. Посеред неї було згасле багаття, а навколо нього валялись дивні блискучі предмети. Северсон зайшов і взяв один з них в руки. То був прозорий камінь, схожий на янтар.
В одному з кутків тьмяно виблискував якийсь довгастий предмет. Северсон присвітив. Оце так несподіванка!
— Вроцлавський! Вроцлавський! Я знайшов лопать пропелера нашого вертольота!
Товариш не озивався. Стривожений Северсон вибіг з печери, помчав карнизом. Розгублено зупинився: справді, куди ж міг подітись Вроцлавський? Постривай, а що воно за гомін чується за поворотом скелі?
А, ще одна печера! Всередині хтось розмовляє!
Не роздумуючи, Северсон просунувся в темний отвір.
— Дивіться, що ми тут знайшли! — закричав до нього з печери Фратев, простягаючи лопать пропелера. — Ще одна — і вертоліт знову літатиме!
Вроцлавський, який стояв поруч, сяяв так, ніби цю знахідку зробив він сам.
Розділ XI
Одна по одній відривались від землі і зводились над головами мандрівників шість великих повітряних куль.
— Наскільки можливо, будемо пересуватись по землі, це надійніше, — запропонувала Молодінова. — Побоююсь, що після сходу Проксими подме вітер.
— Та й у квартянському місті зчинимо менше тривоги, — додав Вроцлавський.
Вчені з балонами над головами вирушили в похід, обережно спускаючись кам'янистим схилом до джунглів. Іти було зовсім легко, бо вантаж зрівноважувався підіймальною силою газу. Але перед хащами довелось зупинитись: дороги далі не було.
— Нічого не вдієш, друзі, піднімемось у повітря! — вигукнув Фратев.
Не встиг він це вимовити, як пролунав глухий постріл, і зразу ж ще один.
Фратев від несподіванки пустив трос, яким притримував балон, повалився на землю. Інші інстинктивно полягали теж.
— Починається! — прошепотів Северсон, відтягуючи затвор автоматичної рушниці. Знову залягла мертва тиша.
— Постріли чулися з джунглів, піду подивлюсь, — рішуче сказала Молодінова. — Коли почуєте стрілянину, — поспішайте на допомогу.
— Я з вами, — прошепотів Фратев, підводячись з землі.
В хащі заходили обережно, — зупинялись, прислухались. Ніде ані шелесне. Наблизились до товстого лускатого стовбура розлогого дерева і причаїлись.
— Трах! — пролунав ще один постріл, просто над їхніми головами. Зразу ж по тому якийсь предмет гупнув об землю недалеко від Молодінової.
Фратев спрямував рушницю на крону дерева.
— Почекайте! — затримала його Молодінова. — Подивлюсь, чим квартяни стріляють.
Не чекаючи відповіді, вона хоробро відійшла на кілька кроків і підняла чудний предмет, що нагадував кокосовий горіх. Один кінець його був розірваний.
— Схоже на гранату… — Молодінова уважно подивилась у гущавину гілок і раптом зареготала.
— Хай я стану стегозавром, якщо ви не збожеволіли! Чи ви хочете, щоб вас застрелили?
— Хто? Адже тут нікого немає! — сказала вона голосно. — Знаєте, хто нас обстріляв? Оце дерево.
— Дерево?! — перепитав Фратев. — Ви справді збожеволіли. Як може…
Він не договорив. В кроні дерева пролунав ще один постріл.
З рушниці Фратева вилетіло полум'я. І знову ж по тому йому на голову посипався дощ чудних кавунів.
— Не бійтесь, ми вже тут! — вигукнув засапаний Северсон, влетівши у джунглі.
— Спокійно! Нічого не трапилось. Це тільки Фратев на мить розгубився в бою з оцим ворогом, — підняла Молодінова догори овальний предмет. — Це всього-на-всього плід цього дерева. Після достигання він перетворюється на примітивну ракету, щоб потрапити якомога далі від материнського дерева. Всередині нього, мабуть, накопичуються гази, які проривають найслабкіше місце у вершині еліпсоїда.
Всі з полегкістю розсміялись.
Над їхніми головами знову почулися постріли.
— Б'юсь об заклад, що звук прискорює вибухи отих кавунів! — вигукнув Фратев. — Ходімо краще звідси, не хочу бути мішенню безглуздих жартів цього вояки! — Він недоброзичливо глянув на дерево і попрямував до узлісся.
Небо тим часом порожевішало, а недалеко від вулкана визирнуло оранжеве сонце. В його незвичайному золотому освітленні балони піднялись догори. Погойдуючись під легким вітерцем, гнані ракетними вибухами, вони попливли в напрямку долини. З усіх боків її оточували конусоподібні сопки та покраяні глибокими ущелинами скелясті хребти. Над заростями в долині зводилась прозора імла.
За неширокою смугою джунглів знову з'явився голий, вкритий розколинами і густо всіяний камінням косогір.
— Проксима незабаром зійде! — кивнув Фратев на багряно-чорні хмари над обрієм. — Тебе ще тільки тут бракувало!
— Хмари наближаються підозріло швидко. На щастя, джунглі вже позаду, спускаймось на землю! — запропонувала Молодінова і простягла руку до кнопки апарата, яким керувався балон.
— Погляньте он туди, праворуч, під отой скелястий стрімчак! — вигукнув Ватсон, тільки-но ставши на ноги. — Якісь дивні сліди!
Всі поспішили до місця, вказаного Ватсоном.
— Зачекайте, зачекайте! — крикнула Молодінова. — Насамперед треба закріпити балони.
— Прив'яжемо їх до отих стовбурів, — махнув рукою Вроцлавський у напрямку джунглів.
Поспішали недаремно. Вітер налетів несподівано, — холодний, різкий. Він свистів і скиглив, злісно торсав лускаті гілки дерев. Балони хилитались туди й сюди поміж величезного листя, але троси витримували.
Чоловіки лишились вартувати вантаж, а Молодінова і Свозилова пішли оглянути загадкові сліди.
— Квартяни носять взуття, схоже на наше, — здивувалась Алена. — Можна подумати, що вони взяли кілька пар у нас.
— Я знайшла кишеньковий ніж, дуже схожий на наші, — сказала Молодінова.
— Покажіть! — підскочила до неї Алена. — Справді, це дивно!
Молодінова задумливо дивилась на ніж.
— Не знаю… — сказала вона повільно. — Мені здається, що цей ніж був справді виготовлений на земній кулі…
Ватсон знизав плечима:
— А як би він сюди потрапив? Адже людська нога ще ніколи тут не ступала.
— Можливо, його позичили квартяни того разу, коли відвідали літак, — так само, як і чашки для кофе… Побачимо. Безперечно, вони — культурні істоти, як це показує добре продумана форма їхнього взуття. Шкода, що сліди ведуть уздовж кам'яної стінки в напрямку до нашого селища…
— Це підтверджує наше припущення, що квартяни за нами потай стежать… — закінчила її думку Свозилова. — І, очевидно, бояться… Вони, мабуть, такі ж миролюбні, як і ми…
Вітер поступово вщухав. Пофарбування місцевості швидко мінялось. Металевий відтінок скель поступово яснішав: сходило жовте сонце.
Вчені вирушили далі. Вони обережно спускались кам'янистим схилом, аж поки досягли великого каньйону. Його стрімкоспадні кам'яні стіни глибоко внизу омивала спокійна річка.
— Погодьтесь, що без моєї винахідливості ми через цю перепону не перебралися б! — жартував Фратев. — Балони — просто чудо!
— Вихваляєте балони чи вашу ідею? — засміялась Алена.
— І те, й друге.
— До речі, балони треба позв'язувати: так принаймні ніхто не загубиться, — запропонував Северсон.
І ось величезне гроно повітряних куль попливло у височінь.
Але тільки-но воно опинилося за кілька метрів від землі, як раптом шарпнулось, крутнулось і, безперервно обертаючись навколо власної осі, почало швидко підніматись.
— Смерч! — крикнув Ватсон.
Все пішло обертом перед очима вчених. Місцевість під ними так розтанцювалась, що вони незабаром втратили орієнтацію. Скриньки під їхніми ногами наштовхувались одна на одну і неприємно скрипіли.
Першою опам'яталась Молодінова. Вона судорожно натиснула на кнопку ракетної установки. Під гроном балонів почувся гуркіт, схожий на кулеметну чергу. Рух по спіралі загальмувався.
— Летимо просто до кратера вулкана! — закричала з жахом Алена.
— Відкрийте вентилі! — скомандувала Молодінова.
Над їхніми головами почулося сичання й шипіння. Балони почали швидко спускатися, але при цьому знову шалено закрутились. їх несло просто на джунглі.
Діставши сильний удар в спину, Северсон зойкнув і заплющив очі. Підсвідомо він ухопився за гілку і крикнув:
— Аленко! Тримайся!
Ні, з нею нічого не трапилося. Вона лежала поруч нього, заплутавшись у плетиві гілок і ліан, а трохи далі — решта супутників. На щастя, джунглі були такі густі, що верхів'я дерев утворювали ніби суцільний пружний матрац.
— Тримайтесь! — крикнула Молодінова. — Вітер може нас знову зірвати…
І справді, оболонки балонів напнулись, як вітрила. Коли б деякі з тросів не зачепилися за гілля, втриматися було б неможливо. На щастя, вітер незабаром ущух.
— З вами нічого не трапилось? — насилу запитала Алена.
— Ще не знаю, але почуваю себе, немов після добрячої прочуханки! — спробував пожартувати Фратев. — Під сто туманів, — де ми, власне, зараз?
— А яке це має для нас значення? Міцніше тримайте балони, аж поки вони спадуть, — стомлено сказала Молодінова.
Коли нарешті балони безсило опустились у зарості, вчені швидко звільнились від лямок. Фратев поворушив руками й ногами і зітхнув:
— Переломів, правда, немає, але я весь побитий, наче на мені просо молотили.
Мандрівники, які ще раз зазнали катастрофи, роздивлялися навколо, щоб хоч приблизно визначити, де вони опинилися. Недалеко від них праліс кінчався. За ним проти неба височів конус вулкана, над яким курів димок.
— Ще трохи — і ми сіли б якраз над кратером…
— Так, небагато нам лишалось до нього… — сказав зблідлий Вроцлавський. — Ну, спускаймося.
Обережно згорнули балони, з допомогою тросів сяк-так спустили вантаж на землю. Але це ще було півділа: довелося докласти чимало зусиль, поки вони вибралися з джунглів, хоч до узлісся було всього лише кілька десятків метрів.
Коли всі речі витягли з хащів, Молодінова пішла розвідати дорогу, а втомлені мандрівники сіли спочити.
— Чи не помічаєте ви, що грунт під ногами коливається? — запитав Вроцлавський.
— Справді, вулкан не такий спокійний, як здається на перший погляд, — підтвердив за хвилину Северсон.
— Я теж це помітив, — кивнув головою Фратев. — Ця люлька ще всипле нам жару.
Тим часом повернулась Молодінова.
— Каньйон, який ми збирались перелетіти, недалеко. Я гадаю, що слід продовжити подорож річкою, що протікає по ньому.
— Чудесно! Блискуча ідея! — жваво погодився Фратев. — Б'юсь об заклад на смаженого індика, що таким чином ми з комфортом і дуже швидко потрапимо в Долину вогнів, до квартян!
Біля вузької долини експедиція зупинилась. Молодінова з Аленою наповнили повітрям човни, а інші тим часом приготували троси, щоб спускати вантаж.
Спускання прямовисною скелею забрало багато часу. Лише через кілька годин експедиція могла продовжувати свою важку подорож.
Каньйон повертав то ліворуч, то праворуч. На його крутих схилах росли якісь химерні рожево-червоні рослини, схожі на наші лишайники. Подекуди над ними схилялись покручені стовбури могутніх дерев з великим овальним, губчастим і жовтим знизу листям.
Стіни каньйону поступово знижувались, сам він ширшав, аж поки перетворився на улоговину з пологими схилами. Долина вогнів уже мала бути десь недалеко, але на порослих чагарником берегах досі не видно було ані найменшої ознаки втручання мислячих створінь.
Мандрівники поминули кілька крутих поворотів і опинились у джунглях. Що далі, то нижче схилялись над гладінню води буйні крони дерев, аж поки не утворили суцільне склепіння, крізь яке лише де-не-де проникали сонячні промені.
— Вогні! — раптом закричав Фратев і почав щосили гребти.
Вогні ставали яскравішими і наближались. Вже ясно було видно сотні лампіонів, що сяяли в хащах понад берегом.
— Навіщо квартяни освітлюють джунглі?! Подивлюсь на ці вогні зблизька! — рішуче сказав Фратев і, передавши весла Молодіновій, швидко поліз плетивом ліан до крони освітленого дерева.
— Це не лампіони і не електричні ліхтарі! — почувся з пітьми пралісу його розчарований голос.
— А що?.. Ну, швидше розповідайте, чому мовчите? — наполягали мандрівники, які тим часом добрались до го-го ж берега.
— Увага, я спущу вам вниз один ліхтар, — вигукнув Фратев.
Широке листя зашелестіло, і серед нього з'явилась сяюча куля, підвішена на тонкій ліані. Коли куля наблизилась до човна, Алсна скрикнула:
— Надзвичайно! Адже це — світний кокосовий горіх!
— І зовсім холодний, — додав Ватсон, обережно торкнувшись дивного плоду. — Чи не прилипли ви там? — звернувся він до Фратева.
— Тисяча комет і метеорів! — почувся в цю мить розлючений голос Фратева. — Справді, воно клеїться, як липучка!
Алена засміялась:
— Це ж і є липучка. Ви — хороший ботанік. Поглянь-те-но уважніше, скільки огидних комах, приваблених світлом, потрапили до пастки.
— Підемо далі в джунглі чи повернемось? — запитала Молодінова.
— Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, — відповів Ватсон.
— Стільки мук, і все через світні джунглі! — обурювався Фратев, злізаючи з дерева. — А ми гадали, що знайдемо тут чудесне місто!.. І все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, — зазирнемо трохи далі.
З хвилину сперечались, потім увімкнули прожектори і попливли вперед.
Раптом щось зашуміло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всі затамували подих.
В світлі прожектора ширяли дивні створіння. Їхні обличчя нагадували шимпанзе; плечі й руки в них були з'єднані великими перетинчастими крилами.
— Квартяни… — ледь чутно прошепотіла Алена.
— Гуіі… Гуіі… — розляглось пралісом.
— Кііі… Кііі… — відгукнулось звідкись здалеку. Крилаті створіння покружляли ще трохи над річкою і зникли в хащах.
— Вони летять над струмком, який впадає тут у річку, — сказав Фратев, що знову поплив першим. — Рушимо за ними.
Не чекаючи відповіді, він швидко попрямував до гирла потоку. Інші — за ним.
Скоро перед ними виросла несподівана перешкода. Дорогу перетинав водоспад.
— Я піду на розвідку, — знову запропонував Фратев. — Видертись зможу, недарма я вважався на Землі непоганим альпіністом.
Озброївшись тросом і киркою, він почав повільно підніматись по нерівній кам'яній стіні і незабаром зник з очей. Збігали хвилини, минула година.
— Чи не трапилось чого з ним? — почала турбуватись Молодінова. — Северсон і Вроцлавський, прошу, підіть пошукайте його.
Чоловіки обережно піднімались угору. Метрів через сто вони виявили вузький приступок, який тягнувся карнизом уздовж кам'яної стіни. Вроцлавський пішов ним ліворуч, Северсон — праворуч. Не встиг він зробити і кілька кроків, як побачив темний отвір у скелі… Печера… Северсон витяг з кишені пістолет, увімкнув електричний ліхтар і зайшов туди.
— Гуіі… — запищало щось у повітрі, і повз людину, — аж вітер повійнув, — промайнула крилата постать.
Северсон відсахнувся, але одразу опанував собою і обережно зазирнув у печеру. Посеред неї було згасле багаття, а навколо нього валялись дивні блискучі предмети. Северсон зайшов і взяв один з них в руки. То був прозорий камінь, схожий на янтар.
В одному з кутків тьмяно виблискував якийсь довгастий предмет. Северсон присвітив. Оце так несподіванка!
— Вроцлавський! Вроцлавський! Я знайшов лопать пропелера нашого вертольота!
Товариш не озивався. Стривожений Северсон вибіг з печери, помчав карнизом. Розгублено зупинився: справді, куди ж міг подітись Вроцлавський? Постривай, а що воно за гомін чується за поворотом скелі?
А, ще одна печера! Всередині хтось розмовляє!
Не роздумуючи, Северсон просунувся в темний отвір.
— Дивіться, що ми тут знайшли! — закричав до нього з печери Фратев, простягаючи лопать пропелера. — Ще одна — і вертоліт знову літатиме!
Вроцлавський, який стояв поруч, сяяв так, ніби цю знахідку зробив він сам.
Розділ XI
Три райдуги
Рівень Надії потроху знижувався, але течія все ще прямувала до моря. Навратіл, Цаген та Шайнер стояли на березі і нетерпляче поглядали в той бік, де ріка ховалась за скелястим стрімчаком.
— Пливуть! — вигукнув Шайнер.
З-за повороту з'явився човен, керований Фратевим, потім показалася і решта човнів. Навантажені вщерть, вони трималися берега, бо серединою Надії мчала небезпечна течія з швидкими чорториями.
— Ну, з прибуттям вас! — привітав стомлених мандрівників Навратіл.
— Як плавалося? Чи не скупалися? — нетерпляче допитувався Цаген.
— Що казали квартяни, коли ви отаборились біля їхнього селища? — сміявся Шайнер.
Тим часом експедиція причалила. Вчені витягли човни на берег.
Фратев випростав руки, випнув груди, хруснув суглобами.
— Скрізь добре, а вдома — найкраще! — сказав він з глибокою переконаністю. — Нам, звісно, було не до жартів…
— Все розкажете, але спершу йдіть відпочиньте. Вантаж ми перенесемо самі, — сказав Навратіл.
— Е, ні! — запротестував Фратев. — Дівчатам допоможіть, а свій вантаж я віднесу сам.
— Облиште його, він хоче зробити вам сюрприз! — прошепотіла Алена до Навратіла з посмішкою.
За час відсутності експедиції «вітальня» докорінно змінилась. Охоронці дому, повикидавши незграбні, нашвидкуруч зроблені стільці, порозставляли навколо низеньких столів зручні крісла, взяті з літака, а на стіни повісили кілька шафок.
— Розкішно! — радів Фратев. — Як це ми зразу не придумали? — Але тисяча кратерів! — на чому ж ми сидітимемо, коли полетимо «Стрілою» на прогулянку?
— Звичайно, на підлозі! — жартував Шайнер. Молодінова розіклала на столі кілька фотографій:
— Ось вони, наші квартяни!
— Нагадують скоріше мавп, аніж людей… — задумливо сказав Навратіл.
— Як я бачу, вони босі, — зауважив Цаген. — Звідки ж тоді взялись сліди людини в новітньому взутті?
— Справді… Нам це навіть не спало на думку… — Молодінова витягла з сумки ще одну фотографію. — В печерах ми остаточно пересвідчились, що літаючі квартяни — зовсім примітивні створіння, щось середнє між нашими первісними людьми і людиноподібними мавпами. Вони, правда, вже використовують вогонь, але роздобувають його виключно з пожеж, запалених блискавками. Принаймні ми так припускаємо, бо ніякого кресала або чогось схожого ми в печерах не знайшли. Квартяни відрізняються від звірів лише тим, що вже мають примітивні інструменти. Це грубо оброблені уламки каменів та дрючки. А втім, ми привезли ці інструменти з собою, можете їх оглянути. Деякі з квартян завзяті колекціонери. Мабуть, їх приваблює все блискуче, незвичне, бо їхні житла переповнені шматками янтарю, золота, кварцу, барвистими уламками базальту…
— Отже, ви не знайшли навіть сліду якоїсь там вищої культури? — розчаровано запитав Навратіл.
Молодінова вже хотіла відповісти, але Фратев її затримав:
— Хвилиночку! Ви мені обіцяли, що сюрприз номер один оголошу я! — Він побіг і одразу ж повернувся з якимось пакунком під пахвою. — Найцінніші предмети з квар-тянської колекції!
Перед враженими вченими з'явились два дивних предмети: старанно оброблений шматок якоїсь прозорої речовини і великий уламок металевої плити з гострими рваними краями.
Навратіл взяв у руки прозорий предмет.
— Природа цього, в усякому разі, створити не могла, — сказав він рішуче. — Скидається на лінзу, та ще й відшліфовану абсолютно точно.
— І складену з кількох шарів! — показав Северсон на місце, де лінза була пошкоджена при ударі.
— А може, це деталі з нашого «Променя»? — запитав Шайнер. — Чи не збив їх на планету отой шалений метеорит?
— Ні, це неможливо! — заперечив Навратіл. — Лінз такої незвичайної форми ми при побудові «Променя» не використовували… — він уважно оглянув металевий уламок і похитав головою. — Ця річ теж не з нашого літака. Аленко, прошу, зробіть аналіз металу.
— Гадаю, що це даремно, — заперечив Ватсон. — «Промінь» облітає навколо Кварти з швидкістю вісім кілометрів на секунду. З не меншою швидкістю летів метеорит. Це означає, що жодна частина літака не може потрапити на планету, бо згорить у атмосфері…
— Справді, ви маєте рацію. В такому разі стає ясно, шо обидва предмети були зроблені на Кварті. Як це пов'язати з примітивним життям літаючих квартян?
— Сліди під кам'яним стрімчаком та уламок лінзи доводять нам, що, крім літаючих квартян, тут живуть, можливо, далеко розвиненіші створіння, яких ми досі не виявили, — міркувала Молодінова.
Фратев покрутив річ в руці, розкуйовдив пальцями чорне кучеряве волосся, почухав потилицю:
— П'ять пострілів по гавах! — це нам хороший подаруночок, знову маємо з чого тішитись! Спочатку гналися за маревом і замість великого міста знайшли світні джунглі, потім переслідували літаючих людей, а виявили примітивних створінь на рубежі між людиною й мавпою. А тепер, нарешті, вияснили, що десь зовсім поряд підстерігають нас агресивні незнайомі люди з хтозна-якою високою технікою…
— Коли б я на вас не дивилась, я подумала б, що це говорить Грубер чи Краус! — обурилась Молодінова. — Чому ви гадаєте, що вони агресивні? Як у вас з'явилась така думка?
— Дуже просто! — засміявся Фратев. — Огляньте оцей уламок уважніше. Звідки він? З якоїсь дитячої іграшки?.. Хай мене циклон змете з квартянської поверхні, якщо це не уламок розірваної гранати!
— Справді, — погодився Северсон. — Фратев має рацію… А що поробляють наші мандрівники по Надії? Чи виявили вони щось цікаве?
— Поки що небагато… — Навратіл подивився на годинник. — Ми так з вами забалакались, що я про них замалим не забув. Ми повинні були викликати їх уже півгодини тому. Цаген, будь ласка…
Цаген увімкнув передавач і кілька разів повторив виклик.
— «Ластівка» знову не відповідає, — сказав він стурбовано. — Мабуть, там щось не гаразд…
Фратев схвильовано підвівся з крісла:
— Треба поспішити їм на допомогу. Цілком можливо, що на них напали квартяни.
— Ну, то приготуйте «Стрілу» до старту, — сказав Навратіл.
— Що — «Стріла»! Вона неповоротка. В мене є краща ідея. Це і є наш сюрприз номер два. Ходімте, прошу, я вам дещо покажу.
Знизавши плечима, Навратіл пішов слідом за Фратевим. Зупинились у печері, де було складено вертоліт.
— Ви знайшли лопаті пропелера? — радісно вигукнув Навратіл. — Тож швидше візьмемось за роботу, не можна втрачати жодної хвилини!
Через хвилину обидва вже тримали в руках інструменти.
Вертоліт було змонтовано дуже швидко.
Северсон підніс до очей бінокль. Погляд його заблукав у Долину вогнів, перебіг до вулкана, а потім до скель, де кілька годин тому вони виявили печери літаючих створінь.
— Не бачу жодного квартянина, — сказав він задумливо.
— Мабуть, вони вдень сплять, — припустила Алена. — Оте їхнє «гуіі…», яке закінчується нечутним ультразвуком, цілком імовірно: не мова, а засіб орієнтування в темряві, як у наших кажанів.
— Погляньте… — показав Фратев у праве віконце. — Або мене обдурюють очі, або це справді велетенські сфінкси!
Над берегом ріки зводились до неба чотири майже однакові блоки скель. Горішні частини гігантів нагадували обличчя людей. Вертоліт попрямував туди. З наближенням схожість скель з людьми втрачалась, а коли вертоліт повис у повітрі біля голови одного з блоків, Фратев засміявся:
— Природа трохи погралась з нами у сліпу бабу, та й годі. Людина вже гадала, що прилетіла в Єгипет, а виявляється, це тільки химерно вивітрені шари гірських порід.
Вертоліт продовжував летіти над рікою. Характер місцевості поступово змінювався. Стрімкі береги поступились рівнині, яка на обрії кінчалась пасмом гір. Праліс на берегах увесь час густішав. З обох боків Надія вбирала в себе притоки, які нарешті перетворили її на широку річку.
— Спустіться трохи нижче, — попросив Северсон Фратева, коли вертоліт наблизився до великого вигину ріки. — Мені здається, що ми — біля мети нашої подорожі.
— Чому? — здивувався Фратев, але, глянувши вниз, збентежився. — Чорториї… Невже наші хлопці тут загинули?
Вертоліт висів низько над річкою, яка кипіла, немов у казані.
— Ні, не вірю, що вони запливли просто у вир, — продовжував він у роздумі. — Мабуть, таки проскочили, для «Ластівки» це не важко. А втім, запитайте Навратіла, чи згадували вони в своїх передачах про чорториї?
Северсон увімкнув передавач. Відповідь прийшла негайно і вплинула вона, як цілющі ліки: «Ластівка» чорториї подолала щасливо. За повідомленням Крауса, течія Надії в коліні ріки поділяється: до чорториїв річка тече в напрямку моря, а од них — стікає на континент…
Метрів через сто річка справді заспокоїлась і ліниво поповзла долиною в незнані далі.
— Чому це обрій перед нами такий незвично близький? Адже ми над рівниною? — дивувався Северсон.
Фратев пересунув важіль висоти, і вертоліт почав підніматися.
— Поглянемо згори!
Перед вченими розгорнувся незвичайний краєвид: рівнина кінчалась високим порогом, під яким розлягались болота. Вдалині жовтувато виблискували піщані дюни.
Могутня ріка з потужним гуркотом обрушувалась через високий приступок у бездонне провалля, де утворювала неспокійне озерце. З озерця вона продовжувалась віялом струмків, які зміїстими лініями розбігались в усі боки.
— Хай я буду римським папою, якщо ми справді не опинилися в Єгипті! Подивіться лишень: та це ж точнісінько Нільська дельта.
— Тільки одного їй бракує — моря, — заперечила Алена. — Скільки сягає око, видно тільки пустелю…
— Як у Єгипті!.. — вперто наполягав Фратев. Він раптом схопився за голову: — Ми тут базікаємо, а внизу, мабуть, відбувається страшна трагедія!
Вертоліт почав спускатися до водоспаду. Алена і Северсон зрозуміли, що мав на думці Фратев: можливо, «Ластівку» затягнув водоспад. Вони притиснулись лобами до стінок прозорої кабіни і, затамувавши подих, стежили за розбурханою стихією під ними. Могутній потік падав спочатку спокійно, а потім починав розбиватися об скелі і розливався запіненим озером.
— Пливуть! — вигукнув Шайнер.
З-за повороту з'явився човен, керований Фратевим, потім показалася і решта човнів. Навантажені вщерть, вони трималися берега, бо серединою Надії мчала небезпечна течія з швидкими чорториями.
— Ну, з прибуттям вас! — привітав стомлених мандрівників Навратіл.
— Як плавалося? Чи не скупалися? — нетерпляче допитувався Цаген.
— Що казали квартяни, коли ви отаборились біля їхнього селища? — сміявся Шайнер.
Тим часом експедиція причалила. Вчені витягли човни на берег.
Фратев випростав руки, випнув груди, хруснув суглобами.
— Скрізь добре, а вдома — найкраще! — сказав він з глибокою переконаністю. — Нам, звісно, було не до жартів…
— Все розкажете, але спершу йдіть відпочиньте. Вантаж ми перенесемо самі, — сказав Навратіл.
— Е, ні! — запротестував Фратев. — Дівчатам допоможіть, а свій вантаж я віднесу сам.
— Облиште його, він хоче зробити вам сюрприз! — прошепотіла Алена до Навратіла з посмішкою.
За час відсутності експедиції «вітальня» докорінно змінилась. Охоронці дому, повикидавши незграбні, нашвидкуруч зроблені стільці, порозставляли навколо низеньких столів зручні крісла, взяті з літака, а на стіни повісили кілька шафок.
— Розкішно! — радів Фратев. — Як це ми зразу не придумали? — Але тисяча кратерів! — на чому ж ми сидітимемо, коли полетимо «Стрілою» на прогулянку?
— Звичайно, на підлозі! — жартував Шайнер. Молодінова розіклала на столі кілька фотографій:
— Ось вони, наші квартяни!
— Нагадують скоріше мавп, аніж людей… — задумливо сказав Навратіл.
— Як я бачу, вони босі, — зауважив Цаген. — Звідки ж тоді взялись сліди людини в новітньому взутті?
— Справді… Нам це навіть не спало на думку… — Молодінова витягла з сумки ще одну фотографію. — В печерах ми остаточно пересвідчились, що літаючі квартяни — зовсім примітивні створіння, щось середнє між нашими первісними людьми і людиноподібними мавпами. Вони, правда, вже використовують вогонь, але роздобувають його виключно з пожеж, запалених блискавками. Принаймні ми так припускаємо, бо ніякого кресала або чогось схожого ми в печерах не знайшли. Квартяни відрізняються від звірів лише тим, що вже мають примітивні інструменти. Це грубо оброблені уламки каменів та дрючки. А втім, ми привезли ці інструменти з собою, можете їх оглянути. Деякі з квартян завзяті колекціонери. Мабуть, їх приваблює все блискуче, незвичне, бо їхні житла переповнені шматками янтарю, золота, кварцу, барвистими уламками базальту…
— Отже, ви не знайшли навіть сліду якоїсь там вищої культури? — розчаровано запитав Навратіл.
Молодінова вже хотіла відповісти, але Фратев її затримав:
— Хвилиночку! Ви мені обіцяли, що сюрприз номер один оголошу я! — Він побіг і одразу ж повернувся з якимось пакунком під пахвою. — Найцінніші предмети з квар-тянської колекції!
Перед враженими вченими з'явились два дивних предмети: старанно оброблений шматок якоїсь прозорої речовини і великий уламок металевої плити з гострими рваними краями.
Навратіл взяв у руки прозорий предмет.
— Природа цього, в усякому разі, створити не могла, — сказав він рішуче. — Скидається на лінзу, та ще й відшліфовану абсолютно точно.
— І складену з кількох шарів! — показав Северсон на місце, де лінза була пошкоджена при ударі.
— А може, це деталі з нашого «Променя»? — запитав Шайнер. — Чи не збив їх на планету отой шалений метеорит?
— Ні, це неможливо! — заперечив Навратіл. — Лінз такої незвичайної форми ми при побудові «Променя» не використовували… — він уважно оглянув металевий уламок і похитав головою. — Ця річ теж не з нашого літака. Аленко, прошу, зробіть аналіз металу.
— Гадаю, що це даремно, — заперечив Ватсон. — «Промінь» облітає навколо Кварти з швидкістю вісім кілометрів на секунду. З не меншою швидкістю летів метеорит. Це означає, що жодна частина літака не може потрапити на планету, бо згорить у атмосфері…
— Справді, ви маєте рацію. В такому разі стає ясно, шо обидва предмети були зроблені на Кварті. Як це пов'язати з примітивним життям літаючих квартян?
— Сліди під кам'яним стрімчаком та уламок лінзи доводять нам, що, крім літаючих квартян, тут живуть, можливо, далеко розвиненіші створіння, яких ми досі не виявили, — міркувала Молодінова.
Фратев покрутив річ в руці, розкуйовдив пальцями чорне кучеряве волосся, почухав потилицю:
— П'ять пострілів по гавах! — це нам хороший подаруночок, знову маємо з чого тішитись! Спочатку гналися за маревом і замість великого міста знайшли світні джунглі, потім переслідували літаючих людей, а виявили примітивних створінь на рубежі між людиною й мавпою. А тепер, нарешті, вияснили, що десь зовсім поряд підстерігають нас агресивні незнайомі люди з хтозна-якою високою технікою…
— Коли б я на вас не дивилась, я подумала б, що це говорить Грубер чи Краус! — обурилась Молодінова. — Чому ви гадаєте, що вони агресивні? Як у вас з'явилась така думка?
— Дуже просто! — засміявся Фратев. — Огляньте оцей уламок уважніше. Звідки він? З якоїсь дитячої іграшки?.. Хай мене циклон змете з квартянської поверхні, якщо це не уламок розірваної гранати!
— Справді, — погодився Северсон. — Фратев має рацію… А що поробляють наші мандрівники по Надії? Чи виявили вони щось цікаве?
— Поки що небагато… — Навратіл подивився на годинник. — Ми так з вами забалакались, що я про них замалим не забув. Ми повинні були викликати їх уже півгодини тому. Цаген, будь ласка…
Цаген увімкнув передавач і кілька разів повторив виклик.
— «Ластівка» знову не відповідає, — сказав він стурбовано. — Мабуть, там щось не гаразд…
Фратев схвильовано підвівся з крісла:
— Треба поспішити їм на допомогу. Цілком можливо, що на них напали квартяни.
— Ну, то приготуйте «Стрілу» до старту, — сказав Навратіл.
— Що — «Стріла»! Вона неповоротка. В мене є краща ідея. Це і є наш сюрприз номер два. Ходімте, прошу, я вам дещо покажу.
Знизавши плечима, Навратіл пішов слідом за Фратевим. Зупинились у печері, де було складено вертоліт.
— Ви знайшли лопаті пропелера? — радісно вигукнув Навратіл. — Тож швидше візьмемось за роботу, не можна втрачати жодної хвилини!
Через хвилину обидва вже тримали в руках інструменти.
Вертоліт було змонтовано дуже швидко.
***
Вертоліт знявся у повітря і неквапно полетів над річкою. Ранковий туман розвіявся, вітер ущух. Видимість була чудова.Северсон підніс до очей бінокль. Погляд його заблукав у Долину вогнів, перебіг до вулкана, а потім до скель, де кілька годин тому вони виявили печери літаючих створінь.
— Не бачу жодного квартянина, — сказав він задумливо.
— Мабуть, вони вдень сплять, — припустила Алена. — Оте їхнє «гуіі…», яке закінчується нечутним ультразвуком, цілком імовірно: не мова, а засіб орієнтування в темряві, як у наших кажанів.
— Погляньте… — показав Фратев у праве віконце. — Або мене обдурюють очі, або це справді велетенські сфінкси!
Над берегом ріки зводились до неба чотири майже однакові блоки скель. Горішні частини гігантів нагадували обличчя людей. Вертоліт попрямував туди. З наближенням схожість скель з людьми втрачалась, а коли вертоліт повис у повітрі біля голови одного з блоків, Фратев засміявся:
— Природа трохи погралась з нами у сліпу бабу, та й годі. Людина вже гадала, що прилетіла в Єгипет, а виявляється, це тільки химерно вивітрені шари гірських порід.
Вертоліт продовжував летіти над рікою. Характер місцевості поступово змінювався. Стрімкі береги поступились рівнині, яка на обрії кінчалась пасмом гір. Праліс на берегах увесь час густішав. З обох боків Надія вбирала в себе притоки, які нарешті перетворили її на широку річку.
— Спустіться трохи нижче, — попросив Северсон Фратева, коли вертоліт наблизився до великого вигину ріки. — Мені здається, що ми — біля мети нашої подорожі.
— Чому? — здивувався Фратев, але, глянувши вниз, збентежився. — Чорториї… Невже наші хлопці тут загинули?
Вертоліт висів низько над річкою, яка кипіла, немов у казані.
— Ні, не вірю, що вони запливли просто у вир, — продовжував він у роздумі. — Мабуть, таки проскочили, для «Ластівки» це не важко. А втім, запитайте Навратіла, чи згадували вони в своїх передачах про чорториї?
Северсон увімкнув передавач. Відповідь прийшла негайно і вплинула вона, як цілющі ліки: «Ластівка» чорториї подолала щасливо. За повідомленням Крауса, течія Надії в коліні ріки поділяється: до чорториїв річка тече в напрямку моря, а од них — стікає на континент…
Метрів через сто річка справді заспокоїлась і ліниво поповзла долиною в незнані далі.
— Чому це обрій перед нами такий незвично близький? Адже ми над рівниною? — дивувався Северсон.
Фратев пересунув важіль висоти, і вертоліт почав підніматися.
— Поглянемо згори!
Перед вченими розгорнувся незвичайний краєвид: рівнина кінчалась високим порогом, під яким розлягались болота. Вдалині жовтувато виблискували піщані дюни.
Могутня ріка з потужним гуркотом обрушувалась через високий приступок у бездонне провалля, де утворювала неспокійне озерце. З озерця вона продовжувалась віялом струмків, які зміїстими лініями розбігались в усі боки.
— Хай я буду римським папою, якщо ми справді не опинилися в Єгипті! Подивіться лишень: та це ж точнісінько Нільська дельта.
— Тільки одного їй бракує — моря, — заперечила Алена. — Скільки сягає око, видно тільки пустелю…
— Як у Єгипті!.. — вперто наполягав Фратев. Він раптом схопився за голову: — Ми тут базікаємо, а внизу, мабуть, відбувається страшна трагедія!
Вертоліт почав спускатися до водоспаду. Алена і Северсон зрозуміли, що мав на думці Фратев: можливо, «Ластівку» затягнув водоспад. Вони притиснулись лобами до стінок прозорої кабіни і, затамувавши подих, стежили за розбурханою стихією під ними. Могутній потік падав спочатку спокійно, а потім починав розбиватися об скелі і розливався запіненим озером.