- Але до того часу вони можуть розсiкти нас.
- Не бiйся, боярине. Чоловiк у небезпецi дуже смирний, дба про себе, а
не про смерть iншого. Стараймось тiлько винайти для себе безпечне мiсце,
де би нас вода не затопила, як прибуде повiнь.
За час то© розмови мiж боярином i Максимом монголи зовсiм уже
вiдступили вiд берега i стояли серед води, не знаючи, що дiяти. Вода
сягала вже до колiн. Бурунда люто глядiв на того несподiваного ворога, що
не лякався його гнiвного голосу, анi його богатирсько© руки. Вiн копав
його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгiрднiшими словами, але
ворог тихо, спокiйно хлюпотiв по долинi, хвилював легенько, i рiс, i рiс
чимраз вище. Вже сягав монголам до колiн, утруднював ©м хiд, вiдбирав
охоту до бою, ослаблював вiйськову карнiсть. Що се все мало значити? Невже
ж вода довго буде ще змагатися? Коли дiйде до пояса, то тодi всякий рух
буде утруднений, i тухольцi сво©м камiнням повистрiлюють ©х, мов качок!
Але вода ще була чиста, ясна; тiльки там, куди брели монголи, стояли
широкi болотянi калюжi.
Тугар Вовк приблизився до Бурунди.
- Великий бегадире,- сказав вiн,- ми в великiй небезпецi.
- Чому? - спитав грiзно Бурунда.
- Сеся вода не буде опадати, бо нашi вороги загатили потiк, щоб
затопити в тiй долинi всю монгольську силу.
- Га! - скрикнув Бурунда.- I ти, рабе поганий, смi ш менi говорити се,
коли сам запровадив нас у сесю западню?
- Зважай, великий бегадире, що я не мiг для зради запровадити вас сюди,
бо що вам грозить, те грозить i менi.
- О, я знаю тебе! Ти ж i се© ночi ходив до них торгуватися за згубу
монголiв.
- Коли б я в тiй цiлi ходив, то чи дума ш, бегадире, що, знаючи згубу
монголiв, я був би вертався гинути разом з ними?
Бурунда вспоко©вся троха.
- Що ж нам дiяти? - спитав вiн.-Невже ж таки так гинути?
- Нi, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тодi прийде з гiр
правдива повiнь, i вона швидко наповнить сесю долину. Проти не© передовсiм
треба боротися нам.
- Але як?
- Вели свойому вiйську, поки вода прозiрчаста, збирати з дна камiння i
класти на купи, високо, понад поверхнiсть води. Стоячи на них, ми зможемо
оборонитися й вiд слабшого ворога - тухольцiв.
Не роздумуючи довго, видав Бурунда вiйську наказ збирати камiння i
класти на купи, кождий вiддiл для себе. Той наказ, що не грозив нiякою
небезпекою, подобався монголам, а надiя стояти на сухiм i не лазити повиш
колiн у водi додала ©м духа. З радiсним криком вони кинулися врозбрiд по
долинi, збираючи камiння i стягаючи його на купи. Тухольцi стояли на сво©х
стiнах довкола озера i реготалися, дивлячись на ©х роботу.
- Сюди, сюди! - кликали вони монголiв.- У нас камiння досить, усiх вас
обдiлимо!
Але коли деякi монголи надто наближалися до ©х становищ, зараз скрипiла
машина i жужмом летiло камiння на нещасних, що, бродячи в глибокiй водi,
ховалися, мордувалися, а втiкати не могли. Хотя-не-хотя мусили тепер
монголи держатися на серединi долини, здалека вiд тухольських метавок.
Бурунда трохи не сказився в сво©й немочi, видячи гордiсть, чуючи насмiхи
тухольцiв.
- Нi, се не може бути! - скрикнув вiн.- Гей, до мене, мо© вiрнi
туркомани!
Найсмiлiший вiддiл монгольського вiйська зiбрався довкола нього,-
хлопи, як дуб'я, як степовi тигри, з яких шкiри мали понапинанi на собi.
Вiн попровадив ©х проти одного тухольського становища, висуненого наперед,
самiтного, на острiм, щербатiм обривi. Невеличка купка тухольцiв стояла
там коло ново© метавки.
- Затро ними стрiлами на них! - крикнув Бурунда, i, мов шершенi,
засвистiли стрiли в повiтрi. Зойкнули пораненi тухольцi i замiшалися, а
монголи з радiсним криком поступили наперед.
- Не давайте ©м громадитися! - крикнув Бурунда.- Не давайте ©м кидати
на нас камiння. Тут можемо вкрiпитися.
I вiн подiлив свiй вiдряд на двi половини: одна мала ненастанно
стрiляти на вороже становище, а друга - громадити на купу камiння для
охорони вiд води. Тугар Вовк i Максим, котрих Бурунда невiдлучно провадив
iз собою, також прикладали рук до роботи, зносили камiння i скидали його
на купу. Але ся робота ставала чимраз труднiшою. Вода доходила вже до
пояса. Почало неставати камiння, а купа ще не досягала до поверхнi води.
Бурунда командував над стрiльцями. Вже десять тухольцiв було ранених; вони
конали вiд страшно© гадючо© отрути, що дiсталась ©м у кров - на тi рани
даремнi були всi лiки Захара Беркута.
- Покиньте, дiти, се становище! - сказав Захар.- Нехай вiн сто©ть собi
тут перед стрiмкою стiною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того маючи
воду пiд ногами!
Тухольцi покинули становище. Втiшно бродили монголи по водi, зносячи
камiння на купу. Вкiнцi камiння зовсiм нестало.
- Годi вам, хлопцi, тягати камiння,- сказав до сво©х воякiв Бурунда.-
Стрiльцi з луками, ставайте на купу i стрiляйте на тих хлопiв! Решта за
мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горi сею стiною, хоч нехай
тут i небо валиться! Ви, раби, також зi мною! Показуйте дорогу!
- Бегадире,сказав Максим через уста Тугара Вовка,- туди дарма нам
дертися, туди нема стежки вгору.
- Мусить бути! - скрикнув Бурунда i кинувся в воду, а за ним його
туркомани. Грунт у тiм мiсцi був нерiвний. Монголи ховзалися, падали,-
вода, рушана легким вiтром, билась сильними хвилями о стрiмкi скали i
утруднювала ©м дорогу. Хоч вiд монгольського становища до берега було не
дальше, як двiстi крокiв, усе ж таки вони майже пiвгодини потребували, щоб
дiйти туди. Тiльки ж пiд самою скалою вода була ще глибша, майже по пахи,
а стежки горi скалою не було нiяко©. Зате з сусiднiх тухольських становищ
летiло камiння на смiльчакiв, i хоч бiльша його частина даремно гримала о
скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тiм мiсцi було дуже
невигiдне й некорисне.
- Може, тво© молодцi вмiють добре лазити,- кепкував собi Максим,- туди
горi сею стiною можна видряпатися наверх.
Але нiкотрий iз туркоманiв-степовикiв не вмiв дряпатися горi стрiмкими
кам'яними стiнами.
- Коли так,сказав Максим,- то позволь, бегадире, менi першому вилiзти i
показати вам дорогу!
Але Бурунда вже й не слухав тих слiв, що iншого надумуючи. Вiн знов
роздiлив свою дружину надво : одну часть лишив на здобутiм становищi, за
захистом вистаючого скального ребра, а з другою часткою, пiд проводом
Максима й Тугара Вовка, пiшов дальше, шукати кориснiшого мiсця. Але скоро
тiльки купа ©х, по пояс бродячи в водi, вихилилася з-за захищеного
приберiжка, коли разом iз гори, з тухольських машин, посипалося на них
камiння. Майже половина цiло© громадки вiдразу полягла головами,- решта
мусила вертатися.
- Ходiмо на сво безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовк.- Чи
чу ш, який шум i крик по долинi,- мабуть, повiнь зближа тьсяi
Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, вiд котрого аж земля
дриготiла, звiщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися вiд
водопаду величезнi хвилi; цiла поверхня широкого озера збентежилася,
покрилася пiною. Замiсть чистого, спокiйного дзеркала бушували тепер лютi
води, крутилися з шипотом вири, гойдалося i билося в кам'яних берегах
розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долинi! Тут i там, мов
чорнi острови, виднiлися з води купи монголiв. Анi слiду якого-будь
вiйськового порядку не було вже мiж ними. Мов полова, розсiяна з купи
буйним вiтром, так розсiялась ©х сила по долинi, борючись iз хвилями,
десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи i проклинаючи. Нiхто нiкого не
слухав, нi про кого не дбав. Однi стояли на нагромаджених купах камiння,
щасливi, що хоч на хвилю були забезпеченi вiд напору води. Iншi тонули в
водi по пахи, по шию, пiдпираючись на сво© списи або махаючи вгору сво©ми
луками. Але бiльша часть покидала луки, котрi, мов солома, крутилися в
вирах. Деякi скидали з себе кожухи i пускали ©х з водою, хоч самi сiкли
зубами з зимна, бажаючи тiльки влегшити себе як-небудь. Котрi були нижчого
росту, чiпалися високих i валили ©х iз нiг, разом з ними ще в водi
шемечучись та борикаючись. Деякi пускалися вплав, хоч самi не знали, куди
й за чим плисти, бо опори не було нiде нiяко©. Купи камiння, накиданi
серед поля в остатнiй хвилi, могли помiстити на собi тiльки невеличке
число щасливцiв, i тi були метою смертельно© завистi, безтямних проклять з
боку тих, що потопали. Довкола кождо© купи тиснулись ©х тисячi, скажених,
ревучи, домагаючись i собi стояти на безпечнiм мiсцi. Даремно тi, що
стояли на камiнню, толкували ©м, що купа не може помiстити всiх, що комусь
же треба гинути - нiхто не хотiв гинути, всi дерлися на камiння. Тi, що
стояли на купах, мусили боронитися вiд того напору, не хотячи самi гинути.
Загримали молоти i топори монгольськi о руки й черепи самих же монголiв.
Брат не знав брата в тiй страшнiй хвилi близько© смертi; товариш мордував
товариша з бiльшою лютiстю, нiж мордував би ворога. Тi з потопаючих, що
стояли ззаду, ближче несхибно© водяно© смертi, тислися наперед; тi, що
стояли при самих купах, виставленi на удари сво©х товаришiв, з зойком
перлися взад; середнi ревiли з болю й тривоги, стисненi з усiх бокiв,
вдавлюванi й заднiми й переднiми в воду. Деякi, вже тонучи, хапалися ще
пiд водою за навалене в купи камiння i сво©ми судорожними рухами виривали
його з мiсця. П'ять куп завалилося, i всi, що стояли на них, попадали в
воду, зрiвнялися з тими, вiд кого боронилися. А тi знов, нещаснi, безумнi
з смертельно© тривоги, за кождим разом пiднiмали радiсний окрик, коли нова
купа розвалювалась i новi жертви падали в пащеку страшного, безжалiсного
ворога. Деякi попадали в правдиву манiю вбивання та нищення. Ось один,
ростом велетень, з посинiлим лицем, з затисненими зубами i покусаними до
кровi губами, наослiп валить сво©м топором по головах сво©х товаришiв, хто
тiлько пiдпадеться йому пiд руки, а коли нiхто не пiдпада ться, валить по
кровавих, клекочучих i запiнених хвилях. Другий, регочучись iстерично,
спиха в воду тих, кому вдалось стати на якiм пiдвищенню, на каменi, на
трупi товариша. Третiй ричить, мов вiл, i грима ззаду потопаючих у плечi,
мов рогами. Iнший, закленувши руки над головою, рида , скиглить, пищить,
мов дитина. Деякi, нiчого не бачучи, крiм неминучо© смертi, вдираються на
голови сво©м товаришам, чiпаються ©х волосся, пригинають ©х додолу i
тонуть разом з ними. Мов риби на терлi, спершися в тiснiм шипотi,
тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть,
каламутять воду i хапають рознятими ротами повiтря,- так i тут, серед
великого, каламутного, розбурханого озера, кишiли, мордували себе, тонули,
то знов на хвилю вихапувались iз води, махали руками та головами i знов
тонули й гибли сотки, тисячi монголiв. Нiмо, непорушно, мов дерев'янi
стовпи, стояли на берегах тухольцi; навiть найзавзятiшi не могли без
дрожi, без зойку, без слiз глядiти на ту громадну загибiль людей.
Мов остовпiлий, глядiв на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч йому
самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його людей сягала вже по
пахи, а бистрi течi©, що потворилися в водi, валили ©х iз нiг i нагадували
©м наглу потребу повороту на сво безпечне становище,- то прецiнь довгу
хвилю Бурунда стояв на мiсцi, рвучи собi волосся i видаючи з горла
страшнi, беззв'язнi окрики на вид загибелi свойого вiйська. Нiхто не смiв
обiзватися до нього словом у тiй страшнiй хвилi: всi стояли довкола нього,
тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом - водою.
- Ходiмо! - сказав наостатку Бурунда. I вони почали простувати до то©
купи камiння, яку виставили туркомани проти здобутого тухольського
становища. Та й пора була! Вода змагалася чимраз дужче. Мiж ними i ©х
становищем утворився широкий вир, який вони могли перебути тiлько купою,
побравшися за руки. Тiльки велетень Бурунда йшов передом сам, могутнiми
грудьми розбиваючи лютi хвилi. Мов островець серед моря, стояла горстка
воякiв на ©х становищу, по пояс у водi, з луками, все ще нап'ятими й
вимiреними на опущене тухольське становище. У тих небезпека не знищила
вiйськового послуху. На щастя, сеся купа камiння була бiльша вiд iнших,
зложена з великих брил i плит, якi лише в водi можна було так легко
пiддвигнути. Бiльше як сто люда могло вигiдно стояти на нiй у бойових
поставах, а якраз стiлько було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких
вiн лишив пiд скалою. Ставши на тiй купi, легше якось вiдiтхнули товаришi
Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих сво©х товаришiв, що лишили
©х були пiд скалою, числом сорок хлопа. В тiм мiсцi шалiла тепер люта
хвиля, розбиваючись о зубцi скали i прискаючи далеко срiбною пiною. З
туркоманiв не було вже анi слiду, тiльки часом, коли хвиля на момент
уляглася, щось чорнiлося на сiрiм каменi: се буз одинокий живий iще
чоловiк iз то© дружини, заков'язлими пальцями вiн держався скали, хоч як
шарпала i рвала його люта хвиля. Вiн не кричав, не кликав рятунку, тiльки
гойдався за кождим приливом води, поки вкiнцi й вiн не щез, мов листок,
сполосканий водою.
Бурунда, нiмий, синiй з натуги i злостi, зирнув довкола по долинi.
Страшнi крики i зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де
виставляючи з води то затисненi п'ястуки, то ноги, то голови. Тiльки
десять куп, мов десять чорних островiв, стояло ще живих на сво©х кам'яних
баштах, але й то вже було не вiйсько, а тiлько заляканi, безсильнi,
безоружнi недобитки, тремтячi й розбитi розпукою. Хоч однi з другими могли
перекликатися, але помогти однi одним не могли i, чи в купах, чи поодинцю,
були однаково безраднi, ждали одно© неминучо© загибелi. IХ
- Як дума ш, боярине? - спитав нараз Бурунда Тугара Вовка.- Що буде з
нами?
- Всi погинемо,- вiдповiв Тугар Вовк спокiйно.
- I я так думаю, - потвердив Бурунда. - I що найдужче мене лютить, так
се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, киненi в ставок!
Боярин нiчого не вiдповiдав на се. Новi подi© звернули всiх увагу на
себе. Тухольцi, очевидно, не хотiли дожидати, аж поки вода настiлько
прибуде, щоб спокiйно витопити нужденнi останки монголiв. м квапно
дiялося доконати ворога. В лiсi повише потока ©х молодцi рубали грубi
ялицi, заострювали ©х з обох кiнцiв, мов палi, прив'язували до обрубаних
iз гiлля пнiв важке камiння, щоб тi новомоднi стiноломи плили попiд водою,
i, виждавши вiдповiдну хвилю, коли серединою озера зробилася вiд водопаду
прудка течiя просто до монгольських становищ, почали долi потоком пускати
тi пнi. Зараз перший iз них iз страшною силою сво©м острим рогом ударив об
одну купу, на якiй стояли монголи. Загуркотiло пiд водою камiння а,
натиснене зверху монгольськими ногами, зрушене зi свойого становища,
розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. Два чи три з них
напали в водi на зрадливу ялицю i вчепилися за не©. Течiя хопила ©х ураз
iз ялицею i понесла геть на широку воду, поки не попала на вир, який
закрутив ялицею i поставив ©© сторчака. Монголи попадали в воду i вже
бiльше не показувалися. А iншi монголи, що ©х так нечайно зопхнуто з ©х
становища, метушилися на мiсцi, толочили однi одних у воду або просили у
iнших рятунку. Два чи три, очевидно, добрi пливаки, пустилися вплав до
берега, але й тут не минула ©х смерть: кiлька великих каменiв, кинених iз
берега, зробили конець ©х плавбi. Тiльки немногих приняли товаришi на
сусiднi становища. Але недовго й тут вони були безпечнi. Тухольцi, бачучи
добру вдачу сво © першо© проби, почали пускати таран за тараном. Та вже тi
тарани не робили нiяко© шкоди монголам: течiя проносила ©х поуз
монгольських становищ.
Тодi нову раду дала ©м Мирослава: збивати по кiлька таких пнiв докупи,
спускати таку плоть на ужвi долi водопадом, а потiм, притягнувши до
берега, ставити на кожду по десять щонайсильнiших i добре узбро них
молодцiв, а двом довгими жердками кермувати плотину проти монгольських
становищ. Живо готовi були двi такi плотi, спущенi вниз водопадом, котрий
тепер зробився о половину нижчий, нiж був при низькiм станi води. Вже
двадцять смiливих молодцiв стало на плотях i виплили до бою з монголами.
Се був легкий, хоч i рiшучий бiй. Перша купа монголiв, на яку вони
вдарили, була майже безоружна, залякана, безсильна. Вони живо дрюками
поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, позшибали стрiлами та
списами. Жалiбно заревли монголи на iнших становищах, видячи неминучу
загибiль. Бурунда, побачивши ворогiв i таке ©х войовання, аж зубами
заскреготав i за зброю вхопився, але його гнiв був даремний; навiть
затро нi стрiли його туркоманiв не могли досягнути смiлих тухольцiв.
Приходилось завзятому бегадировi без дiла стояти по груди в водi i
дивитися, як тухольцi становище за становищем розбивали останки
монгольсько© сили. А тухольцi тимчасом бушували по водi. З затисненими
зубами, присiдаючи на сво©х плотях, наближалися вони до монголiв. Декуди
стрiчали завзятий опiр; кров плила, зойки лунали з обох бокiв, трупи
падали з плотин i з кам'яних башт, але сила монголiв була зломана, ©х опiр
був короткий. Немов огонь, пущений по скошенiй сiножатi, повзе покiс за
покосом i злизу копицю сухого сiна за копицею,- так тухольцi спихали
монголiв з одного становища за другим у воду, в холоднi обiйми смертi. Всi
погибли, до остатнього; з купи чорних острiвцiв насеред озера не лишилось
анi слiду. Тiльки вiддалiк, наприбоцi, недалеко берега стояла ще одна
купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повенi. Се був вiддiл
Бурунди. Сотня туркоманiв, Тугар Вовк i Максим - се був диний останок
велико© монгольсько© сили, що мала тухольським шляхом iти в угорську землю
i тут, серед гiр, знайшла холодний грiб у водах, хоч переплила Я©к i
Волгу, Дон i Днiпро. Остатня жертва смертi, ота смiла горстка стояла серед
води, без надi© рятунку, з одиноким бажанням - дорого продати сво життя в
бою.
Вся тухольська громада зiбралася тепер перед тим остатнiм ворожим
становищем. Спустили ще двi плотi, щоб, окружаючи ворогiв, турбували ©х
iззаду стрiлами; але i спереду, з берегiв, градом летiли тухольськi стрiли
й камiння на ворогiв. Та бiльша часть тих стрiл не долiтала навiть до
становища Бурунди; iншi, хоч i долiтали, не могли зробити туркоманам
нiяко© шкоди. Ближче ж пiдступати тухольцi боялися задля затроених стрiл,
а швидко, видячи нешкiдливiсть свойого стрiляння, покинули тоту роботу i
стояли спокiйно. Високо на скалi стояв старий Захар, не зводячи очей iз
свого сина, що стояв мiж ворогами i зручними рухами обминав густi стрiли
та камiння. А вiддалiк, серед тих, що стрiляли, стояла Мирослава, а
погляди ©© летiли бистрiше, нiж ©© стрiли, в ворожу купу, серед яко© тепер
стояло все, що було найдорожче ©й у життю: батько й Максим. За кождою
пущеною з тухольських лукiв стрiлою завмирало ©© серце.
Навкучило молодцям, що стояли на плотях, стрiляти звiддалiк даремно.
Вони зiбралися на вiдвагу i рушили ближче. Туркомани стрiнули ©х сво©ми
стрiлами i ранили кiлькох; але живо тухольцi завважили, що у ворогiв не
стало вже того страшного оружжя, i з грiзним криком кинулися на них.
Мовчки дожидали туркомани ©х нападу, тiсно збитi один при другiм,
опираючись i тухольцям, i водяним валам. Але тухольцi, наблизившись до них
на два сажнi, кинули сво©ми рогатинами, прип'ятими у кожного довгим
ремiнним припоном до руки. Десять ворогiв зойкнуло в один час; десять тiл
повалилося в воду. Знов кинули молодцi сво© рогатини, i знов упало кiлька
ворогiв.
- Прокляття на вас! - кричав Бурунда. - Вони так i всiх нас
видзьобають, хами поганi!
Але його гнiв був тепер, як пустий вiтер, що шумить, а нiкому не
шкодить. Тухольськi молодцi з криком, мов ворони, кружили довкола
становища ворогiв, то тут, то там разячи одного або другого добре
вимiреним покидом рогатини. Оборона сталася для монголiв неможливою.
Приходилось ©м стояти спокiйно, мов зв'язаним, i ждати смертi.
- Бегадире,сказав до Бурунди Тугар Вовк, - чи не можна нам як-небудь
спасти сво життя?
- Нащо? - сказав понуро Бурунда.
- Все ж таки життя краще, нiж смерть!
- Правду кажеш,- сказав Бурунда, i очi його заблищали не жадобою життя,
але радше жадобою пiмсти.- Але що ж нам дiяти? як рятуватися?
- Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя i вольний
вихiд?
- Спробуймо! - сказав Бурунда i, вхопивши рукою за груди Максима, витяг
його перед себе. Бiля нього став Тугар Вовк i почав махати бiлою хусткою.
- Тухольцi! - закричав вiн, звертаючись до берега.
Тихо стало довкола.
- Кажи ©м, що, коли хотять мати сього раба живого мiж собою, нехай
дарують нам життя i пустять свобiдно! Коли ж нi, то ми зумi мо загинути,
але й йому, тут-таки перед ©х очима, смерть буде.
- Тухольцi! - кричав Тугар Вовк. - Начальник монголiв обiцю вам
вiддати вашого полоняника живого й здорового i жада , щоб ви за те нас,
кiлько нас iще лишилося, випустили живих i здорових iз се© долини! В
противнiм разi жде вашого сина несхибна смерть.
Немов хотячи доочне показати ©м усю правдивiсть то© погрози, Бурунда
пiдняв свiй страшний топiр над головою безоружного Максима.
Вся громада стала мов без духа. Затремтiв старий Захар i вiдвернув очi
вiд того виду, що рiзав його серце.
- Захаре,сказали старi тухольцi, обступаючи його.- ми дума мо, що можна
приняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кiлька людей не
можуть нам бути страшнi.
- Не зна те ви, браття, монголiв. Мiж тими кiлькома людьми ©х
найстрашнiший начальник, i сей нiколи не дару нам загибелi свойого
вiйська. Вiн наведе нову силу на нашi гори, i хто зна , чи ми тодi другий
раз розiб' мо ©©.
- Але твiй син, Захаре, твiй син! Уважай, що його жде загибiль! Глянь,
сокира над його головою!
- Нехай радше гине мiй син, нiж задля нього ма уйти хоч один ворог
нашого краю!
З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.
- Батьку! - ридала вона.- Що ти дума ш робити? За що ти хочеш погубити
свого сина i... i мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити
i йому служити! Хвиля його смертi буде й мо ю смертю!
- Бiдна дiвчино, - сказав Захар, - що я можу тобi порадити? Ти зна ш
тiлько чорнi очi та стан хороший, а я дивлюсь на добро всiх. Тут нема
вибору, доню!
- Захаре, Захаре,- говорили громадяни,- всi ми уважа мо, що досить того
знищення, що сила ворожа вломана, i громада не бажа смерти тих остатнiх.
У тво© руки склада мо долю ©х i долю твого сина. Змилуйся над сво ю
власною кров'ю!
- Змилуйся над нашою молодiстю, над нашою любов'ю! - ридала Мирослава.
- Можеш обiцяти ©м на словах усе, щоб лише вiддали тобi сина,- сказав
один iз загiрних молодцiв.- Скоро тiльки Максим буде свобiдний, ти лише
кивни на нас, а ми всiх iнших пiшлемо на дно ракiв годувати.
- Нi! - сказав обурений Захар,- се було б нечесно. Беркути додержують
слова навiть вороговi i зрадниковi. Беркути нiколи не сплямують нi сво©х
рук, нi свого серця пiдступно пролитою кров'ю! Досить, дiти, то© бесiди!
Заждiть, я сам пiшлю ©м вiдповiдь сво ю рукою!
I, вiдвернувши сво лице, вiн пiшов до машини, на яко© варесi лежав
величезний камiнь, i сильною, недрожачою рукою взяв за ужовку, що
придержувала тоту вареху в плоскiм положенню.
- Батьку, батьку! - кричала Мирослава, рвучись до нього.- Що ти хочеш
робити?
Але Захар, мов не чув ©© крику, спокiйно намiрював вареху на ворогiв.
Тимчасом Бурунда i Тугар Вовк дармо ждали на вiдповiдь тухольцiв.
Похиливши голову, спокiйно, рiшившись на все можливе, стояв Максим пiд
пiднесеною сокирою Бурунди. Тiльки Тугар Вовк, не знати чого, тремтiв
цiлим тiлом.
- Е, що нам так довго ждати! - скрикнув наостанку Бурунда.- Раз мати
родила, раз i гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!
I вiн iз страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову
голову.
Але в тiй хвилi блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою,
грiзна, вбiйча рука Бурунди враз iз топором, вiдтята одним замахом вiд
раменi, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе полiно, в воду.
Ревнув з лютостi i з болю Бурунда i лiвою рукою стис Максима за груди,
а його очi з виразом пекельно© ненавистi звернулися на зрадливого боярина.
Але в тiй самiй хвилi Максим похилився i з цiлою можливою натугою
вдарив страшного туркомана головою i плечима в лiвий бiк так, що Бурунда
вiд сього удару стратив рiвновагу i покотився в воду, потягнувши за собою
й Максима.
А в слiдуючiй хвилi зашумiло повiтря, i величезний камiнь, кинений з
тухольсько© метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку
ворогiв. Бризнула аж до хмар вода, загуркотiло камiння, роздираючий серце
зойк залунав на березi,- i за кiлька хвилин гладка й тиха вже була
поверхня озера, а з Бурундово© дружини не було анi слiду.
Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.
Старий Захар, досi такий сильний i незломний, тепер тремтiв, мов мала
дитина, i, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала
зомлiла, непорушна Мирослава.
А втiм, радiсний крик залунав iздолу. Молодцi, що плавали на плотах,
наблизившись до того мiсця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили
Максима, як виринав iз води, здоровий i сильний, i повiтали його веселим
криком. Радiсть ©х живо удiлилася цiлiй громадi. Навiть тi, що потратили
сво©х синiв, братiв та мужiв, i тi радувалися Максимом, немов з його
поворотом повертали всi дорогi серцю, страченi в бою.
- Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! - залунали громовi окрики
i понеслися широко по лiсах i горах.- Батьку Захаре! твiй син живий! твiй
син верта до тебе!
Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, пiднявся
Захар.
- Де вiн? де мiй син? - спитав вiн слабим голосом.
Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радiстю, вискочив Максим iз плотi
на берiг i кинувся до нiг батьковi.
- Батьку мiй!
- Синку, Максиме!
Бiльше не мiг сказати нi один, нi другий. Захар захитався i впав у
могутнi Максимовi обiйми.
- Батьку мiй, що тобi такого? - скрикнув Максим, бачучи смертельну
блiдiсть на його лицi i чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тiлом.
- Нiчого, синку, нiчого,- сказав потихо, з усмiхом Захар.- Сторож кличе
мене до себе. Чую його голос, синку. Вiн кличе до мене: "Захаре, ти зробив
сво дiло, пора спочити!"
- Батьку, батьку, не говори того! - ридав Максим, припадаючи коло
- Не бiйся, боярине. Чоловiк у небезпецi дуже смирний, дба про себе, а
не про смерть iншого. Стараймось тiлько винайти для себе безпечне мiсце,
де би нас вода не затопила, як прибуде повiнь.
За час то© розмови мiж боярином i Максимом монголи зовсiм уже
вiдступили вiд берега i стояли серед води, не знаючи, що дiяти. Вода
сягала вже до колiн. Бурунда люто глядiв на того несподiваного ворога, що
не лякався його гнiвного голосу, анi його богатирсько© руки. Вiн копав
його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгiрднiшими словами, але
ворог тихо, спокiйно хлюпотiв по долинi, хвилював легенько, i рiс, i рiс
чимраз вище. Вже сягав монголам до колiн, утруднював ©м хiд, вiдбирав
охоту до бою, ослаблював вiйськову карнiсть. Що се все мало значити? Невже
ж вода довго буде ще змагатися? Коли дiйде до пояса, то тодi всякий рух
буде утруднений, i тухольцi сво©м камiнням повистрiлюють ©х, мов качок!
Але вода ще була чиста, ясна; тiльки там, куди брели монголи, стояли
широкi болотянi калюжi.
Тугар Вовк приблизився до Бурунди.
- Великий бегадире,- сказав вiн,- ми в великiй небезпецi.
- Чому? - спитав грiзно Бурунда.
- Сеся вода не буде опадати, бо нашi вороги загатили потiк, щоб
затопити в тiй долинi всю монгольську силу.
- Га! - скрикнув Бурунда.- I ти, рабе поганий, смi ш менi говорити се,
коли сам запровадив нас у сесю западню?
- Зважай, великий бегадире, що я не мiг для зради запровадити вас сюди,
бо що вам грозить, те грозить i менi.
- О, я знаю тебе! Ти ж i се© ночi ходив до них торгуватися за згубу
монголiв.
- Коли б я в тiй цiлi ходив, то чи дума ш, бегадире, що, знаючи згубу
монголiв, я був би вертався гинути разом з ними?
Бурунда вспоко©вся троха.
- Що ж нам дiяти? - спитав вiн.-Невже ж таки так гинути?
- Нi, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тодi прийде з гiр
правдива повiнь, i вона швидко наповнить сесю долину. Проти не© передовсiм
треба боротися нам.
- Але як?
- Вели свойому вiйську, поки вода прозiрчаста, збирати з дна камiння i
класти на купи, високо, понад поверхнiсть води. Стоячи на них, ми зможемо
оборонитися й вiд слабшого ворога - тухольцiв.
Не роздумуючи довго, видав Бурунда вiйську наказ збирати камiння i
класти на купи, кождий вiддiл для себе. Той наказ, що не грозив нiякою
небезпекою, подобався монголам, а надiя стояти на сухiм i не лазити повиш
колiн у водi додала ©м духа. З радiсним криком вони кинулися врозбрiд по
долинi, збираючи камiння i стягаючи його на купи. Тухольцi стояли на сво©х
стiнах довкола озера i реготалися, дивлячись на ©х роботу.
- Сюди, сюди! - кликали вони монголiв.- У нас камiння досить, усiх вас
обдiлимо!
Але коли деякi монголи надто наближалися до ©х становищ, зараз скрипiла
машина i жужмом летiло камiння на нещасних, що, бродячи в глибокiй водi,
ховалися, мордувалися, а втiкати не могли. Хотя-не-хотя мусили тепер
монголи держатися на серединi долини, здалека вiд тухольських метавок.
Бурунда трохи не сказився в сво©й немочi, видячи гордiсть, чуючи насмiхи
тухольцiв.
- Нi, се не може бути! - скрикнув вiн.- Гей, до мене, мо© вiрнi
туркомани!
Найсмiлiший вiддiл монгольського вiйська зiбрався довкола нього,-
хлопи, як дуб'я, як степовi тигри, з яких шкiри мали понапинанi на собi.
Вiн попровадив ©х проти одного тухольського становища, висуненого наперед,
самiтного, на острiм, щербатiм обривi. Невеличка купка тухольцiв стояла
там коло ново© метавки.
- Затро ними стрiлами на них! - крикнув Бурунда, i, мов шершенi,
засвистiли стрiли в повiтрi. Зойкнули пораненi тухольцi i замiшалися, а
монголи з радiсним криком поступили наперед.
- Не давайте ©м громадитися! - крикнув Бурунда.- Не давайте ©м кидати
на нас камiння. Тут можемо вкрiпитися.
I вiн подiлив свiй вiдряд на двi половини: одна мала ненастанно
стрiляти на вороже становище, а друга - громадити на купу камiння для
охорони вiд води. Тугар Вовк i Максим, котрих Бурунда невiдлучно провадив
iз собою, також прикладали рук до роботи, зносили камiння i скидали його
на купу. Але ся робота ставала чимраз труднiшою. Вода доходила вже до
пояса. Почало неставати камiння, а купа ще не досягала до поверхнi води.
Бурунда командував над стрiльцями. Вже десять тухольцiв було ранених; вони
конали вiд страшно© гадючо© отрути, що дiсталась ©м у кров - на тi рани
даремнi були всi лiки Захара Беркута.
- Покиньте, дiти, се становище! - сказав Захар.- Нехай вiн сто©ть собi
тут перед стрiмкою стiною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того маючи
воду пiд ногами!
Тухольцi покинули становище. Втiшно бродили монголи по водi, зносячи
камiння на купу. Вкiнцi камiння зовсiм нестало.
- Годi вам, хлопцi, тягати камiння,- сказав до сво©х воякiв Бурунда.-
Стрiльцi з луками, ставайте на купу i стрiляйте на тих хлопiв! Решта за
мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горi сею стiною, хоч нехай
тут i небо валиться! Ви, раби, також зi мною! Показуйте дорогу!
- Бегадире,сказав Максим через уста Тугара Вовка,- туди дарма нам
дертися, туди нема стежки вгору.
- Мусить бути! - скрикнув Бурунда i кинувся в воду, а за ним його
туркомани. Грунт у тiм мiсцi був нерiвний. Монголи ховзалися, падали,-
вода, рушана легким вiтром, билась сильними хвилями о стрiмкi скали i
утруднювала ©м дорогу. Хоч вiд монгольського становища до берега було не
дальше, як двiстi крокiв, усе ж таки вони майже пiвгодини потребували, щоб
дiйти туди. Тiльки ж пiд самою скалою вода була ще глибша, майже по пахи,
а стежки горi скалою не було нiяко©. Зате з сусiднiх тухольських становищ
летiло камiння на смiльчакiв, i хоч бiльша його частина даремно гримала о
скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тiм мiсцi було дуже
невигiдне й некорисне.
- Може, тво© молодцi вмiють добре лазити,- кепкував собi Максим,- туди
горi сею стiною можна видряпатися наверх.
Але нiкотрий iз туркоманiв-степовикiв не вмiв дряпатися горi стрiмкими
кам'яними стiнами.
- Коли так,сказав Максим,- то позволь, бегадире, менi першому вилiзти i
показати вам дорогу!
Але Бурунда вже й не слухав тих слiв, що iншого надумуючи. Вiн знов
роздiлив свою дружину надво : одну часть лишив на здобутiм становищi, за
захистом вистаючого скального ребра, а з другою часткою, пiд проводом
Максима й Тугара Вовка, пiшов дальше, шукати кориснiшого мiсця. Але скоро
тiльки купа ©х, по пояс бродячи в водi, вихилилася з-за захищеного
приберiжка, коли разом iз гори, з тухольських машин, посипалося на них
камiння. Майже половина цiло© громадки вiдразу полягла головами,- решта
мусила вертатися.
- Ходiмо на сво безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовк.- Чи
чу ш, який шум i крик по долинi,- мабуть, повiнь зближа тьсяi
Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, вiд котрого аж земля
дриготiла, звiщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися вiд
водопаду величезнi хвилi; цiла поверхня широкого озера збентежилася,
покрилася пiною. Замiсть чистого, спокiйного дзеркала бушували тепер лютi
води, крутилися з шипотом вири, гойдалося i билося в кам'яних берегах
розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долинi! Тут i там, мов
чорнi острови, виднiлися з води купи монголiв. Анi слiду якого-будь
вiйськового порядку не було вже мiж ними. Мов полова, розсiяна з купи
буйним вiтром, так розсiялась ©х сила по долинi, борючись iз хвилями,
десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи i проклинаючи. Нiхто нiкого не
слухав, нi про кого не дбав. Однi стояли на нагромаджених купах камiння,
щасливi, що хоч на хвилю були забезпеченi вiд напору води. Iншi тонули в
водi по пахи, по шию, пiдпираючись на сво© списи або махаючи вгору сво©ми
луками. Але бiльша часть покидала луки, котрi, мов солома, крутилися в
вирах. Деякi скидали з себе кожухи i пускали ©х з водою, хоч самi сiкли
зубами з зимна, бажаючи тiльки влегшити себе як-небудь. Котрi були нижчого
росту, чiпалися високих i валили ©х iз нiг, разом з ними ще в водi
шемечучись та борикаючись. Деякi пускалися вплав, хоч самi не знали, куди
й за чим плисти, бо опори не було нiде нiяко©. Купи камiння, накиданi
серед поля в остатнiй хвилi, могли помiстити на собi тiльки невеличке
число щасливцiв, i тi були метою смертельно© завистi, безтямних проклять з
боку тих, що потопали. Довкола кождо© купи тиснулись ©х тисячi, скажених,
ревучи, домагаючись i собi стояти на безпечнiм мiсцi. Даремно тi, що
стояли на камiнню, толкували ©м, що купа не може помiстити всiх, що комусь
же треба гинути - нiхто не хотiв гинути, всi дерлися на камiння. Тi, що
стояли на купах, мусили боронитися вiд того напору, не хотячи самi гинути.
Загримали молоти i топори монгольськi о руки й черепи самих же монголiв.
Брат не знав брата в тiй страшнiй хвилi близько© смертi; товариш мордував
товариша з бiльшою лютiстю, нiж мордував би ворога. Тi з потопаючих, що
стояли ззаду, ближче несхибно© водяно© смертi, тислися наперед; тi, що
стояли при самих купах, виставленi на удари сво©х товаришiв, з зойком
перлися взад; середнi ревiли з болю й тривоги, стисненi з усiх бокiв,
вдавлюванi й заднiми й переднiми в воду. Деякi, вже тонучи, хапалися ще
пiд водою за навалене в купи камiння i сво©ми судорожними рухами виривали
його з мiсця. П'ять куп завалилося, i всi, що стояли на них, попадали в
воду, зрiвнялися з тими, вiд кого боронилися. А тi знов, нещаснi, безумнi
з смертельно© тривоги, за кождим разом пiднiмали радiсний окрик, коли нова
купа розвалювалась i новi жертви падали в пащеку страшного, безжалiсного
ворога. Деякi попадали в правдиву манiю вбивання та нищення. Ось один,
ростом велетень, з посинiлим лицем, з затисненими зубами i покусаними до
кровi губами, наослiп валить сво©м топором по головах сво©х товаришiв, хто
тiлько пiдпадеться йому пiд руки, а коли нiхто не пiдпада ться, валить по
кровавих, клекочучих i запiнених хвилях. Другий, регочучись iстерично,
спиха в воду тих, кому вдалось стати на якiм пiдвищенню, на каменi, на
трупi товариша. Третiй ричить, мов вiл, i грима ззаду потопаючих у плечi,
мов рогами. Iнший, закленувши руки над головою, рида , скиглить, пищить,
мов дитина. Деякi, нiчого не бачучи, крiм неминучо© смертi, вдираються на
голови сво©м товаришам, чiпаються ©х волосся, пригинають ©х додолу i
тонуть разом з ними. Мов риби на терлi, спершися в тiснiм шипотi,
тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть,
каламутять воду i хапають рознятими ротами повiтря,- так i тут, серед
великого, каламутного, розбурханого озера, кишiли, мордували себе, тонули,
то знов на хвилю вихапувались iз води, махали руками та головами i знов
тонули й гибли сотки, тисячi монголiв. Нiмо, непорушно, мов дерев'янi
стовпи, стояли на берегах тухольцi; навiть найзавзятiшi не могли без
дрожi, без зойку, без слiз глядiти на ту громадну загибiль людей.
Мов остовпiлий, глядiв на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч йому
самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його людей сягала вже по
пахи, а бистрi течi©, що потворилися в водi, валили ©х iз нiг i нагадували
©м наглу потребу повороту на сво безпечне становище,- то прецiнь довгу
хвилю Бурунда стояв на мiсцi, рвучи собi волосся i видаючи з горла
страшнi, беззв'язнi окрики на вид загибелi свойого вiйська. Нiхто не смiв
обiзватися до нього словом у тiй страшнiй хвилi: всi стояли довкола нього,
тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом - водою.
- Ходiмо! - сказав наостатку Бурунда. I вони почали простувати до то©
купи камiння, яку виставили туркомани проти здобутого тухольського
становища. Та й пора була! Вода змагалася чимраз дужче. Мiж ними i ©х
становищем утворився широкий вир, який вони могли перебути тiлько купою,
побравшися за руки. Тiльки велетень Бурунда йшов передом сам, могутнiми
грудьми розбиваючи лютi хвилi. Мов островець серед моря, стояла горстка
воякiв на ©х становищу, по пояс у водi, з луками, все ще нап'ятими й
вимiреними на опущене тухольське становище. У тих небезпека не знищила
вiйськового послуху. На щастя, сеся купа камiння була бiльша вiд iнших,
зложена з великих брил i плит, якi лише в водi можна було так легко
пiддвигнути. Бiльше як сто люда могло вигiдно стояти на нiй у бойових
поставах, а якраз стiлько було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких
вiн лишив пiд скалою. Ставши на тiй купi, легше якось вiдiтхнули товаришi
Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих сво©х товаришiв, що лишили
©х були пiд скалою, числом сорок хлопа. В тiм мiсцi шалiла тепер люта
хвиля, розбиваючись о зубцi скали i прискаючи далеко срiбною пiною. З
туркоманiв не було вже анi слiду, тiльки часом, коли хвиля на момент
уляглася, щось чорнiлося на сiрiм каменi: се буз одинокий живий iще
чоловiк iз то© дружини, заков'язлими пальцями вiн держався скали, хоч як
шарпала i рвала його люта хвиля. Вiн не кричав, не кликав рятунку, тiльки
гойдався за кождим приливом води, поки вкiнцi й вiн не щез, мов листок,
сполосканий водою.
Бурунда, нiмий, синiй з натуги i злостi, зирнув довкола по долинi.
Страшнi крики i зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де
виставляючи з води то затисненi п'ястуки, то ноги, то голови. Тiльки
десять куп, мов десять чорних островiв, стояло ще живих на сво©х кам'яних
баштах, але й то вже було не вiйсько, а тiлько заляканi, безсильнi,
безоружнi недобитки, тремтячi й розбитi розпукою. Хоч однi з другими могли
перекликатися, але помогти однi одним не могли i, чи в купах, чи поодинцю,
були однаково безраднi, ждали одно© неминучо© загибелi. IХ
- Як дума ш, боярине? - спитав нараз Бурунда Тугара Вовка.- Що буде з
нами?
- Всi погинемо,- вiдповiв Тугар Вовк спокiйно.
- I я так думаю, - потвердив Бурунда. - I що найдужче мене лютить, так
се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, киненi в ставок!
Боярин нiчого не вiдповiдав на се. Новi подi© звернули всiх увагу на
себе. Тухольцi, очевидно, не хотiли дожидати, аж поки вода настiлько
прибуде, щоб спокiйно витопити нужденнi останки монголiв. м квапно
дiялося доконати ворога. В лiсi повише потока ©х молодцi рубали грубi
ялицi, заострювали ©х з обох кiнцiв, мов палi, прив'язували до обрубаних
iз гiлля пнiв важке камiння, щоб тi новомоднi стiноломи плили попiд водою,
i, виждавши вiдповiдну хвилю, коли серединою озера зробилася вiд водопаду
прудка течiя просто до монгольських становищ, почали долi потоком пускати
тi пнi. Зараз перший iз них iз страшною силою сво©м острим рогом ударив об
одну купу, на якiй стояли монголи. Загуркотiло пiд водою камiння а,
натиснене зверху монгольськими ногами, зрушене зi свойого становища,
розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. Два чи три з них
напали в водi на зрадливу ялицю i вчепилися за не©. Течiя хопила ©х ураз
iз ялицею i понесла геть на широку воду, поки не попала на вир, який
закрутив ялицею i поставив ©© сторчака. Монголи попадали в воду i вже
бiльше не показувалися. А iншi монголи, що ©х так нечайно зопхнуто з ©х
становища, метушилися на мiсцi, толочили однi одних у воду або просили у
iнших рятунку. Два чи три, очевидно, добрi пливаки, пустилися вплав до
берега, але й тут не минула ©х смерть: кiлька великих каменiв, кинених iз
берега, зробили конець ©х плавбi. Тiльки немногих приняли товаришi на
сусiднi становища. Але недовго й тут вони були безпечнi. Тухольцi, бачучи
добру вдачу сво © першо© проби, почали пускати таран за тараном. Та вже тi
тарани не робили нiяко© шкоди монголам: течiя проносила ©х поуз
монгольських становищ.
Тодi нову раду дала ©м Мирослава: збивати по кiлька таких пнiв докупи,
спускати таку плоть на ужвi долi водопадом, а потiм, притягнувши до
берега, ставити на кожду по десять щонайсильнiших i добре узбро них
молодцiв, а двом довгими жердками кермувати плотину проти монгольських
становищ. Живо готовi були двi такi плотi, спущенi вниз водопадом, котрий
тепер зробився о половину нижчий, нiж був при низькiм станi води. Вже
двадцять смiливих молодцiв стало на плотях i виплили до бою з монголами.
Се був легкий, хоч i рiшучий бiй. Перша купа монголiв, на яку вони
вдарили, була майже безоружна, залякана, безсильна. Вони живо дрюками
поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, позшибали стрiлами та
списами. Жалiбно заревли монголи на iнших становищах, видячи неминучу
загибiль. Бурунда, побачивши ворогiв i таке ©х войовання, аж зубами
заскреготав i за зброю вхопився, але його гнiв був даремний; навiть
затро нi стрiли його туркоманiв не могли досягнути смiлих тухольцiв.
Приходилось завзятому бегадировi без дiла стояти по груди в водi i
дивитися, як тухольцi становище за становищем розбивали останки
монгольсько© сили. А тухольцi тимчасом бушували по водi. З затисненими
зубами, присiдаючи на сво©х плотях, наближалися вони до монголiв. Декуди
стрiчали завзятий опiр; кров плила, зойки лунали з обох бокiв, трупи
падали з плотин i з кам'яних башт, але сила монголiв була зломана, ©х опiр
був короткий. Немов огонь, пущений по скошенiй сiножатi, повзе покiс за
покосом i злизу копицю сухого сiна за копицею,- так тухольцi спихали
монголiв з одного становища за другим у воду, в холоднi обiйми смертi. Всi
погибли, до остатнього; з купи чорних острiвцiв насеред озера не лишилось
анi слiду. Тiльки вiддалiк, наприбоцi, недалеко берега стояла ще одна
купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повенi. Се був вiддiл
Бурунди. Сотня туркоманiв, Тугар Вовк i Максим - се був диний останок
велико© монгольсько© сили, що мала тухольським шляхом iти в угорську землю
i тут, серед гiр, знайшла холодний грiб у водах, хоч переплила Я©к i
Волгу, Дон i Днiпро. Остатня жертва смертi, ота смiла горстка стояла серед
води, без надi© рятунку, з одиноким бажанням - дорого продати сво життя в
бою.
Вся тухольська громада зiбралася тепер перед тим остатнiм ворожим
становищем. Спустили ще двi плотi, щоб, окружаючи ворогiв, турбували ©х
iззаду стрiлами; але i спереду, з берегiв, градом летiли тухольськi стрiли
й камiння на ворогiв. Та бiльша часть тих стрiл не долiтала навiть до
становища Бурунди; iншi, хоч i долiтали, не могли зробити туркоманам
нiяко© шкоди. Ближче ж пiдступати тухольцi боялися задля затроених стрiл,
а швидко, видячи нешкiдливiсть свойого стрiляння, покинули тоту роботу i
стояли спокiйно. Високо на скалi стояв старий Захар, не зводячи очей iз
свого сина, що стояв мiж ворогами i зручними рухами обминав густi стрiли
та камiння. А вiддалiк, серед тих, що стрiляли, стояла Мирослава, а
погляди ©© летiли бистрiше, нiж ©© стрiли, в ворожу купу, серед яко© тепер
стояло все, що було найдорожче ©й у життю: батько й Максим. За кождою
пущеною з тухольських лукiв стрiлою завмирало ©© серце.
Навкучило молодцям, що стояли на плотях, стрiляти звiддалiк даремно.
Вони зiбралися на вiдвагу i рушили ближче. Туркомани стрiнули ©х сво©ми
стрiлами i ранили кiлькох; але живо тухольцi завважили, що у ворогiв не
стало вже того страшного оружжя, i з грiзним криком кинулися на них.
Мовчки дожидали туркомани ©х нападу, тiсно збитi один при другiм,
опираючись i тухольцям, i водяним валам. Але тухольцi, наблизившись до них
на два сажнi, кинули сво©ми рогатинами, прип'ятими у кожного довгим
ремiнним припоном до руки. Десять ворогiв зойкнуло в один час; десять тiл
повалилося в воду. Знов кинули молодцi сво© рогатини, i знов упало кiлька
ворогiв.
- Прокляття на вас! - кричав Бурунда. - Вони так i всiх нас
видзьобають, хами поганi!
Але його гнiв був тепер, як пустий вiтер, що шумить, а нiкому не
шкодить. Тухольськi молодцi з криком, мов ворони, кружили довкола
становища ворогiв, то тут, то там разячи одного або другого добре
вимiреним покидом рогатини. Оборона сталася для монголiв неможливою.
Приходилось ©м стояти спокiйно, мов зв'язаним, i ждати смертi.
- Бегадире,сказав до Бурунди Тугар Вовк, - чи не можна нам як-небудь
спасти сво життя?
- Нащо? - сказав понуро Бурунда.
- Все ж таки життя краще, нiж смерть!
- Правду кажеш,- сказав Бурунда, i очi його заблищали не жадобою життя,
але радше жадобою пiмсти.- Але що ж нам дiяти? як рятуватися?
- Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя i вольний
вихiд?
- Спробуймо! - сказав Бурунда i, вхопивши рукою за груди Максима, витяг
його перед себе. Бiля нього став Тугар Вовк i почав махати бiлою хусткою.
- Тухольцi! - закричав вiн, звертаючись до берега.
Тихо стало довкола.
- Кажи ©м, що, коли хотять мати сього раба живого мiж собою, нехай
дарують нам життя i пустять свобiдно! Коли ж нi, то ми зумi мо загинути,
але й йому, тут-таки перед ©х очима, смерть буде.
- Тухольцi! - кричав Тугар Вовк. - Начальник монголiв обiцю вам
вiддати вашого полоняника живого й здорового i жада , щоб ви за те нас,
кiлько нас iще лишилося, випустили живих i здорових iз се© долини! В
противнiм разi жде вашого сина несхибна смерть.
Немов хотячи доочне показати ©м усю правдивiсть то© погрози, Бурунда
пiдняв свiй страшний топiр над головою безоружного Максима.
Вся громада стала мов без духа. Затремтiв старий Захар i вiдвернув очi
вiд того виду, що рiзав його серце.
- Захаре,сказали старi тухольцi, обступаючи його.- ми дума мо, що можна
приняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кiлька людей не
можуть нам бути страшнi.
- Не зна те ви, браття, монголiв. Мiж тими кiлькома людьми ©х
найстрашнiший начальник, i сей нiколи не дару нам загибелi свойого
вiйська. Вiн наведе нову силу на нашi гори, i хто зна , чи ми тодi другий
раз розiб' мо ©©.
- Але твiй син, Захаре, твiй син! Уважай, що його жде загибiль! Глянь,
сокира над його головою!
- Нехай радше гине мiй син, нiж задля нього ма уйти хоч один ворог
нашого краю!
З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.
- Батьку! - ридала вона.- Що ти дума ш робити? За що ти хочеш погубити
свого сина i... i мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити
i йому служити! Хвиля його смертi буде й мо ю смертю!
- Бiдна дiвчино, - сказав Захар, - що я можу тобi порадити? Ти зна ш
тiлько чорнi очi та стан хороший, а я дивлюсь на добро всiх. Тут нема
вибору, доню!
- Захаре, Захаре,- говорили громадяни,- всi ми уважа мо, що досить того
знищення, що сила ворожа вломана, i громада не бажа смерти тих остатнiх.
У тво© руки склада мо долю ©х i долю твого сина. Змилуйся над сво ю
власною кров'ю!
- Змилуйся над нашою молодiстю, над нашою любов'ю! - ридала Мирослава.
- Можеш обiцяти ©м на словах усе, щоб лише вiддали тобi сина,- сказав
один iз загiрних молодцiв.- Скоро тiльки Максим буде свобiдний, ти лише
кивни на нас, а ми всiх iнших пiшлемо на дно ракiв годувати.
- Нi! - сказав обурений Захар,- се було б нечесно. Беркути додержують
слова навiть вороговi i зрадниковi. Беркути нiколи не сплямують нi сво©х
рук, нi свого серця пiдступно пролитою кров'ю! Досить, дiти, то© бесiди!
Заждiть, я сам пiшлю ©м вiдповiдь сво ю рукою!
I, вiдвернувши сво лице, вiн пiшов до машини, на яко© варесi лежав
величезний камiнь, i сильною, недрожачою рукою взяв за ужовку, що
придержувала тоту вареху в плоскiм положенню.
- Батьку, батьку! - кричала Мирослава, рвучись до нього.- Що ти хочеш
робити?
Але Захар, мов не чув ©© крику, спокiйно намiрював вареху на ворогiв.
Тимчасом Бурунда i Тугар Вовк дармо ждали на вiдповiдь тухольцiв.
Похиливши голову, спокiйно, рiшившись на все можливе, стояв Максим пiд
пiднесеною сокирою Бурунди. Тiльки Тугар Вовк, не знати чого, тремтiв
цiлим тiлом.
- Е, що нам так довго ждати! - скрикнув наостанку Бурунда.- Раз мати
родила, раз i гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!
I вiн iз страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову
голову.
Але в тiй хвилi блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою,
грiзна, вбiйча рука Бурунди враз iз топором, вiдтята одним замахом вiд
раменi, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе полiно, в воду.
Ревнув з лютостi i з болю Бурунда i лiвою рукою стис Максима за груди,
а його очi з виразом пекельно© ненавистi звернулися на зрадливого боярина.
Але в тiй самiй хвилi Максим похилився i з цiлою можливою натугою
вдарив страшного туркомана головою i плечима в лiвий бiк так, що Бурунда
вiд сього удару стратив рiвновагу i покотився в воду, потягнувши за собою
й Максима.
А в слiдуючiй хвилi зашумiло повiтря, i величезний камiнь, кинений з
тухольсько© метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку
ворогiв. Бризнула аж до хмар вода, загуркотiло камiння, роздираючий серце
зойк залунав на березi,- i за кiлька хвилин гладка й тиха вже була
поверхня озера, а з Бурундово© дружини не було анi слiду.
Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.
Старий Захар, досi такий сильний i незломний, тепер тремтiв, мов мала
дитина, i, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала
зомлiла, непорушна Мирослава.
А втiм, радiсний крик залунав iздолу. Молодцi, що плавали на плотах,
наблизившись до того мiсця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили
Максима, як виринав iз води, здоровий i сильний, i повiтали його веселим
криком. Радiсть ©х живо удiлилася цiлiй громадi. Навiть тi, що потратили
сво©х синiв, братiв та мужiв, i тi радувалися Максимом, немов з його
поворотом повертали всi дорогi серцю, страченi в бою.
- Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! - залунали громовi окрики
i понеслися широко по лiсах i горах.- Батьку Захаре! твiй син живий! твiй
син верта до тебе!
Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, пiднявся
Захар.
- Де вiн? де мiй син? - спитав вiн слабим голосом.
Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радiстю, вискочив Максим iз плотi
на берiг i кинувся до нiг батьковi.
- Батьку мiй!
- Синку, Максиме!
Бiльше не мiг сказати нi один, нi другий. Захар захитався i впав у
могутнi Максимовi обiйми.
- Батьку мiй, що тобi такого? - скрикнув Максим, бачучи смертельну
блiдiсть на його лицi i чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тiлом.
- Нiчого, синку, нiчого,- сказав потихо, з усмiхом Захар.- Сторож кличе
мене до себе. Чую його голос, синку. Вiн кличе до мене: "Захаре, ти зробив
сво дiло, пора спочити!"
- Батьку, батьку, не говори того! - ридав Максим, припадаючи коло