розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують
йому, що вiн невольник, що над його головою висить кровавий нiж
монгольський! I та згадка в тiй щасливiй хвилi гадюкою вповзла в його
серце, i з очей його бризнули сльози.
- Мирославе,- сказав вiн вiдвертаючись,- чого ти прийшла сюди, щоб
дужчо© муки завдати менi? Я вже готов був на смерть,- ти знов збудила в
менi любов до життя!
- Милий мiй! - сказала Мирослава.- Не трать надi©. Я задля того йшла
сюди, в ворожий табiр, через усякi небезпеки, щоб сказати тобi: не трать
надi©!
- Нащо менi надi©? Надiя не розiб' тих ланцюгiв.
- Але мiй батько розiб' .
- О, твiй батько! Так, вiн говорить, що готов се зробити, але жада вiд
мене тако© услуги, яко© я йому не можу зробити.
- Яко© услуги?
- Вiн хоче йти до тухольцiв i робити з ними таку угоду, щоб в замiну за
мене випустили монголiв iз се© долини, i жада вiд мене того чарiвного
слова, котре би прихилило до нього серця тухольцiв.
Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей
чим далi, тим бiльше перемiнявся на радiсть.
- Тату,сказала вона,- правда се?
- Правда! - сказав Тугар Вовк.
- I ти дума ш, що Максим зна таке слово?
- Мусить знати. Адже й тебе вiн за першим разом як прикував до себе.
Без чарiв се не могло статися.
Мирослава з усмiхом, повним безмежно© любовi, поглянула на Максима, а
потiм, обертаючись до свого батька, сказала:
- Ти вже ма ш дозвiл начальника на переговори?
- Нi ще,але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.
- То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобi се слово.
- Ти наклониш?
- Побачиш! Iди лишень!
- Причарована дiвчина,- воркотiв сам собi боярин, виходячи з намета.-
Причарована, не iнакше! Сама йому на шию кида ться!
- Серце мо , Максиме! - сказала по його виходi Мирослава, обвивши
руками шию Максимову i цiлуючи його блiдi, спеченi уста.- Не журися!
Монголи вiд си не вийдуть - тут ©м усiм погибати!
- Ох, Мирославе, зоре моя! - сумовито сказав Максим.- Рад би я сьому
вiрити, але надто велика ©х сила, заслабi нашi тухольцi.
- Нам прийшли в помiч загiряни i верховинцi.
- Збро© добро© не мають.
- I про се не бiйся. Слухай лишень: сотнi сокир цюкають у лiсi - хвиля
ще, а сотнi огнищ запалають довкола долини, а при кождiм огнищу робити
будуть вашi майстри машини, котрими можна буде кидати камiння аж до
середини монгольського табору.
- I хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрiв?
- Я, серце мо . Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах
Галича. Заким iще сонiчко вийде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин буде
кидати камiння на голови монголiв.
Максим радiсно обняв Мирославу i крiпко притиснув ©© до серця.
- Життя мо ! - сказав вiн.- Ти будеш спасителькою нашо© Тухольщини!
- Нi, Максиме! - сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини,
але твiй батько. Що мо© мiзернi машини проти тако© ворожо© сили? Твiй
батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котро© нiяке вiйсько
не всто©ть.
- Яку силу? - спитав Максим.
- Слухай! - сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тiлько десь
далеко-далеко в горах покотився глухий гуркiт грому.
- Гримить,сказав Максим,- ну, i що ж з того?
- Що з того? - живо сказала Мирослава,- се смерть монголiв! Се бiльший
нищитель, нiж вони, i такий нищитель, що буде з нами держати руку...
Слухай лишень!
I вона озирнулася по наметi, хоч там було зовсiм пусто, а потiм, мов не
довiряючи тiй тишi й пустотi, нахилилася до Максимового лиця i шепнула
йому в вухо кiлька слiв. Мов могучою рукою шарпнений, зiрвався Максим, аж
забряжчали на нiм ланцюги.
- Дiвчино! чародiйська появо! - скрикнув вiн, вдивляючись у не© напiв з
тривогою, а напiв з глибоким поважанням.- Хто ти, i хто прислав тебе сюди
з такими вiстями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка
Тугара Вовка. Нi, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опiкуном
Тухлi.
- Нi, Максиме, нi, милий мiй,- сказала дивна дiвчина.- Се я сама, та
сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо вiддала б життя сво , щоб
зробити тебе щасливим!
- Немовби я мiг бути щасливим без тебе!..
- Нi, Максиме, слухай ще одного, що я тобi скажу: утiкай iз сього
табору, зараз!
- Як утiкати? Адже варта не спить.
- Варта перепустить тебе. Бачиш прецiнь, що мене перепустила! Тiлько
ось що зроби: переберись у мою одiж i вiзьми сей золотий перстiнь: його
дав менi ©х начальник на знак свободи i безпечного проходу. Покажеш його
сторожам, i вони пропустять тебе.
- А ти?
- За мене не бiйся. Я тут з батьком лишуся.
- Але ж монголи дiзнаються, що ти випустила мене, а тодi не пощадять
тебе. О, нi, не хочу сього.
- Але ж не бiйся за мене, я зумiю собi дати раду.
- Я також! - сказав уперто Максим.
В тiй хвилi ввiйшов боярин, понурий i червоний. Хмара гнiву й
невдоволення висiла на його чолi. Бурунда показався ще неласкавiшим до
нього, стрiтив його раду про вимiну Максима докорами i ледве-ледве
згодився на не©. Боярин чимраз виразнiше зачинав почувати якусь тiсноту,
немов ось-ось довкола нього стояли i чимраз тiснiше зступалися штаби
залiзно© клiтки.
- А що? - сказав вiн рiзко, не дивлячись нi на доньку, нi на Максима.
Щаслива думка блиснула в головi у Мирослави.
- Все добре, тату,- сказала вона,- тiлько...
- Тiлько що?
- Максимове слово таке, що воно не ма сили в устах iншого; тiлько як
вiн сам може сказати його, воно ма силу.
- Ну, то чорт його бери! - вiдворкнув гнiвно боярин.
- Нi, тату, постiй, що я тобi скажу. Вели розкувати його з ланцюгiв i
йди з ним до тухольцiв. Ось перстiнь вiд Пети: з тим перстенем варта
пропустить його.
- О, дякую тобi, донечко, за добру раду! "Заведи його до тухольцiв", а
то значить - сам собi вирви з рук останню поруку вдачi. Тухольцi
полоняника вiзьмуть, а мене проженуть! Нi, сього не буде. Я йду сам i без
його слова.
Засумувалася Мирослава, ©© яснi очi покрилися сльозами.
- Соколе мiй! - сказала вона, знов припадаючи до Максима.- Зроби так,
як я тобi раджу: вiзьми сей перстiнь!
- Нi, Мирославе, не бiйся за мене! - сказав Максим.- Я вже придумав, що
маю робити. Iди й помагай нашим, i нехай наш Сторож помага вам.
Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже
на певну загибiль, хоч i як силкувалася не показувати сього по собi.
Украдком поцiлувавши його i гаряче стиснувши його руку, вона вибiгла з
намета за сво©м батьком. А Максим лишився сам у боярськiм наметi, з
серцем, що трiпалося вiд яко©сь неясно© мiшанини радостi, i тривоги, i
надi©. VII
- Що се за стук такий у лiсi? - спитав боярин у сво © доньки, йдучи
поруч iз нею через монгольський табiр.
- Дрова рубають,- вiдповiла коротко Мирослава.
- Та тепер? уночi?
- Зараз буде день.
I справдi, ледве сказала се Мирослава, коли втiм на високих кам'яних
обривах, що стiною окружали тухольську кiтловину, тут i там замиготiли
iскри: се тухольцi кресали огонь i розкладали огнища. Невелика хвиля
минула, а вже довкола цiло© долини запалали огнища довгим рядом, немов
заблискотiли серед пiтьми очi величезних вовкiв, що готовилися скочити в
долину i пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували
якiсь темнi постатi. Цюкання сокир залунало з подвiйною силою.
- Що вони роблять? - спитав боярин доньки.
- Дерево обтiсують.
- Нащо?
- Прийдеш, то й побачиш.
Вони йшли далi через табiр. Де-не-де варта зупиняла ©х - приходилось
показувати начальницькi знаки, щоб пропустила. Вартовi дивилися з тривогою
на огнища, будили сво©х начальникiв, але тi, видячи, що тухольцi держаться
спокiйно, велiли ©м не робити крику, а тiльки матися на осторозi. Що
позапалювали так много огнiв, се ще й лiпше для монголiв - не зроблять
скритого нападу. Можна спати спокiйно, доки тi огнi горять, бо й так
завтра чека вiйсько велика праця.
А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табiр i, перейшовши не дуже широкий
кусень поля, дiйшли до стрiмко© кам'яно© стiни. Довго ходили вони, шукаючи
стежки пiд гору, поки вкiнцi мiж корчами та папоротями не вiдшукала ©©
Мирослава. З трудом почали обо дертися вгору.
- Хто йде? - крикнули вгорi голоси вiд огнища.
- Сво©! - сказала Мирослава.
- Що за сво©? - скрикнули тухольцi, заступивши стежку. Живо пiзнали
Мирославу, що йшла передом.
- А за тобою хто.
- Мiй батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорiв з
нашими старцями.
- До якого бiса нам переговорiв? Коби борзо сонiчко на небо, не так ми
з ними переговоримося.
- От якi ви смiлi! - сказав усмiхаючись Тугар Вовк.- Ну, ну, до тако©
радости не довго ждати. Та тiлько не знати, чи вашим матерям се буде така
радiсть - видiти вашi голови на монгольських списах!
- Цур твойому слову, вороне! - скрикнули тухольцi, обступаючи боярина.
- Ну, ну,задобрював ©х Тугар Вовк,- я ж не бажаю вам того, а тiлько
кажу, що се не було би добре. I власне, щоб вас охоронити вiд тако© долi,
я й хотiв би переговорити з вашими старими. Бо жаль менi вас, молодi,
нерозважнi дiти! Ви готовi йти слiпо на смерть, не питаючи, чи буде з того
кому який хосен, чи нi. Але старi повиннi розважити.
Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрiм майстри
обтiсували дерево, iншi в обтесаних уже стовпках довбали дiри, iншi
бортили борти та притiсували чопи.
- Що се ви робите? - спитав боярин майстрiв.
- Згадай, коли мудрий! - вiдповiли тi з насмiшкою, збиваючи
пообтiсуване дерево докупи в видi ворiт iз сильними поперечниками i
зв'язуючи пару таких ворiт горою й сподом подовжнiми платвами з грубого
дилиння. Боярин зирнув i аж руками об поли вдарився.
- Метавка,скрикнув вiн.- Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?
- Були такi, що нас навчили,- вiдказали майстри i принялися з сильного
букового пня витiсувати щось на подобу величезно© ложки, котра держаком
мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап'яту мiж стовпками
переднiх воротець i скручувану чимраз сильнiше при помочi двох корб,
прироблених до стовпкiв. А в широку жолобину на другiм кiнцi мало
вкладатися камiння; пружнiсть скручено© ужви мала кидати те камiння з
ложки далеко на монголiв.
Тугар Вовк озирнувся кругом: коло кождого огнища майстри - а в
Тухольщинi кождий селянин був майстер - ладили таку саму посудину, а
молодцi, жiнки й дiти крутили ужви.
"Ну, горячо прийдеться нашим монголам пiд такими посудинами здобувати
собi вихiд iз се© ями!" - подумав Тугар Вовк, iдучи з донькою дальше в лiс
убитою дорiжкою, до поляни, серед яко© горiло велике огнище, а довкола
нього сидiла згромаджена рада тухольських старцiв.
- Мирославе,- сказав по хвилевiй мовчанцi Тугар Вовк,- чи се ти навчила
©х робити метавки?
- Я,вiдповiла Мирослава i пильно поглядiла на батька, надiючись вибуху
його гнiву. Але нi! По лицi боярина перемигнув вираз якогось задоволення.
- Добре, доню! - сказав вiн коротко.
Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота змiна в успособленню
©© батька, не знаючи, що його вiра в щасливу вдачу монгольського походу, а
тим бiльше в додержання монгольських обiцянок, дуже вже похиталася i що
боярин у такiм разi з конечностi мусив чiпатися громади, i поступок доньки
був йому в тiм пожаданою опорою.
Наблизилися вже до поляни, на якiй усю нiч сидiли безсоннi, радою
занятi старцi тухольськi. Була се простора поляна, похилена трохи на
полудень, а вiд пiвночi замкнена стрiмкою скалою м'якого карпатського
лупаку. Величезнi смереки окружали поляну впiвокруг вiд сходу, полудня й
заходу, так що сонце тiльки на найвищiм вершку полудневого стояння могло
зазирнути до не©. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами,
котрi тепер поросли м'яким руном моху та корчами чепiргато© папоротi.
Тiльки одна стежка через середину поляни була протоптана i вела до
глибоко©, в скалi викуто© яскинi в видi склепу, зовсiм вiдкритого на
полудне. Стiни склепу стояли сiрi, без нiяко© оздоби, сподом були в каменi
викутi лави й заглибини; тут камiнь був червоний, перепалений, а на
паленищах виднi ще були слiди огню; тiльки стеля мала на собi
одну-однiсiньку оздобу - виковану з каменя випуклясту пiвкулю, завбiльшки
з добрий хлiб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.
Се була давня тухольська контина, де дiди теперiшнього поколiння
засилали сво© молитви найвищому творцевi життя, Дажбоговi-Сонцю, котрого
образ означала на стелi викута золотовiнчана пiвкуля. Хоча християнськi
монахи давненько вже охрестили тухольський нарiд, то все-таки вiн довгi ще
часи, молячись у корчинськiй церквi християнському богу, не покидав i
сво©х прадiдiвських богiв, i дорога до "Ясно© поляни" нiколи не заростала,
вiчний огонь серед поляни нiколи не вгасав - вiдти й назва ©© "Ясна
поляна",- а й перед невеличкими боковими вiвтарями Лади й Дiда частенько
курився пахучий яловець i трiпоталися рiзанi ©м у жертву голуби - дар
тухольських дiвчат i парубкiв. Але звiльна нарiд забував про давнiх богiв.
Священики надзирали острiше за тим, аби люди не молились по-давньому;
молодiж перестала приносити дари Ладi й Дiдовi; дiти виростали, не чувши
нiчого про давнiх богiв i давнi звича©; тiльки мiж старцями де-не-де
хоронились iще останки давньо©, вiльно©, чисто громадсько© релiгi©, котра
дозволяла кождiй громадi мати свого окремого бога (як Тухля мала свого
Сторожа), котра не лякала людей карами й муками по смертi, але найбiльшою
карою вважала iменно саму смерть, смерть тiла й душi для людей
неправедних. Нова релiгiя, зроджена далеко на Сходi, запанувала на нашiй
землi, а радше змiшалася з нашою давньою релiгi ю, i тiльки та сумiшка
дала ©й можнiсть сумирно зжитися з поглядами народу. Вимирали звiльна
старцi, тямущi давньо© вiри, а хоч деякi й жили ще, то вже не смiли
визнавати ©© одверто, не смiли навчати ©© молоде поколiння, але жили собi
самiтно, ховаючи свою вiру в серцi, з тим сумним переконанням, що разом iз
ними й вона зiйде до гробу.
Одним iз остатнiх явних прихильникiв старо© вiри на нашiй Русi був
Захар Беркут. I диво дивне! прихильнiсть оту вiн винiс iз Скитського
монастиря, вiд старого монаха Акинтiя. Чи старий дивовижний лiкар случайно
тiльки розповiдав свойому учениковi про давню вiру, так близьку до природи
й ©© сил, чи, може, й його серце бiльше потягало до то© вiри в
противенствi до строгого вiзантiйського християнства,досить, що з побуту
при старiм монасi Захар винiс велику прихильнiсть до старо© вiри i
поклявся бути ©й до смертi вiрним. У сво©й Тухлi знав вiн про "Ясну
поляну", на якiй давно вже погас вiчний огонь i не курився пахущий яловець
i котру корчинськi священики окричали мiсцем заклятим i нечистим. Та хоч
як опущена була Ясна поляна, то все-таки досi нiхто не посмiв дiткнутися
образу Сонця, т. . золото© бляхи, котрою вiн був окований, i той золотий
образ усе ще яснiв серед стелi контини, дожидаючи промiння полудневого
сонця, щоб у ньому розжеврiтися тисячами iскор. По добрiй волi приняв на
себе Захар Беркут догляд старо© святинi; стежка, що виднiлася поперек
поляни до печери, протоптана була його ногами; кождо© весни, протягом
бiльше вже як п'ятдесятьох лiт, Захар, виходячи за лiками, пробував
самiтно, в молитвах i думах, на Яснiй полянi тиждень i по кождiм такiм
пробутку вертав до села скрiплений духом, з яснiшими i чистiшими мислями.
Не раз тодi тухольцi з сво © долини бачили, як понад вершками смерек, що
окружали Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого ялiвцю, i
говорили до себе: "Се старий старим богам молиться". I говорили се без
насмiху, без ненавистi, бо Захар, хоч i не навчав нiкого старо© вiри, та
зате тим пильнiше навчав усiх шанувати чуже переконання i чужу вiру.
Отут-то, на Ясну поляну, зiйшлись се© страшно© ночi тухольськi старцi.
Великий огонь палав серед поляни; та мничо шумiли стародавнi смереки,
немов нагадуючи давнi часи; у вiдблиску огнища яснiв золотий образ сонця в
яскинi кровавим блиском; у задумi сидiли старцi, слухаючи цюкання сокир по
лiсi та оповiдань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух
уступив нинi в старого. Вiн, що нiколи не любив говорити про стару вiру,
нинi розговорився, i то з таким сердечним жалем, з яким говорив хiба про
найближчi й найдорожчi серцю дiла. Вiн оповiдав про дiла Дажбога, про
побiди Свiтовида, про те, як три святi голуби, Дажбог, Свiтовид i Перун,
сотворили землю з пiскового зерна, як Дажбог три днi шукав на днi безоднi,
поки знайшов три зеренця: одно зерно пшеницi, друге жита, а трет ячменю,
i дарував ©х першому чоловiковi Дiдовi та його жiнцi Ладi; як Перун
дарував ©м iскру огню, а Свiтовид волосинку, з котро© за його
благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом. I
далi розповiдав Захар про життя перших людей, про великий потоп, вiд якого
люди ховалися в горах i печерах, про старих велетнiв i ©х царя,
тухольського Сторожа, що розгатив тухольське озеро. Слухали тухольськi
старцi тих оповiдань, мов вiстей про якийсь новий, незнаний свiт; багато
такого, що вони говорили i спiвали в пiснях не розумiючи, тепер ставало
ясно i в суцiльнiм зв'язку перед ©х очима, Захар Беркут сам видався ©м
останнiм iз тих добрих велетнiв-сторожiв тухольських, про яких добрi дiла
так само оповiдати собi будуть пiзнi поколiння.
Аж ось захрустiло сухе гiлля на стежцi i разом виринули з лiсово©
пiтьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава просто наблизилася до старого
Захара, а боярин зупинився близ огнища.
- Батьку,сказала Мирослава до Захара,- я бачила твого сина!
- Мого сина? - сказав Захар спокiйно, мов про помершого.
- Так! При помочi отсього перстеня я пройшла монгольський табiр i
бачила його. Маймо надiю, батько, що вiн швидко буде знов на волi.
- Трудно, доню, трудно! Але хто се прийшов iще з тобою?
- Се я, старче,- сказав, виступаючи перед нього, Тугар Вовк,- чи
пiзна ш мене?
- Лице тво пiзнаю,- ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас?
- Я прийшов до вас, старцi тухольськi, в посольствi вiд великого
Бурунди-бегадира, начальника монгольсько© сили.
- Чого ж хоче вiд нас Бурунда-бегадир? - спитав Захар.
- Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика i непоборна,
що дармо ви робите засiки в ваших вивозах, дармо буду те машини до кидання
камiння,- нiчим ви не врадите проти його сили.
- Видно, що твiй Бурунда почина нас боятися, коли задумав нас лякати.
Се добрий знак. Говори дальше.
- Нi, старче, не слiд тобi легковажити слiв начальника монгольського.
Його погроза - то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай
же, що велить далi сказати вам Бурунда-бегадир мо©ми устами. Цiль його
походу - край угорський, дiдицтво Арпада, що був пiдданим великого
Чiнгiсхана, а тепер не хоче признати його зверхностi. Щоб укарати
непокiрного, вислав великий Чiнгiсхан свою силу на захiд сонця. Чи ж ваша
рiч спиняти ту силу в ©© походi? Бурунда-бегадир, начальник одно© частi
то© сили, бажа по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник, а
твiй син, старче. От що каже вiн звiстити вам: розвалiть сво© засiки i
пустiть монгольську силу з вашо© долини, а в замiну за те вiн готов
вiддати вам вашого полоняника живого i здорового. Розважте добре, як
корисна для вас ласка Бурунди! Опiр ваш даремний,- чи сяк, чи так, а
монголи розвалять вашi засiки i пiдуть сво ю дорогою. Але вони не хотять
тратити часу в вашiй долинi, не хотять проливати вашо© крови i готовi
вiддати вам полоняника за пропуск. У противнiм разi, розумi ться, його жде
несхибна смерть, i то серед страшних мук, а вас жде кровава рiзанина, в
якiй, помимо всяких способiв, ви мусите бути побитi. Вибирайте ж, що лiпше
для вас!
З увагою слухали тухольськi старцi тих слiв Тугара Вовка, i на деяких
вони справдi зробили вражiння. Побачив се Захар i сказав:
- Чеснi браття, чи хочете порадитись по щиростi над предложенням
Бурунди, чи, може, однозгiдно подасте про нього свiй голос?
- Порадимось, порадимось!- сказали старцi. Тодi Захар попросив Тугара
Вовка вiддалитися на хвилю. Боярин гордо вiддалився в супроводi сво ©
доньки.
- Захаре,сказав один iз громадян,- тут дiло йде про життя або смерть
твого сина. Чи не лiпше б нам вiдступити вiд непевного бою i вирятувати
хлопця?
- Тут дiло не йде про мойого сина,- сказав Захар твердо.- Коли б про
нього справдi йшло дiло, то я сказав би вам: "Я не маю сина, мiй син погиб
у бою". Але тут дiло йде про наших сусiдiв, верховинцiв i загiрян, котрi
спустилися на нашу оборону i тепер мусили б усi, неприготованi, погинути
вiд монголiв. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рiшайте
так, як би вiн був уже в гробi!
- Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголiв непевна.
- Ну, то погинемо всi до остатнього в бою, а тодi по наших трупах нехай
собi монголи йдуть, куди хочуть. Тодi бодай ми сповнимо свiй обов'язок. А
тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: мiняти одного хлопця за ру©ну
наших сусiдiв, се була б ганьба, була б зрада. Але се ще хто зна , чи
боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи запертi
в кам'янiй клiтцi. З малими стратами ми можемо вiдбивати й найзавзятiшi ©х
напади. Але що,- i сього не треба буде. Се© ночi ще ми пустимо на них
свого союзника, що проти нього нiяка людська сила не всто©ться, будь вона
й десять раз сильнiша вiд монгольсько©.
- Так ти радиш нам вiдкинути предложення Бурунди?
- Зовсiм конечно.
- I видати твого сина на певну загибiль?
- Не згадуйте про мого сина! - скрикнув болiзно Захар.- Хто менi при
такiм дiлi нагада про нього, той ста в союзi з батькiвським серцем проти
мого розуму. Розум каже: вiдкинути згоду! А що каже мо серце, се вже моя
рiч, i що кому до того!
- То нехай буде по-твойому! - сказали старцi.- Коли бог судив йому
згинути, то ми проти того нiчого не врадимо; коли ж нi, то й так вiн
виряту ться з пащi лютого ворога.
Прикликано боярина, i Захар устав, щоб оголосити йому вiдповiдь
громади. З смертельною тривогою в серцi глядiла на нього Мирослава: вона,
бiдна, все ще надiялася, що тухольцi схотять викупити ©© Максима.
- Розумно,звiсна рiч: по-свойому розумно- захвалював ти нам, боярине,
згоду зi сво©м начальником. Ми й не диву мось тобi: твiй обов'язок був так
говорити, у всiм сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що
на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б дiло йшло тiлько мiж
мною а тво©м бегадиром, то я радо вiддав би йому все, що маю, навiть свою
власну стару голову, за увiльнення сина. Але ти радиш нам нерiвну замiну,
при якiй скористати можу тiлько я сам i мiй рiд, але стратити мусить не
тiлько одна громада, а всi тi громади, через якi мусить iти ваш похiд. Чи
можна ж так мiнятися? Яка користь верховинським i загiрним громадам iз
мого сина? А випустивши вас iз се© долини, ми випустимо згубу на тi
сусiднi, з нами сполученi громади. Ми зобов'язалися боронити ©х вiд вашого
нападу, i на таке наше слово вони прислали нам свою помiч - п'ятсот
добiрних молодцiв. Обов'язок наш витривати на сво©м становищi до остатньо©
хвилини,- i так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побiду над нами, i
в такiм разi ми не спинимо вас; тiлько ж знайте, що лише по трупi
остатнього тухольця ви зможете вийти з се© долини. Та хто зна , може,
побiда судилася нам, а тодi знайте й ви, що, ввiйшовши в нашу долину, ви
всi ввiйшли в могилу, що навiть трупи вашi з не© нiколи вже не
видобудуться. Або ми всi погинемо, або ви всi - iншого вибору нема. Се
наша вiдповiдь.
Лице Захара палало дивним огнем при тих грiзних словах,- так що боярин,
задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не мiг
здобутися на нiяку вiдповiдь. Вiн бачив, що тут даремна всяка дальша
балаканка,- тож мовчки вiдвернувся i пiшов назад у свiй бiк. Мертва
мовчанка стояла в зборi,- тiльки огонь трiщав та лунало невпинне цюкання
сокир, що майстрували вбiйчi прилади на монголiв.
- Тату! - скрикнула нараз болющим голосом Мирослава,- тату, вернися! -
I вона побiгла за ним i вхопила його за руку: дитяча любов ще раз
заговорила в ©© серцi могучим, незаглушеним голосом.- Вернися, таточку!
Лишися тут, мiж сво©ми людьми! Стань мiж ними до бою з на©зниками, як брат
обiк братiв,- а вони простять тобi все минувше! А там - чого там можеш
надiятися? Вони зрадять тебе, упоять обiцянками i зарiжуть! Таточку, не
йди бiльше мiж монголiв,- там смерть тебе чека !
Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю. Потiм притис Мирославу
до грудi i сказав стиха, напiвстрого, а напiвласкаво:
- Дурна дiвчино, не пора ще менi! Ще не вся надiя монголiв пропала.
Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося...
- Нi, таточку,- прошептала крiзь сльози Мирослава,- покинь такi думки!
Хто зна , може, тодi буде запiзно!
- Не бiйся, не буде запiзно. Лишайся тут i братайся, про мене, з
тухольцями,- а я мушу йти туди. Не забувай, дiвчино, що там... той... твiй
Максим, i хто зна , може, ми один другому ще пригодимось. Бувай здорова!
Тугар Вовк щез у перелiску, спiшачи стежкою до огнища над обривом, щоб
по його склонi зiйти до монгольського табору. При огнищу вiн ще оглянув
майже готову вже метавку, попробував ужву i, похитавши головою, сказав:
"слаба", а потiм, проводжений тухольською вартою, спустився вузькою
скiсною стежкою в долину.
Тимчасом на Яснiй полянi було тихо, важко, сумно, немов оце посеред
збору лежав дорогий усiм мертвець. Тiльки Мирослава хлипала голосно,
втираючи ряснi сльози, що котились по ©© лицi. Нарештi вона зблизилася до
Захара i сказала:
- Батьку, що ви зробили?
- Те, що мусив зробити. Iнакше було б нечесно,- вiдповiв Захар.
- Але ваш син, ваш син! що з ним буде?
- Що бог дасть, доню. Та годi, не плач! Пора нам думати про дiла. От
уже Вiз по заходу клониться i готури голосять у гущавi,- ранок
зближа ться. Ану, громадяни, ходiмо братися до оборони, нi, до нападу, до
остатньо© боротьби з на©зниками! Тямте, яку я вiдповiдь передав ©м! Ходiм,
най нiхто не лиша ться! I старi й малi, кожде придасться. Покажiмо тим
дикунам, що може громада!
З гомоном повстали старi тухольцi i повалили з Ясно© поляни над обриви
оглядати дiло майстрiв, машини-метавки. Машини майже всюди вже стояли
готовi, грубо збитi з сирого, грубого дерева, позверчуванi i позбиванi
йому, що вiн невольник, що над його головою висить кровавий нiж
монгольський! I та згадка в тiй щасливiй хвилi гадюкою вповзла в його
серце, i з очей його бризнули сльози.
- Мирославе,- сказав вiн вiдвертаючись,- чого ти прийшла сюди, щоб
дужчо© муки завдати менi? Я вже готов був на смерть,- ти знов збудила в
менi любов до життя!
- Милий мiй! - сказала Мирослава.- Не трать надi©. Я задля того йшла
сюди, в ворожий табiр, через усякi небезпеки, щоб сказати тобi: не трать
надi©!
- Нащо менi надi©? Надiя не розiб' тих ланцюгiв.
- Але мiй батько розiб' .
- О, твiй батько! Так, вiн говорить, що готов се зробити, але жада вiд
мене тако© услуги, яко© я йому не можу зробити.
- Яко© услуги?
- Вiн хоче йти до тухольцiв i робити з ними таку угоду, щоб в замiну за
мене випустили монголiв iз се© долини, i жада вiд мене того чарiвного
слова, котре би прихилило до нього серця тухольцiв.
Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей
чим далi, тим бiльше перемiнявся на радiсть.
- Тату,сказала вона,- правда се?
- Правда! - сказав Тугар Вовк.
- I ти дума ш, що Максим зна таке слово?
- Мусить знати. Адже й тебе вiн за першим разом як прикував до себе.
Без чарiв се не могло статися.
Мирослава з усмiхом, повним безмежно© любовi, поглянула на Максима, а
потiм, обертаючись до свого батька, сказала:
- Ти вже ма ш дозвiл начальника на переговори?
- Нi ще,але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.
- То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобi се слово.
- Ти наклониш?
- Побачиш! Iди лишень!
- Причарована дiвчина,- воркотiв сам собi боярин, виходячи з намета.-
Причарована, не iнакше! Сама йому на шию кида ться!
- Серце мо , Максиме! - сказала по його виходi Мирослава, обвивши
руками шию Максимову i цiлуючи його блiдi, спеченi уста.- Не журися!
Монголи вiд си не вийдуть - тут ©м усiм погибати!
- Ох, Мирославе, зоре моя! - сумовито сказав Максим.- Рад би я сьому
вiрити, але надто велика ©х сила, заслабi нашi тухольцi.
- Нам прийшли в помiч загiряни i верховинцi.
- Збро© добро© не мають.
- I про се не бiйся. Слухай лишень: сотнi сокир цюкають у лiсi - хвиля
ще, а сотнi огнищ запалають довкола долини, а при кождiм огнищу робити
будуть вашi майстри машини, котрими можна буде кидати камiння аж до
середини монгольського табору.
- I хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрiв?
- Я, серце мо . Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах
Галича. Заким iще сонiчко вийде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин буде
кидати камiння на голови монголiв.
Максим радiсно обняв Мирославу i крiпко притиснув ©© до серця.
- Життя мо ! - сказав вiн.- Ти будеш спасителькою нашо© Тухольщини!
- Нi, Максиме! - сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини,
але твiй батько. Що мо© мiзернi машини проти тако© ворожо© сили? Твiй
батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котро© нiяке вiйсько
не всто©ть.
- Яку силу? - спитав Максим.
- Слухай! - сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тiлько десь
далеко-далеко в горах покотився глухий гуркiт грому.
- Гримить,сказав Максим,- ну, i що ж з того?
- Що з того? - живо сказала Мирослава,- се смерть монголiв! Се бiльший
нищитель, нiж вони, i такий нищитель, що буде з нами держати руку...
Слухай лишень!
I вона озирнулася по наметi, хоч там було зовсiм пусто, а потiм, мов не
довiряючи тiй тишi й пустотi, нахилилася до Максимового лиця i шепнула
йому в вухо кiлька слiв. Мов могучою рукою шарпнений, зiрвався Максим, аж
забряжчали на нiм ланцюги.
- Дiвчино! чародiйська появо! - скрикнув вiн, вдивляючись у не© напiв з
тривогою, а напiв з глибоким поважанням.- Хто ти, i хто прислав тебе сюди
з такими вiстями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка
Тугара Вовка. Нi, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опiкуном
Тухлi.
- Нi, Максиме, нi, милий мiй,- сказала дивна дiвчина.- Се я сама, та
сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо вiддала б життя сво , щоб
зробити тебе щасливим!
- Немовби я мiг бути щасливим без тебе!..
- Нi, Максиме, слухай ще одного, що я тобi скажу: утiкай iз сього
табору, зараз!
- Як утiкати? Адже варта не спить.
- Варта перепустить тебе. Бачиш прецiнь, що мене перепустила! Тiлько
ось що зроби: переберись у мою одiж i вiзьми сей золотий перстiнь: його
дав менi ©х начальник на знак свободи i безпечного проходу. Покажеш його
сторожам, i вони пропустять тебе.
- А ти?
- За мене не бiйся. Я тут з батьком лишуся.
- Але ж монголи дiзнаються, що ти випустила мене, а тодi не пощадять
тебе. О, нi, не хочу сього.
- Але ж не бiйся за мене, я зумiю собi дати раду.
- Я також! - сказав уперто Максим.
В тiй хвилi ввiйшов боярин, понурий i червоний. Хмара гнiву й
невдоволення висiла на його чолi. Бурунда показався ще неласкавiшим до
нього, стрiтив його раду про вимiну Максима докорами i ледве-ледве
згодився на не©. Боярин чимраз виразнiше зачинав почувати якусь тiсноту,
немов ось-ось довкола нього стояли i чимраз тiснiше зступалися штаби
залiзно© клiтки.
- А що? - сказав вiн рiзко, не дивлячись нi на доньку, нi на Максима.
Щаслива думка блиснула в головi у Мирослави.
- Все добре, тату,- сказала вона,- тiлько...
- Тiлько що?
- Максимове слово таке, що воно не ма сили в устах iншого; тiлько як
вiн сам може сказати його, воно ма силу.
- Ну, то чорт його бери! - вiдворкнув гнiвно боярин.
- Нi, тату, постiй, що я тобi скажу. Вели розкувати його з ланцюгiв i
йди з ним до тухольцiв. Ось перстiнь вiд Пети: з тим перстенем варта
пропустить його.
- О, дякую тобi, донечко, за добру раду! "Заведи його до тухольцiв", а
то значить - сам собi вирви з рук останню поруку вдачi. Тухольцi
полоняника вiзьмуть, а мене проженуть! Нi, сього не буде. Я йду сам i без
його слова.
Засумувалася Мирослава, ©© яснi очi покрилися сльозами.
- Соколе мiй! - сказала вона, знов припадаючи до Максима.- Зроби так,
як я тобi раджу: вiзьми сей перстiнь!
- Нi, Мирославе, не бiйся за мене! - сказав Максим.- Я вже придумав, що
маю робити. Iди й помагай нашим, i нехай наш Сторож помага вам.
Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже
на певну загибiль, хоч i як силкувалася не показувати сього по собi.
Украдком поцiлувавши його i гаряче стиснувши його руку, вона вибiгла з
намета за сво©м батьком. А Максим лишився сам у боярськiм наметi, з
серцем, що трiпалося вiд яко©сь неясно© мiшанини радостi, i тривоги, i
надi©. VII
- Що се за стук такий у лiсi? - спитав боярин у сво © доньки, йдучи
поруч iз нею через монгольський табiр.
- Дрова рубають,- вiдповiла коротко Мирослава.
- Та тепер? уночi?
- Зараз буде день.
I справдi, ледве сказала се Мирослава, коли втiм на високих кам'яних
обривах, що стiною окружали тухольську кiтловину, тут i там замиготiли
iскри: се тухольцi кресали огонь i розкладали огнища. Невелика хвиля
минула, а вже довкола цiло© долини запалали огнища довгим рядом, немов
заблискотiли серед пiтьми очi величезних вовкiв, що готовилися скочити в
долину i пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували
якiсь темнi постатi. Цюкання сокир залунало з подвiйною силою.
- Що вони роблять? - спитав боярин доньки.
- Дерево обтiсують.
- Нащо?
- Прийдеш, то й побачиш.
Вони йшли далi через табiр. Де-не-де варта зупиняла ©х - приходилось
показувати начальницькi знаки, щоб пропустила. Вартовi дивилися з тривогою
на огнища, будили сво©х начальникiв, але тi, видячи, що тухольцi держаться
спокiйно, велiли ©м не робити крику, а тiльки матися на осторозi. Що
позапалювали так много огнiв, се ще й лiпше для монголiв - не зроблять
скритого нападу. Можна спати спокiйно, доки тi огнi горять, бо й так
завтра чека вiйсько велика праця.
А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табiр i, перейшовши не дуже широкий
кусень поля, дiйшли до стрiмко© кам'яно© стiни. Довго ходили вони, шукаючи
стежки пiд гору, поки вкiнцi мiж корчами та папоротями не вiдшукала ©©
Мирослава. З трудом почали обо дертися вгору.
- Хто йде? - крикнули вгорi голоси вiд огнища.
- Сво©! - сказала Мирослава.
- Що за сво©? - скрикнули тухольцi, заступивши стежку. Живо пiзнали
Мирославу, що йшла передом.
- А за тобою хто.
- Мiй батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорiв з
нашими старцями.
- До якого бiса нам переговорiв? Коби борзо сонiчко на небо, не так ми
з ними переговоримося.
- От якi ви смiлi! - сказав усмiхаючись Тугар Вовк.- Ну, ну, до тако©
радости не довго ждати. Та тiлько не знати, чи вашим матерям се буде така
радiсть - видiти вашi голови на монгольських списах!
- Цур твойому слову, вороне! - скрикнули тухольцi, обступаючи боярина.
- Ну, ну,задобрював ©х Тугар Вовк,- я ж не бажаю вам того, а тiлько
кажу, що се не було би добре. I власне, щоб вас охоронити вiд тако© долi,
я й хотiв би переговорити з вашими старими. Бо жаль менi вас, молодi,
нерозважнi дiти! Ви готовi йти слiпо на смерть, не питаючи, чи буде з того
кому який хосен, чи нi. Але старi повиннi розважити.
Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрiм майстри
обтiсували дерево, iншi в обтесаних уже стовпках довбали дiри, iншi
бортили борти та притiсували чопи.
- Що се ви робите? - спитав боярин майстрiв.
- Згадай, коли мудрий! - вiдповiли тi з насмiшкою, збиваючи
пообтiсуване дерево докупи в видi ворiт iз сильними поперечниками i
зв'язуючи пару таких ворiт горою й сподом подовжнiми платвами з грубого
дилиння. Боярин зирнув i аж руками об поли вдарився.
- Метавка,скрикнув вiн.- Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?
- Були такi, що нас навчили,- вiдказали майстри i принялися з сильного
букового пня витiсувати щось на подобу величезно© ложки, котра держаком
мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап'яту мiж стовпками
переднiх воротець i скручувану чимраз сильнiше при помочi двох корб,
прироблених до стовпкiв. А в широку жолобину на другiм кiнцi мало
вкладатися камiння; пружнiсть скручено© ужви мала кидати те камiння з
ложки далеко на монголiв.
Тугар Вовк озирнувся кругом: коло кождого огнища майстри - а в
Тухольщинi кождий селянин був майстер - ладили таку саму посудину, а
молодцi, жiнки й дiти крутили ужви.
"Ну, горячо прийдеться нашим монголам пiд такими посудинами здобувати
собi вихiд iз се© ями!" - подумав Тугар Вовк, iдучи з донькою дальше в лiс
убитою дорiжкою, до поляни, серед яко© горiло велике огнище, а довкола
нього сидiла згромаджена рада тухольських старцiв.
- Мирославе,- сказав по хвилевiй мовчанцi Тугар Вовк,- чи се ти навчила
©х робити метавки?
- Я,вiдповiла Мирослава i пильно поглядiла на батька, надiючись вибуху
його гнiву. Але нi! По лицi боярина перемигнув вираз якогось задоволення.
- Добре, доню! - сказав вiн коротко.
Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота змiна в успособленню
©© батька, не знаючи, що його вiра в щасливу вдачу монгольського походу, а
тим бiльше в додержання монгольських обiцянок, дуже вже похиталася i що
боярин у такiм разi з конечностi мусив чiпатися громади, i поступок доньки
був йому в тiм пожаданою опорою.
Наблизилися вже до поляни, на якiй усю нiч сидiли безсоннi, радою
занятi старцi тухольськi. Була се простора поляна, похилена трохи на
полудень, а вiд пiвночi замкнена стрiмкою скалою м'якого карпатського
лупаку. Величезнi смереки окружали поляну впiвокруг вiд сходу, полудня й
заходу, так що сонце тiльки на найвищiм вершку полудневого стояння могло
зазирнути до не©. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами,
котрi тепер поросли м'яким руном моху та корчами чепiргато© папоротi.
Тiльки одна стежка через середину поляни була протоптана i вела до
глибоко©, в скалi викуто© яскинi в видi склепу, зовсiм вiдкритого на
полудне. Стiни склепу стояли сiрi, без нiяко© оздоби, сподом були в каменi
викутi лави й заглибини; тут камiнь був червоний, перепалений, а на
паленищах виднi ще були слiди огню; тiльки стеля мала на собi
одну-однiсiньку оздобу - виковану з каменя випуклясту пiвкулю, завбiльшки
з добрий хлiб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.
Се була давня тухольська контина, де дiди теперiшнього поколiння
засилали сво© молитви найвищому творцевi життя, Дажбоговi-Сонцю, котрого
образ означала на стелi викута золотовiнчана пiвкуля. Хоча християнськi
монахи давненько вже охрестили тухольський нарiд, то все-таки вiн довгi ще
часи, молячись у корчинськiй церквi християнському богу, не покидав i
сво©х прадiдiвських богiв, i дорога до "Ясно© поляни" нiколи не заростала,
вiчний огонь серед поляни нiколи не вгасав - вiдти й назва ©© "Ясна
поляна",- а й перед невеличкими боковими вiвтарями Лади й Дiда частенько
курився пахучий яловець i трiпоталися рiзанi ©м у жертву голуби - дар
тухольських дiвчат i парубкiв. Але звiльна нарiд забував про давнiх богiв.
Священики надзирали острiше за тим, аби люди не молились по-давньому;
молодiж перестала приносити дари Ладi й Дiдовi; дiти виростали, не чувши
нiчого про давнiх богiв i давнi звича©; тiльки мiж старцями де-не-де
хоронились iще останки давньо©, вiльно©, чисто громадсько© релiгi©, котра
дозволяла кождiй громадi мати свого окремого бога (як Тухля мала свого
Сторожа), котра не лякала людей карами й муками по смертi, але найбiльшою
карою вважала iменно саму смерть, смерть тiла й душi для людей
неправедних. Нова релiгiя, зроджена далеко на Сходi, запанувала на нашiй
землi, а радше змiшалася з нашою давньою релiгi ю, i тiльки та сумiшка
дала ©й можнiсть сумирно зжитися з поглядами народу. Вимирали звiльна
старцi, тямущi давньо© вiри, а хоч деякi й жили ще, то вже не смiли
визнавати ©© одверто, не смiли навчати ©© молоде поколiння, але жили собi
самiтно, ховаючи свою вiру в серцi, з тим сумним переконанням, що разом iз
ними й вона зiйде до гробу.
Одним iз остатнiх явних прихильникiв старо© вiри на нашiй Русi був
Захар Беркут. I диво дивне! прихильнiсть оту вiн винiс iз Скитського
монастиря, вiд старого монаха Акинтiя. Чи старий дивовижний лiкар случайно
тiльки розповiдав свойому учениковi про давню вiру, так близьку до природи
й ©© сил, чи, може, й його серце бiльше потягало до то© вiри в
противенствi до строгого вiзантiйського християнства,досить, що з побуту
при старiм монасi Захар винiс велику прихильнiсть до старо© вiри i
поклявся бути ©й до смертi вiрним. У сво©й Тухлi знав вiн про "Ясну
поляну", на якiй давно вже погас вiчний огонь i не курився пахущий яловець
i котру корчинськi священики окричали мiсцем заклятим i нечистим. Та хоч
як опущена була Ясна поляна, то все-таки досi нiхто не посмiв дiткнутися
образу Сонця, т. . золото© бляхи, котрою вiн був окований, i той золотий
образ усе ще яснiв серед стелi контини, дожидаючи промiння полудневого
сонця, щоб у ньому розжеврiтися тисячами iскор. По добрiй волi приняв на
себе Захар Беркут догляд старо© святинi; стежка, що виднiлася поперек
поляни до печери, протоптана була його ногами; кождо© весни, протягом
бiльше вже як п'ятдесятьох лiт, Захар, виходячи за лiками, пробував
самiтно, в молитвах i думах, на Яснiй полянi тиждень i по кождiм такiм
пробутку вертав до села скрiплений духом, з яснiшими i чистiшими мислями.
Не раз тодi тухольцi з сво © долини бачили, як понад вершками смерек, що
окружали Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого ялiвцю, i
говорили до себе: "Се старий старим богам молиться". I говорили се без
насмiху, без ненавистi, бо Захар, хоч i не навчав нiкого старо© вiри, та
зате тим пильнiше навчав усiх шанувати чуже переконання i чужу вiру.
Отут-то, на Ясну поляну, зiйшлись се© страшно© ночi тухольськi старцi.
Великий огонь палав серед поляни; та мничо шумiли стародавнi смереки,
немов нагадуючи давнi часи; у вiдблиску огнища яснiв золотий образ сонця в
яскинi кровавим блиском; у задумi сидiли старцi, слухаючи цюкання сокир по
лiсi та оповiдань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух
уступив нинi в старого. Вiн, що нiколи не любив говорити про стару вiру,
нинi розговорився, i то з таким сердечним жалем, з яким говорив хiба про
найближчi й найдорожчi серцю дiла. Вiн оповiдав про дiла Дажбога, про
побiди Свiтовида, про те, як три святi голуби, Дажбог, Свiтовид i Перун,
сотворили землю з пiскового зерна, як Дажбог три днi шукав на днi безоднi,
поки знайшов три зеренця: одно зерно пшеницi, друге жита, а трет ячменю,
i дарував ©х першому чоловiковi Дiдовi та його жiнцi Ладi; як Перун
дарував ©м iскру огню, а Свiтовид волосинку, з котро© за його
благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом. I
далi розповiдав Захар про життя перших людей, про великий потоп, вiд якого
люди ховалися в горах i печерах, про старих велетнiв i ©х царя,
тухольського Сторожа, що розгатив тухольське озеро. Слухали тухольськi
старцi тих оповiдань, мов вiстей про якийсь новий, незнаний свiт; багато
такого, що вони говорили i спiвали в пiснях не розумiючи, тепер ставало
ясно i в суцiльнiм зв'язку перед ©х очима, Захар Беркут сам видався ©м
останнiм iз тих добрих велетнiв-сторожiв тухольських, про яких добрi дiла
так само оповiдати собi будуть пiзнi поколiння.
Аж ось захрустiло сухе гiлля на стежцi i разом виринули з лiсово©
пiтьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава просто наблизилася до старого
Захара, а боярин зупинився близ огнища.
- Батьку,сказала Мирослава до Захара,- я бачила твого сина!
- Мого сина? - сказав Захар спокiйно, мов про помершого.
- Так! При помочi отсього перстеня я пройшла монгольський табiр i
бачила його. Маймо надiю, батько, що вiн швидко буде знов на волi.
- Трудно, доню, трудно! Але хто се прийшов iще з тобою?
- Се я, старче,- сказав, виступаючи перед нього, Тугар Вовк,- чи
пiзна ш мене?
- Лице тво пiзнаю,- ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас?
- Я прийшов до вас, старцi тухольськi, в посольствi вiд великого
Бурунди-бегадира, начальника монгольсько© сили.
- Чого ж хоче вiд нас Бурунда-бегадир? - спитав Захар.
- Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика i непоборна,
що дармо ви робите засiки в ваших вивозах, дармо буду те машини до кидання
камiння,- нiчим ви не врадите проти його сили.
- Видно, що твiй Бурунда почина нас боятися, коли задумав нас лякати.
Се добрий знак. Говори дальше.
- Нi, старче, не слiд тобi легковажити слiв начальника монгольського.
Його погроза - то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай
же, що велить далi сказати вам Бурунда-бегадир мо©ми устами. Цiль його
походу - край угорський, дiдицтво Арпада, що був пiдданим великого
Чiнгiсхана, а тепер не хоче признати його зверхностi. Щоб укарати
непокiрного, вислав великий Чiнгiсхан свою силу на захiд сонця. Чи ж ваша
рiч спиняти ту силу в ©© походi? Бурунда-бегадир, начальник одно© частi
то© сили, бажа по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник, а
твiй син, старче. От що каже вiн звiстити вам: розвалiть сво© засiки i
пустiть монгольську силу з вашо© долини, а в замiну за те вiн готов
вiддати вам вашого полоняника живого i здорового. Розважте добре, як
корисна для вас ласка Бурунди! Опiр ваш даремний,- чи сяк, чи так, а
монголи розвалять вашi засiки i пiдуть сво ю дорогою. Але вони не хотять
тратити часу в вашiй долинi, не хотять проливати вашо© крови i готовi
вiддати вам полоняника за пропуск. У противнiм разi, розумi ться, його жде
несхибна смерть, i то серед страшних мук, а вас жде кровава рiзанина, в
якiй, помимо всяких способiв, ви мусите бути побитi. Вибирайте ж, що лiпше
для вас!
З увагою слухали тухольськi старцi тих слiв Тугара Вовка, i на деяких
вони справдi зробили вражiння. Побачив се Захар i сказав:
- Чеснi браття, чи хочете порадитись по щиростi над предложенням
Бурунди, чи, може, однозгiдно подасте про нього свiй голос?
- Порадимось, порадимось!- сказали старцi. Тодi Захар попросив Тугара
Вовка вiддалитися на хвилю. Боярин гордо вiддалився в супроводi сво ©
доньки.
- Захаре,сказав один iз громадян,- тут дiло йде про життя або смерть
твого сина. Чи не лiпше б нам вiдступити вiд непевного бою i вирятувати
хлопця?
- Тут дiло не йде про мойого сина,- сказав Захар твердо.- Коли б про
нього справдi йшло дiло, то я сказав би вам: "Я не маю сина, мiй син погиб
у бою". Але тут дiло йде про наших сусiдiв, верховинцiв i загiрян, котрi
спустилися на нашу оборону i тепер мусили б усi, неприготованi, погинути
вiд монголiв. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рiшайте
так, як би вiн був уже в гробi!
- Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголiв непевна.
- Ну, то погинемо всi до остатнього в бою, а тодi по наших трупах нехай
собi монголи йдуть, куди хочуть. Тодi бодай ми сповнимо свiй обов'язок. А
тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: мiняти одного хлопця за ру©ну
наших сусiдiв, се була б ганьба, була б зрада. Але се ще хто зна , чи
боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи запертi
в кам'янiй клiтцi. З малими стратами ми можемо вiдбивати й найзавзятiшi ©х
напади. Але що,- i сього не треба буде. Се© ночi ще ми пустимо на них
свого союзника, що проти нього нiяка людська сила не всто©ться, будь вона
й десять раз сильнiша вiд монгольсько©.
- Так ти радиш нам вiдкинути предложення Бурунди?
- Зовсiм конечно.
- I видати твого сина на певну загибiль?
- Не згадуйте про мого сина! - скрикнув болiзно Захар.- Хто менi при
такiм дiлi нагада про нього, той ста в союзi з батькiвським серцем проти
мого розуму. Розум каже: вiдкинути згоду! А що каже мо серце, се вже моя
рiч, i що кому до того!
- То нехай буде по-твойому! - сказали старцi.- Коли бог судив йому
згинути, то ми проти того нiчого не врадимо; коли ж нi, то й так вiн
виряту ться з пащi лютого ворога.
Прикликано боярина, i Захар устав, щоб оголосити йому вiдповiдь
громади. З смертельною тривогою в серцi глядiла на нього Мирослава: вона,
бiдна, все ще надiялася, що тухольцi схотять викупити ©© Максима.
- Розумно,звiсна рiч: по-свойому розумно- захвалював ти нам, боярине,
згоду зi сво©м начальником. Ми й не диву мось тобi: твiй обов'язок був так
говорити, у всiм сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що
на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б дiло йшло тiлько мiж
мною а тво©м бегадиром, то я радо вiддав би йому все, що маю, навiть свою
власну стару голову, за увiльнення сина. Але ти радиш нам нерiвну замiну,
при якiй скористати можу тiлько я сам i мiй рiд, але стратити мусить не
тiлько одна громада, а всi тi громади, через якi мусить iти ваш похiд. Чи
можна ж так мiнятися? Яка користь верховинським i загiрним громадам iз
мого сина? А випустивши вас iз се© долини, ми випустимо згубу на тi
сусiднi, з нами сполученi громади. Ми зобов'язалися боронити ©х вiд вашого
нападу, i на таке наше слово вони прислали нам свою помiч - п'ятсот
добiрних молодцiв. Обов'язок наш витривати на сво©м становищi до остатньо©
хвилини,- i так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побiду над нами, i
в такiм разi ми не спинимо вас; тiлько ж знайте, що лише по трупi
остатнього тухольця ви зможете вийти з се© долини. Та хто зна , може,
побiда судилася нам, а тодi знайте й ви, що, ввiйшовши в нашу долину, ви
всi ввiйшли в могилу, що навiть трупи вашi з не© нiколи вже не
видобудуться. Або ми всi погинемо, або ви всi - iншого вибору нема. Се
наша вiдповiдь.
Лице Захара палало дивним огнем при тих грiзних словах,- так що боярин,
задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не мiг
здобутися на нiяку вiдповiдь. Вiн бачив, що тут даремна всяка дальша
балаканка,- тож мовчки вiдвернувся i пiшов назад у свiй бiк. Мертва
мовчанка стояла в зборi,- тiльки огонь трiщав та лунало невпинне цюкання
сокир, що майстрували вбiйчi прилади на монголiв.
- Тату! - скрикнула нараз болющим голосом Мирослава,- тату, вернися! -
I вона побiгла за ним i вхопила його за руку: дитяча любов ще раз
заговорила в ©© серцi могучим, незаглушеним голосом.- Вернися, таточку!
Лишися тут, мiж сво©ми людьми! Стань мiж ними до бою з на©зниками, як брат
обiк братiв,- а вони простять тобi все минувше! А там - чого там можеш
надiятися? Вони зрадять тебе, упоять обiцянками i зарiжуть! Таточку, не
йди бiльше мiж монголiв,- там смерть тебе чека !
Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю. Потiм притис Мирославу
до грудi i сказав стиха, напiвстрого, а напiвласкаво:
- Дурна дiвчино, не пора ще менi! Ще не вся надiя монголiв пропала.
Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося...
- Нi, таточку,- прошептала крiзь сльози Мирослава,- покинь такi думки!
Хто зна , може, тодi буде запiзно!
- Не бiйся, не буде запiзно. Лишайся тут i братайся, про мене, з
тухольцями,- а я мушу йти туди. Не забувай, дiвчино, що там... той... твiй
Максим, i хто зна , може, ми один другому ще пригодимось. Бувай здорова!
Тугар Вовк щез у перелiску, спiшачи стежкою до огнища над обривом, щоб
по його склонi зiйти до монгольського табору. При огнищу вiн ще оглянув
майже готову вже метавку, попробував ужву i, похитавши головою, сказав:
"слаба", а потiм, проводжений тухольською вартою, спустився вузькою
скiсною стежкою в долину.
Тимчасом на Яснiй полянi було тихо, важко, сумно, немов оце посеред
збору лежав дорогий усiм мертвець. Тiльки Мирослава хлипала голосно,
втираючи ряснi сльози, що котились по ©© лицi. Нарештi вона зблизилася до
Захара i сказала:
- Батьку, що ви зробили?
- Те, що мусив зробити. Iнакше було б нечесно,- вiдповiв Захар.
- Але ваш син, ваш син! що з ним буде?
- Що бог дасть, доню. Та годi, не плач! Пора нам думати про дiла. От
уже Вiз по заходу клониться i готури голосять у гущавi,- ранок
зближа ться. Ану, громадяни, ходiмо братися до оборони, нi, до нападу, до
остатньо© боротьби з на©зниками! Тямте, яку я вiдповiдь передав ©м! Ходiм,
най нiхто не лиша ться! I старi й малi, кожде придасться. Покажiмо тим
дикунам, що може громада!
З гомоном повстали старi тухольцi i повалили з Ясно© поляни над обриви
оглядати дiло майстрiв, машини-метавки. Машини майже всюди вже стояли
готовi, грубо збитi з сирого, грубого дерева, позверчуванi i позбиванi