нього. Старий Захар, спокiйний, усмiхаючись, лежав на муравi, з лицем
проясненим, зверненим до полуденного сонця. Вiн легко вiдняв руку свойого
сина вiд сво © грудi i сказав:
- Нi, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обiч. Тут е
хтось, що потребу тво © помочi.
Озирнувся Максим i задубiв. На землi лежала Мирослава, блiда, з виразом
розпуки на прегарнiм лицi. Вже молодцi принесли води, i Максим кинувся
вiдтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очi i знов зажмурила ©х.
- Мирославе! Мирославе! серце мо ! - кликав Максим, цiлуючи ©©
руки,прокинься!
Мирослава мов пробудилась i здивованими очима вдивлялася в Максимове
лице.
- Де я? що зо мною? - спитала вона слабим голосом.
- Тут, тут, мiж нами! коло твойого Максима!
- Максима? - скрикнула вона, зриваючися.
- Так, так! гляди, я живий, я свобiдний!
Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втiм
разом кинулася на шию Максимовi, а гарячi сльози бризнули з ©© очей.
- Максиме, серце мо !..
Бiльше не могла нiчого сказати.
- А де мiй батько? - спитала по хвилi Мирослава. Максим вiдвернув лице.
- Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить
тепер його добрi i злi дiла. Молiмося, щоб добрi переважили.
Мирослава обтерла сльози з сво©х очей i повним любовi поглядом глянула
на Максима.
- Але ходи, Мирославе,- сказав Максим,- ось наш батько, та й той
покида нас.
Захар глядiв на молоду пару ясними, радiсними очима.
- Клякнiть коло мене, дiти,- сказав вiн потихо, слабим уже голосом.-
Доню Мирославе, твiй батько поляг,- не судiм, чи винен, чи не винен,-
поляг так, як полягли тисячi iнших. Не сумуй, доню! Замiсть батька доля
да тобi брата...
- I мужа! - додав Максим, стискаючи ©© руку в сво©й.
- Нехай боги дiдiв наших благословлять вас, дiти! - сказав Захар.- В
тяжких днях звела вас доля докупи i злучила вашi серця, i ви показалися
гiдними перестояти й найстрашнiшу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинiшню
побiдну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкi
злигоднi i не розiрве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним
норовом!
I вiн холодними вже устами поцiлував у чоло Мирославу й Максима.
- А тепер, дiти, встаньте i пiдведiть мене крихiточку! Я хотiв би ще
перед вiдходом сказати дещо до громади, якiй я старався щиро служити весь
свiй вiк. Батьки i браття! нинiшня наша побiда - велике дiло для нас. Чим
ми побiдили? Чи нашим оружжям тiлько? Нi. Чи нашою хитрiстю тiлько? Нi. Ми
побiдили нашим громадським ладом, нашою згодою i дружнiстю. Уважайте добре
на се! Доки будете жити в громадськiм порядку, дружно держатися купи,
незломно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не
побiдить вас. Але я знаю, браття, i чу се моя душа, що се не був остатнiй
удар на нашу громадську твердиню, що за ним пiдуть iншi i вкiнцi розiб'ють
нашу громаду. Поганi часи настануть для нашого народу. Вiдчужиться брат
вiд брата, вiдмежиться син вiд батька, i почнуться великi свари i роздори
по руськiй землi, i пожруть вони силу народу, а тодi попаде весь народ у
неволю чужим i сво©м на©зникам, i вони зроблять iз нього покiрного слугу
сво©х забагiв i робу-чого вола. Але серед тих злиднiв знов нагада собi
народ сво давн громадство, i благо йому, коли скоро й живо нагада собi
його: се ощадить йому цiле море слiз i крови, цiлi столiття неволi. Але чи
швидше, чи пiзнiше, вiн нагада собi життя сво©х предкiв i забажа йти ©х
слiдом. Щаслив, кому судилося жити в тi днi! Се будуть гарнi днi, днi
веснянi, днi вiдродження народного! Передавайте ж дiтям i внукам сво©м
вiсти про давн життя i давнi порядки. Нехай живе мiж ними тота пам'ять
серед грядущих злиднiв, так, як жива iскра не гасне в попелi. Прийде пора,
iскра розгориться новим огнем! Прощайте!
Важко зiтхнув старий Захар, зирнув на сонце, всмiхнувся, i по хвилi вже
його не стало.
Не плакали за ним нi сини, нi сусiди, нi громадяни, бо добре знали, що
за щасливим грiх плакати. Але з радiсними спiвами обмили його тiло i
занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадiдiвських богiв,
i, зложивши його в кам'янiй континi, лицем до золотого образа сонця,
вмiщеного на стелi, потiм привалили вхiд величезною плитою i замурували.
От так спочив старий Захар Беркут на лонi тих богiв, що жили в його
серцi i нашiптували йому весь вiк чеснi, до добра громади вимiренi думки.
Багато змiнилося вiд того часу. Аж надто докладно збулося вiщування
старого громадянина. Великi злигоднi градовою хмарою перейшли понад
руською землею.
Давне громадство давно забуте i, здавалось би, похоронене. Та нi! Чи не
нашим дням судилось вiдновити його? Чи не ми се жи мо в тiй щасливiй добi
вiдродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвiтках то©
щасливо© доби?
Нагу вичi, дня 1/Х-15/ХI 1882.


ПРИМIТКИ

Повiсть була надрукована вперше в 1883 роцi в ж. "Зоря" .NN 7-15. Того
ж року вийшла окремим вiдбитком з журналу (Львiв, накладом редакцi©
"Зорi", 184 с.).
У другому виданнi повiстi (Львiв, 1902, накладом Укра©нсько-русько©
видавничо© спiлки, 224 с.) I. Франко виправив не лише мову, орфографiю,
пунктуацiю, а й зробив незначнi змiни в текстi, перенiс епiграф з Пушкiна:
"Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой" на кiнець передмови,
в попередньому виданнi епiграф стояв перед першим роздiлом повiстi.
У першому i другому виданнях повiстi друкувалася передмова. Ось ©©
текст з другого видання.
"Повiсть iсторична - се не iсторiя. Iсториковi ходить передовсiм о
вислiдження правди, о сконстатування фактiв, натомiсть повiстяр
користу ться тiлько iсторичними фактами для сво©х окремих артестичних
цiлей, для воплочення певно© iде© в певних живих, типових особах.
Освiчення, характеристика, мотивовання i групування фактiв у iсторика i в
повiстяра зовсiм вiдмiннi: де iсторик оперу аргументами i логiчними
висновками, там повiстяр мусить оперувати живими людьми, особами.
Праця iсторична ма вартiсть, коли факти в нiй представленi докладно i
в причиновiм зв'язку; повiсть iсторична ма вартiсть, коли ©© основна iдея
зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й
сучасна.
Представлення давнього громадського життя нашо© Русi сть, безперечно,
таким предметом живим, близьким до сучасних iнтересiв. Настiльки менi
удалось вiддати дух тих давнiх замерклих часiв, нехай судить критика. В
деталях я позволив собi доповнювати iсторичний скелет поетичною фiкцi ю.
Головна основа взята почасти з iсторi© (напад монголiв i ©х ватажок Пета),
а почасти з переказiв народних (про потоплення монгольсько© ватаги i iн.).
Дi вi особи зрештою видуманi, мiсцевiсть списана по можностi вiрно.
Львiв, дня 1 грудня 1882".
Крiм цi © передмови, до другого видання письменник додав ще таку
замiтку:
"Випускаючи в свiт "Захара Беркута" другим виданням двадцять лiт по
виходi першого видання, я обмежуюсь на виправленню язика вiдповiдно до
того поступу, який зробила наша лiтературна мова протягом сих двадцятих
лiт.
Криворiвня, 1 серпня 1902".
Повiсть друку ться за виданням творiв I. Франка в двадцяти томах, т.
VI, К., 1951, с. 7-140.





* Згадуючи про скитських монахiв, я не маю на думцi того iсторичного
Манявського скита, що був заснований, Йовом Княгиницьким у початку XVII
в., але користуюся народним переказом про перших апостолiв карпатського
Пiдгiр'я, монахiв ки©вських печер, про мандрiвку й оселення яких в
коломийських горах оповiда почастi з фантазi©, а почастi на основi
дiйсно© народно© традицi© Антiн Могильницький у сво©й поемi "Скит
Манявський". Прим. автора.


Погляди, якi висказуе тут Захар Беркут, можуть уважатися
характеристикою поглядiв тогочасного народу на князiв та ©х кровавi
межиусобицi та на початки феодалiзму. Пригаду мо, що подiбнi погляди
знайшли вiдголос навiть у нашого лiтописця в оповiданню про спiвака
Митусу, якого за бунтiвнi бесiди та непокiрнiсть князь Данило велiв
зловити i покарати смертю. Розумi ться, що, наводячи такi погляди для
характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги i значення
особи князя Данила, який мiж усiми володарями русько-галицьких земель
визначу ться як чоловiк незвичайний, симпатичний i, по-свойому, як на тi
часи, досить людяний та надiлений полiтичним розумом. Прим. автора.