Страница:
— Як собі хочеш! — одрубав Мак-Гарді. — Але коли тобі буде погано, не бігай за мною. І не забувай, що ти — спостерігач на «Ластівці».
Грубер швидко підніс до очей бінокль і з повним ротом сказав:
— Банани чудесні й апетитні, як горілка. У мене таке враження, що Краус… так, так!.. Сп'янів саме від цих бананів! А квартян він просто вигадав. І мені це вже лізе в голову… Бачу перед собою квартянське селище…
— Ви обидва збожеволіли! Казав я тобі, щоб ти цих бананів не їв! — Мак-Гарді вирвав у нього з рук бінокль і скерував на затоку, до якої вони наближались.
У полі зору справді з'явились будови квартян.
Мак-Гарді повернув «Ластівку» на дев'яносто градусів, швидко попрямував до лівого берега. Річка в цих місцях утворювала два крутих повороти, щось ніби латинське «S». Загадкове селище розташувалось посеред півострова, який утворювала верхня частина закруту.
Лівий берег і вся нижча частина півострова поросли джунглями, так що селище незабаром знову зникло з поля зору втікачів.
«Ластівка» ткнулась у пісок. Над її крилами звисали широкі крони химерних дерев.
Мак-Гарді довго озирався на всі боки. Не помітивши нічого підозрілого, відчинив дверцята літака і вийшов на берег.
— Іди сюди, та годі вже тобі їсти ті банани! — сказав він роздратовано.
— Чи не можна трохи ввічливіше, колего! — буркнув Грубер, не рухаючись з місця.
Мак-Гарді сів на гілку, яку звалив на землю вітер. Прислухався.
В цю мить Грубер почав голосно співати. У Мак-Гарді вся кров ударила в голову. Він зламав з гілки, на якій сидів, міцний сухий дрючок і побіг до літака. Розмахнувся. Ударив. Грубер безсило впав на підлогу, ані писнувши.
Переляканий Мак-Гарді кинув геть палицю і почав термосити Крауса, але той і не поворухнувся. Не допоміг навіть холодний душ: п'яний Краус продовжував лежати нерухомо, — так само, як і Грубер.
Тим часом оранжеве сонце зайшло. Хилилося до обрію й жовте. Тільки кривава Проксима сяяла просто над головою.
Над пустельним степом з'явились хмари. Спочатку — кілька білих баранців, потім — купи, а слідом за ними загрозливо поповзли по небу цілі темні вали.
Літак почало розхитувати вітром.
Мак-Гарді швидко припнув «Ластівку» до стовбурів, щоб її не спіткала під час бурі така ж доля, як у першу ніч після приземлення, і сів на березі.
Різкі удари вітру пробудили Крауса. Він зляканим поглядом обвів кабіну, побачив на підлозі Грубера.
— Що це таке? Де ми? Що сталось? Ніхто не відповів йому.
Краус швидко встав і вибіг з літака. На березі його зустрів в'їдливим сміхом Мак-Гарді:
— Очуняли вже, пане? А що поробляють ваші квартяни?.. Чи не покликали вони нас на вечерю та на нічліг? Як бачиш, наближається буря.
— Які квартяни? Що це ти мелеш?
— Але ж ти запевняв, що розмовляв з квартянами. Чим вони тебе так напоїли?
— Нічого не знаю! — підозріливо глянув на Мак-Гарді Краус. — Що трапилось? Чому Грубер непритомний?
— Обпився так само, як і ти, бананами, які тобі дали квартяни.
— Мені здається, що п'яний — ти! Стривай, однак… Я таки щось пригадую… Банани я справді їв.
— Зараз нема часу згадувати — поглянь на небо! Ми повинні десь тут знайти безпечне пристановище. І завітаємо також до селища. Воно недалеко звідси.
— Селище квартян?!
— Ну, то й що? У нас є зброя.
— А у них — голі руки, так? — єхидно посміхнувся Краус. — Ну, нічого. Мені подобається, що ти нарешті заговорив сміливіше! Ходімо!
Вітер посилювався. Він розгойдував крони дерев, свистів і скиглив, аж у втікачів по спині перебігали мурашки. Часом на землю з тріском обрушувалась величезна гілка.
Зупинившись якраз проти селища, Краус і Мак-Гарді здивовано поглядали на високі піраміди, які здіймалися вгору на протилежному березі. Великі кулі, прикріплені до їхніх вершин, як дзеркала, відбивали червоні блискавки, що спалахували в хмарах. Хоч уже зовсім посутеніло, в селищі не засвітилося жодного вогника.
Краус виліз на дерево, щоб краще бачити, і уважно розглядав дивні будови в бінокль. Найбільш його зацікавили високі конструкції, укріплені на великій блискучій півкулі, — щось схоже на щогли, обкручені широкими металевими спіралями. Всього їх було чотири. Тільки одна з них стояла перпендикулярно до землі, а інші були нахилені в різних напрямках.
В ту мить, коли оранжеве сонце зайшло за обрій, одна з блискучих спіралей засяяла зеленим світлом.
— Ти бачив? — спитав його знизу Мак-Гарді.
— Так, бачив, але людей досі не помітив.
— В таку погоду це й не дивно, — закричав Мак-Гарді крізь шум бурі. — Дивись, яка там злива!
— Швидко одягнемо скафандри, бо промокнемо до кісток! — Краус спустився 3 дерева. Вони рушили назад, — нього разу не через джунглі, а понад річкою.
Літак гойдало на бурхливих хвилях, а Грубер, який вже прочумався, бігав без скафандра берегом. Побачивши друзів, він помчав їм назустріч:
— Чому ви мене покинули?
— Радій з того, що ми не набрались так, як ти! — сердито сказав Мак-Гарді. — Ми ходили дивитись на селище.
— Ну, і…?
— Вранці оглянемо краще. А тепер заліземо в скафандрах куди-небудь між міцних стовбурів і якось перебудемо до світанку.
На ранок буря вщухла. Літак лежав у піску на березі, засипаний листям і гілками. Краус швидко перевірив двигуни: все гаразд, тільки трохи пошкоджено елерони.
— Це дрібниця, за хвилину полагодимо. Я боявся, що після бурі буде гірше, — сказав він з полегкістю. — Ходімо до селища. Може, нам нарешті пощастить, і ми зустрінемо кого-небудь.
На варті біля літака лишився Мак-Гарді. На розвідку пішли Грубер і Краус.
Глянувши з горба на селище, Краус здивувався:
— Дивно… Сьогодні спіральні конструкції нахилені зовсім інакше, ніж учора. Добре, що я запам'ятав їх положення.
— Після такої бурі ти ще дивуєшся з цього?
— Буря не має до цього ніякого відношення, — заперечив Краус — Під час бурі я стежив за спіралями; вони навіть не похитнулись. Мабуть, їх повернули квартяни… Що це за штуки, як ти гадаєш?
— Мене це не цікавить. Я б краще подивився на тутешніх мешканців, щоб знати, з ким маю честь…
— Вони прокидаються, мабуть, пізніше. Почекаємо… Чекали годину, дві, три — аж до полудня.
— Ані мишеня там не поворухнулось за цей час! — сказав Грубер.
Краус заперечливо похитав головою:
— Помиляєшся. Ти навіть не помітив, що конструкції знову повернулись. У мене таке враження, що це якісь збирачі сонячної енергії. Подивись: оця перша, що найближча до нас, скерована точно на найбільше сонце, а друга — на оранжеве…
— Справді! Я на це не звернув уваги. Ота, третя скерована просто до обрію, звідки якраз з'являється Проксима, — вигукнув Грубер.
Краус затиснув йому рота долонею:
— Тс-с! Тихше! Адже криком ми можемо накликати біду.
— Кого ти боїшся? — здивувався Грубер. — Всі поховались, як польові миші в нори.
— Хто його зна. Можливо, саме в цю мить за нами хтось стежить, — хоча б у підзорну трубу.
Грубер затремтів, але, глянувши на загадкові будови без вікон, одразу ж заспокоївся:
— Тоді квартяни повинні були б мати рентгенівські очі.
— А що, коли вони мають такі очі? Як ми це можемо знати, не бачивши їх?.. А що, як вони спостерігають нас з отих блискучих куль? Або можливо, вони невидимі…
— Невидимі? Ти це говориш серйозно?
— А чом би й ні? Життя виявляється в найрізноманітніших формах.
— Послухай, чи не наївся ти знову бананів?
— Не бійся, я тверезий, як риба. А які па вигляд квартяни — покаже час. Кілька днів будемо стежити за селищем, і якщо нікого не побачимо, я почну вірити, що тут живуть невидимі люди. Хтось же повинен керувати цими конструкціями; хтось їх побудував. Не виросли ж вони з землі, як кульбаба?
— А може, все селище керується на відстані… Можливо. А втім, переконаємось в цьому, коли побуваємо там.
— Зачекай! Мені ось що спало на думку: а чи не можуть бути квартяни мікроскопічно малими?
— Філософствування тут не допоможе. Зараз ми повинні якнайшвидше повернутись на «Ластівку». Приблизно через півгодини наші колеги почнуть передачу для людей Землі. Мене цікавить, що сьогодні нового у підземному житлі.
Розділ XIII
ЧАСТИНА ДРУГА
Грубер швидко підніс до очей бінокль і з повним ротом сказав:
— Банани чудесні й апетитні, як горілка. У мене таке враження, що Краус… так, так!.. Сп'янів саме від цих бананів! А квартян він просто вигадав. І мені це вже лізе в голову… Бачу перед собою квартянське селище…
— Ви обидва збожеволіли! Казав я тобі, щоб ти цих бананів не їв! — Мак-Гарді вирвав у нього з рук бінокль і скерував на затоку, до якої вони наближались.
У полі зору справді з'явились будови квартян.
Мак-Гарді повернув «Ластівку» на дев'яносто градусів, швидко попрямував до лівого берега. Річка в цих місцях утворювала два крутих повороти, щось ніби латинське «S». Загадкове селище розташувалось посеред півострова, який утворювала верхня частина закруту.
Лівий берег і вся нижча частина півострова поросли джунглями, так що селище незабаром знову зникло з поля зору втікачів.
«Ластівка» ткнулась у пісок. Над її крилами звисали широкі крони химерних дерев.
Мак-Гарді довго озирався на всі боки. Не помітивши нічого підозрілого, відчинив дверцята літака і вийшов на берег.
— Іди сюди, та годі вже тобі їсти ті банани! — сказав він роздратовано.
— Чи не можна трохи ввічливіше, колего! — буркнув Грубер, не рухаючись з місця.
Мак-Гарді сів на гілку, яку звалив на землю вітер. Прислухався.
В цю мить Грубер почав голосно співати. У Мак-Гарді вся кров ударила в голову. Він зламав з гілки, на якій сидів, міцний сухий дрючок і побіг до літака. Розмахнувся. Ударив. Грубер безсило впав на підлогу, ані писнувши.
Переляканий Мак-Гарді кинув геть палицю і почав термосити Крауса, але той і не поворухнувся. Не допоміг навіть холодний душ: п'яний Краус продовжував лежати нерухомо, — так само, як і Грубер.
Тим часом оранжеве сонце зайшло. Хилилося до обрію й жовте. Тільки кривава Проксима сяяла просто над головою.
Над пустельним степом з'явились хмари. Спочатку — кілька білих баранців, потім — купи, а слідом за ними загрозливо поповзли по небу цілі темні вали.
Літак почало розхитувати вітром.
Мак-Гарді швидко припнув «Ластівку» до стовбурів, щоб її не спіткала під час бурі така ж доля, як у першу ніч після приземлення, і сів на березі.
Різкі удари вітру пробудили Крауса. Він зляканим поглядом обвів кабіну, побачив на підлозі Грубера.
— Що це таке? Де ми? Що сталось? Ніхто не відповів йому.
Краус швидко встав і вибіг з літака. На березі його зустрів в'їдливим сміхом Мак-Гарді:
— Очуняли вже, пане? А що поробляють ваші квартяни?.. Чи не покликали вони нас на вечерю та на нічліг? Як бачиш, наближається буря.
— Які квартяни? Що це ти мелеш?
— Але ж ти запевняв, що розмовляв з квартянами. Чим вони тебе так напоїли?
— Нічого не знаю! — підозріливо глянув на Мак-Гарді Краус. — Що трапилось? Чому Грубер непритомний?
— Обпився так само, як і ти, бананами, які тобі дали квартяни.
— Мені здається, що п'яний — ти! Стривай, однак… Я таки щось пригадую… Банани я справді їв.
— Зараз нема часу згадувати — поглянь на небо! Ми повинні десь тут знайти безпечне пристановище. І завітаємо також до селища. Воно недалеко звідси.
— Селище квартян?!
— Ну, то й що? У нас є зброя.
— А у них — голі руки, так? — єхидно посміхнувся Краус. — Ну, нічого. Мені подобається, що ти нарешті заговорив сміливіше! Ходімо!
Вітер посилювався. Він розгойдував крони дерев, свистів і скиглив, аж у втікачів по спині перебігали мурашки. Часом на землю з тріском обрушувалась величезна гілка.
Зупинившись якраз проти селища, Краус і Мак-Гарді здивовано поглядали на високі піраміди, які здіймалися вгору на протилежному березі. Великі кулі, прикріплені до їхніх вершин, як дзеркала, відбивали червоні блискавки, що спалахували в хмарах. Хоч уже зовсім посутеніло, в селищі не засвітилося жодного вогника.
Краус виліз на дерево, щоб краще бачити, і уважно розглядав дивні будови в бінокль. Найбільш його зацікавили високі конструкції, укріплені на великій блискучій півкулі, — щось схоже на щогли, обкручені широкими металевими спіралями. Всього їх було чотири. Тільки одна з них стояла перпендикулярно до землі, а інші були нахилені в різних напрямках.
В ту мить, коли оранжеве сонце зайшло за обрій, одна з блискучих спіралей засяяла зеленим світлом.
— Ти бачив? — спитав його знизу Мак-Гарді.
— Так, бачив, але людей досі не помітив.
— В таку погоду це й не дивно, — закричав Мак-Гарді крізь шум бурі. — Дивись, яка там злива!
— Швидко одягнемо скафандри, бо промокнемо до кісток! — Краус спустився 3 дерева. Вони рушили назад, — нього разу не через джунглі, а понад річкою.
Літак гойдало на бурхливих хвилях, а Грубер, який вже прочумався, бігав без скафандра берегом. Побачивши друзів, він помчав їм назустріч:
— Чому ви мене покинули?
— Радій з того, що ми не набрались так, як ти! — сердито сказав Мак-Гарді. — Ми ходили дивитись на селище.
— Ну, і…?
— Вранці оглянемо краще. А тепер заліземо в скафандрах куди-небудь між міцних стовбурів і якось перебудемо до світанку.
На ранок буря вщухла. Літак лежав у піску на березі, засипаний листям і гілками. Краус швидко перевірив двигуни: все гаразд, тільки трохи пошкоджено елерони.
— Це дрібниця, за хвилину полагодимо. Я боявся, що після бурі буде гірше, — сказав він з полегкістю. — Ходімо до селища. Може, нам нарешті пощастить, і ми зустрінемо кого-небудь.
На варті біля літака лишився Мак-Гарді. На розвідку пішли Грубер і Краус.
Глянувши з горба на селище, Краус здивувався:
— Дивно… Сьогодні спіральні конструкції нахилені зовсім інакше, ніж учора. Добре, що я запам'ятав їх положення.
— Після такої бурі ти ще дивуєшся з цього?
— Буря не має до цього ніякого відношення, — заперечив Краус — Під час бурі я стежив за спіралями; вони навіть не похитнулись. Мабуть, їх повернули квартяни… Що це за штуки, як ти гадаєш?
— Мене це не цікавить. Я б краще подивився на тутешніх мешканців, щоб знати, з ким маю честь…
— Вони прокидаються, мабуть, пізніше. Почекаємо… Чекали годину, дві, три — аж до полудня.
— Ані мишеня там не поворухнулось за цей час! — сказав Грубер.
Краус заперечливо похитав головою:
— Помиляєшся. Ти навіть не помітив, що конструкції знову повернулись. У мене таке враження, що це якісь збирачі сонячної енергії. Подивись: оця перша, що найближча до нас, скерована точно на найбільше сонце, а друга — на оранжеве…
— Справді! Я на це не звернув уваги. Ота, третя скерована просто до обрію, звідки якраз з'являється Проксима, — вигукнув Грубер.
Краус затиснув йому рота долонею:
— Тс-с! Тихше! Адже криком ми можемо накликати біду.
— Кого ти боїшся? — здивувався Грубер. — Всі поховались, як польові миші в нори.
— Хто його зна. Можливо, саме в цю мить за нами хтось стежить, — хоча б у підзорну трубу.
Грубер затремтів, але, глянувши на загадкові будови без вікон, одразу ж заспокоївся:
— Тоді квартяни повинні були б мати рентгенівські очі.
— А що, коли вони мають такі очі? Як ми це можемо знати, не бачивши їх?.. А що, як вони спостерігають нас з отих блискучих куль? Або можливо, вони невидимі…
— Невидимі? Ти це говориш серйозно?
— А чом би й ні? Життя виявляється в найрізноманітніших формах.
— Послухай, чи не наївся ти знову бананів?
— Не бійся, я тверезий, як риба. А які па вигляд квартяни — покаже час. Кілька днів будемо стежити за селищем, і якщо нікого не побачимо, я почну вірити, що тут живуть невидимі люди. Хтось же повинен керувати цими конструкціями; хтось їх побудував. Не виросли ж вони з землі, як кульбаба?
— А може, все селище керується на відстані… Можливо. А втім, переконаємось в цьому, коли побуваємо там.
— Зачекай! Мені ось що спало на думку: а чи не можуть бути квартяни мікроскопічно малими?
— Філософствування тут не допоможе. Зараз ми повинні якнайшвидше повернутись на «Ластівку». Приблизно через півгодини наші колеги почнуть передачу для людей Землі. Мене цікавить, що сьогодні нового у підземному житлі.
Розділ XIII
Небезпечний сусіда
«Стріла» прибула до «Променя».
Чан-су вийшов назустріч Фратеву. Він був підкреслено серйозний: його чоло перетинали три різкі зморшки, незмінна посмішка зникла.
— Я щойно хотів викликати Навратіла, бо піймав з Землі дуже важливе повідомлення… Страшне! — сказав він скрушно. — Всесвітня Академія наук надсилає нам його вже кілька тижнів з допомогою гравітаційного передавача. Прочитайте! — простягнув він Фратеву аркуш паперу і тремтячою рукою провів по своєму чорному волоссю.
— Астрогравіметр працює?! Це надзвичайно!.. Нарешті зв'язок з Землею!.. — зрадів Фратев. Але вже після першої прочитаної фрази його піднесення змінилося пригніченістю. — А чи це не помилка? Чи можливо це взагалі?.. — він почав читати знову. — «Мак-Гарді і Грубер — злочинці…» …Сто чортів! Уміли прикидатись!.. А хто ж може бути отой третій?
— Звідки я можу знати? — гірко посміхнувся Чан-су. — Можливо, я…
— Або я… Кляте братство негідників!
Фратев нахилився до круглого віконця і задивився на гігантську кулю — на Кварту, що нерухомо висіла на зоряному килимі неба.
Чан-су став поруч нього, схвильовано забарабанив пальцями по шибці:
— За астрогравіметром весь час наглядав Мак-Гарді. Цілком можливо, що він прочитав повідомлення Академії і разом з двома іншими «братами» завбачливо втік під тим приводом, що їде нібито вивчати ріку Надію.
— Ви праві, це цілком можливо. Але я скоріше припустив би, що «Ластівка» потонула десь у трясовині під водоспадом. Кола б ви бачили той підступний край!.. Природа їх покарала за нас. Але це, однак, означає, що отим третім був Краус. Пригадую, що взяти участь у дослідницькій експедиції по Надії виявив згоду Мак-Гарді, а зразу ж за ним Краус, який потім висунув Грубера. — В такому разі моє. припущення вірне. Злочинці втекли і ховаються десь на Кварті. Місця для них там досить, адже планету ми ще не знаємо. Я зараз повідомлю про це Навратіла і Молодінову, хай вони вирішують, що робити. А ви тим часом подивіться на контрольним запис астро-гравіметра, я його ще не весь проглянув. Можливо, на стрічці знайдете ще й інші важливі повідомлення…
Фратев пішов до обсерваторії і почав повільно перемотувати контрольну стрічку. Риска… крапка… риска… риска…
— «Увага, увага!..» — знову і знову повторювалось повідомлення.
І тільки після десятого повідомлення Фратев наткнувся на інший текст:
— «…Чекаємо на швидку відповідь. Передаємо вам настанову, як побудувати передавач, що працюватиме за принципом використання гравітаційного поля…»
Фратев швидко витягнув з кишені блокнот і почав переписувати…
— Куди не глянь — нічого нема! — розчаровано відповів Краус. — Рівнина, рівнина, скрізь сама рівнина. Мабуть, треба повернутися в гори, бо доброго притулку тут, видно, не знайдеш. А де Грубер? Ще не повернувся?
— Ні. Я сам нетерпляче па нього чекаю. Казав, що тільки огляне джунглі в найближчих околицях. Сподіваюсь, що з ним нічого не скоїлося. Пострілів не було чути, а, настільки я його знаю, він стріляв би, мов шалений, при першому ж натяку на небезпеку.
Не встиг він це промовити, як із заростей прожогом вискочив Грубер. Обидва чоловіки злякано озирнулись.
— Нещастя, нещастя! В селищі «невидимих» — ящери! Велетенські! — Він похитнувся й упав на мілину; його вирячені очі гарячково блищали. — Швидше звільняйте «Ластівку»!
Через кілька секунд всі троє вже сиділи в кабіні, і літак мчав річкою.
— Тримайся лівого берега, щоб нас не побачили із селища! — радив засапаний Мак-Гарді Краусу.
— Піднімись краще в повітря, ящери лізуть за нами… І перед нами вони також, — бурмотів Грубер.
Де? — здригнувся Краус — Де ти бачиш ящерів, покажи! Ану, поглянь, що в нього в сумці, — кинув він головою до Мак-Гарді і зменшив швидкість. — Підозрюю, що він знову напився.
Мак-Гарді схилився над Грубером:
— П'яний як чіп. Чуєш, як тхне?
— Сядь на моє місце, — попросив його Краус. Повільно підвівся з крісла й випростався. — Я розрахуюсь з ним сам. Отже, наш товаришочок потай ходить по банани… — Він різко штовхнув Грубера. — Скільки ти їх з'їв? Говори, бо тямитимеш мене до нових віників!
— Тільки два-три… То нічого, дрібниці… Повір мені, ради бога, що тут є ящери…
Краус почервонів від гніву і звалив п'яничку на підлогу:
— Пити не будемо — ясно? Принаймні поки що. Ані ковтка!.. Ми зрозуміли один одного — правда?
Мак-Гарді мовчки кивнув.
«Ластівка» наближалась до гірського пасма. Недалеко від вузької ущелини в річку впадав струмок.
— Цим струмком зручно забратись у гори, — сказав Мак-Гарді. — А там уже щось знайдемо.
— Спершу пройдемо човном, — рішуче сказав Краус. — Можливо, тут не досить глибоко, коли б «Ластівка» не застряла.
Причалили літаком до берега, припнули «Ластівку» кількома тросами до найтовстіших дерев. Грубера зв'язали, щоб не накоїв чого під п'яну руч; літак старанно замкнули й вирушили в дорогу.
Мак-Гарді веслував, а Краус з рушницею в руках уважно розглядав місцевість. Обабіч струмка залягали джунглі, які для мандрівників стали вже звичними. З хащів подекуди сяяли світлі плоди, про які повідомляла група Молодінової з Долини вогнів. Переплутані ліани, водорості та повалені дерева перешкоджали рухові так, що втікачі, стомлюючись, повинні були часто змінювати один одного на веслах.
— От досада! Як це я дав маху! — бідкався спітнілий Краус — Підвісний мотор забув на складі. Ми могли б їхати, як пани, тільки б бризки летіли на всі боки… Ех… Не можу спокійно згадувати про це! — ударив він кулаком по борту гумового човна.
Джунглі увесь час рідшали, аж доки змінились низьким чагарником. Долина ріки несподівано розширилась. Втікачі досягли місцевості, яка нагадувала болота пермського періоду. Рослини тут мали зовсім інший вигляд, аніж у джунглях. Переважали два види: високі стрункі дерева з лускатою корою і язикоподібним листям жовто-зеленого кольору і густі кущі з неміцними стовбурами і правильними віялами вузького приплюснутого листя, як у наших хвощів.
Велике жовте сонце неприємно припікало. Оранжеве наближалось до обрію, — якраз у тому місці, куди прямував човен з двома втікачами.
Щоб яскраве проміння не сліпило очей, Краус надів великі темні окуляри, а Мак-Гарді прикривав очі рукою. Пильними поглядами оглядали вони місцевість перед собою.
Раптом вода поблизу човна вкрилася брижами. Мак-Гарді енергійним рухом весел зупинив човен, напружено вдивляючись у воду.
— Крокодил! — вигукнув Краус, коли над водою з'явилась широка плеската голова з роззявленою пащею.
Критолобець дивовижної форми був вражений несподіваною зустріччю так само, як і мандрівники. Він прудко рвонувся вперед і зник. Тільки скаламучена вода та інколи плюскіт хвоста показували, куди він пливе. Він тікав до поваленого стовбура, на якому вигрівався ще один, щонайменше метрів зо два завдовжки, ящір.
Над болотом пролунав барабанний дріб рушниць. Підстрелений плазун широко роззявив пащу, озброєну дрібними зуба'ми, повільно зсунувся з стовбура у воду, випинаючи жовте черево з фіолетовими плямами.
Над заростями хвощів закружляло кілька довгоногих птахів з міцними дзьобами. Тоскно каркаючи, вони зникли з очей.
— Греби швидше, час уже вибратись з цього проклятого болота! — похмуро сказав Краус. — В горах буде безпечніше.
Пропливли кілька великих поворотів, а болото все не кінчалось. Здавалося, гори безперервно відступають і звільняють місце безмежним болотам. Навіть вітер не сприяв подорожнім. Він непомітно змінив напрям і тепер різко дув просто в обличчя, засипаючи очі піском з нагір'я. Велике жовте сонце згасло, все небо вкрили багряні хмари — передвісники негоди.
Нарешті перед очима знесилених втікачів з'явилось гирло улоговини, його фантастичні хвилясті стіни в тьмяному багряному освітленні справили на Крауса і Мак-Гарді гнітюче враження; їм мимохіть здавалось, ніби вони запливли в бурхливе море, яке за знаком чарівної палички враз закам'яніло. В каньйоні вітер ущух, зате ще з більшою силою завивав угорі, в розколинах і складках лавових потоків.
Що ближче під'їжджали втікачі до гір, то дикішим ставав каньйон. То тут, то там звисали широкі каскади закам'янілої лави, утворюючи дугоподібні містки над струмком.
Перед одним з таких містків човен зупинився.
— Тут цілковитий штиль, а місця вистачить і для «Ластівки», — сказав Краус. — Тут їй не заподіє шкоди і найсильніша буря. На сьогоднішню ніч переправимо її сюди, а завтра буде видно.
Мак-Гарді мовчки витягнув з кишені шнур з маленькою свинцевою гирею, опустив її на дно.
— Глибина понад три метри, цього вистачило б навіть для «Променя», — сказав він з полегкістю. — Однак треба ще виміряти глибину болота.
— Виміряємо, повертаючись, коли вщухне вітер.
З хвилину він тупо дивився перед собою. Потім відчув пекучий біль у кінцівках.
«Чи не зламав я часом руки й ноги?» Грубер спробував підвестись і тільки тепер усвідомив, що зв'язаний. Він безпорадно перевалився з боку на бік, злякано озирнувся. Кабіна літака тонула в багряному присмерку. В ній не було нікого.
— Краус!.. Мак-Гарді!.. — розпачливо закричав Грубер. — Мак-Гарді, Краус!
Ні звуку. Тільки внизу під літаком плюскотіли хвилі між поплавками та здалеку долітало завивання вітру.
Зв'язаний несамовито рвонувся і притиснув вухо до стіни.
«Йде дощ…» — подумав він збентежено, почувши монотонний шум. Сковзнув поглядом по протилежному вікну. На склі не було жодної краплинки. Тільки криваве небо загрозливо зазирало до кабіни.
— Краус, Мак-Гарді, де ви?.. — з жахом вирвалося в нього. — Чому втекли?.. Невже ви хочете, щоб я тут загинув, як звірина?
Грубер напружив усі свої сили, щоо розірвати пута. Та вони тільки ще глибше врізались йому в тіло.
— Мерзотники!.. Негідники!. — кричав він, качаючись по підлозі.
Тільки наштовхнувшись головою на ніжку крісла, Грубер опам'ятався. Потроху почав усвідомлювати, що шаленством нічого не вдієш.
Грубер довго лежав нерухомо, набираючись сили. Потім обережно обмацав мотузки на колінах. Вони були не так туго затягнуті, як здавалось, і досить легко зсунулись униз. Таким же чином вдалося звільнити й руки.
Кінцівки так затерпли, що Грубер насилу доповз до крісла пілота.
— Заховали й важіль управління, щоб я не міг рушити з місця! — прохрипів він, глянувши на пульт. — Зраджу їх, зраджу! Все про них скажу, все!
Тремтячою рукою Грубер увімкнув радіостанцію, настроїв її на частоту, що використовувалась для зв'язку між групами. Клацнув тумблером приймача, щоб перевірити настройку.
— …Ваша правда, товаришу Навратіл, — почувся знайомий баритон Фратева. — Загалом це не так уже й погано. Люлька, правда, чадить таки добренько, але небезпека нам поки що не загрожує. Важко вгадати, чи вулкан згасає, чи відпочиває між вибухами. Хвилину тому ми вдало приземлились поблизу кратера. Розжареної лави нема й сліду; в розколинах видно тільки язики полум'я та пасма диму. Грунт під ногами спокійний. Вибуху поки що боятись нема чого.
— Спробуйте встановити, скільки часу минуло від останнього вибуху, — попросив Навратіл.
— Я вже це зробив. Лавовий потік старіший, аніж долина під сопкою, бо звисає над западиною у схилі. Те, що вибух вулкана стався досить давно, підтверджує також вивітрення твердої лави біля кратера.
— Цим ви мене не дуже втішили. Згадайте про Везувій. Його теж вважали згаслим. І що довше тривав період його спокою, то сильніший був потім вибух.
— Ну, що ж — то скажемо, що нашим сусідою є брат підступного Везувія. Але навіть і в такому разі поки що можемо бути спокійні. Наскільки я знаю, Везувій попереджає про майбутній вибух землетрусом, а грунт під нашими ногами ані ворухнеться… Не можу поручитись, але переконаний, що наша Люлька тільки-тільки прокидається від сну, щоб трішечки затягнутись і пустити димку…
— Обережність ніколи не завадить, — відповів Навратіл. — Вулкани мають свої примхи, можливо, й Люлька готує нам сюрприз. Звірятись на вулкан не варто… В якому напрямку кратер найбільше відкритий? Я побоююсь грязевих потоків: вони течуть швидше і тому небезпечніші за лавоЕІ. Я не хотів би, щоб наше селище на Накритому столі перетворилось на другу Помпею.
— Хвилиночку, зараз подивлюсь…
Запала пауза, — в динаміку чулось лише гудіння мотора вертольота, — але ось знову заговорив Фратев:
— Зараз ми просто над кратером. Його можна добре оглянути, бо вітер жене дим убік… Гирло має близько двадцяти п яти метрів у діаметрі. Кратер скеровано… П'ять пострілів по гавах! — просто до нашого підземного житла!
— Ось вам і сюрприз номер один!.. Огляньте, прошу, протилежний схил, чи немає там паразитарних кратерів?
Приймач замовк.
Грубер зловтішно посміхався. Небезпека, що загрожувала вченим, вплинула на нього, як цілющий бальзам.
«Не один я вскочив у халепу, їм теж капає за шию! — втішав він себе. — Хай їм грець! Коли я мушу гинути, — хай гинуть всі! Хай уся Кварта разом з Землею, з усім Всесвітом розпадуться на атоми!»
Його відірвав від думок голос Фратева:
— На північно-західному схилі вулкана є два другорядні кратери. Однак, здається, вони забиті. Дим з них не виходить.
— Дякую. Цього досить. Біля головного кратера прилаштуйте сейсмограф з передавачем і повертайтесь. Треба якнайшвидше братись до гравітаційного передавача. Ви ж уявляєте, як нетерпляче ждуть на Землі нашої відповіді.
— Дозвольте ще одне запитання, товаришу Навратіл. Який ухвалили вирок отим трьом мерзенним «братчикам»?
Грубер широко відкрив повні жаху очі й затремтів усім тілом. А розмова невблаганно продовжувалась. Приймач несхибно відтворював спокійний голос академіка Навратіла:
— Ми вирішили покінчити з ними. Тільки зачекаємо, поки наш присуд затвердить Всесвітня Академія. Шкодити нам злочинці все одно не зможуть, а на розшук зараз нема часу…
— Отже, по багатьох роках знову кара на горло… Але це справедливо. Як інакше карати зраду всього людства?.. — Фратев помовчав, а потім сказав уже іншим тоном: — Коли я отак дивлюсь на нашого оповитого димом сусіда, мені на думку спадає ще одне запитання: чи не зробили б ми розумніше, якби для майбутнього житла знайшли краще місце, ніж Накритий стіл? Вулкан ніколи не можна вважати хорошим компаньйоном.
— Ми це питання обміркували, але кінець кінцем прийшли до висновку, що краще місце навряд чи знайдемо. Годину тому Свозилова повідомила, що на узбережжі сусіднього континенту несподівано з'явився довгий ланцюг вулканів. Вони виростають з катастрофічною швидкістю, — «Стріла» ледве-ледве уникла лиха… Мабуть, Кварта переживає зараз період великих геологічних зрушень. Розташовуйся хоч у райському садку — все одно прокинешся на вершині вулкана, — спробував пожартувати академік. — Сьогоднішня ніч буде нам великою наукою: в підземному житлі залишатись більше не можна. Шукати іншого місця не варто. Оселимось просто на Накритому столі, а… Пробачте, мене викликає Свозилова. Про все інше поговоримо вдома. Вимикаю…
Приймач замовк. У тоскній тиші тільки моторошно завивав вітер, та у шибки стукав піщаний дощ. Літак гойдався, як легенький човник на розбурханих хвилях прибою.
Грубер схопився за шию:
— Покінчимо… Кара на горло… — шепотів він, як божевільний. Насилу видрався на крісло пілота, посмикав за бездіяльні важельки.
Безпорадно схилився на спинку крісла, заплющив очі.
— Банани! — згадав він раптом.
Незважаючи на нестерпний біль у затерплих ногах, Грубер поплентався до сумки, виловив з неї два довгастих плоди. Вп'явся в них зубами, не знімаючи шкірки. З шлунка по усіх судинах розлилося приємне тепло.
Взяв ще два плоди, пожадливо проковтнув.
Підлога під ним захиталась і непомітно перетворилась на гойдалку, яка хиталась туди й сюди у теплому весняному повітрі. Після п'ятого плоду це була вже не гойдалка, а барвисто розмальована карусель, яка заносила п'яничку аж під хмари. Він ввижався сам собі могутнім велетнем, який повинен схиляти голову, щоб не зачепитись за зорі. йому здавалося, ніби він має таку силу, що одним натиском пальця може розчавити цілу армію зразу.
— Ви, пігмеї! Ви… Ви… хотіли мене судити? — зареготав він сміхом божевільного. — Я розмету вас, як мурашок!
Грубер підвівся, щоб здійснити свою погрозу, але алкоголь вирішив інакше. Не зробивши й кроку, жалюгідний п'яничка упав, як підтятий. Одразу ж забув про погрози, випростав руки і почав співати. Не почув навіть, що замок у дверях кілька разів клацнув і до кабіни ввійшли Краус і Мак-Гарді.
— Погано ми його зв'язали, він знову напився, — плюнув Краус, одвертаючись від п'яного.
Чан-су вийшов назустріч Фратеву. Він був підкреслено серйозний: його чоло перетинали три різкі зморшки, незмінна посмішка зникла.
— Я щойно хотів викликати Навратіла, бо піймав з Землі дуже важливе повідомлення… Страшне! — сказав він скрушно. — Всесвітня Академія наук надсилає нам його вже кілька тижнів з допомогою гравітаційного передавача. Прочитайте! — простягнув він Фратеву аркуш паперу і тремтячою рукою провів по своєму чорному волоссю.
— Астрогравіметр працює?! Це надзвичайно!.. Нарешті зв'язок з Землею!.. — зрадів Фратев. Але вже після першої прочитаної фрази його піднесення змінилося пригніченістю. — А чи це не помилка? Чи можливо це взагалі?.. — він почав читати знову. — «Мак-Гарді і Грубер — злочинці…» …Сто чортів! Уміли прикидатись!.. А хто ж може бути отой третій?
— Звідки я можу знати? — гірко посміхнувся Чан-су. — Можливо, я…
— Або я… Кляте братство негідників!
Фратев нахилився до круглого віконця і задивився на гігантську кулю — на Кварту, що нерухомо висіла на зоряному килимі неба.
Чан-су став поруч нього, схвильовано забарабанив пальцями по шибці:
— За астрогравіметром весь час наглядав Мак-Гарді. Цілком можливо, що він прочитав повідомлення Академії і разом з двома іншими «братами» завбачливо втік під тим приводом, що їде нібито вивчати ріку Надію.
— Ви праві, це цілком можливо. Але я скоріше припустив би, що «Ластівка» потонула десь у трясовині під водоспадом. Кола б ви бачили той підступний край!.. Природа їх покарала за нас. Але це, однак, означає, що отим третім був Краус. Пригадую, що взяти участь у дослідницькій експедиції по Надії виявив згоду Мак-Гарді, а зразу ж за ним Краус, який потім висунув Грубера. — В такому разі моє. припущення вірне. Злочинці втекли і ховаються десь на Кварті. Місця для них там досить, адже планету ми ще не знаємо. Я зараз повідомлю про це Навратіла і Молодінову, хай вони вирішують, що робити. А ви тим часом подивіться на контрольним запис астро-гравіметра, я його ще не весь проглянув. Можливо, на стрічці знайдете ще й інші важливі повідомлення…
Фратев пішов до обсерваторії і почав повільно перемотувати контрольну стрічку. Риска… крапка… риска… риска…
— «Увага, увага!..» — знову і знову повторювалось повідомлення.
І тільки після десятого повідомлення Фратев наткнувся на інший текст:
— «…Чекаємо на швидку відповідь. Передаємо вам настанову, як побудувати передавач, що працюватиме за принципом використання гравітаційного поля…»
Фратев швидко витягнув з кишені блокнот і почав переписувати…
***
— Знайшов що-небудь? — запитав Мак-Гарді Крауса, який причалив гумовим човном до берега.— Куди не глянь — нічого нема! — розчаровано відповів Краус. — Рівнина, рівнина, скрізь сама рівнина. Мабуть, треба повернутися в гори, бо доброго притулку тут, видно, не знайдеш. А де Грубер? Ще не повернувся?
— Ні. Я сам нетерпляче па нього чекаю. Казав, що тільки огляне джунглі в найближчих околицях. Сподіваюсь, що з ним нічого не скоїлося. Пострілів не було чути, а, настільки я його знаю, він стріляв би, мов шалений, при першому ж натяку на небезпеку.
Не встиг він це промовити, як із заростей прожогом вискочив Грубер. Обидва чоловіки злякано озирнулись.
— Нещастя, нещастя! В селищі «невидимих» — ящери! Велетенські! — Він похитнувся й упав на мілину; його вирячені очі гарячково блищали. — Швидше звільняйте «Ластівку»!
Через кілька секунд всі троє вже сиділи в кабіні, і літак мчав річкою.
— Тримайся лівого берега, щоб нас не побачили із селища! — радив засапаний Мак-Гарді Краусу.
— Піднімись краще в повітря, ящери лізуть за нами… І перед нами вони також, — бурмотів Грубер.
Де? — здригнувся Краус — Де ти бачиш ящерів, покажи! Ану, поглянь, що в нього в сумці, — кинув він головою до Мак-Гарді і зменшив швидкість. — Підозрюю, що він знову напився.
Мак-Гарді схилився над Грубером:
— П'яний як чіп. Чуєш, як тхне?
— Сядь на моє місце, — попросив його Краус. Повільно підвівся з крісла й випростався. — Я розрахуюсь з ним сам. Отже, наш товаришочок потай ходить по банани… — Він різко штовхнув Грубера. — Скільки ти їх з'їв? Говори, бо тямитимеш мене до нових віників!
— Тільки два-три… То нічого, дрібниці… Повір мені, ради бога, що тут є ящери…
Краус почервонів від гніву і звалив п'яничку на підлогу:
— Пити не будемо — ясно? Принаймні поки що. Ані ковтка!.. Ми зрозуміли один одного — правда?
Мак-Гарді мовчки кивнув.
«Ластівка» наближалась до гірського пасма. Недалеко від вузької ущелини в річку впадав струмок.
— Цим струмком зручно забратись у гори, — сказав Мак-Гарді. — А там уже щось знайдемо.
— Спершу пройдемо човном, — рішуче сказав Краус. — Можливо, тут не досить глибоко, коли б «Ластівка» не застряла.
Причалили літаком до берега, припнули «Ластівку» кількома тросами до найтовстіших дерев. Грубера зв'язали, щоб не накоїв чого під п'яну руч; літак старанно замкнули й вирушили в дорогу.
Мак-Гарді веслував, а Краус з рушницею в руках уважно розглядав місцевість. Обабіч струмка залягали джунглі, які для мандрівників стали вже звичними. З хащів подекуди сяяли світлі плоди, про які повідомляла група Молодінової з Долини вогнів. Переплутані ліани, водорості та повалені дерева перешкоджали рухові так, що втікачі, стомлюючись, повинні були часто змінювати один одного на веслах.
— От досада! Як це я дав маху! — бідкався спітнілий Краус — Підвісний мотор забув на складі. Ми могли б їхати, як пани, тільки б бризки летіли на всі боки… Ех… Не можу спокійно згадувати про це! — ударив він кулаком по борту гумового човна.
Джунглі увесь час рідшали, аж доки змінились низьким чагарником. Долина ріки несподівано розширилась. Втікачі досягли місцевості, яка нагадувала болота пермського періоду. Рослини тут мали зовсім інший вигляд, аніж у джунглях. Переважали два види: високі стрункі дерева з лускатою корою і язикоподібним листям жовто-зеленого кольору і густі кущі з неміцними стовбурами і правильними віялами вузького приплюснутого листя, як у наших хвощів.
Велике жовте сонце неприємно припікало. Оранжеве наближалось до обрію, — якраз у тому місці, куди прямував човен з двома втікачами.
Щоб яскраве проміння не сліпило очей, Краус надів великі темні окуляри, а Мак-Гарді прикривав очі рукою. Пильними поглядами оглядали вони місцевість перед собою.
Раптом вода поблизу човна вкрилася брижами. Мак-Гарді енергійним рухом весел зупинив човен, напружено вдивляючись у воду.
— Крокодил! — вигукнув Краус, коли над водою з'явилась широка плеската голова з роззявленою пащею.
Критолобець дивовижної форми був вражений несподіваною зустріччю так само, як і мандрівники. Він прудко рвонувся вперед і зник. Тільки скаламучена вода та інколи плюскіт хвоста показували, куди він пливе. Він тікав до поваленого стовбура, на якому вигрівався ще один, щонайменше метрів зо два завдовжки, ящір.
Над болотом пролунав барабанний дріб рушниць. Підстрелений плазун широко роззявив пащу, озброєну дрібними зуба'ми, повільно зсунувся з стовбура у воду, випинаючи жовте черево з фіолетовими плямами.
Над заростями хвощів закружляло кілька довгоногих птахів з міцними дзьобами. Тоскно каркаючи, вони зникли з очей.
— Греби швидше, час уже вибратись з цього проклятого болота! — похмуро сказав Краус. — В горах буде безпечніше.
Пропливли кілька великих поворотів, а болото все не кінчалось. Здавалося, гори безперервно відступають і звільняють місце безмежним болотам. Навіть вітер не сприяв подорожнім. Він непомітно змінив напрям і тепер різко дув просто в обличчя, засипаючи очі піском з нагір'я. Велике жовте сонце згасло, все небо вкрили багряні хмари — передвісники негоди.
Нарешті перед очима знесилених втікачів з'явилось гирло улоговини, його фантастичні хвилясті стіни в тьмяному багряному освітленні справили на Крауса і Мак-Гарді гнітюче враження; їм мимохіть здавалось, ніби вони запливли в бурхливе море, яке за знаком чарівної палички враз закам'яніло. В каньйоні вітер ущух, зате ще з більшою силою завивав угорі, в розколинах і складках лавових потоків.
Що ближче під'їжджали втікачі до гір, то дикішим ставав каньйон. То тут, то там звисали широкі каскади закам'янілої лави, утворюючи дугоподібні містки над струмком.
Перед одним з таких містків човен зупинився.
— Тут цілковитий штиль, а місця вистачить і для «Ластівки», — сказав Краус. — Тут їй не заподіє шкоди і найсильніша буря. На сьогоднішню ніч переправимо її сюди, а завтра буде видно.
Мак-Гарді мовчки витягнув з кишені шнур з маленькою свинцевою гирею, опустив її на дно.
— Глибина понад три метри, цього вистачило б навіть для «Променя», — сказав він з полегкістю. — Однак треба ще виміряти глибину болота.
— Виміряємо, повертаючись, коли вщухне вітер.
***
Від різкого удару в стінку літака Грубер опритомнів.З хвилину він тупо дивився перед собою. Потім відчув пекучий біль у кінцівках.
«Чи не зламав я часом руки й ноги?» Грубер спробував підвестись і тільки тепер усвідомив, що зв'язаний. Він безпорадно перевалився з боку на бік, злякано озирнувся. Кабіна літака тонула в багряному присмерку. В ній не було нікого.
— Краус!.. Мак-Гарді!.. — розпачливо закричав Грубер. — Мак-Гарді, Краус!
Ні звуку. Тільки внизу під літаком плюскотіли хвилі між поплавками та здалеку долітало завивання вітру.
Зв'язаний несамовито рвонувся і притиснув вухо до стіни.
«Йде дощ…» — подумав він збентежено, почувши монотонний шум. Сковзнув поглядом по протилежному вікну. На склі не було жодної краплинки. Тільки криваве небо загрозливо зазирало до кабіни.
— Краус, Мак-Гарді, де ви?.. — з жахом вирвалося в нього. — Чому втекли?.. Невже ви хочете, щоб я тут загинув, як звірина?
Грубер напружив усі свої сили, щоо розірвати пута. Та вони тільки ще глибше врізались йому в тіло.
— Мерзотники!.. Негідники!. — кричав він, качаючись по підлозі.
Тільки наштовхнувшись головою на ніжку крісла, Грубер опам'ятався. Потроху почав усвідомлювати, що шаленством нічого не вдієш.
Грубер довго лежав нерухомо, набираючись сили. Потім обережно обмацав мотузки на колінах. Вони були не так туго затягнуті, як здавалось, і досить легко зсунулись униз. Таким же чином вдалося звільнити й руки.
Кінцівки так затерпли, що Грубер насилу доповз до крісла пілота.
— Заховали й важіль управління, щоб я не міг рушити з місця! — прохрипів він, глянувши на пульт. — Зраджу їх, зраджу! Все про них скажу, все!
Тремтячою рукою Грубер увімкнув радіостанцію, настроїв її на частоту, що використовувалась для зв'язку між групами. Клацнув тумблером приймача, щоб перевірити настройку.
— …Ваша правда, товаришу Навратіл, — почувся знайомий баритон Фратева. — Загалом це не так уже й погано. Люлька, правда, чадить таки добренько, але небезпека нам поки що не загрожує. Важко вгадати, чи вулкан згасає, чи відпочиває між вибухами. Хвилину тому ми вдало приземлились поблизу кратера. Розжареної лави нема й сліду; в розколинах видно тільки язики полум'я та пасма диму. Грунт під ногами спокійний. Вибуху поки що боятись нема чого.
— Спробуйте встановити, скільки часу минуло від останнього вибуху, — попросив Навратіл.
— Я вже це зробив. Лавовий потік старіший, аніж долина під сопкою, бо звисає над западиною у схилі. Те, що вибух вулкана стався досить давно, підтверджує також вивітрення твердої лави біля кратера.
— Цим ви мене не дуже втішили. Згадайте про Везувій. Його теж вважали згаслим. І що довше тривав період його спокою, то сильніший був потім вибух.
— Ну, що ж — то скажемо, що нашим сусідою є брат підступного Везувія. Але навіть і в такому разі поки що можемо бути спокійні. Наскільки я знаю, Везувій попереджає про майбутній вибух землетрусом, а грунт під нашими ногами ані ворухнеться… Не можу поручитись, але переконаний, що наша Люлька тільки-тільки прокидається від сну, щоб трішечки затягнутись і пустити димку…
— Обережність ніколи не завадить, — відповів Навратіл. — Вулкани мають свої примхи, можливо, й Люлька готує нам сюрприз. Звірятись на вулкан не варто… В якому напрямку кратер найбільше відкритий? Я побоююсь грязевих потоків: вони течуть швидше і тому небезпечніші за лавоЕІ. Я не хотів би, щоб наше селище на Накритому столі перетворилось на другу Помпею.
— Хвилиночку, зараз подивлюсь…
Запала пауза, — в динаміку чулось лише гудіння мотора вертольота, — але ось знову заговорив Фратев:
— Зараз ми просто над кратером. Його можна добре оглянути, бо вітер жене дим убік… Гирло має близько двадцяти п яти метрів у діаметрі. Кратер скеровано… П'ять пострілів по гавах! — просто до нашого підземного житла!
— Ось вам і сюрприз номер один!.. Огляньте, прошу, протилежний схил, чи немає там паразитарних кратерів?
Приймач замовк.
Грубер зловтішно посміхався. Небезпека, що загрожувала вченим, вплинула на нього, як цілющий бальзам.
«Не один я вскочив у халепу, їм теж капає за шию! — втішав він себе. — Хай їм грець! Коли я мушу гинути, — хай гинуть всі! Хай уся Кварта разом з Землею, з усім Всесвітом розпадуться на атоми!»
Його відірвав від думок голос Фратева:
— На північно-західному схилі вулкана є два другорядні кратери. Однак, здається, вони забиті. Дим з них не виходить.
— Дякую. Цього досить. Біля головного кратера прилаштуйте сейсмограф з передавачем і повертайтесь. Треба якнайшвидше братись до гравітаційного передавача. Ви ж уявляєте, як нетерпляче ждуть на Землі нашої відповіді.
— Дозвольте ще одне запитання, товаришу Навратіл. Який ухвалили вирок отим трьом мерзенним «братчикам»?
Грубер широко відкрив повні жаху очі й затремтів усім тілом. А розмова невблаганно продовжувалась. Приймач несхибно відтворював спокійний голос академіка Навратіла:
— Ми вирішили покінчити з ними. Тільки зачекаємо, поки наш присуд затвердить Всесвітня Академія. Шкодити нам злочинці все одно не зможуть, а на розшук зараз нема часу…
— Отже, по багатьох роках знову кара на горло… Але це справедливо. Як інакше карати зраду всього людства?.. — Фратев помовчав, а потім сказав уже іншим тоном: — Коли я отак дивлюсь на нашого оповитого димом сусіда, мені на думку спадає ще одне запитання: чи не зробили б ми розумніше, якби для майбутнього житла знайшли краще місце, ніж Накритий стіл? Вулкан ніколи не можна вважати хорошим компаньйоном.
— Ми це питання обміркували, але кінець кінцем прийшли до висновку, що краще місце навряд чи знайдемо. Годину тому Свозилова повідомила, що на узбережжі сусіднього континенту несподівано з'явився довгий ланцюг вулканів. Вони виростають з катастрофічною швидкістю, — «Стріла» ледве-ледве уникла лиха… Мабуть, Кварта переживає зараз період великих геологічних зрушень. Розташовуйся хоч у райському садку — все одно прокинешся на вершині вулкана, — спробував пожартувати академік. — Сьогоднішня ніч буде нам великою наукою: в підземному житлі залишатись більше не можна. Шукати іншого місця не варто. Оселимось просто на Накритому столі, а… Пробачте, мене викликає Свозилова. Про все інше поговоримо вдома. Вимикаю…
Приймач замовк. У тоскній тиші тільки моторошно завивав вітер, та у шибки стукав піщаний дощ. Літак гойдався, як легенький човник на розбурханих хвилях прибою.
Грубер схопився за шию:
— Покінчимо… Кара на горло… — шепотів він, як божевільний. Насилу видрався на крісло пілота, посмикав за бездіяльні важельки.
Безпорадно схилився на спинку крісла, заплющив очі.
— Банани! — згадав він раптом.
Незважаючи на нестерпний біль у затерплих ногах, Грубер поплентався до сумки, виловив з неї два довгастих плоди. Вп'явся в них зубами, не знімаючи шкірки. З шлунка по усіх судинах розлилося приємне тепло.
Взяв ще два плоди, пожадливо проковтнув.
Підлога під ним захиталась і непомітно перетворилась на гойдалку, яка хиталась туди й сюди у теплому весняному повітрі. Після п'ятого плоду це була вже не гойдалка, а барвисто розмальована карусель, яка заносила п'яничку аж під хмари. Він ввижався сам собі могутнім велетнем, який повинен схиляти голову, щоб не зачепитись за зорі. йому здавалося, ніби він має таку силу, що одним натиском пальця може розчавити цілу армію зразу.
— Ви, пігмеї! Ви… Ви… хотіли мене судити? — зареготав він сміхом божевільного. — Я розмету вас, як мурашок!
Грубер підвівся, щоб здійснити свою погрозу, але алкоголь вирішив інакше. Не зробивши й кроку, жалюгідний п'яничка упав, як підтятий. Одразу ж забув про погрози, випростав руки і почав співати. Не почув навіть, що замок у дверях кілька разів клацнув і до кабіни ввійшли Краус і Мак-Гарді.
— Погано ми його зв'язали, він знову напився, — плюнув Краус, одвертаючись від п'яного.