Страница:
— Я б хотів цього… Але де взяти гроші? Мій батько був дрібним чиновником, отже, спадщини мені не лишив… Звісно, я роботи не боюсь, навіть найважчої. Можу хоча б копати землю заступом…
— Його ви знайдете хіба що в музеї, товаришу Северсон! — встряв у розмову Митько. — Навіщо ж тоді існують машини?
— А за навчання платити не треба, — додала Наташа. — Воно в нас безкоштовне.
— Отож і почнемо негайно, — засміявся Зайцев і показав на великий настінний плакат. — Перед вами — вся таємниця виробництва електрики з атомної енергії… Ліворуч — схема найстарішої атомної електростанції. Отой сірий куб — атомний котел, реактор, де при розпаді атомів виділяється величезна кількість тепла. Це тепло використовується для перетворення води в пару, а пара рухає турбогенератор… Складний, невигідний спосіб. Тепер ми одержуємо електрику значно простіше. А втім, краще оглянути все на місці.
Довгим коридором і ескалатором гості разом з Зайцевим спустилися ще нижче і опинились у просторому залі. На його блискучій підлозі тьмяно віддзеркалювались кімнатні рослини й силуети турбогенераторів.
— Ось такий вигляд має атомна електростанція старішого типу, — пояснював Зайцев. — При розщепленні атома виникає небезпечне випромінювання, тому реактори сховано за товстою захисною стіною. Якщо бажаєте, — зазирніть! — показав він на одне з крихітних віконець.
Северсон був розчарований, зазирнувши туди. Він сподівався побачити щось схоже на нутрощі розжареної домни, а побачив тільки ряд великих сірих споруд, обплутаних товстими кольоровими трубами.
— Ніякого чуда, тільки людська кмітливість! — відповів Зайцев на його запитальний погляд. — Детальніше розповім пізніше; для вас сьогодні й так буде забагато. А зараз ходімо до сусіднього залу, де ми підкорюємо атом далеко досконаліше.
Якщо в попередньому приміщенні стояв хоч і не голосний, але безперервний шум від роботи турбін, то тут панувала абсолютна тиша. Від довгого ряду закритих блискучими металевими ковпаками котлів не долинало ані звуку.
— Тут процес проходить зовсім по-іншому, — сказав Зайцев. — Тепло з допомогою термоелементів перетворюється безпосередньо на електрику. Принцип дії термоелемента, гадаю, ви знаєте: якщо нагріти місце з'єднання двох різних металів, виникає електричний струм… Але ми не зупинились і на цьому методі. В сусідньому залі ми маємо реактори, в яких кінетична енергія атомних часток іде безпосередньо на прискорення електронів, так що весь котел, по суті, є термоядерною батареєю. В дослідницькому відділі, яким я керую, ми шукаємо подальші шляхи, так що, можливо…
Лекцію Зайцева урвав різкий дзвінок відеофону.
— Хвилиночку… — він підбіг до апарата.
На екрані з'явилось усміхнене обличчя дівчини з кирпатим носиком і ямочками на щоках.
— Петре Івановичу, раді бачити гостю?
— Аленко, дівчино золота, де ти взялась?! — радісно вигукнув Зайцев. — А я гадав, що ти сидиш десь у своїй оранжереї та вирощуєш неземні рослини. Надовго до нас?.. А я приймаю гостей, та ще й яких!.. Ходи-но сюди, познайомлю!
— Ні, дякую, — похитала головою дівчина. — Не хочу заважати, а до того ж не маю часу. Прийду до вас увечері.
— Гаразд, гаразд. Тоді зберемось у нас.
— А де ж ви лишили товаришку Орлову? Чи не втекли, бува, від неї знову?.. Вона буде дуже турбуватись, а я… я знову матиму прочуханку.
— Не бійся, хоробрий лицарю! — засміявся Северсон. — Все гаразд. Наташа просить пробачення: в неї невідкладна робота в лабораторії. Вона доручає мене тобі, на твою відповідальність… Ну, товаришу начальник, підемо пішки, чи як?
— Ой-йой, ми живемо далеко, товаришу Северсон! — вигукнув хлопець. — Пішки ми дійшли б туди хіба що опівночі. Хочете поїхати метро чи, може, вертольотом?
Северсон підвів голову і з хвилину мовчки стежив за різнокольоровими машинами, що снували повітряним океаном в усі боки.
— Тобі доводилось літати?
— Дуже часто.
— А ти не боїшся? Адже цей літак не має крил.
— А чому б я боявся? І навіщо вертольоту крила? Його ж підтримують пропелери.
— Ну, а якщо мотори зрадять?
— Мотори не зрадять, їх повсякчас контролюють. А коли б навіть сталося так, пропелери почнуть крутитись у протилежному напрямку, і вертоліт приземлиться повільно, як парашут.
Помовчали.
— Не думай, що я боюсь, я тільки цікавлюсь, — сказав Северсон, ніби виправдуючись. — Як летіти, то й летіти. Але постривай: ти вмієш керувати вертольотом?.. І де він у тебе?
— Ні, я не буду керувати! — засміявся хлопець. — Ми викличемо аеротаксі. Їх розпізнати легко, бо вони мають дно, розмальоване в клітинку, як он у того. Якщо воно вільне, то забере нас.
Митько витягнув з кишені носову хусточку і помахав нею. Пілот з скляної кабіни подав знак, що бачить. Вертоліт наблизився, повис низько над головами перехожих, з його дна опустилась на тросах легенька відкрита кабінка.
Митько швидко одсунув захисні поручні:
— Заходьте! На вулиці приземлятись не можна, тому аеротаксі мають отакі підйомники.
Через кілька секунд обидва мандрівники вже були у вертольоті. Митько натиснув кнопку поруч мікрофона на столі і сказав адресу. Машина почала швидко підніматись повз вікна інституту Тарабкіна, потім попрямувала на північний схід.
Северсон мимохіть згадав свій останній політ з Амундсеном. У «Латамі» стояв такий гуркіт, що ледве було чути голос сусіда. А тут мотори працювали зовсім безшумно.
Почуття невпевненості і недовіри до незвичайної машини зникли. Северсон відчував глибоку насолоду з оцього плавного, швидкого льоту, тим більш, що під ними відкривалася велична панорама чудесного міста.
— Чи ти помічаєш, Митю, що ми летимо не прямо, а манівцями? — запитав Северсон після довгої мовчанки. — Мені, як старому льотчику, це помітно. До вас так і треба летіти чи це просто, щоб ми оглянули Москву?
— Ми наближаємось до аеродрому, а тут уже нашим вертольотом керує диспетчер, щоб ми не зіткнулись з яким-небудь літаком. Вони стартують і приземляються щохвилини. Адже ми, товаришу Северсон, живемо на околиці міста, недалеко від міжнародного аеродрому.
— Ми приземлимось на ньому?
— Навіщо нам там приземлятись? — здивувався хлопець. — Довелося б ще чимало йти пішки, а так пілот висадить нас просто на дах нашого будинку.
— Шкода… Аеродром мене дуже цікавить. Я б хотів па нього подивитись.
— Це можна зробити і не приземляючись. Звідси ви побачите краще, аніж з землі, — запевнив його хлопець.
Северсон схилився до вікна, шукаючи очима аеродром. Раптом він швидко підвів голову. В ясному надвечірньому небі заблищав срібний літак з крилами, які скидались на ластівчині. Він промчав стрілою і зник з поля зору, лишивши по собі тонку білу смугу.
— І в ньому сидять люди? — запитав Северсон здивовано. А коли Митько ствердно кивнув головою, то додав: — Як же можна витримати таку швидкість?
— Та хіба це була швидкість?! — скептично посміхнувся хлопець. — Ракетоплан тільки розганявся. От коли б ви побачили, як він помчить у стратосфері! За півгодини буде, мабуть, у Пекіні!
Северсон докірливо похитав головою:
— А тобі відомо, що Пекін знаходиться в Китаї? Чи, може, є ще й інший Пекін?
— Ні, я маю на увазі той, що в Китаї. . А що ви бачите в цьому дивного? За цей час ракетоплан може долетіти й до Америки чи до Австралії. Минулого року під час канікул я отаким літаком подорожував до Праги, а нині тато пообіцяв узяти мене з собою в Лондон.
— А за скільки годин тоді ми опинилися б у Норвегії? — недовірливо запитав Северсон.
— Цього я точно не знаю, але звісно ж, менш як за півгодини. І саме на цьому аеродромі ми сідали б у ракетоплан, — показав Митько вниз.
Северсон швидко притиснув лоб до скла.
Аеродром мав зовсім інший вигляд, ніж йому уявлялось. В його центрі стояла висока будова з чудними металевими конструкціями на даху, а від неї променями розбігались бетоновані смуги й довгий похилий міст, який трохи скидався на лижний трамплін.
— Куди веде ота чудна естакада? — здивувався Северсон.
— О, вона веде далеко! — захоплено пояснив Митько. — З неї тричі на тиждень стартують ракетні кораблі на Місяць.
— Куди?! — рвучко обернувся до хлопця Северсон.
— Та на Місяць же… На отой, що світить увечері. Северсон з хвилину дивився на хлопця, а потім насупився:
— Не вважай мене абсолютним дурнем, Митю! Хоч я й проспав усе на світі, однак знаю, що можливе, а що ні. Мені відомо, наприклад, цілком точно, що між Землею й Місяцем заліг величезний безповітряний простір. От тепер і скажи, якщо ти все знаєш, як рухатиметься літак, коли повітря немає?.. Чи, може, ти вистрелиш літаком з гармати, як снарядом? Так це можливо тільки у Жюля Берна, бо насправді різкий удар вмить знищить екіпаж. А крім того, літакові треба було б надати швидкості дванадцять кілометрів на секунду, щоб він взагалі міг вийти з сфери притягання Землі. Але такої швидкості не можна досягти ніяким пострілом, це вже доведено…
— Ви все ще мені не вірите, товаришу Северсон! — докірливо сказав хлопець. — А скільки разів я уже довів, що ніколи не брешу. Та й навіщо я мав би вигадувати?.. Ця естакада справді є стартовою дорогою ракетопланів на Місяць. А для міжпланетних кораблів повітря не потрібне, їх рухають ракети, це ми в школі вже вивчали… Та запитайте хоч би в товаришки Алени Свозилової — отієї, що дзвонила сьогодні на електростанцію до тата. Вона щойно прилетіла з Місяця і увечері прийде до нас.
Северсон замислився.
— Ти дуже милий супутник, Митю, і я не хотів би тебе будь-чим образити. Але ти раз у раз готуєш мені такі сюрпризи, що я після них ледве отямлююсь… Отже, ти кажеш, що людина вже потрапила на Місяць… Якщо ти й цього разу правий, я тобі урочисто обіцяю не дивуватись більш ні з чого.
Митько почав говорити про перспективи польотів у зоряний Всесвіт, але Северсон слухав неуважно. Його уява марно намагалась намалювати образ жінки, яка пролетіла безповітряним простором і побувала на Місяці… Що вона там бачила? Про що розповідатиме?
Аеродром вже давно зник з поля зору. Вертоліт легко знижувався над широким майданчиком, який з'єднував обидва крила висотного будинку, де жила родина Зайцевих.
Розділ X
Розділ XI
— Його ви знайдете хіба що в музеї, товаришу Северсон! — встряв у розмову Митько. — Навіщо ж тоді існують машини?
— А за навчання платити не треба, — додала Наташа. — Воно в нас безкоштовне.
— Отож і почнемо негайно, — засміявся Зайцев і показав на великий настінний плакат. — Перед вами — вся таємниця виробництва електрики з атомної енергії… Ліворуч — схема найстарішої атомної електростанції. Отой сірий куб — атомний котел, реактор, де при розпаді атомів виділяється величезна кількість тепла. Це тепло використовується для перетворення води в пару, а пара рухає турбогенератор… Складний, невигідний спосіб. Тепер ми одержуємо електрику значно простіше. А втім, краще оглянути все на місці.
Довгим коридором і ескалатором гості разом з Зайцевим спустилися ще нижче і опинились у просторому залі. На його блискучій підлозі тьмяно віддзеркалювались кімнатні рослини й силуети турбогенераторів.
— Ось такий вигляд має атомна електростанція старішого типу, — пояснював Зайцев. — При розщепленні атома виникає небезпечне випромінювання, тому реактори сховано за товстою захисною стіною. Якщо бажаєте, — зазирніть! — показав він на одне з крихітних віконець.
Северсон був розчарований, зазирнувши туди. Він сподівався побачити щось схоже на нутрощі розжареної домни, а побачив тільки ряд великих сірих споруд, обплутаних товстими кольоровими трубами.
— Ніякого чуда, тільки людська кмітливість! — відповів Зайцев на його запитальний погляд. — Детальніше розповім пізніше; для вас сьогодні й так буде забагато. А зараз ходімо до сусіднього залу, де ми підкорюємо атом далеко досконаліше.
Якщо в попередньому приміщенні стояв хоч і не голосний, але безперервний шум від роботи турбін, то тут панувала абсолютна тиша. Від довгого ряду закритих блискучими металевими ковпаками котлів не долинало ані звуку.
— Тут процес проходить зовсім по-іншому, — сказав Зайцев. — Тепло з допомогою термоелементів перетворюється безпосередньо на електрику. Принцип дії термоелемента, гадаю, ви знаєте: якщо нагріти місце з'єднання двох різних металів, виникає електричний струм… Але ми не зупинились і на цьому методі. В сусідньому залі ми маємо реактори, в яких кінетична енергія атомних часток іде безпосередньо на прискорення електронів, так що весь котел, по суті, є термоядерною батареєю. В дослідницькому відділі, яким я керую, ми шукаємо подальші шляхи, так що, можливо…
Лекцію Зайцева урвав різкий дзвінок відеофону.
— Хвилиночку… — він підбіг до апарата.
На екрані з'явилось усміхнене обличчя дівчини з кирпатим носиком і ямочками на щоках.
— Петре Івановичу, раді бачити гостю?
— Аленко, дівчино золота, де ти взялась?! — радісно вигукнув Зайцев. — А я гадав, що ти сидиш десь у своїй оранжереї та вирощуєш неземні рослини. Надовго до нас?.. А я приймаю гостей, та ще й яких!.. Ходи-но сюди, познайомлю!
— Ні, дякую, — похитала головою дівчина. — Не хочу заважати, а до того ж не маю часу. Прийду до вас увечері.
— Гаразд, гаразд. Тоді зберемось у нас.
***
Як і обіцяв Митько при прощанні в електростанції, він прийшов точно о шостій вечора, щоб провести гостей до своєї квартири. Коли ж назустріч йому вийшов тільки Северсон, хлопець занепокоївся:— А де ж ви лишили товаришку Орлову? Чи не втекли, бува, від неї знову?.. Вона буде дуже турбуватись, а я… я знову матиму прочуханку.
— Не бійся, хоробрий лицарю! — засміявся Северсон. — Все гаразд. Наташа просить пробачення: в неї невідкладна робота в лабораторії. Вона доручає мене тобі, на твою відповідальність… Ну, товаришу начальник, підемо пішки, чи як?
— Ой-йой, ми живемо далеко, товаришу Северсон! — вигукнув хлопець. — Пішки ми дійшли б туди хіба що опівночі. Хочете поїхати метро чи, може, вертольотом?
Северсон підвів голову і з хвилину мовчки стежив за різнокольоровими машинами, що снували повітряним океаном в усі боки.
— Тобі доводилось літати?
— Дуже часто.
— А ти не боїшся? Адже цей літак не має крил.
— А чому б я боявся? І навіщо вертольоту крила? Його ж підтримують пропелери.
— Ну, а якщо мотори зрадять?
— Мотори не зрадять, їх повсякчас контролюють. А коли б навіть сталося так, пропелери почнуть крутитись у протилежному напрямку, і вертоліт приземлиться повільно, як парашут.
Помовчали.
— Не думай, що я боюсь, я тільки цікавлюсь, — сказав Северсон, ніби виправдуючись. — Як летіти, то й летіти. Але постривай: ти вмієш керувати вертольотом?.. І де він у тебе?
— Ні, я не буду керувати! — засміявся хлопець. — Ми викличемо аеротаксі. Їх розпізнати легко, бо вони мають дно, розмальоване в клітинку, як он у того. Якщо воно вільне, то забере нас.
Митько витягнув з кишені носову хусточку і помахав нею. Пілот з скляної кабіни подав знак, що бачить. Вертоліт наблизився, повис низько над головами перехожих, з його дна опустилась на тросах легенька відкрита кабінка.
Митько швидко одсунув захисні поручні:
— Заходьте! На вулиці приземлятись не можна, тому аеротаксі мають отакі підйомники.
Через кілька секунд обидва мандрівники вже були у вертольоті. Митько натиснув кнопку поруч мікрофона на столі і сказав адресу. Машина почала швидко підніматись повз вікна інституту Тарабкіна, потім попрямувала на північний схід.
Северсон мимохіть згадав свій останній політ з Амундсеном. У «Латамі» стояв такий гуркіт, що ледве було чути голос сусіда. А тут мотори працювали зовсім безшумно.
Почуття невпевненості і недовіри до незвичайної машини зникли. Северсон відчував глибоку насолоду з оцього плавного, швидкого льоту, тим більш, що під ними відкривалася велична панорама чудесного міста.
— Чи ти помічаєш, Митю, що ми летимо не прямо, а манівцями? — запитав Северсон після довгої мовчанки. — Мені, як старому льотчику, це помітно. До вас так і треба летіти чи це просто, щоб ми оглянули Москву?
— Ми наближаємось до аеродрому, а тут уже нашим вертольотом керує диспетчер, щоб ми не зіткнулись з яким-небудь літаком. Вони стартують і приземляються щохвилини. Адже ми, товаришу Северсон, живемо на околиці міста, недалеко від міжнародного аеродрому.
— Ми приземлимось на ньому?
— Навіщо нам там приземлятись? — здивувався хлопець. — Довелося б ще чимало йти пішки, а так пілот висадить нас просто на дах нашого будинку.
— Шкода… Аеродром мене дуже цікавить. Я б хотів па нього подивитись.
— Це можна зробити і не приземляючись. Звідси ви побачите краще, аніж з землі, — запевнив його хлопець.
Северсон схилився до вікна, шукаючи очима аеродром. Раптом він швидко підвів голову. В ясному надвечірньому небі заблищав срібний літак з крилами, які скидались на ластівчині. Він промчав стрілою і зник з поля зору, лишивши по собі тонку білу смугу.
— І в ньому сидять люди? — запитав Северсон здивовано. А коли Митько ствердно кивнув головою, то додав: — Як же можна витримати таку швидкість?
— Та хіба це була швидкість?! — скептично посміхнувся хлопець. — Ракетоплан тільки розганявся. От коли б ви побачили, як він помчить у стратосфері! За півгодини буде, мабуть, у Пекіні!
Северсон докірливо похитав головою:
— А тобі відомо, що Пекін знаходиться в Китаї? Чи, може, є ще й інший Пекін?
— Ні, я маю на увазі той, що в Китаї. . А що ви бачите в цьому дивного? За цей час ракетоплан може долетіти й до Америки чи до Австралії. Минулого року під час канікул я отаким літаком подорожував до Праги, а нині тато пообіцяв узяти мене з собою в Лондон.
— А за скільки годин тоді ми опинилися б у Норвегії? — недовірливо запитав Северсон.
— Цього я точно не знаю, але звісно ж, менш як за півгодини. І саме на цьому аеродромі ми сідали б у ракетоплан, — показав Митько вниз.
Северсон швидко притиснув лоб до скла.
Аеродром мав зовсім інший вигляд, ніж йому уявлялось. В його центрі стояла висока будова з чудними металевими конструкціями на даху, а від неї променями розбігались бетоновані смуги й довгий похилий міст, який трохи скидався на лижний трамплін.
— Куди веде ота чудна естакада? — здивувався Северсон.
— О, вона веде далеко! — захоплено пояснив Митько. — З неї тричі на тиждень стартують ракетні кораблі на Місяць.
— Куди?! — рвучко обернувся до хлопця Северсон.
— Та на Місяць же… На отой, що світить увечері. Северсон з хвилину дивився на хлопця, а потім насупився:
— Не вважай мене абсолютним дурнем, Митю! Хоч я й проспав усе на світі, однак знаю, що можливе, а що ні. Мені відомо, наприклад, цілком точно, що між Землею й Місяцем заліг величезний безповітряний простір. От тепер і скажи, якщо ти все знаєш, як рухатиметься літак, коли повітря немає?.. Чи, може, ти вистрелиш літаком з гармати, як снарядом? Так це можливо тільки у Жюля Берна, бо насправді різкий удар вмить знищить екіпаж. А крім того, літакові треба було б надати швидкості дванадцять кілометрів на секунду, щоб він взагалі міг вийти з сфери притягання Землі. Але такої швидкості не можна досягти ніяким пострілом, це вже доведено…
— Ви все ще мені не вірите, товаришу Северсон! — докірливо сказав хлопець. — А скільки разів я уже довів, що ніколи не брешу. Та й навіщо я мав би вигадувати?.. Ця естакада справді є стартовою дорогою ракетопланів на Місяць. А для міжпланетних кораблів повітря не потрібне, їх рухають ракети, це ми в школі вже вивчали… Та запитайте хоч би в товаришки Алени Свозилової — отієї, що дзвонила сьогодні на електростанцію до тата. Вона щойно прилетіла з Місяця і увечері прийде до нас.
Северсон замислився.
— Ти дуже милий супутник, Митю, і я не хотів би тебе будь-чим образити. Але ти раз у раз готуєш мені такі сюрпризи, що я після них ледве отямлююсь… Отже, ти кажеш, що людина вже потрапила на Місяць… Якщо ти й цього разу правий, я тобі урочисто обіцяю не дивуватись більш ні з чого.
Митько почав говорити про перспективи польотів у зоряний Всесвіт, але Северсон слухав неуважно. Його уява марно намагалась намалювати образ жінки, яка пролетіла безповітряним простором і побувала на Місяці… Що вона там бачила? Про що розповідатиме?
Аеродром вже давно зник з поля зору. Вертоліт легко знижувався над широким майданчиком, який з'єднував обидва крила висотного будинку, де жила родина Зайцевих.
Розділ X
Дівчина з Місяця
Як і слід було сподіватись, Митько повів гостя насамперед до своєї робочої кімнати, заставленої моделями різноманітних кораблів та літаків.
— Оце й є та «Іскра», що літає на Місяць, — пояснював він жваво. — Не розумію, в чому річ, але моя модель досі погано працює. Це вже друга. Перша, керована по радіо, кудись залетіла. Немає вже й «Струменя», якого ви отоді знайшли…
Хто знає, скільки б ще часу Митько посвячував Северсона в таємниці свого маленького, царства, коли б з дверей не почувся голос старшого Зайцева:
— Доки ти мучитимеш гостя, вічний копирсайло? На столі холоне вечеря, а Аленка після подорожі Космосом, мабуть, таки добре зголодніла.
— Товаришка Свозилова вже прийшла? — радісно вигукнув хлопець і помчав з кімнати.
— От невихований! — посміхнувся вслід йому Зайцев. — Ну, то ходімте, прошу.
Северсон попрямував за хазяїном з невиразним почуттям хвилювання й цікавості. Жінку з Місяця він уявляв собі, сам не знаючи чому, блідою та серйозною, високою й стрункою. А тим часом на веранді сиділа звичайна засмагла дівчина і про щось весело розмовляла з господинею. Побачивши у дверях Северсона, вона швидко підвелась і зробила кілька кроків йому назустріч.
— Я — Алена Свозилова… Петро Іванович не хотів мені говорити, хто в нього буде гостем. Мовляв, це сюрприз. І справді, сюрприз удався. Вчора ми з академіком Цагеном згадували про вас, але я й не припускала, що зустрінусь з вами так скоро.
Северсон зовсім зніяковів. Виручив його Зайцев:
— Чого ти дивуєшся, Аленко? Чи зможеш ти знайти у когось шановніших гостей, аніж у мене?.. А ви, друже, теж не дивуйтесь: яка жінка не цікавиться знаменитими мужчинами?! Бачите, правду кажу, бо вона одразу ж надулась на мене!.. Ну, а тепер — прошу до столу.
Северсон вдавав, що цілком зайнятий вечерею, і тільки час од часу крадькома поглядав на «дівчину з Місяця». Здавалось, вона не помічає цих поглядів, захоплена розмовою з Зайцевим. Розмова ішла про щось відоме тільки їм двом.
— …Гадаю, що суперечка про сигнали із Всесвіту незабаром скінчиться. Її виграє Навратіл, це вже точно.
— Хіба вдалося розшифрувати загадкові знаки?
— Ні, бо це не знаки, а суцільна передача.
— Передача з Проксими? Дивовижно! А що надсилають? Швидше говори, не тягни!
— Ти б хотів усе зразу! — посміхнулась Алена. — Вистачить і того, що встановив учора Чан-су. Він довго сушив собі мозок: чому Проксима передає на стількох хвилях одночасно і чому на кожній хвилі чути інші сигнали? «Я запевняю, — заявив він нещодавно, — що приймач з амплітудною модуляцією нам зовсім не підходить. Мабуть, Проксима надсилає фазово-частотну модульовану хвилю з надзвичайно великим частотним зсувом…» Це означає, любий Петре, що створіння з Проксими надсилають для нас не кілька програм водночас, як ми досі гадали, а тільки одну, з якої ми перехоплюємо окремі уривки. Навіть хлопчисько міг би зрозуміти, що Чан-су — правий. Але Цаген, як завжди…
— Стривай, стривай! — махнув рукою Зайцев. — Що ж, власне, виявив учора Чан-су?
— Не перебивай! — жартівливо розгнівалась Алена. — Незабаром після тієї розмови Чан-су полетів на Землю і повернувся з широкополосним посилювачем власної конструкції. Вчора його припущення підтвердилось: з допомогою нової апаратури він встановив, що імпульси на різних частотах взаємопов'язані. Якщо йому вдасться демодулювати сигнали, це означатиме, що ми незабаром почуємо й побачимо телевізійну програму невідомих створінь з Проксими. Цим уперше буде доведено те, що ми, астробіологи, твердимо давно: наша Земля — не єдина планета, на якій життя досягло високого ступеня розвитку.
— А я радів! — скептично похитав головою Зайцев. — Я сподівався, що ти навчиш мене, як сказати проксимською мовою «атомна електростанція», а виявляється, вони там, нагорі, фантазують!.. А що, коли правий не Навратіл, а Ватсон? Чому не можуть випромінювати радіохвилі з фазово-частотною модуляцією якісь там розжарені газові туманності?
— З таким же успіхом і крокодил може розмовляти іспанською мовою! — розсердилась Алена. — Навратіл мене посилає, щоб я запросила тебе співробітничати з нами, а ти спілкуєшся з Ватсоном проти нас!
— Однак, Аленко, ти вже не розумієш жартів! Оце так ти змінилась на Місяці?.. Не знаю, чим би я міг стати в пригоді Навратілу, але ти ж знаєш, що вас не зраджу… А втім, поговоримо про це згодом. Товариство, мабуть, вітало б більше веселі розваги. Чи не зайти нам краще до Парку культури й відпочинку?
Пропозиція Зайцева припала усім до смаку, особливо Северсону, який майже нічого не розумів з розмови, хоч слухав дуже уважно. Розпитувати «дівчину з Місяця» він побоявся, щоб не здатися їй смішним.
— Ми тепер навряд чи знайдемо їх серед такої маси людей, але це не страшно. Зустрінемось з ними біля головного павільйону, — заспокоювала його дівчина. — А поки що покладіться на мене. Я тут добре все знаю; недалеко звідси університет, де я вчилась… Ну, то куди ми підемо?
— Знаєте куди? — посміхнувся Северсон. — До аеродрому!
— Чому саме до аеродрому? — здивувалась Алена. — Вам зі мною не подобається? Ви хочете кудись полетіти?
— Ні, що ви! Коли б навіть хотів, полетіти не можу.
— А куди б ви полетіли, коли б могли?
— Спочатку додому, в Норвегію, — сказав він нерішуче. — Потім знову спробував би перелетіти Північний полюс… Але насамперед хотів би побачити своїми очима літак, що стартує на Місяць.
Алена подивилась на годинник:
— Всі ваші бажання — здійсненні, а останнє можна виконати навіть зараз. «Іскра» стартує приблизно через півгодини. Ми ще встигнемо.
Сонце вже заходило, і весь парк поступово розгорявся безліччю вогнів. Повіяло свіжою прохолодою; ніжно запахли нічні квіти. У вологому повітрі звуки лунали м'якше, мелодійніше.
Северсон та Алена довго йшли красивою безлюдною алеєю. Нарешті перед ними поміж дерев заблищало темне свічадо водойми. Вони підійшли до берега широкого каналу.
— Звідси чудово видно аеродром, — сказала Алена.-Ви бачите оту естакаду вдалині?.. Оце й є стартовий трамплін міжпланетних кораблів.
— Я його вже бачив, — сказав Северсон. — Коли ми летіли сюди, Митько…
Та раптом слова застряли у нього в горлі. Естакада обгорнулась червоним сяйвом, а на її вершині з'явився дивовижний літак з маленькими крильцями ззаду. Він затримався на якусь частку секунди, а потім зринув у повітря. Його шлях на присмерковому небі прокреслила вогненна смуга, що губилась аж десь у безконечності.
Северсон довго дивився на те місце, де востаннє блиснув спалах.
— Мені все це здається сном… — сказав він задумливо.
— Я вас розумію,.. — прошепотіла Алена.
Було в її голосі щось таке, що Северсон мимохіть обернувся і вперше подивився у великі чорні очі дівчини. Вони були теплі й щирі.
— Оце й є та «Іскра», що літає на Місяць, — пояснював він жваво. — Не розумію, в чому річ, але моя модель досі погано працює. Це вже друга. Перша, керована по радіо, кудись залетіла. Немає вже й «Струменя», якого ви отоді знайшли…
Хто знає, скільки б ще часу Митько посвячував Северсона в таємниці свого маленького, царства, коли б з дверей не почувся голос старшого Зайцева:
— Доки ти мучитимеш гостя, вічний копирсайло? На столі холоне вечеря, а Аленка після подорожі Космосом, мабуть, таки добре зголодніла.
— Товаришка Свозилова вже прийшла? — радісно вигукнув хлопець і помчав з кімнати.
— От невихований! — посміхнувся вслід йому Зайцев. — Ну, то ходімте, прошу.
Северсон попрямував за хазяїном з невиразним почуттям хвилювання й цікавості. Жінку з Місяця він уявляв собі, сам не знаючи чому, блідою та серйозною, високою й стрункою. А тим часом на веранді сиділа звичайна засмагла дівчина і про щось весело розмовляла з господинею. Побачивши у дверях Северсона, вона швидко підвелась і зробила кілька кроків йому назустріч.
— Я — Алена Свозилова… Петро Іванович не хотів мені говорити, хто в нього буде гостем. Мовляв, це сюрприз. І справді, сюрприз удався. Вчора ми з академіком Цагеном згадували про вас, але я й не припускала, що зустрінусь з вами так скоро.
Северсон зовсім зніяковів. Виручив його Зайцев:
— Чого ти дивуєшся, Аленко? Чи зможеш ти знайти у когось шановніших гостей, аніж у мене?.. А ви, друже, теж не дивуйтесь: яка жінка не цікавиться знаменитими мужчинами?! Бачите, правду кажу, бо вона одразу ж надулась на мене!.. Ну, а тепер — прошу до столу.
Северсон вдавав, що цілком зайнятий вечерею, і тільки час од часу крадькома поглядав на «дівчину з Місяця». Здавалось, вона не помічає цих поглядів, захоплена розмовою з Зайцевим. Розмова ішла про щось відоме тільки їм двом.
— …Гадаю, що суперечка про сигнали із Всесвіту незабаром скінчиться. Її виграє Навратіл, це вже точно.
— Хіба вдалося розшифрувати загадкові знаки?
— Ні, бо це не знаки, а суцільна передача.
— Передача з Проксими? Дивовижно! А що надсилають? Швидше говори, не тягни!
— Ти б хотів усе зразу! — посміхнулась Алена. — Вистачить і того, що встановив учора Чан-су. Він довго сушив собі мозок: чому Проксима передає на стількох хвилях одночасно і чому на кожній хвилі чути інші сигнали? «Я запевняю, — заявив він нещодавно, — що приймач з амплітудною модуляцією нам зовсім не підходить. Мабуть, Проксима надсилає фазово-частотну модульовану хвилю з надзвичайно великим частотним зсувом…» Це означає, любий Петре, що створіння з Проксими надсилають для нас не кілька програм водночас, як ми досі гадали, а тільки одну, з якої ми перехоплюємо окремі уривки. Навіть хлопчисько міг би зрозуміти, що Чан-су — правий. Але Цаген, як завжди…
— Стривай, стривай! — махнув рукою Зайцев. — Що ж, власне, виявив учора Чан-су?
— Не перебивай! — жартівливо розгнівалась Алена. — Незабаром після тієї розмови Чан-су полетів на Землю і повернувся з широкополосним посилювачем власної конструкції. Вчора його припущення підтвердилось: з допомогою нової апаратури він встановив, що імпульси на різних частотах взаємопов'язані. Якщо йому вдасться демодулювати сигнали, це означатиме, що ми незабаром почуємо й побачимо телевізійну програму невідомих створінь з Проксими. Цим уперше буде доведено те, що ми, астробіологи, твердимо давно: наша Земля — не єдина планета, на якій життя досягло високого ступеня розвитку.
— А я радів! — скептично похитав головою Зайцев. — Я сподівався, що ти навчиш мене, як сказати проксимською мовою «атомна електростанція», а виявляється, вони там, нагорі, фантазують!.. А що, коли правий не Навратіл, а Ватсон? Чому не можуть випромінювати радіохвилі з фазово-частотною модуляцією якісь там розжарені газові туманності?
— З таким же успіхом і крокодил може розмовляти іспанською мовою! — розсердилась Алена. — Навратіл мене посилає, щоб я запросила тебе співробітничати з нами, а ти спілкуєшся з Ватсоном проти нас!
— Однак, Аленко, ти вже не розумієш жартів! Оце так ти змінилась на Місяці?.. Не знаю, чим би я міг стати в пригоді Навратілу, але ти ж знаєш, що вас не зраджу… А втім, поговоримо про це згодом. Товариство, мабуть, вітало б більше веселі розваги. Чи не зайти нам краще до Парку культури й відпочинку?
Пропозиція Зайцева припала усім до смаку, особливо Северсону, який майже нічого не розумів з розмови, хоч слухав дуже уважно. Розпитувати «дівчину з Місяця» він побоявся, щоб не здатися їй смішним.
***
У величезному, повному народу парку Северсон та Алена Свозилова, затримавшись біля одного з атракціонів, загубили своїх супутників.— Ми тепер навряд чи знайдемо їх серед такої маси людей, але це не страшно. Зустрінемось з ними біля головного павільйону, — заспокоювала його дівчина. — А поки що покладіться на мене. Я тут добре все знаю; недалеко звідси університет, де я вчилась… Ну, то куди ми підемо?
— Знаєте куди? — посміхнувся Северсон. — До аеродрому!
— Чому саме до аеродрому? — здивувалась Алена. — Вам зі мною не подобається? Ви хочете кудись полетіти?
— Ні, що ви! Коли б навіть хотів, полетіти не можу.
— А куди б ви полетіли, коли б могли?
— Спочатку додому, в Норвегію, — сказав він нерішуче. — Потім знову спробував би перелетіти Північний полюс… Але насамперед хотів би побачити своїми очима літак, що стартує на Місяць.
Алена подивилась на годинник:
— Всі ваші бажання — здійсненні, а останнє можна виконати навіть зараз. «Іскра» стартує приблизно через півгодини. Ми ще встигнемо.
Сонце вже заходило, і весь парк поступово розгорявся безліччю вогнів. Повіяло свіжою прохолодою; ніжно запахли нічні квіти. У вологому повітрі звуки лунали м'якше, мелодійніше.
Северсон та Алена довго йшли красивою безлюдною алеєю. Нарешті перед ними поміж дерев заблищало темне свічадо водойми. Вони підійшли до берега широкого каналу.
— Звідси чудово видно аеродром, — сказала Алена.-Ви бачите оту естакаду вдалині?.. Оце й є стартовий трамплін міжпланетних кораблів.
— Я його вже бачив, — сказав Северсон. — Коли ми летіли сюди, Митько…
Та раптом слова застряли у нього в горлі. Естакада обгорнулась червоним сяйвом, а на її вершині з'явився дивовижний літак з маленькими крильцями ззаду. Він затримався на якусь частку секунди, а потім зринув у повітря. Його шлях на присмерковому небі прокреслила вогненна смуга, що губилась аж десь у безконечності.
Северсон довго дивився на те місце, де востаннє блиснув спалах.
— Мені все це здається сном… — сказав він задумливо.
— Я вас розумію,.. — прошепотіла Алена.
Було в її голосі щось таке, що Северсон мимохіть обернувся і вперше подивився у великі чорні очі дівчини. Вони були теплі й щирі.
Розділ XI
«Додому, додому!»
З прогулянки Северсон повернувся додому знову ж таки вертольотом, його проводжала «дівчина з Місяця», Алена Свозилова.
— На добраніч!.. До зустрічі в Празі!.. — гукала вона з віконця вертольота, коли той, висадивши Северсона на даху інституту Тарабкіна, піднявся в повітря. Машина подаленіла, перетворилась на одну з летючих зірочок над великим освітленим містом. Потім зникла й зірочка. І тільки тоді Северсон відірвав погляд від неба.
«До зустрічі в Празі!» — лунало в його вухах, коли він спускався ліфтом.
«До зустрічі в Празі!» — ще чулося йому, коли він зайшов до своєї кімнати.
Северсон підняв штору, відчинив вікно, задивився в далечінь. В голові метушливим роєм перебігали події неспокійного дня, і всі враження повертались яскравішими й сильнішими, аніж були, але їх не хотілося аналізувати. Чудна туга стиснула йому груди. Він сам не знав, звідки з'явилось оце не знане досі відчуття тужливого неспокою.
Северсон сів до письмового столу, мимохіть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.
«Любий Альберте…» — написав він тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зім'яв папір. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш і задивився на його білу поверхню.
До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Він тепер на білому світі сам-самісінький — старими друзями покинутий, а поруч з новими — такий по-смішному жалюгідний…
Северсон підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті. Знову повернувся до стола. Він хотів позбутись сум'яття думок та почуттів, звіритись бодай паперові.
«…Мені важко… — писав він похапливо. — Нічого не розумію. Почуваю себе жалюгідною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня… Велетень до мене ласкавий і люб'язний, але я його боюсь. Він володіє страшною силою. Мені здається, що в нього довжелезні руки, якими він обіймає всю земну кулю, як м'яч, і з легкістю сягає Всесвіту. Він необмежено панує і там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарешті і моє життя він вирвав з обіймів смерті, змусивши її поступитись.
Живу з велетнем, який не знає перепон, не відчуває запаморочення голови ні од висоти, ні од швидкості. З його ласки живу в казковому місті, яке можна сміливо порівняти з раєм… І все-таки я його боюсь.
Легко звикаєш до хорошого, і важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пізніше досить сил, щоб воювати з долею?
Колись я міг би сміливо стати до перших лав, а тепер я — останній з останніх, найжалюгідніший, дурніший за десятирічного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому і почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або…»
Останнє слово перетворилось на різку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постіль і занурився головою в подушку. Раптом він здригнувся: пальці відчули холодний аркуш паперу.
Підніс його до очей. Лист…
Швидко перечитав написані красивим почерком рядки.
«Ні, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!» — вирішив він раптом і вибіг з кімнати до напівосвітленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бік іти.
«Звісно, кабінет Тарабкіна десь далі, бо інакше я б зустрічав його тут частіше…» — подумав Северсон і попрямував на нижчий поверх. Але цим він досягнув небагато. Ніде ані найменшої ознаки життя. Металеві цифри на дверях мовчали, оберігаючи сховані за ними таємниці.
«А навіщо ота розмова? — спало на думку Северсону. — Просто треба тікати геть!»
Він почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадці.
Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути містом, якщо майже кожен знає його з виду і одразу зрозуміє, що бачить перед собою втікача?.. І що сказати, коли випадково зустрінешся з ким-небудь у вестибюлі?
Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:
Лабораторії — 1548-56 Академік Тарабкін — 1547 Операційні зали — 1557-60
«Який я дурень!» — посміхнувся він мимохіть і ступив до довгого коридора.
Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Се-версон легенько постукав, а коли ніхто не відгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.
У великому напівосвітленому кабінеті немає нікого. Лише розгорнута книга на робочому столі та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свідчать, що недавно тут хтось сидів.
Северсон хотів швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намірів, але переплутав двері і потрапив не в коридор, а до лабораторії.
Тут, залиті блакитним світлом, виблискували розташовані двома довгими рядами скляні резервуари. На кожному з них було прикріплено по кілька апаратів, що скидались на мікроскопи.
Непроханий гість якийсь час вагався, але потім цікавість перемогла. Він підійшов до одного з апаратів, припаз до м'якого пружка бінокулярних окулярів. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полі зору приладу.
В мутнуватому розчині проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорідна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорі кульки.
Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощі швидко змінювались. В загадковому тільці почали з'являтись маленькі зернятка; зовнішня оболонка розтягувалась і наморщувалась; кулька виростала, збільшувалась, розтягнулась у вісімку — і поділилась навпіл.
Тільки тепер Северсон збагнув, що відбувалось у нього перед очима: з неоднорідної драглистої речовини в розчині утворювались живі клітини, які потім починали ділитись.
Він замислився.
«Omnis cellula a cellula!» — «Кожна клітина з клітини!» — згадав він улюблений вираз старого викладача біології.
Ні, вчитель був явно неправий: у резервуарі клітини виникають зовсім не з клітин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерії?! А може, в апараті відбувається щось зовсім інше?..
Северсон відірвав очі від окулярів і злякано озирнувся. Він так поринув у спостереження, що навіть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кімнати й дивиться на нього.
Але в приміщенні не було нікого. Безлюдним був і сусідній зал.
Северсон затримався на хвилинку біля великої скляної призми, зацікавившись її складною будовою. Йому навіть і на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серце і що в такому ж термостаті недалеко звідси маленька бульбашка повітря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.
Незвичайність цього оточення не збуджувала, а пригнічувала Северсона, нагадувала йому про непевність його власного становища в незнайомому світі. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серці болісну тугу.
Гнаний бажанням зустрітись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфіладою лабораторних приміщень і зупинився аж тоді, коли зачув голоси.
Він зазирнув у щілину напіводчинених дверей. Перед ним був великий, яскраво освітлений, майже порожній зал. Понад його стінами стояло кілька скляних шаф з апаратами, а посередині — операційний стіл, оточений групою лікарів з масками на обличчях. Двоє з них сиділи біля приладів і уважно стежили за екранами, на яких через однакові проміжки часу перебігали яскраво-зелені химерні лінії.
— Серце працює нормально… — пролунав голос Наташі Орлової.
— Температура?.. — запитав академік Тарабкін.
— Тридцять вісім і три…
— Ну й завдав нам клопоту цей хлопчина! — зітхнув хтось з полегкістю. — Теж мені винахідник: братися до отакого досліду!
— На добраніч!.. До зустрічі в Празі!.. — гукала вона з віконця вертольота, коли той, висадивши Северсона на даху інституту Тарабкіна, піднявся в повітря. Машина подаленіла, перетворилась на одну з летючих зірочок над великим освітленим містом. Потім зникла й зірочка. І тільки тоді Северсон відірвав погляд від неба.
«До зустрічі в Празі!» — лунало в його вухах, коли він спускався ліфтом.
«До зустрічі в Празі!» — ще чулося йому, коли він зайшов до своєї кімнати.
Северсон підняв штору, відчинив вікно, задивився в далечінь. В голові метушливим роєм перебігали події неспокійного дня, і всі враження повертались яскравішими й сильнішими, аніж були, але їх не хотілося аналізувати. Чудна туга стиснула йому груди. Він сам не знав, звідки з'явилось оце не знане досі відчуття тужливого неспокою.
Северсон сів до письмового столу, мимохіть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.
«Любий Альберте…» — написав він тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зім'яв папір. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш і задивився на його білу поверхню.
До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Він тепер на білому світі сам-самісінький — старими друзями покинутий, а поруч з новими — такий по-смішному жалюгідний…
Северсон підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті. Знову повернувся до стола. Він хотів позбутись сум'яття думок та почуттів, звіритись бодай паперові.
«…Мені важко… — писав він похапливо. — Нічого не розумію. Почуваю себе жалюгідною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня… Велетень до мене ласкавий і люб'язний, але я його боюсь. Він володіє страшною силою. Мені здається, що в нього довжелезні руки, якими він обіймає всю земну кулю, як м'яч, і з легкістю сягає Всесвіту. Він необмежено панує і там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарешті і моє життя він вирвав з обіймів смерті, змусивши її поступитись.
Живу з велетнем, який не знає перепон, не відчуває запаморочення голови ні од висоти, ні од швидкості. З його ласки живу в казковому місті, яке можна сміливо порівняти з раєм… І все-таки я його боюсь.
Легко звикаєш до хорошого, і важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пізніше досить сил, щоб воювати з долею?
Колись я міг би сміливо стати до перших лав, а тепер я — останній з останніх, найжалюгідніший, дурніший за десятирічного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому і почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або…»
Останнє слово перетворилось на різку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постіль і занурився головою в подушку. Раптом він здригнувся: пальці відчули холодний аркуш паперу.
Підніс його до очей. Лист…
Швидко перечитав написані красивим почерком рядки.
«Не гнівайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкіним сьогодні проводимо важку й відповідальну операцію. Зате завтра я з Вами буду цілий день. Сподіваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрібно, — дзвоніть. Бажаю Вам приємних снів! На добраніч!Северсон сів на край ліжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкін також.
Наташа»
«Ні, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!» — вирішив він раптом і вибіг з кімнати до напівосвітленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бік іти.
«Звісно, кабінет Тарабкіна десь далі, бо інакше я б зустрічав його тут частіше…» — подумав Северсон і попрямував на нижчий поверх. Але цим він досягнув небагато. Ніде ані найменшої ознаки життя. Металеві цифри на дверях мовчали, оберігаючи сховані за ними таємниці.
«А навіщо ота розмова? — спало на думку Северсону. — Просто треба тікати геть!»
Він почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадці.
Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути містом, якщо майже кожен знає його з виду і одразу зрозуміє, що бачить перед собою втікача?.. І що сказати, коли випадково зустрінешся з ким-небудь у вестибюлі?
Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:
Лабораторії — 1548-56 Академік Тарабкін — 1547 Операційні зали — 1557-60
«Який я дурень!» — посміхнувся він мимохіть і ступив до довгого коридора.
Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Се-версон легенько постукав, а коли ніхто не відгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.
У великому напівосвітленому кабінеті немає нікого. Лише розгорнута книга на робочому столі та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свідчать, що недавно тут хтось сидів.
Северсон хотів швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намірів, але переплутав двері і потрапив не в коридор, а до лабораторії.
Тут, залиті блакитним світлом, виблискували розташовані двома довгими рядами скляні резервуари. На кожному з них було прикріплено по кілька апаратів, що скидались на мікроскопи.
Непроханий гість якийсь час вагався, але потім цікавість перемогла. Він підійшов до одного з апаратів, припаз до м'якого пружка бінокулярних окулярів. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полі зору приладу.
В мутнуватому розчині проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорідна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорі кульки.
Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощі швидко змінювались. В загадковому тільці почали з'являтись маленькі зернятка; зовнішня оболонка розтягувалась і наморщувалась; кулька виростала, збільшувалась, розтягнулась у вісімку — і поділилась навпіл.
Тільки тепер Северсон збагнув, що відбувалось у нього перед очима: з неоднорідної драглистої речовини в розчині утворювались живі клітини, які потім починали ділитись.
Він замислився.
«Omnis cellula a cellula!» — «Кожна клітина з клітини!» — згадав він улюблений вираз старого викладача біології.
Ні, вчитель був явно неправий: у резервуарі клітини виникають зовсім не з клітин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерії?! А може, в апараті відбувається щось зовсім інше?..
Северсон відірвав очі від окулярів і злякано озирнувся. Він так поринув у спостереження, що навіть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кімнати й дивиться на нього.
Але в приміщенні не було нікого. Безлюдним був і сусідній зал.
Северсон затримався на хвилинку біля великої скляної призми, зацікавившись її складною будовою. Йому навіть і на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серце і що в такому ж термостаті недалеко звідси маленька бульбашка повітря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.
Незвичайність цього оточення не збуджувала, а пригнічувала Северсона, нагадувала йому про непевність його власного становища в незнайомому світі. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серці болісну тугу.
Гнаний бажанням зустрітись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфіладою лабораторних приміщень і зупинився аж тоді, коли зачув голоси.
Він зазирнув у щілину напіводчинених дверей. Перед ним був великий, яскраво освітлений, майже порожній зал. Понад його стінами стояло кілька скляних шаф з апаратами, а посередині — операційний стіл, оточений групою лікарів з масками на обличчях. Двоє з них сиділи біля приладів і уважно стежили за екранами, на яких через однакові проміжки часу перебігали яскраво-зелені химерні лінії.
— Серце працює нормально… — пролунав голос Наташі Орлової.
— Температура?.. — запитав академік Тарабкін.
— Тридцять вісім і три…
— Ну й завдав нам клопоту цей хлопчина! — зітхнув хтось з полегкістю. — Теж мені винахідник: братися до отакого досліду!