Страница:
дочку в свiй табiр, а потiм, повернувшись до мiста, ще раз виклика батька
й братiв на бiй. У таборi Девгенiй засина , а тим часом Стратiг iз
вiйськом наважу ться, нарештi, розпочати погоню. Стратiгiвна будить
Девгенiя, i вiн розбива вiйсько, а батька i братiв дiвчини бере в полон.
Вiдбува ться примирення i весiльний бенкет, спочатку в будинку Стратiга, а
потiм у батькiв Девгенiя. Стратiг при©жджа до них з усiм родом сво©м i з
багатими подарунками. Епiзод знов закiнчу ться молитовною пiслямовою.
Останнiй вiдомий нам епiзод слов'янського перекладу - "Сказание, како
победи Девгений Василия царя" - зберiгся тiльки в списку Тихонравова. Весь
епiзод близько нагаду сутичку з Фiлiппапою. Цар кра©ни Каппадокiйсько©
Василiй заздрить славi Девгенiя; робиться спроба обдурити Девгенiя
улесливим листом; зустрiч i бiй на рiцi вфратi. Девгенiй також
перестрибу рiку, спершися на списа, розбива вiйсько, а царя бере в
полон. Батька вiн садовить на царський престол, полонених звiльня , "и род
свой призва и сотвори радость велiю и по моноги дни пребысть".
Чи був перекладений на слов'янську мову епiзод про смерть Девгенiя,
вiдомий iз грецьких поем, ми не зна мо.
На пiдставi лексичного матерiалу слiд гадати, що переклад повiстi про
Девгенiя виконано в Ки©вськiй Русi без участi пiвденних слов'ян.
До цiлком iншого жанру розповiдних творiв, здебiльшого схiдного
походження, належить повiсть про Акiра премудрого. Повчальнi вислови або
майстерно вiдгаданi мудрi загадки становлять ©© основний змiст (пор.
апокрифiчнi перекази про Соломона, а також бiблiйнi книги
фiлософсько-дидактичного змiсту).
Виника повiсть за кiлька столiть до нашо© ери, в Ассiро-Вавiлонi©.
Сюжет ©© вiдбився й у арабських казках "Тисячi i однi © ночi", i в
легендарнiй бiографi© мудреця Езопа, i в рядi iнших творiв (навiть
бiблiйна книга Товiта зазнала ©© впливу). Слов'янський текст повiстi, що
зберiгся в списках XV - XVI ст., судячи iз залишкiв давньо© мови, належить
до дуже старих перекладiв, зроблених у Ки©вськiй Русi, можливо, ще в XI
ст. безпосередньо з грецького оригiналу (останнiй, правда, досi не
виявлено). Цей, ки©вський, переклад пiзнiше попада в болгарську i
сербську лiтератури.
Схема повiстi така:, бездiтний Акiр, сановник Сiнагрiпа (Сенахерiба),
царя адорiв i Налiвсько© кра©ни, бере на виховання племiнника свого
Анадана. Незважаючи на численнi мудрi поради Акiра, Анадан почина вести
розпутне життя. Новi зауваження i докори Акiра не впливають. Невдячний
Анадан обмовив його перед царем, i тiльки з допомогою друга Акiру вда ться
уникнути смертно© кари, сховавшись у глибокiй ямi.
гипетський фараон, зрадiвши з загибелi Акiра, ставить царевi Сiнагрiпу
ряд нездiйсненних вимог (наприклад, збудувати будинок мiж небом i землею);
в разi невиконання Сiнагрiп повинен платити гиптянам данину. Друг Акiра
вiдкрива царевi, що мудрий радник живий. Акiр вдало розв'язу всi задачi
фараона (наприклад, за його вказiвками хлопчики пiднiмаються вгору в
клiтцi, прив'язанiй до двох орлят, i вимагають з висоти, щоб гиптяни
подавали ©м матерiали для будування будинку мiж небом i землею; гиптяни,
зрозумiло, не можуть виконати цi © вимоги).
З честю повернувшись додому, Акiр кара Анадана, гiрко докоряючи йому
за вiроломнiсть.
Сентенцi© Акiра стосуються правил придворно© поведiнки i житт во©
мудростi взагалi. Так, наприклад, вiн радить Анадану не говорити голосно:
"Аще бы великым гласом храминhся создати, осел бы риканiем 2 храминh
въздвигал единhм днем"; або: хто слуха розумну людину, "то яко же в день
жаданiя студеные воды напi ться"; тут i правила церковного походження,
наприклад про вшанування батькiв, правила поводження з вищими i нижчими,
правила "доброго тону" i т. д.
Судячи з численних запозичень з повiстi в пам'ятках оригiнально©
лiтератури, наприклад у "Моленiи Данiила Заточника" або в "Пчелh" 2-©
редакцi©, саме ця дидактична сторона повiстi про Акiра була найбiльш
популярною серед слов'янських читачiв.
Як бачимо, повiстi здебiльшого сприймаються читачами i переписувачами
як iсторичнi, морально-дидактичнi твори, в кращому разi - як пам'ятки
геро©чного епосу (пор.: "Девгенiй" i його пiзнiша переробка). Звiдси
обмежений добiр перекладених вiзантiйських повiстей, звiдси ж повчальне
забарвлення, якого на слов'янському грунтi нада ться чисто "свiтським"
творам. Але якщо белетристика як окремий самостiйний жанр не
усвiдомлювалась слов'янським читачем, навiть не вiдбилась у його словнику,
це ще не говорить про малу популярнiсть цiкавого читання: пiд виглядом
хронiки або навiть житiя воно все ж досить широко проника в лiтературу
Ки©всько© Русi. Сама кiлькiсть перекладiв, зроблених у домонгольський
перiод на схiднослов'янському грунтi, незалежно вiд бiднiшо© щодо цього
пiвденнослов'янсько© лiтератури, свiдчить про значний попит на цiкаву
повiсть. Те саме пiдтверджу й значна кiлькiсть мiсцевих переробок цих
творiв.
* * *
Такими в загальних рисах були пам'ятки перекладно© лiтератури, що
з'явилися на Русi в першi вiки нашого письменства. Отже, не зважаючи на
переважний церковний ©х характер, коло лiтературних форм цих пам'яток було
досить широким так само, як надто рiзноманiтними були i принесенi ними
образи, теми, лiтературнi засоби. В змiстi цi © лiтератури було багато
елементiв, чу- . жих почуттям i настроям народних мас: у рядi творiв
iдеалом морального життя виставлялось аскетичне самозречення,
проповiдувалось презирство "до земного" життя, песимiстичний погляд на це
життя i на людину. Пропагованi новим культом, прищеплюванi з
проповiдницько© кафедри, цi почуття i настро© не могли не робити впливу.
Але поряд з усiм цим, перекладна лiтература мала i позитивне значення, як
не раз уже вiдзначалося вище. Вона, як ми бачили, зближала Ки©вську Русь з
iншими, вищими щодо сво © культури, кра©нами, розширяла свiтогляд,
збагачуючи його рiзноманiтними новими вiдомостями хоч нерiдко i
фантастичного характеру, вводила в ужиток новi образи, новi прийоми
творчостi й допомогла сформуватися оригiнальнiй лiтературi Ки©всько© Русi,
зберiгаючи свiй вплив у пiзнiшi епохи, а в окремих випадках - аж до
новiтнiх часiв.
[1] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 136.
[2] Там же, стор. 324.
[3] Пiд час селянського повстання 1525 р.- О. Б.
[4] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 135-136.
[5] Талмуд - старо врейський збiрник релiгiйних, юридичних i побутових
законiв та правил, складений на початку II ст. до н. е.
[6] Див. К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. II, стор. 29.
[7] Скинiя вiд грецького skene - намет, який був похiдним храмом для
вре©в, що блукали, згiдно з бiблiйним переказом, пiд проводом Мойсея в
пустелi.
[8] Див. дуже поширену в хронiках XVII ст., в тому числi в "Синопсисh",
грамоту Олександра Македонського слов'янам.
[9] Див. зображення Олександра, що пiдноситься на небо на грифах, в
ювелiрних виробах домонгольського перiоду або в барель фах вiдомого
Дмитровського собору у Володимирi на р. Клязьмi.
** ТВОРЧIСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО **
П'ятдесят рокiв творчо© дiяльностi Максима Тадейовича Рильського[1] -
це достатн випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже
тепер ми з цiлковитою пiдставою можемо назвати класиком радянсько© - не
тiльки укра©нсько©, а й всесоюзно© - лiтератури.
Класиками ми звемо видатних письменникiв минулого. Але за сорок з
лишком рокiв наша радянська лiтература достатньою мiрою уже сформувалась i
виросла для того, щоб заявити про сво©х класикiв, тобто письменникiв
зразкових, письменникiв, якi, досконало володiючи технiкою свого
мистецтва, висловлювали i висловлюють цим мистецтвом почуття й думки
широких народних мас в ©х русi до висот комунiзму. Цих наших класикiв уже
не можна замовчувати; це розумiють не тiльки нашi зарубiжнi друзi, а й тi,
хто схильний будь-що, заплющивши очi, заперечувати факт iснування
радянсько© культури.
Максим Рильський - поет, учений, громадський дiяч - один iз невiд' мних
елементiв цi © культури. Радiсть творчо© працi, глибокий патрiотизм, що
по дну палку любов до Батькiвщини з живим вiдчуттям дружби народiв,
iнтернацiонально© дностi трудящих усього свiту, ясне свiтосприймання,
вiльне вiд темних пережиткiв психологi©, що виникла в умовах експлуатацi©
людини людиною, - усi цi риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою
соцiалiстичною революцi ю, цiлком притаманнi поетовi М. Рильському.
Довгий час лiтературно-критичнi роботи про М. Рильського починалися
заштампованими словами на зразок таких: "Вiдомо, що М. Рильський не зразу,
не без труднощiв досягнув такого високого i почесного мiсця одного з
провiдних поетiв Радянсько© Укра©ни, яке вiн тепер по праву займа ", або:
"Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна
iстиннiсть цих висловлювань тепер просто-таки зворушу . Цiкаво було б
знати: а хто взагалi, проживши понад пiвсторiччя, лишився таким, яким "був
завжди"? I чи багато хто з укра©нських радянських письменникiв старшого
поколiння зразу, з перших рокiв революцi©, i без труднощiв зайняв провiдне
мiсце в лiтературi? Шлях до висот нiколи не бува простим i легким. Для
тих, хто народився i почав творити ще до найвеличнiшого в iсторi© людства
перевороту, обов'язково потрiбно було перегорiти, переплавитися,
переродитися - не "пристосуватися", а саме, скинувши з сво © психiки
"ветхого Адама", почати iнакше, по-новому сприймати життя i вiдбивати його
у сво©й, свiдомостi. Можливо, для одних це було простiше, для iнших -
складнiше. Але рух уперед завжди бува суперечливим. Бувають випадки
самовiддано© любовi з першого погляду, але чи не найстiйкiшою i
наймiцнiшою та любов, що поступово, але глибоко вроста в серце.
Критикам наших днiв навряд чи варто багато говорити про те. Про що з
нещадною щирiстю сказав сам поет:
Житт ву путь свою
Нерiвно i хитаючись верстав я.
Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокi
до самого себе слова Пушкiна:
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу, и проклинаю,
И горько жалуюсь, и. горько слезы лью...
М. Рильський ще в 1929 роцi у поезi© "Пам'ятник" - сво рiднiй антитезi
прославлених пушкiнських рядкiв ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный")
- закiнчував сумну самооцiнку справедливим твердженням:
Зате в життi нi разу
Неправдi не служивi
Щирiсть - це одна з найхарактернiших рис його поезi© i всi © його
дiяльностi взагалi. Вiн мiг помилятися: помилятися, як вiдомо, властиво
людинi, але вiн нiколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як
один з його великих учителiв, Iван Франко, вiн - "semper tiro" ("завжди
учень"), i нiхто не наважиться не повiрити його автобiографiчному
визнанню:
"Розумна й строга школа життя i голоси великих учителiв - народу.
Партi©, Ленiна - зробили з мене те, ким я нинi: лiтератора, який вважа
себе передусiм слугою народу, людину, яка в днi велико©, священно©
боротьби з гiтлерiвськими звiрами вступила до лав Комунiстично© партi©,
твердо пообiцявши звання комунiста сво ю роботою виправдати...".
Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Ки вi, в
дрiбнопомiщицькiй родинi. Його батько, вiдомий укра©нський етнограф,
громадський дiяч i публiцист, належав до лiберально-народницько©
iнтелiгенцi©. Мати - селянка села Романiвки, колишньо© Ки©всько© губернi©
Першi дитячi враження поета пов'язанi з Романiвкою, з ©© природою i
людьми, а життя в заможнiй сiм © до певно© мiри сприяло iдилiчному
сприйманню навколишнього оточення. Однак усi цi iдилi©, як пiзнiше
визнавав поет, не закривали вiд нього того, чим було тодiшн село, а тяжкi
злиднi знайомих селян викликали далеко не iдилiчнi думки i почуття, яким
розвинутися дано було згодом.
Про сво дитинство та юнiсть, про пору навчання в гiмназi© та
унiверситетi, про зовнiшнi умови життя в перше десятирiччя Жовтня поет сам
досить докладно розповiв у сво©й лiрицi, в поемi "Мандрiвка в молодiсть",
надрукованiй у 1944 роцi i згодом докорiнно переробленiй, в прозовому
етюдi "Iз спогадiв", i нам тут нема потреби переказувати сво©ми словами
все, ним повiдане, наводити бiо-бiблiографiчнi данi, багато разiв
повторюванi в кожнiй статтi про М. Рильського. Звернiмося просто до його
творчо© бiографi©, яка почина ться ще на порозi юностi збiркою 1910 року
"На бiлих островах" i поки що доходить до книжок вiршiв, виданих у 1957 -
1959 роках. За пiдрахунком одного з критикiв М. Рильського, у цiлому це
склада бiльше 25 збiрок оригiнальних поезiй i понад 250 тисяч рядкiв
поетичних перекладiв, а до того слiд додати ще численнi статтi i
дослiдження з iсторi© лiтератури, народно© творчостi, театру, багато
публiцистичних виступiв.
Початкове формування таланту М. Рильського припада на роки 1907 -
1917.
На Укра©нi в 1913 роцi не стало М. Коцюбинського i Лесi Укра©нки.
Останнi роки доживав титан укра©нського слова i дiла Iван Франко,
зломлений тяжкою недугою в 1916 роцi. В лiтературi дедалi вiдчутнiшим ста
засилля буржуазних нацiоналiстiв, якi прибрали до сво©х рук перiодичну
пресу - вiд "Лiтературно-наукового вiстника", редагованого М. Грушевським,
до "Укра©нсько© хати" - органу укра©нських "модернiстiв". Недавнiй
"трибун" революцi© 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими
настроями. Колишнiй "революцiонер" Винниченко, ставши улюбленцем
буржуазно© iнтелiгенцi©, у романах i драмах проповiдував "чеснiсть з
собою", тобто цiлковите право на всяку пiдлоту в iм'я вимог "сильно©"
iндивiдуальностi, що усвiдомлю лише свободу, незалежнiсть вiд будь-яких
суспiльних норм. Критика журналу "Укра©нська хата" одверто жадала розриву
з демократичними традицiями укра©нсько© лiтератури XIX столiття i вiдмови
вiд ©© заповiтiв "служiння народовi" - несвiдомому i нездатному творити
iсторiю "натовповi". Зрiкаючися революцi©, впадаючи то в мiстику, то в
безвихiдний песимiзм, то в еротику на межi з порнографi ю, то в так зване
"чисте мистецтво", то в зоологiчний нацiоналiзм, реакцiйна лiтература
потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, i понурий хор
лiтераторiв намагався заглушити голоси _[..:] _представникiв
демократичного табору - таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С.
Васильченко, А. Тесленко, а з молодших - А. Шабленко. Треба сказати, що
передовi iде©, не заглушенi i в цi тяжкi часи, найменший вираз знаходили
собi у лiричнiй поезi©.
Рильський згодом не передруковував першо© сво © книги цiлком, хоч i не
знищив ©©, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц
Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як
"Мечты и звуки" Некрасова, до збiрок творiв цих великих росiйських
письменникiв. I про молодечi поезi© Рильського варт згадати не тiльки
заради "бiблiографiчно© повноти".
Книга "На бiлих островах" цiкава, по-перше, як контраст бiльшiй частинi
дальших книг поета. Для Рильського доби творчо© зрiлостi характерна
викiнченiсть форми, конкретнiсть словника, пластичнiсть образiв. Раннi
поезi©, навпаки, частiше схожi на незавершену iмпровiзацiю. Це лiрика
"настро©в". Лiричний герой книги - мрiйник, повсякчасно сумний, мучений,
насамперед, коханням (звичайно, неподiленим), як Гейне у "Книзi пiсень".
Його ляка життя, страха нiч, розчавлюють "грiзнi стiни", вiдокремлюючи
його вiд людства. Його мучать жахливi сновиддя, - якiсь примари несуть у
чорних трунах його дочасно загиблi надi©. Живих людей вiн бачить здалека;
це - "безсилi© раби": вони щось ненавидять, щось кохають, i гинуть, мов
зiрванi квiтки. Помiж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто
кликав народ до боротьби. Самому поетовi iнколи хочеться вдарити в звучнi
струни, розбудити сплячих i кликати ©х - але куди? "У даль", поки що для
самого поета невиразну.
На "бiлих островах" поет знаходить те заспоко ння, якого не почува на
землi. "Бiлi острови" - це хмари на синьому морi неба. Але й на них не
лиша поета болiсне самоспоглядання i самоаналiз. Iнодi автор сам
диву ться:
"За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." I тодi ми
розумi мо, що, читаючи такi рядки п'ятнадцятилiтнього поета, як:
Годi! Скiнчилася пiсня моя,
Годi! Розстро©лись струни,
Привиди бачу кругом себе я,
Бачу - несуть якiсь труни, -
можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а
запiзнiлий "романтизм" - той самий, що про нього писав в " вгенi© Он гiнi"
Пушкiн, малюючи образ Ленського. Ленський також у сво©х елегiях
Спiвав, що в'яне серця цвiт,
Не мавши й вiсiмнадцять лiт
(Переклад М. Рильського).
А крiм того, декiлька поезiй у книжечцi давали пiдставу думати, що
автор - здiбний поет з перспективами розвитку i що мотиви скорботи i
розчарування в нього - неорганiчнi, навiянi лiтературним оточенням,
вирватися з якого поки що не щастить юнаковi, хоч поряд iз цими впливами
вiн почина лiтературне життя пiд враженням вiд дiяльностi таких дiячiв
укра©нсько© демократично© культури, як Леся Укра©нка i М. Коцюбинський, як
композитори М. Лисенко i Я. Степовий, артисти М. Заньковецька i П.
Саксаганський. ©х приклад, ©хнi художнi принципи, не кажучи вже про вплив
Шевченка, Мiцкевича, Пушкiна i народно© творчостi, допомогли поетовi, хоч
i не одразу, побороти впливи занепадницько© лiтератури, якою ще скута була
його творча iндивiдуальнiсть.
У деяких вiршах уже починають бринiти мотиви почуття любовi поета до
трударiв, якi "хлiба не мають" i "волi на мент лиш диний бажають". У
"Пiснi", присвяченiй М. Лисенковi, поет зверта ться до жайворонка-спiвця
iз закликом:
Подивись: женцi схилились,
Потомились,
I вiд працi од тяжко©
Потом вкрились...
Найчуйнiшi з старших i молодих читачiв помiтили це тодi ж. згадка, що
Леся Укра©нка, ознайомившися з збiркою "На бiлих островах", сказала: "От
хто повинен був би написати "Iзольду Бiлоруку" (одну з поем само© Лесi
Укра©нки). Юний тодi чернiгiвський семiнарист, а нинi також один iз
найвидатнiших поетiв Радянсько© Укра©ни, Павло Тичина в поезi© 1940 року
згадував, як йому вiдчувся у тоненькiй книжцi молодого побратима протест
проти нудно© i сiро© дiйсностi, як, зачитавшись його вiршами пiд час
лекцi© з богослов'я, вiн пiднiсся духом й пройнявся ясними, хоч i
невиразними сподiваннями на майбутн .
"Дитинство показу , яка буде людина, так само, як ранок показу , який
буде день", - говорив автор "Загубленого раю" Мiльтон. Але це вiрно тiльки
почасти. Нерiдко похмурий сльотавий ранок ста початком пекучого сонячного
дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привiв до
свiтосприймання, зовсiм протилежного тому, яке панувало (не цiлком) на
зорi його творчостi.
Мiж першою i другою книжками минуло вiсiм рокiв. Поет встиг закiнчити
середню школу i, вступивши до унiверситету, змiнити медичний факультет на
iсторико-фiлологiчний. Протягом 1919 - 1929 рокiв вiн учителював, спочатку
по селах, потiм у залiзничнiй школi в Ки вi i викладав укра©нську мову на
робiтфацi Ки©вського унiверситету. За цей час вийшли його збiрки "Пiд
осiннiми зорями" (1918), "Синя далечiнь" (1922), "Крiзь бурю й снiг"
(1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомiн
i вiдгомiн" (1929).
Усе це - кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого
доводилося перебороти владу лiтературних вражень, владу "книги", що ©©
Анатоль Франс називав "опiумом Заходу". I, звичайна рiч, не тiльки самого
Заходу. Серед радянських укра©нських поетiв Рильський i тепер
вiдзнача ться лiтературною ерудицi ю. Ерудицiя - велика справа; але, як i
все iнше, - вона дiалектична: вона може животворити, та може й заковувати
натхнення, бо диним справжнiм джерелом його стикання з живим життям.
Але в збiрцi "Пiд осiннiми зорями", як i у надрукованiй того ж, 1918 року
"iдилi©" "На узлiссi", написанiй класичними октавами, поет все ще живе
наче поза часом та епохою. Лiричний герой Рильського (гада мо, що його не
слiд, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) вiдгородився вiд
сучасностi й життя книжковими полицями i, йдучи на "безлюднi узлiсся",
намага ться жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою
минулого. Але твори великих письменникiв минулого поки що становлять для
нього не так засiб пiзнання життя i зброю в боротьбi за передовi iдеали,
як предмет пасивно© естетично© насолоди. Для нього однакову цiннiсть мають
усi майстри слова, хоч би якi iдеали вони проповiдували, хоч би з якими
класами вони себе не пов'язували:
Софокл i Гамсун, Едгар По i Гете,
Толстой глибокий i Гюго буйний,
Петрарчинi шлiфованi сонети
I Досто вський грiшний i святий -
Усi книжки, усi земнi поети,
Усi зрiднi душi його живiй...
Поетовi нiби не спада на думку, що такий "унiверсалiзм" межу з
чистiсiньким еклектизмом. "Усе зрозумiти i все пробачити" - ця думка
здавна здавалася високою, але на практицi вона може привести до
iндиферентизму в дiлах життя, як i в дiлi народжуваного ним мистецтва, до
великого обмеження горизонтiв власно© творчостi, до загибелi таланту, до
обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до
найнуднiшого епiгонства.
"Мудрi книги" тимчасово навалилися всiм тягарем на поета, i ще рiдко
йому щастить визволитися з-пiд них i заговорити власним голосом. Саму
назву книги "Пiд осiннiми зорями" взято, як вказу поет у Кнута Гамсуна. З
трагедi© Гете виходять Фауст i Мефiстофель i, стоячи серед площi, знову
дивляться на вiкно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедiя
кохання - вiчна, поет зараз же згаду Лорелею з вiдомо© поезi© Гейне. Вiн
порiвню себе з Одiссе м, натомленим блуканнями, але блука вiн поки що
тiльки по свiту, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропiчних
кра©н, пiратських фрегатiв, коралових островiв приходять до його вiршiв iз
згадок про романи Жюля Верна або Лу© Жаколiо. Задумавшись про вропу, вiн
зараз же згаду "спiвучий Лангедок" провансальського поета Мiстраля,
Францiю Рабле i Рембо, Англiю Шекспiра i Дiккенса. Iмена Гомера, Сафо,
Пушкiна, Л рмонтова, Тютчева, Iннокентiя Анненського досить часто
зустрiчаються в його поезiях. Так писали в XIX столiттi французькi
"парнасцi", в XX - росiйськi акме©сти; пiсля Жовтнево© революцi© на
Укра©нi цi © давньо© традицi© дотримувалась невеличка група поетiв, що
назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого вiдгомону у
нових, радянських читачiв, Яких дедалi бiльшало й бiльшало. А письменник
без читача - це птах без повiтря.
Ще "парнасцi" у Францi© друго© половини XIX столiття створили образ
"башти з слоново© костi", де, недосяжний для бур сучасностi, повинен жити
й творити поет. Але в "баштi з слоново© костi" Рильський не всидiв, та й,
сидячи в нiй, весь час мучився. У збiрках 1918 - 1926 рокiв лiричнi теми
йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе i читачiв, що в
сво©й естетськiй келi© вiн знайшов крижаний, бездонний спокiй, пiднiсшись
над земне кохання i земнi страждання. З другого боку, його глибоко мучить
цей добровiльно накладений на себе тягар, i вiн гiрко нарiка на
самотнiсть, на внутрiшню порожнечу - нарiка в iншiй, досконалiшiй
технiчно формi, анiж зойки його першо© книжки. Вiн шука виходу i
знаходить його поки що в природi.
Уявну "довiчнiсть" прекрасних вигадок змiню справжня, як йому
зда ться, незмiннiсть основ буття, що вiдкрива ться спогляданням природи.
У першiй книзi поезiй у нього ще не було сво©х власних слiв для
вiдтворення цього споглядання. I "бiлi острови", i квiти, i птахи були там
якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замiсть
квiтiв взагалi тепер з'являються бiла гречка, покошенi проса, яблука;
пейзажi, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне
промiння, пройшовши по землi, примусило ©© вигравати рiзноманiтними
барвами. Свiт ожива , ста "веселим", i з вуст поета злiтають незвичайнi
ранiше для нього слова:
Клянусь тобi, веселий свiте,
Клянусь тобi, мо дитя,
Що буду жити, поки жити
Менi дозволить дух життя.
Правда, цей "дух життя" - поки що поняття хистке, невизначене. Одна з
його ознак - незмiннiсть. Лiто, гаряче, дрiма старий дiм, замислений
собака вухом вiдганя надокучних мух, а над усiм цим нiби зупинився час;
зелений лiтнiй день розлiгся на землi, наче на вiчнi вiки, завше
бродитимуть у тiнi дерев пiвсоннi кури, завше тремтiтиме в небi шуляк.
Це майже фетiвське свiтовiдчування у Рильського все-таки нестале. Та й
чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традицiях
селянчиного сина? Хоч би скiльки вiн твердив про свiй "крижаний спокiй",
до його спокiйно© споглядальностi весь час вриваються дисонанси, що
наростають вiд книги до книги, хоч поет i намага ться показати, нiбито
його "солодкий свiт" - непорушний i недоторканий. "Не хочу гнiватись,
любити чи коритись", - запевня вiн. дине нiбито його бажання -
У тишi над удками
Сво життя непроданим донести.
Завдання мистецтва вiн хоче бачити у доброзичливому нейтралiтетi,
порiвнюючи поезiю з просвiтом блакитного неба у темних лiсових хащах.
Але дедалi частiше книжний серпанок, що оповивав для нього живу
дiйснiсть, розходиться, показуючи життя в усiх його змiнах i
суперечностях. I зараз же змiнюються самi принципи поезi©, "законы,
писателем над самим собой признанные" (вислiв Пушкiна). Перша ж поезiя
збiрки "Крiзь бурю й снiг" - вже нiяк не програма "чистого мистецтва". Як
мисливець, прислухаючись, приляга вухом до землi,
Так i ти, поете, слухай
Голоси життя людського,
Новi ритми уловляй,
I розбiжнi, вiльнi хвилi,
Хаос лiнiй, дим шукання
В панцир мислi одягни.
Так, як лiкар мудру руку
Покладе на пульс дитинi
I в бурханнi хворих жил
Бачить нам усiм незримий
По динок невловимий
Помiж смертю та життям, -
Так i ти, поете, слухай,
Голоси i лживi, й правi,
Темний грiх i свiтлий смiх.
I клади не як Фемiда,
А з розкритими очима
На спокiйнi терези.
Цiкаво вiдзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав i
перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революцi©, iнакше
звертався до поета: "Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой
й братiв на бiй. У таборi Девгенiй засина , а тим часом Стратiг iз
вiйськом наважу ться, нарештi, розпочати погоню. Стратiгiвна будить
Девгенiя, i вiн розбива вiйсько, а батька i братiв дiвчини бере в полон.
Вiдбува ться примирення i весiльний бенкет, спочатку в будинку Стратiга, а
потiм у батькiв Девгенiя. Стратiг при©жджа до них з усiм родом сво©м i з
багатими подарунками. Епiзод знов закiнчу ться молитовною пiслямовою.
Останнiй вiдомий нам епiзод слов'янського перекладу - "Сказание, како
победи Девгений Василия царя" - зберiгся тiльки в списку Тихонравова. Весь
епiзод близько нагаду сутичку з Фiлiппапою. Цар кра©ни Каппадокiйсько©
Василiй заздрить славi Девгенiя; робиться спроба обдурити Девгенiя
улесливим листом; зустрiч i бiй на рiцi вфратi. Девгенiй також
перестрибу рiку, спершися на списа, розбива вiйсько, а царя бере в
полон. Батька вiн садовить на царський престол, полонених звiльня , "и род
свой призва и сотвори радость велiю и по моноги дни пребысть".
Чи був перекладений на слов'янську мову епiзод про смерть Девгенiя,
вiдомий iз грецьких поем, ми не зна мо.
На пiдставi лексичного матерiалу слiд гадати, що переклад повiстi про
Девгенiя виконано в Ки©вськiй Русi без участi пiвденних слов'ян.
До цiлком iншого жанру розповiдних творiв, здебiльшого схiдного
походження, належить повiсть про Акiра премудрого. Повчальнi вислови або
майстерно вiдгаданi мудрi загадки становлять ©© основний змiст (пор.
апокрифiчнi перекази про Соломона, а також бiблiйнi книги
фiлософсько-дидактичного змiсту).
Виника повiсть за кiлька столiть до нашо© ери, в Ассiро-Вавiлонi©.
Сюжет ©© вiдбився й у арабських казках "Тисячi i однi © ночi", i в
легендарнiй бiографi© мудреця Езопа, i в рядi iнших творiв (навiть
бiблiйна книга Товiта зазнала ©© впливу). Слов'янський текст повiстi, що
зберiгся в списках XV - XVI ст., судячи iз залишкiв давньо© мови, належить
до дуже старих перекладiв, зроблених у Ки©вськiй Русi, можливо, ще в XI
ст. безпосередньо з грецького оригiналу (останнiй, правда, досi не
виявлено). Цей, ки©вський, переклад пiзнiше попада в болгарську i
сербську лiтератури.
Схема повiстi така:, бездiтний Акiр, сановник Сiнагрiпа (Сенахерiба),
царя адорiв i Налiвсько© кра©ни, бере на виховання племiнника свого
Анадана. Незважаючи на численнi мудрi поради Акiра, Анадан почина вести
розпутне життя. Новi зауваження i докори Акiра не впливають. Невдячний
Анадан обмовив його перед царем, i тiльки з допомогою друга Акiру вда ться
уникнути смертно© кари, сховавшись у глибокiй ямi.
гипетський фараон, зрадiвши з загибелi Акiра, ставить царевi Сiнагрiпу
ряд нездiйсненних вимог (наприклад, збудувати будинок мiж небом i землею);
в разi невиконання Сiнагрiп повинен платити гиптянам данину. Друг Акiра
вiдкрива царевi, що мудрий радник живий. Акiр вдало розв'язу всi задачi
фараона (наприклад, за його вказiвками хлопчики пiднiмаються вгору в
клiтцi, прив'язанiй до двох орлят, i вимагають з висоти, щоб гиптяни
подавали ©м матерiали для будування будинку мiж небом i землею; гиптяни,
зрозумiло, не можуть виконати цi © вимоги).
З честю повернувшись додому, Акiр кара Анадана, гiрко докоряючи йому
за вiроломнiсть.
Сентенцi© Акiра стосуються правил придворно© поведiнки i житт во©
мудростi взагалi. Так, наприклад, вiн радить Анадану не говорити голосно:
"Аще бы великым гласом храминhся создати, осел бы риканiем 2 храминh
въздвигал единhм днем"; або: хто слуха розумну людину, "то яко же в день
жаданiя студеные воды напi ться"; тут i правила церковного походження,
наприклад про вшанування батькiв, правила поводження з вищими i нижчими,
правила "доброго тону" i т. д.
Судячи з численних запозичень з повiстi в пам'ятках оригiнально©
лiтератури, наприклад у "Моленiи Данiила Заточника" або в "Пчелh" 2-©
редакцi©, саме ця дидактична сторона повiстi про Акiра була найбiльш
популярною серед слов'янських читачiв.
Як бачимо, повiстi здебiльшого сприймаються читачами i переписувачами
як iсторичнi, морально-дидактичнi твори, в кращому разi - як пам'ятки
геро©чного епосу (пор.: "Девгенiй" i його пiзнiша переробка). Звiдси
обмежений добiр перекладених вiзантiйських повiстей, звiдси ж повчальне
забарвлення, якого на слов'янському грунтi нада ться чисто "свiтським"
творам. Але якщо белетристика як окремий самостiйний жанр не
усвiдомлювалась слов'янським читачем, навiть не вiдбилась у його словнику,
це ще не говорить про малу популярнiсть цiкавого читання: пiд виглядом
хронiки або навiть житiя воно все ж досить широко проника в лiтературу
Ки©всько© Русi. Сама кiлькiсть перекладiв, зроблених у домонгольський
перiод на схiднослов'янському грунтi, незалежно вiд бiднiшо© щодо цього
пiвденнослов'янсько© лiтератури, свiдчить про значний попит на цiкаву
повiсть. Те саме пiдтверджу й значна кiлькiсть мiсцевих переробок цих
творiв.
* * *
Такими в загальних рисах були пам'ятки перекладно© лiтератури, що
з'явилися на Русi в першi вiки нашого письменства. Отже, не зважаючи на
переважний церковний ©х характер, коло лiтературних форм цих пам'яток було
досить широким так само, як надто рiзноманiтними були i принесенi ними
образи, теми, лiтературнi засоби. В змiстi цi © лiтератури було багато
елементiв, чу- . жих почуттям i настроям народних мас: у рядi творiв
iдеалом морального життя виставлялось аскетичне самозречення,
проповiдувалось презирство "до земного" життя, песимiстичний погляд на це
життя i на людину. Пропагованi новим культом, прищеплюванi з
проповiдницько© кафедри, цi почуття i настро© не могли не робити впливу.
Але поряд з усiм цим, перекладна лiтература мала i позитивне значення, як
не раз уже вiдзначалося вище. Вона, як ми бачили, зближала Ки©вську Русь з
iншими, вищими щодо сво © культури, кра©нами, розширяла свiтогляд,
збагачуючи його рiзноманiтними новими вiдомостями хоч нерiдко i
фантастичного характеру, вводила в ужиток новi образи, новi прийоми
творчостi й допомогла сформуватися оригiнальнiй лiтературi Ки©всько© Русi,
зберiгаючи свiй вплив у пiзнiшi епохи, а в окремих випадках - аж до
новiтнiх часiв.
[1] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 136.
[2] Там же, стор. 324.
[3] Пiд час селянського повстання 1525 р.- О. Б.
[4] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 135-136.
[5] Талмуд - старо врейський збiрник релiгiйних, юридичних i побутових
законiв та правил, складений на початку II ст. до н. е.
[6] Див. К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. II, стор. 29.
[7] Скинiя вiд грецького skene - намет, який був похiдним храмом для
вре©в, що блукали, згiдно з бiблiйним переказом, пiд проводом Мойсея в
пустелi.
[8] Див. дуже поширену в хронiках XVII ст., в тому числi в "Синопсисh",
грамоту Олександра Македонського слов'янам.
[9] Див. зображення Олександра, що пiдноситься на небо на грифах, в
ювелiрних виробах домонгольського перiоду або в барель фах вiдомого
Дмитровського собору у Володимирi на р. Клязьмi.
** ТВОРЧIСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО **
П'ятдесят рокiв творчо© дiяльностi Максима Тадейовича Рильського[1] -
це достатн випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже
тепер ми з цiлковитою пiдставою можемо назвати класиком радянсько© - не
тiльки укра©нсько©, а й всесоюзно© - лiтератури.
Класиками ми звемо видатних письменникiв минулого. Але за сорок з
лишком рокiв наша радянська лiтература достатньою мiрою уже сформувалась i
виросла для того, щоб заявити про сво©х класикiв, тобто письменникiв
зразкових, письменникiв, якi, досконало володiючи технiкою свого
мистецтва, висловлювали i висловлюють цим мистецтвом почуття й думки
широких народних мас в ©х русi до висот комунiзму. Цих наших класикiв уже
не можна замовчувати; це розумiють не тiльки нашi зарубiжнi друзi, а й тi,
хто схильний будь-що, заплющивши очi, заперечувати факт iснування
радянсько© культури.
Максим Рильський - поет, учений, громадський дiяч - один iз невiд' мних
елементiв цi © культури. Радiсть творчо© працi, глибокий патрiотизм, що
по дну палку любов до Батькiвщини з живим вiдчуттям дружби народiв,
iнтернацiонально© дностi трудящих усього свiту, ясне свiтосприймання,
вiльне вiд темних пережиткiв психологi©, що виникла в умовах експлуатацi©
людини людиною, - усi цi риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою
соцiалiстичною революцi ю, цiлком притаманнi поетовi М. Рильському.
Довгий час лiтературно-критичнi роботи про М. Рильського починалися
заштампованими словами на зразок таких: "Вiдомо, що М. Рильський не зразу,
не без труднощiв досягнув такого високого i почесного мiсця одного з
провiдних поетiв Радянсько© Укра©ни, яке вiн тепер по праву займа ", або:
"Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна
iстиннiсть цих висловлювань тепер просто-таки зворушу . Цiкаво було б
знати: а хто взагалi, проживши понад пiвсторiччя, лишився таким, яким "був
завжди"? I чи багато хто з укра©нських радянських письменникiв старшого
поколiння зразу, з перших рокiв революцi©, i без труднощiв зайняв провiдне
мiсце в лiтературi? Шлях до висот нiколи не бува простим i легким. Для
тих, хто народився i почав творити ще до найвеличнiшого в iсторi© людства
перевороту, обов'язково потрiбно було перегорiти, переплавитися,
переродитися - не "пристосуватися", а саме, скинувши з сво © психiки
"ветхого Адама", почати iнакше, по-новому сприймати життя i вiдбивати його
у сво©й, свiдомостi. Можливо, для одних це було простiше, для iнших -
складнiше. Але рух уперед завжди бува суперечливим. Бувають випадки
самовiддано© любовi з першого погляду, але чи не найстiйкiшою i
наймiцнiшою та любов, що поступово, але глибоко вроста в серце.
Критикам наших днiв навряд чи варто багато говорити про те. Про що з
нещадною щирiстю сказав сам поет:
Житт ву путь свою
Нерiвно i хитаючись верстав я.
Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокi
до самого себе слова Пушкiна:
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу, и проклинаю,
И горько жалуюсь, и. горько слезы лью...
М. Рильський ще в 1929 роцi у поезi© "Пам'ятник" - сво рiднiй антитезi
прославлених пушкiнських рядкiв ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный")
- закiнчував сумну самооцiнку справедливим твердженням:
Зате в життi нi разу
Неправдi не служивi
Щирiсть - це одна з найхарактернiших рис його поезi© i всi © його
дiяльностi взагалi. Вiн мiг помилятися: помилятися, як вiдомо, властиво
людинi, але вiн нiколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як
один з його великих учителiв, Iван Франко, вiн - "semper tiro" ("завжди
учень"), i нiхто не наважиться не повiрити його автобiографiчному
визнанню:
"Розумна й строга школа життя i голоси великих учителiв - народу.
Партi©, Ленiна - зробили з мене те, ким я нинi: лiтератора, який вважа
себе передусiм слугою народу, людину, яка в днi велико©, священно©
боротьби з гiтлерiвськими звiрами вступила до лав Комунiстично© партi©,
твердо пообiцявши звання комунiста сво ю роботою виправдати...".
Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Ки вi, в
дрiбнопомiщицькiй родинi. Його батько, вiдомий укра©нський етнограф,
громадський дiяч i публiцист, належав до лiберально-народницько©
iнтелiгенцi©. Мати - селянка села Романiвки, колишньо© Ки©всько© губернi©
Першi дитячi враження поета пов'язанi з Романiвкою, з ©© природою i
людьми, а життя в заможнiй сiм © до певно© мiри сприяло iдилiчному
сприйманню навколишнього оточення. Однак усi цi iдилi©, як пiзнiше
визнавав поет, не закривали вiд нього того, чим було тодiшн село, а тяжкi
злиднi знайомих селян викликали далеко не iдилiчнi думки i почуття, яким
розвинутися дано було згодом.
Про сво дитинство та юнiсть, про пору навчання в гiмназi© та
унiверситетi, про зовнiшнi умови життя в перше десятирiччя Жовтня поет сам
досить докладно розповiв у сво©й лiрицi, в поемi "Мандрiвка в молодiсть",
надрукованiй у 1944 роцi i згодом докорiнно переробленiй, в прозовому
етюдi "Iз спогадiв", i нам тут нема потреби переказувати сво©ми словами
все, ним повiдане, наводити бiо-бiблiографiчнi данi, багато разiв
повторюванi в кожнiй статтi про М. Рильського. Звернiмося просто до його
творчо© бiографi©, яка почина ться ще на порозi юностi збiркою 1910 року
"На бiлих островах" i поки що доходить до книжок вiршiв, виданих у 1957 -
1959 роках. За пiдрахунком одного з критикiв М. Рильського, у цiлому це
склада бiльше 25 збiрок оригiнальних поезiй i понад 250 тисяч рядкiв
поетичних перекладiв, а до того слiд додати ще численнi статтi i
дослiдження з iсторi© лiтератури, народно© творчостi, театру, багато
публiцистичних виступiв.
Початкове формування таланту М. Рильського припада на роки 1907 -
1917.
На Укра©нi в 1913 роцi не стало М. Коцюбинського i Лесi Укра©нки.
Останнi роки доживав титан укра©нського слова i дiла Iван Франко,
зломлений тяжкою недугою в 1916 роцi. В лiтературi дедалi вiдчутнiшим ста
засилля буржуазних нацiоналiстiв, якi прибрали до сво©х рук перiодичну
пресу - вiд "Лiтературно-наукового вiстника", редагованого М. Грушевським,
до "Укра©нсько© хати" - органу укра©нських "модернiстiв". Недавнiй
"трибун" революцi© 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими
настроями. Колишнiй "революцiонер" Винниченко, ставши улюбленцем
буржуазно© iнтелiгенцi©, у романах i драмах проповiдував "чеснiсть з
собою", тобто цiлковите право на всяку пiдлоту в iм'я вимог "сильно©"
iндивiдуальностi, що усвiдомлю лише свободу, незалежнiсть вiд будь-яких
суспiльних норм. Критика журналу "Укра©нська хата" одверто жадала розриву
з демократичними традицiями укра©нсько© лiтератури XIX столiття i вiдмови
вiд ©© заповiтiв "служiння народовi" - несвiдомому i нездатному творити
iсторiю "натовповi". Зрiкаючися революцi©, впадаючи то в мiстику, то в
безвихiдний песимiзм, то в еротику на межi з порнографi ю, то в так зване
"чисте мистецтво", то в зоологiчний нацiоналiзм, реакцiйна лiтература
потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, i понурий хор
лiтераторiв намагався заглушити голоси _[..:] _представникiв
демократичного табору - таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С.
Васильченко, А. Тесленко, а з молодших - А. Шабленко. Треба сказати, що
передовi iде©, не заглушенi i в цi тяжкi часи, найменший вираз знаходили
собi у лiричнiй поезi©.
Рильський згодом не передруковував першо© сво © книги цiлком, хоч i не
знищив ©©, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц
Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як
"Мечты и звуки" Некрасова, до збiрок творiв цих великих росiйських
письменникiв. I про молодечi поезi© Рильського варт згадати не тiльки
заради "бiблiографiчно© повноти".
Книга "На бiлих островах" цiкава, по-перше, як контраст бiльшiй частинi
дальших книг поета. Для Рильського доби творчо© зрiлостi характерна
викiнченiсть форми, конкретнiсть словника, пластичнiсть образiв. Раннi
поезi©, навпаки, частiше схожi на незавершену iмпровiзацiю. Це лiрика
"настро©в". Лiричний герой книги - мрiйник, повсякчасно сумний, мучений,
насамперед, коханням (звичайно, неподiленим), як Гейне у "Книзi пiсень".
Його ляка життя, страха нiч, розчавлюють "грiзнi стiни", вiдокремлюючи
його вiд людства. Його мучать жахливi сновиддя, - якiсь примари несуть у
чорних трунах його дочасно загиблi надi©. Живих людей вiн бачить здалека;
це - "безсилi© раби": вони щось ненавидять, щось кохають, i гинуть, мов
зiрванi квiтки. Помiж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто
кликав народ до боротьби. Самому поетовi iнколи хочеться вдарити в звучнi
струни, розбудити сплячих i кликати ©х - але куди? "У даль", поки що для
самого поета невиразну.
На "бiлих островах" поет знаходить те заспоко ння, якого не почува на
землi. "Бiлi острови" - це хмари на синьому морi неба. Але й на них не
лиша поета болiсне самоспоглядання i самоаналiз. Iнодi автор сам
диву ться:
"За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." I тодi ми
розумi мо, що, читаючи такi рядки п'ятнадцятилiтнього поета, як:
Годi! Скiнчилася пiсня моя,
Годi! Розстро©лись струни,
Привиди бачу кругом себе я,
Бачу - несуть якiсь труни, -
можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а
запiзнiлий "романтизм" - той самий, що про нього писав в " вгенi© Он гiнi"
Пушкiн, малюючи образ Ленського. Ленський також у сво©х елегiях
Спiвав, що в'яне серця цвiт,
Не мавши й вiсiмнадцять лiт
(Переклад М. Рильського).
А крiм того, декiлька поезiй у книжечцi давали пiдставу думати, що
автор - здiбний поет з перспективами розвитку i що мотиви скорботи i
розчарування в нього - неорганiчнi, навiянi лiтературним оточенням,
вирватися з якого поки що не щастить юнаковi, хоч поряд iз цими впливами
вiн почина лiтературне життя пiд враженням вiд дiяльностi таких дiячiв
укра©нсько© демократично© культури, як Леся Укра©нка i М. Коцюбинський, як
композитори М. Лисенко i Я. Степовий, артисти М. Заньковецька i П.
Саксаганський. ©х приклад, ©хнi художнi принципи, не кажучи вже про вплив
Шевченка, Мiцкевича, Пушкiна i народно© творчостi, допомогли поетовi, хоч
i не одразу, побороти впливи занепадницько© лiтератури, якою ще скута була
його творча iндивiдуальнiсть.
У деяких вiршах уже починають бринiти мотиви почуття любовi поета до
трударiв, якi "хлiба не мають" i "волi на мент лиш диний бажають". У
"Пiснi", присвяченiй М. Лисенковi, поет зверта ться до жайворонка-спiвця
iз закликом:
Подивись: женцi схилились,
Потомились,
I вiд працi од тяжко©
Потом вкрились...
Найчуйнiшi з старших i молодих читачiв помiтили це тодi ж. згадка, що
Леся Укра©нка, ознайомившися з збiркою "На бiлих островах", сказала: "От
хто повинен був би написати "Iзольду Бiлоруку" (одну з поем само© Лесi
Укра©нки). Юний тодi чернiгiвський семiнарист, а нинi також один iз
найвидатнiших поетiв Радянсько© Укра©ни, Павло Тичина в поезi© 1940 року
згадував, як йому вiдчувся у тоненькiй книжцi молодого побратима протест
проти нудно© i сiро© дiйсностi, як, зачитавшись його вiршами пiд час
лекцi© з богослов'я, вiн пiднiсся духом й пройнявся ясними, хоч i
невиразними сподiваннями на майбутн .
"Дитинство показу , яка буде людина, так само, як ранок показу , який
буде день", - говорив автор "Загубленого раю" Мiльтон. Але це вiрно тiльки
почасти. Нерiдко похмурий сльотавий ранок ста початком пекучого сонячного
дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привiв до
свiтосприймання, зовсiм протилежного тому, яке панувало (не цiлком) на
зорi його творчостi.
Мiж першою i другою книжками минуло вiсiм рокiв. Поет встиг закiнчити
середню школу i, вступивши до унiверситету, змiнити медичний факультет на
iсторико-фiлологiчний. Протягом 1919 - 1929 рокiв вiн учителював, спочатку
по селах, потiм у залiзничнiй школi в Ки вi i викладав укра©нську мову на
робiтфацi Ки©вського унiверситету. За цей час вийшли його збiрки "Пiд
осiннiми зорями" (1918), "Синя далечiнь" (1922), "Крiзь бурю й снiг"
(1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомiн
i вiдгомiн" (1929).
Усе це - кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого
доводилося перебороти владу лiтературних вражень, владу "книги", що ©©
Анатоль Франс називав "опiумом Заходу". I, звичайна рiч, не тiльки самого
Заходу. Серед радянських укра©нських поетiв Рильський i тепер
вiдзнача ться лiтературною ерудицi ю. Ерудицiя - велика справа; але, як i
все iнше, - вона дiалектична: вона може животворити, та може й заковувати
натхнення, бо диним справжнiм джерелом його стикання з живим життям.
Але в збiрцi "Пiд осiннiми зорями", як i у надрукованiй того ж, 1918 року
"iдилi©" "На узлiссi", написанiй класичними октавами, поет все ще живе
наче поза часом та епохою. Лiричний герой Рильського (гада мо, що його не
слiд, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) вiдгородився вiд
сучасностi й життя книжковими полицями i, йдучи на "безлюднi узлiсся",
намага ться жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою
минулого. Але твори великих письменникiв минулого поки що становлять для
нього не так засiб пiзнання життя i зброю в боротьбi за передовi iдеали,
як предмет пасивно© естетично© насолоди. Для нього однакову цiннiсть мають
усi майстри слова, хоч би якi iдеали вони проповiдували, хоч би з якими
класами вони себе не пов'язували:
Софокл i Гамсун, Едгар По i Гете,
Толстой глибокий i Гюго буйний,
Петрарчинi шлiфованi сонети
I Досто вський грiшний i святий -
Усi книжки, усi земнi поети,
Усi зрiднi душi його живiй...
Поетовi нiби не спада на думку, що такий "унiверсалiзм" межу з
чистiсiньким еклектизмом. "Усе зрозумiти i все пробачити" - ця думка
здавна здавалася високою, але на практицi вона може привести до
iндиферентизму в дiлах життя, як i в дiлi народжуваного ним мистецтва, до
великого обмеження горизонтiв власно© творчостi, до загибелi таланту, до
обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до
найнуднiшого епiгонства.
"Мудрi книги" тимчасово навалилися всiм тягарем на поета, i ще рiдко
йому щастить визволитися з-пiд них i заговорити власним голосом. Саму
назву книги "Пiд осiннiми зорями" взято, як вказу поет у Кнута Гамсуна. З
трагедi© Гете виходять Фауст i Мефiстофель i, стоячи серед площi, знову
дивляться на вiкно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедiя
кохання - вiчна, поет зараз же згаду Лорелею з вiдомо© поезi© Гейне. Вiн
порiвню себе з Одiссе м, натомленим блуканнями, але блука вiн поки що
тiльки по свiту, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропiчних
кра©н, пiратських фрегатiв, коралових островiв приходять до його вiршiв iз
згадок про романи Жюля Верна або Лу© Жаколiо. Задумавшись про вропу, вiн
зараз же згаду "спiвучий Лангедок" провансальського поета Мiстраля,
Францiю Рабле i Рембо, Англiю Шекспiра i Дiккенса. Iмена Гомера, Сафо,
Пушкiна, Л рмонтова, Тютчева, Iннокентiя Анненського досить часто
зустрiчаються в його поезiях. Так писали в XIX столiттi французькi
"парнасцi", в XX - росiйськi акме©сти; пiсля Жовтнево© революцi© на
Укра©нi цi © давньо© традицi© дотримувалась невеличка група поетiв, що
назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого вiдгомону у
нових, радянських читачiв, Яких дедалi бiльшало й бiльшало. А письменник
без читача - це птах без повiтря.
Ще "парнасцi" у Францi© друго© половини XIX столiття створили образ
"башти з слоново© костi", де, недосяжний для бур сучасностi, повинен жити
й творити поет. Але в "баштi з слоново© костi" Рильський не всидiв, та й,
сидячи в нiй, весь час мучився. У збiрках 1918 - 1926 рокiв лiричнi теми
йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе i читачiв, що в
сво©й естетськiй келi© вiн знайшов крижаний, бездонний спокiй, пiднiсшись
над земне кохання i земнi страждання. З другого боку, його глибоко мучить
цей добровiльно накладений на себе тягар, i вiн гiрко нарiка на
самотнiсть, на внутрiшню порожнечу - нарiка в iншiй, досконалiшiй
технiчно формi, анiж зойки його першо© книжки. Вiн шука виходу i
знаходить його поки що в природi.
Уявну "довiчнiсть" прекрасних вигадок змiню справжня, як йому
зда ться, незмiннiсть основ буття, що вiдкрива ться спогляданням природи.
У першiй книзi поезiй у нього ще не було сво©х власних слiв для
вiдтворення цього споглядання. I "бiлi острови", i квiти, i птахи були там
якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замiсть
квiтiв взагалi тепер з'являються бiла гречка, покошенi проса, яблука;
пейзажi, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне
промiння, пройшовши по землi, примусило ©© вигравати рiзноманiтними
барвами. Свiт ожива , ста "веселим", i з вуст поета злiтають незвичайнi
ранiше для нього слова:
Клянусь тобi, веселий свiте,
Клянусь тобi, мо дитя,
Що буду жити, поки жити
Менi дозволить дух життя.
Правда, цей "дух життя" - поки що поняття хистке, невизначене. Одна з
його ознак - незмiннiсть. Лiто, гаряче, дрiма старий дiм, замислений
собака вухом вiдганя надокучних мух, а над усiм цим нiби зупинився час;
зелений лiтнiй день розлiгся на землi, наче на вiчнi вiки, завше
бродитимуть у тiнi дерев пiвсоннi кури, завше тремтiтиме в небi шуляк.
Це майже фетiвське свiтовiдчування у Рильського все-таки нестале. Та й
чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традицiях
селянчиного сина? Хоч би скiльки вiн твердив про свiй "крижаний спокiй",
до його спокiйно© споглядальностi весь час вриваються дисонанси, що
наростають вiд книги до книги, хоч поет i намага ться показати, нiбито
його "солодкий свiт" - непорушний i недоторканий. "Не хочу гнiватись,
любити чи коритись", - запевня вiн. дине нiбито його бажання -
У тишi над удками
Сво життя непроданим донести.
Завдання мистецтва вiн хоче бачити у доброзичливому нейтралiтетi,
порiвнюючи поезiю з просвiтом блакитного неба у темних лiсових хащах.
Але дедалi частiше книжний серпанок, що оповивав для нього живу
дiйснiсть, розходиться, показуючи життя в усiх його змiнах i
суперечностях. I зараз же змiнюються самi принципи поезi©, "законы,
писателем над самим собой признанные" (вислiв Пушкiна). Перша ж поезiя
збiрки "Крiзь бурю й снiг" - вже нiяк не програма "чистого мистецтва". Як
мисливець, прислухаючись, приляга вухом до землi,
Так i ти, поете, слухай
Голоси життя людського,
Новi ритми уловляй,
I розбiжнi, вiльнi хвилi,
Хаос лiнiй, дим шукання
В панцир мислi одягни.
Так, як лiкар мудру руку
Покладе на пульс дитинi
I в бурханнi хворих жил
Бачить нам усiм незримий
По динок невловимий
Помiж смертю та життям, -
Так i ти, поете, слухай,
Голоси i лживi, й правi,
Темний грiх i свiтлий смiх.
I клади не як Фемiда,
А з розкритими очима
На спокiйнi терези.
Цiкаво вiдзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав i
перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революцi©, iнакше
звертався до поета: "Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой