Страница:
Митько стиснув Северсону руку:
— Ви замерзли зовсім, товаришу Северсон, і пролежали в кризі багато років… Як би це вам усе пояснити?.. Чи звертали ви увагу на те, що за дуже великих морозів вода в маленьких ставках промерзає аж до дна? Одночасно замерзають і риби, і жаби, ви ж це знаєте… А навесні, коли крига розтане, вони оживають і — фррр! — знову бадьорі.
— Так ти гадаєш, що і в мене така ж холодна кров, як у жаби, і я міг спокійно замерзнути, а потім розморозитись?
— Я вам цього не говорю! — запротестував Митько. — З вами було не так просто. Ви навіть не уявляєте, скільки зусиль доклали тарабкінці, щоб повернути вас до життя? Я бачив цей науково-популярний кінофільм…
— Не глузуй з мене! — засміявся Северсон. — Замерзлу людину не пробудиш. Вона — мертва.
— Але ви ще не знаєте, що вчені розділили смерть на дві. Одна смерть називається клінічною, а друга — біологічною. Людина спочатку помирає клінічною смертю, а це ще нічого. Учитель розповідав нам, що мертву людину вперше вдалось оживити ще в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, під час Великої Вітчизняної війни. Зробив це професор Нєговський у нас, у Москві. Він оживші мертвого солдата Черепанова, який загинув від втрати крові під час операції. Черепанов після цього довго хворів, але нарешті-таки видужав. В музеї ви можете знайти «Правду» за одинадцяте вересня сорок четвертого року і прочитати це повідомлення…
— Почекай, через скільки хвилин після смерті оживив його отой Нєговський?
— Приблизно через п'ять хвилин.
— А я, коли повірити тобі, лежав заморожений багато років!
— Це правда, — охоче підтвердив Митько. — Але ви весь час були мертві клінічно. Під час великих морозів не може настати біологічна смерть, яка остаточно руйнує організм. Це вам підтвердить і наш учитель… Чи не чули ви часом про російського вченого Бахметьєва? Він жив тоді, коли ви були таким хлопцем, як я зараз. Саме Бахметьєв проводив перші вдалі досліди з оживленням заморожених істот. А трохи пізніше наш великий вчений Каптерєв навчився оживляти мікроорганізми, рачків та інші дрібні створіння, що пролежали у вічній мерзлоті десятки тисяч років!.. Яке ж тут чудо? Ніякого! Северсон зосереджено звів брови:
— Гаразд. Це здається вірогідним. І все ж мені незрозуміло, як можна оживити мертвого, — хай навіть клінічно мертвого, як ти кажеш.
— Я можу це вам пояснити, — сказав хлопець, гордий можливістю показати набуті з популярних книжок та лекцій знання. — Першими спробували оживляти мертвих чеські лікарі Спіна та Веліх. Їхній задум не вдався, бо вони ще не знали про існування груп крові. Так само не пощастило і російському лікарю Андрєєву. Як я вам уже казав, першим досягнув успіху професор Нєговський… Але ще раніше дуже цікаві досліди здійснив московський професор Брюхоненко. Уявіть собі, він ще в тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому році міг оживити одрубану собачу голову. Вона ще й висувала язик, і поводила очима… А знаєте, що тоді сказав Брюхоненко? Настане, мовляв, час, і лікарі навчаться оживляти замерзлих людей, — навіть Амундсена, якщо його вдасться відшукати… Тож чи вірите ви мені тепер, що насправді замерзли і що академік Та-рабкін вас повернув до життя?
Северсон провів рукою по спітнілому чолу і знизав плечима:
— Не знаю. Важко отак собі повірити, хоч я й не думаю, що ти все це наплескав… Отже, я спав у кризі багато років… А скільки саме?
Митько глянув на нього лукаво:
— Вгадайте!..
— Не маю ані найменшого уявлення… — задумливо сказав Северсон. І раптом рвучко повернувся до хлопця. — Але я хотів би мати докази, Митько! Будь-який речовий доказ, що я справді проспав… Чи немає в тебе газети з сьогоднішньою датою?
— Немає… — хлопець замислився. — От що: ходімте до інститутської бібліотеки, це близько. Там усе прочитаєте чорним по білому.
Северсон погодився, і вони одразу ж подалися до бібліотеки.
Літній чоловік, що стояв біля книжкової шафи, швидко обернувся і, побачивши Северсона, аж закліпав очима:
— Товариш Северсон?! Прошу… Прошу… — він заметушився, пропонуючи стільця. — А тобі, шибайголово, слід було б дати доброго прочухана! Наташа Орлова вже понад годину місця собі не знаходить, а ти водиш товариша Северсона не знати де… Хіба ти не чув екстреного повідомлення?
— Ні, — засміявся Митько. — Ми тим часом добре погомоніли. Я пояснив товаришу Северсону, як він потрапив з Арктики до нас.
Бібліотекар збентежено замахав руками:
— Отже, ти все вибовкав?! Та чи розумієш ти, що накоїв?!
— Не хвилюйтеся, пане, — заступився Северсон. — Я вже знаю все чи майже все і, як бачите, не занепав духом. Визнаю: це була для мене завелика доза, але я її витримав. У мене тепер до вас тільки одне прохання: чи немає у вас часом норвезьких газет тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року?
— Не знаю. Треба подивитись… — перепросивши, бібліотекар вийшов до сусіднього приміщення і одразу ж кинувся до відеофону:
— Товаришку Орлову!
На екрані з'явилось Наташине обличчя:
— Ви чимось стурбовані, Василю Володимировичу?.. Може, дізнались щось про Северсона?
— Він у мене в читальні. Але радіти нема чого. Уявіть собі, Северсон уже знає все.
— Прикро… А як він поводиться?.. Спокійний?.. А втім, я зараз до вас приїду.
— Він хоче одержати газети за дев'ятсот двадцять восьмий рік. Що робити?
Наташа нахмурила чоло, закусила губу. По короткій паузі сказала рішуче:
— Дайте. Нічого іншого не лишається.
«Вчора, 18 червня, на літаку «Латам» з Тромсе на північ вилетів великий полярний мандрівник Руаль Амундсен. На борту літака один наш офіцер, французькі льотчики Рене Жульбауд і де Кувервілль, радист Валетте і механік Браззі. Амундсен сподівається розшукати експедицію Нобіле, занесену оболонкою дирижабля «Італія». Як щойно повідомив наш кореспондент з Тромсе, Амундсен невдовзі після старту запитав по радіо про стан криги біля острова Ведмежого. Завтра надрукуємо більш докладні повідомлення».
Однак другого дня газети про Амундсена мовчали. Через день вони вмістили коротке повідомлення, що літак «Латам» не дає про себе ніяких звісток. Ще через кілька днів вже почали писати про рятувальну експедицію на допомогу «Латаму».
«НОРВЕГІЯ ВТРАТИЛА СВОГО ВЕЛИКОГО ГЕНІЯ», — повідомляв заголовок «Норгес Фолк» за 1 вересня 1928 року. — «Рибальське судно «Брод» підібрало вчора поблизу Фунгло поплавок літака, що, безперечно, належав «Латаму». На жаль, тепер вже немає сумніву, що наш великий і безсмертний Амундсен загинув разом зі своїми вірними друзями. На всіх державних будинках вивішено траурні прапори».
— Отже, Амундсен загинув… — прошепотів Северсон і похилив голову. — Тільки я й був урятований… А чи знайшли хоч його труп?
Наташа міцно стиснула йому руку:
— Ні. Він спить, мабуть, у вічній кризі, яка лишилася в Арктиці. Однак ми, безперечно, знайдемо його. І його, і Валетте, і решту ваших друзів. І, можливо, ви ще зустрінетесь з ними…
У Северсона запаморочилось в голові.
«Так ось чому так зволікали з усякими поясненнями!.. Я, виходить, лишився один-однісінький, без родичів і друзів, між чужих людей… Це — жахливо!»
З гарячкових думок його вивів схвильований голос Наташі:
— Забудьте про минуле, Северсон! Минулого вже не можна повернути, і ви, безперечно, не шкодуватимете за ним, коли дізнаєтесь, з якою радістю ми прийняли вас до себе, яке прекрасне й багате життя відкривається перед вами зараз…
Митько, який досі тихенько тулився в куточку, підбіг до Северсона і обняв його:
— Не гнівайтесь на мене… Хочете, ми будемо добрими друзями? Підете завтра зі мною подивитись атомну електростанцію, де працює мій батько?
Невидющим поглядом Северсон дивився кудись у землю і, здавалось, не чув нічого.
— Краще було б, коли б ви знайшли Амундсена… — прошепотів він сумно. — Наташо, я хочу додому… Додому, в Норвегію…
Дівчина взяла його за руку:
— Ще трошки терпіння, друже… Ще шість тижнів лікування — і ви будете цілком здорові. Цей час збіжить, як вода, а потім я сама проведу вас додому, — якщо вам буде приємне моє товариство, звісно. Викиньте з голови похмурі думки. Повірте, нам без вас буде дуже сумно. Ми вже звикли до вас, ви просто наш. Всі ми вас насправді любимо, а я… я себе почуваю вашою матір'ю… хоч і народилась на кілька десятків років пізніше вас.
Северсон потиснув Наташину руку і сумно посміхнувся:
— Такого невдячного пацієнта ви, мабуть, ніколи не мали… — він повернув голову до вікна і задивився на верхів'я дерев. Повільно, через силу продовжував: — В мене голова замалим не лусне… Коли б хоч знати, що, власне, зі мною сталось і як я до вас потрапив… Наташо, можете ви мені про це розповісти?
Митько ніби цього тільки й чекав:
— Василю Володимировичу, а може, продемонструємо товаришу Северсону кілька стерео про нього?
Бібліотекар замахав руками:
— Та помовч, шибенику! Чи мало ще ти накоїв?.. Які ще там «стерео»?! — звернувся він до Северсона, а потім з німим запитанням подивився на Наташу.
— Дайте, Василю Володимировичу… — зітхнула дівчина. — Може, так буде краще.
З дивним навіть для самого себе спокоєм Северсон стежив за рухами літнього бібліотекаря. Той сів до великого овального столу; як на телефоні, набрав якийсь номер. На екранчику спалахнула літера «С». Під нею тричі блимнула зелена лампочка; на лівому крилі стола відкрилась засувка. Бібліотекар простяг до неї руку й витяг кілька металевих коробок.
— Почнемо з першої частини?
— Звичайно… — тихо відповіла Наташа.
Бібліотекар засунув коробочку в нішу проектора і натиснув на одну з кнопок. На протилежній стінці з'явився портрет Северсона.
— «Син Півночі», стереофільм Олексія Черепанова та Наталії Орлової… — пролунав незнайомий басовитий голос.
— Це було року тисяча дев'ятсот двадцять восьмого… — продовжував диктор в той час, як крізь портрет почали проступати обриси портового міста.
— Тромсе!.. — прошепотів Северсон.
— Не хвилюйтесь, друже. Це лише документальні кадри вашого вильоту, — сказала тихо Наташа, яка не зводила очей з свого супутника.
Потім ішли фотографії Амундсена та «Латама», а за ними — маленька карта з рухомим літачком, який просувався в напрямку Шпіцбергену. За групою островів він несподівано зник, а замість нього з'явився червоний кружечок.
— Десь у цьому районі «Латам» зазнав аварії… — пояснював диктор. — Спостерігач літака Северсон невідомо як потрапив на берег безіменного острівця, де й замерз. Збігали роки, минали десятиріччя. Надійшли величні дні визволення всього людства. Здійснились передбачення Маркса та Леніна: капіталізм та імперіалізм зійшли зі сцени історії. Назавжди зникла небезпека війни. Велетенські творчі сили, які гайнувалися раніше на створення засобів знищення, звільнились тепер для найпрекраснішо-го: для боротьби за щасливе сьогоднішнє і ще прекрасніше майбутнє людей. Настав небачений розвиток техніки й науки. Вже через двадцять п'ять років після усунення небезпеки війни людство мало таку силу, що могло стати на бій з Сахарою і Арктикою. На протязі наступних п'яти років ми витіснили льодовики аж до Північного полюса. І ось на цьому славетному переможному шляху і було знайдено Северсона…
Перед широко розкритими очима Северсона розгорталися захоплюючі події.
Бергер доповідає Всесвітній Академії, що в одному з льодовиків на крижаному острівці знайдено невідому людину в одязі пілота двадцятих років двадцятого століття. Він лежить скоцюрблений у прозорій кризі, наче спить. Голова його — на лівій руці, а правою він притримує шкіряне пальто.
На острів приземляється вертоліт. З нього виходить група лікарів-тарабкінців. Спеціальним інструментом вони вирізають великий крижаний куб з тілом людини і з допомогою кранів навантажують на літак.
На екрані з'являється Москва, а потім велика лабораторія.
— У кишені невідомого було знайдено військовий білет… — звучить голос диктора, і на екрані з'являється знімок розгорненої книжечки. Мабуть, вона побувала в воді: літери тексту розмазані і перетворились на брудні смуги. В графі: «Прізвище» — видно тільки «…е…сон».
Фотографію книжки змінює кадр у лабораторії. Усміхнена чорнява дівчина (Северсон одразу ж упізнає в ній Наташу) каже:
— «Е…сон» — це мені не зовсім подобається. Знайшли ми його на півночі, то й будемо поки що називати Северсоном.
— Рік важкої і відповідальної наукової праці, рік упертої боротьби з невблаганною природою… — продовжує диктор. — І нарешті все ж перемагає наука й життя!.. Северсон починає дихати… Северсон вимовляє перше слово… Наука святкує одну з найбільших перемог… Смерть поступилась!.. — Стереофільм закінчився. В залі лунає музика, яка підносить людину, дає їй крила. Могутня кантата життя!
Северсон зворушений.
— Наташо! Василю Володимировичу! Митю!.. — йому перехопило дух.
У Наташі очі сяють щастям. З радості вона б розцілувала Северсона!
Криза минула. Тепер можна сміливо стати перед Та-рабкіним і сказати: наш любий Северсон уже живе в теперішньому часі!
Розділ IX
— Ви замерзли зовсім, товаришу Северсон, і пролежали в кризі багато років… Як би це вам усе пояснити?.. Чи звертали ви увагу на те, що за дуже великих морозів вода в маленьких ставках промерзає аж до дна? Одночасно замерзають і риби, і жаби, ви ж це знаєте… А навесні, коли крига розтане, вони оживають і — фррр! — знову бадьорі.
— Так ти гадаєш, що і в мене така ж холодна кров, як у жаби, і я міг спокійно замерзнути, а потім розморозитись?
— Я вам цього не говорю! — запротестував Митько. — З вами було не так просто. Ви навіть не уявляєте, скільки зусиль доклали тарабкінці, щоб повернути вас до життя? Я бачив цей науково-популярний кінофільм…
— Не глузуй з мене! — засміявся Северсон. — Замерзлу людину не пробудиш. Вона — мертва.
— Але ви ще не знаєте, що вчені розділили смерть на дві. Одна смерть називається клінічною, а друга — біологічною. Людина спочатку помирає клінічною смертю, а це ще нічого. Учитель розповідав нам, що мертву людину вперше вдалось оживити ще в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, під час Великої Вітчизняної війни. Зробив це професор Нєговський у нас, у Москві. Він оживші мертвого солдата Черепанова, який загинув від втрати крові під час операції. Черепанов після цього довго хворів, але нарешті-таки видужав. В музеї ви можете знайти «Правду» за одинадцяте вересня сорок четвертого року і прочитати це повідомлення…
— Почекай, через скільки хвилин після смерті оживив його отой Нєговський?
— Приблизно через п'ять хвилин.
— А я, коли повірити тобі, лежав заморожений багато років!
— Це правда, — охоче підтвердив Митько. — Але ви весь час були мертві клінічно. Під час великих морозів не може настати біологічна смерть, яка остаточно руйнує організм. Це вам підтвердить і наш учитель… Чи не чули ви часом про російського вченого Бахметьєва? Він жив тоді, коли ви були таким хлопцем, як я зараз. Саме Бахметьєв проводив перші вдалі досліди з оживленням заморожених істот. А трохи пізніше наш великий вчений Каптерєв навчився оживляти мікроорганізми, рачків та інші дрібні створіння, що пролежали у вічній мерзлоті десятки тисяч років!.. Яке ж тут чудо? Ніякого! Северсон зосереджено звів брови:
— Гаразд. Це здається вірогідним. І все ж мені незрозуміло, як можна оживити мертвого, — хай навіть клінічно мертвого, як ти кажеш.
— Я можу це вам пояснити, — сказав хлопець, гордий можливістю показати набуті з популярних книжок та лекцій знання. — Першими спробували оживляти мертвих чеські лікарі Спіна та Веліх. Їхній задум не вдався, бо вони ще не знали про існування груп крові. Так само не пощастило і російському лікарю Андрєєву. Як я вам уже казав, першим досягнув успіху професор Нєговський… Але ще раніше дуже цікаві досліди здійснив московський професор Брюхоненко. Уявіть собі, він ще в тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому році міг оживити одрубану собачу голову. Вона ще й висувала язик, і поводила очима… А знаєте, що тоді сказав Брюхоненко? Настане, мовляв, час, і лікарі навчаться оживляти замерзлих людей, — навіть Амундсена, якщо його вдасться відшукати… Тож чи вірите ви мені тепер, що насправді замерзли і що академік Та-рабкін вас повернув до життя?
Северсон провів рукою по спітнілому чолу і знизав плечима:
— Не знаю. Важко отак собі повірити, хоч я й не думаю, що ти все це наплескав… Отже, я спав у кризі багато років… А скільки саме?
Митько глянув на нього лукаво:
— Вгадайте!..
— Не маю ані найменшого уявлення… — задумливо сказав Северсон. І раптом рвучко повернувся до хлопця. — Але я хотів би мати докази, Митько! Будь-який речовий доказ, що я справді проспав… Чи немає в тебе газети з сьогоднішньою датою?
— Немає… — хлопець замислився. — От що: ходімте до інститутської бібліотеки, це близько. Там усе прочитаєте чорним по білому.
Северсон погодився, і вони одразу ж подалися до бібліотеки.
***
— Здрастуйте, Василю Володимировичу! Подивіться, якого надзвичайного гостя я привів до вас! — вигукнув Митько з порога затишної читальні.Літній чоловік, що стояв біля книжкової шафи, швидко обернувся і, побачивши Северсона, аж закліпав очима:
— Товариш Северсон?! Прошу… Прошу… — він заметушився, пропонуючи стільця. — А тобі, шибайголово, слід було б дати доброго прочухана! Наташа Орлова вже понад годину місця собі не знаходить, а ти водиш товариша Северсона не знати де… Хіба ти не чув екстреного повідомлення?
— Ні, — засміявся Митько. — Ми тим часом добре погомоніли. Я пояснив товаришу Северсону, як він потрапив з Арктики до нас.
Бібліотекар збентежено замахав руками:
— Отже, ти все вибовкав?! Та чи розумієш ти, що накоїв?!
— Не хвилюйтеся, пане, — заступився Северсон. — Я вже знаю все чи майже все і, як бачите, не занепав духом. Визнаю: це була для мене завелика доза, але я її витримав. У мене тепер до вас тільки одне прохання: чи немає у вас часом норвезьких газет тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року?
— Не знаю. Треба подивитись… — перепросивши, бібліотекар вийшов до сусіднього приміщення і одразу ж кинувся до відеофону:
— Товаришку Орлову!
На екрані з'явилось Наташине обличчя:
— Ви чимось стурбовані, Василю Володимировичу?.. Може, дізнались щось про Северсона?
— Він у мене в читальні. Але радіти нема чого. Уявіть собі, Северсон уже знає все.
— Прикро… А як він поводиться?.. Спокійний?.. А втім, я зараз до вас приїду.
— Він хоче одержати газети за дев'ятсот двадцять восьмий рік. Що робити?
Наташа нахмурила чоло, закусила губу. По короткій паузі сказала рішуче:
— Дайте. Нічого іншого не лишається.
***
Коли Наташа Орлова зайшла до читальні, Северсон був такий заглиблений у читання газет, що навіть її не помітив. Тремтячою рукою він перегортав переплетений річний комплект «Норгес Фолк» і уважно перечитував кожну статтю, де згадувалось про Амундсена. Зараз йому саме потрапив на очі великий заголовок в номері за 19 червня 1928 року: «АМУНДСЕН ВИЛЕТІВ НА ДОПОМОГУ НОБІЛЕ».«Вчора, 18 червня, на літаку «Латам» з Тромсе на північ вилетів великий полярний мандрівник Руаль Амундсен. На борту літака один наш офіцер, французькі льотчики Рене Жульбауд і де Кувервілль, радист Валетте і механік Браззі. Амундсен сподівається розшукати експедицію Нобіле, занесену оболонкою дирижабля «Італія». Як щойно повідомив наш кореспондент з Тромсе, Амундсен невдовзі після старту запитав по радіо про стан криги біля острова Ведмежого. Завтра надрукуємо більш докладні повідомлення».
Однак другого дня газети про Амундсена мовчали. Через день вони вмістили коротке повідомлення, що літак «Латам» не дає про себе ніяких звісток. Ще через кілька днів вже почали писати про рятувальну експедицію на допомогу «Латаму».
«НОРВЕГІЯ ВТРАТИЛА СВОГО ВЕЛИКОГО ГЕНІЯ», — повідомляв заголовок «Норгес Фолк» за 1 вересня 1928 року. — «Рибальське судно «Брод» підібрало вчора поблизу Фунгло поплавок літака, що, безперечно, належав «Латаму». На жаль, тепер вже немає сумніву, що наш великий і безсмертний Амундсен загинув разом зі своїми вірними друзями. На всіх державних будинках вивішено траурні прапори».
— Отже, Амундсен загинув… — прошепотів Северсон і похилив голову. — Тільки я й був урятований… А чи знайшли хоч його труп?
Наташа міцно стиснула йому руку:
— Ні. Він спить, мабуть, у вічній кризі, яка лишилася в Арктиці. Однак ми, безперечно, знайдемо його. І його, і Валетте, і решту ваших друзів. І, можливо, ви ще зустрінетесь з ними…
У Северсона запаморочилось в голові.
«Так ось чому так зволікали з усякими поясненнями!.. Я, виходить, лишився один-однісінький, без родичів і друзів, між чужих людей… Це — жахливо!»
З гарячкових думок його вивів схвильований голос Наташі:
— Забудьте про минуле, Северсон! Минулого вже не можна повернути, і ви, безперечно, не шкодуватимете за ним, коли дізнаєтесь, з якою радістю ми прийняли вас до себе, яке прекрасне й багате життя відкривається перед вами зараз…
Митько, який досі тихенько тулився в куточку, підбіг до Северсона і обняв його:
— Не гнівайтесь на мене… Хочете, ми будемо добрими друзями? Підете завтра зі мною подивитись атомну електростанцію, де працює мій батько?
Невидющим поглядом Северсон дивився кудись у землю і, здавалось, не чув нічого.
— Краще було б, коли б ви знайшли Амундсена… — прошепотів він сумно. — Наташо, я хочу додому… Додому, в Норвегію…
Дівчина взяла його за руку:
— Ще трошки терпіння, друже… Ще шість тижнів лікування — і ви будете цілком здорові. Цей час збіжить, як вода, а потім я сама проведу вас додому, — якщо вам буде приємне моє товариство, звісно. Викиньте з голови похмурі думки. Повірте, нам без вас буде дуже сумно. Ми вже звикли до вас, ви просто наш. Всі ми вас насправді любимо, а я… я себе почуваю вашою матір'ю… хоч і народилась на кілька десятків років пізніше вас.
Северсон потиснув Наташину руку і сумно посміхнувся:
— Такого невдячного пацієнта ви, мабуть, ніколи не мали… — він повернув голову до вікна і задивився на верхів'я дерев. Повільно, через силу продовжував: — В мене голова замалим не лусне… Коли б хоч знати, що, власне, зі мною сталось і як я до вас потрапив… Наташо, можете ви мені про це розповісти?
Митько ніби цього тільки й чекав:
— Василю Володимировичу, а може, продемонструємо товаришу Северсону кілька стерео про нього?
Бібліотекар замахав руками:
— Та помовч, шибенику! Чи мало ще ти накоїв?.. Які ще там «стерео»?! — звернувся він до Северсона, а потім з німим запитанням подивився на Наташу.
— Дайте, Василю Володимировичу… — зітхнула дівчина. — Може, так буде краще.
З дивним навіть для самого себе спокоєм Северсон стежив за рухами літнього бібліотекаря. Той сів до великого овального столу; як на телефоні, набрав якийсь номер. На екранчику спалахнула літера «С». Під нею тричі блимнула зелена лампочка; на лівому крилі стола відкрилась засувка. Бібліотекар простяг до неї руку й витяг кілька металевих коробок.
— Почнемо з першої частини?
— Звичайно… — тихо відповіла Наташа.
Бібліотекар засунув коробочку в нішу проектора і натиснув на одну з кнопок. На протилежній стінці з'явився портрет Северсона.
— «Син Півночі», стереофільм Олексія Черепанова та Наталії Орлової… — пролунав незнайомий басовитий голос.
— Це було року тисяча дев'ятсот двадцять восьмого… — продовжував диктор в той час, як крізь портрет почали проступати обриси портового міста.
— Тромсе!.. — прошепотів Северсон.
— Не хвилюйтесь, друже. Це лише документальні кадри вашого вильоту, — сказала тихо Наташа, яка не зводила очей з свого супутника.
Потім ішли фотографії Амундсена та «Латама», а за ними — маленька карта з рухомим літачком, який просувався в напрямку Шпіцбергену. За групою островів він несподівано зник, а замість нього з'явився червоний кружечок.
— Десь у цьому районі «Латам» зазнав аварії… — пояснював диктор. — Спостерігач літака Северсон невідомо як потрапив на берег безіменного острівця, де й замерз. Збігали роки, минали десятиріччя. Надійшли величні дні визволення всього людства. Здійснились передбачення Маркса та Леніна: капіталізм та імперіалізм зійшли зі сцени історії. Назавжди зникла небезпека війни. Велетенські творчі сили, які гайнувалися раніше на створення засобів знищення, звільнились тепер для найпрекраснішо-го: для боротьби за щасливе сьогоднішнє і ще прекрасніше майбутнє людей. Настав небачений розвиток техніки й науки. Вже через двадцять п'ять років після усунення небезпеки війни людство мало таку силу, що могло стати на бій з Сахарою і Арктикою. На протязі наступних п'яти років ми витіснили льодовики аж до Північного полюса. І ось на цьому славетному переможному шляху і було знайдено Северсона…
Перед широко розкритими очима Северсона розгорталися захоплюючі події.
Бергер доповідає Всесвітній Академії, що в одному з льодовиків на крижаному острівці знайдено невідому людину в одязі пілота двадцятих років двадцятого століття. Він лежить скоцюрблений у прозорій кризі, наче спить. Голова його — на лівій руці, а правою він притримує шкіряне пальто.
На острів приземляється вертоліт. З нього виходить група лікарів-тарабкінців. Спеціальним інструментом вони вирізають великий крижаний куб з тілом людини і з допомогою кранів навантажують на літак.
На екрані з'являється Москва, а потім велика лабораторія.
— У кишені невідомого було знайдено військовий білет… — звучить голос диктора, і на екрані з'являється знімок розгорненої книжечки. Мабуть, вона побувала в воді: літери тексту розмазані і перетворились на брудні смуги. В графі: «Прізвище» — видно тільки «…е…сон».
Фотографію книжки змінює кадр у лабораторії. Усміхнена чорнява дівчина (Северсон одразу ж упізнає в ній Наташу) каже:
— «Е…сон» — це мені не зовсім подобається. Знайшли ми його на півночі, то й будемо поки що називати Северсоном.
— Рік важкої і відповідальної наукової праці, рік упертої боротьби з невблаганною природою… — продовжує диктор. — І нарешті все ж перемагає наука й життя!.. Северсон починає дихати… Северсон вимовляє перше слово… Наука святкує одну з найбільших перемог… Смерть поступилась!.. — Стереофільм закінчився. В залі лунає музика, яка підносить людину, дає їй крила. Могутня кантата життя!
Северсон зворушений.
— Наташо! Василю Володимировичу! Митю!.. — йому перехопило дух.
У Наташі очі сяють щастям. З радості вона б розцілувала Северсона!
Криза минула. Тепер можна сміливо стати перед Та-рабкіним і сказати: наш любий Северсон уже живе в теперішньому часі!
Розділ IX
В краю чудес
Северсон підійшов до широкого вікна. Зупинився, вражений.
Перед його очима розляглась чудесна картина. До яскраво-синього неба зводились велетенські палаци, прикрашені статуями та барельєфами. На вершині одного з них стояла велична бронзова постать з простягненою вперед правою рукою. Фундамент цієї багатоповерхової будови губився в зелені великого парку; бічні крила палацу мали плоский дах, де стояли кільканадцять дивних безкрилих літаків.
Скільки сягало око, скрізь проти неба височіли такі ж палаци. Вони були різні за обрисами, оздобленням і кольором, але всі стояли серед дерев. На обрії виблискувала водяна гладінь, якою снували кораблі. Голубінь кеба прокреслювали білі смуги од літаків.
Северсон довго дивився у вікно й мовчав. Зачарований краєвидом, він забув про все на світі.
Так он яка Москва!.. Куди до неї Нью-Йоркові! Там хмарочоси убогі, як коробки для черевиків, та ще й тісно приліплені один до одного… А може, й Нью-Йорк уже змінився?
Він запитливо глянув на Наташу.
— Як, подобається наше місто? — запитала вона лукаво.
— Це — втілена казка, Наташо!.. Але я й досі не вірю, що це — Москва. Мені здається, що я потрапив на якийсь зачарований острів, про який світ навіть не знає.
— А це?.. — Наташа підняла штори на протилежній стінці, і перед Северсоном з'явились залиті сонцем будови старовинної архітектури.
— Так, це московський Кремль… — задумливо сказав Северсон. — Я бачив його тільки на малюнках, але забути його неможливо… — він хитнув головою, посміхнувся. — Ну й штукарка ви, Наташо! І хитрунка!.. То ви спеціально привезли мене сюди вночі, та ще на метро, щоб потім приголомшити краєвидом Москви з висоти пташиного льоту?!
— Частково — так, — засміялась Наташа, — але ж кортіло показати вам і метро. Сподобалось?
— Чудесне метро!.. Тільки… тільки… А ви знаєте, що ми обдурили міський магістрат? — сказав Северсон напівжартома.
— Тобто як? — здивувалась Наташа.
— Мені незручно нагадувати, але… ми не купили квитки.
— Ах, он у чому справа! — зареготала Наташа. — Я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москві не платять. Ну, та ви це побачите на власні очі… А зараз кажіть: що ви хотіли б побачити?
— Скажіть, а чи не можна було б завітати на електростанцію, туди, де працює Митьків батько? Хлопчик мене запрошував, але я, звісно, не знаю, чи дозволяється це, чи ні.
— А чому ж. Ми заглянемо й туди. Я приготувала для вас широку програму екскурсій. Тільки, прошу, будьте цілком одверті: як на вас впливає все побачене?
— Не знаю… — відповів він по паузі. — Поки що я тільки цікавлюсь усім. Я б хотів зараз промчати світом і подивитись, як він змінився.
— А чи вистачить вам сили для цього? Чи не краще було б продовжити лікування?
— Я почуваю себе вже зовсім здоровим і бадьорим.
— Це так, — погодилась Наташа. — Але перенапруження ще може пошкодити вам. Я вважаю, що вам велику користь приніс би тривалий сон.
— Сон?.. Може, хочете, щоб я спав день у день, як немовля?
— Саме сон і допоміг вам стати на ноги. Людина витримує без їжі місяць, а без сну — лише кілька днів. Великий фізіолог Іван Петрович Павлов довів, що багато хвороб людини виникають внаслідок перенапруження кори головного мозку. Тут не зарадять ніякі ліки, а тільки сон, коли нервові клітини припиняють свою діяльність і відпочивають.
— Вірю вам. І все-таки спати мені не хочеться. Не турбуйтесь про мене: за своє життя я зазнав багато чого, а, як бачите, знову бадьорий.
— Отаким ви мені подобаєтесь, Северсон! Тоді скажу вам по секрету: Митько вже давно чекає на вас.
Очі Северсона засяяли. Кількома стрибками він вибіг у коридор, схопив хлопця і високо підняв над головою:
— Ти, мій хлопчику, ти — найкращий лікар!
А Митько намагався набрати зосередженого й поважного вигляду:
— Я прийшов повідомити, що батько сердечно вітає вас і запрошує до своєї електростанції… Як бачите, я завжди дотримую слова.
— Ні, товаришу Северсон, тут працює мій батько, — відповів хлопець, — Оце й є московська атомна електростанція.
— Ого! — здивувався Северсон. — В такому палаці міг би жити й англійський лорд!.. А де ж димарі?.. Чим тут опалюють?
— Тепер уже електростанції не опалюють, — пояснила Наташа. — Вони працюють на невичерпній енергії атомів… Але про це поговоримо пізніше.
Вони зайшли до вестибюля і попрямували сходами.
— А, дорогі гості! — їм назустріч поспішав ставний чоловік у білому халаті. — Вітаю вас, товаришу Северсон, на нашій фабриці енергії!.. Що ви хотіли б побачити насамперед, друзі: диспетчера, реактори чи експедицію електроенергії?
— Не поспішайте, товаришу Зайцев! — засміялась Наташа. — І не розмовляйте з нами санскритом. Наш гість не розуміє ваших термінів і, мабуть, погодиться, щоб ви показували найцікавіше.
Зайцев почухав потилицю:
— В нас усе цікаве. Але куди раніше? Що, коли до диспетчера?
На запрошення Зайцева гості пройшли коридором і почали підніматись широкими сходами на вищий поверх.
Северсона вразила зразкова чистота, красиве оздоблення стін, йому мимохіть пригадалась паперова фабрика, на якій колись працював його дядько. Там було повно смороду, гуркоту, бруду. А тут — тихо й чисто, як у храмі.
— Прошу! — сказав Зайцев, пропускаючи гостей уперед.
Безшумно відчинились широкі двері, і перед відвідувачами постала дивна картина. Посеред залу містилась велика рельєфна карта, що сяяла незліченною кількістю різнокольорових вогників. Між мініатюрними горами й річками виднілись такі ж маленькі міста.
Тільки надивившись на карту, Северсон помітив під стелею прозору кабіну, в якій сиділа білява дівчина. Однією рукою вона спиралась на бильце крісла, а другу тримала на похилому пульті, що ряснів кнопками та екранчиками.
Дівчина глянула вниз, на відвідувачів, посміхнулась на знак привітання і знову всю свою увагу скерувала на пульт.
Зайцев помахав їй рукою і обернувся до гостей:
— Під час роботи з нею не жартуй! Це наш Перун, який володіє громами й блискавицями всієї області. А яка сувора з нами! Звертання сприймає тільки з повним титулом: «Надія Молодінова, диспетчер атомної електростанції Московської області»… — Зайцев знизив голос і нахилився до вуха Северсона. — Добре, що вона не чує нас. Я хочу вам її де в чому зрадити. Вона, власне, дуже полюбляє іграшки… Щоб мати уявлення про витрату енергії в окремих містах та на заводах, цілком досить дивитись на прилади. А їй цього — замало… «Треба зробити працю більш приємною, — заявила вона якось. — В центральній диспетчерській я побудую рельєфну карту області, а сигнали міст і заводів розміщу на їх макетах…» Одному з такою моделлю не впоратись. То як ви гадаєте, що вона зробила? Дуже просто: покликала на допомогу піонерів з технічних гуртків. Записався й Митько, — він теж такий, що любить з чимось возитись… Одного разу приходжу сюди — і аж очі вирячив: на великих підставках переді мною вся область, з річками, лісами й містами. Надія сидить на підлозі, тикає пальцем у якісь креслення. Хлопчаки й дівчатка повзають під макетом з паяльниками з руках… Того дня уперше засяяли оці вогні, — показав Зайцев на рельєфну карту. — Що ви на це скажете? Чи не фантазер наш оцей маленький Перун? — він засміявся і знову глянув на дівчину. — Але звіритись на неї можна, це я повинен визнати. Під час її чергування ніколи не буває перебоїв у подачі енергії.
Северсон з цікавістю поглядав то на дівчину в прозорій кабінці, то на модель. Невже це й справді зробили хлоп'ята?
— А яку деталь виготував ти? — звернувся він до Митька.
— Отой он автомат, де щойно спалахнув червоний вогник… Дивіться, Надія помітила сигнал і ввімкнула сильніший струм.
— Висловлюйся зрозуміліше, Митю! — засміялась Наташа. — Ця крихітна будова означає собою великий автоматичний завод «Серп і молот». Такі заводи ми називаємо скорочено «автомат».
— А червоний вогник доповідає, що «автомату» потрібно більше електроенергії, — поспішив додати Митько. — Тату, чи не підемо вже далі?
— Кому я служу провідником — тобі чи гостям? — удавано розгнівався Зайцев. — Знаєте, його, як і кожного хлопчака, насамперед цікавлять машини, а тому, що до виробничої частини його рідко коли пускають, він і хоче використати цю нагоду… Ну, гаразд. Але перш ніж ми зайдемо до машинного залу, вам необхідно пояснити деякі речі. Електростанція, де ви, товаришу Северсон, зараз перебуваєте шановним гостем, виробляє електрику із звільненої атомної енергії… Як я чув, ви за фахом льотчик, — отже, технік.
— Про атом я знаю небагато, — сказав Северсон. — Пам'ятаю тільки, що він складається з позитивних та негативних часток і що протони утворюють основу ядра атома, навколо якого обертаються стільки електронів, скільки міститься протонів у ядрі. Чи, можливо, я все переплутав?
— Чудесно! Видно, що у вас добра пам'ять! — кивнув головою Зайцев. — Так от учені виявили ще одну частинку — нейтрон — і встановили, що атомне ядро таїть в собі величезну енергію, яку можна звільнити або розбиванням ядра, або синтезом ядра з його складових частин… Було витрачено дуже багато коштів, енергії, творчих зусиль, але атом, кінець кінцем, вдалося розбити. Результат був надзвичайний: з грама розщеплених атомів урану одержали в два з половиною мільйони разів більше енергії, ніж з грама бензину. Але це відбулось тоді, коли на Землі ще лютували війни. Надзвичайний винахід було використано американськими імперіалістами для виготовлення атомної бомби. У тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році американські атомні бомби вщент зруйнували два японських міста і знищили сотні тисяч людей… — Зайцев махнув рукою, немов хотів прогнати важкий сон. — Та облишмо сумні спогади, друзі. Людство порівняно швидко зрозуміло, якою небезпечною є атомна енергія в руках паліїв війни. Ця небезпека, зрештою, таки й допомогла йому усвідомити, де корінь зла; збагнути, що щастя і саме існування всіх народів світу ставить під загрозу жменька користолюбних імперіалістів… Ось уже тридцять років, як на Землі запанував мир. Людство використовує атомну енергію виключно для підкорення природи та для підвищення добробуту…
Тільки тепер Зайцев помітив, що гість поринув у думки і, здається, нічого не бачить і не чує.
— Даруйте, товаришу Северсон, я захопився своєю лекцією, а вас, мабуть, більше цікавить кухня, де створюється атомна енергія, чи не так?
— Ні, ні… — схаменувся Северсон. — Я тепер часто замислююсь над долею людства… Я багато чого проспав, я це бачу. Так само й у наукових знаннях я лишився позаду. Що мені відомо про атомну енергію? Нічого!.. Що я знаю про ваше гідне подиву телебачення? Нічого!.. — він гірко посміхнувся. — Мені тепер треба дуже багато надолужити, щоб хоч розуміти вас взагалі. І, признаюсь, я боюсь…
— Чого ж вам боятись? — запитала Наташа з погано прихованою тривогою. — Ані тут, на електростанції, ні десь у іншому місці вам не загрожує ніяка небезпека. Люди вже досконало володіють атомною енергією, повністю підкорили її.
— Я розумію це, Наташо. А тому й боюсь. Я нікого не хочу обтяжувати, а скажіть мені, як я тепер проживу зі своїми жалюгідними знаннями?
— Так от воно що! — зітхнула вона з полегкістю. — Цього не бійтесь аж ніяк! Все наздоженете. Можете сміливо продовжувати навчання і обрати фах за бажанням або лишайтесь льотчиком.
Перед його очима розляглась чудесна картина. До яскраво-синього неба зводились велетенські палаци, прикрашені статуями та барельєфами. На вершині одного з них стояла велична бронзова постать з простягненою вперед правою рукою. Фундамент цієї багатоповерхової будови губився в зелені великого парку; бічні крила палацу мали плоский дах, де стояли кільканадцять дивних безкрилих літаків.
Скільки сягало око, скрізь проти неба височіли такі ж палаци. Вони були різні за обрисами, оздобленням і кольором, але всі стояли серед дерев. На обрії виблискувала водяна гладінь, якою снували кораблі. Голубінь кеба прокреслювали білі смуги од літаків.
Северсон довго дивився у вікно й мовчав. Зачарований краєвидом, він забув про все на світі.
Так он яка Москва!.. Куди до неї Нью-Йоркові! Там хмарочоси убогі, як коробки для черевиків, та ще й тісно приліплені один до одного… А може, й Нью-Йорк уже змінився?
Він запитливо глянув на Наташу.
— Як, подобається наше місто? — запитала вона лукаво.
— Це — втілена казка, Наташо!.. Але я й досі не вірю, що це — Москва. Мені здається, що я потрапив на якийсь зачарований острів, про який світ навіть не знає.
— А це?.. — Наташа підняла штори на протилежній стінці, і перед Северсоном з'явились залиті сонцем будови старовинної архітектури.
— Так, це московський Кремль… — задумливо сказав Северсон. — Я бачив його тільки на малюнках, але забути його неможливо… — він хитнув головою, посміхнувся. — Ну й штукарка ви, Наташо! І хитрунка!.. То ви спеціально привезли мене сюди вночі, та ще на метро, щоб потім приголомшити краєвидом Москви з висоти пташиного льоту?!
— Частково — так, — засміялась Наташа, — але ж кортіло показати вам і метро. Сподобалось?
— Чудесне метро!.. Тільки… тільки… А ви знаєте, що ми обдурили міський магістрат? — сказав Северсон напівжартома.
— Тобто як? — здивувалась Наташа.
— Мені незручно нагадувати, але… ми не купили квитки.
— Ах, он у чому справа! — зареготала Наташа. — Я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москві не платять. Ну, та ви це побачите на власні очі… А зараз кажіть: що ви хотіли б побачити?
— Скажіть, а чи не можна було б завітати на електростанцію, туди, де працює Митьків батько? Хлопчик мене запрошував, але я, звісно, не знаю, чи дозволяється це, чи ні.
— А чому ж. Ми заглянемо й туди. Я приготувала для вас широку програму екскурсій. Тільки, прошу, будьте цілком одверті: як на вас впливає все побачене?
— Не знаю… — відповів він по паузі. — Поки що я тільки цікавлюсь усім. Я б хотів зараз промчати світом і подивитись, як він змінився.
— А чи вистачить вам сили для цього? Чи не краще було б продовжити лікування?
— Я почуваю себе вже зовсім здоровим і бадьорим.
— Це так, — погодилась Наташа. — Але перенапруження ще може пошкодити вам. Я вважаю, що вам велику користь приніс би тривалий сон.
— Сон?.. Може, хочете, щоб я спав день у день, як немовля?
— Саме сон і допоміг вам стати на ноги. Людина витримує без їжі місяць, а без сну — лише кілька днів. Великий фізіолог Іван Петрович Павлов довів, що багато хвороб людини виникають внаслідок перенапруження кори головного мозку. Тут не зарадять ніякі ліки, а тільки сон, коли нервові клітини припиняють свою діяльність і відпочивають.
— Вірю вам. І все-таки спати мені не хочеться. Не турбуйтесь про мене: за своє життя я зазнав багато чого, а, як бачите, знову бадьорий.
— Отаким ви мені подобаєтесь, Северсон! Тоді скажу вам по секрету: Митько вже давно чекає на вас.
Очі Северсона засяяли. Кількома стрибками він вибіг у коридор, схопив хлопця і високо підняв над головою:
— Ти, мій хлопчику, ти — найкращий лікар!
А Митько намагався набрати зосередженого й поважного вигляду:
— Я прийшов повідомити, що батько сердечно вітає вас і запрошує до своєї електростанції… Як бачите, я завжди дотримую слова.
***
— Ти тут живеш, Митю? — запитав Северсон, коли вони втрьох підійшли до великої красивої споруди, що поросла диким виноградом.— Ні, товаришу Северсон, тут працює мій батько, — відповів хлопець, — Оце й є московська атомна електростанція.
— Ого! — здивувався Северсон. — В такому палаці міг би жити й англійський лорд!.. А де ж димарі?.. Чим тут опалюють?
— Тепер уже електростанції не опалюють, — пояснила Наташа. — Вони працюють на невичерпній енергії атомів… Але про це поговоримо пізніше.
Вони зайшли до вестибюля і попрямували сходами.
— А, дорогі гості! — їм назустріч поспішав ставний чоловік у білому халаті. — Вітаю вас, товаришу Северсон, на нашій фабриці енергії!.. Що ви хотіли б побачити насамперед, друзі: диспетчера, реактори чи експедицію електроенергії?
— Не поспішайте, товаришу Зайцев! — засміялась Наташа. — І не розмовляйте з нами санскритом. Наш гість не розуміє ваших термінів і, мабуть, погодиться, щоб ви показували найцікавіше.
Зайцев почухав потилицю:
— В нас усе цікаве. Але куди раніше? Що, коли до диспетчера?
На запрошення Зайцева гості пройшли коридором і почали підніматись широкими сходами на вищий поверх.
Северсона вразила зразкова чистота, красиве оздоблення стін, йому мимохіть пригадалась паперова фабрика, на якій колись працював його дядько. Там було повно смороду, гуркоту, бруду. А тут — тихо й чисто, як у храмі.
— Прошу! — сказав Зайцев, пропускаючи гостей уперед.
Безшумно відчинились широкі двері, і перед відвідувачами постала дивна картина. Посеред залу містилась велика рельєфна карта, що сяяла незліченною кількістю різнокольорових вогників. Між мініатюрними горами й річками виднілись такі ж маленькі міста.
Тільки надивившись на карту, Северсон помітив під стелею прозору кабіну, в якій сиділа білява дівчина. Однією рукою вона спиралась на бильце крісла, а другу тримала на похилому пульті, що ряснів кнопками та екранчиками.
Дівчина глянула вниз, на відвідувачів, посміхнулась на знак привітання і знову всю свою увагу скерувала на пульт.
Зайцев помахав їй рукою і обернувся до гостей:
— Під час роботи з нею не жартуй! Це наш Перун, який володіє громами й блискавицями всієї області. А яка сувора з нами! Звертання сприймає тільки з повним титулом: «Надія Молодінова, диспетчер атомної електростанції Московської області»… — Зайцев знизив голос і нахилився до вуха Северсона. — Добре, що вона не чує нас. Я хочу вам її де в чому зрадити. Вона, власне, дуже полюбляє іграшки… Щоб мати уявлення про витрату енергії в окремих містах та на заводах, цілком досить дивитись на прилади. А їй цього — замало… «Треба зробити працю більш приємною, — заявила вона якось. — В центральній диспетчерській я побудую рельєфну карту області, а сигнали міст і заводів розміщу на їх макетах…» Одному з такою моделлю не впоратись. То як ви гадаєте, що вона зробила? Дуже просто: покликала на допомогу піонерів з технічних гуртків. Записався й Митько, — він теж такий, що любить з чимось возитись… Одного разу приходжу сюди — і аж очі вирячив: на великих підставках переді мною вся область, з річками, лісами й містами. Надія сидить на підлозі, тикає пальцем у якісь креслення. Хлопчаки й дівчатка повзають під макетом з паяльниками з руках… Того дня уперше засяяли оці вогні, — показав Зайцев на рельєфну карту. — Що ви на це скажете? Чи не фантазер наш оцей маленький Перун? — він засміявся і знову глянув на дівчину. — Але звіритись на неї можна, це я повинен визнати. Під час її чергування ніколи не буває перебоїв у подачі енергії.
Северсон з цікавістю поглядав то на дівчину в прозорій кабінці, то на модель. Невже це й справді зробили хлоп'ята?
— А яку деталь виготував ти? — звернувся він до Митька.
— Отой он автомат, де щойно спалахнув червоний вогник… Дивіться, Надія помітила сигнал і ввімкнула сильніший струм.
— Висловлюйся зрозуміліше, Митю! — засміялась Наташа. — Ця крихітна будова означає собою великий автоматичний завод «Серп і молот». Такі заводи ми називаємо скорочено «автомат».
— А червоний вогник доповідає, що «автомату» потрібно більше електроенергії, — поспішив додати Митько. — Тату, чи не підемо вже далі?
— Кому я служу провідником — тобі чи гостям? — удавано розгнівався Зайцев. — Знаєте, його, як і кожного хлопчака, насамперед цікавлять машини, а тому, що до виробничої частини його рідко коли пускають, він і хоче використати цю нагоду… Ну, гаразд. Але перш ніж ми зайдемо до машинного залу, вам необхідно пояснити деякі речі. Електростанція, де ви, товаришу Северсон, зараз перебуваєте шановним гостем, виробляє електрику із звільненої атомної енергії… Як я чув, ви за фахом льотчик, — отже, технік.
— Про атом я знаю небагато, — сказав Северсон. — Пам'ятаю тільки, що він складається з позитивних та негативних часток і що протони утворюють основу ядра атома, навколо якого обертаються стільки електронів, скільки міститься протонів у ядрі. Чи, можливо, я все переплутав?
— Чудесно! Видно, що у вас добра пам'ять! — кивнув головою Зайцев. — Так от учені виявили ще одну частинку — нейтрон — і встановили, що атомне ядро таїть в собі величезну енергію, яку можна звільнити або розбиванням ядра, або синтезом ядра з його складових частин… Було витрачено дуже багато коштів, енергії, творчих зусиль, але атом, кінець кінцем, вдалося розбити. Результат був надзвичайний: з грама розщеплених атомів урану одержали в два з половиною мільйони разів більше енергії, ніж з грама бензину. Але це відбулось тоді, коли на Землі ще лютували війни. Надзвичайний винахід було використано американськими імперіалістами для виготовлення атомної бомби. У тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році американські атомні бомби вщент зруйнували два японських міста і знищили сотні тисяч людей… — Зайцев махнув рукою, немов хотів прогнати важкий сон. — Та облишмо сумні спогади, друзі. Людство порівняно швидко зрозуміло, якою небезпечною є атомна енергія в руках паліїв війни. Ця небезпека, зрештою, таки й допомогла йому усвідомити, де корінь зла; збагнути, що щастя і саме існування всіх народів світу ставить під загрозу жменька користолюбних імперіалістів… Ось уже тридцять років, як на Землі запанував мир. Людство використовує атомну енергію виключно для підкорення природи та для підвищення добробуту…
Тільки тепер Зайцев помітив, що гість поринув у думки і, здається, нічого не бачить і не чує.
— Даруйте, товаришу Северсон, я захопився своєю лекцією, а вас, мабуть, більше цікавить кухня, де створюється атомна енергія, чи не так?
— Ні, ні… — схаменувся Северсон. — Я тепер часто замислююсь над долею людства… Я багато чого проспав, я це бачу. Так само й у наукових знаннях я лишився позаду. Що мені відомо про атомну енергію? Нічого!.. Що я знаю про ваше гідне подиву телебачення? Нічого!.. — він гірко посміхнувся. — Мені тепер треба дуже багато надолужити, щоб хоч розуміти вас взагалі. І, признаюсь, я боюсь…
— Чого ж вам боятись? — запитала Наташа з погано прихованою тривогою. — Ані тут, на електростанції, ні десь у іншому місці вам не загрожує ніяка небезпека. Люди вже досконало володіють атомною енергією, повністю підкорили її.
— Я розумію це, Наташо. А тому й боюсь. Я нікого не хочу обтяжувати, а скажіть мені, як я тепер проживу зі своїми жалюгідними знаннями?
— Так от воно що! — зітхнула вона з полегкістю. — Цього не бійтесь аж ніяк! Все наздоженете. Можете сміливо продовжувати навчання і обрати фах за бажанням або лишайтесь льотчиком.